<<
>>

2.4. Спадковий договір у системі підстав виникнення цивільних прав та обов’язків в цивільному праві України

З’ясування місця спадкового договору у системі цивільного права України має не тільки велике теоретичне, але й важливе практичне значення. Від того, до якого типу та виду договорів належить спадковий договір, залежить можливість застосування до регулювання відповідних відносин, пов’язаних з ним, загальних положень про певний тип договору, аналогії закону тощо.

Торкаючись цього питання, спочатку слід звернутися до загальних положень про класифікацію договорів в сучасному цивільному праві (і українському цивільному праві, у тому числі), яка у науковій та навчальній літературі здійснюється за різними підставами. Але почати таку характеристику з метою визначення видової приналежності спадкового договору, на нашу думку, доцільно із вказівки на ті види та різновидів договорів, що згадуються в цивільному законодавстві, передусім, у Цивільному кодексі України 2003 р., котрий, разом з тим, містить і спеціальні положення про спадковий договір.

В залежності від наявності і характеру підстав класифікації договорів такі підстави можуть бути поділені на три групи:

1. Види договорів, які прямо вказані у законі або безпосередньо слідують з положень актів цивільного законодавства;

2. Види договорів які прямо не вказані у законі, але безпосередньо слідують з положень актів цивільного законодавства;

3. Види договорів, які не передбачені законом і безпосередньо не слідують з положень актів цивільного законодавства, але є поширеними у класифікаціях, що пропонуються в юридичній літературі.

Що стосується першої групи (тобто видів договорів, прямо передбачених законом), то у ЦК України 2003 р. у його главі 52 прямо або у контексті викладу загальних положень цивільного законодавства названі декілька видів договорів.

Зокрема, у ст. 626 ЦК, спеціально присвяченій поняттям та умовам договорів, згадується про існування таких видів договорів, як односторонні договори, двосторонні договори, багатосторонні договори; відплатні договори.

Крім того, в інших нормах цієї ж глави 52 ЦК України йдеться про публічні договори (ст. 633), договори приєднання (ст. 634), попередні договори (ст. 635), договори на користь третьої особи (ст. 636).

Звідси слідує, що Цивільний кодекс України розрізняє: 1) односторонні, двосторонні та багатосторонні договори; 2) відплатні та безвідплатні договори; 3) публічні та приватні договори; 4) основні договори та договори приєднання; 5) остаточні та попередні договори; 6) договори на користь його учасників(кредитора) та договори на користь третьої особи.

Отже, розглянемо спочатку ці види договорів.

1) Як зазначалося, у залежності від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками договору останні поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні договори (частини 2, 3 та 4 ст. 626 ЦК України).

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Багатосторонніми є договори, що укладаються більш як двома сторонами. До них застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Двосторонні та багатосторонні договори іноді об’єднують під назвою “взаємних” або ж “синалагматичних договорів”[1].

Оцінюючи спадковий договір з цих позицій, слід зазначити, що у літературі він іноді оцінюється як двосторонній. Обґрунтовуючи цю позицію, В. В. Васильченко наголошує на тому, що правами та обов’язками наділені обидві сторони спадкового договору: набувач з одного боку, набуває право власності на майно відчужувача, має право вимагати розірвання договору в разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача, а з іншого – зобов’язаний належним чином виконувати відповідно до договору розпорядження контрагента. Відчужувач має право робити певні розпорядження, вимагати від набувача вчинення визначених умовами договору дій майнового або немайнового характеру тощо, але з іншого боку на нього покладається обов’язок не відчужувати майно, визначене спадковим договором[2].

Проте, така пропозиція викликає заперечення, оскільки глава 90 ЦК України не містить ні прямих, ні побіжних вказівок на двосторонній характер спадкового договору.

Навпаки, з аналізу тексту норм, що містяться у цій главі, на нашу думку, можна зробити висновок, що права і обов’язки не розподіляються між обома сторонами договору, а права має одна його сторона – відчужувач, а обов’язки покладаються на другу сторону договору – набувача.

Так, ст. 1302 ЦК України встановлює, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Отже у змісті цієї норми Цивільного кодексу згадується про обов’язок лише набувача і нічого не говориться про відповідний обов’язок відчужувача. Що ж стосується права набувача на набуття права власності на майно відчужувача, то воно не пов’язане із обов’язком відчужувача передати це майно, оскільки виникає тільки в разі смерті відчужувача.

2.4. Спадковий договір у системі підстав виникнення цивільних прав та обов’язків в цивільному праві України

Крім того, у главі 90 ЦК України згадується лише про обов’язки, але не про права набувача. Зокрема, у ст. 1305 ЦК України йдеться про те, що набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Що стосується, ніби, права набувача на розірвання договору (1308 ЦК України), то тут мається на увазі не право набувача за договором, а можливість розірвання договору (тобто, припинення прав і обов’язків, які з нього виникли або могли виникнути). До того ж, розірвання спадкового договору відбувається не набувачем, а судом, що також свідчить на користь того, що йдеться не про здійснення права за договором, а саме про його припинення. В іншому разі не було б необхідності спеціально згадувати в законі про рішення суду, оскільки захист цивільних прав при їх здійсненні є загальним правилом, встановленим Конституцією України та Цивільним кодексом[3].

Не може слугувати доказом двостороннього характеру договору і обмеження права відчужувача на відчуження майна, визначеного спадковим договором, іншим особам. У цьому випадку йдеться не про обов’язок відчужувача, а саме про обмеження його права розпоряджатися певним майном, котре знаходиться у його власності. Тут варто зазначити те, що ст. 1307 ЦК України формулює це правило не у вигляді покладення відповідного обов’язку на відчужувача, а вказуючи саме на те, що йдеться про засіб забезпечення виконання спадкового договору. Він застосовується нотаріусом, котрий посвідчив цей договір, шляхом накладення заборони відчуження майна, що є предметом спадкового договору.

З врахуванням усього викладеного можна зробити висновок, що спадковий договір не є двостороннім, оскільки одна його сторона (набувач) має лише обов’язки, а інша (відчужувач) – лише права. Таким чином, це односторонній договір, передбачений частиною 2 ст. 626 ЦК України.

2) З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні і безвідплатні.

Якщо обов'язку однієї особи щось зробити, або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила (частина 5 ст. 626 ЦК України). Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний.

За загальним правилом, двосторонні та багатосторонні договори є відплатними, а односторонні договори – безвідплатними[4].

За своєю сутністю спадковий договір є відплатним. На користь такого висновку свідчить та обставина, що набувач в разі смерті відчужувача набуває право власності на майно останнього, і таким чином отримує повну або часткову компенсацію за витрати, зроблені ним у процесі виконання розпоряджень відчужувача.

Така особливість спадкового договору пояснюється, по-перше, тим, що він передбачає виконання обов’язків, конкретно встановлених договором, до або після смерті відчужувача, але право на майно відчужувача виникає лише після смерті останнього. По-друге, спадковий договір є підставою виникнення алеаторних зобов’язань, тобто, зобов’язань з невизначеним змістом стосовно витрат, яких може зазнати боржник[5]. Звідси слідує, що майно, яке отримає набувач після смерті відчужувача, може бути більшим або меншим за вартістю, ніж ті витрати, яких зазнав набувач. А може виявитися й так, що він взагалі не поніс витрати, оскільки ст. 1305 ЦК України передбачає можливість покладення на нього обов’язку вчинити дії немайнового характеру. Проте, й у цьому випадку він отримає після смерті відчужувача право власності на майно останнього. У цьому разі виявиться, що він отримав прибуток, не здійснивши зі свого боку матеріальних витрат на користь іншої сторони договору.

3) Ст. 633 ЦК України дає підстави з врахування значення договору для задоволення приватних або публічних інтересів розрізняти приватноправові договори та договори публічні[6].

При цьому вказана норма визначає, що публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець, взяла на себе обов’язок здійснювати продаж, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке спирається на принцип свободи договорів. Він прямо протилежний режиму “свободи договорів“, який найбільш повно виражає приватноправові засади, що складають основу цивільного права[7].

Визначення приватноправового договору ЦК України та інші акти цивільного законодавства не містять. Але шляхом тлумачення змісту ст. 633 ЦК України, можна прийти до висновку, що такими є усі договори, де жодною із сторін не є підприємець.

Оскільки спадковий договір не має таких особливостей суб’єктного складу, то його слід віднести до приватноправових договорів.

4) Відповідно до ст. 634 ЦК України можна розрізняти основні договори і договори приєднання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов’язків учасників зобов’язання.

Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст. 634 ЦК України). Це означає: “або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде”. Тому, можливо, більш точним, ніж “приєднання”, може вважатися термін “продиктований договір“. Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось причин вчинити саме так[8].

Характерні ознаки спадкового договору свідчать про те, що він належить до основних договорів, тобто, до тих, що є основним актом, котрий чітко і повно визначає права і обов’язки сторін такого договору.

Але виникає питання, чи може бути спадковий договір також договором приєднання?

З одного боку, ніби, немає перешкод, щоб якась інша особа приєдналася на стороні відчужувача до вже укладеного спадкового договору. Наприклад, спочатку відчужувачем виступав один з подружжя, а потім до нього вирішив приєднатися другий з подружжя, щоб збільшити зацікавленість набувача у виконанні наданих йому розпоряджень.

Проте, варто звернути увагу на те, що ст. 634 ЦК України не просто вказує на можливість приєднання однієї особи до угоди, укладеної іншою особою, а пов’язує це з певними вимогами. Такою обов’язковою вимогою (і ознакою договору приєднання) є те, що його умови мають бути визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах. Отже, якщо таких стандартних форм немає, то про договір приєднання не може йтися вже за самим його визначенням.

5) За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні та попередні.

Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Натомість, попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст. 635 ЦК України). Іншими словами, попередній договір є угода про укладення договору в майбутньому.

Цивільний кодекс розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри (протокол про наміри), якщо в ньому не виражена прямо воля сторін придати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків[9].

ЦК не закріплює прямо якихось конкретних видів попередніх договорів і не обмежує їхній суб’єктний склад. Це дозволяє зробити висновок, що спадковий договір також може бути як остаточним, так і попереднім договором, тобто на момент його укладення може відображати попередню домовленість, а потім його умови уточнюються в остаточному договорі або договорах, які укладаються на основі попереднього договору.

Слід зазначити, що, крім того, на користь такого висновку свідчить досвід розвитку вітчизняного цивільного законодавства, яке раніше також передбачало попередні договори. Так, прикладом попереднього договору може бути відомий практиці минулих років договір запродажу житлового будинку[10]. Тут існує певна аналогія, оскільки і в одному, і в другому випадку йдеться про попереднє встановлення договірних відносин з визначенням їх конкретних умов у наступних договорах.

6) У залежності від суб’єкта, що набуває права за договором, розрізняють договори на користь сторони договору (кредитора) і договори на користь третьої особи.

Договір на користь кредитора – це цивільно-правовий договір, що встановлює цивільне право кредитора і ґрунтується на врахуванні інтересів цього учасника відповідного зобов’язання.

Договір на користь третьої особи означає, що боржник, зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника виконання договору, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті відносин (ст. 636 ЦК України)[11].

Спадковий договір є договором на користь відчужувача (кредитора), оскільки саме за його розпорядженням і в його інтересах зобов’язаний вчинити певну дію набувач (ст. 1304 ЦК України).

Проте немає перешкод для укладення його як договору на користь третьої особи.

При цьому третя особа може виступати, на нашу думку, як на “боці відчужувача”, так і на “боці набувача” (Звичайно, третя особа не виступає стороною договору на будь-чиєму боці. Термін “на боці відчужувача” тощо тут вживається лише для вказівки на те, хто з учасників договору прагне встановити цивільне право для третьої особи).

Зокрема, відчужувач у своєму розпорядженні може вказати конкретну особу, на користь якої набувач має вчинити дію майнового або немайнового характеру. Якщо така дія має бути вчинена до відкриття спадщини, то вимагати її виконання, очевидно, має право лише відчужувач. Це слідує із сутності даного договору. Зокрема з того, що саме відчужувач визначає предмет, характер та сутність дії та забезпечує зустрічний інтерес набувача передачею йому майна у власність після відкриття спадщини.

З іншого боку, можливе укладення спадкового договору як договору на користь третьої особи і з боку набувача. Тобто, він приймає на себе обов’язок вчинити певні дії на користь відчужувача і виступає тут боржником, з тим, що право власності після відкриття спадщини виникає в третьої особи.

До другої групи за класифікацією, що тут використовується, як зазначалося, належать види договорів, які прямо не названі у законі, але безпосередньо слідують з положень актів цивільного законодавства.

Тут, виходячи з положень глави 16 ЦК України “Правочини”, можна виділити такі види договорів (крім тих, що були вказані вище): 1) усні та письмові (у тому числі з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією – ст. 205-210 ЦК); 2) правочини під умовою та правочини без умови (ст. 212 ЦК).

Згідно ст. 1304 ЦК України спадковий договір укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Але, коли кваліфікація спадкового договору, як такого, що вимагає нотаріального посвідчення безпосередньо слідує зі ст. 1304 ЦК України, то питання щодо характеристики його як “умовного” чи “безумовного” правочину викликає значні труднощі.

На перший погляд, може здатися, що спадковий договір можна вважати правочином, укладеним під умовою, оскільки виникнення права власності пов’язане з настанням певної обставини, що, начебто, відповідає ст. 212 ЦК України.

Проте, такий висновок був би хибним. Адже у ст. 212 ЦК України йдеться про обставину, відносно якої невідомо настане вона чи ні. Але щодо смерті відчужувача точно відомо, що вона настане, хоча й невідомо точно коли саме. Отже у даному випадку має йтися не про умову, а про термін у спадковому договорі. Відповідно до частини 2 ст. 251 ЦК України терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. 252 ЦК України). Особливість такого визначення терміну виражається в тому, що учасники цивільного правовідношення не знають заздалегідь точної дати його настання. Якраз, припинення спадкового договору закон пов’язує із смертю відчужувача, яка неминуче настане, але невідомо коли. Отже відмінність між умовою і терміном полягає в тому, що термін настає завжди, а умова може настати, а може і не настати[12].

Таким чином. спадковий договір є не умовною, а терміновою угодою.

До третьої групи належать види договорів, які не передбачені законом і безпосередньо не слідують з положень актів цивільного законодавства, але є поширеними у класифікаціях, що пропонуються в юридичній літературі.

Це, зокрема, поділ договорів на: 1) реальні та консенсуальні договори; 2) абстрактні та каузальні договори; 3) майнові та організаційні договори; 4) договори різного цільового призначення; 5) типові та нетипові договори.

1) У залежності від моменту, з якого правочини (у тому числі, договори) вважаються укладеними, вони поділяються на реальні і консенсуальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов’язки.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним.

Спадковий договір, оскільки права і обов’язки сторін тут виникають з моменту нотаріального посвідчення договору (ст. 1304 ЦК, частина 3 ст. 641 ЦК України), тобто, незалежно від передачі речей однією його стороною іншій, є консенсуальним договором. Права й обов’язки сторін виникають безпосередньо з моменту його укладення.

2) У залежності від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні (правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення) і каузальні (правочини, в яких визначено підстави їх укладення).

Спадковий договір за своєю сутність, очевидно, є абстрактним правочином, оскільки з нього не слідує підстава, з якої набувач береться виконувати розпорядження відчужувача. Те, що у набувача є мета отримати у власність майно відчужувача, не впливає на оцінку спадкового договору, як абстрактного, оскільки він припиняється смертю відчужувача. Отже, хоча мета отримати право власності тут присутня, але її реалізація знаходиться вже за межами спадкового договору.

3) За змістом діяльності, що ними регулюється, усі договори можуть поділені на майнові та організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага. Їх відмінною рисою служить спрямованість на отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов'язання.

Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшого формування та розвитку цивільних відносин[13].

З такого розуміння зазначених договорів слідує, що спадковий договір є майновим договором (дії набувача спрямовані на отримання у власність майна відчужувача). Разом з тим, у ньому помітні елементи організаційного договору, оскільки фактично призначення спадкового договору полягає у створенні юридичних передумов для виникнення у набувача права власності на майно відчужувача після смерті останнього.

Таким чином, спадковий договір може бути охарактеризований як майновий з елементами організаційного правочину договір.

4) У залежності від цільового призначення у цивілістиці розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:

– договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

– договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);

– договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

– договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково технічної продукції);

– договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

– договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю)[14].

Привертає увагу та обставина, що при характеристиці перерахованих груп договорів та вказівці на їх різновиди спадковий договір практично не згадується. На нашу думку, причина такого підходу не тільки в тому, що на момент формування основних положень такої класифікації спадковий договір ще був передбачений цивільним законодавством, але й у тім, що визначення його цільового призначення пов’язане із значними труднощами.

На перший погляд, це договір про передачу майна у власність.

Однак, проти такого висновку свідчить та обставина, що відчужувач не передає майно, а воно переходить до набувача після смерті відчужувача. Іншими словами, тут має місце своєрідне “здвоєння” мети: якщо відчужувач має намір зобов’язати набувача до вчинення певних дій, то набувач має метою отримати право власності на майно відчужувача після смерті останнього. При цьому характер намірів сторін відрізняється від того, що має місце, наприклад, при купівлі-продажу. У останньому випадку продавець має намір передати право власності покупцеві, отримавши від останнього відповідну плату, а покупець бажає отримати право власності на річ, сплативши за це покупну вартість. Наміри сторін договору купівлі-продажу спрямовані назустріч одне одному.

Натомість у спадковому договорі наміри сторін мають співпасти, насамперед, стосовно тих дій, які має виконати набувач. Що ж стосується виникнення права власності на майно відчужувача, то намір передати його у відчужувача є, але перехід права власності визначається не тільки наміром сторін, а й пов’язується законом з настанням події – смертю відчужувача. При цьому фактом смерті відчужувача спадковий договір припиняється, однак натомість виникає право власності набувача на майно відчужувача

Таким чином, спадковий договір не належить до жодної із вказаних груп договорів, а є за своєю сутністю “нетиповим договором” цивільного права.

На існування таких договорів вже зверталася увага в цивілістичній літературі, де нетипові договори виділялися за ознаками особливого характеру вираження волі, комплексності елементів різних правовідносин, ретроспективний характер виникнення правовідносин, невідповідність звичайному розумінню договірних відносин цивільного права тощо[15].

За вказаними ознаками, властивими і спадковому договору він може бути віднесеним до нетипових договорів цивільного права[16].

Однак і таке уточнення ще не дає можливості визначити місце спадкового договору у загальній системі контрактів цивільного права України.

Оскільки договори пов’язані з категорією зобов’язання, це зумовлює необхідність хоча б короткої характеристики поняття та сутності зобов’язань.

Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх.

До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести таке:

1) сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор – особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) – особа, яка несе обов'язок, відповідний праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне коло зобов'язаних осіб, а “усі й кожен”;

2) об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов’язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідносин є речі;

3) здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе тільки у разі здійснення боржником дій, що складають його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись по допомогу до інших осіб;

4) зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права – це його статика;

З урахуванням названих ознак зобов'язань, можна дати таке їхнє визначення:

Зобов'язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як цивільні правовідносини (або “закріплені цивільним законом суспільні відносини”), пов’язані з переміщенням майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор), має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від інших дій.

Практично так само виглядає і легальне визначення зобов’язання, котре міститься у ст. 509 ЦК України. Згідно цій нормі зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

ЦК не лише дає загальне визначення зобов’язання, але й визначає його засади[17]. Зокрема, ст. 511 ЦК України встановлює, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке положення закону слідує з того, що встановлення обов'язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов’язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зобов’язання. Разом з тим, у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Це можливе, наприклад, у випадку укладення договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК України).

Класифікація зобов'язань проводиться за різними критеріями.

Розглянемо найбільш важливі класифікації зобов'язань з тих, що мають значення для даного дисертаційного дослідження.

1) За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на односторонні і взаємні (зустрічні або синалагматичні).

В односторонніх зобов'язаннях у однієї сторони є тільки права, у іншої – тільки обов'язки.

У взаємних (зустрічних) зобов'язаннях кожен із учасників такого зобов'язання має як права, так і обов'язки. Кожна з сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Взаємні (зустрічні) зобов'язання, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене законом, договором і не випливає із сутності зобов'язання).

2) У залежності від характеру правового зв'язку між учасниками зобов'язання, воно може бути простим або складним.

Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов'язку, то зобов'язання вважається простим.

Якщо прав і обов'язків у сторін зобов'язання декілька, воно є складним.

Так, зобов'язання, що виникли з договору дарування, прості, а з договору купівлі-продажу – можуть бути як простими, так і складними.

3) У залежності від значення зобов’язання для його сторін розрізняють головні (основні) і додаткові (акцесорні) зобов'язання.

Головні (основні) зобов'язання можуть існувати самостійно без додаткового зобов'язання (наприклад, спадковий договір).

Додаткові (акцесорні) зобов'язання виникають тільки за наявності головного (основного) зобов'язання і нерозривно пов'язані з ним (наприклад, порука). Додаткові зобов'язання завжди слідують долі головного зобов'язання і автоматично припиняються разом з ним.

4) В залежності від пов'язаності зобов'язань з особистістю їх учасників, можна розмежувати зобов'язання особистого характеру і зобов'язання неперсоніфіковані.

Особливістю зобов'язання особистого характеру є необхідність виконання дій, що є його об’єктом, особисто учасником. У таких зобов'язаннях неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником. Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю фізичної особи, кредитором може бути тільки потерпілий.

Неперсоніфіковані зобов'язання не пов'язані з особистістю боржника або кредитора. Тому в них можлива передача прав і обов'язків у порядку правонаступництва, заміна осіб у зобов'язанні тощо.

5) З точки зору визначеності змісту зобов'язання розрізняють зобов'язання з певним обсягом вимог і зобов'язання з невизначеним змістом.

У зобов'язаннях з певним обсягом вимог точно відомо, виконання яких обов'язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими є переважна більшість зобов'язань.

У зобов'язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних), обсяг прав і обов'язків встановлюється тільки в загальному вигляді. Конкретні суми, послуги тощо визначаються вже під час виконання зобов'язання. Наприклад, до алеаторних відносяться зобов'язання, що виникають із договору довічного утримання. Тут відомо тільки те, що набувач будинку приймає на себе обов'язок утримувати власника будинку до його смерті. Однак у що це виллється, сторони не знають і не можуть знати. До цього ж виду зобов'язань можуть бути віднесені зобов'язання із заподіяння шкоди здоров'ю. У цьому випадку відомий розмір щомісячних платежів в рахунок компенсації втраченого потерпілим заробітку, але кінцева сума, як і розмір додаткової компенсації витрат на лікування, заздалегідь визначити неможливо.

6) З точки зору визначеності предмета виконання можна виділити зобов'язання з конкретним предметом виконання, альтернативні і факультативні (у цьому випадку доводиться відступити від принципу дихотомії і обрати множинний розподіл).

Зобов'язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов'язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це загальне правило.

Альтернативні зобов'язання означають, що боржник має здійснити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Право вибору належить боржнику, що виконує зобов'язання, якщо інше не випливає із закону, договору або сутності зобов'язання. Причому здійснення будь-якого із них вважається виконанням зобов'язання. Припускається, що коли вже кредитор погодився на декілька варіантів в момент укладення договору, то йому байдуже, який з них обере надалі боржник. Наприклад, набувач може бути зобов’язаним встановити після смерті відчужувача йому один з двох видів пам’ятників. Наявність у боржника права вибору однієї дії з низки можливих не означає, що існує декілька зобов'язань. Альтернативне зобов'язання – єдине правовідношення, зміст якого в цілому визначається в момент виникнення зобов'язання і уточнюється до моменту виконання.

Факультативні зобов'язання мають місце у випадках, коли боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо – має право замінити її виконання іншою дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін. Наприклад, набувач зобов'язується спорудити склеп відчужувачу, а при неможливості цього – встановити пам’ятник. Можливість заміни виконання тут також є правом боржника.

На відміну від альтернативних зобов'язань, де зміст формулюється за допомогою обумовлення варіантів “або те, або інше”, факультативні зобов'язання можуть бути охарактеризовані формулою: “якщо неможливо те, тоді інше”.

Елементами зобов'язання, що виникають зі спадкового договору, як і будь-якого цивільного правовідношення, є: суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор (особа, яка уповноважена вимагати від іншої особи виконання певних дій або утримання від них) і боржник (особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певні дії або утримуватися від їх вчинення).

Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (частина 3 ст. 510 ЦК України).

У залежності від кількості суб'єктів на тій або іншій (або на кожній) стороні зобов'язань розрізнюють зобов'язання прості і складні (з множиною осіб).

Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один кредитор.

Складними (зобов'язаннями з множиною осіб) є зобов'язання, де на котрійсь із сторін (або на обох сторонах) виступають декілька осіб.

В залежності від характеру розподілу прав або обов'язків між декількома кредиторами або боржниками, розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.

У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частки зобов'язання.

У солідарних зобов'язаннях кожному кредитору у повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у повному обсязі.

У субсидіарних зобов'язаннях є основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник).

За загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов'язання.

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, коли це передбачене договором або встановлено законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання (ст. 541 ЦК). Наприклад, солідарні зобов'язання виникають у випадках завдання шкоди, коли неможливо встановити, чиїми діями і в якому конкретно розмірі заподіяно збиток кількома особами.

Цивільний кодекс досить детально регулює порядок виконання солідарного обов'язку і реалізації солідарної вимоги.

Так, ст. 543 ЦК передбачає, що при солідарному обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного окремо, притому, як повністю, так і в частині боргу.

Виконання зобов'язання одним з солідарних боржників припиняє його в повному об’ємі і припиняє обов'язок цих боржників по відношенню до загального кредитора.

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника. Частіше за все, вона виражається в діях. Це може бути передача речі і відповідна її оплата в договорі купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду, повернення боргу у договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація, коли об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником земельної ділянки укладено договір про те, що він не буде перешкоджати випасу худоби на його ділянці.

Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет зобов'язання. Якщо об'єкт – це певна поведінка його учасників, то предмет – ті речі або майно, нематеріальні блага, відносно яких існує інтерес учасників цього правовідношення.

Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника складають зміст зобов'язального правовідношення.

Спірним є питання: чи може існувати зобов'язання з немайновим змістом?

Зокрема, певне поширення отримала точка зору, згідно з якою зобов'язання завжди виступають як майнові цивільні правовідносини.

Однак більш правильним здається виходити з того, що зобов'язання можуть бути як майнового, так і немайнового характеру.

Таким чином, у даних відносинах на підставі спадкового договору об’єднані два договори: 1) договір про виконання дій набувачем, який породжує відповідні зобов’язання, змістом яких є дії набувача; 2) договір про передачу права власності на майно відчужувача після його смерті.

[1]Див.: Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учеб. пособие. –К.: А.С.К., 2002. – С. 315.

[2]Див.: Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права // Право України. –2003. –№ 6. –С. 118-121; № 7. – С. 137-138.

[3]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 21-22.

[4]Див.: Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України –К.: Істина, 2003. – С. 428.

[5]Про алеаторні зобов’язання див., наприклад: Иоффе О.С. Обязательственное право. –М.: Юрид. лит., 1975.

[6]Характеристику публічного договору див., наприклад: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. – М.: Статут, 1997. –С. 197-199.

[7]Луць А.В. Договір в цивільному праві –акт вільного волевиявлення сторін // Держава і право. –Вип. 6. –К., 2000. –С. 222-229.

[8]Див.: Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України –К.: Істина, 2003. – С. 429 – 430.

[9]Див.: Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. –М.: Госюриздат, 1950. –С. 144.

[10]Див. про нього детальніше: Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. –К.: Вища школа, 1948. – С. 243-244.

[11]Характеристику такого договору див., наприклад: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. –М.: Статут, 1997. –С. 92.

[12]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 166.

[13]Див.: Красавчиков О.А. Организационно-имущественные договоры в гражданском праве // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. –М.: Статут, 2001. – С. 156-165.

[14]Див., наприклад: Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посіб. / За ред. О.В. Дзери. –К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 25; Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учебн. пособие. – К.: А.С.К., 2002. – С. 318-319. Про інші види договорів див.також: Луць В.В. Договір у підприємницькій діяльності (Основні ідеї та їх втілення в новому Цивільному кодексі України // Проблеми законності. – Харків, 2002. – С. 88-95; Герасимчук С. Система цивільно-правових договорів: стан і перспективи розвитку // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – № 2. – С. 67-73.

[15]Див., наприклад: Ойгензихт В.А. Нетипичные договорные отношения в гражданском праве: Учебн. пособие. – Душанбе, 1984. – С. 18-19.

[16]За сутністю таким самим є договір довічного утримання. Див., наприклад: Васікова Л. Договори довічного утримання і перехід обов’язків по договору до спадкоємців // Мала енциклопедія нотаріуса. –2002. –№ 6 (5). –С. 30.

[17]Детальніше про засади зобов’язального права див.: Кузнєцова Н.С. Принципи сучасного зобов’язального права України // Українське комерційне право. –2003. –№ 4. –С. 9-15.

<< | >>
Источник: Мазуренко С.В.. Спадковий договір у цивільному праві. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю. Одеса, 2004. 2004

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.4. Спадковий договір у системі підстав виникнення цивільних прав та обов’язків в цивільному праві України:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -