3.2. Поняття та види юридичних методів податково-правового компромісу інтересів платника податків і держави

Існування різних форм податково-правового компромісу неминуче пов’язано із сукупністю способів, застосовуючи які досягається та чи інша форма. Високий ступінь абстрактності категорії «метод» змушує торкнутися питання про її практичне значення.

Питання про юридичні методи податково-правового компромісу – одне з найбільш непростих у вітчизняному правознавстві. Це обумовлено рядом причин. По-перше, проблема конструювання відповідної категорії ускладнюється її абстрактністю. Поняття юридичного методу, відповідно до пануючої точки зору, покликано відбити в концентрованому вигляді основні регулюючі особливості певної сукупності юридичних норм, підкреслити їхню юридичну своєрідність, що дозволяє розглядати їх як єдину систему, що відрізняється відносною автономією функціонування. По-друге, риси методу податково-правового компромісу, що розкривають суть даної категорії, як правило, безпосередньо не відображаються в конкретних положеннях позитивного права й можуть бути сформульовані лише на основі узагальнення й системного аналізу категорії «методу правового регулювання». Подібний підхід не означає ототожнення методу й принципів правового регулювання: якщо принципи права характеризують його зміст із погляду цінностей, які право несе в собі, то риси методу правового регулювання розкривають ті спеціальні юридичні засоби, які використовує право, щоб досягти поставлених перед ним цілей. Таким чином, метод розкривається як спосіб впливу системи норм на поводження людей, спосіб організації правового зв’язку учасників регульованих відносин [372, С.136].

Для дослідження будь-якої системи юридичних норм юридичний метод має величезне значення. Дійсно, є підстави вважати, що норми об’єднуються у інститути, насамперед, не за своїм безпосереднім матеріальним змістом, а за тими прийомами і засобами, які вони використовують для регулювання відповідних відносин. Тому риси методу правового регулювання виявляються досить корисними на першому етапі вивчення певної юридичної системи, тобто при встановленні її меж і виділенні її з інших комплексів правових норм.

У різних галузях права достатньо широко використовуються еле­менти юридичного компромісу як різноманіття прийомів правового регулювання. Прийомами правового регулювання є тактичні дії технічного, фізичного, психічного, інтелектуально­го та іншого матеріального характеру, які моделюються в юридичних нормах, формуючи правову поведінку суб’єктів або процесуальний порядок її оцінки спеціально уповноваженими державою особами. Залежно від домінування того чи іншого прийому, який забезпечує реалізацію інших, утво­рюється компромісний спосіб правового регулювання. Зазначені способи при умові їх систе­матизації, комплексної реалізації через норми мате­ріального та процесуального права, акти застосу­вання, розглядатимуться як засіб правового регу­лювання. За нашою аргументацією, комп­ромісні засоби регулювання суспільних відносин можуть бути впливовими юридичними інструмен­тами [304, С.621], джерелами, які матеріалізують систему прийомів, способів, заходів, операцій та комбі­націй у кінцевий результат правового регулюван­ня, спрямованого на задоволення інтересів суб’єктів права.

Тому, враховуючи основні якісні характеристики методу податкового права та особливості побудови податкових відносин, юридичний метод податково-правового компромісу виражає собою прийоми, способи та засоби впливу системи норм права на поведінку суб’єктів, котрі є носіями публічного та приватного інтересів з метою забезпечення організації такого правового зв’язку між цими суб’єктами, котрий би дозволяв задовольняти та узгоджувати їхні публічні та приватні потреби.

Отже, сутність юридичного методу податково-правового компромісу полягає в орган­ічному поєднанні прийомів, способів та засобів узгоджувального (компромісного) характеру, які у силу своєї специфіки (поступки, домовленості, угоди, конструктивної співпраці) базуються на одночасній інтеграції стимулів та обмежень як рівноцінних способів. Але ці прийомів, способів та засобів узгоджувального (компромісного) характеру досягаються лише сими суб’єктами, в тих формах, за тих умов і в такий спосіб, які чітко визначені в нормах податкового права і, що важливо, у формі узгодження, домовленості або договору (угоди), проте за відсутності рівності сторін, оскільки останнє слово при досягненні кожної з форм податково-правового компромісу залишається за органом державної влади. Тобто, суспільні відносини у сфері податково-правового компромісу підпадають під метод податково-правового регулювання, який є спеціальним методом фінансово-правового регулювання – методі владних приписів, як різновиді імперативного методу правового регулювання. Отож, при формуванні різних методів податково-правового компромісу застосовуються різні набори способів та засобів за допомогою яких він досягається. І тому всі методи регулятивного характеру базуються на поступках держави, а методи оперативного характеру базуються на поступках податкових органів, котрі здійснюються в межах встановленої в законодавстві їхньої компетенції.

При формуванні методу податково-правового компромісу регулятивного характеру застосовується переважно імперативний метод, що має назву метод владних приписів (повноважень). Цей метод ще називається податково-правовий метод правового регулювання, оскільки застосовується при формуванні норм права, які повинні таким чином регулювати відносини в сфері податків, щоб не порушувати при цьому ні інтересів держави, ні платників податків.

У загальнотеоретичній літературі питання про податково-правовий метод регулювання нерідко розкривається шляхом зіставлення останнього з адміністративно-правовим методом регулювання. При цьому, як правило, зазначені два методи або взагалі ототожнюються (М.І.Піскотін і ін.), або вказується лише на незначні особливості податково-правового методу (А.В.Бризгалін, М.В.Карасьова, М.П.Кучерявенко [132, С.276-288; 178] й ін.). Нам представляється, що між зазначеними методами (так само як і між податково-правовим методом і методами регулювання, використовуваними іншими галузями публічно-правового циклу) є розходження більш істотного характеру.

Так, для податкового права характерна організація взаємодії суб’єктів податкового права на основі обмеження форм прояву автономії їхньої волі. Ця риса чітко проявляє себе при регулюванні практично всіх відносин, що виникають з приводу забезпечення публічних та приватних інтересів. На наш погляд, досить вдало істотні риси методу податкового права, котрі відображають реальні засоби регулювання податкових відносин, виділив Д.В.Вінницький: обмеження законом форм прояву автономії волі суб’єктів податкового права; сполучення в податковому праві дозвільних типів правового регулювання; позитивне зобов’язання суб’єктів податкового права; обмеження їхньої правової ініціативи [74, С.156]. Обмеження законом форм прояву автономії волі суб’єктів податкового права проявляється у їхніх можливостях задовольняти публічні спільні інтереси. У сучасній психології воля, як і багато інших психологічних термінів, розуміється як узагальнене поняття, що позначає певний клас психічних процесів, дій, об’єднаних єдиним функціональним завданням – свідомим і навмисним керуванням поводженням і діяльністю людини [74, С.157]. Варто особливо підкреслити, що обмеження форм прояву автономії волі суб’єктів податкового права (організацій, фізичних осіб) як правило не тягне втрату властивої їм правової та економічної самостійності. Зазначені суб’єкти визнаються, насамперед, самостійними, юридично й економічно незалежними власниками; оподаткування їхньої діяльності не означає контроль над змістом даної діяльності, ревізію доцільності тих або інших господарських операцій.

Тому, застосування імперативних (владних) приписів забезпечує умови для чіткого виконання учасниками правовідносин покладених на них обов’язків та реалізації прав [272, С.74]. За своєю структурою це органічно цілісна система безперервного впливу на учасників фінансових правовідносин із метою реалізації ними своїх функцій. Вона уособлює в собі цілісність юридичних фактів, з якими пов’язане виникнення фінансових правовідносин, правовий статус їх суб’єктів, розподіл прав і обов’язків між ними, види санкцій за порушення приписів правової норми й порядок їх застосування.

Специфіка методу владних приписів проявляється у самому змісті конкретних правовідносин, в колі органів, уповноважених державою на владні дії.

В свою чергу, відмінності основного методу правового регулювання, яскраво проявляються і в переліку державних органів, які уповноважені давати владні приписи суб’єктам податкових правовідносин. В силу встановленого розподілу компетенції між державними органами основну частину таких приписів видають органи, що спеціально створені для такого управління. Учасники податкових відносин, яким ці органи адресують свої розпорядження, в переважній більшості випадків перебувають у взаємозв’язку з цими органами. Так, ст. 12. Податкового кодексу України визначає повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних та міських рад щодо податків та зборів [5, С.4], і, водночас, ст. 41 даного кодексу, визначаючи контролюючих органів та органів стягнення, встановлює в ст. 41.4, що інші державні органи не мають права проводити перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків, у тому числі на запит правоохоронних органів [5, С.10]. Ось тому і така ситуація відповідно вимагає правового регулювання зазначених правовідносин методом владних приписів.

Саме у своїй сукупності й у своїх конкретних проявах перераховані властивості методу податково-правового регулювання свідчать про його (методу) своєрідність. І тому, методи регулятивного типу базуються на податково-правовому методі правового регулювання, і це все говорить про те, що метод податково-правового компромісу явище набагато ширше, багатогранніше.

При застосуванні методу податково-правового компромісу оперативного характеру використовуються за певних обставин конкретні способи, засоби, що в сукупності складають так-звані структурно-функціональні елементи податково-правового компромісу, чиї властивості безпосередньо випливають із сутності юридичного компромісу:

1.Фактичні та юридичні обставини, при яких можливе застосування досліджуваного компромісу. До них відносимо усю правову (правомірну і неправомірну) поведінку суб’єктів, а також нормативно закріплені критерії, за яких можливе досягнення податково-правового компромісу оперативного характеру;

2. Визначення ініціатора досягнення визначеної регулятивної форми податково-правового компромісу, яким може бути один із суб’єктів податкових правовідносин, як суб’єкт звернення, учас­ник спору, конфлікту, або третя сторона, визначена у законі. Слід зазначити, що оперативного характеру податковий компроміс переважно ініціює платник податків. Наприклад, ініціювання платником податків можливості використання компромісної угоди з метою забезпечення сплати узгодженої суми податкового зобов’язання. Так, згідно ст. 100.2 ПК України платник податків має право звернутися до контролюючого органу із заявою про розстрочення та відстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу. Платник податків, який звертається до контролюючого органу із заявою про розстрочення, відстрочення грошових зобов’язань, вважається таким, що узгодив суму такого грошового зобов’язання [5, С. 19].

3.Психологічна та інтелектуально-правова готовність суб’єкта податкових відносин до співробітництва щодо нейтралізації актуальної чи потенційної конфлікт­ної ситуації. На наш погляд, цей структурно-функ­ціональний елемент юридичного компромісу відображає свідомо-вольову, активну поведінку одного із суб’єктів, яка має прогностично-право­вий характер і спрямовує його на отримання пози­тивного результату від співпраці з конфліктую­чою стороною шляхом подолання суперечностей.

4. Добровільність прийняття компромісного рішення, яка характеризується можливістю протилежних сторін персонально погоджуватися на вар­іативність запропонованої поведінки [213, С.35].

5. Підготовка до компромісного рішення, виз­начення суті розбіжностей у поглядах; реалізація відкритого продуктивного обміну думками сто­совно взаємовигідних варіантів поступок. В основі цього структурно-функціонального елемента ле­жить юридичне визначення пропозицій при повному або частковому їх визнанні (чи скасуванні) за домо­вленістю сторін. Така домовленість ґрунтується на прогнозуванні балансу інтересів та кінцевого результату залежно від поступок.

6. Визначення об’єкта компромісного рішення (угоди), який характеризується свідомо прогнозованими правовідносинами. Останні передбачають поступливість та взаємоузгодженість інтересів суб’єктів права. Такими інтересами можуть бути матеріальні блага; продукти духовної творчості; особисті (немайнові) блага; поведінка суб’єктів та її резуль­тат [216, С.423-424].

7. Обговорення змісту поступок як предмета рішення (угоди), що досягається шляхом досягнення компромісу. Водночас, погоджуємося з вченими-цивілістами О.А. Підопригорою, В. Суміним, О.О. Підопригорою у тому, що предметом угоди завжди є певна дія, але вона може бути тільки правомірною [247, С.47]. Наприклад, надання певних пільг в оподаткуванні окремим суб’єктам, у випадках передбачених законом, виступає свого роду поступкою з метою створення більш комфортних умов для окремих груп платників податків.

8. Юридична самостійність при прийнятті рішен­ня сторонами щодо сутності поступок і підписання компромісної угоди як юридичного факту їх воле­виявлення. Цей елемент, підкреслюємо, треба відрізняти від добровільного прийняття компром­існого рішення у зв’язку з різницею послідовності їх реалізації та змістовними характеристиками за внутрішньоелементною єдністю. На наш погляд, досліджуваний структурно-функціональний еле­мент відображає персональну волю суб’єктів юри­дичного компромісу, що діють незалежно, на влас­ний розсуд, з єдиною метою — спільного встанов­лення, зміни чи припинення правовідносин. У да­ному випадку добровільність компромісу – поведінковий елемент, самостійність компромісу – комплекс юридичних властивостей суб’єкта (правосуб’єктність), які разом з іншими елементами складають соціально-правовий потенціал добро­вільної поведінки учасника компромісної угоди. Під названим потенціалом розуміємо здатність осо­би орієнтуватися у правовому полі країни, вико­ристовуючи юридичні засоби для задоволення своїх інтересів, мобілізуючи фізичних та юридич­них осіб для їх досягнення. Так, наприклад, ч. 3 ст. 198.6 ПК України передбачає, що у разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати виписки податкової накладної [5, С.40]. Тобто, таким чином держава створює умови для реалізації платниками податку на додану вартість своїх можливостей, тобто свого потенціалу.

9. Прийняття рішення на основі компромісу (укладання компромісної угоди). Даний елемент являє собою матеріальний, юридично оформлений вираз волі сторін щодо шляхів досягнення кінцевого результату на підставі компромісу. Так, наприклад, згідно ст. 100.11 ПК України строки сплати розстрочених (відстрочених) сум або їх частки можуть бути перенесені шляхом прийняття окремого рішення та внесення відповідних змін до договорів розстрочення (відстрочення) [5, С.19].

10. Створення умов щодо неможливості ухи­лення від виконання компромісного рішення (угоди). Зміст цього елемента розкриває таку позицію сторін, коли розірвання угоди шляхом переходу до нової конфронтації тягне настання більш шкідливих на­слідків, ніж ті, які особа мала до вступу в стадію компромісу. Це повинно забезпечуватися, на нашу думку, гарантіями, передбаченими в законо­давстві, чи умовами угоди. Наприклад, ст. 100.12 ПК України передбачає, що договори про розстрочення (відстрочення) можуть бути достроково розірвані з ініціативи платника податків, або ж з ініціативи контролюючого органу лише у визначених, в даному кодексі, випадках [5, С.19].

11. Отримання суб’єктами права позитивних наслідків щодо задоволення публічного та приватного інтересів як кінцевого результату юридичного компромісу у вигляді бажаного інтересу та пози­тивного морально-психологічного стану. Наприклад, ст. 30.3 ПК України встановлює, що платник податків вправі використовувати податкову пільгу з моменту виникнення відповідних підстав для її застосування і протягом усього строку її дії і, водночас, ст. 30.4 цього ж кодексу встановлює – платник податків вправі відмовитися від використання податкової пільги чи зупинити її використання на один або декілька податкових періодів, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Податкові пільги, не використані платником податків, не можуть бути перенесені на інші податкові періоди, зараховані в рахунок майбутніх платежів з податків та зборів або відшкодовані з бюджету [5, С.10].

Визначені вище структурно-функціональні елементи юридичного компромісу тісно пов’язані між собою. Деякі з них впроваджуються у соціально-політичну, економічну і культурну сфе­ри шляхом закріплення у джерелах права, зокре­ма у формі вчинків-угод. Останні спрямовані на відмову суб’єктів правовідносин від певної части­ни значущих для них цінностей на підставі добро­вільних поступок і домовленостей при гарантії от­римання більш значної цінності. Мета цього – усунення конфлікту, гарантоване забезпечення більшої частини свого інтересу на основі органі­зації конструктивної співпраці та прогнозування позитивного результату. Тому, законодавець чітко передбачив, що для участі суб’єктів, які діють в межах встановленої їм владної компетенції, у відповідних відносинах, що відбуваються з приводу досягнення тієї чи іншої форми податково-правового компромісу переважно оперативного характеру, можуть наділятися правом оперативної самостійності. Але необхідно чітко визначити, що таке право виступає елементом компетенції владних (податкових) державних органів, і лише в процесі реалізації такого права ми можемо говорити про застосування методу податково-правового компромісу оперативного характеру.

Дана позиція базується на комплексному аналізі фінансового та податкового законодавства України, що дозволяє говорити про деякі винятки в засобах правового впливу на учасників правовідносин. На думку М.В. Карасьової, метод владних приписів стає все більше лояльнішим [135, С.30]. Таким прикладом може послужити розвиток інституту оперативної самостійності суб’єктів фінансових правовідносин. Під правом оперативної самостійності ми розуміємо визначений у межах законодавства певний ступінь свободи відповідного суб’єкта діяти на власний розсуд з метою прийняття оптимального рішення. Право оперативної самостійності може реалізовуватись як у правозастосовній, так і правотворчій діяльності, як органами державної влади і місцевого самоврядування, так й іншими суб’єктами (підприємствами, установами, організаціями, громадянами) [162, С.254-265]. Так, наприклад, початкові ознаки застосування права оперативної самостійності були пов’язані із вступом в дію ст. 18 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», що втратив чинність [18]. Дана ситуація була пов’язана із списанням з платників податків податкового боргу (крім пені і штрафних санкцій), який сформувався станом на 31 грудня 1999 року і не сплачений станом на 20 лютого 2001 року. Податковий борг, який виник в період з 1 січня 2000 року до 1 січня 2001 року, повинен був бути сплаченим до 20 лютого 2001 року. Однак у платника податків існувала альтернатива: сплатити податковий борг або получити розстрочку на його погашення [178, С. 426].

В умовах утвердження ринкових відносин в Україні і дедалі ширшого використання ринкових методів управління економікою, розширення сфери розсуду у фінансових правовідносинах і наділення їхніх учасників правом оперативної самостійності видається закономірним явищем з огляду на загальну тенденцію поєднання публічних і приватних інтересів. Яскравим свідченням цього були положення Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [12] щодо узгодження сум податкового зобов’язання, податкового компромісу, розстрочення і відстрочення податкових зобов’язань, і які знайшли своє продовження у Податковому кодексі України: ст. 100 регулює порядок розстрочення та відстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу платника податків [5, С.19]; ст. 92 визначає порядок узгодження операцій із заставленим майном [5, С.17]; ст. 39.16 встановлює право великого платника податків на укладення договору про ціноутворення для цілей оподаткування [5, С.10]; ст. 198 встановлює право на податковий кредит, а також визначає порядок реалізації такого права [5, С.40].

Разом з тим, право оперативної самостійності може реалізовуватися по-різному [162, С.254-265]. По-перше, право оперативної самостійності може виражатися у наданні суб’єкту права на його розсуд оцінювати юридичні факти. По-друге, правом оперативної самостійності можна вважати також надання суб’єкту фінансового права на його розсуд вибирати на основі вільного вибору один із декількох можливих варіантів поведінки, передбачених нормою. По-третє, таке право полягає у можливості прийняття уповноваженим органом рішення, яке ґрунтується на приписах норм, що регламентують його діяльність, з допомогою загальних формулювань (типу «має право», «встановлює», «визначає» та ін.), за якими немає вичерпного і точного переліку умов, коли він може діяти. По-четверте, до права оперативної самостійності відносимо прийняття уповноваженим органом рішення на основі норм, які містять гнучкі неконкретні поняття і вирази (типу «у випадку необхідності», «у виняткових випадках», «виходячи з потреб», «відповідно до обставин» тощо). По-п’яте, різновидом права оперативної самостійності являється наділення суб’єкта застосування правом виключної компетенції (уповноважений орган «у порядку винятку», «у виняткових випадках» на свій розсуд приймає у справі рішення).

У відповідності до даних видів права оперативної самостійності в різному ступені та різному значенні узгоджуються публічні і приватні інтереси держави та платника податків. Наприклад, згідно з ст. 169 ПК України платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги… тільки за одним місцем його нарахування (виплати). Як бачимо, умови виникнення суб’єктивного права платника податку на пільги та їх розмір визначені у самій статті. Обов’язок же компетентного органу чи уповноваженої особи полягає у встановленні факту наявності підстав, в оцінці доказів, що свідчать про наявність цього факту, який надає підстави для надання податкових пільг [5, С.33].

Ще один приклад можна навести з приводу встановлення місцевих податків та зборів. Так, згідно ст. 8.3. ПК України до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад [5, С.4]. При цьому ст. 10.3 вказує, що місцеві ради обов’язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності [5, С.4]. При встановленні ж усіх інших місцевих податків і зборів відповідні місцеві ради керуються власним розсудом з огляду на наявність об’єктів оподаткування і доцільності їх запровадження. Необхідно відзначити, що у такий же спосіб правом оперативної самостійності може наділятися й інша сторона податкового правовідношення в особі юридичних та фізичних осіб (платників податків). Відповідно до ст. 3 Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (в редакції Указу від 1 січня 2011 р., котрий продовжує діяти до внесення змін до розділу ХІV Податкового кодексу України) суб’єкт підприємницької діяльності – юридична особа, який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з наступних ставок єдиного податку: 6% суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість, або 10% виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку [23].

Разом з тим, для регулювання компромісних відносин між інститутами публічної влади та виробниками новоствореної частки доданої вартості використовуються і диспозитивні начала. Вони проявляються у договірному засобі досягнення податково-правового компромісу. Договір як засіб, не є широко застосовним зважаючи на метод фінансово-правового регулювання. Але його застосування дозволяє не настільки жорстко, категорично й детально визначати поводження суб’єктів і учасників правовідносини з боку держави («регулювання зверху», виражаючись словами С.С.Алексєєва [52, С.295]), дозволяючи їм шляхом переговорів і взаємної згоди обрати власний варіант поводження («регулювання знизу») [347, С.372]. Навряд чи застосування даного засобу в процесі здійснення податкових відносин можна пояснити тим, що «публічне право щільніше сполучається із приватним», хоча зовні виглядає саме так. Податкова конструкція, у якій використовуються елементи диспозитивності, зовсім не є «сполученням публічного й приватного права», оскільки й сама диспозитивність як метод правового регулювання не є винятковою приналежністю приватного права. Диспозитивність використовується при податковому регулюванні задля розширення кола варіантів із чітко встановлених в законі шляхів діяльності суб’єктів податкових правовідносин. Суб’єкти не можуть виходити за межі тих варіантів, які прописані в законі. Норми податкового права дають можливість владним суб’єктам в межах встановлених для них меж оперативної самостійності узгоджувати з платниками податків питання розміру податкового зобов’язання, часу сплати, регулярність та обсяги сплати податкового зобов’язання (боргу) тощо. Їх воля є домінуючою. Тому договір є спосіб, але застосовується за умов, які диктує норма податкового права. Норма розписує ролі учасників: платник податків, якщо відчуває потребу, ініціює відносини, а податкові органи не можуть їх ініціювати, проте приймають остаточне рішення щодо прийняття рішення, укладення договору тощо.

Останнім часом у фінансово-правовому регулюванні використовуються засоби, властиві цивільно-правовому регулюванню, зокрема укладення договору при наданні цільових податкових пільг, при реструктуризації заборгованості підприємств з платежів до державного бюджету. Договірна форма притаманна також для відносин щодо: здійснення Пенсійним фондом окремих банківських операцій, добровільних внесків до державних цільових фондів, державного кредиту [134, С.28]. У цих випадках договір є засобом фінансово-правового регулювання, а не цивільно-правового, оскільки названі відносини виникають у сфері фінансової діяльності, регулюються нормами фінансового права і ґрунтуються на методиці владних повноважень [197, С.12].

Таким чином, договірно-правове регулювання є невід’ємною частиною правового регулювання фінансових відносин. До числа істотних ознак фінансово-правових договорів можна віднести [272, С.237]: по-перше, фінансові договори можуть бути укладені між учасниками фінансових відносин, причому на стороні одного з них виступає орган держави (орган місцевого самоврядування), наділений не просто владними повноваженнями, а владно-фінансовими повноваженнями; по-друге, фінансові договори укладаються в рамках здійснення фінансової діяльності держави і органів місцевого самоврядування, іншими словами предмет даних договорів повинен відповідати предмету регулювання фінансового права; по-третє, фінансові договори спрямовані на одну із трьох основних цілей – мобілізацію, розподіл або використання коштів держави й органів місцевого самоврядування; по-четверте, підставою для укладення фінансового договору служить, як правило, нормативний припис державного органу, наділеного відповідною владно-фінансовою компетенцією.

Методи податково-правового компромісу регулятивного та оперативного характеру сприяють свободі вибору юридичної поведінки суб’єктів права, які здійснюють прогнозування її кінцевого результату, обранням поступки або домовленості, тих чи інших осіб-посередників. Таким методам властива добровільність поступки або домовленість сторін у ситуації, яка може бути змодельована в юридичній нормі з одночасним за­стосуванням стимулу та обмеження з метою вста­новлення балансу інтересів суб’єктів податкового права. Із співвідношення стимулів та обмежень можна виділити загальні особливості, котрі характерні як для методів регулятивного характеру, так і для методів оперативного характеру:

1) при реалізації методів податково-правового компромісу характерним є те, що ініціатором виникнення податкових відносин є переважно платник податку (податковий агент), а не держава в особі податкових органів;

2) визначення прав, обов’язків і повноважень суб’єктів податково-правового компромісу здійснюється переважно в нормативному порядку (і тільки в окремих випадках податковий орган, а не платник визначає суму податкового зобов’язання (глава 4 ст. 54.3 ПК України) [5, С.12]);

3) обмеження форм прояву автономії волі приватних суб’єктів податкового права (організацій, фізичних осіб) як правило не призводить до втрати властивої їм правової й економічної самостійності;

4) для методу компромісу властиве встановлення норм, які регулюють не відносини, засновані на підпорядкуванні одного учасника волі іншого (його розсуду, завуальованому у форму владного розпорядження), а регулюють відносини, що базуються на виконанні податкового обов’язку, встановленого податково-правовими нормами, котрі детально регламентують всі аспекти діяльності учасників податкових відносин;

5) свобода поведінки суб’єктів права з об­ранням поступки, домовленості, конструктивної співпраці та добровільність зазначеної поведінки;

6) одночасність застосування стимулу та обмежен­ня як рівноцінних (не домінуючих) способів право­вого регулювання, що встановлюють баланс інтересів суб’єктів права;

7) інтеграція зазначених спо­собів з іншими у поступках, домовленостях, уго­дах [213, С.36]. Таке поєднання стимулу та обмеження з інши­ми способами у податково-правовому компромісі відбувається при послідов­ному і логічному застосуванні юридичного інструментарію з утворенням системи засобів ста­білізуючого характеру.

Отже, з проведеного вище аналізу випли­ває, що методи податкового компромісу за своєю сутністю можуть сприяти одночасному засто­совуванню стимулів та обмежень. Це сприятиме стабілізації правового впливу на суспільні відно­сини, мінімізації жорсткості авторитарного (імпе­ративного) методу та посиленню впливовості дис­позитивного, що призводить до балансу інтересів суб’єктів податкового права, усунення конфліктів, гармонізації суспільних відносин. Це все ще раз підкреслює, що будь-яке правове явище як і саме право, перебуває в стані перманентного розвитку й удосконалювання. Причиною цього можна вважати надбудовний характер правового регулювання, його залежність від інтересів індивіда, суспільства й держави. Метод податково-правового компромісу як провідник імперативних або диспозитивних приписів чуйно реагує на події, що відбуваються в політичному і правовому житті та транслює їх на суб’єктів права, за допомогою впливу на динаміку правовідносин, особливості правового положення учасників у рамках даних правовідносин.

Така білатеральна характеристика методів податкового компромісу відповідає зако­номірностям психології правової поведінки люди­ни, яка завжди намагається у своєму житті че­рез рівновагу спільних інтересів з оточуючим се­редовищем одержати бажану (чи можливу) частку цінностей або благ. Закономірності правової пове­дінки відповідають єдності прийомів притаманних стимулу та обмеженню як двом основним видам універсальних методів правового регулювання. На нашу думку, одночасна єдність застосування прийомів регулятивного та оперативного ме­тодів утворює специфічний та ефективний спосіб компромісного методу, прийомами якого виступають «основна частина інтересу» (стимул) та «поступка» (обмеження).