<<
>>

Підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин з приводу земельного податку

Як зазначено в Законі України “Про плату за землю” (ст. 15), моментом виникнення податкових зобов’язань щодо сплати земельного податку є момент виникнення права власності (користування) земельною ділянкою [442][486]).

Тому, однією з підстав виникнення правовідносин з приводу сплати земельного податку є виникнення у фізичних або юридичних осіб права власності або права постійного користування земельними ділянками, що за своєю сутністю є сукупністю юридичних фактів, а саме: факту оформлення та реєстрації Державного акту на право приватної власності (постійного користування) на землю, що передує в свою чергу визначенню земельної ділянки на місцевості (встановлення межових знаків) та факту проведення грошової оцінки землі.

Згідно з Земельним кодексом України право власності, як і право постійного користування у юридичних і фізичних осіб на земельну ділянку виникає після одержання ними документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування на неї та його державної реєстрації [430][487]). В тому ж Земельному кодексі вказано, що таким документом є відповідний Державний акт. Виходячи зі змісту роз’яснень, що містяться в Інструкції Державного Комітету України по земельних ресурсах від 29 лютого 2000 року, право власності на землю і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується такими державними актами: а) на право приватної власності на землю; б) на право колективної власності на землю; в) на право власності на землю; г) на право постійного користування землею [540][488]). Форми державних актів на право приватної і колективної власності на землю, а також на право постійного користування землею затверджені постановою Верховної Ради України від 13.03.1992 року [467][489]) , а на право власності на землю – постановою Кабінету Міністрів України від 24.03.1999 року [500][490]).

Чинним законодавством передбачено, що Державні акти видаються на підставі рішення як Верховної Ради України, так і місцевих Рад всіх рівнів [358][491]). Державний акт на право власності на землю видається на підставі рішення або місцевих адміністрацій, або на підставі рішення міської, селищної, сільської Ради [540][492]).

Щоправда, в ході застосування таких норм виникає цілий ряд проблем, які в основному пов’язані з відмовою тієї чи іншої Ради у оформленні права власності на землю. В такому разі спори вирішуються у судовому поряд­ку. З метою однакового і правильного застосування законодавства у вирішенні подібних спорів Вищим Арбітражним Судом України надані роз’яснення “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом права влас­ності на землю і права землекористування” [613][493]). Згідно з даними роз’яс­неннями, обов’язок Рад відвести земельну ділянку у власність або у корис­тування необхідно відрізняти від їх обов’язку оформити право на земельну ді­лянку, якщо воно виникло у зв’язку із переходом права власності на будівлю, що на ній знаходиться. Крім того, у разі ухилення Ради від оформлення права на земельну ділянку зацікавлена особа може звертатись до Господарського суду із заявою про спонукання Ради видати відповідний Державний акт. Дане положення передбачене ст.ст. 74, 77 Закону України “Про місцеве самоврядування” [445][494]).

Оформленню Державного акту на право приватної власності (постійного користування) на землю передує юридичний факт визначення на місцевості меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками з обов’язковим проведенням грошової оцінки земель. Користуватись земельними ділянками до визначення межових знаків заборонено [585][495]). Проведення грошової оцінки земель є необхідним як для визначення їх вартісних, ринкових характеристик, так і для об’єктивного встановлення ставок земельного податку.

Проте власне Державний акт як юридичний документ не є юри­дичним фактом. Він є лише „формою засвідчення юридичних фактів: подій, дій та існуючих станів” [37][496]). В практиці оподаткування землі існують випадки, коли відсутність оформленого документу на право приватної власності не поз­бавляє від обов’язку сплати земельного податку при фактичному використанні даної земельної ділянки. До такого висновку приходимо, аналізуючи чинне за­конодавство [430][497]), матеріали юридичної [585][498]), насамперед судової практики [575][499]).

