3.2. Проблеми переходу на сплату єдиного податку суб’єктами малого підприємництва

Право переходу на сплату єдиного податку суб’єкта малого підприємництва обмежується не лише показниками обсягу виручки від реалізації продукції та кількості найманих ним працівників, а ще і встановленими чинним законодавством обов’язковими вимогами, яких має дотримуватись цей суб’єкт.

Одним з поширених обмежень, встановлених чинним законодавством для переходу на сплату єдиного податку, виступає наявність у суб’єкта малого підприємництва податкової заборгованості за попередній звітний (податковий) період, що передує поданню заяви. П. 4 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” в редакції від 28 червня 1999 р. передбачено, що перехід на єдиний податок суб’єктом малого підприємництва можливий тільки за умови сплати ним всіх установлених податків та обов’язкових платежів за попередній податковий період. Зазначене обмеження стосується саме всіх обов’язкових платежів, які встановлені Законом України “Про систему оподаткування” та відповідними законами з питань загальнообов’язкового державного пенсійного та соціального страхування.

Згідно з Законом України “Про систему оподаткування” від 25 червня 1991 р. із змінами та доповненнями [81], п. 1.4, п. 1.5 ст. 1 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. [79] штрафні санкції і пеня не є податками та обов’язковими платежами. Тому відмова органів державної податкової служби у виданні свідоцтва на підставі того, що суб’єкт малого підприємництва не сплатив пеню чи нарахований йому штраф, є безпідставною [193].

Поширеною є позиція органів державної податкової служби, відповідно до якої юридична особа – суб’єкт малого підприємництва, що має податкову заборгованість з вини банку, не може перейти на сплату єдиного податку.

Згідно з пп. 16.5.1. п. 16.5 ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» за порушення встановлених законодавством строків перерахування податків, зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів або державних цільових фондів з вини банку передбачена відповідальність такого банку у вигляді сплати ним пені за кожний день прострочення, включаючи день сплати, у розмірах, встановлених для відповідного податку, збору (обов'язкового платежу), а також іншу відповідальність, встановлену цим Законом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду. У даному випадку законодавець звільняє платника податків, зборів (обов'язкових платежів) від відповідальності за несвоєчасне або неповне зарахування таких платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Проте нормами даної статті не врегульовано питання щодо відсутності податкової заборгованості у платників податків і зборів у зв’язку з невиконанням банком платіжного доручення по перерахуванню утриманих сум обов’язкових платежів через його ліквідацію. Така ситуація надає можливість Державній податковій адміністрації України стверджувати, що вказаний Закон не звільняє платника податків від обов’язку сплатити суму узгодженого податкового зобов’язання у випадках, якщо така сума не сплачена до бюджету, в тому числі й з вини банку, а податковий орган зобов’язує стягувати такий податковий борг [195].

Зокрема, 11 грудня 2002 р. Вищий господарський суд України не задовольнив касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську щодо скасування рішень попередніх судових інстанцій, відповідно до яких платник звільнявся від відповідальності за несвоєчасне або неповне зарахування платежів до бюджету з вини банку, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції [21, c. 12]. Вищий господарський суд України вказав, що судові інстанції правильно застосували пп. 16.5.1 п. 16.5 ст. 16 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” у зв’язку з тим, що за своїм змістом зазначена норма звільняє платника від відповідальності за несвоєчасне зарахування до державного бюджету не тільки від пені і штрафних санкцій, але й податкового боргу, хоча і міститься у ст. 16 цього Закону, яка має назву “Пеня”.

Через недосконалість чинного законодавства Державна податкова адміністрація України дотримується протилежної позиції щодо видачі свідоцтва про право сплати єдиного податку приватним підприємцям, які мають податковий борг з вини банку. Державна податкова адміністрація вважає, що немає підстав для відмови у продовженні терміну дії свідоцтва про право сплати єдиного податку таким приватним підприємцям, які своєчасно пред’явили належні суми єдиного податку до сплати через банк, з вини якого платіжні доручення не були виконані, внаслідок чого перед бюджетом виникла податкова заборгованість не з вини платників податку, і боржником перед бюджетом виступає не суб'єкт підприємництва, а сам банк.

Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва однозначно вважає, що у разі сплати усіх встановлених податків та обов’язкових платежів суб’єктами малого підприємництва, але з вини банку вказані платежі не були зараховані до бюджету, то підстав для відмови у видачі свідоцтва про право сплати єдиного податку таким суб’єктам немає [122].

На нашу думку, пп. 16.5.1 п. 16.5 ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. потрібно доповнити таким абзацем: «Платник податків, зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що не має податкового боргу (недоїмки), який виник з вини банку через неперерахування або несвоєчасне (неповне) перерахування ним таких платежів до бюджетів та державних цільових фондів».

Відповідно до роз’яснень Державної податкової адміністрації України підприємство, яке має розстрочений податковий борг, до його погашення також не може перейти на сплату єдиного податку. Це пов’язано з тим, що розстрочка погашення податкового боргу не скасовує заборгованості платника [150]. Така позиція не відповідає п. 4 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” в редакції від 28 червня 1999 р., згідно з якою сплата податків і зборів повинна бути не за будь-які попередні періоди, а саме за попередній звітний (податковий) період, що передує поданню заяви. У випадку, коли суб’єкт малого підприємництва у визначені Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. строки сплатив усі податки та обов’язкові платежі за результатами господарської діяльності за попередній звітний період, але має розстрочений податковий борг за минулі роки, перешкод для переходу на сплату єдиного податку не повинно бути, що підтверджується і позицією Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва [125].

З позиції Державної податкової адміністрації України наявність заборгованості з заробітної плати у суб’єкта малого підприємництва є обмеженням для переходу на сплату єдиного податку. Заборгованістю з податків і зборів (обов’язкових платежів), яка виникає у зв'язку з невиплатою заробітної плати, вважається вся сума такої заборгованості, яка розраховується на кінець останнього звітного періоду в бухгалтерському обліку суб’єктів підприємницької діяльності, крім суми, нарахованої за останній звітний місяць. На дату подання заяви про перехід на сплату єдиного податку строк виплати заробітної плати за останній звітний місяць, установлений колективним договором (трудовими угодами), не має ще наступити [147; 151]. З такою категоричною позицією Державної податкової адміністрації України не можна погодитись.

Відповідно до п. 1.3 ст. 1 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” моментом виникнення податкової заборгованості у зв’язку з невиплатою заробітної плати є несплата відповідних податків і внесків (обов’язкових платежів) у встановлені строки, а саме: податку на доходи; внеску на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування; трьох видів внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (на випадок тимчасової непрацездатності, на випадок безробіття та у разі настання нещасного випадку). Загальним правилом для всіх цих платежів є те, що строки їх сплати визначаються моментом виплати заробітної плати або моментом одержання коштів на виплату заробітної плати в установі банку, а не моментом її нарахування у бухгалтерському обліку. Тільки порушення строків сплати податку на доходи, внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та соціальне страхування свідчить про виникнення податкової заборгованості по цим обов’язковим платежам, що є дійсною перешкодою для переходу на єдиний податок. Невиплата заробітної плати працівникам у встановлені чинним законодавством строки є порушенням трудового законодавства, а не податкового.

Можна зробити висновок, що обмеження у вигляді заборони переходу на єдиний податок у випадку несплати установлених податків і зборів (обов’язкових платежів) за попередній звітний (податковий) період застосовується до всіх суб’єктів малого підприємництва. Дане обмеження не поширюється на тих приватних підприємців, які на момент переходу мають особисту заборгованість зі сплати податків, не пов’язану з підприємницькою діяльністю. Наприклад, заборгованість громадянина з податку на землю (за земельну ділянку під садом чи городом) або з податку з власників транспортних засобів за автомобіль, які не використовується у підприємницькій діяльності. Податковий борг фізичної особи, не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності, не може бути перешкодою для переходу на сплату єдиного податку таким суб’єктом малого підприємництва.

При дослідженні чинного законодавства України можна виділити певні обмеження, які не дозволяють деяким суб’єктам малого підприємництва стати платниками єдиного податку, навіть якщо ними дотримані вимоги, передбачені п. 1, п. 4 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” [244].

Згідно з п. 7 цього Указу платниками єдиного податку не можуть бути суб’єкти малого підприємництва, які працюють з придбанням спеціального торгового патенту на підставі ст. 7 ? Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” [76]. Але у зв’язку з внесенням відповідних змін до зазначеного Закону з 1 червня 2003 р. дію спеціального торгового патенту скасовано [56], а, отже, на сьогодні вказане обмеження, передбачене п. 7 Указу, втратило чинність та не діє. Слід зазначити, що у той час законодавець не забороняв перехід на сплату єдиного податку після закінчення строку дії спеціального торгового патенту. В адміністративно-територіальних одиницях, на територіях яких було запроваджено цей патент, його застосування не було обов’язковим, і ті платники, які працювали без його застосування, мали право перейти на сплату єдиного податку (за умови дотримання решти необхідних для такого переходу вимог).

Дія Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” не розповсюджується на довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи. У зв’язку з відсутністю чіткого законодавчого визначення деяких термінів до прийняття Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. [84] існували розбіжності з приводу того, які саме установи належать до небанківських фінансових. З моменту прийняття названого Закону з’явилось точне визначення понять “фінансова установа” та “кредитна установа”. Згідно з ст. 1 даного Закону фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. До кредитних установ законодавцем віднесені фінансові установи, які відповідно до закону мають право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик [84].

На сьогодні Державна податкова адміністрація України погодилась з тим, що до реєстраторів, виключним видом діяльності яких є ведення реєстру власників іменних цінних паперів, обмеження щодо переходу на сплату єдиного податку, які встановлені п. 7 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” від 28 червня 1999 р. та ч. 2 ст. 2 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19 жовтня 2000 р., не застосовуються [134]. Цю категорію суб’єктів малого підприємництва не можна класифікувати як фінансові установи. На наш погляд, до п. 7 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” слід внести уточнення стосовно того, що дія цього Указу не поширюється саме на фінансові установи. Таке положення надасть можливість однозначно трактувати, що будь-яка фінансова установа не є платником єдиного податку.

Пряму заборону переходу на єдиний податок законодавством встановлено для суб’єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам – учасникам та засновникам даних суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва, перевищують 25 відсотків. Обмеження щодо структури статутного фонду стосується тільки тих підприємств, засновниками та учасниками яких виступають юридичні особи, які не є суб’єктами малого підприємництва. Якщо засновниками та учасниками є суб’єкти малого підприємництва, то розмір їх часток у статутному фонді ніякого значення для переходу підприємства на сплату єдиного податку не має. Даний висновок відповідає й позиції Державної податкової адміністрації України [128]. Суб’єкти малого підприємництва, засновниками та учасниками яких виступають фізичні особи, мають усі підстави для переходу на єдиний податок у разі відповідності вимогам Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” в редакції від 28 червня 1999 р. Обмежень для засновників та учасників – фізичних осіб підприємства – суб’єкта малого підприємництва цим Указом не передбачено.

Слід погодитись з позицією Державної податкової адміністрації України з приводу того, що нерезиденти і неприбуткові організації можуть бути засновниками суб'єкта малого підприємництва – юридичної особи, яка сплачує єдиний податок, якщо в статутному фонді такої юридичної особи частка нерезидента або неприбуткової організації не перевищує 25 відсотків [151].

Обмеження щодо структури статутного фонду застосовується тільки у випадку, якщо засновником підприємства є суб’єкт підприємницької діяльності. В ситуації, коли засновником виступає добровільне громадське об’єднання, яке не відноситься до суб’єктів підприємницької діяльності, частка такого засновника в статутному фонді суб’єкта малого підприємництва ніякої ролі не відіграє [192].

У разі, коли засновником підприємства державної форми власності є орган державної виконавчої влади, що не класифікується як суб’єкт підприємницької діяльності, таке підприємство може бути визнане суб’єктом малого підприємництва за умови дотримання ним чинного законодавства. Якщо всі 100 відсотків статутного фонду належать такому засновнику, тобто наявність частки держави, яка перевищує 25 відсотків, не є підставою для заборони переходу такого підприємства на єдиний податок [137; 149].

Справляння єдиного податку не поширюється і на спільну діяльність, визначену п. 7.7 ст. 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. із змінами та доповненнями. Законодавець визначає спільну діяльність як самостійний предмет оподаткування, відокремлений від кожного з її учасників, хоча ведення податкового обліку такої діяльності (а також сплата відповідних податків) доручені одному з них [75]. На наш погляд, саме спільна діяльність оподатковується на загальних підставах, а інші види господарської діяльності її учасників, передбачені статутами цих суб’єктів малого підприємництва, у разі відповідності вимогам п. 1 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” від 3 липня 1998 р. (із змінами у редакції від 28 червня 1999 р.) можуть оподатковуватись єдиним податком.

Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва вважає, що ототожнення спільної діяльності зі статутною діяльністю суб’єкта підприємницької діяльності як юридичної особи є некоректним [118]. Цей підхід відповідає п. 7 зазначеного вище Указу, так як його обмеження поширюється на спільну діяльність, а не на суб’єктів її здійснення.

Важко погодитись з протилежною позицією Державної податкової адміністрації України, суть якої полягає у наступному. На підприємство, яке є учасником спільної діяльності, незалежно від того, що облік результатів спільної діяльності ведеться окремо від обліку діяльності підприємства, дія Указу не поширюється [139]. Така позиція суперечить нормам зазначеного Указу через те, що в його змісті ніякої згадки про самих учасників спільної діяльності немає. Ототожнення спільної діяльності як окремого виду діяльності підприємства та господарської його діяльності в цілому є неправомірним.

Правовий аналіз ст. 1, ст. 2 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” надає можливість виділити окремі обмеження, які взагалі не дозволяють бути суб’єктом малого підприємництва, а отже, і застосовувати спрощений спосіб оподаткування доходів від підприємницької діяльності шляхом сплати єдиного податку. Ці обмеження пов’язані з забороною таким суб’єктам займатися певними видами підприємницької діяльності: діяльність у сфері грального бізнесу; здійснення обміну іноземної валюти; виробництво та імпорт підакцизних товарів [64]. Необхідно звернути увагу на те, що обмеження стосується не торгівлі підакцизними товарами, а саме їх виробництва або імпорту. Суб’єкти малого підприємництва – юридичні особи мають повне право продавати підакцизні товари та бути платниками єдиного податку. Державна податкова адміністрація України цілком слушно роз’яснила, що виробниками підакцизних товарів на митній території України є як самі виробники підакцизних товарів, так і замовники, які є суб’єктами підприємницької діяльності та з сировини яких виробляється підакцизна продукція [142].

Для виключно юридичних осіб – суб’єктів малого підприємництва, які вже перейшли на сплату єдиного податку, передбачено п. 1 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” обмеження щодо неможливості ними застосовувати інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім готівкового та безготівкового розрахунків коштами. Дане обмеження стосується бартерних (товарообмінних) операцій, оскільки господарські операції, які передбачають здійснення розрахунків у будь-якій формі, й іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види взаємозаліку, класифікуються як бартерні згідно з п. 1.19 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” [75].

Завершення юридичною особою – платником єдиного податку незакінчених на момент переходу на єдиний податок бартерних операцій не має розглядатись як порушення норм Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва”. У зв'язку з тим, що така операція вже потрапила під оподаткування податком на прибуток підприємств – валовий доход платника було збільшено на момент здійснення першої з частин бартерної операції. Заключна частина бартерної операції буде здійснюватись вже при сплаті єдиного податку, але в безподатковому режимі, оскільки грошової оплати за відвантажений товар немає [18, c. 36].

Пунктом 7 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” передбачено одне специфічне обмеження, яке застосовується виключно до громадян – приватних підприємців. Так, дія цього Указу не поширюється на фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними та тютюновими виробами, пально-мастильними матеріалами. Воно поширюється не на всі алкогольні напої, а тільки на ті, які класифікуються як лікеро-горілчані за Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами” від 5 березня 1998 р., а саме: всі види горілок (у тому числі й особливі), лікери міцні, лікери десертні, лікери емульсійні, креми, наливки, пунші, настойки солодкі, напівсолодкі й гіркі слабоградусні, аперитиви, напої десертні, бальзами, коктейлі [60].

Державна податкова адміністрація України у своєму листі “Про віднесення до лікеро-горілчаних слабоалкогольних напоїв” від 23 серпня 2001 р. [132] посилається на Державний стандарт 7190-93 “Вироби лікеро-горілчані. Загальні технічні умови”. Згідно з цим документом до лікеро-горілчаних напоїв віднесені також слабоалкогольні напої, що мають міцність 6,0 – 12,0 відсотків. Тому фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю зазначеними виробами, – не мають права переходити на сплату єдиного податку.

Щодо заборони приватним підприємцям перейти на єдиний податок у зв’язку з торгівлею тютюновими виробами термін “тютюнові вироби” згідно з нормами вказаного Закону включає у себе сигарети, цигарки, сигари, а також люльковий, нюхальний, смоктальний, жувальний тютюн та інші вироби з тютюну і його замінники.

На сьогодні будь-які роз’яснення з боку Державної податковї адміністрації України щодо складу товарної групи “пально-мастильні матеріали” відсутні. На нашу думку, економіст В. Мурзов [162, c. 115-127] цілком обґрунтовано пропонує користуватися для цілей визначення терміну “пально-мастильні матеріали” Законом України “Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 р., згідно з яким група 27 митного тарифу містить перелік пально-мастильних матеріалів за відповідними кодами [72].

Таким чином, згідно з чинним законодавством можливість переходу на сплату єдиного податку не розповсюджується і на таких суб’єктів підприємницької діяльності: 1) які мають податкову заборгованість за попередній податковий період; 2) довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансові установи; 3) у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам – учасникам та засновникам даних суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва, перевищують 25 відсотків; 4) які займаються спільною діяльністю, визначеною п. 7.7 ст. 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”; 5) юридичні особи, які застосовують інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім готівкового та безготівкового розрахунків коштами; 6) фізичні особи, які здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними та тютюновими виробами, пально-мастильними матеріалами; 7) здійснюють певні види діяльності, заняття якими суб’єкту малого підприємництва взагалі заборонено законодавцем (гральний бізнес, обмін іноземної валюти, виробництво та імпорт підакцизних товарів).

Відповідно до п. 4 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” та деяких інших законодавчих актів України” від 25 березня 2005 р. встановлено додатковий перелік видів діяльності, здійснення яких з 1 липня 2005 р. позбавляє суб’єктів малого підприємництва можливості сплачувати єдиний податок: експорт і оптовий продаж підакцизних товарів; оптовий і роздрібний продаж підакцизних пально-мастильних матеріалів; операції у сфері обігу дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, що підлягають ліцензуванню згідно з Законом України “Про ліцензування певних видів господарсьої діяльності”. Крім того, приватним підприємцям додатково буде заборонено здійснювати діяльність у сферах торгівлі лікарськими засобами та виробами медичного призначення, архітектури, надання консультацій та роз’яснень з юридичних питань, аудиту, надання в оренду нерухомого майна та ріелтерську діяльність [53]. Введення названих обмежень, на нашу думку, є недоцільним, оскільки платники єдиного податку будуть змушені повернутися до сплати обов’язкових платежів на загальних підставах, що ускладнить умови їх діяльності.

Аналіз нормативно-правових актів, якими регулюється порядок справляння єдиного податку, надає можливість зробити висновок, що ці акти не містять застережень щодо зміни видів діяльності протягом дії свідоцтва про право сплати єдиного податку. Враховуючи, що п. 4 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” для платників єдиного податку звітним (податковим) періодом установлено квартал, внесення змін щодо видів діяльності до свідоцтва провадиться податковим органом на підставі письмової заяви такого платника, наданої ним не пізніше ніж за 15 днів до початку кварталу.

Порушення платником єдиного податку вимог п. 1 зазначеного Указу (перевищення показника обсягу виручки від реалізації, чисельності найманих працівників або порушення форми розрахунків) не тягне за собою застосування до нього будь-яких фінансових санкцій або адміністративних стягнень. Згідно з п. 5 цього Указу такий суб’єкт малого підприємництва позбавляється права сплачувати єдиний податок та зобов’язаний перейти на загальну систему оподаткування починаючи з наступного звітного періоду (кварталу). У даному випадку платник єдиного податку продовжує застосовувати спрощену систему оподаткування до кінця кварталу. З метою запобігання ухиленню від оподаткування сум перевищення платниками єдиного податку гранично визначеної межі обсягу виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за звітний період, в якому таке перевищення виникло, необхідно, крім позбалення права сплачувати єдинй податок, законодавчо закріпити і такий спеціальний захід примусового характеру за невиконання встановленого законодавцем припису, як оподаткування відповідної суми перевищення за ставкою, передбаченою для податку на прибуток підприємств або для податку з доходів фізичних осіб.

3.3.