<<
>>

1.2. Поняття та ознаки трудових прав

Аналіз сутності трудових прав працівників задля визначення поняття «трудові права» та виділення їх ознак як необхідне передбачає розгляд їх у системі і взаємодії з іншими правами людини та громадянина демократичної, соціальної, правової держави.

Права людини і громадянина -більш широка категорія. З’ясування загального поняття «права людини та громадянина» дозволить з найбільшою виваженістю і науковою обґрунтованістю підійти до визначення поняття трудових прав працівників.

Наразі майже всі дослідники прав та свобод людини і громадянина єдині в тому, що вони мають природний характер, тобто надані індивіду від народження: держава ж повинна визнавати невід’ємність цих прав від людини і закріплювати їх нормативно з метою більшої забезпеченості та реалізації останніх учасниками суспільних відносин. «Права людини, - відмічає С.С.Алексєєв, - з давніх часів традиційно розуміються в сугубо «особистісному» значенні – як статус чи природні, невід’ємні права і свободи особистості, індивіда» [96, c.642]. Про це писали свого часу і Г.Гроцій, Ф.Бекон, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Юм, К.Гельвецій, Д.Медісон, Т. Джеферсон, Т.Лейн, Е.Кабе, С.Сімон та багато інших мислителів минулих століть [97].

Сучасні дослідники, наприклад, О.В.Петришин стверджує, що права і свободи людини і громадянина – це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів [98, c.134]. Спочатку виникають права людини, бо вона з ними народжується, а потім - вже об’єктивне право. Тому права та свободи можуть і не мати ознак правових, як про це вказує дослідник, бо ще можуть бути не закріплені правовими нормами. Однак, це аж ніяк не зменшує їхню роль, оскільки держава і право виникають пізніше, а відтак повинні в своїй діяльності керуватися невід’ємними та невідчужуваними правами і свободами людини.

Не можна погодитись з О.В.Петришиним в тому, що природні права мають забезпечуватись і захищатись державою лише в обсязі міжнародних стандартів, оскільки національні стандарти можуть і перевищувати ці міжнародні стандарти.

У сучасний період визнання та юридична захищеність прав і свобод людини та громадянина справедливо вважається головною ознакою правової державності. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою і гуманною. У ст. 3 Конституції України [99] зазначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Таким чином, держава – це таке організаційно-інституційне утворення, продукт розвитку та життєдіяльності суспільства, який покликаний захистити природні права і свободи усіх і кожного. Держава – це лише частина громадянського суспільства, покликана забезпечувати вільний розвиток індивідів, які мешкають на її території. Спочатку виникла людина, потім суспільство, а потім держава. «Держава і суспільство - нетотожні поняття. Держава виокремилася із суспільства на певному ступені його зрілості. Суспільство – мати держави, відповідно держава – дитина суспільства, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство, така й держава. Держава проявляє турботу про суспільство або, навпаки, паразитує або навіть руйнує суспільний організм. У міру того як суспільство переходить у своєму поступовому розвитку від однієї формації до іншої, від нижчого ступеню до вищого, змінюється і держава. Вона також стає більш досконалою та цивілізованою» [100, c.78].

З’ясування закономірностей співвідношення громадянського суспільства і держави дозволяє правильно проаналізувати увесь шлях, пройдений людством, зрозуміти сучасні проблеми прав і свобод людини та громадянина.

Водночас відзначимо, що саме суспільство – це не просто певна сукупність індивідів. Це складний соціальний організм, продукт взаємодії людей, певна організація їх життя, пов’язана насамперед з виробництвом, обміном і споживанням життєвих благ. Суспільство – складна динамічна система зв’язку людей, об’єднаних різнорідними за природою і характером відносинами. Це така спільність індивідів, де діють вже не біологічні, а соціальні засади. Ця складна динамічна система взаємовідносин об’єктивно вимагає свого впорядкування з тим, щоб забезпечити передбачуваність і стабільність найрізноманітніших процесів. Виникають різні форми впорядкування соціальних відносин і процесів. Найважливішими такими формами є держава і об’єктивне право. Ось чому забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи організації і функціонування основних державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. М.І.Матузов пише з цього приводу: «У загальній шкалі гуманітарних цінностей права людини, як і сама людина, займають центральне місце і домінують над усіма іншими. Їх пріоритет та значущість безспірні, роль і призначення очевидні. Людський вимір – основа будь-яких суспільних утворень, точка відліку у вирішенні глобальних і поточних завдань, у проведенні тих чи інших реформ, розробці державних програм. Саме з цих позицій оцінюється сьогодні все, що відбувається в країні» [101, c.289].

Отже, у будь-якій демократичній, соціальній, правовій державі права і свободи людини та громадянина утворюють найважливіший соціальний і політично-юридичний інститут, який об’єктивно є виміром досягнень даного суспільства, показником його зрілості, цивілізованості. Він є засобом доступу особистості до духовних і матеріальних благ, механізму влади, законною формою волевиявлення, реалізації своїх інтересів. Поряд з цим, це обов’язкова умова вдосконалення самого індивіда, зміцнення його статусу, гідності.

У зв’язку з цим відмітимо, що пошук оптимальних моделей взаємовідносин держави і особистості завжди був складною та багатоаспектною проблемою. Ці моделі прямо залежали від характеру суспільства, типу власності, демократії, розвиненості економіки, культури та інших об’єктивних умов. Однак, багато в чому вони визначались також владою, законами, правлячими класами, тобто факторами суб’єктивного порядку. Головне завдання в процесі створення оптимальних моделей взаємовідносин держави і особистості завжди полягало і полягає в установленні такої системи і такого порядку, коли особистість мала б можливість безперешкодно розвивати свій потенціал, а з іншого боку, визнавалися б і поважалися загальнодержавні цілі – те, що об’єднує усіх. Подібний баланс якраз і отримує своє виявлення в правах, свободах та обов’язках людини і громадянина. Саме тому високорозвинені країни і народи, світова спільнота розглядають права людини та їх захист в якості універсального ідеалу, основи прогресивного розвитку і розквіту суспільства, фактора сталості й стабільності суспільних процесів. Увесь сучасний світ рухається цим магістральним шляхом. Досвід багатьох століть свідчить: нічого немає незмінного, крім природних і невід’ємних прав людини.

«Права людини – це невід’ємні можливості вільної життєдіяльності, вільного самовизначення людини в суспільстві» [102, с. 125]. Природне право виникає до держави і позитивного (об’єктивного) права. У літературі природне право називають ще загальносоціальним. Як відмічають П.М.Рабінович і М.І.Хавронюк, у слов’янських мовах слово «право» вживається щодо позначення понять, що відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави і має загальносоціальну природу, є загальносоціальним феноменом. Інше ж явище, поняття про яке також позначається цим терміном, - це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. «3важаючи на це, необхідно розрізняти, відповідно, право загальносоціальне і, так би мовити, спеціально-соціальне чи, умовно кажучи, юридичне» [103, c.4]. Загальносоціальне право – це система можливостей учасників суспільного життя. Ці можливості об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. Саме соціальні можливості суб'єктів і становлять онтологічну сутність їх природних прав. Без цих можливостей, офіційно закріплених за людиною, вона перетворюється на абсолютно безправну в соціумі істоту, яка не може захищати себе, своє життя, не може жити гідно, розвиватися, а може лише існувати. Саме тому слід погодитись з точкою зору П.М.Рабіновича та М.І.Хавронюка, що моральною сутністю прав людини виступає її гідність [103,с.8]. «Права людини, - доводять В.М.Корельський і В.Д.Перевалов, - це природні можливості індивіда, які забезпечують його життя, людську гідність та свободу діяльності в усіх сферах суспільного життя» [104, c.498].

П.М.Рабінович та М.І.Хавронюк визначають права людини як певні можливості, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [103, c.5]. Відтак, на думку вчених, права – це певні можливості людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, аби забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. Мабуть, поняття, подане вченими, набагато виграло б від того, якби в ньому більш конкретно було вказано на мету цих «можливостей людини» – задоволення потреб та інтересів людини. Такий підхід до розуміння прав і свобод людини дозволяє відзначити їх інструментальний, забезпечувальний характер. Людина, як свідчать В.А.Іваненко та В.С.Іваненко, за своєю природою, соціальним призначенням і станом не може існувати і розвиватися без задоволення своїх потреб, без володіння певним набором матеріальних та духовних благ. Для задоволення цих потреб, для досягнення означених благ і потрібні людини права й свободи [105, c.21].

Г.Н.Маков зауважує, що права людини, необхідні для нормальної життєдіяльності, виникли ще в первісному суспільстві. Ці вимоги спиралися на вироблені практикою звичаї, традиції, ритуали. Тоді ще була відсутньою диференціація прав і обов’язків і чинні норми сприймалися як правила, рівні для всіх та необхідні для організації людського суспільства [106, c.219]. Цікаво, що витоки процесу визнання прав людини ми знаходимо ще в працях стародавніх мислителів. Протагор підкреслював, що людина – мірило усіх речей; Алкідамант – бог зробив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом; Цицерон – між людьми немає ніякої різниці, людина є громадянином усього світу [107, c.214, 221, 284].

Права людини і громадянина, їх генезис, соціальні корені, призначення, їх практична реалізація – одна з одвічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку суспільства, розвитку людства, що пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилась у центрі уваги політичної, правової, морально-етичної, релігійної і філософської думки. «У різні епохи й історичні періоди проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою категорією, набувала або релігійного, або етичного, або філософського звучання залежно від соціальної позиції класів, що перебували у владі» [108, c.28]. У сучасному світі немає суспільства, в якому не використовувалося б, не культивувалося поняття права. Тому правильне розуміння явищ, що цим поняттям відображаються, набуває безпосередньо світоглядного значення. Світогляд людини не може бути повним і досконалим, якщо в ньому відсутні знання про сутність прав людини і громадянина. Однак визначення поняття останнього в правовій науці ще триває [109, c.114-115; 110, с.14].

Як вже відзначалося, єдине, в чому сходяться більшість вчених, це те, що права і свободи людини мають природний характер, є невідчужуваними і невід’ємними від сутності і природи останньої. У цьому значенні права людини отримали високе суспільне визнання і мають якість історично знакової категорії. Розкриваючи свою природно-правову природу у визначеннях «невід’ємні», «природні», права людини поступово стали розумітись у загальновизнаному для особистості юридичному значенні – у вигляді права на життя і здоров’я, права на честь і гідність, права на недоторканність і безпеку, права на свободу слова, права на творчість, права на свободу отримання і використання інформації, права на приватне життя, словом, у вигляді суб’єктивних прав – можливостей індивіда, невід’ємних від конкретної особистості.

Отже, основними ознаками прав людини є такі. По-перше, права і свободи людини і громадянина є природними та невід’ємними, надані їй від народження, визнаються найвищою цінністю і не мають вичерпного характеру. Звичайно, вони не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей та їх рівних можливостей, які не повинні залежати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існуванням людини. «Всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності та правах», – проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей.

З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку. Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини в її відносинах із суспільством і державою. Держава не дарує прав людині, а тому не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Як зазначено в Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ст. 55 Основного Закону, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

По-друге, права і свободи людини – це її можливості щодо задоволення власних потреб та інтересів. Вони окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці можливості мають розцінюватися як своєрідні соціальні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи чи несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури. Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як інституту є поступове, але невпинне розширення надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються – на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку. У екзистенціальному значенні вони складають такий елемент соціального буття людини, без якого вона не зможе існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини є показником рівня розвитку особи як суб’єкта суспільних відносин, дійсних соціальних можливостей людини.

У цьому аспекті слід зазначити, що права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються насамперед змістом прав людини. Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав людини зустрічаються, наприклад, у ст. 22 Конституції України. Зокрема, ч. 3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже важливим, оскільки в ньому йдеться про проблеми обмеження прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини якраз і є основним наслідком їх обмеження.

Взагалі, характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст – це певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, як внутрішня впорядкованість, є необхідним компонентом змісту. Із зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об’єкта, його властивості [111, c.196-198]. Таким чином, центральним, стрижневим елементом змісту прав людини є її певні можливості – можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів [112, c.189-194].

Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об’єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результат діяльності та інші складові [113, c.7; 114, с.96; 115, с.60-64]. Величезне значення у цьому аспекті мають умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. Як наслідок, поняття змісту прав людини прямо пов’язане з умовами та засобами, котрі забезпечують реалізацію можливостей людини, необхідних для задоволення потреб її існування та розвитку. Таке розуміння поняття, що розглядається, сприятиме дослідженню та оцінці міри (ступеня) реальності прав людини. Щодо кількісних показників прав людини, то вони повинні відображати поняття обсягу прав людини. Кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї чи іншої властивості [116, c.158-159]. Звідси, обсяг прав людини, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру: кількість певних можливостей варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг. Одиниці виміру кількості (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється насамперед змістом можливостей, які відображено відповідними правами, а також особливостями носіїв прав та специфікою об’єктів цих прав. Отже, розуміння змісту прав людини і обсягу прав людини, співвідношення цих параметрів може відображатися таким положенням: звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою і звуження їх обсягу.

По-третє, права і свободи людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного. Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі – всіх людей як учасників суспільних відносин. К.Ясперс у цьому плані виокремлював три можливі типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: а) на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; б) органічну цілісність людей, об’єднаних на національних чи духовних засадах; в) формально-правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому [117, c.14]. Слід відмітити, що саме формально-правова організація відповідає завданням індустріального та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що передбачає необхідність врахування інтересів та волі автономних соціальних суб’єктів на засадах правового виміру, можливість досягнення на ґрунті законослухняності соціального компромісу в інтересах як окремої особи, так і держави та суспільства. Однак права і свободи повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до раси, статі, національності, релігії, політичних переконань. Закон з огляду на це має бути формальним. Як наслідок, правова рівність має трактуватися в двох аспектах: як рівність від народження в гідності і правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

Досліджуючи означену особливість прав і свобод людини, слід уточнити й деякі відмінності, які існують між даними поняттями. Їх єдиним знаменником є те, що вони являють собою певні можливості, необхідні для задоволення певних потреб та інтересів людини. «Але хоча поняття прав людини і поняття свобод людини відображають людські можливості, – справедливо зазначає О.В.Бермічева, – вони є різними явищами» [118, c.44]. Вони розрізняються, головним чином, за способами та засобами їх здійснення та забезпечення. Особливо відмінність між ними проявляється в формально-юридичному плані. Адже права людини, як правило, можуть бути здійсненими за наявності спеціальних юридичних засобів, «механізмів» [119, c.152]. Так, право на працю, право на освіту, право на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо не встановлено відповідної юрисдикційної процедури. Водночас, свободи людини в багатьох випадках можуть бути здійсненими і без такого втручання держави. Тут місія держави полягає в охороні, непорушуваності й захисті цих можливостей людини: свобода слова, віросповідання, вибору місця проживання. У даному ракурсі слід погодитися зі спостереженнями П.М.Рабіновича, що переважна частина статей, які закріплюють права і свободи, розпочинається так: «гарантує кожному» чи «кожна людина має право» [120, c.7].

По-четверте, права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою. Визнання державою цих прав та свобод шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження та забезпечення. Однак, тільки цим роль держави в сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного законодавства основних прав людини набувають принципового методологічного значення проблеми розуміння, осмислювання цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства.

Визнаючи безпосередній зв’язок прав і свобод з державою та її правовими формами впорядкування суспільних відносин, доцільно проаналізувати відмінні ознаки між правами і свободами людини та правами і свободами громадянина. Це поглибить науково-теоретичний підхід до вирішення в подальшому різних проблем захисту трудових прав і свобод працівників. З приводу відмінностей названих прав і свобод у літературі різні погляди. В.М.Корельський і В.Д.Перевалов, наприклад, відмічають, що права людини мають природне походження і невід’ємні від індивіда, вони позатериторіальні та позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об’єктом міжнародно-правового регулювання і захисту. Вони характеризують людину як представника роду людського і в цьому сенсі є найбільш загальними і водночас лише основними правомочностями, необхідними для її нормального існування. У випадку закріплення прав людини в законодавчих актах конкретної держави вони стають і правами громадянина даної держави [104, c.498]. Тобто головною ознакою, яка розділяє ці явища, вчені вважають факт закріплення чи відсутності прав людини в міжнародних чи національних нормативно-правових актах. Отже, права громадянина – це сукупність природних можливостей людини, які отримали відображення в нормативно-правових державних актах. Права громадянина обов’язково закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах. Вони декларуються, забезпечуються державою, кваліфікують людину як члена державно організованого суспільства. Як наслідок, поняття «права і свободи громадянина» тісно пов’язане з іншим державно-правовим поняттям – громадянство. «Громадянство – сталий правовий зв’язок людини з державою, котрий виражає сукупність їх взаємних прав, обов’язків та відповідальності» [121, c.170].