Зокрема, згідно зі ст. 131 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод. Виходячи зі змісту Земельного кодексу України також зрозуміло, що земельні ділянки використовуються громадянами або юридич­ними особами після переходу (передачі) до них майна, що було предметом цих угод [430][500]). На практиці справляння земельного податку таке положення призводить до виникнення спірних ситуацій, що нерідко вирішуються у судовому порядку. Наприклад, судова колегія Вищого арбітражного суду України розглянула заяву про перевірку рішення (постанови, ухвали) арбітражного суду м. Києва про повернення списаних сум податків, санкцій та пені від 19 серпня 1999 року. Розглянувши матеріали справи, судова колегія встановила, що за результатами проведеної перевірки правильності обчислення та своєчасної сплати позивачем земельного податку за звітний період, податковою інспекцією прийнято рішення про застосування фінансових санкцій за несплату податку на землю. Позивач посилався на те, що на основі чинного Земельного кодексу України право власності або право користування земельними ділянками виникає на основі одержання документа, що посвідчує це право. Позивач же ж ніколи не отримував документів, які б підтверджували його право власності або право користування даною земельною ділянкою.

Відсутність відповідних документів на право користування земельною ділян­кою підтвердив і головний державний податковий ревізор-інспектор. Позиція органу податкової служби будувалась на тому, що мало місце фактичне використання земельної ділянки. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України постановила, що відсутність оформлених документів на право власності або право користування земель­ними ділянками за фактичного їх використання не звільняє від сплати земель­ного податку. Постанову арбітражного суду м. Києва від 19 серпня 1999 року у справі 11/88 залишено без змін [547][501]).

На прикладі даного судового рішення очевидно, що позиція платників земельного податку у суді базується на тому, що оскільки днем виникнення зобов’язання сплати земельного податку є день виникнення права власності на земельну ділянку, яке оформляється відповідними документами, то вони не повинні сплачувати земельний податок, якщо в них такі документи відсутні [362][502]). Податкові органи відстоюють ту позицію, що обов’язок сплати земель­ного податку виникає відразу після початку фактичного користування земель­ною ділянкою. На думку податківців, відсутність юридичного оформлення прав на землю при її фактичному використанні аж ніяк не впливає на податкові зобов’язання користувача [580; 262][503]). Слід відзначити, що в цілому господарські суди поділяють позицію Державної податкової адміністрації з приводу сплати земельного податку і тоді, коли право власності або корис­тування на земельну ділянку не оформлене відповідними юридичними доку­ментами. Тим більше що найчастіше відсутність необхідних документів має місце з вини самого платника [568][504]).

Аналізуючи матеріали судової і юридичної практики, а також чинне законодавство, ми вважаємо, що у випадках передачі майна на основі цивільно-правових угод і при відсутності юридичних документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, підставою для сплати земельного податку може бути фактичне користування майном.

При цьому сама по собі сплата земельного податку ще не є визнанням певного суб’єкта землекористувачем за відсутності у нього необхідних документів. Отже, наступною підставою виникнення правовідносин оподаткування землі є фактичне її використання.

Підставою виникнення податкового правовідношення є отримання платником земельного податку повідомлення щодо сплати податкових сум. Такий юридичний факт, на наш погляд, індивідуалізує правові відносини між державою та платником земельного податку, оскільки вказує на момент виникнення у окремо взятого власника земельної ділянки податкового зобов’язання за певний, визначений законодавством період. Згідно з чинним законодавством податкові повідомлення щодо сплати земельного податку отримують лише фізичні особи – його платники [442][505]). Юридичні особи нараховують податкові суми самостійно [329][506]).

Таким чином, юридичними фактами, які спричиняють виникнення земельно-податкових правовідносин є: 1) виникнення у фізичних або юридичних осіб права власності або права постійного користування земельними ділянками; 2) фактичне використання земельних ділянок; 3) отримання платником земельного податку податкового повідомлення.

Законодавець, встановлюючи земельний податок та визначаючи елементи його правового механізму, створює жорсткі правові рамки для існування земельно-податкових правовідносин. Внесення змін до чинного законодавства про земельний податок щодо регламентації суб’єкту, об’єкту, інших елементів його податково-правового механізму автоматично тягне за собою зміну правовідносин з приводу його нарахування та сплати. Отже, юридичним фактом – підставою зміни правовідносин з приводу земельного податку є внесення змін у законодавчу регламентацію його податково-правового механізму. Юридична практика його справляння містить численні приклади зміни земельно-податкових правовідносин, викликаних внесенням змін до податкового закону. Особливо характерними прикладами такого явища є нормативні положення, що містяться в Законах України про Державний бюджет на поточні роки.

Даними Законами, зокрема, вносились зміни у правову регламентацію суб’єктів земельного податку [437][507]), строків його нарахування та сплати [447; 461][508]), змінювався перелік пільг щодо його сплати [453; 461; 463; 466][509]).

Підставою зміни правовідносин з приводу сплати земельного податку є прийняття Закону України, яким змінюються окремі аспекти земельно-податкових правовідносин. Мова йде про Закони України, які змінюють пра­вовий статус суб’єктів земельного податку, визначають специфічний право­вий режим об’єкту оподаткування. Найбільш яскравим прикладом такого юридич­ного факту є прийняття Законів України, що регулюють оподаткування у віль­них (спеціальних) економічних зонах. Зокрема, Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування у зв’язку із створенням вільної (спеціальної) економічної зони “Славутич”, передбачив, що суб’єкти цієї зони… у перші три роки реалізації …інвестиційних проектів …звільняються від сплати земельного податку повністю, а в наступні три роки спла­чують земельний податок за ставкою в розмірі 50 відсотків діючої ставки” [457][510]).

Правовідносини з приводу земельного податку можуть змінюватись на підставі активних вольових дій суб’єктів його сплати. Згідно з чинним законодавством, суб’єкт земельного податку може відчужувати частину належної йому на праві власності земельної ділянки шляхом укладання цивіль­но-правових угод. Наслідком такого відчуження є зменшення розміру предмету оподаткування земельного податку, а отже – зміна земельно-податкових право­відносин. Як з цього приводу вдало підмічає О. Ломідзе, при відчуженні речей, що визначаються родовими ознаками, перехід права власності є способом їх індивідуалізації [344][511]). Отже, підставою зміни правовідносин зі сплати земельного податку є перехід права власності на частину земельної ділянки, що оподатковується, до іншої особи. Згідно з п.3. ст.2 Земельного кодексу України, об’єктами земельних відносин є земельні ділянки та права на них в тому числі на земельні частки (паї). Оскільки Земельний кодекс України не встановлює права і обов’язки власників земельних часток і визначає їх лише в загальному контексті, ми можемо погодитись з припущенням О. Башин­ського, що права та обов’язки власників земельних ділянок поширюються і на відносини, пов’язані із земельними паями (з урахуванням їх особливостей) [249][512]).

В п.1.ст.90 Земельного кодексу України зазначено, що власники земель­них ділянок можуть продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку (або її частину), передавати її в оренду, заставу, спадщину [430][513]). Виключенням з даного правила є положення, що міститься в п.15 Перехідних положень Земельного кодексу України: “громадяни та юридичні особи, що мають у власності земельні ділянки для ведення селянського фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не в праві до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні паї, крім міни, передачі їх у спадщину та при вилучені земель для суспільних потреб” [430][514]). Таке положення Земельного кодексу внесло зміни до Закону України “Про угоди щодо відчуження земель­ної частки (паю)” від 18.01.2001 р., який поширював заборону відчуження зе­мельної частки і на міну [465][515]). Виходячи зі змісту Земельного кодексу України очевидно, що при переході права власності на частину земельної ділянки від попереднього власника до набувача відбувається і перехід обов’язків, в тому числі й обов’язку щодо сплати земельного податку. Моментом виникнення зобов’язань при переході права власності на частину земельної ділянки є, на нашу думку, фактичне її використання набувачем. До такого висновку прихо­димо, проаналізувавши Лист Вищого Арбітражного Суду України від 7 лютого 2000 р., в якому вказано, що обов’язок сплати земельного податку виникає з виникненням права користування земельною ділянкою [575][516]) . Тому відсутність оформленого документу, що посвідчує право на земельну ділянку в наслідок укладення цивільно-правової угоди, не звільняє від оподаткування [249][517]).

Юридичним фактом – підставою зміни правовідносин з приводу сплати земельного податку є надання земельної частки (паю) в оренду платнику фіксованого сільськогосподарського податку. Згідно з п.20 ст. 12 Закону України “Про плату за землю”, на період дії Закону України “Про фіксо­ваний сільськогосподарський податок” власники земельних ділянок, земель­них часток та землекористувачі за умови передачі земельних ділянок та земельних часток в оренду платнику фіксованого сільського податку звіль­няються від сплати земельного податку [442][518]). Виходячи зі змісту Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок”, таке положення є тимчасовим і діє до 1 січня 2004 року [452][519]). Право власника земельного паю здати його в оренду додатково визначається Законом України “Про оренду землі” [451][520]), а також Указами Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського вироб­ництва” [476][521]), “Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшен­ня соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)” [480][522]), “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграр­ного сектора економіки” [484][523]), іншими нормативно-правовими та відомчими актами. Незважаючи на таку детальність у регулюванні оренди земельних паїв, в практиці все ж виникають питання, на які чинне законодавство не міс­тить відповідей. Зокрема, в законодавстві не визначено, чи оподатковується земельним податком орендодавець земельного паю, який згідно із Законом “Про плату за землю” наділений пільгами щодо його сплати. Роз’яснення щодо такої ситуації надані Державним комітетом України із земельних ресурсів, позиція якого зводиться до того, що при оренді земельної частки (паю) власник даної частки сплачує земельний податок, а орендар – орендну плату. Саме так, на думку Держкомзему, можна ліквідувати подвійне оподаткування, яке має місце при сплаті фіксованого податку, в який включений і земельний податок [588][524]).

Іншою є позиція податкових органів. В Листі Державної податкової адміністрації України зазначено, що стаття 12 Закону України “Про плату за землю” містить вичерпний перелік пільг щодо сплати земельного податку за земельні ділянки в межах граничних норм. Земельним кодексом України для громадян граничні норми встановлені для: індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва; для ведення особистого підсобного господар­ства, садівництва, городництва тощо. За земельні ділянки, надані громадянам для індивідуальних потреб, граничних норм та пільг щодо оподаткування не встановлено. На основі викладеного податкова адміністрація роз’яснює, що у разі коли орендодавцями земельних часток виступають особи, що користуються пільгами щодо сплати земельного податку, а орендарями є особи, які не сплачують фіксований податок, то земельний податок сплачується орендодавцем на загальних підставах [305][525]). Коментуючи дані документи, ми можемо принагідно зазначити, що вони не є нормативно-правовими і не можуть тягнути за собою відповідні правові наслідки. Як вказано в Ухвалі Вищого Арбітражного Суду України від 13 червня 2001 року, Лист Державної податкової адміністрації України – це інформативно-рекомендаційний, а не нормативно-правовий документ і не може вважатись актом в розумінні Господарсько-процесуального кодексу України [547][526]). Пробле­ма оподаткування оренди земельних часток (паїв) повинна бути якнайшвидше регламентована на законодавчому рівні.

Юридичним фактом як підставою зміни земельно-податкових правовідносин є перехід платника земельного податку – суб’єкта підприємницької діяльності на спрощену систему оподаткування. Така система оподаткування запроваджена Указом Президента України від 28 червня 1999 року “Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” і передбачає, що суб’єкт малого підприємництва, який перейшов на сплату єдиного податку, не є платником цілого ряду податків і зборів, в тому числі – податку за землю [483][527]). Водночас відповідно до пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 року суб’єкт малого підприємництва, який згідно з абзацом п’ятим частини першої статті 6 не є платником плати (податку) за землю, звільняється від плати (податку) за землю лише за земельні ділянки, які використовуються ним для здійснення підприємницької діяльності [506][528]). Слід лише враховувати, що вказані суб’єкти не сплачують земельний податок, якщо вони є платниками єдиного податку і якщо вони використовують землю з метою підприємницької діяльності. Якщо ж такі земельні ділянки надаються в оренду – земельний податок нараховується на загальних підставах. До такого висновку приходимо, аналізуючи статтю 12 Закону України “Про плату за землю”, в якій зазначено: “...якщо підприємства, установи та організації, що користуються пільгами щодо сплати земельного податку, мають у підпорядкуванні госпрозрахункові підприємства або здають у тимчасове користування (оренду) земельні ділянки…земельний податок за земельні ділянки, зайняті цими госпрозрахунковими підприємствами, сплачується на загальних підставах” [442][529]). На основі даного законодавчого положення Державна податкова адміністрація України у відповіді на Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва від 2 квітня 2001 р. роз’яснює, що суб’єкти підприємницької діяльності, які перейшли на спрощену систему оподаткування і є орендодавцями земельних ділянок, сплачують земельний податок на загальних підставах [595][530]). При цьому, податківці вважають, що здача в оренду приміщень тоді є видом підприємництва, якщо про це є запис у статуті підприємця [597][531]). Такі ж роз’яснення містяться і в інших інформаційних документах податкової служби [586; 610][532]). Аналізуючи дані інформативні матеріали, помітно, що податківці у своїх роз’ясненнях не вказують ту частину законодавчого положення, яка визначає, що земельний податок сплачується на загальних підставах саме за ті земельні ділянки, які зайняті госпрозрахунковими підприємствами (виділено нами – Х.В.). Опрацьовуючи матеріали судової практики, неважко помітити, що такою ж є позиція податківців і в суді. Зокрема, 28 серпня 2002 року Господарський суд м. Києва розглянув справу про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Печерському районі м. Києва від 8 липня 2002 року про нарахування земельного податку. Позивач посилається на ті обставини, що він є платником єдиного податку і реалізовує підприємницьку діяльність відносно здачі приміщень в оренду. Згідно з Загальним класифіка­тором галузей народного господарства України, здача в оренду нерухомого майна є видом господарської діяльності. Відповідач – податковий орган в обґрунтування своїх заперечень наводить такі обставини. Діяльність, якою зай­мається позивач, не передбачає використання належної йому земельної ділянки для підприємництва безпосередньо ним, так як земля за договором оренди переходить у користування орендатора. Дія частини 5 ст. 6 Указу № 746 Президента України поши­рюється виключно на власника землі, який перейшов на сплату єдиного подат­ку. Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд встановив наступне. Суб’єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником податку на землю. ...Здача в оренду не житлових приміщень є видом підприємницької діяльності. Враховуючи викладене, Господарський суд вирішив: позов задовольнити, визнати недійсним податкове повідомлення-рішення [613][533]). Коментуючи дане судове рішення, можемо відзначити, що „наріжним каменем” існуючих суперечок щодо сплати земельного податку між підприємцями і податковими органами є питання про те, чи є оренда землі видом підприємницької діяльності. Аналізуючи вищенаведені нормативно-правові акти, матеріали юридичної практики, приходимо до висновку, що суб’єкт підприємницької діяльності – платник єдиного податку не повинен сплачувати земельний податок за земельні ділянки, що використовуються ним для підприємницької діяльності, в тому числі – і при здачі землі в оренду.

Отже, підставами зміни правовідносин з приводу земельного податку такі юридичні факти: 1) внесення змін до діючого закону про земельний податок; 2) прийняття нових законів, якими змінюються окремі аспекти земельно-податкових правовідносин; 3) відчуження платниками земельного податку частини земельної ділянки шляхом укладання цивільно-правових угод; 4) надання земельної частки (паю) в оренду платнику фіксованого сільськогосподарського податку; 5) перехід платника земельного податку – суб’єкта підприємницької діяльності на спрощену систему оподаткування.

Встановлюючи підстави виникнення і зміни правовідносин з приводу сплати земельного податку, законодавець так само чітко регламентує підстави припинення їх існування. На основі аналізу чинного законодавства, очевидно, що земельно-податкові правовідносини можуть припинятись на конкретному проміжку часу, визначеному законодавством. Прикладом цьому є юридичний факт сплати податкової суми. Отже, підставою припинення правовідносин між платниками земельного податку і державою є юридичний факт сплати податкових сум за певний обліковий період. Сплата податку як юридичний факт, звичайно, не означає припинення зобов’язання платника земельного податку сплачувати його в майбутньому. Даний факт лише означає припинення земельних податкових правовідносин на протязі встановлених законодавством звітного та облікового періодів.

Як зазначено в ст.2. Закону України “Про плату за землю”, земельний податок сплачується власниками земельних ділянок, земельних часток (паїв) та постійними землекористувачами. Очевидно, що у зв’язку із припиненням права власності на землю припиняється і обов’язок сплати земельного податку. Тому, підставою припинення земельно-податкових правовідносин є також юридичний факт – момент припинення права власності на земельну ділянку (земельну частку) та момент припинення права постійного землекористування. Припинення права власності на землю та припинення права постійного землекористування визначається главою 22 Земельного кодексу України [430][534]). Однак абсолютно неврегульованим залишається визначення моменту припинення права власності на земельну частку (пай). Аналізуючи чинне законодавство, в першу чергу – Земельний кодекс України, приходимо до висновку, що встановлюючи момент припинення права власності на земельну частку (пай), слід виходити з аналогії закону, що стосується припинення права власності на земельну ділянку. В ці­лому ж ми погоджуємось з Р. Гопцієм [277][535], О. Чуприною [391][536]), іншими фахівцями в сфері податкового законодавства [287; 343; 321][537]), що у випадках, коли право власності на земельну ділянку припинено, земельний податок спла­чується за фактичний період перебування землі у власності чи у користуванні у поточному році.

Згідно з Земельним кодексом України, припинення права власності (користування) земельною ділянкою здійснюється у випадку припинення діяльності підприємств, установ, організацій – сільськогосподарських товаро­виробників [430][538]). Однією з таких умов припинення діяльності юридичної особи є прийняття Господарським судом постанови при визнання боржника банкрутом, що проводиться згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом” [459][539]). Отож, підставою припинення земельних податкових правовідносин є і юридичний факт банкрутства юридичних осіб – платників земельного податку. Дана підстава стосується лише тих податкових правовідносин, одним із учасників яких виступає юридична особа.

Відповідно до Інструкції про порядок ведення органами державної податкової служби оперативного обліку податків і зборів (обов’язкових платежів) в бюджети і державні цільові фонди, рішення (постанова) суду є документом, на підставі якого в органах державної податкової служби прово­диться облік платежів у бюджет [86][540]). В матеріалах юридичної практики знахо­димо роз’яснення податківців щодо припинення у юридичної особи податкових зобов’язань у випадку банкрутства. Зокрема, в Листі Державної податкової адміністрації України зазначено, що нарахування земельного податку в рахунках таких платників припиняється датою прийняття постанови суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури [589][541]).

Податкові правовідносини чітко регламентовані діючим законодавством. Припинення дій закону про земельний податок автоматично тягне за собою і припинення існування земельно-податкових правовідносин. Тому, ще одним юридичним фактом – підставою припинення правовідносин з приводу земельного податку є припинення дії податкового закону (законів), яким він регламентується. Як визначають в науці фінансового права, однією з форм припинення чинності нормативно-правових актів може бути їх пряме скасування нормативно-правовим актом, який встановлює нові податково-правові норми, а також фактичне їх скасування, коли прийнято новий Закон України з цього ж питання, однак попередній закон, що регулював відповідні відносини, формально не скасовано [25][542]). Остання форма скасування подат­кового закону мала місце і в практиці правового регулювання земельного податку. Так, Законом України „Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про плату за землю” від 19 вересня 1996 р. останній було викладено у новій редакції, із внесенням кардинальних змін [436][543]), однак прямої вказівки на втрату чинності попереднім законом ніде не подано [442][544]).

Отже, згідно з діючим законодавством про земельний податок, юри­дичними фактами – підставами виникнення правовідносин з приводу його сплати є: 1) виникнення у фізичних або юридичних осіб права власності або права постійного користування земельними ділянками; 2) фактичне викорис­тання земельних ділянок; 3) отримання платником земельного податку податко­вого повідомлення. Підставами зміни даних правовідносин є: 1) внесення змін до діючого закону про земельний податок; 2) прийняття нових законів, якими змінюються окремі аспекти земельно-податкових правовідносин; 3) відчуження платниками земельного податку частини земельної ділянки шляхом укладання цивільно-правових угод; 4) надання земельної частки (паю) в оренду платнику фіксованого сільськогосподарського податку; 5) перехід платника земельного податку – суб’єкта підприємницької діяльності на спрощену систему оподат­кування. Підставами припинення земельно-податкових правовідносин є: 1) сплата податкових сум за певний обліковий період; 2) момент припинення права власності на земельну ділянку (земельну частку) та момент припинення права постійного землекористування; 3) припинення дії податкового закону (законів), яким регламентується земельний податок. Поданий перелік підстав виникнення, зміни і припинення земельно-податкових правовідносин є обов’язково вичерпним на момент дії чинного законодавства про земельний податок. При цьому ми усвідомлюємо, що даний перелік не може вважатись вичерпним, а тим більше – постійним у часовому розрізі. Адже вказані життєві обставини можуть змінюватись з розвитком суспільних відносин так само, як і змінюватиметься правове регулювання земельного по­датку. Такий стан речей, на наш погляд, є природним. Однак, принциповим повинно стати правило, що юридичні факти, на основі яких вини­кають, змінюються і припиняються земельно-податкові правовідносини обов’язково повинні фіксуватись і регламентувались законом про земельний податок.

<< | >>
Источник: Хохуляк В’ячеслав Віссаріонович. Правове регулювання земельного податку в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Чернівці –2003. 2003

Еще по теме Підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин з приводу земельного податку:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -