<<
>>

1.1. Особливості розвитку законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудових правовідносин

Розвиток законодавства про матеріальну відповідальність пов’язаний, як правило, із загальним розвитком трудового законодавства як у радянський період, так і після проголошення України незалежною державою.

Водночас законодавство про матеріальну відповідальність має свою специфіку і властиві лише йому етапи розвитку, які не у всьому співпадають із загальними етапами розвитку трудового законодавства, дослідженими і визначеними в юридичній літературі [1].

Перший етап становлення і вдосконалення законодавства про матеріальну відповідальність робітників і службовців, пов’язаний з першою кодифікацією трудового законодавства України, розпочинається від моменту прийняття Кодексу законів про працю УСРР, затвердженого Постановою ВУЦВК 2 грудня 1922 року [2, арт.751]. У пункті 1 КЗпП УСРР зазначалося, що постанови Кодексу законів про працю поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, у тому числі й удома і є обов’язковими для всіх підприємств, установ та господарств (державних, не виключаючи й військових, громадських і приватних, зокрема й тих, що дають роботу додому), а також для всіх осіб, які користуються найманою працею за плату. Дещо пізніше було встановлено, що умови праці на сезонних роботах, тимчасових робітників і службовців, а також порядок застосування КЗпП у куркульських господарствах регулюються спеціальними законами. У КЗпП був поміщений лише один пункт 83, який встановлював матеріальну відповідальність найманого працівника. Наймач мав право за псування приладів, виробів і матеріалів, через недбалість найманого чи внаслідок невиконання ним правил внутрішнього розпорядку, за постановою розцінково-конфліктної комісії, за один раз стягнути з його заробітку вартість ушкодження, проте не більше однієї третини його місячної тарифної платні. Як бачимо, із змісту не ясно, чи матеріальна відповідальність за вказані порушення не повинна перевищувати однієї третини тарифної ставки, чи шкода може відшкодовуватись повністю, але шляхом відрахування за кілька разів, а за один раз відрахування не повинно бути більше однієї третини тарифної ставки?

Важливе значення в регулюванні питань матеріальної відповідальності мала Постанова ЦВК РНК СРСР від 12 червня 1929 року “Про майнову відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними наймачам” [3, арт.367].

Згідно з цією Постановою робітники і службовці несли, як правило, обмежену майнову відповідальність. Пункт 1 Постанови передбачав, що робітники і службовці несуть майнову відповідальність перед наймачем за заподіяну останньому при виконанні службових обов’язків шкоду у розмірі дійсної шкоди, але не більше однієї третини своєї тарифної ставки, якщо шкода заподіяна недбалістю в роботі або порушенням закону, правил внутрішнього трудового розпорядку, спеціальних інструкцій і розпоряджень наймача. Ця норма, порівняно з Кодексом 1922 року, була викладена більш конкретно і детально, оскільки із змісту зрозуміло, що матеріальна відповідальність за даний склад порушень не може бути вищою, ніж одна третина тарифної ставки. У пункті 2 згаданої Постанови були сформульовані випадки повної матеріальної відповідальності, яких не було передбачено у Кодексі. Пізніше вони ввійшли до КЗпП УРСР, прийнятого 10 грудня 1971 року. Робітники і службовці несли повну матеріальну відповідальність у випадках: а) коли шкода заподіяна діями працівника, що містять ознаки діянь, які переслідуються в кримінальному порядку; б) коли спеціальними законами на працівника покладена повна або підвищена, порівняно з однією третиною тарифної ставки, матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну наймачеві при виконанні службових обов’язків; в) коли між працівником і наймачем є особливий письмовий договір про повну чи підвищену, порівняно із однією третиною тарифної ставки, майнову відповідальність за недостачу, понад встановлену норму, цінностей, переданих під відповідальність працівника для зберігання або для інших цілей; г) коли шкода заподіяна не при виконанні трудових обов’язків. У Постанові ЦВК РНК СРСР від 12 червня 1929 року “Про майнову відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними наймачам” зазначалось, що при визначенні розміру шкоди беруться до уваги тільки прямі збитки, а не упущена наймачем вигода.

У цій Постанові наголошувалось, що, крім зазначеного, повинна враховуватись судовими органами і та конкретна обстановка, за якої було заподіяно шкоду.

Не допускалось покладення на працівника відповідальності за таку шкоду, яка може бути віднесена до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 18 листопада 1929 року “Про умови праці працівників роздрібної торгової мережі”[4, ст.705] введено повну матеріальну відповідальність за псування і втрату зазначеними працівниками довірених їм товарів та іншого майна, яка не передбачалася ні в Кодексі, ні в Постанові ЦВК РНК СРСР від 12 червня 1929 року “Про майнову відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними наймачам”.

Для реалізації підпункту “в” пункту 2 Постанови ЦВК РНК СРСР від 12 червня 1929 року “Про майнову відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними наймачам” була прийнята Постанова НКП СРСР від 29 жовтня 1930 року “Про порядок укладення договорів про майнову відповідальність працівників за недостачу цінностей”[5, с.354-355], де закріплено перелік категорій працівників, з якими могли укладатися договори про повну матеріальну відповідальність. 24 серпня 1931 року Постановою НКП СРСР “Про відповідальність працівників за простій вагонів при вантажно-розвантажувальних операціях” [6] вводилась відповідальність працівників залізничного транспорту за простій вагонів, який стався внаслідок їх нерозпорядливості або невиконання розпоряджень адміністрації, в розмірі до однієї третини тарифної ставки працівника. На мою думку, ця відповідальність, її межі та випадки повністю охоплюються пунктом 1 Постанови ЦВК і РНК СРСР від 12 червня 1929 року і тому не було особливої потреби вводити її спеціальною Постановою. Після прийняття Постанови ЦВК і РНК СРСР від 12 червня 1929 року “Про майнову відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними наймачам” до КЗпП УРСР, як і до інших кодексів законів про працю союзних республік, були внесені відповідні зміни. У КЗпП УРСР питанням матеріальної відповідальності робітників і службовців за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації, присвячувалося чотири статті. У статті 83 КЗпП УРСР містився перелік випадків матеріальної відповідальності та зазначалось, що граничні розміри відповідальності працівників по окремих видах майна встановлюються спеціальним законом та інструкціями, що видаються народними комісаріатами праці Союзу РСР та УРСР за погодженням з ВЦРПС чи Радою профспілок УРСР, за належністю. Стаття 83-1 КЗпП УРСР регулювала порядок утримання суми шкоди із заробітної плати працівника та будь-яких інших грошових сум, що належать йому від підприємства чи установи. Стаття 83-1а КЗпП УРСР встановлювала порядок утримання сум матеріальної шкоди з працівників ощадних кас. У статтях 83-1 і 83-1а КЗпП УРСР зазначався також порядок оскарження проведеного утримання чи його розміру. У статті 83-3 КЗпП УРСР були встановлені максимально допустимі розміри вирахувань із заробітної плати робітників і службовців при стягненні матеріальної шкоди. Отже, із чотирьох статей, що регулювали матеріальну відповідальність робітників і службовців, три з них встановлювали порядок стягнення матеріальної шкоди. Види ж матеріальної відповідальності, межі, випадки обмеженої і повної матеріальної відповідальності в кодексі не зазначалися. Таке неповне відображення в КЗпП УРСР загальносоюзних норм, що регулювали матеріальну відповідальність робітників і службовців, сприяло тому, що ці статті застосовувались дуже рідко, натомість у правозастосовчій практиці користувались переважно нормами загальносоюзних актів.

Подальший розвиток правового регулювання матеріальної відповідальності відбитий у Постанові ЦВК і РНК СРСР від 27 травня 1932 року “Про майнову відповідальність працівників за матеріали та вироби і за майно підприємства чи установи, видане у користування працівникам” [7, ст.242], якою були внесені зміни до пунктів 3 і 4 Постанови ЦВК і РНК СРСР від 3 червня 1931 року “Про деякі зміни трудового законодавства” [8, ст.257]. У новій редакції пункту 3 вищезгаданої Постанови від 3 червня 1931 року було передбачено, що працівник несе майнову відповідальність за матеріали і вироби та за видане йому в користування майно підприємства чи установи (одяг, інструменти, вимірювальні прилади тощо). Цю відповідальність працівник несе як у випадку розкрадання чи умисного псування ним матеріалів, виробів і майна, так і у випадку втрати чи псування, що сталися через недбалість. Граничні розміри відповідальності працівників по окремих видах майна, а також у залежності від їх вини (умисел чи необережність) встановлюються Інструкцією НКП СРСР від 1 червня 1932 року “Про майнову відповідальність працівників за матеріали і вироби, і за майно підприємств або установ, видане у користування працівникам” [9]. Інструкція встановлювала також порядок стягнення шкоди.

При встановленні розмірів відповідальності за майно, видане працівникові у користування, повинна була враховуватись фактична зношеність майна. Суми, які стягувались з працівника, утримувались безпосередньо за розпорядженням адміністрації із заробітної плати або будь-яких інших сум, належних працівникові від підприємства чи установи. Працівник мав право оскаржити таке утримання чи його розмір в розцінково-конфліктній комісії.

Пункт 4 вищезгаданої Постанови від 3 червня 1931 року передбачав, що при кожній виплаті утримання не може перевищувати 25 відсотків усіх належних працівникові сум. Якщо із заробітної плати працівника здійснювались також інші утримання, то загальний розмір усіх утримань не міг перевищувати 50 відсотків усіх належних сум. Утримання здійснювалось при кожній виплаті аж до повного погашення боргу. Якщо ж при звільненні працівника утримання в зазначених розмірах не покривало всього боргу, то частина, що лишилася, стягувалась адміністрацією в спрощеному порядку за законодавством союзних республік.

Дещо пізніше встановлено особливості щодо матеріальної відповідальності сезонних працівників у лісовій промисловості. Так, пунктом 24 Постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 травня 1933 року “Про умови праці робітників і службовців, які зайняті у лісовій промисловості і лісовому господарстві” [10, ст.100] встановлювалось, що в колективних і трудових договорах із сезонними робітниками могла передбачатися відповідальність сторін за невиконання ними договору чи окремих його частин. При цьому розмір відшкодування робітником не міг перевищувати однієї третини його місячного заробітку. Ця особливість не поширювалась на постійних робітників і службовців, які працювали у лісовій промисловості.

10 липня 1967 року Постановою Ради Міністрів СРСР “Про додаткове розширення прав міністерств СРСР” [11, ст.117] міністрам СРСР було надано право вносити за погодженням із ЦК профспілки зміни і доповнення до переліку посад працівників підприємств, установ, організацій системи міністерств, з якими могли укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за недостачу матеріальних цінностей, прийнятих працівниками під відповідальність для зберігання або інших цілей. Постановою Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1967 року “Про передачу додатково на вирішення Ради Міністрів союзних республік питань господарського і культурного будівництва” [12, ст.118] аналогічні права надавалися також Радам Міністрів союзних республік. Вони могли вносити за погодженням з республіканськими радами профспілок зміни і доповнення до переліку посад працівників підприємств, організацій і установ республіканських міністерств і відомств, а також місцевого підпорядкування, з якими могли укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за недостачу матеріальних цінностей, прийнятих під відповідальність працівника для збереження чи для інших цілей. Отже, крім загального переліку, впроваджувались ще і переліки союзних міністерств, до яких міністри СРСР могли вносити зміни та доповнення, а також переліки республіканських міністерств і відомств та місцевого підпорядкування, до яких зміни і доповнення вносились відповідною Радою Міністрів союзних республік. Це право неодноразово було використано Радою Міністрів УРСР. Зокрема, Постановою Ради Міністрів УРСР від 26 липня 1968 року “Про внесення доповнень до переліку посад працівників, з якими можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за недостачу матеріальних цінностей, що прийняті під відповідальність працівника для збереження чи для інших цілей” [13, ст.87] перелік був доповнений посадами працівників підприємств і організацій побутового обслуговування населення.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 28 квітня 1967 року “Про преміювання працівників державних підприємств і організацій сільського і водного господарства за економію пального і мастильних матеріалів і про матеріальну відповідальність за їх перевитрату” [14, ст. 66] встановлювалась матеріальна відповідальність за перевитрату пального та мастильних матеріалів з вини працівників. Згідно з пунктом 3 цієї Постанови з тракториста-машиніста утримувалось 50 відсотків вартості пального та мастильних матеріалів, з бригадира тракторної бригади - 10 відсотків, з помічника бригадира - 5 відсотків, з заправника - 5 відсотків, з механіка відділення радгоспу - 5 відсотків пального та мастильних матеріалів, перевитрачених по відділенню. Як бачимо, за перевитрати для притягнення до матеріальної відповідальності не мала значення форма вини - умисел чи необережність. Виходячи із розміру відповідальності вона носила обмежений характер, але обмежена вона була не певним заробітком працівника, а розміром вартості заподіяної шкоди. Очевидно, що 50 відсотків вартості перевитраченого пального і мастильних матеріалів могли і перевищувати одну третину тарифної ставки чи навіть повну тарифну ставку тракториста-машиніста і водночас це не було повним відшкодуванням шкоди.

Особливого значення набуло прийняття в цей період Правил здійснення грошових нарахувань комітетами народного контролю, затверджених Постановою Ради Міністрів СРСР від 4 серпня 1969 року [15, ст.109]. У передбачених пунктом 2 Правил випадках на посадових осіб, що заподіяли своїми неправомірними діями чи нерозпорядливістю матеріальну шкоду державі, колгоспам та іншим кооперативним та громадським підприємствам і організаціям, здійснювались грошові нарахування у розмірі заподіяної шкоди, але не більше трьох місячних окладів посадової особи, на яку здійснювалось нарахування. На перший погляд, це ніби один із випадків матеріальної відповідальності працівника - посадової особи: відшкодування у розмірі понад одну третину місячної тарифної ставки (окладу). Але, на мою думку, ця відповідальність не є відповідальністю за трудовим правом. По-перше, до цієї відповідальності посадова особа притягується не стороною трудового договору - підприємством і не судом за позовом підприємства, а органом контролю і нагляду - комітетом народного контролю. По-друге, така відповідальність не завжди носить правовідновний характер для другої сторони трудового договору - підприємства, установи, організації. Так, якщо матеріальна шкода заподіяна посадовою особою державного підприємства, установи, організації союзного або республіканського чи місцевого підпорядкування, то вона перераховується до союзного або республіканського бюджету, а не підприємству, установі, організації, де працює посадова особа. І лише якщо посадова особа, на яку зроблено грошове нарахування, працювала в колгоспі або на іншому кооперативному чи громадському підприємстві, то сума стягнутого нарахування перераховувалася цьому колгоспу, підприємству чи організації в рахунок відшкодування заподіяної шкоди. По-третє, не відповідає трудо-правовій природі і порядок стягнення суми грошових нарахувань, яке, на відміну від відшкодування матеріальної шкоди за трудовим правом, здійснювалось у безспірному порядку на підставі витягу із постанови комітету народного контролю, щомісячно в розмірі не більше 20 відсотків місячної заробітної плати аж до повного погашення суми нарахування. Отже, матеріальна відповідальність у зазначеному випадку носить штрафний характер, а не правовідновлювальний.

Таким чином, перший етап - становлення й удосконалення законодавства про матеріальну відповідальність (1922 - 1970 роки) - характеризується встановленням випадків обмеженої та повної матеріальної відповідальності, порядку обчислення розміру та порядку стягнення матеріальної шкоди; прийняттям переліку категорій працівників, з якими встановлювалась повна матеріальна відповідальність, розширенням категорій осіб, з якими може бути укладено договір про повну матеріальну відповідальність; встановленням для деяких категорій працівників матеріальної відповідальності, що обмежувалась не певною частиною заробітку, а певною частиною заподіяної матеріальної шкоди. Довга тривалість цього етапу обумовлена роками війни та роками відбудови, коли приймалися тимчасові норми, в тому числі й у сфері праці, спрямовані на досягнення поставленого завдання і на обмежений період. Норми, що стосувались питань матеріальної відповідальності, в цей час не змінювалися. Зміни до КЗпП УРСР до 1956 року не вносились, а ті, що вносились з 1956 року, не стосувалися питань матеріальної відповідальності.

Другий етап розвитку законодавства про матеріальну відповідальність зумовлений прийняттям Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю від 15 липня 1970 року [16, ст.265], що були введені в дію 1 січня 1971 року, та Кодексу законів про працю Української РСР від 10 грудня 1971 року, який був введений 1 червня 1972 року [17, ст.375] і діє з відповідними змінами та доповненнями й нині. Стаття 49 Основ встановлювала гарантії при покладенні на робітників і службовців матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, робітники і службовці, з вини яких заподіяна шкода, несли матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше однієї третини своєї місячної тарифної ставки (окладу). Матеріальна відповідальність понад одну третину місячної тарифної ставки (окладу), але не більше повного розміру заподіяної шкоди, допускалась тільки у випадках, зазначених у законодавстві Союзу РСР. Отже, Основи передбачали, що випадки й умови притягнення до матеріальної відповідальності робітників і службовців у межах однієї третини тарифної ставки (окладу) могли встановлюватись і законодавством союзних республік. Що ж до встановлення випадків притягнення до матеріальної відповідальності робітників і службовців понад одну третину тарифної ставки (окладу), то воно було віднесено виключно до відання Союзу СРСР. Слід зазначити, що таке розмежування дається лише в статті 49 Основ, а в статті 107 Основ, яка передбачає розмежування компетенції Союзу РСР і союзних республік, щодо віднесення до відання Союзу РСР чи союзних республік правового регулювання питань матеріальної відповідальності робітників і службоваців взагалі не йдеться. Статтею 107 Основ до жодного із зазначених відань не віднесено порядок вирішення трудових спорів, у тому числі про матеріальну відповідальність та оплату вимушеного прогулу, крім встановлення категорії працівників, трудові спори яких вирішуються в порядку підлеглості. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що порядок вирішення трудових спорів про матеріальну відповідальність робітників і службовців та оплату підприємством вимушеного прогулу, що виник у результаті незаконного звільнення чи переведення на нижчеоплачувану роботу робітників і службовців, або оплату різниці в заробітку при незаконному переведенні на нижчеоплачувану роботу, міг встановлюватись як союзним, так і республіканським законодавством. Стаття 5 КЗпП Української РСР повністю відтворювала зміст статті 107 Основ. У статті 49 Основ, крім визначення розміру відшкодування шкоди, був передбачений і порядок її відшкодування робітниками і службовцями, який знайшов своє відтворення в статті 136 КЗпП УРСР.

У КЗпП УРСР питання матеріальної відповідальності знайшли своє правове урегулювання у статтях 130-138 КЗпП УРСР. Стаття 130 КЗпП передбачала загальні підстави та умови матеріальної відповідальності робітників і службовців. Робітники і службовці несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

Отже, такими підставами є: 1) шкода, заподіяна підприємству, установі, організації; 2) порушення покладених на працівника обов’язків.

Частина друга статті 130 КЗпП передбачала умови настання матеріальної відповідальності: наявність прямої дійсної шкоди; тільки в розмірах і порядку, встановленому законодавством; протиправність дій чи бездіяльності робітника чи службовця; його вина у заподіянні шкоди.

Частина третя передбачала можливість покладення матеріальної відповідальності на робітника чи службовця незалежно від притягнення його до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Частина 4 закріплювала випадки, за яких на робітників і службовців не може бути покладена матеріальна відповідальність, а саме: за шкоду, що відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику; за не одержані підприємством, установою, організацією прибутки; за шкоду, заподіяну працівником у стані крайньої необхідності.

Стаття 131 КЗпП УРСР закріплювала обов’язок адміністрації підприємства створити належні умови для збереження ввірених робітникам і службовцям товарно-матеріальних цінностей. Стаття 132 КЗпП УРСР закріплювала обмежену матеріальну відповідальність, яку несли, як правило, робітники і службовці. За шкоду, заподіяну підприємству, установі при виконанні трудових обов’язків, робітники і службовці, з вини яких заподіяна шкода, несли матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше однієї третини місячної тарифної ставки (окладу). Матеріальна відповідальність понад одну третину місячної тарифної ставки (окладу), але не більше повного розміру заподіяної шкоди, допускалась лише у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР.

Стаття 133 КЗпП УРСР закріплювала, точніше відтворювала, передбачені законодавством СРСР випадки матеріальної відповідальності понад одну третину місячної тарифної ставки (окладу). Таку матеріальну відповідальність несли: 1) робітники і службовці - за псування через недбалість матеріалів, напівфабрикатів чи виробів - у розмірі заподіяної шкоди, але не більше двох третин свого середнього місячного заробітку;

2) особи адміністративно-технічного і адміністративно-господарського персоналу - за неправильну постановку обліку і збереження матеріалів, напівфабрикатів, виробів чи предметів, виданих у користування працівникам (спецодягу, інструментів, вимірювальних приладів та ін.), а також за невжиття необхідних заходів по боротьбі із розкраданням, знищенням і псуванням цього майна - у розмірі заподіяної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку;

3) службові особи, винні в незаконному звільненні чи переведенні працівника на іншу роботу, несли відповідальність згідно із статтею 238 КЗпП УРСР, яка передбачала, що посадова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, зобов’язана відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації в зв’язку з оплатою за час вимушеного прогулу чи за час виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов’язок покладався, якщо звільнення чи переведення були здійснені з явним порушенням закону чи якщо адміністрація затримала виконання рішення суду про поновлення на роботі. Розмір відшкодування шкоди не міг перевищувати трьох місячних окладів службової особи.

Статтею 134 КЗпП УРСР згідно з законодавством СРСР були встановлені випадки матеріальної відповідальності робітників і службовців у повному розмірі заподіяної підприємству, установі, організації шкоди: 1) коли шкода виникла внаслідок проступків працівника, що містять ознаки діянь, які переслідуються в кримінальному порядку; 2) коли спеціальними законами на працівника покладена повна матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні службових обов’язків; 3) коли між працівником, який займає посаду, пов’язану із обслуговуванням грошових чи товарних цінностей і зазначену в переліку, що затверджується в установленому законом порядку, і підприємством, установою, організацією укладений письмовий договір про те, що працівник бере на себе повну матеріальну відповідальність за недостачу понад встановлені норми цінностей, що передані під звіт працівникові для збереження або інших цілей; 4) якщо шкоду завдано робітником або службовцем не при виконанні трудових обов’язків. У Кодексі був зазначений порядок встановлення меж матеріальної відповідальності у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує його номінальний розмір. У таких випадках межі матеріальної відповідальності встановлювались законами Союзу РСР і постановами Ради Міністрів СРСР.

Стаття 136 КЗпП відтворювала статтю 49 Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю, згідно з якою відшкодування шкоди у розмірі не більше однієї третини місячної тарифної ставки (посадового окладу) здійснюється за наявності письмової згоди працівника за розпорядженням адміністрації підприємства, установи, організації шляхом утримання із заробітної плати. Розпорядження адміністрації про утримання може бути зроблене не пізніше двох тижнів від дня виявлення заподіяної працівником шкоди. При відсутності письмової згоди працівника утримання не провадилось і питання про відшкодування шкоди розглядалось, за заявою адміністрації, районним (міським) народним судом. У решті випадків відшкодування шкоди провадилось шляхом пред’явлення адміністрацією позову до районного (міського) народного суду.

Якщо в порушення встановленого порядку адміністрація здійснила утримання із заробітної плати без письмової згоди робітника чи службовця і без судового рішення, то орган, який розглядає трудовий спір, приймає, на скаргу працівника, рішення про повернення незаконно утриманих сум. Слід зазначити, що в цій першій редакції стаття передбачала для працівників більш повні гарантії від незаконних утримань з боку адміністрації. Однак у подальшому до статті були внесені зміни, які знизили рівень гарантій працівників від незаконних утримань заробітної плати за заподіяння ними шкоди.

У статті 137 КЗпП УРСР вказувались обставини, які підлягали врахуванню судом при визначенні розміру відшкодування. Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, а й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений. Суд мав право зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою. При визначенні розміру покриття шкоди враховувалось і те, що робітники і службовці могли покрити шкоду в натурі (передати річ того ж роду і якості, полагодити пошкоджену річ та ін.).

Стаття 138 КЗпП покладала обов’язок доводити наявність умов для притягнення робітника чи службовця до матеріальної відповідальності за шкоду на адміністрацію підприємства, установи, організації, тобто дотримувався принцип презумпції невинуватості працівника.

У Кодексі в різних главах, зокрема, в главах “Охорона праці” та “Трудові спори”, були передбачені і випадки матеріальної відповідальності підприємства, установи, організації за шкоду, заподіяну робітникові чи службовцю. Так, стаття 178 КЗпП передбачала, що підприємства, установи, організації несуть згідно з законодавством Союзу РСР і Української РСР матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними своїх трудових обов’язків. Ця стаття носила відсильний характер і не передбачала розмірів та порядку відшкодування за заподіяння шкоди здоров’ю працівника. Ці питання регулювались статтею 456 Цивільного кодексу УРСР.

Статті 235, 237, 241 КЗпП УРСР регулювали матеріальну відповідальність підприємства у разі незаконного звільнення чи переведення робітника або службовця на нижчеоплачувану роботу або затримки виконання рішення чи постанови про поновлення його на роботі. Так, робітнику чи службовцю, незаконно звільненому і поновленому на попередній роботі, виплачувався середній заробіток за час вимушеного прогулу, але не більш як за три місяці. В такому ж розмірі провадилась оплата за час вимушеного прогулу в тих випадках, коли неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню робітника чи службовця на іншу роботу. Робітнику чи службовцю, незаконно переведеному на іншу роботу і поновленому на попередній роботі, виплачувались середній заробіток за час вимушеного прогулу (якщо працівник відмовлявся працювати на цій іншій роботі) або різниця в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за три місяці. Оплата вимушеного прогулу чи різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи провадилась в зазначених розмірах, незалежно від того, який орган поновлював працівника на попередній роботі - КТС, профком, вищестоящий у порядку підлеглості орган, суд чи безпосередньо адміністрація. У випадку затримки видачі трудової книжки з вини адміністрації працівникові виплачувався середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Якщо адміністрація затримувала виконання рішення чи постанови органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого чи переведеного працівника, то за час затримки від дня винесення такого рішення чи постанови по день його виконання працівникові виплачувався середній заробіток чи різниця в заробітку.

На виконання пункту 2 статті 134 КЗпП УРСР було прийнято ряд нормативно-правових актів, які встановлювали повну матеріальну відповідальність деяких категорій працівників. Так, на підставі пункту 100 Статуту зв’язку Союзу РСР, затвердженому Постановою Ради Міністрів СРСР від 27 травня 1971 року [18, ст.83], повна матеріальна відповідальність покладалася на працівників зв’язку. Крім того, Положенням про ведення касових операцій державними, кооперативними і громадськими підприємствами, організаціями і установами, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від 6 серпня 1973 року [19, ст.95], вводилась повна матеріальна відповідальність касирів за збереження всіх прийнятих ними цінностей і за будь-яку шкоду, заподіяну підприємству, організації, установі в результаті як умисних дій, так і недбалого чи недобросовісного ставлення до своїх обов’язків. Отже, касири несли повну матеріальну відповідальність за шкоду при будь-якій формі вини, як з умислу, так і з необережності. Повну матеріальну відповідальність за пунктом 2 статті 134 КЗпП УРСР несли працівники і за законами, що діяли до прийняття КЗпП, тобто до 10 грудня 1971 року.

Постановою Ради Міністрів УРСР 31 серпня 1974 року “Про внесення доповнень до переліку посад працівників, з якими можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за недостачу матеріальних цінностей, прийнятих під відповідальність працівника для збереження чи для інших цілей” [20, ст.61] перелік посад працівників був доповнений відповідними посадами працівників підприємств і організацій місцевої промисловості та автомобільного транспорту. Дещо пізніше аналогічною Постановою Ради Міністрів УРСР від 28 січня 1975 року [21, ст.4] цей перелік був доповнений деякими посадами працівників підприємств і організацій будівництва і експлуатації автомобільних шляхів. Отже, перелік посад працівників, з якими можна було укласти договір про повну матеріальну відповідальність, значно розширився.

Був введений ще один специфічний випадок обмеженої матеріальної відповідальності для робітників системи автомобільного транспорту. Типовим положенням про оплату праці і преміювання робітників автомобільного транспорту, а також транспортно-експедиційного обслуговування і вантажно-розвантажувальних робіт системи автомобільного транспорту, затвердженим Постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 14 грудня 1972 року [22, с.360], було передбачено, що за перевитрату палива понад встановлені норми з вини водіїв автомобілів з них утримується 60 відсотків вартості перевитраченого карбюраторного палива і 35 відсотків перевитраченого дизельного автотракторного палива. Утримання здійснюється в порядку, передбаченому статтею 49 Основ законодавства Союзу СРСР і союзних республік про працю. Як уже зазначалося, розмір матеріальної відповідальності обмежувався не частиною заробітної плати, а частиною розміру вартості заподіяної шкоди, який міг і перевищувати одну третину місячної тарифної ставки робітника.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 23 грудня 1975 року “Про заходи щодо посилення державного нагляду за технічним станом машинно-тракторного парку колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств і організацій” [23, ст.15] з метою часткового відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної державі, а також колгоспам порушенням правил використання, технічного обслуговування, ремонту, зберігання і списання тракторів, автомобілів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин і обладнання, а також правил транспортування, зберігання і витрачання нафтопродуктів, державним інспекторам Держсільтехнагляду було надано право робити державні нарахування в розмірі 50 карбованців на керівних працівників колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств і організацій, які здійснювали ремонт і технічне обслуговування машин за договором з господарствами і були винними в порушенні цих правил. Ця відповідальність не є відповідальністю за трудовим правом, оскільки, по-перше, шкода, заподіяна винними діями керівних працівників, відшкодовувалась не стороні трудового договору - підприємству, організації, де працював керівний працівник, а іншим суб’єктам - господарствам, з якими колгоспи, радгоспи та інші сільськогосподарські підприємства, де працював керівний працівник, укладали цивільно-правовий договір. По-друге, відповідальність носила штрафний, а не правовідновний характер. По-третє, до цієї відповідальності працівники притягувалися не стороною трудового договору і не судом за позовом сторони трудового договору - підприємства, організації, а спеціальним адміністративним державним органом нагляду. Все це свідчить, що правова природа даної відповідальності не є трудовою.

Суттєві зміни до КЗпП УРСР були внесені 24 грудня 1976 року Указом Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР” [24, ст.4]. Внесення цих змін було викликано прийняттям Президією Верховної Ради СРСР від 13 липня 1976 року Положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації [25, ст.427], у зв’язку з чим Кодекс приводився до відповідності з цим Положенням.

До КЗпП УРСР вводилися три статті, яких не було раніше. Так, статтею 1351 регулювався порядок та умови укладення договорів про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. Письмові договори про повну матеріальну відповідальність укладались підприємством, установою, організацією з працівниками, що досягли вісімнадцятирічного віку, які займали посади або виконували роботи, безпосередньо пов’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджувався в порядку, який визначався Радою Міністрів СРСР.

Новою була і стаття 1352, що встановлювала колективну (бригадну) матеріальну відповідальність та порядок укладення договорів про таку відповідальність. Введення цієї статті було зумовлено розширенням колективних (бригадних) форм організації праці на виробництві та в сфері побутового обслуговування населення. Статтею було передбачено, що при спільному виконанні робітниками і службовцями окремих видів робіт, пов’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Така відповідальність встановлювалась адміністрацією підприємства, установи, організації за погодженням з фабричним, заводським, місцевим комітетом профспілки. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладався між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади). Перелік робіт, при виконанні яких запроваджувалась колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність затверджувались Державним комітетом Ради Міністрів СРСР по праці і соціальних питаннях спільно з ВЦРПС.

До прийняття Положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, від 13 липня 1976 року не було конкретно врегульовано порядок визначення розміру шкоди, що призводило до значних труднощів на практиці. У новій статті 1353 Кодексу було відтворено норму Положення, яка регулювала визначення розміру шкоди. Так, розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначався за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. При розкраданні, недостачі, умисному знищенні або умисному зіпсутті матеріальних цінностей шкода визначалася за державними роздрібними цінами. При відсутності на даний вид матеріальних цінностей роздрібних цін шкода визначалася за цінами, обчисленими в порядку, який встановлювався Державним комітетом цін при Раді Міністрів СРСР. На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею продукції і товарів, визначався за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів. Законодавством Союзу РСР встановлювався окремий порядок визначення розміру шкоди, в тому числі в кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищував її номінальний розмір. Розмір шкоди, що підлягав покриттю, заподіяної з вини кількох працівників, визначався для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і меж матеріальної відповідальності.

Була доповнена частиною 5 стаття 130 КЗпП, що передбачала добровільне покриття повністю або частково заподіяної шкоди. За згодою адміністрації підприємства, установи, організації працівник міг передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або полагодити пошкоджене. В зв’язку з цим із статті 137 КЗпП УРСР була виключена частина 3, що передбачала можливість відшкодування шкоди працівником у натурі.

У новій редакції була викладена стаття 131 Кодексу, яка передбачала тепер не тільки обов’язки адміністрації щодо створення робітникам і службовцям умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна, це було і в попередній редакції статті, а у частині 2 закріплювала обов’язок робітників і службовців бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоди. Закріплення в статті 131 КЗпП УРСР зобов’язань не тільки адміністрації, а й працівників по збереженню майна сприяло попередженню заподіяння шкоди майну підприємства, установи, організації, з одного боку, а з іншого - виступало однією з гарантій звільнення від матеріальної відповідальності робітників і службовців або зменшення її розмірів у випадку незабезпечення адміністрацією умов для нормальної роботи і збереження дорученого їм майна.

У новій редакції були викладені пункти 1 і 2 статті 133 КЗпП. У пункті 1 розширювався перелік випадків, за яких працівники несуть відповідальність у розмірі двох третин свого середнього місячного заробітку. Згідно з пунктом 1 така відповідальність встановлювалась не тільки за зіпсуття (що було в попередній редакції), а й за знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (до виробів стала включатися також продукція), в тому числі при їх виготовленні.

Закріплення в новій редакції випадку, коли працівники несли матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення і при виготовленні виробів, продукції, мало важливе значення, оскільки раніше до матеріальної відповідальності притягувалися тільки при заподіянні шкоди в процесі використання або реалізації матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), а не при їх виготовленні. У пункті 1 статті 133 КЗпП УРСР встановлювалася матеріальна відповідальність робітників і службовців у розмірі двох третин середнього заробітку також за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

Суттєві зміни були внесені і до пункту 2 статті 133 КЗпП УРСР, згідно з новою редакцією якого “керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники несли матеріальну відповідальність у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації було заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню, зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей. Новим у цій редакції в порівнянні із попередньою редакцією пункту 2 статті 133 КЗпП УРСР було два суттєвих положення. По-перше, чітко визначені посади суб’єктів матеріальної відповідальності - керівники та їх заступники підприємств, установ, організацій та їх структурних підрозділів. Колишня редакція передбачала таку відповідальність для осіб адміністративно-технічного та адміністративно-господарського персоналу. На практиці виникали труднощі, які посади слід відносити до вказаного персоналу. Крім того, до адміністративно-технічного і адміністративно-господарського персоналу відносяться не лише керівники та їх заступники, перелік таких осіб набагато ширший, і нерідко ці особи не мають прямого відношення до грошових виплат або організації обліку і збереження матеріальних і грошових цінностей. Законодавець обмежив перелік посад, які несуть матеріальну відповідальність за вказані види порушень, керівниками та їх заступниками - особами, які виконують організаційно-розпорядчі функції. По-друге, законодавець розширив та уточнив перелік порушень, за вчинення яких зазначені особи несуть матеріальну відповідальність, це: 1) здійснення зайвих грошових виплат; 2) неправильна постановка обліку та зберігання матеріальних та грошових цінностей, тобто всіх матеріальних цінностей, а не тільки матеріалів, напівфабрикатів, виробів чи предметів, виданих у користування працівникам, як це було в старій редакції; 3) невжиття необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню чи зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей. У попередній редакції така відповідальність передбачалась лише за невжиття необхідних заходів до запобігання розкраданню, знищенню та зіпсуттю матеріалів, напівфабрикатів, виробів чи предметів, виданих працівникові у користування.

У новій редакції була викладена і стаття 134 КЗпП УРСР, яка передбачала випадки повної матеріальної відповідальності. Перелік випадків був розширений. Крім передбачених раніше випадків, робітники та службовці несли повну матеріальну відповідальність, якщо майно та інші цінності були отримані працівником під звіт за разовою довіреністю або іншим разовим документом. Повна матеріальна відповідальність на працівників покладалася й у випадку, коли шкоду завдано недостачею, умисним знищенням, умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спецодягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

Були внесені зміни і до пункту 3, який у новій редакції став пунктом 1 статті 134: тепер матеріальна відповідальність покладалася на працівника, коли між ним і підприємством відповідно до статті 1351 був укладений договір про повну матеріальну відповідальність не за недостачу понад передбачені норми цінностей, як було раніше, а за незабезпечення цілості майна, що передбачає не тільки його недостачу, а й знищення, зіпсуття, будь-яку втрату і пошкодження.

Цінним було доповнення статті 136 частинами 5 та 6, що передбачали порядок притягнення до матеріальної відповідальності керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників. Так, шкода, заподіяна підприємству, установі, організації з вини керівників та їх заступників, покривалася ними за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу з дотриманням правил, передбачених у цій статті.

Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку проводилось за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора.

Наступні зміни та доповнення були внесені Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 грудня 1983 року “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР” [26, ст.3]. У заголовку та за текстом статей 132, 133, 136 КЗпП УРСР слова “місячної тарифної ставки (окладу)” були замінені на слова “середнього місячного заробітку”. Така заміна була викликана тим, що оплата праці, особливо на виробництві, здійснювалася за прогресивно-преміальною чи відрядно-прогресивною системою, при яких самі тарифні ставки (посадові оклади) були невеликими і становили лише частину заробітку робітника чи службовця. В зв’язку з цим відшкодування шкоди в розмірі однієї третини місячної тарифної ставки (посадового окладу) носило чисто символічний характер і покриття ніколи не здійснювалось у розмірі заподіяної шкоди. Отже, шкода, заподіяна підприємству, установі, організації, як правило, не відшкодовувалась. Таким чином, норма, яка раніше передбачала відшкодування шкоди у розмірі однієї третини тарифної ставки (посадового окладу), не виконувала правовідновлювальної функції.

Стаття 134 КЗпП УРСР була доповнена пунктом 4, що передбачав повну матеріальну відповідальність, якщо шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані. Введення цього пункту обумовлено тим, що, по-перше, в країні почалась чергова кампанія з боротьби з пияцтвом, по-друге, вчинення проступку, в тому числі й заподіяння шкоди, у нетверезому стані вважається обтяжуючою обставиною будь-якого правопорушення.

Суттєві зміни були внесені знову до статті 136 КЗпП УРСР, частини 1 і 2 якої викладалися в новій редакції. Так, “покриття шкоди у розмірі, що не перевищує однієї третини середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням адміністрації підприємства, установи, організації шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Розпорядження адміністрації має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення його працівникові. Якщо працівник не погоджувався з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядався в порядку, передбаченому чинним законодавством”. Відповідно визнавалась такою, що втратила чинність, частина 6 статті 136 КЗпП УРСР, згідно з якою, якщо стягнення заробітної плати було проведено адміністрацією без письмової згоди працівника і без судового рішення, то орган, що розглядав трудовий спір, приймав рішення про повернення незаконно утриманих сум. Отже, якщо раніше для відрахувань із заробітної плати працівника за розпорядженням адміністрації необхідна була письмова згода працівника, то зараз такої згоди не вимагається. Працівник повинен був доводити свою невинуватість у заподіянні шкоди або оспорювати розмір відрахування в КТС, профкомі, суді. Таким чином, зазначені нововведення, в порівнянні з попередньою редакцією, знижували рівень гарантій працівників від необгрунтованого стягнення заробітної плати. Позитивним у частині 2 статті 236 КЗпП УРСР є те, що було встановлено граничний строк звернення розпорядження адміністрації про відрахування із заробітної плати працівника до виконання - 7 днів, це означало, що після пропущення зазначеного терміну адміністрація могла стягнути з працівника шкоду тільки в судовому порядку.

Спеціальною Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 5 серпня 1983 року “Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом і забезпечення збереження паливно-мастильних матеріалів”[27, ст.7] з метою економії витрат паливно-мастильних матеріалів встановлювалась повна матеріальна відповідальність за перевитрату палива понад затверджені норми з вини працівників автомобільного транспорту, а саме - 100 відсотків вартості перевитраченого автомобільного палива.

У цей час, крім законодавства, що регулювало матеріальну відповідальність робітників і службовців, розвивається і законодавство, спрямоване на врегулювання матеріальної відповідальності підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну робітникам і службовцям. Так, приймаються Правила відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків, які затверджені Постановою Ради Міністрів СРСР від 3 липня 1984 року [28, ст.128]. Відшкодування шкоди згідно з пунктом 2 Правил полягало у виплаті потерпілому грошової суми в розмірі заробітку (або відповідної його частини), якого він позбавився внаслідок втрати чи зниження працездатності, за вирахуванням пенсії по інвалідності в зв’язку з трудовим каліцтвом, а також в компенсації додаткових витрат, викликаних ушкодженням здоров’я. В Правилах встановлювалась презумпція винуватості організації, оскільки організація повинна була доводити, що шкода заподіяна не з її вини. Важливе значення в правильному застосуванні цих Правил мало прийняття Інструкції про порядок застосування Правил відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків, затвердженої Держкомпраці і ВЦРПС від 13 лютого 1985 року [29, с.425-440].

Отже, другий етап - друга кодифікація трудового законодавства та подальший його розвиток (1970 - 1986 роки) - характеризувався прийняттям Основ законодавства Союзу РРСР від 15 липня 1970 року та Кодексу законів про працю Української РСР від 10 грудня 1971 року, в яких давалося розмежування компетенції СРСР та союзних республік щодо правового врегулювання матеріальної відповідальності, встановлювались підстави та умови настання матеріальної відповідальності, її види та порядок відшкодування; запроваджувалась повна матеріальна відповідальність для окремих категорій працівників. В окремих статтях КЗпП встановлювалась матеріальна відповідальність підприємства, установи, організації в разі заподіяння шкоди працівникові ушкодженням здоров’я, незаконним звільненням та переведенням на іншу роботу. Цей етап характеризувався також введенням колективної (бригадної) матеріальної відповідальності працівників та порядку укладення договорів про колективну матеріальну відповідальність, встановленням конкретного порядку визначення розміру заподіяної шкоди; поступовим підвищенням розміру матеріальної відповідальності від однієї третини місячної тарифноїі ставки до однієї третини середнього місячного заробітку.

Третій етап - внесення наступних змін і доповнень до норм, що регулюють матеріальну відповідальність працівників, був пов’язаний з перебудовою, яка розпочалася в СРСР. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 27 червня 1986 року “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР” [30, ст.539] знову були внесені зміни до статті 132 та до пункту 1 статті 133 КЗпП України, згідно з якими замість матеріальної відповідальності у розмірі однієї третини середнього місячного заробітку та двох третин середнього місячного заробітку вводилась матеріальна відповідальність у розмірі середнього місячного заробітку працівника. Отже, розмір матеріальної відповідальності працівників у випадках заподіяння шкоди, передбачених статтею 132 і пунктом 1 статті 133 КЗпП УРСР, був підвищений. Зазнала змін і стаття 135 КЗпП УРСР, яка встановлювала межі матеріальної відповідальності, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір. Так, раніше ця стаття передбачала тільки матеріальну відповідальність у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний. Зараз, незважаючи на те, що назва статті залишалась без змін, зміст самої статті був доповнений також іншими випадками заподіяння шкоди, за які межі матеріальної відповідальності встановлювались законами СРСР і постановами Ради Міністрів СРСР. Передбаченими законами та постановами встановлювались межі матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей.

Суттєві зміни були внесені до частини 4 статті 1353 Кодексу, згідно з якою “законодавством Союзу РСР може бути встановлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір”. Що ж нового у порівнянні з попередньою редакцію передбачає ця частина? По-перше, у старій редакції такий окремий порядок визначався законодавством СРСР за заподіяння шкоди установі, організації розкраданням, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищував її номінальний розмір, тобто розкрадання, недостача або втрата окремих видів майна повинна була призвести до шкоди, коли фактичний розмір перевищував її номінальний розмір. У новій же редакції розкрадання, умисне зіпсуття, нестача та втрата окремих видів майна та інших цінностей стали самостійними видами правопорушень і не вимагають заподіяння шкоди, щоб її фактичний розмір перевищував номінальний. Заподіяння ж шкоди, коли її фактичний розмір перевищує номінальний, став самостійним видом заподіяння шкоди.

У черговий раз у новій редакції викладено статтю 136 КЗпП УРСР, проте зміни носили чисто редакційний характер, зокрема у частинах 1 та 2 статті було врегулювано порядок покриття шкоди як для робітників і службовців, так і для керівників підприємства та їх заступників. У старій редакції цієї статті порядок покриття шкоди для вказаних категорій працівників регулювався окремо. В результаті стаття стала більш зрозумілою і лаконічною.

Отже, третій етап - етап перебудови (1986 - 1990 роки) - характеризується підвищенням розміру обмеженої матеріальної відповідальності працівників від однієї третини та двох третин середнього місячного заробітку до середнього місячного заробітку працівника, встановленням кратної матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей.

Новий етап у розвитку законодавства про матеріальну відповідальність суб’єктів трудових відносин починається з дня проголошення назалежності України та переходу до ринкової економіки, що знайшло своє юридичне закріплення в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою України 16 липня 1990 року [31, ст.429], та Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [32, ст.502]. Згідно із статтею 3 Закону України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 року [33, ст.617] закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, продовжують діяти на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” [34, ст.621] передбачалося, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Отже, на території України продовжує діяти українське законодавство про матеріальну відповідальність, прийняте до проголошення незалежності. Крім того, у разі неврегульованості того чи іншого питання про матеріальну відповідальність законодавством України діють і законодавчі акти колишнього Союзу РСР за умови, якщо вони не суперечать Конституції і законам України.

Законодавство всіх галузей права, в тому числі і трудового, не відповідало новим політичним і економічним реформам, тому було прийняте рішення про проведення правової реформи в Україні. Процес реформи трудового законодавства розпочався з розробки Концепції реформи трудового законодавства, одним з розробників якої була і автор. На базі концепції були прийняті такі важливі законодавчі акти, як Закони України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. [35, ст.171], “Про охорону праці” 14 жовтня 1992 р. [36, ст.668], “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р. [37, ст.361], “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р. [38, ст.122], “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. [39, ст.4], “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р. [40, ст.228] та ін. У цей період була підготовлена також концепція нового Кодексу України про працю, одним із важливих розділів якого є матеріальна відповідальність сторін трудового договору. Якщо по інших інститутах трудового права були прийняті нові законодавчі акти, що відображають зміни, які сталися в розвитку трудових відносин у зв’язку з переходом України до ринку, то з такого важливого інституту, як матеріальна відповідальність у трудовому праві, спеціального законодавчого акта прийнято не було. До прийняття нового Трудового кодексу України, в якому передбачається врегулювати питання матеріальної відповідальності суб’єктів трудових відносин, було прийнято рішення про внесення необхідних змін до чинного КЗпП України та кілька законодавчих актів з окремих питань матеріальної відповідальності в трудовому праві.

Особливе значення для вдосконалення правового регулювання відносин у галузі праці при переході республіки до ринкової економіки і матеріальної відповідальності, зокрема, мало прийняття Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки” від 20 березня 1991 року [41, ст.267]. Згідно із статтею 3 зазначеного Закону законодавство України про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, оргнізацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності. Отже, цей Закон розширив сферу регулювання трудових відносин, включивши сюди всі підприємства, в тому числі й агропромислові (колгоспи, кооперативи). Таким чином, на трудові відносини колгоспників, включаючи відносини з матеріальної відповідальності, поширювалось трудове законодавство. Що ж до особливостей праці членів кооперативів (у тому числі колгоспів) і орендних підприємств, працівників спільних підприємств, то згідно із частиною 2 статті 3 Закону вони визначаються статутами та чинним законодавством. Слід зазначити, що до цих особливостей праці, на мою думку, відносяться і деякі питання щодо порядку та розмірів відшкодування шкоди, заподіяної в сільському господарстві.

Стаття 21 КЗпП була викладена у новій редакції, до неї включено частину 3, якою введено в правовий обіг такий вид трудового договору, як контракт. Згідно з частиною 3 статті 21 КЗпП України в контракті строк його дії, права, обов’язки і відповідальність (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Отже, угодою сторін може встановлюватися, виходячи із змісту частини 3 статті 21 КЗпП, будь-який розмір матеріальної відповідальності, в тому числі повний, і не тільки у випадках, передбачених статтею 134 КЗпП України. Проте пункт 20 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року “Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору” [42, ст.172], застерігає, що контрактом не може бути запроваджено щодо працівника повної матеріальної відповідальності, крім випадків, передбачених статтею 134 КЗпП України. Отже, пункт 20 Положення суперечить частині 3 статті 21 Кодексу. З одного боку, ця норма Положення спрямована на захист майнових інтересів працівника, а з іншого - матеріальна відповідальність встановлюється за обопільною згодою працівника і роботодавця, тобто працівник сам погоджується на такі умови. Крім того, його підвищена або повна матеріальна відповідальність, яка при належному виконанні трудових обов’язків не виникає, компенсується додатковими пільгами, в тому числі й матеріальним забезпеченням працівника. Тому, на мою думку, в контракті повна матеріальна відповідальність, за погодженням сторін, може бути передбачена в будь-якому випадку заподіяння шкоди.

До КЗпП України з 1990 року по 2000 рік було внесено кілька змін і доповнень, що стосуються питань матеріальної відповідальності сторін трудового договору, але зазначені зміни не носили кардинального характеру. Так, Законом України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів” від 18 лютого 1992 року [43, ст.302] було внесено ряд змін, що регулюють матеріальну відповідальність працівників та підприємства. Зокрема, розширено перелік випадків, які передбачають повну матеріальну відповідальність, у зв’язку з чим стаття 134 КЗпП України доповнена пунктом 8, згідно з яким повну матеріальну відповідальність несе службова особа, винна у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. До прийняття цього Закону службові особи, винні в незаконному звільненні, несли матеріальну відповідальність у розмірі середнього заробітку. Підвищення матеріальної відповідальності службових осіб за незаконне звільнення або переведення пояснюється значними порушеннями трудового законодавства в зв’язку з масовим вивільненням робочої сили. Ця норма була спрямована, по-перше, на попередження порушень законодавства при звільненні працівників службовими особами, по-друге, на забезпечення гарантій працівників від незаконного звільнення, і, по-третє, на захист майнових прав підприємства.

У згаданому Законі підвищувалась не тільки матеріальна відповідальність службових осіб перед підприємством, а й самого власника або уповноваженого ним органу (підприємства) перед працівником у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу. При поновленні на роботі працівникові за рішенням суду виплачується середній заробіток за час вимушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за рік (раніше такий термін обмежувався трьома місяцями). Якщо заява про поновлення на роботі розглядалася більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (до прийняття цього Закону у таких випадках середній заробіток виплачувався не більше як за рік). У такому ж порядку і розмірі відшкодовується матеріальна шкода працівникові, заподіяна неправильним формулюванням причини звільнення, якщо воно перешкоджало працевлаштуванню працівника. Підвищення матеріальної відповідальності підприємства перед працівником за незаконне звільнення або переведення на нижчеоплачувану роботу спрямовано на посилення захисту майнових прав працівників.

У зв’язку з прийняттям Закону України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року [36, ст.668] Законом України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються охорони праці, до Кодексу законів про працю України” від 15 грудня 1993 року [44, ст.10] КЗпП України був приведений до відповідності із Законом “Про охорону праці”. Деякі зміни стосуються і питань матерільної відповідальності власника або уповноваженого ним органу. У новій редакції викладено статтю 173 КЗпП, яка наряду із статтею 11 Закону України “Про охорону праці” передбачає обов’язок власника або уповноваженого ним органу відповідно до законодавства відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків. Крім того, у статті 11 Закону “Про охорону праці” встановлено види та порядок відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я. Отже, в трудовому законодавстві було передбачено, що матеріальна шкода, заподіяна здоров’ю працівника, відшкодовується за нормами трудового права, а відносини, що виникають у зв’язку з відшкодуванням шкоди, є трудовими, а не цивільно-правовими. Новелою в трудовому законодавстві є введення до статті 12 Закону України “Про охорону праці” норми про відшкодування власником або уповноваженим ним органом працівникові моральної шкоди та відтворення цієї норми в статті 1731 КЗпП України.

На виконання Закону України “Про охорону праці” Постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року [45] були затверджені, з наступними змінами і доповненнями, Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Порівняно із раніше діючими Правилами нові Правила значно підвищували рівень гарантій працівників при відшкодуванні їм роботодавцем матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їм ушкодженням здоров’я. Так, відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому ушкодженням здоров’я, складалось з кількох видів виплат: а) виплати втраченого заробітку або його частини залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності. Причому виплата втраченого заробітку (його частини) провадиться у повному розмірі, незалежно від одержуваної потерпілим пенсії чи інших доходів. У раніше діючих Правилах така виплата провадилась за вирахуванням пенсії по інвалідності; б) виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам сім’ї та утриманцям померлого), раніше діючі Правила такого виду виплат не передбачали; в) компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу; г) відшкодування потерпілому моральної шкоди за її наявності. Отже, нові Правила більш повно врегулювали види, розмір та порядок відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, та передбачили відшкодування моральної шкоди.

Особливо важливе значення для захисту майнових прав працівників у разі незаконного звільнення з роботи мало доповнення КЗпП України статтею 2401 згідно з Законом України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються трудового договору, до Кодексу законів про працю України” від 19 січня 1995 року [46, ст.30].

Стаття передбачає матеріальну відповідальність підприємства перед працівником у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації. Орган, який розглядає трудовий спір, зобов’язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Ця стаття є новою в Кодексі, її введення викликано частими порушеннями при звільненнях працівників, або пов’язаних з ліквідацією підприємства, або не пов’язаних з ліквідацією підприємства, але в подальшому, доки працівник добивався поновлення на роботі, підприємство ліквідовується чи ліквідувалось.

Одночасно слід зазначити, що в самому викладенні суті статті допущено серйозні помилки, пов’язані з тим, що при її формулюванні не був зроблений порівняльний аналіз з нормами законодавства, що регулюють порядок ліквідації підприємств, установ, організацій. Так, у статті 2401 КЗпП зазначено, що “орган, який розглядає трудовий спір, зобов’язує ліквідаційну комісію або власниика (орган, який уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства)”. Справа в тім, що, виходячи із змісту статті 35 Закону України “Про підприємства в Україні” від 4 липня 1991 року [47, ст.474], ліквідаційна комісія діє до ліквідації підприємства і припиняє свою діяльність після його ліквідації, тобто від моменту виключення підприємства з державного реєстру. Відповідно і майном підприємства, що ліквідується, ліквідаційна комісія управляє до його ліквідації. Так, до ліквідації протягом двох місяців від дня оголошення про ліквідацію заявляються претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується. Тому в статті 2401 КЗпП України доцільно змінити слова “(ліквідованого підприємства” на “підприємство, що ліквідується”). Слова ж “а у відповідних випадках правонаступника” необхідно виключити, оскільки у підприємства, що ліквідувалось, правонаступника немає.

Подальші зміни до КЗпП України, пов’язані з матеріальною відповідальністю сторін трудового договору, внесені Законом України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України” від 5 липня 1995 року [48, ст.204]. Так, до статті 3 КЗпП були знову внесені зміни і вона передбачала, що законодавство про працю регулює не тільки трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а й осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Отже, роботодавцем, а значить, і стороною матеріальної відповідальності тепер виступають не тільки підприємства, а й фізичні особи, у яких працюють за трудовим договором працівники. Частина 2 статті 3 КЗпП України теж зазнала змін. Перелік видів підприємств, на яких особливості праці їх працівників визначаються законодавством та їх статутами, був розширений порівняно з попередньою редакцією. До цих підприємств включалися не тільки кооперативи та їх об’єднання, а й колективні сільськогосподарські підприємства, селянські (фермерські) господарства, створені замість колгоспів та радгоспів у процесі аграрної реформи, а також підприємства з іноземними інвестиціями. На зазначених підприємствах особливості притягнення до матеріальної відповідальності сторін трудового договору регулюються статутами та окремими законодавчими актами. Натомість були вилучені орендні підприємства, праця на них регулюється тільки трудовим законодавством, а не статутами.

Цим же Законом внесено зміни до статті 135 КЗпП України, в якій передбачалося, що межі матеріальної відповідальності працівників за шкоду, завдану підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір, встановлюються законодавством. Згідно із попередньою редакцією цієї статті межі матеріальної відповідальності у цих випадках встановлювались виключно законами СРСР та постановами Кабінету Міністрів СРСР. Тобто йдеться про заподіяння шкоди злочином (розкраданням), умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна, які мають особливу цінність і значущість для народного господарства, культури. В таких випадках межі матеріальної відповідальності встановлюються законодавством. Отже, матеріальна відповідальність може встановлюватися в таких випадках не тільки КЗпП України, а й окремими законами та іншими нормативно-правовими актами. В зв’язку з цим 6 червня 1995 року був прийнятий спеціальний Закон України “Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей [49, ст.173], який передбачає, що шкода відшкодовується у кратному розмірі вартості цінностей за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків. Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України 22 січня 1996 року був затверджений Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей [50, ст.192], що встановлює механізм визначення розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, крім дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей. Зазначені нормативні акти передбачають кратний розмір відшкодування шкоди - у подвійному, потрійному розмірі вартості цінностей, продукції. Кратний розмір відшкодування шкоди викликаний особливою значущістю і цінністю певних видів матеріальних цінностей для держави і галузей народного господарства.

Були внесені зміни і до частини 2 статті 1353 КЗпП, яка встановлювала, що “у разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди”. У попередній редакції шкода у таких випадках визначалася за державними роздрібними цінами. У зв’язку з існуванням підприємств не тільки державної, а й колективної та приватної форм власності, які самі встановлюють ціни на свою продукцію, необхідно було внести зазначені зміни до КЗпП України.

Для правильного застосування статті 1352 КЗпП України, яка передбачає колективну (бригадну) матеріальну відповідальність за заподіяння шкоди підприємству, наказом Міністерства праці України від 12 травня 1996 року були затверджені Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність [51, с.34-40].

У зв’язку з прийняттям Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 2 вересня 1999 року [52, ст.403] Постановою Кабінету Міністрів Україні від 11 липня 2001 року, №807 “Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України” [53, ст.1262] були відмінені Постанова Кабінету Міністрів від 23 червня 1993 року, №472 “Про затвердження Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків” та всі наступні постанови, якими вносились зміни та доповнення до цих Правил. Відміна цих постанов, а отже, логічно, і Правил призвела до того, що ряд питань, які раніше були врегульовані законодавством, випадають з поля правового регулювання. Так, не вирішеним тепер є питання про порядок покриття додаткових витрат, пов’язаних з реабілітацією потерпілого.

Таким чином, четвертий етап - етап побудови правової демократичної держави, становлення та розвитку ринкових відносин (1990 рік і донині) - характеризується розширенням сфери регулювання трудових відносин, розповсюдженням трудового законодавства, в тому числі і того, що регулює матеріальну відповідальність, на трудові відносини колгоспників; розширенням випадків повної матеріальної відповідальності працівників; підвищенням матеріальної відповідальності власника або уповноваженого ним органу перед працівником у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу; встановленням у трудовому законодавстві, а не лише в цивільному, видів та порядку відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я; введенням відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові; розширенням кола суб’єктів, які можуть виступати роботодавцем, а отже, і стороною матеріальної відповідальності - фізичними особами; удосконаленням порядку визначення розміру заподіяної працівником шкоди; затвердженням нового переліку робіт, при виконанні яких може застосовуватися колективна матеріальна відповідальність; зміною галузевої належності правового регулювання відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я, віднесенням цього інституту до галузі права соціального забезпечення та іншими змінами. Проте зазначені зміни не носили кардинального характеру, вони були пов’язані лише з удосконаленням чинного законодавства.

Отже, як свідчать проаналізовані нормативні акти, правове регулювання матеріальної відповідальності сторін трудового договору за період проголошення України самостійною державою не зазнало кардинальних змін. Це викликано насамперед тим, що процес реформи трудового законодавства тільки розпочався, крім того, питання матеріальної відповідальності продовжують регулюватися в основному в централізованому порядку, імперативними нормами, а тому реформа правового регулювання матеріальної відповідальності сторін трудового договору вимагає прийняття нового Трудового кодексу України.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що розвиток законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудового договору характеризується:

1) врегулюванням та поступовим підвищенням розмірів обмеженої матеріальної відповідальності робітників і службовців, збільшенням кількості випадків повної матеріальної відповідальності і, отже, зміцненням захисту майнових прав підприємств, установ, організацій;

2) зниженням рівня гарантій робітників і службовців, порівняно з першою редакцією КЗпП УРСР 1971 року, при врегулюванні адміністративного порядку стягнення матеріальної шкоди без попередньої згоди працівника;

3) захистом майнових інтересів працівників шляхом врегулювання окремих випадків відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємствами, установами, організаціями своїм працівникам, та поступовим підвищенням розмірів такого відшкодування.

Для розробки концепції правового врегулювання матеріальної відповідальності недостатньо аналізу колишнього та чинного трудового законодавства України, необхідно проаналізувати правове регулювання матеріальної відповідальності в міжнародно-правових актах та зарубіжному законодавстві, з метою визначення відповідності нашого законодавства міжнародним стандартам та запозичення передового досвіду.

1.2.

<< | >>
Источник: Хуторян Наталія Миколаївна. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТІ СТОРІН ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ - 2002. 2002

Еще по теме 1.1. Особливості розвитку законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудових правовідносин:

  1. § 5. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність за земельні правопорушення
  2. 3.2. Особливості застосування матеріальної* (спеціальної) відповідальності за забруднення і засмічення ґрунтів
  3. Загальна характеристика злочинів, вчинених на релігійному ґрунті або пов’язаних з релігією, у теорії кримінального права та законодавстві про кримінальну відповідальність
  4. РОЗДІЛ 3. ФАКТИЧНА ПОМИЛКА І ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
  5. Відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України
  6. 1.1. Поняття, особливості колективних трудових відносин, їх правове опосередкування
  7. Хуторян Наталія Миколаївна. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТІ СТОРІН ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ - 2002, 2002
  8. З М І С Т
  9. В С Т У П
  10. РОЗДІЛ I ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СТОРІН ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
  11. 1.1. Особливості розвитку законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудових правовідносин
  12. Регулювання матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин в міжнародно-правових актах та зарубіжному законодавстві
  13. 2.1. Поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві
  14. 2.2. Проблеми правової природи матеріальної відповідальності сторін трудових відносин
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -