ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1
Досліджуючи проблеми, які увійшли до 1 розділу дисертаційної роботи, було зроблено такі висновки.
1. Імперативний метод правового регулювання податкових правовідносин обумовлює їх сувору нормативно-правову регламентацію.
Але правозастосовна практика, вітчизняний та зарубіжний досвід законодавчого врегулювання та нормування суспільних відносин у податковій сфері показують складність, а точніше, неможливість та й недоцільність нормативно-правової регламентації всього обсягу відносин, які виникають при справлянні податків та зборів та загальнообов’язкових платежів. Багатовекторність, великі обсяги, складність законодавчого регулювання, інші чинники та умови стали детермінантами появи в податковому правозастосуванні такої категорії, як розсуд.2. Відповідно до ст. 52 Податкового кодексу України до компетенції контролюючих органів належить надання безоплатних консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства. Такі консультації надаються контролюючим органом лише за зверненням платників податків. Розглядаючи диспозицію наведеної статті Податкового кодексу України, можна говорити про специфічний режим розсуду та тлумачення норм податкового законодавства контролюючими органами. У той же час такий підхід законодавця щодо врегулювання імперативних податкових правовідносин викликає певні сумніви. Насамперед, це стосується того, що на контролюючі органи фактично покладаються повноваження які їм належати не можуть.
3. Одним із засобів, що сприяє вирівнюванню балансу приватних та публічних інтересів саме в податковому правозастосуванні, є презумпція правомірності рішень платника податків. Так, відповідно до пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України презумпція правомірності рішень платника податків полягає в тому, що в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
4. Презумпція правомірності рішень платника податків закладає певну диспозитивність щодо виконання податкового обов’язку платником податків, і в той же час сприяє обмеженню дискреційних повноважень контролюючих (адміністративних) та судових органів. Поряд з цим аналіз змісту презумпції правомірності рішень платників податків дозволяє говорити і про те, що платнику податків як зобов’язаній стороні податкових правовідносин надається право на власний розсуд застосовувати ту чи іншу норму, у разі їх колізій. З огляду на викладене маємо підстави наголошувати на тому, що суб’єктами розсуду саме в податковому правозастосуванні є не лише контролюючі - адміністративні та судові органи, а й платник податків, якому чинним податковим законодавством фактично надається таке право.
5. Потрібно розмежовувати використання терміна «розсуд» щодо осіб приватного права (платники податків) та суб’єктів публічного права в особі державних фіскальних органів. Для такого розмежування є декілька причин. Що стосується осіб приватного права, то в їхньому випадку розсуд ототожнюється і є адекватним суб’єктивному праву, на противагу розсуду суб’єктів публічного права, який має зовсім іншу правову природу. Перш за все, розсуд у діяльності правозастосовчих органів виникає при здійсненні ними повноважень з формування дохідної частини відповідного бюджету, стягненню з зобов’язаних суб’єктів податків та зборів.
6. Важливого значення набуває більш чітке визначення на законодавчому рівні суб’єктивних прав та повноважень суб’єктів розсуду в податковому правозастосуванні, що буде виступати основною гарантією законності при реалізації прав та застосуванні дискреційних повноважень. Це дасть можливість розподілити компетенцію в рамках повноважень системи державних фіскальних органів, встановити межі діяльності суб’єктів розсуду в податковому правозастосуванні, цілі, предмет їх відання, конкретні правові засоби реалізації розсуду, а також відповідальність за незаконні або недоцільні рішення, дії або бездіяльність.
7. Розсуд у податковому правозастосуванні виникає в умовах поєднання сфери впливу правових норм та розуміння можливостей їх використання. Зважаючи на це законодавець може навмисно виділяти певні сфери суспільних відносин, у яких уповноважена особа має діяти самостійно, обираючи більш зручний варіант застосування норми або більш зручну норму, користуючись власним уявленням. Здійснюється така дія на підставі конкретних обставин та факторів, які характеризують конкретну ситуацію. За таких обставин, йдеться про об’єктивні, планові умови та обставини застосування податкового розсуду. Разом із тим необхідність розсуду в податковому регулюванні може виникати і випадково, коли на стадії правозастосування виявляються колізії, прогалини в чинному законодавстві, яке відстає або, навпаки, випереджає розвиток суспільних відносин.
8. До підстав виникнення розсуду в податковому правозастосуванні можна віднести: уповноважуючі податково-правові норми, колізії податково- правових норм, оціночні поняття, мову податкового законодавства (рівень юридичної техніки). Засобами, які сприяють обмеженню негативного розсуду в податковому правозастосуванні, регулюють межі розсуду можуть бути: принципи оподаткування, податково-правові презумпції та фікції, судові доктрини.
9. Розсуд у податковому правозастосуванні має спеціальний суб’єктний склад: платник податків, контролюючий орган, суд. Кожен із зазначених суб’єктів є самостійним суб’єктом розсуду, який може орієнтуватися як на попередньо здійснений розсуд суб’єкта правозастосвуання, так і здійснювати розсуд самостійно, незалежно від інших суб’єктів розсуду. У темпоральному розумінні правореалізація розсуду платників податків та контролюючих органів передує здійсненню розсуду судом. Це зумовлено тим, що платник податків та контролюючий орган здійснює розсуд на стадії виконання податкового обов’язку. Що ж стосується суду, то він виступає в якості суб’єкта розсуду тільки у випадку виникнення податкового спору між правозобов’язаним суб’єктом податкового права (платником податків) та управомоченим суб’єктом податкових відносин (контролюючим органом).
10. Об’єкт розсуду в податковому правозастосуванні можна класифікувати за низкою критеріїв. По-перше, в залежності від характеру норми права, що виступає об’єктом розсуду: а) норма процесуального права, як об’єкт розсуду; б) норма матеріального права, як об’єкт розсуду; в) норма змішаного характеру (метеріально-процесуальна), як об’єкт розсуду. Подруге, в залежності від телеологічної спрямованості норми права, яка являється об’єктом розсуду: а) норма права, яка визначає право суб’єкта правозастосування, як об’єкт розсуду; б) норма права, яка визначає обов’язок суб’єкта правозастосування, як об’єкт розсуду. По-третє, в залежності від суб’єкта, що здійснює аналіз об’єкта розсуду: а) норма права, яка є об’єктом розсуду платника податків; б) норма права, яка є об’єктом розсуду контролюючого органу; в) норма права, яка є об’єктом розсуду суду.