О.Ф.Скакун констатує, що права людини і права громадянина є тісно взаємопов’язаними, але не нетотожними поняттями. Громадянин – людина, яка законом визнається юридично приналежною даній державі. «Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина – в конституції певної держави» [80, c.189]. Отже, дослідниця за основний критерій розподілу названих прав бере факт закріплення їх у міжнародно-правових чи національних нормативно-правових актах. Вважаємо таку точку зору не зовсім правильною, бо і міжнародно-правові документи, і нормативно-правові акти національного рівня – це перш за все акти, які характеризуються єдністю і системною взаємодією. На нашу думку, поділяти права людини і права громадянина слід не за критерієм різновиду нормативно-правових актів, а за походженням: права людини остання має від народження, а права громадянина характеризуються фактом належності людини до тієї чи іншої держави. «Громадянство – це особливий статус, який передбачає юридичне визнання державної приналежності особи всередині країни і за її межами та наділення її в повному обсязі комплексом прав і обов’язків, передбачених у законодавстві цієї держави» [95, c.106]. Саме статус громадянина є гарантією надання політичних прав і доступу до державної служби, умовою вільного виїзду за межі країни і безперешкодного повернення на батьківщину. У більшості держав саме на інтереси громадян зорієнтовані соціальні та економічні програми уряду, законодавство в сфері праці та соціального забезпечення. З точки зору міжнародного права, лише громадяни країни можуть розраховувати на правовий захист з боку держави. Громадянство породжує взаємні зобов’язання країни і людини. Держава очікує від своїх громадян особливої лояльності. У свою чергу, громадяни розраховують на захист країни, якщо в них виникають проблеми з владою або приватними особами інших держав. Ці взаємні зобов’язання мають персональний і екстратериторіальний характер, вони не припиняються у випадку тривалої відсутності громадянина на території країни або проживання за її межами. На відміну від цього, влада держави поширюється на іноземців і осіб без громадянства лише тоді, коли вони знаходяться на її території. Ці відносини мають більш формальний характер, і, як правило, не породжують сталих взаємних зобов’язань.

Д.О.Єрмоленко виокремлює дві підстави поділу прав і свобод людини та прав і свобод громадянина. Він доводить, що права людини можуть існувати незалежно від їх державного визнання і законодавчого закріплення, поза зв’язком їх носія з тією або іншою державою. Це, зокрема, природні невідчужувані права, що належать кожному від народження. Права ж громадянина знаходяться під захистом тієї держави, до якої належить дана особа. «Безліч людей у світі взагалі не мають статусу громадянина (особи без громадянства) і, отже, вони формально мають права людини, але не мають тих чи інших прав громадянина. Іншими словами, права людини не завжди виступають як юридичні категорії, а іноді – тільки як моральні або соціальні» [122, c.79]. Відтак, права людини – це такі права, які належать кожному, незалежно від його громадянської приналежності. Права і свободи людини закріплені у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права тощо. Такі права визнаються міжнародною спільністю як загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Вони розглядаються в якості обов’язкових для всіх держав світу, не залежать від їх соціально-економічного ладу. Такі права мають надаватися кожному суб’єкту і гарантуватися конституцією країни та іншими актами національного законодавства. Відповідно, держава бере на себе зобов’язання не лише перед міжнародною спільнотою, але й перед усіма, хто знаходиться під її юрисдикцією. Такий підхід до розуміння прав людини дозволяє констатувати, що взаємозв’язок держав світу призводить до звуження сфери, в межах якої конкретна держава може діяти на свій розсуд, незалежно від світової суспільної думки. Це означає, що права і свободи людини значною мірою вийшли за межі суто внутрішньої компетенції держави. Будь-який індивід може використовувати як національні механізми захисту своїх прав, так і звертатися до міжнародних органів захисту прав людини.

Права людини і права громадянина співвідносяться між собою як ціле і частина. «Частина існує і проявляє себе в межах єдиного цілого» [45, c.405]. Права людини виникли раніше прав громадянина. Права людини мають природний характер, а права громадянина – державно-юридичний. Права людини виникли з появою суспільства, а права громадянина – з виникненням держави. Їх відмінність була помічена давно, про що свідчить хоча б назва відомої французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Збереглися вони і в більшості сучасних декларацій і конституцій.

Однак, на нашу думку, зазначений розподіл поступово втрачає значення, оскільки природжені права людини давно визнані всіма розвиненими демократичними державами, і, таким чином, виступають одночасно як права громадянина [70, c.234]. Принаймні, всередині держави розмежування прав на права людини і права громадянина позбавлене практичного значення. Тим більше, що навіть особи без громадянства, які проживають на території тієї або іншої країни, знаходяться під юрисдикцією її законів і міжнародного права. І взагалі, як писав І.Є.Фарбер, між правами людини, громадянина і особи без громадянства немає абсолютної грані [123, c.42]. Нагадаємо, що права особи – це правомочності, які належать конкретному індивіду в конкретній ситуації. Обсяг їх може залежати від соціально-економічного стану в країні, суспільно-політичного статусу людини, умов її праці і проживання. Під «особою» можна розуміти людину, громадянина, іноземця, особу без громадянства. Права особи характеризують індивідуальні особливості людини, ступінь її соціальної зрілості, здатність усвідомлювати право і відповідати за свої дії [104, c.499].

У Конституції України вирізняються права і свободи людини та права і свободи громадянина. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, в якій він розраховує не тільки на захист своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави в їх реалізації. Статус громадянина випливає з особливого правового його зв’язку з державою – інституту громадянства (ст. 4 Конституції України). Там, де йдеться про права людини, використовуються формулювання «кожний має право» чи «кожному гарантується», що підкреслює визнання прав і свобод за будь-якою людиною, що знаходиться на території України, незалежно від того, чи є вона громадянином України, іноземцем або особою без громадянства.

Найважливіші ознаки прав і свобод людини дозволяють визначити їх поняття як систему природних невідчужуваних від особи можливостей, які потрібні їй як для задоволення своїх життєво необхідних потреб та інтересів, так і для духовного зростання. У свою чергу, поняття прав і свобод громадянина слід визначити як систему закріплених у національному законодавстві природних невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для нормальної життєдіяльності і розвитку. Трудові права є самостійною групою прав у системі прав людини і громадянина. Їх важливість для людини підтверджується й нормами Основного Закону України, які стосуються можливостей людини в сфері застосування своїх здібностей до продуктивної, творчої праці. Як відзначає О.М. Ярошенко: «Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод людини і громадянина в усіх основних сферах людської діяльності – політичній, економічний, соціальній та культурній. Крім багатьох інших, у ній закріплені основні трудові права особи, які відобразили головні принципи трудового права як галузі права» [124, c.75].

Трудові права працівників визначаються різними соціальними нормами, а тому мають як природний, так і позитивний характер. Позитивний характер трудовим правам працівників надають саме норми права, що встановлюються державою та її органами. Природний характер трудових прав працівників з прийняттям відповідної правової форми трансформується в позитивний. Наслідком такої трансформації є більша гарантованість і захищеність трудових прав працівників від зловживань з боку інших учасників трудових відносин, особливо з боку роботодавця. Соціальна нормативність трудових прав стає державно-правовою. Визначивши в нормах права трудові права працівників, держава стає відповідальною перед людиною і суспільством за їх певну реалізацію. Таким чином правова нормативність нашаровується на соціальну нормативність.

Отже, нормативна основа трудових прав працівників має двохаспектний характер: соціальний і правовий. Однак зміст цих основ не співпадає – соціальна нормативна основа набагато ширша від правової нормативної основи. Правова та соціальна нормативні основи трудових прав працівників співвідносяться між собою як частина і ціле [125, с.391]. У правових нормах державою закріплюються не всі можливості людини щодо задоволення потреби останньої у праці, а лише ті, які держава бажає і спроможна задовольнити на даному історичному періоді її розвитку. Завдання демократичної, соціальної, правової держави – постійно розширювати «зону» правової нормативної основи трудових прав працівників. Ідеальний стан – коли зміст правової нормативної основи наблизиться до змісту соціальної нормативної основи трудових прав працівників.

Трудові права слід віднести до основних, здебільшого активних та індивідуальних прав. І хоча трудові права можуть бути колективними, про що мова піде пізніше, все ж спочатку трудові права мають індивідуальну природу. Вони є основними, тому що безпосередньо торкаються життєзабезпечення людини чи громадянина. За способом здійснення трудові права здебільшого відносяться до активного типу, адже реалізація права на працю та й більшості інших трудових прав потребують вчинення громадянином чи працівником активних дій: для працевлаштування він має звернутися до роботодавця чи служби зайнятості, для реалізації права на відпочинок він повинен у встановлений відрізок часу не виходити на роботу, для захисту своїх трудових прав він має звернутися до спеціально уповноважених на розгляд трудових спорів органів. Водночас трудові права насамперед мають індивідуальний характер тому, що ядром системи трудових правовідносин є саме індивідуальні трудові правовідносини, які виникають між роботодавцем і працівником з приводу реалізації останнім природно-конституційного права на працю.

Ознаками трудових прав є: 1) вони є природними можливостями людини; 2) вони є невідчужуваними від людини; 3) вони їй необхідні для задоволення своїх інтересів, потреб; 4) існують в сфері реалізації особою своєї здатності до праці; 5) являють собою певну підсистему прав людини, об’єднаних за критерієм сфери існування; 6) закріплюються нормами права, тому мають позитивну природу; 7) вони є соціальними (іноді їх відносять до соціально-економічних) правами людини; 8) вони реалізуються в індивідуальних та колективних трудових правовідносинах; 9) до моменту реалізації є об’єктивними за своєю правовою природою; 10) можуть реалізовуватися індивідуально працівником (індивідуальні трудові права) або у складі колективу працівників (колективні трудові права).

Такий підхід до розуміння сутності й основних ознак трудових прав людини дозволяє визначити їх як таку підсистему природних, невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для задоволення своїх потреб та інтересів у сфері застосування здатності до праці. У свою чергу, поняття трудових прав громадянина слід визначити як підсистему закріплених в національному законодавстві та забезпечуваних державою природних, невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для задоволення своїх потреб та інтересів у сфері застосування здатності до праці.

У правових нормах державою закріплюються не всі можливості людини щодо задоволення потреби останньої у праці, а лише ті, яка держава спроможна задовольнити у даній історичний період свого розвитку. Завдання демократичної, соціальної, правової держави – постійно розширювати «зону» нормативної основи трудових прав працівників, підвищувати рівень їхнього гарантування, охорони та захисту.

<< | >>
Источник: АНДРІЇВ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ. СИСТЕМА ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ТА МЕХАНІЗМ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2012. 2012

Еще по теме 1.2. Поняття та ознаки трудових прав:

  1. Поняття та ознаки корпоративного права.
  2. Тема 1. ПОНЯТТЯ І ПРЕДМЕТ АКЦІОНЕРНОГО ПРАВА
  3. РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ОЗНАКИ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
  4. Поняття та види індивідуальних трудових правовідносин
  5. Ознаки та критерії для визначення індивідуальних трудових правовідносин
  6. Правовий статус працівника як суб’єкта індивідуальних трудових правовідносин
  7. Правовий статус роботодавця як суб’єкта індивідуальних трудових правовідносин
  8. 1.2. Позови та категорії цивільних справ, що виникають з трудових правовідносин
  9. 1.5. Особливості доказів і доказування у цивільних справах, що виникають з трудових правовідносин
  10. 1.2. Поняття та ознаки трудових прав
  11. 1.5. Юридичний механізм забезпечення трудових прав працівників: поняття та структура
  12. 4.1. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав працівників
  13. 4.5. Поняття, ознаки та способи самозахисту працівниками своїх трудових прав
  14. РОЗДІЛ П ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ТРУДОВОМУ ПРАВІ
  15. 2.1. Поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві
  16. РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ КОМПЕНСАЦІЙ І МІСЦЕ НОРМ ПРО КОМПЕНСАЦІЇ В СИСТЕМІ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  17. 1.2. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників
  18. 3.1. Поняття та галузеві ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав
  19. 1.1. Форми захисту трудових прав працівників
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -