<<
>>

3.1. Поняття та галузеві ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав

Особа вступає у трудові правовідносини, набуває трудові права заради задоволення за їх допомогою своїх інтересів і потреб. Відбувається це шляхом здійснення уповноваженою особою дій, які складають зміст здобутих нею трудових прав.

Повнота та реальність здійснення прав залежить від того, наскільки ефективним є їхній захист у випадку порушення. У зв’язку з чим необхідно гарантувати можливість захисту права у будь–якій передбаченій законом формі. Однією з неюрисдикційних форм захисту трудових прав та інтересів працівників є самозахист.

Проблема самозахисту прав є актуальною не тільки в галузі трудового права, а й в інших галузях права. Найбільш розроблена ця проблема представниками науки цивільного права, зокрема, Ч.Н. Азімовим, Ю.Г. Басіним, І.О. Дзерою, А.Г. Діденко, Т.Г. Іларіоновою, Т.С. Порощук, С.В. Сарбашем, Є.О. Харитоновим та ін.

Проблема самозахисту працівниками трудових прав тією чи іншою мірою досліджувалася в науці трудового права Т.І. Маркіною, Г.І. Чанишевою. Т.І. Маркіна розглядає самозахист прав як один із способів забезпечення їх реалізації.[167, с. 54] Вчений вважає за доцільне відрізняти способи захисту трудових прав як види матеріально-правових вимог, що можуть заявлятися суб’єктом на захист суб’єктивного права, яке надається йому законодавством про працю, від більш широкої категорії способів забезпечення реалізації права. Зокрема, самозахист суб’єктивних прав – це спосіб забезпечення їх реалізації, а не спосіб захисту даних прав, як традиційно тлумачиться у цивільному та має тлумачитись в трудовому праві.

Г.І. Чанишева вважає, що самозахист є саме формою захисту прав, а не одним з способів захисту трудових прав. У дисертації на здобуття наукового ступеня доктор юридичних наук вчений зазначає, що чинний КЗпП не містить спеціальної норми про право працівника на самозахист своїх трудових прав, та обґрунтовує доцільність його закріплення.

Проблема самозахисту працівниками своїх трудових прав та інтересів ще не була предметом спеціального дослідження у вітчизняній науці трудового права. Чинний КЗпП не містить спеціальних норм про право працівників на самозахист своїх трудових прав. Відповідні норми відсутні й у проекті Трудового кодексу України.

Правовою підставою здійснення самозахисту працівниками трудових прав є ст. 55 Конституції України. Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції кожен має право будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Із змісту даної конституційної норми можна зробити висновок, що Основним законом держави визнано невід’ємним право кожної людини захищати свої права власними діями за умови, що спосіб самозахисту не може бути використаний лише у випадку його заборони законом.

Норми про самозахист прав були вперше легально закріплені українським законодавцем у ст. 19 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р.,[10, ст. 356] який набув чинності з 1 січня 2004 р. Згідно із зазначеною статтею ЦК України: «Особа має право на самозахист свого цивільного права і права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства».

Відповідно до Постанови Міжпарламентської Асамблеї Держав– учасниць Співдружності незалежних держав від 9.12.2000 р. «Про Концепцію модельного Трудового кодексу», який було прийнято з метою гармонізації трудового законодавства в межах СНД, серед напрямків упорядкування трудових відносин передбачено формування ефективних механізмів врегулювання трудових спорів; удосконалення механізмів досудового захисту трудових і соціальних прав працівника; створення спеціалізованої трудової юстиції та державну підтримку розвитку системи недержавного захисту трудових прав й самозахисту.

Отже, серед юридичних засобів захисту трудових прав працівника у Концепції модельного ТК вказується на самозахист, тобто використання тих засобів та способів, які можуть застосувати самі працівники для захисту своїх прав у сфері праці, до числа яких відноситься право відмовитись від виконання трудових обов’язок у небезпечних для життя та здоров’я умовах чи у випадках тривалої затримки виплати заробітної плати, при порушенні роботодавцем умов трудового договору, право працівника не виконувати явно незаконні розпорядження роботодавця та ін.

Слід відзначити, що до неюрисдикційних форм захисту трудових прав та інтересів працівників відносять розгляд трудових конфліктів зусиллями сторін.[164, с. 757] Досудовій стадії вирішення індивідуального трудового спору передує доюрисдикційна стадія врегулювання розбіжностей (тобто стадія безпосередніх переговорів між сторонами спору).[148, с. 36] На цій стадії можливо усунути розбіжності, не викликаючи при цьому негативних наслідків. Відповідно до ст. 412 проекту Трудового кодексу України. працівник або його представник можуть звернутися до комісії з трудових спорів із заявою про розгляд індивідуального трудового спору, якщо відповідні розбіжності не були врегульовані у ході безпосередніх переговорів з роботодавцем і працівник у письмовій формі отримав від роботодавця відмову у задоволенні своїх вимог.

У нових кодексах деяких пострадянських держав містяться норми про самозахист працівниками своїх трудових прав. Трудовим кодексом Російської Федерації [8] передбачений самозахист працівниками трудових прав (ст.379-380), однак не дається визначення поняття самозахисту. Кодекс закріплює форми самозахисту та обов’язок роботодавця не перешкоджати працівникам у здійсненні самозахисту. Відповідно до ст. 379 ТК РФ з метою самозахисту трудових прав працівник, повідомивши роботодавця або свого безпосереднього керівника чи іншого представника роботодавця у письмовій формі, може відмовитись від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмовитись від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоров’ю, за виключенням випадків, передбачених цим Кодексом та іншими федеральними законами.

На час відмови від зазначеної роботи за працівником зберігаються усі права, передбачені трудовим законодавством та іншими актами, які містять норми трудового права.

З метою самозахисту трудових прав працівник має право відмовитися від виконання роботи також в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими федеральними законами.

Відповідно до ст. 352 Трудового кодексу Російської Федерації (з урахуванням суттєвих змін, внесених Федеральним законом РФ від 30.06.2006 №90-ФЗ), самозахист працівниками трудових прав називається першим серед основних способів захисту трудових прав та свобод. Отже, на думку російського законодавця, самозахист є способом захисту трудових прав та інтересів, при якій допускається така форма самозахисту працівників як відмова від виконання трудових обов’язків, у випадках, передбачених ч.2 ст.379 ТК РФ.

Аналогічна за змістом норма про самозахист міститься у Трудовому кодексі Республіки Казахстан.[7] Так, згідно зі ст. 393 з метою самозахисту трудових прав працівник може відмовитись від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмовитись від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю, за виключенням випадків, передбачених законами Республіки Казахстан. На час відмови від виконання роботи за працівником зберігаються всі права, передбачені Кодексом, іншими законами та нормативними правовими актами Республіки Казахстан.

У російській літературі з трудового права відсутня єдність думок щодо правової природи інституту самозахисту. Так, М.В. Лушнікова та А.М. Лушніков, виділяючи неюрисдикційні форми захисту, називають такі способи захисту трудових прав в межах зазначеної форми: захист трудових прав та інтересів представниками працівників і роботодавців (колективна форма захисту); самозахист як правомірні однобічні дії із захисту прав; доюрисдикційне врегулювання трудового спору зусиллями сторін спору без звернення до спеціально уповноважених органів.[164, с. 750] Отже, як вважають вчені, самозахист – це спосіб захисту трудових прав, який «включає також низку способів захисту».[164, с. 753] Передбачені ст. 379 ТК форми самозахисту вчені розглядають як способи самозахисту. Такий підхід видається нечітким та суперечливим.

Самозахист – це правове явище, притаманне різним галузям як публічного, так і приватного права. Найбільш широко самозахист застосовується у цивільному праві (наприклад, утримання речі, дострокове розірвання договору та ін.) і у кримінальному праві (необхідна оборона). Інститут самозахисту став предметом серйозних наукових досліджень, передусім, представниками науки цивільного права. Цей інститут передбачений законодавством інших країн.

Дослідження інституту самозахисту трудових прав у даному підрозділі доцільно, на нашу думку, здійснювати у напрямку пошуку відповідей на такі питання: самозахист трудових прав є формою чи способом захисту; визначення поняття самозахисту трудових прав; визначення галузевих ознак самозахисту трудових прав та його відмінностей від інших форм захисту.

Доктринальна побудова правознавців дореволюційного періоду була заснована, головним чином, на правоположеннях зарубіжного законодавства (Саксонське цивільне уложення 1863 р., швейцарський Закон про зобов’язання 1881 р., Германське цивільне уложення 1896 р.), де інститут самозахисту був достатньо розвинутий, а також і римського цивільного права. Вже римське приватне право виділяло «самоправство», як початкову форму захисту прав [254, с.13], і державний захист прав. «Тільки поступово від самоправства здійснюється перехід до захисту прав за допомогою органів держави як організованого апарату пануючого класу».[207, с. 51-55]

Чинне цивільне законодавство Російської імперії не знало поняття самозахист та містило лише деякі поодинокі норми, що передбачали ситуації, які можна характеризувати як приклади правомірного самозахисту.[181, с. 143]

Самозахист згадується вже у першому в історії російської цивілістики фундаментальному курсі російського цивільного права, виданого на підставі лекцій професора Д.І. Мейера.

Д.І. Мейер говорив про самозахист як про такий різновид захисту прав, при якому він здійснюється самим його володарем, на відміну від судового захисту, який здійснюється «органами влади державної».[172, с. 301] За Д.І. Мейером, самозахист допускається «за винятком, коли допомога з боку держави може з’явитися надто пізно».

Професор В.І. Сінайський, як й інші його сучасники, перш за все зазначав, що «позасудовий захист, як захист силами приватної особи, є виключенням із правил про захист державною владою».[220, с. 131] Крім аналізу правових інститутів, в яких виражається позасудовий захист прав, вчений порушував питання про доцільність допущення цивільним законодавством можливості позасудового захисту прав, висловлюючи деякі побоювання з цього приводу. Відносно включення до проекту російського Цивільного уложення норм про самозахист слідом за Германським цивільним уложенням (розділ 6 Книги 1) В.І. Сінайський писав: «Не слід, однак, упускати із уваги культурності суспільства, висоти його правосвідомості, глибини правового почуття те, що позасудовий захист у недостатньо сприятливих умовах погрожує порушенням найвищого блага – соціального миру».[220, с. 132] В іншому виданні свого підручника вченим підкреслюється, що принципово широке застосування позасудового захисту бажано, при тієї, однак, неодмінній умові, щоб таким самозахистом не порушувався соціальний мир, для охорони якого створений судовий захист. Чим культурніше середовище, тим більш широким повинен бути позасудовий захист.[221, с. 184]

Ю.С. Гамбаров відзначав, що захист представлений більш за все судовим захистом, який здійснюється у формах цивільного процесу. «Але, – далі вчений пише, – незалежно від судового захисту ми зустрічаємося у сучасному праві і з багатьма формами самоуправства як «самозахистом» прав».[82, с. 400]

Таким чином, практично всі правознавці дореволюційного періоду відмічали виключний характер самозахисту прав, який допускався лише у випадках, «коли допомога з боку держави може з’явитися надто пізно».

Термін «самозахист» зустрічався у радянській юридичній науковій і навчальній літературі і розглядався, переважно, як «своєрідний спосіб захисту прав».

В.П. Воложанін,[80, с. 4] О.С. Іоффе [125, с. 318-319] відзначали, що захист уповноваженою особою своїх прав власними діями допускається як виключення, як здійснення права на захист у виключному порядку, який розрахований на таку надзвичайну ситуацію, коли в особливих умовах відбувається посягання на права людини. Цивільне законодавство, як зазначила М.С. Корабльова, дало вичерпний перелік випадків, коли особа мала можливість здійснювати захист прав власними діями, в тому числі й у договірних відносинах (і за угодою сторін мова могла йти лише про способи самозахисту, передбачені законом), іноді передбачалась диспозитивність у застосуванні самозахисту. Усе, що виходило за «межі», розглядалось як самоуправство. Проголошувався принцип здійснення захисту тільки у встановленому порядку, тобто юрисдикційним органом. А призначення суб’єктивного права на захист «у соціалістичному суспільстві в період побудови комунізму» передбачало звернення за захистом до держави. Самостійні дії громадян допускалися у суворо обмежених законом випадках, не заохочувалися, а частіше переслідувалися, як говорили – «ініціатива карається».[150, с. 95-96]

Такі вчені, як В.П. Грібанов,[99, с. 108] О.С. Шевченко,[276, с. 31] В.О. Тархов [248, с. 109] та деякі інші відзначали, що право на захист може здійснюватися або безпосередніми діями самої уповноваженої особи, або через компетентні державні органи чи громадські органи. Т.Є. Абова [30, с. 102-118] та Ю.К. Толстой [251, с. 243] дотримувалися аналогічної позиції.

О.С. Шевченко,[276, с. 30] Г.Я. Стоякін [240, с. 33] зазначали, що визначення захисту прав лише через реалізацію державним органом заходів примусу до правопорушника не відповідає фактичному стану справ, тому що суб’єкт управління у межах і способами, встановлених законом, може своїми діями захищати свої права.

В.М. Скобєлкін, відмічаючи складний характер системи юридичних гарантій трудових прав найманих працівників, виділяв у даній системі такий елемент – право працівника власними засобами реалізувати надані йому правоможності та захищати інтереси.[224, с. 337]

Більшість вчених, які досліджували інститут самозахисту, не визнавали його однією із форм захисту суб’єктивних прав. Так, В.П. Щеглов зазначав, що суб’єкти правовідносин не володіють правоможностями на застосування правових норм і потребують вирішення спорів, що виникають, державними та громадськими організаціями. Останні наділені владними повноваженнями, без яких неможливий розгляд справ та виконання рішень.[278, с. 39-40] О.В. Іванов визначає захист прав лише як застосування наділеним владними державними повноваженнями юрисдикційним органом спеціальних заходів, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі реальної можливості здійснення її прав.[117, с. 44] Отже, захист прав за цією позицією полягає тільки у здійсненні юрисдикційним органом владних дій, прийняття владних актів з метою впливу на поведінку інших осіб, які тим чи іншим способом перешкоджають здійсненню належних уповноваженій особі прав.

Відсутній термін «самозахист» у класифікаціях форм захисту, які проводилися такими вченими, як М.І. Брагінський,[144, с. 49-50] Н.І. Клейн,[145, с.29-30] а також Д.М. Чечот,[270, с. 52] М.С. Шакарян.[274, с. 7]

І у теперішній час відсутня єдність серед вчених щодо правової природи самозахисту. Одним з головних залишається питання: самозахист – це форма чи спосіб захисту? Безумовно, ці терміни тісно пов’язані між собою, але їх необхідно відрізняти. І у законодавця, і у вчених з цього питання існують різні точки зору. Самозахист регулюється або окремою статтею (ст. 19 ЦК України), або окремою частиною статті. Передбачене ст.19 ЦК визначення поняття самозахисту не містить посилання на форму чи спосіб захисту.

У ЦК РФ самозахист передбачається серед універсальних способів захисту (ст. 12). О.П. Сергєєв критично розглядає способи захисту, передбачені ст. 12 ЦК РФ: «З даною їх класифікацією в науковому плані погодитися неможливо, тому що тут змішані близькі, але ні в якому разі не співпадаючи поняття – форма та спосіб захисту».[95, с. 240-244] Як спосіб захисту трудових прав самозахист визначається у ст. 352 Трудового кодексу Російської Федерації, у ч. 3 п. 6 ст. 38 Трудового кодексу Республіки Арменії.[6] В.М. Толкунова розглядає як синоніми поняття «спосіб» та «форма».[250, с. 260]

В.В. Витрянський відносить самозахист права до способів, які дозволяють попередити чи припинити порушення права.[76, с. 14-17]

Г.О. Свердлик та Є.Л. Страунінг доводять, що самозахист повинен бути визнаний формою захисту суб’єктивних прав та інтересів: «Враховуючи те, що ст. 14 ЦК РФ допускає захист порушених прав самостійно уповноваженою особою, яка, захищаючи належне їй право, встановлює фактичні обставини, застосовує норми матеріального права, визначає спосіб захисту від посягань та приймає конкретне рішення, яке сам і втілює, цілком логічно уявити самозахист як форму захисту суб’єктивних прав».[216, с. 167]

М.С. Корабльова вважає, що якщо навіть абстрагуватися від цих термінів – назв, змістове навантаження зводиться до розмежування, виділення будь – яких юридичних категорій, чи можна поставити самозахист на один щабель з іншими способами захисту? На думку вченого, дані юридичні категорії не одного рівня. Самозахист є настільки специфічним: правомірність його меж суворо не окреслена; оперативний у здійсненні: як у застосуванні, так і у відмові від подальшого застосування; спрощений механізм захисту; відсутня обов’язкова процедура (за винятком випадків, передбачених у законі), що потребує його виділення із загального ряду способів захисту і окремого розгляду і вивчення.[150, с. 90] Специфіка самозахисту як форми захисту трудових прав виявляється також у тому, що при самозахисті відсутня стадія виконання, яка притаманна більшості випадків захисту трудових прав.

Отже, на нашу думку, самозахист трудових прав – це форма їх захисту, що допускається тоді, коли працівник має можливість правомірного впливу на роботодавця, не звертаючись за допомогою до судових чи інших компетентних органів. Самозахист трудових прав слід вважати неюрисдикційною формою їх захисту.

Неюрисдикційна форма захисту на відміну від юрисдикційної форми, яка є діяльністю уповноважених державою органів із захисту порушених прав чи оспорюваних суб’єктивних прав, охоплює собою дії працівників із захисту трудових прав і законних інтересів, які здійснюються ними самостійно, не звертаючись за допомогою до державних та інших компетентних органів (органів з розгляду індивідуальних трудових спорів, органів з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю).

Самозахист трудових прав відрізняється від інших юрисдикційних форм захисту, таких як державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю та судовий захист трудових прав працівників, тим, що застосування зазначених форм захисту завжди пов’язано з появою нових суб’єктів трудового права, які мають повноваження із усунення скоєних правопорушень. Так, при вирішенні індивідуальних трудових спорів судом приймається рішення, яке набрало законної сили, обов’язкове для виконання учасниками трудових правовідносин. Органи державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю уповноважені приймати обов’язкові для виконання приписи. Норми трудового права реалізуються за правилами цивільного процесу. У ч. 1 ст. 15 ЦПК України [11, ст. 11] передбачається розгляд судами в порядку цивільного судочинства справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства.

Особами, які мають право скористатися правом на самозахист трудових прав, є такі суб’єкти трудового права як працівники та роботодавці, які перебувають у трудових правовідносинах. До того ж працівник не може доручити здійснення самозахисту представникам, наприклад, професійним спілкам.

Для визначення поняття «самозахист трудових прав» доцільно проаналізувати наступні точки зору, висловлені в юридичній літературі.

В.П. Грібанов під самозахистом розумів здійснення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистості або майнових прав та інтересів.[97, с. 168]

На думку І.Я. Дюрягіна, самозахист – це застосування самою уповноваженою особою передбачених законом заходів для захисту своїх прав чи законних інтересів від посягання.[106, с. 91]

Ю.Г. Басін та О.Г. Діденко під самозахистом розуміють дозволені законом однобічні дії зацікавленої особи, спрямовані на забезпечення недоторканності права та ліквідацію наслідків його порушення.[48, с. 9]

В.О. Бєлов визначає самозахист як фактичні або юридичні дії уповноваженої особи, спрямовані на припинення триваючого та дійсного правопорушення і (чи) зменшення його шкідливих наслідків, відповідних правопорушенню та мінімально необхідних для досягнення поставленої мети.[53, с. 407]

На думку Г.О. Свердлика та Є.Л. Страунінга, під самозахистом слід розуміти дозволені законом чи договором дії уповноваженої особи, спрямовані на забезпечення недоторканності права, припинення порушення та ліквідацію його наслідків.[214, с. 35]

М.С. Корабльова під самозахистом розуміє форму захисту прав, способи якої представляють собою самостійні дії, що не суперечать закону, які здійснюються з метою найбільш оперативного припинення правопорушення, забезпечення поновлення порушених прав та компенсації втрат без застосування примусової сили держави в особі його органів.[151, с. 115]

Ю.К. Осіпов відносить до самозахисту дії самої уповноваженої особи, спрямовані на вживання конкретних заходів до осіб, які порушили його інтереси, а також інтереси інших осіб, суспільства та держави.[189, с. 92]

Г.Я. Стоякін визначає самозахист як передбачені законом односторонні дії юридичного або фактичного характеру, які застосовуються уповноваженим на їх здійснення суб’єктом і спрямовані на припинення порушення.[241, с. 7]

В.І. Міронов визначає самозахист як дії (бездіяльність), які здійснюються стороною трудового договору, з метою усунення скоєних іншою стороною цього договору порушень з використанням форм (способів), які не суперечать законодавству.[175, с. 1089]

Ч. Азімов під самозахистом розуміє дії фізичних чи юридичних осіб, спрямовані на охорону прав і охоронюваних законом інтересів, які вчинюються ними самостійно без звернення за допомогою до державних та інших уповноважених органів.[31, с. 135]

В. Бурак під самозахистом розуміє застосування засобів протидії з метою захисту свого права від порушень і протиправних посягань, які не заборонені законом та не суперечать загальноприйнятим у суспільстві нормам поведінки.[63, с. 22]

В.О. Тархов відносить до самозахисту заходи, які мають право вживати для захисту суб’єктивних прав їх носії без звернення до компетентних органів і які повинні бути передбачені законом чи договором як права потерпілого.[248, с. 109]

Між цими визначеннями поняття самозахисту є певні відмінності. Вони полягають у різному відображенні специфіки самозахисту. Наприклад, із змісту фрази «повинні бути передбачені законом чи договором» випливає, що можливість застосування самозахисту уповноваженою особою, не передбаченого законом чи договором, буде вважатися незаконною. А із фрази «дозволені законом чи договором дії» випливає, що дозволяється застосування таких способів самозахисту у випадках, передбачених законом чи договором, але й у випадках, безпосередньо ними не заборонених (і це відповідає ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Також по-різному розкривається і мета самозахисту. За визначенням Г.Я. Стоякіна метою самозахисту є тільки припинення порушення, але часто за допомогою застосування способів самозахисту переслідується така мета, як забезпечення недоторканності права чи ліквідація наслідків порушення, що відзначають Г.О. Свердлик та Є.Л. Страунінг. І, навпаки, Ю.Г. Басін не враховує, що способи самозахисту можуть переслідувати і таку мету, як припинення порушення.

Існують різні точки зору і щодо визначення співвідношення захисту прав (у тому числі самозахисту) і суб’єктивного права. В.П. Грібанов розглядав право на захист як одно із правоможностей суб’єктивного права. Він зазначав, що право на захист за своїм матеріально – правовим змістом включає:

по – перше, можливість уповноваженої особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати належне йому право власними діями фактичного порядку (самозахист прав);

по–друге, можливість застосування безпосередньо самою уповноваженою особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника, які в літературі іноді називають оперативними санкціями;

по – третє, можливість уповноваженої особи звернутися до компетентних державних чи громадських органів із вимогою примушення зобов’язаної особи до певної поведінки.

Певна річ, що вказані можливості нерозривно пов’язані з характером самого суб’єктивного права, яке захищається. Тому вони у різних поєднаннях входять у правоможність на його захист.[99, с. 107]

Право на захист як складову частину суб’єктивного права поряд з правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб, розглядають В.Ф. Маслов та О.О. Пушкін.[233, с. 248]

В юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою право на захист є самостійним суб’єктивним правом. О.П. Сергєєв вказує, що як і будь – яке інше суб’єктивне право, право на захист включає в себе, з одного боку, можливість здійснення уповноваженою особою власних позитивних дій і, з іншого боку, можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи.[95, с. 281]

Г.О. Свердлик та Є.Л. Страунінг визначають суб’єктивне право на захист як передбачену законом, договором можливість уповноваженої особи реалізувати заходи правоохоронного характеру. Зміст цього права виражається у трьохрівневій системі дозволу. Перший рівень надає уповноваженій особі можливість визначитися з формою захисту порушеного права. Другий дозволяє реалізувати обраний спосіб в межах, встановлених законом. Третій полягає у можливості оскаржити у судовому порядку дії, які порушують її права. Зазначена систематизація носить умовний характер, оскільки особа, права якої порушені, може, не використовуючи свого права на самозахист, одразу звернутися за захистом, наприклад, до суду.[216, с. 7]

На нашу думку, самозахист як неюрисдикційна форма захисту являє собою діяльність самого працівника із захисту трудових прав та інтересів, що здійснюється із застосуванням відповідних цій формі способів захисту, не заборонених законом, з метою припинення порушення права, поновлення порушених прав та відшкодування заподіяної шкоди без звернення до компетентних органів.

Характерними галузевими ознаками самозахисту трудових прав є:

1) самозахист здійснюється, коли порушення суб’єктивних трудових прав вже трапилось чи продовжується;

2) самозахист здійснюється силами самої уповноваженої особи (потерпілого– суб’єкта, права якого порушені, у даному випадку - працівника);

3) участь у здійсненні самозахисту трудових прав беруть виключно сторони трудового договору;

4) самозахист здійснюється у формі дії (бездіяльності);

5) повідомлення стороні трудового договору про дійсне чи можливе порушення трудових прав, яке нею було допущено;

6) можливість захищати свої трудові права та свободи не забороненими законом способами самозахисту;

7) метою застосування способів самозахисту є забезпечення недоторканності права, припинення порушення та ліквідація його наслідків;

8) можливість подальшого оскарження дій особи, яка самостійно захищає своє трудове право.

З метою забезпечення ефективної реалізації права на самозахист, слід визначити умови правомірності його застосування. При оцінці законності та обґрунтованості дій із самозахисту трудових прав можна використати положення ст.19 ЦК України.

Право на самозахист можна реалізувати незалежно від наявності або відсутності можливості звернення за захистом до державних органів. Однак, на думку О.О. Красавчикова, для правомірності реалізації права на самозахист необхідно, щоб «обстановка (обставини місця та часу) у момент порушення права виключають можливість звернення за захистом до державних органів».[152, с. 98] Ця позиція видається недостатньо обґрунтованою, обстановка не може виключати можливість звернення, наприклад, за судовим захистом.

Так, згідно із Рішенням Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) № 9-зп від 25. 12. 1997 р. частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

М.І. Брагінський виділяє три умови, при наявності яких допускається самозахист прав:

1) особа, яка самостійно захищає своє право, є безперечний його володар;

2) обраний особою спосіб самозахисту повинен бути відповідним порушенню;

3) спосіб самозахисту не може виходити за межі дій, необхідних для його застосування.[59, с. 56]

Н.І. Клейн вважає, що для правомірного самозахисту достатньо додержання наступних трьох умов:

1) порушення права;

2) необхідність припинення порушення;

3) відповідність прийнятих для припинення порушення заходів характеру та змісту правопорушення.[140, с. 35]

Однак такий підхід може виявитися неповним, тому що, наприклад, для реалізації права на самозахист не завжди вимагається порушення права, але допускається і при загрозі такого порушення, якщо вона носить реальний характер.

Г.О. Свердлик та Є.Л. Страунінг вважають необхідним виділити такі умови правомірності реалізації права на самозахист:

1) особа може самостійно захищати тільки своє дійсне право;

2) шкода, заподіяна реалізацією права на самозахист, не повинна явно не відповідати реальній чи можливій шкоді, заподіяною порушенням;

3) способи самозахисту не повинні виходити за межі дій, необхідних для їх реалізації.[216, с. 158]

Слід відмітити, що можливість реалізації права на самозахист не обмежена тільки часом до подачі позову до суд чи скарги до інших компетентних органи. Застосування способів самозахисту трудових прав можливо, в деяких випадках, коли не виконується судове рішення. Взагалі право на захист особа здійснює на свій розсуд. Але неприпустимим є самозахист прав після завершення порушення, тому що такі дії будуть виходити за межі, які допускаються законом, і будуть вважатися самоуправством вже з боку особи, яка реалізує право на самозахист. Якщо реалізація права на самозахист представляє собою правомірне протистояння посяганню, то самоуправство – це егоїстичне ігнорування законних шляхів захисту прав та інтересів громадян,[106, с. 99] тобто воно означає самовільне, з порушенням встановленого законом порядку здійснення свого дійсного чи можливого права. Необхідно пам’ятати, що свобода однієї особи закінчується тоді, коли починається свобода іншої, тобто будь – яке право повинно здійснюватися не порушуючи прав інших осіб, воно не може мати безмежне застосування. Тому воно потребує певних правових меж.

Як справедливо відмітив В.С. Єм, критерієм оцінки правомірності та неправомірності дій суб’єктів правовідносин у певних випадках є саме принципи права, що випливає із можливості застосування у таких випадках аналогії права.[107, с. 159] Роль принципів важко переоцінити, оскільки вони являють собою стабільні, непорушні положення, відповідно з якими визначаються і шляхи вирішення правових колізій, а також усунення проблем, які виникають на практиці. Застосування принципів захисту дозволяє прийняти таке рішення, яке захистило б сторін трудового договору від суб’єктивного підходу з боку державних органів та їх посадових осіб при оцінці їх дій із самостійного захисту своїх трудових прав. Не всі принципи закріплені в конкретних нормах, однак вони дозволяють регулювати трудові відносини не тільки за допомогою правових норм, але й духу закону (тобто мають керівний характер).

Слід відмітити, що система принципів самозахисту аналогічна системі принципів трудового права, тому що останні виражають загальні сутнісні властивості даної галузі прав, забезпечують єдність її норм. Серед загальноправових принципів можна назвати: принцип законності (проявляється у необхідності застосування дозволених законом способів самозахисту); принцип рівності прав (сторони трудового договору, які реалізують право на самозахист рівні перед законом та судом); принцип гарантованості прав та обов’язків суб’єктів трудового права (кожен має можливість в будь–який момент звернутися до правомірного захисту). А специфічним принципом, який властивий самозахисту, є принцип самостійності захисту своїх прав уповноваженою особою, не звертаючись за допомогою до державних та інших компетентних органів.

Отже, чинне законодавство, яке визначає принципи здійснення прав, цим самим встановлює і межі їх здійснення.

Самозахист допускається за такими умовами (під умовою розуміються дані вимоги, з яких слід виходити [188, с. 746]):

1) порушення права чи можливість його порушення;

2) необхідність припинення (попередження) порушення;

3) використання способів, що відповідають характеру і змісту правопорушення.

Дана форма захисту трудових прав повинна відповідати таким вимогам, тобто правилам, обов’язковим для виконання,[188, с. 718] як:

1) відповідність способів самозахисту скоєним роботодавцем порушенням трудових прав, тобто заподіяні несприятливі наслідки та способи самозахисту повинні бути адекватні один одному;

2) скоєння діянь (дії чи бездіяльності) у відповідь на дійсне чи уявне порушення роботодавцем трудових прав;

3) додержання меж самозахисту трудових прав у способах, необхідних для припинення скоєних роботодавцем порушень.

Вироблення цих умов та вимог має особливе значення, оскільки відсутність одного з них свідчить про неправомірність дій, які здійснено з метою самозахисту.

<< | >>
Источник: ЛАГУТІНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ .Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса –2007. 2007

Еще по теме 3.1. Поняття та галузеві ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав:

  1. ВСТУП
  2. 3.1. Механізм реалізації трудових прав та законних інтересів працівників
  3. 4.1. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав працівників
  4. 4.5. Поняття, ознаки та способи самозахисту працівниками своїх трудових прав
  5. Висновки до Розділу IV
  6. ВИСНОВКИ
  7. 3.1. Сучасне трудове право як гарант забезпечення прав людини у сфері праці
  8. 3.1. Удосконалення правового регулювання матеріальної відповідальності працівника перед роботодавцем
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -