<<
>>

1.2. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників

Однією з найактуальніших проблем сучасності є проблема забезпечення прав людини. Правам людини присвячено значну кількість статей у конституціях переважної більшості країн світу.

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.[1, ст. 141] Права людини досліджуються фахівцями різних галузей знань. Від того, наскільки держава торбується про забезпечення належних стандартів життя для людини – захист права на працю, соціальне забезпечення, охорону здоров’я і визначається рівень розвитку доної держави.[279, с. 14]

Права людини – це ті універсальні правові цінності, для яких характерно встановлення єдиних міжнародно–правових стандартів в галузі охорони прав особистості. Основні права людини перестали бути тільки внутрішньою справою держави. Загальновизнано, що забезпечення прав не є лише справою кожної окремої держави, це – мета всього світового співтовариства. Саме такий підхід застосовано у міжнародно–правових актах, прийнятих наприкінці ХХ ст. – Декларації тисячоліття (ООН, 2000 р.), Декларації про право й обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини й основні свободи (ООН, 1998 р.), Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 р.), Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (РЄ, 1950 р.), Європейській соціальній хартії (РЄ, 1961 р.), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (РЄ, 1996р.).

У Декларації про право й обов`язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини й основні свободи підкреслюється важливе значення Загальної декларації прав людини 1948 р. і Міжнародних пактів про права людини 1966 р. як основних елементів міжнародних зусиль із сприяння загальній повазі й додержанню прав людини і основних свобод і важливе значення інших договорів про права людини, прийнятих в межах системи ООН, а також на регіональному рівні; визнається важлива роль міжнародного співтовариства і цінність праці окремих осіб, груп і асоціацій при сприянні ефективного усунення всіх порушень прав людини й основних свобод.

При цьому кожна держава несе відповідальність і має обов`язок захищати, заохочувати і здійснювати всі права людини й основні свободи шляхом створення необхідних умов і правових гарантій, необхідних для забезпечення користування правами і свободами на практиці.

Хартією основних прав Європейського Союзу закріплюється, що з метою збереження і розвитку загальних цінностей – гідності людини, свободи, рівності і солідарності, які базуються на принципах демократії, при повазі різних культур і традицій народів Європи, національної самобутності держав – членів і організацій їх публічних влад на національному, регіональному і місцевому рівнях, необхідно зміцнити захист основних прав, враховуючи еволюцію суспільства, соціальний прогрес, розвиток науки і техніки.

Європейська соціальна хартія та Європейська соціальна хартія (переглянута), які містять комплекс соціально–економічних прав, відрізняються від більшості міжнародно–правових актів. Хартії надають можливість кожній державі – учасниці мати різний обсяг зобов`язань, тобто вважати для себе обов'язковим певну кількість статей та поступово залежно від стану економіки прийняти додаткові зобов'язання. На цей час лише шість держав визнали для себе обов`язковим увесь каталог прав, закріплених в Європейській соціальній хартії (Бельгія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Португалія, Франція). Лише Франція погодилась під час ратифікації визнати увесь каталог прав за Європейською соціальною хартією (переглянутою).[71, с. 545] Європейську соціальну хартію (переглянуту), яку було підписано у 1999 р., ратифіковано Законом Уркаїни від 14.09.2006 р.[22, ст. 36]

Однією з найважливіших тенденцій міжнародно–правового регулювання праці, спрямованої на захист прав людини, поліпшення умов праці та життя людини, є концентрація зусиль Міжнародної організації праці та її учасників на ратифікації та застосуванні конвенцій. Вивчення статистичних матеріалів свідчить, що в останні роки збільшилась кількість нових ратифікацій з 6477 на 1січня 1998 р.

до 7352 на 1 січня 2006 р.,[55, с. 35] що створює сприятливі умови й широкі можливості для імплементації міжнародних трудових норм.

В умовах становлення демократичної, правової держави, соціально-орієнтованої ринкової економіки проблема забезпечення прав людини набуває усе більш важливого значення і на національному рівні, в тому числі в сфері праці.

Забезпечення прав людини включає в себе такі елементи (напрямки) державної діяльності, як сприяння реалізації прав людини, охорона прав людини, захист прав і свобод людини.[207, с. 20]

Останнім часом в науці трудового права приділяється значна увага дослідженню питань захисту трудових прав працівників. Розвиток трудового законодавства також відбувається у напрямку посилення захисту прав людини у сфері праці. В науковій літературі до основних принципів сучасного трудового права віднесено забезпечення права працівника на захист трудових прав і свобод.[280, с. 147]

Водночас в науці трудового права існують різні точки зору щодо поняття «захист трудових прав та інтересів працівників».

Передусім відзначимо, що захист трудових прав необхідно відрізняти від такої правової категорії як охорона прав.[41, с. 69; 106, с. 64; 215, с. 17; 268, с. 27] «Захист трудових прав» є більш вузьким поняттям, порівняно з поняттям «охорона трудових прав», оскільки друге охоплює всю сукупність заходів, що забезпечують нормальний процес реалізації прав. Відносини з охорони прав існують і до здійснення правопорушення, а відносини із захисту прав виникають тільки після правопорушення; охороняються, як правило, відносно невизначені суб`єктивні права невизначеного кола суб`єктів права. Захист є завжди суворо індивідуалізованим.

Захист прав потрібно відрізняти від юридичної відповідальності.

Ю.Г. Басін проводить розмежування за наступними підставами:

- за основною спрямованістю – відповідальність звернена до правопорушника, а захист – до уповноваженого;

- за способами впливу на поведінку учасників правовідносин – захист права нараховує більшу кількість способів, ніж відповідальність;

- за підставою застосування – відповідальність настає лише при наявності суб`єктивної підстави – вини правопорушника, а захист – при наявності об`єктивного факту правопорушення;

- за співвідношенням категорій, що порівнюються з правопорушенням – відповідальність в усіх випадках настає після правопорушення, захист права можливий і до моменту його порушення.[47, с.

33; 48, с. 3; 117, с. 52; 240, с.35]

Слід відзначити, що Б.К. Бегічев ще у 1972 р. звернув увагу на те, що правоохоронна діяльність держави пов`язана із застосуванням як засобів відповідальності за скоєне правопорушення, так і засобів захисту, які не є засобами відповідальності.[51, с. 222]

С.С. Алексєєв у поняття «захист прав» включає державно– попереджувальну діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права, забезпечення використання юридичного обов`язку.[35, с. 18] І.М. Сирота визначає захист суб`єктивних прав як сукупність встановлених законодавством засобів, які застосовуються у зв`язку з порушенням цих прав, та спрямованих на поновлення або захист законних інтересів громадян.[222, с. 214] І.А. Вєтухова розглядає захист прав як примусовий спосіб здійснення суб`єктивного права, який застосовується у встановленому законом порядку компетентними органами або самою уповноваженою особою з метою поновлення порушеного права.[73, с. 15] В.О. Сафонов під захистом трудових прав працівників розуміє правореалізуючу діяльність, яка здійснюється у встановленому законодавством порядку працівником (безпосередньо або через представників) чи уповноваженими на то органами та виражається у застосуванні правових мір до роботодавця, який не виконує покладені на нього обов`язки і (чи) скоює дії, що перешкоджають нормальному здійсненню прав працівників.[171, с. 35]

Поняття захисту трудових прав та інтересів працівників можна розглядати у широкому та вузькому значеннях:

- захист трудових прав та інтересів працівників у вузькому значенні пов’язується із забезпеченням додержання трудових прав, попередженням і профілактикою їх порушень, реальним поновленням незаконно порушених прав і встановленням трудовим законодавством та діями відповідних органів реальної ефективної відповідальності роботодавців за порушення трудових прав працівників;

- захист трудових прав працівників у широкому значенні – це реалізація захисної функції трудового права, яка в свою чергу відображає захисну функцію держави. Приймаючи нормативно – правові акти, держава не тільки закріплює і регулює певні суспільні відносини, але і забезпечує їх захист. Ця функція трудового права включає в себе наступні напрямки: встановлення високого рівня умов праці, гарантій основних трудових прав працівників, які доповнюються і підвищуються.[250, с. 251]

Захисна функція відображається у головних елементах механізму правового регулювання: нормах права, правовідносинах і актах реалізації суб`єктивних прав та юридичних обов`язків. На кожному з названих етапів правового регулювання її зміст визначається специфічними цілями правового впливу. Це означає, що на етапі моделювання поведінки суб`єктів трудових правовідносин вона орієнтована на неприпустимість зниження досягнутого рівня гарантій трудових прав працівників. На етапі реалізації суб`єктивних прав та юридичних обов`язків захисна функція проявляється у неухильному і точному здійсненні законів та інших нормативно–правових актів та у поновленні, визнанні суб`єктивних прав і законних інтересів працівників.

Захисна функція внутрішньо властива трудовому праву, достатньо згадати, що трудове право було утворено саме як право захисту прав найманих працівників. Отак, у Велікобританії, яка перша стала на шлях прийняття законодавства, яке обмежувало експлуатацію (закони початку ХІХ століття про охорону праці дітей і жінок).

В той же час у Франції, де перший Закон про охорону праці був прийнятий пізніше, ніж у Велікобританії (Закон 1841 р. про працю дітей на промислових підприємствах), визнання трудового права відбулося набагато раніше. У Франції з`явилось поняття трудового права під час революції 1848 р. в якості узагальненої соціальної програми, тобто програми, що була спрямована на захист інтересів і потреб працівників (обмеження робочого дня 10 годинами для дорослих працівників, засудження куплі – продажу робочої сили, створення так званої Люксембургскої комісії, яка стала прообразом майбутнього міністерства праці.

В Росії першими актами про працю стали акти про застосування дитячої праці на нічних та небезпечних роботах 1882, 1885 рр., про трудовий договір, внутрішній трудовий розпорядок, дисципліну праці 1886 р., про регламентацію діяльності фабрічної інспекції праці 1886 р., про заробітну плату 1886 р., про робочий час та час відпочинку 1897 р., про відшкодування роботодавцем шкоди, заподіяної працівникові нещасними випадками на виробництві 1903 р., профспілкові права 1906 р. Отже, Росія рецепіровала норми, інститути законодавства Франції, Англії, Німмечини та інших країн Західної Європи з деякими коректировками, враховуючи рівень економічного розвитку країни та інші національні особливості.

Роль трудового права у житті суспільства виявляється в його функціях.[69, с. 23] Зміст захисної функції і у сучасний період спрямований на здійснення захисту прав, гарантій та інтересів працівників, що відрізняє трудове право від інших галузей права і дозволяє йому займати особливе місце серед галузей права України.

Таким чином, захист прав в науці визначається, передусім, як усунення перешкод у його здійсненні чи поновлення порушеного права та відшкодування заподіяної цим порушенням шкоди. В поняття захисту суб`єктивних трудових прав включається і діяльність уповноважених державних органів із попередження і припинення порушень трудових прав.[257, с. 522] Також під захистом прав розуміють як безпосередній захист від дій (бездіяльності), які порушують права та свободи, так і «механізм реалізації прав особи» (що включає юридичне закріплення усіх видів гарантій прав і свобод; знання громадянами своїх прав, свобод, обов`язків; систему їх охорони та захисту державою та іншими суб`єктами; наявність державного та громадського контролю; удосконалення правозахисної діяльності ).[87, с. 69-70]

Як слушно зазначає В.С. Венедіктов, досягнення етапу максимальної захищеності трудових прав працівників можливе лише за умов ефективного функціонування відповідного юридичного механізму. Саме за допомогою юридичного механізму досягається системність і взаємодія різноманітних форм, способів та засобів, покликаних забезпечити захист трудових прав працівників. Юридичний механізм захисту трудових прав працівників має як теоретичне, так і практичне значення. Теоретична важливість його полягає в розширенні і поглибленні категоріально-понятійного апарату, існуючого в сфері захисту прав, свобод та законних інтересів учасників трудових відносин. Практична – у тому, що за допомогою даного поняття можна показати системну дію усіх найважливіших правових засобів, покликаних захищати трудові права працівників. Основними елементами такого механізму є: а) діюча система трудового права і законодавства; б) правові принципи, які визначаються напрямки правового регулювання трудових відносин за участю працівників, а також зміст їх прав та обов’язків; в) система правозахисних органів у цій сфері, в тому числі органів нагляду і контролю.[70, с. 10-11]

Захист прав здійснюється у передбаченому законом порядку, тобто за допомогою належних форм, способів і заходів захисту.

На нашу думку, захист трудових прав працівників можна визначити як сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних форм, організаційних, процедурних і процесуальних способів, матеріально–правових заходів, спрямованих на припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав і відшкодування заподіяної внаслідок таких порушень шкоди.

У зв’язку з актуальністю і значимістю проблеми захисту трудових прав та інтересів працівників у сучасних соціально-економічних умовах у науці трудового права висловлюються думка про формування відповідного самостійного інституту.

Як зазначав І.Я. Кисельов, по суті справи на базі національного і міжнародного нормативного матеріалу складається самостійний інститут загальної частини трудового права – захист основних трудових прав і свобод людини. Як вважають деякі юристи, він може з часом перетворитися в один з центральних інститутів цієї галузі. Одним з наслідків зміщення акцентів на права людини є посилення уваги до інтересів, потреб, надій кожного окремого працівника не як абстрактної суспільної фігури, сукупності виробничих відносин, соціального типу, представника класу, професійної категорії, а як особистості, наділеної всім багатством соціально–психологічних характеристик (незалежністю, почуттям власної гідності, прагненням до справедливості, до нормального соціального спілкування).[136, с. 32]

Аналогічної точки зору дотримується В.В. Жернаков. На думку вченого, сучасну ситуацію із правовим регулюванням захисту соціально – трудових прав людини слід оцінити як таку, що відповідає формуванню відповідного інституту Загальної частини трудового права. Перш за все, для нього створено відповідні соціальні передумови, бо стан додержання трудових прав і можливості їх захисту в країні залишаються на невисокому рівні. Сформовано відповідну нормативно–правову основу, що характеризується як єдністю цілі, так і різноманітністю.[111, с.22]

Деякі вчені пропонують включити окремий розділ про захист трудових прав працівників до проекту Трудового кодексу України. На думку Г.І. Чанишевої, структура нового Трудового кодексу України може складатися з таких розділів як «Загальні положення», «Колективні трудові відносини», «Індивідуальні трудові відносини», «Захист трудових прав працівників», «Прикінцеві положення».[267, с.32]

Характерною ознакою інституту є об`єднання усіх норм сталими закономірними зв`язками.[34, с. 120] Інститут захисту прав людини в сфері праці відповідає ще одній ознаці: він має такий ступінь відокремленості правових норм, що при його вилученні з правового регулювання стає неможливою регламентація даного виду суспільних відносин.[135, с. 12]

Визнаючи доцільність виділення відповідного самостійного правового інституту, вчені однак не дійшли єдності щодо його змісту.

Н.Н. Тарусіна вважає, що інститут захисту трудових прав повинен включати в себе: 1) принципи галузевого захисту; 2) основи міжгалузевої взаємодії в сфері захисту типових груп суб`єктивних прав; 3) норми про позовну давність; 4) положення суб`єктів права на захист; 5) форми і способи захисту; 6) передумови реалізації права на захист; 7) найбільш типові особливості виконання різних актів захисту; 8) можливості та межі застосування правил про захист суб`єктивних прав і законних інтересів за аналогією.[247, с. 41]

Об`єднання цих норм у відокремлений правовий інститут дозволить спростити використання нормативного матеріалу, отримати уявлення про етапи захисту того чи іншого суб`єктивного права і законного інтересу, проаналізувати недоліки в сфері реалізації захисної функції трудового права.

Слід погодитися з висновком про те, що інститут захисту трудових прав, свобод та інтересів людини повинен стати з часом одним з центральних інститутів трудового права. Зміст даного інституту ще тільки формується, але можна окреслити коло основних питань, які до нього входять, а саме: зміст основних трудових прав і свобод людини, зокрема, права на працю, права на захист працівником своїх трудових прав та інтересів; юрисдикційні та неюрисдикційні форми захисту; способи захисту, за допомогою яких здійснюється захист; порядок захисту, тобто процедурні та процесуальні заходи здійснення захисту, умови правомірності реалізації права на захист трудових прав і свобод.

Видається доцільним закріпити у новому Трудовому кодексі України серед основних трудових прав працівників право на захист своїх трудових прав та інтересів, що включає як можливість звернення за захистом до юрисдикційного органу, так і можливість правомочної особи захищати належне їй право власними діями, зокрема, удаватися до способів самозахисту трудових прав.

При цьому слід виходити не з вузького трактування змісту права на захист. Позиція М.Г. Александрова, з якою погоджувалися більшість вчених-трудовиків, полягає в тому, що суб’єктивне право являє собою єдність трьох можливостей (правоможностей): а) можливості поведінки самого власника права; б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб; в) можливості звернутися до примусової сили держави у випадку невиконання вимог зобов’язаними особами.[32, с. 108-109] При цьому третя правоможність і є правом на захист. Водночас В.П. Грібанов слушно не погодився з такою точкою зору. Він писав про те, що це право не зводиться тільки до можливості звернення за захистом до державних органів, а й включає можливість правоможної особи використати усі дозволені законом засоби власного примусового впливу на порушника, захищати належне йому право власними діями фактичного порядку (самозахист цивільних прав, застосування самою правоможною особою заходів оперативного впливу).[98, с. 154-155]

Право на захист працівником трудових прав слід розглядати у матеріально-правовому і процесуальному значеннях. Зміст права на захист у матеріально-правовому значенні включає дві можливості: можливість вчинення охоронних дій самою правоможною особою і можливість домагання до правопорушника. Першу можливість можна реалізувати тільки зусиллями самої правоможної особи, а другу – як її зусиллями, так і примусово юрисдикційними органами. Право на захист у процесуальному значенні означає можливість особи звернутися за захистом своїх прав (порушених чи оспорюваних) до юрисдикційних органів, наприклад, до органів з розгляду трудових спорів, органів з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю).

Поряд із захистом трудових прав та інтересів працівників держава захищає права та законні інтереси роботодавців, що виявляється у передбаченні нормами трудового законодавства підстав та порядку звільнення працівників, засобів забезпечення трудової дисципліни, права на відшкодування шкоди, заподіяної працівником, права на звернення у відповідних випадках до органів з розгляду трудових спорів. Втім, враховуючи специфіку трудових правовідносин, в яких працівник і роботодавець є соціально не рівними, необхідно чітко визначити та передбачити на законодавчому рівні форми і способи захисту трудових прав та інтересів працівників.

Проблема форм захисту трудових прав ще не була предметом спеціального дослідження у вітчизняній науці трудового права.

Питання про форми захисту суб’єктивних прав і законних інтересів досліджуються представниками загальної теорії права. В загальній теорії права шляхи і заходи забезпечення встановлених суб`єктивних прав розглядаються як один з елементів методу правового регулювання суспільних відносин, отже:

- форми захисту суб’єктивних прав та законних інтересів – частина одного з елементів методу правового регулювання, а саме того, який вказує шляхи і заходи забезпечення цих прав;

- форми захисту суб’єктивних прав та законних інтересів тим самим являють собою матеріально – правове, а не процесуальне поняття. В такій якості форми захисту тісно переплітаються з іншими елементами методу правового регулювання суспільних відносин: порядком встановлення прав та обов`язків, мірою визначеності прав, які надаються, певною самостійністю дій їх суб`єктів, а через них – з предметом правового регулювання трудового права (галузі матеріального права). Форми захисту як частина одного з елементів методу правового регулювання, безумовно, визначаються предметом регулювання, як і сам метод регулювання. «Однак предметом регулювання механічно не детермінується метод, не зумовлюється при всіх обставинах один єдиний можливий і незмінний юридичний засіб правового впливу на суспільні відносини. Вибір тих чи інших засобів впливу здійснюється державою відповідно до поставлених перед ним завдань і об`єктивних можливостей їх вирішення тим чи іншим шляхом».[281, с. 90]

Таким чином, метод правового регулювання має відому самостійність відносно предмета правового регулювання. Обираючи метод регулювання даних суспільних відносин, законодавець враховує як мету регулювання, так і всю сукупність існуючих суспільних відносин.

Застосовуючи ці положення загальної теорії права до форм захисту, можна пояснити їх різноманітність і принципову відмінність між ними, тобто існують як загальні, так і специфічні для галузей права форми захисту. Наприклад, загальними формами захисту для трудового і цивільного права є судова форма та самозахист. Для трудового права характерними є такі форми захисту як захист трудових прав працівників професійними спілками і державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, а для цивільного права – адміністративна та нотаріальна.

Існують різні підходи до визначення форми захисту. Так, під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб`єктивних прав і законних інтересів.[65, с. 6]

С.С. Алексєєв та І.Я. Дюрягін розуміють форму захисту як встановлений законом порядок примусового здійснення права, то, що іноді називають правозастосувальною реалізацією юридичних норм.[33, с. 26]

На думку В.М. Горшенєва, під формою захисту слід визнати регламентований правом комплекс особливих процедур, які здійснюються правозастосувальними органами та самою уповноваженою особою в межах правозахисного процесу, і спрямованих на поновлення порушеного (оспорюваного) права.[92, с. 17]

Деякі вчені говорять про позовний порядок захисту прав, маючи на увазі судову форму захисту і встановлений для неї порядок діяльності.[321, с. 88; 232, с.191] В.П. Воложанін під формою захисту суб`єктивних прав та інтересів розумів певний порядок захисту прав та інтересів, який здійснюється тим або іншим юрисдикційним органом залежно від його природи.[79, с. 6] Порядок захисту складається з дій (правовідносин) юрисдикційних органів і осіб, які беруть участь у справі, спрямованих на захист не тільки суб`єктивного права, але й законного інтересу. Система цих дій (правовідносин) виступає відносно форм захисту, як її зміст, тобто порядок захисту розкриває, як право на захист реалізується в межах тієї чи іншої форми. Тому кожна з відомих форм захисту, що здійснюється юрисдикційним органом, має свій зміст, який визначає специфічні, відмінні особливості кожної з них. В протилежному випадку не було б відмінностей між формами, існувала б одна, а не декілька форм захисту. Якраз відмінності у змісті захисту свідчать і про відмінність його форм.

О.С. Іоффе виділяв загальний (до нього відноситься перш за все захист прав судом, оскільки судовий порядок має загальне значення, він повинен застосовуватися в усіх випадках, за винятком прямо вказаних законом випадків), спеціальний чи адміністративний (наприклад, захист прав органами прокуратури) і винятковий (самозахист громадянином своїх прав, який розрахований на ситуацію, коли необхідно не витрачаючи часу відреагувати) порядок захисту прав.[126, с.331-335]

Форми захисту і встановлений законом порядок захисту, незважаючи на їх тісний взаємозв`язок, все ж є самостійними та незалежними одне від одного явищами. Встановлений законом порядок захисту на відміну від форм захисту – поняття процесуальне, і воно носить самостійний характер відносно неї. Також самозахист, який є формою захисту, не має відповідного порядку захисту.

У процесуальній літературі прийнято об`єднувати форму захисту прав з порядком захисту, називаючи при цьому таке об`єднання процесуальною формою.[170, с. 252; 242, с. 51; 269, с. 24; 270, с. 67] Наприклад, Н.О. Чечіна під процесуальною формою розуміє сукупність встановлених або санкціонованих законом правил, що регламентують порядок здійснення правосуддя, порядок діяльності кожного, хто бере участь у процесі. М.С. Строгович під процесуальною формою розуміє сукупність умов, встановлених процесуальним законом для здійснення державними органами дій, якими вони виконують свої функції, та іншими учасниками процесу дій, якими вони здійснюють свої права та виконують свої обов`язки. В.Ф. Маслов і О.О. Пушкін зазначають, що захист прав забезпечується певними способами в певній процесуальній формі відповідними державними і громадськими організаціями.

Видається, що змістом процесуальної форми необхідно визнати не правила, які регулюють правозахисну діяльність, а саме цю діяльність, порядок її здійснення відповідно до закону. Немає сенсу визнавати процесуальною формою саме правила, що регулюють діяльність юрисдикційних органів і осіб, які беруть участь у процесі. Не можна погодитись з включенням до змісту процесуальної форми тільки умов здійснення процесуальних дій, інакше форма частково буде позбавлена свого змісту.

Раніше вважалось, що процесуальна форма притаманна тільки судовій діяльності, але з середини минулого століття уявлення про роль і призначення процесуальних норм було переглянуто та поширено їх дію. Зроблено висновок про те, що процесуальні форми існують і для трудового права.[91, с. 29]

На нашу думку, форму захисту трудових прав та інтересів не можна розуміти як комплекс процедур або організаційних заходів, а також як порядок захисту. Мова повинна йти про діяльність відповідних органів, які застосовують ці способи та заходи. Отже, форму захисту трудових прав та інтересів працівників можна визначити як діяльність уповноважених органів, працівника або його представника (професійної спілки, інших представників) із захисту трудових прав і законних інтересів, які виявляються у застосуванні передбачених законодавством способів і заходів, спрямованих на припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав і відшкодування заподіяної шкоди.

Що стосується класифікації форм захисту прав, то, наприклад, представники науки цивільного права виділяють такі основні форми захисту цивільних прав: юрисдикційну і неюрисдикційну.

Юрисдикційна форма захисту є діяльністю уповноважених державою органів із порушених, невизнаних та оспорюваних суб`єктивних прав. Сутність цієї форми полягає в тому, що особи, права і законні інтереси яких порушені неправомірними діями, невизнані та оспорюються, звертаються за захистом до державного чи іншого компетентного органу, уповноваженого вжити необхідних заходів для поновлення порушеного права, визнання права, припинення правопорушення.

Неюрисдикційна форма захисту являє собою дії працівників із захисту трудових прав і законних інтересів, які здійснюються ними самостійно, не звертаючись за допомогою до державних та інших компетентних органів.

Г.О. Свердлик і Є.Л. Страунінг виділяють такі форми як судова, адміністративна і самозахист.[216, с. 37]

Залежно від порядку розгляду тієї чи іншої вимоги А.А. Добровольський і С.А. Іванова виділяють позовну та непозовну форму захисту прав та інтересів. На їхню думку, «спірні правові вимоги, що підлягають розгляду з додержанням процесуальної форми захисту права, називаються позовними, а правові вимоги, що підлягають розгляду без додержання встановленої законом процесуальної форми захисту права в законодавстві й в теорії справедливо називають непозовними».[104, с. 25] Але такий підхід не може охопити собою самостійних дій уповноваженої особи без її звернення до компетентних органів, оскільки ознакою проведення даної класифікації є саме процесуальні заходи.

Г.П. Ареф`єв поділяв форми захисту суб`єктивних прав та інтересів на державну, громадську, самозахист, змішану і третейську. До державних форм автор відносив: судову, арбітражну та адміністративну; до громадських організацій, що здійснювали захист прав та інтересів, належали товариські суди, профспілкові комітети, правління колгоспів, товариства і кооперативи.[42, с. 16-18]

В.П. Воложанін виділяв безспірний (самостійне здійснення права уповноваженою особою, випадки безспірного примусового здійснення прав та інтересів в адміністративному порядку) і спірний (судовий, громадський та адміністративний) порядок примусового здійснення суб`єктивних прав та інтересів.[79, с. 7-8]

М.С. Шакарян виділяв три форми захисту суб`єктивних прав: судову, громадську та адміністративну.[274, с. 58]

В.А. Краснокутський виділив такі форми захисту прав залежно від суб`єкту, який здійснює право на захист, і рівня розвитку суспільства і права: 1) самоуправство як форма, що передує захисту прав через органи держави як організованого апарату пануючого класу; 2) державний захист прав.[153, с. 51]

Форми захисту можна класифікувати і наступним чином. Наприклад, можна розрізняти захист від правопорушень, що виникають у сфері матеріально – правових відносин, і захист від правопорушень, що виникають при здійсненні процесуальної процедури із захисту.[100, с. 31]

На нашу думку, заслуговує на увагу класифікація форм захисту прав працівників професора І.О. Снігірьової, яка виділяє наступні форми захисту: індивідуальний захист – самозахист; колективний захист – через профспілки, колективні договори, угоди; державний захист.[229, с. 190] До останньої форми захисту відноситься державний контроль і нагляд за додержанням законодавства про працю і судовий захист трудових прав працівників.

Статтею 352 Трудового кодексу РФ (у ред. Федерального закону РФ від 30.06.2006 № 90-Ф3 «Про внесення змін до Трудового кодексу Російської Федерації, визнання не чинними на території Російської Федерації деяких нормативних правових актів СРСР та такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів (положень законодавчих актів) Російської Федерації» [24] передбачено наступні основні способи захисту трудових прав працівників: самозахист працівниками своїх трудових прав; захист трудових прав працівників професійними спілками; державний контроль і нагляд за додержанням трудового законодавства; судовий захист. Але з такою позицією російського законодавця не можна погодитися. У даному випадку ототожнюються два поняття – форма і спосіб захисту, які не є тотожними. Форма захисту трудових прав повинна вказувати на те, хто здійснює право на захист, а способи захисту – за допомогою яких дій та засобів здійснюється захист.

Слід відмітити, що у первісній редакції статті 352 Трудового кодексу РФ передбачалося три наступні основні способи захисту трудових прав працівників: державний контроль і нагляд за додержанням трудового законодавства; захист трудових прав працівників професійними спілками; самозахист працівниками своїх трудових прав. Потрібно звернути увагу на те, що в цій статті перераховані не всі способи, а точніше форми захисту трудових прав працівників. Один із визнаних у ст. 2 ТК РФ основних принципів правового регулювання трудових правовідносин, проголошений як «забезпечення права кожного на захист державою його трудових прав і свобод, разом з цим і в судовому порядку», прямо орієнтує на захист працівника різними інститутами, а не тільки органами державного контролю і нагляду за додержанням трудового законодавства.

Враховуючи те, що в теорії права форми захисту прав та інтересів поділяються на два види: юрисдикційну форму захисту та неюрисдикційну, пропонується виділяти відповідні форми захисту трудових прав та інтересів працівників. Юрисдикційна форма захисту являє собою діяльність передбачених законом органів (судів, органів з розгляду трудових спорів, органів з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю) із захисту порушених або оспорюваних прав та інтересів. Сутність цієї форми полягає в тому, що особи, права та законні інтереси яких порушено неправомірними діями, звертаються за захистом до державного або іншого компетентного органу, який уповноважений вживати необхідних заходів для поновлення порушеного права, припинення правопорушення та відшкодування заподіяної шкоди.

Юрисдикційні форми захисту трудових прав та інтересів працівників також можна класифікувати на міжнародні та національні. Міжнародні форми включають адміністративні (контрольний механізм МОП) та судові (юрисдикція Європейського Суду з прав людини). Відповідно національні юрисдикційні форми захисту включають захист трудових прав та інтересів в органах судової влади, органах з розгляду трудових спорів, а також в органах державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.

Міжнародна організація праці має найбільш ефективну систему міжнародного контролю за забезпеченням застосування міжнародних трудових норм, яка включає:

- розгляд доповідей та інформації урядів – членів МОП. Згідно із ст.22 Статуту Міжнародної організації праці кожен з членів зобов’язується надавати щорічні доповіді Міжнародному бюро праці щодо вжитих ним заходів для застосування конвенцій, до яких він приєднався;

- розгляд скарг на порушення зобов’язань із дотримання міжнародних трудових норм в окремих країнах. Статутом МОП передбачено право професійних організацій роботодавців чи трудящих направляти у МБП подання (скарги) про недотримання державою ратифікованою ним конвенції. Відповідно до ст. 24 Статуту якщо будь-яка професійна організація роботодавців чи трудящих внесе Міжнародному бюро праці подання про те, що будь-який член Організації не забезпечив належним чином дотримання конвенції, учасником якої він є, Адміністративна Рада може передати це подання уряду, проти якого воно внесено, і запропонувати йому зробити з цього питання таку заяву, яку він вважає доречною.[86, с. 49-57]

Останніми роками контрольні органи МОП розглядали скарги, подані до України за недотримання ратифікованих конвенцій. Більшість з цих скарг надійшло від профспілок у зв’язку з порушенням Конвенції №95 про охорону заробітної плати.

Крім того, на забезпечення застосування ратифікованих конвенцій спрямована ще одна контрольна процедура: будь-який член Організації має право подавати скаргу до Міжнародного бюро праці на будь-якого іншого члена Організації, який, на його думку, не забезпечив ефективного дотримання конвенції, ратифікованої цими державами (ст. 26 Статуту). Статутом передбачено докладну процедуру розгляду поданої скарги від створення комісії з розслідування до передачі справи до Міжнародного суду (ст.ст. 26-34 Статуту). Рішення Міжнародного суду щодо скарги чи питання, переданого йому, є остаточним. Міжнародний суд вправі затвердити, змінити або відмінити будь-які висновки чи рекомендації комісії із розслідування скарги.

Якщо будь-який член Організації не виконує у встановлений термін рекомендації, що можуть міститися у доповіді комісії або в рішенні Міжнародного суду, то Адміністративна Рада може рекомендувати Конференції такі дії, які вона буде вважати доцільними для забезпечення виконання цих рекомендацій;

- запити МОП про нератифіковані конвенції та заходи, вжиті державою для їх ратифікації.

Україна як учасник Конвенції про захист прав людини та основних свобод визнає юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (підрозділ 2.1). Національні юрисдикційні форми захисту трудових прав та інтересів працівників також будуть розглянуті в інших підрозділах роботи.

Неюрисдикційні форми захисту передбачають дії працівників або їх представників із захисту трудових прав та інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення до відповідних юрисдикційних органів (судів та адміністративних органів).

У дисертації форми захисту трудових прав та інтересів працівників досліджуються залежно від суб’єкта, уповноваженого застосовувати передбачені законодавством способи і засоби: індивідуальний захист (самозахист); колективний захист (через профспілки, систему колективних угод і колективних договорів, органи з вирішення трудових спорів), державний захист (судовий захист, державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю).

<< | >>
Источник: ЛАГУТІНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ .Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса –2007. 2007

Еще по теме 1.2. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників:

  1. 5.1. Поняття та класифікація запозичених ресурсів банківських установ
  2. 1.1.Поняття та класифікація трудових спорів
  3. Юрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  4. Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  5. ЗМІСТ
  6. 4.1. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав працівників
  7. 4.6. Інші форми захисту трудових прав працівників
  8. 2.1. Поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. 1.2. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників
  12. 3.1. Поняття та галузеві ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав
  13. 1.1. Форми захисту трудових прав працівників
  14. РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
  15. 1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників
  16. 1.3. Поняття, зміст і значення форм захисту трудових прав працівників
  17. РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
  18. 2.1. Правозахисна діяльність органів державної влади як форма захисту трудових прав працівників
  19. 2.3. Самостійний захист як форма захисту трудових прав працівників
  20. 3.1. Міжнародно-правові форми захисту трудових прав працівників
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -