ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2
Дослідивши проблеми, які увійшли до 2 розділу дисертаційної роботи, можна зробити такі висновки.
1. Сплата податків та зборів за своїм змістом є більш глибокою категорією, яка визначається не лише перерахуванням грошових коштів з рахунку платника на рахунок отримувача, а й іншими дієвими складовими.
Платник податків поряд зі сплатою податків та зборів виконує і дії щодо податкового обліку, податкового обчислення та податкової звітності.2. Виконання податкового обов’язку нерозривно пов’язане з вимогою щодо його своєчасного виконання. Одного факту сплати податку не досить для належного виконання податкового обов’язку. Сплата сум податків і зборів повинна здійснюватися в повному обсязі й у строки, закріплені податковим законодавством. Строки виконання податкового обов’язку є одним з визначальних критеріїв його належного виконання.
3. Конфліктність податкових відносин проявляється в тому, що їх учасниками є суб’єкти із зовсім різним обсягом прав та обов’язків. І якщо ми говоримо про владну сторону податкових відносин - контролюючі органи, можемо з впевненістю говорити про те, що для цих суб’єктів характерний розгалужений перелік прав, які складають компетенцію такого суб’єкта. Якщо ж ми аналізуємо права та обов’язки зобов’язаної сторони податкових відносин - платника податків, то, насамперед, говоримо про те, що цей суб’єкт має певний перелік обов’язків.
4. Еталонним уявленням щодо компетенції владного суб’єкта, прав та обов’язків платника податків є чітка кореспонденція права першого суб’єкта обов’язку другого. На практиці така кореспонденція зустрічається дуже рідко. Звичайно, в такому разі можна говорити про певну недосконалість Податкового кодексу України як нормативно-правого акта, але така недосконалість, у свою чергу, є однією з підстав підвищеної конфліктності податкових відносин, виникнення розсуду в податковому правозастосуванні.
5. Діяльність контролюючих органів як владної сторони податкових відносин спрямована на максимально можливе наповнення бюджету та інших грошових фондів, дотримання законодавства про податки та збори, виявлення порушень та притягнення винних до відповідальності. Це зумовлює необхідність збалансування приватних та публічних інтересів. Таке збалансування прослідковується не лише в нормах чинного Податкового кодексу України, айв інших нормативно-правових актах у сфері оподаткування. Виразом такого балансу, насамперед, виступає те, що все законодавство щодо податків та зборів повинно бути зрозумілим та конкретним, суб’єкти таких відносин повинні діяти в межах чинного законодавства відповідно до чітко встановленої процедури.
6. Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень. Єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності превалює над компетенцією адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
7. Дискреційне повноваження - це повноваження, яке контролюючий орган, що приймає рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
8. Розсуд контролюючого органу повинен ґрунтуватися на публічному (державному) інтересі представлення якого і належить до компетенційних повноважень контролюючого органу. Незважаючи на це, непоодинокими є випадки проявів негативного розсуду контролючими органами, які виступають в якості зовнішнього виразу квазіпублічного інтересу.
Розсуд, як результат вироблення публічно-владним суб’єктом податкового права власного підходу до правозастосування може бути: а) позитивним розсудом; б) негативним розсудом.9. Розсуд контролюючого органу має конкретні форми свого зовнішнього виразу, в рамах яких і знаходить свою об’єктивізацію правова позиція контролюючого органу. Так, розсуд контролюючого органу може знаходити свою об'єктивізацію в рамках публічно-владних актів контролюючих органів - податкових повідомленнях-рішеннях, податкових консультаціях (узагальнючих консультаціях, індивідуальних консультаціях - письмових або ж усних). Так, в залежності від критерію формалізації, можна виділити зовнішні вирази розсуду, які мають письмову або ж усну форму зовнішньої об’єктивізації. Що стосується письмових форм об’єктивізації розсуду, то до них ми відносимо податкові повідомлення-рішення, письмові податкові консультації (узагальнюючі або ж письмові). Письмові форми закріплення розсуду мають формалізований характер та підвищений рівень зовнішньої стійкості. Це зумовлено насамперед об'єктивними факторами - письмова формалізація є універсальною та багатократною для пізнання з боку суб'єкта правозастосування.
10. Зовнішня об’єктивізація розсуду щодо порядку правореалізації того чи іншого податково-правового припису знаходить свій вираз в рішенні судового органу, яке приймається за результатами розгляду конкретного податково-правового спору. Потрібно зазаначити, що в залежності від судової інстанції та місця судового органу в судовій системі України такий розсуд може мати персонально-індивідуалізовану орієнтацію, або ж необмежене адресатне спрямування. Так, в рамках судових рішень суду першої та другої (апеляційної) інстанції розсуд судового органу має значення виключно для конкретних учасників податково-правового спору - контролюючого органу та платника податків. Що ж стосується окремих рішень Вищого адміністративного суду України та Верховного Суду України, а саме постанов їх пленумів, то вони мають значення для всієї правозастосовної практики.
11. Розсуд у податковому правозастосуванні до тих пір, доки він не знайшов своєї реалізації в конкретній юридично значущій діяльності (юридичній дії), являється просто умовиводом, певного роду судженням суб'єкта правозастосування. Після того як розсуд знайшов свою реалізацію в конкретній юридично значущій дії, він стає юридичним фактом. Саме після реалізації росуду в рамках юридичної дії він отримує свою правореалізацію. Так, коли розсуд існує просто як продукт мисленнєво-аналітичної діяльності суб'єкта правозастосування, ми говоримо, що розсуд існує тільки як певного роду судження, неконкретизована категорія, яка до тих пір, доки не знайде свого конкретного прояву в певних юридичних діях, не буде мати юридичного значення. Сам розсуд являється синтезованим продуктом нашої правосвідомості, однак саме тоді, коли він знаходить свою реалізацію в конкретних діях, він отримує свій зовнішній прояв, тобто переходить із категорії невизначеної, неконкретизованої, в зовнішньо-об’єктивовану діяльність, яка спрямована на виникнення, зміну або ж припинення суспільних відносин у сфері оподаткування.