1.1. Генезис доктринальних підходів до розуміння податково-правового компромісу

Спрямованість сучасної держави України на за­безпечення законних інтересів, прав і свобод громадян, встановлення демократії, формування громадянсь­кого суспільства і правової державності фактично призвела до значних змін у поглядах сучасних науковців-правників на сутність методів правового регулювання об’єктивно існуючих суспільних відносин.

Проблема пошуку шляхів удосконалення меха­нізму правового регулювання є, за визначенням багатьох вчених, дійсно актуальною, оскільки адекватно цілям державно-правової реформи змінюється мета правового ре­гулювання. Відповідно до неї повинні змінюватися і засоби її досягнення для підвищення соціальної цінності та дієвості юридичних інститутів з метою здійснення ефективного правового регулювання суспільних відносин [258].

В науці механізм правового регулювання більш досконало вивчений за інструмен­тальним та спеціально-юридичним підходами, крізь призму визначення сутності та значущості його струк­турних елементів. Але, на наш погляд, недостатньо вивченим залишається потребовий підхід, який на теоретико-прикладному рівні у повній мірі не відображає динаміку правовідносин, швидкість та гнучкість їх регулю­вання у процесі трансформації волі, інтересів суб’єктів пра­ва. Неврахованою залишається й роль компромісу як фактору, який впливає на механізм правового регулювання суспільних, і зокрема податкових відносин. Трансформація правового регулювання податкових відносин на практиці здійснюється часто без належного обґрунтування її необхідності, об’єктивності, сис­темності та прогностичного впливу на юридичний результат. Такі недоліки в підході до регулювання податкових відносин часто завдають суттєвої шкоди правам і свободам людини і громадянина, режиму законності та правопорядку в державі та суспільс­тві. Тому залишається актуальною проблема по­шуку шляхів, засад, за врахування яких можливе вдосконалення правового регулювання без завдання значної шкоди суб’єктам, інтереси яких захищаються законом, та з врахуванням динаміки правовідносин.

Проблема загального методу правового регу­лювання є однією з найбільш дискусійних у теорії держави і права. І такі відомі вчені як В.Авер’янов, С.Алексєєв, Д.Керімов, В.Нерсесянц, П.Рабінович, Ф.Фаткуллін та інші приділяли їй значну увагу, що було обумовлено необхідністю покращення проце­су функціонування механізму правового регулю­вання. Відкриття та впровадження у пра­вову практику раніше невідомих ефективних ме­тодів впливу на юридичну поведінку суб’єктів права, на нашу думку, сприятиме гармонізації сус­пільних відносин, створенню нових режимів пра­вового регулювання з удосконаленням юридичної діяльності у публічно-правовій та приватно-пра­вовій сферах.

Необхідність врахування інтересів різних суб’єктів правовідносин необхідне не лише при вдосконаленні правового регулювання, а й власне вдосконаленні самих норм права, їх методу правового регулювання.

З приводу цього, нам імпонує думка В.Авер’янова про те, що в адміністративно-правовому регулюванні, на противагу традиційному погляду, застосовується не один з двох видів класичного методу – імперативний та диспозитивний, а само­стійний метод особливого характеру, в якому змішані елементи та ознаки як першого, так і дру­гого методів [49, С. 14]. Про наявність у структурі загального методу правового регулювання, окрім двох основних (універсальних), ще й особливих, автономних, індивідуальних методів вказують такі вчені як М.Матузов, А.Малько [304, С.356-357], М.Марченко [215, С.234-236]. Останній автор зазна­чає: «Усі вказані методи при всьому своєму роз­маїтті і відносній самостійності тісно взаємопов’я­зані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним» [215, С.236]. Це, на наш по­гляд, суттєво зміцнює та підвищує ефек­тивність регулювання правовідносин.

Узагальнюючи думки названих вище нау­ковців щодо структури загального методу право­вого регулювання, вважаємо, що її складовими виступають засоби, способи, прийоми та заходи (ком­бінації й операції), які також перебувають у тісно­му органічному взаємозв’язку.

При вивченні перерахованої елементної части­ни основного методу фінансово-правового регулювання доходимо думки, що до їх числа входить у тому чи іншому ступені компроміс, що проявляється у формі поступки, угод, домовленостей, кон­структивної співпраці. Але його використання в регулюванні податкових відносин у наш час є безсистемним, часто науково необґрунтованим, теоретично і практично недоскона­лим. Саме це й спонукало нас на вивчення ролі в правовому регулюванні та власне у формуванні податкових відносин компромісу, зокрема податкового.

Слід окремо зазначити, що питання існування податково-правового компромісу в різні історичні епохи визначалося в доктринальних підходах до оподаткування. Про це свідчить існування етатистської доктрини оподаткування, ліберально-демократичної доктрини оподаткування. Саме в їх основі крилися інтереси держави, та безпосередньо місце цих інтересів в ієрархічній структурі інтересів суспільства.

Етатистський підхід до розуміння податково-правового компромісу виражається у сутності етатистської доктрини оподаткування, яка полягає в тому, що: по-перше, держава абсолютизує свої фінансові інтереси в цій сфері і фактично протиставляє їх інтересам суспільства, індивідів. Держава «змушена» конфронтувати з явищами приватного характеру, які підривають дану єдність. У цьому протистоянні держава турбується про самозбереження, про власну міць, що і є інтересом держави.

По-друге, етатистський податково-правовий компроміс характеризує державу як фактичного монополіста публічної влади, а тому остання вільно, виключно на власний розсуд визначає зміст і межі прав, свобод і обов’язків членів суспільства, у т.ч. в оподаткуванні. Якщо турбота про загальне благо з етатистської точки зору забезпечується альтруїстськими міркуваннями держави, то найсуворіше виконання приватними особами своїх податкових обов’язків забезпечується силою закону, армією чиновників, ідеологічною могутністю держави, її апаратом примусу. Згідно етатистських канонів держава вважає себе вільною у визначенні змісту прав, свобод і обов’язків громадян, меж власного втручання у життя приватних осіб, у тому числі і як суб’єктів податкових правовідносин. Закріплення на конституційному рівні основних прав і свобод людини не є гарантією невтручання держави, проте вони виступають напрямами розвитку правової системи чи окремих галузей права.

По-третє, етатистський податково-правовий компроміс, тотально лобіюючи фінансові інтереси держави, приховує ці інтереси від широкого загалу під виглядом інтересів суспільства, окремих його верств чи навіть окремих громадян. І хоч класик радянського фінансового права Ю.А.Ровінський стверджував, «...фінансова діяльність соціалістичної держави ...дійсно забезпечує задоволення колективних потреб суспільства» [270, С.10], проте він не дав відповіді на питання, як саме забезпечується це задоволення – або держава є суб’єктом, який згідно закону зобов’язаний здійснювати дану функцію щодо суспільства, чи держава виступає в якості благодійника, який надає ці послуги в порядку доброчинності щодо підлеглих з боку владарюючих. «У сфері фінансової діяльності держави» – відмітив І.І.Бабін – «ці ідеї проявляються в тому, що держава сама, керуючись «загальним інтересом», «колективними (суспільними) потребами», «соціальною корисністю» встановлює цілі суспільного розвитку, визначає ті пріоритети, ту мету, на яку спрямована ця діяльність. При цьому загальними інтересами та суспільними потребами, насамперед, стають державні потреби та інтереси, а інтереси та потреби суспільства, окремих індивідів стають суспільними, загальними потребами та інтересами лише в тій мірі й тоді, коли вони збігаються з державними» [61, С.34-35].

По-четверте, за етатистського підходу, держава не служить людям, суспільству, не виконує свого прямого обов’язку перед ними. Вона тільки милостиво надає їм відповідні послуги. По-іншому неможливо кваліфікувати ті акції, здійснення яких неможливо вимагати від держави в силу відсутності у тих, хто користується послугами держави, відповідного права на ці послуги, норм і процедур забезпечення реалізації цього права. Подібної думки притримуються прихильники даного напрямку в науці фінансового права, коли розглядають таку ознаку податку як безвідплатність. Як пишуть Д.В.Вінницький та В.С.Бєлих, податки передаються державі у власність і юридично держава нічим не зобов’язана конкретному громадянину за сплату податків і не передбачає жодних особистих компенсацій платнику податків.

Природно, такі теоретичні погляди та їх практичне втілення знаходяться в повній невідповідності з ліберально-демократичною доктриною Конституції України. Можна вказати, що етатистська доктрина оподаткування історично себе вичерпала.

Альтернативою етатистському підходу є ліберально-демократичний підхід до розуміння податково-правового компромісу, котрий базується на ліберально-демократичній доктрині податків. Змістом даної доктрини, згідно з Ф. Нітті, є те, що фінансовий інтерес держави визначається винятково публічними потребами суспільства; головним конституційним обов’язком держави є затвердження і забезпечення прав і свобод людини у всіх сферах, у т.ч. і в оподаткуванні; відносини держави і платника податків позбавляються характеру протистояння та все більше набувають рис партнерства; держава перестає бути монополістом публічної влади, а розділяє її з окремими суб’єктами суспільства, громадським суспільством у цілому [211, С.340].

В основі ліберально-демократичної доктрини податків стоїть визнання природного пріоритету права приватної власності перед правом власності публічних утворень, яка завжди є похідною від першої. Якщо індивід є продуктивною силою суспільства й у силу своєї природи здатний сам створювати умови свого самовідтворення (у тому числі, створивши із собі подібних суспільство, і продукувати появу держави на відповідному етапі свого розвитку), то держава такою властивістю не наділена. Тобто, маючи природну потребу у функціонуванні держави, індивід приречений утримувати не тільки себе, але й державу, сам розподіляти через відповідні суспільні інститути в необхідних пропорціях створені ним блага між собою і державою. Водночас, системний аналіз конституцій демократичних держав світу переконує, що право публічної власності є похідним від права приватної власності, що перша без другої у чистому вигляді в принципі неможлива. Звідси очевидно, що згідно своєї дійсної природи податкове право повинно у рівній мірі виражати, представляти і захищати природні права і законні інтереси не тільки публічних суб’єктів податкових правовідносин, але в першу чергу інтереси платника податків.

Відповідно до ліберально-демократичної доктрини С.Г. Пєпє­ляєвим під податком розуміється „єдина законна (встановлена законом) форма відчуження власності фізичних і юридичних осіб на засадах обов’язковості, ін­дивідуальної безоплатності, забезпечена держав­ним примусом, що не носить характер покарання або контрибуції, з метою забезпечення плато­спроможності суб’єктів публічної влади” [203, С.26]. Зокрема, С.Г. Пєпєляєв справе­дливо звертає увагу, насамперед, на той факт, що запропоноване ним визначення податку підкрес­лює прерогативу законодавчої влади встановлю­вати податки. Визначення виходить також із того, що платником податку є власник, а не гро­мадянин, тобто що сплата податку – соціальний обов’язок, який випливає з права приватної влас­ності. Обкладаючи власність, держава тим самим поширює свій податковий суверенітет на будь-які доходи або майно приватних осіб, що одер­жані на її території або перебувають на ній. На­решті, визначення вказує, що податок встанов­люється з метою забезпечення доходами бю­джету публічної влади [203, С.26].

На відміну від етатистської, ліберальній доктрині характерний, так званий, стан повної свободи. Даний стан означає керування своїми діями, порядкування власним майном та особою так, як вони вважають за потрібне, у межах закону природи. Але, разом з тим, представники лібералізму вказують, що хоч це є станом свободи, це все ж таки не стан свавілля [110, С.621]. Природному станові притаманний закон природи, який ним керує і який зобов’язує кожного: оскільки всі є рівними й незалежними, ніхто не повинен завдавати шкоди життю, здоров’ю, свободі чи майну іншого. Але хоча у природному стані людина має таке право, все ж користування ним вельми ненадійне і постійно перебуває під загрозою зазіхання інших. Адже, оскільки всі є такими ж, як і вона, суверенами, оскільки кожен їй рівний, а більша частина людей не дуже суворо дотримується вимог рівності та справедливості, то користування власністю, яку вона має у цьому стані, є вкрай ненадійним і небезпечним. І тому, людина не без причин розшукує і хоче приєднатися до суспільства з іншими, хто вже об’єднався, для збереження своєї власності [110, С.623]. Тому першочерговою і головною метою об’єднання людей у держави та передачі себе під владу уряду, а відповідно і згода приватного суб’єкта на сплату податків є збереження власності.

Відповідно до ліберально-демократичної доктрини, зобов’язанням держави є захист людини, її власності, тощо. Вона цей захист здійснює за рахунок частини приватної власності громадян, яку вони відчужують державі з метою отримання захисту іншої частини своєї власності та отримання інших публічних послуг та задоволення інтересів. В цьому аспекті, справедливий податок, а отже законодавчо закріплений, дає можливість забезпечити приватному суб’єкту свої законні інтереси від посягань інших, а разом з тим і стабільний розвиток. Податок який регулюється чітким законом, визначає чіткі правила поведінки суб’єктів, тобто їх права, обов’язки та можливості, забезпечує в разі порушення прав суб’єктів наявність правового захисту від держави. Саме в такому вигляді і реалізується податково-правовий компроміс.

Аналіз праць зарубіжних та вітчизняних вчених, дає можливість виділити й підходи до розуміння компромісу, які є похідними від ліберально-демократичної доктрини.

Соціологічно-політичний підхід до розуміння компромісу побудований на аналізі праць вчених у галузях соціології (В.Андрущенко, М.Горлач, Н.Смелзер), політології (Джарол Б. Мангейм, Ричард К. Рич, Карл Р. Поппер), пси­хології (Л.Берковиць, З.Фрейд, В.Роменець), пог­ляди яких спрямовують нас на обґрунтування теорії юридичного компромісу [212, С.30]. Наприклад, К.Гаджиєв зазначає, що політика починається там, де існують конфлікти, оскільки вона покликана знай­ти шляхи і засоби їх вирішення. Він стверджує, що в громадянському суспільстві політика забез­печує утворення механізму громадянської зла­годи, головна функція якого спрямована на до­сягнення компромісу між різними конфліктую­чими силами і їх інтересами [88, С.88]. На нашу думку, для утворення механізму громадянської злагоди і досягнення компромісу між конфліктуючими сто­ронами (в даному разі маємо на увазі державу та платника податків) спочатку треба таку злагоду юридично закріпити у вигляді правил гри, психологічно-правових установок, з метою забезпечення її пе­реходу від ідеального до реального. І тому, за нашим переконанням, явище компромісу в регулюванні податкових відносин має значні політико-правові, соціально-психологічні, культурно-виховні резерви. Вивчення та вико­ристання його потужного потенціалу, закономір­ностей в цілому в праві сприятиме гар­монізації суспільних відносин, оптимізації мобільності права з утворенням і покращенням пси­хологічного комфорту його суб’єктів при взаєм­ному стимулюванні до правомірної поведінки. Під мобільністю права розуміється здат­ність системи загальнообов’язкових формальновизначених норм в правовому регулюванні, на підставі компромісу, універсально збільшувати (або зменшувати) швидкість, рухомість та комплексність їх реалі­зації, утворюючи гнучкість функціонування дос­ліджуваного механізму з метою повного або част­кового забезпечення публічних та приватних ін­тересів суб’єктів правовідносин [212, С.30]. Тому, дослідження податково-правового компромісу, в першу чергу, базується на визначенні основних потреб та інтересів держави та суспільства. Це виражається у встановленні та закріплені на законодавчому рівні публічного інтересу, котрий виступає, свого роду, гармонійним поєднанням фінансових потреб держави та суспільства, а також частково – платника податків. У контексті такого підходу податково-правовий компроміс виступає феноменом, який на базі юриспруденції координує податкові, фінансові, соціально-політичні, міжнародні та інші відносини, наповнюючи їх новим змістом, спря­мованим на соціальну злагоду держави та платника податків (суспільства).

У той же час, комплексне вивчення явища «компроміс» у межах права здійснюється Р.Лівшицем [185, С.16-21; 186, С.195-196], а у механізмі правового регулювання на базі теорії держави і права — І.Погрібним. Проблему юридичного компромісу в кримінально-правовій сфері безпосередньо досліджують М.Акімов, Х.Алікперов, Г.Усатий [317], С.Туркота [314, С.69-71] та інші. Вченими обґрунто­ване поняття «інститут компромісу», пояснене його значення щодо зниження рівня психологічної напруги суб’єктів у суспільних відносинах; доведені причини та умови укладання кримінально-правового компромісу; розглянуто зміст компромісних норм тощо [314, С.69-71]. Проте, вважаємо, у межах кримінального права і на фундаментальному, загальнотеоретичному рівні не обґрунтоване визначення самого поняття «юридичний компроміс», не з’ясована його сутність, значення, закономірності, сфери прояву. Аналіз наукових праць більшості вчених у галузі фінансового, банківського, податкового права наводять на думку, що явище компромісу прямо не досліджувалось та не знаходить належного відображення у працях присвячених правовому регулюванню державних доходів, видатків, бюджетному, позабюджетному і кредитно-фінансовому регулюванню. Однак, на рівні загальнодержавного і відомчого нормативно-правового регулювання суспільних відносин у зазначених сферах відбуваються зміни. Це підтверджується тим, що компроміс як інститут, який впливає, зокрема, на механізм визначення обсягу податкового зобов’язання (боргу) визначався на законодавчо-прикладному рівні, наприклад, в Законі України від 2 грудня 2000 р. «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [18], який втратив чинність з прийняттям Податкового кодексу України.

У ці­лому ж зазначимо, що дослідження юридичного компромісу в окремих галузях права, особливо публічно-правових, перебуває на початкових етапах. Саме така ситуація в полі дослідження компромісу у податковому праві.

Для успішного розв’язання основоположних проблем теорії і практики оподаткування, природно зіставити, здавалося б, несумісні в принципі приватні та публічні інтереси платника податків. На наш погляд, це можна зробити саме з позицій потребового підходу до розуміння податково-правового компромісу. У вітчизняній юриспруденції в загальнотеоретичній постановці цей методологічний прийом уперше був застосований і описаний у сере­дині вісімдесятих років XX сторіччя П.М.Рабіновичем [261, 187с.]. Він був інтерпретова­ний ним як виявлення об’єктивних історично обумовлених визначених потреб суб’єктів суспільних відносин і встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих чи інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб [261, С.10].

Стосовно оподаткування потребовий підхід дозволяє розділити всі потреби індивіда – платника податків на приватні і публічні: перші для кожного платника податків відрізняються власне індивідуальним чи, у крайньому ви­падку, груповим характером, а публічні потреби носять загальний характер, вони об’єктивно властиві і вкрай необхідні якщо не кожному, то надзвичайно широкому колу індивідів, усвідомлені і загальноприйняті цими індивідами. Це насамперед потреби щодо захисту суверенітету відповідного співтовариства, його захисту від усіляких зовнішніх та внутрішніх ризиків і загроз, у створен­ні і підтримці належної інфраструктури співтовариства, насамперед держави, у забезпеченні формально рівних для всіх стартових життєвих умов через за­гальнодоступну освіту, охорону здоров’я, вироблення адекватних рівню сус­пільного розвитку критеріїв та гарантій цієї рівності тощо. При цьому не тільки не продуктивно, а, в більшості випадків, просто неможливо створити кожному індивіду для себе за рахунок тільки своїх можливостей належний рівень послуг, що становлять загальний інтерес, якісно задовольнити свої публічні інтереси. Як переконує величезний історич­ний досвід, це можливо лише шляхом об’єднання зусиль всіх індивідів спів­товариства на умовах їх формальної і фактичної рівності при оподаткуванні.

Саме тому, важливе місце в історичному розвитку податкових відносин займають начала справедливості. Так, Адам Сміт установив для податкової політики чотири правила [333, С.495]:

1) піддані кожної держави зобов’язані надавати державній владі засоби відповідно до свого майна, тобто відповідно до прибутків, якими кожний користується під захистом держави.

2) податок, який зобов’язаний сплачувати кожний громадянин, повинен бути чітко визначений, а не довільним. Час, вид, спосіб платежу, сума, яка повинна бути сплачена, – все це повинно бути зрозумілим як платнику податків так і іншій особі.

3) кожний податок повинен бути сплачений в той час і таким способом, коли і як платнику зручніше його внести.

4) кожний податок повинен бути так впорядкований, щоб різниця між загальною його сумою і часткою, яка потрапляє до державної казни, була найменшою.

Серед цих чотирьох правил основне місце займає перше, оскільки містить в собі вказівку на вимогу справедливості: згідно цього правила громадяни кожної держави повинні сплачувати податки відповідно зі своїми прибутками. Але якщо б поняття про справедливість могло бути встановлене абсолютно, то і вимоги до податків, задовольняючи справедливість у відомій формі, могли б зберігати свою придатність. Однак, історія переконує нас що «справедливість» це поняття відносне, яке змінюється з розвитком культури.

Для справедливості податків необхідний чіткий механізм їх справляння. Адам Сміт з цього приводу висунув три основні засади управління податками: 1) визначеність податків; 2) зручність їх справляння; 3) дешевизна.

Сутність їх в тому, що згідно з першою засадою кожний податок повинен бути встановлений законодавчою владою. «Мова законів, які встановлюють податки, і розпоряджень, які роз’яснюють застосування законів, повинні бути точні, зрозумілі щоб не виникало суперечностей. Закони і розпорядження повинні у всій повноті охоплювати сферу даного податку: особу і предмет податку, ставку, час і місце платежу, цивільну і кримінальну відповідальність за недоплати, і обмани – все повинне бути чітко визначене», зазначав Адам Сміт [333, С.604].

Зручність стягнення податків має значення як для платників, так і для держави. Ці вимоги стосуються форми, місця, часу платежу. Вони забезпечують справедливість щодо платника податків, забезпечуючи цим його права та законні інтереси. Дешевизна стягнення податків забезпечується тим, що при можливому спрощенні системи особовий склад службовців настільки великий, наскільки це викликане інтересами справи [333, С.605].

Саме ці три моменти є складовими справедливості при оподаткуванні. Вони є фундаментом на якому базувався механізм управління податками: встановлення податків; їх стягнення; податковий контроль і відповідальність платників.

Податкова політика, яка ґрунтується на началах справедливості, може полегшити для громадян необхідність жертвувати частиною власності. Як зазначав Поль Анрі Гольбах: «В країні, де править справедливість, де у монарха немає інших інтересів, ніж інтереси його підданих, де кошти, які стягуються з населення, витрачаються тільки на підтримку нації і забезпечення її безпеки, громадяни не жалкуючи жертвують свої кошти заради досягнення цілей, користь яких є очевидною». Бажання громадянина утримати при собі свої гроші змінює в ньому прагнення до самозбереження, пов’язаного із збереженням суспільства, до формування бачення себе частиною суспільства, що в свою чергу приводить до формування політики партнерства між державою та суспільством. Як зазначав Гольбах: «Податки завжди виявляються співрозмірними з добротою уряду по відношенню до громадян, з багатством народу і з вигодою і перевагою, якими він користується» [96, С.410-411].

Податок має бути всезагальним – цей тягар повинні нести всі громадяни і звільнення від податку створює між останніми таку ж несправедливу, як і образливу, нерівність, яка зазвичай сприяє тільки тим, хто більше інших в стані надавати допомогу країні. Ставки податку повинні бути твердими; кожний громадянин повинен точно знати, в якій мірі він зобов’язаний сприяти підтриманню суспільства; довільні податки є джерелом зловживань – вони є необ’ємним простором для несправедливості. Податок повинен відповідати засобам кожного громадянина, користуватися якими дає йому можливість держава. Податок повинен стягуватися простим та зрозумілим громадянину способом і обкладатися ним повинні тільки значні багатства. Податок на споживчі громадянами блага не повинен зачіпати предмети першої необхідності, які слугують для підтримки життя людей [124, С.59].

Податково-правовий компроміс розглядають також як узгодженість публічних інтересів (держави) та приватних інтересів (платника податків) – це ще один із підходів до розуміння податково-правового компромісу. Онтологічним базисом найрізноманітніших проявів сущого є єдність і боротьба, тобто взаємодія його протилежних засад. Одними із таких є публічний інтерес та приватний інтерес, а податок виступає інструментом їхнього узгодження, зрівноважування, надання їхній взаємодії стійкого структурного характеру. Збалансування публічного і приватного інтересів виступає основним принципом оподаткування в правовій державі. Без постійного врахування впливу цього принципу на публічні та приватні фінанси, на опосередковуючі їх податки не можна не тільки побудувати податкову систему в суспільстві, але і створити умови для найбільш оптимальних пропорцій і темпів суспільного розвитку, якомога повнішого задоволення зростаючих публічних та приватних потреб. Таке твердження є істиною на якій слід будувати справедливе оподаткування, яке, в свою чергу, відповідає сьогоденню та інтересам як приватного, так і публічного суб’єктів.

Ще в 80-х роках ХІХ століття відомий російський вчений-фінансист В.А.Лєбєдєв писав: «...ми знаходимо у всіх цивілізованих державах, що головним засобом задоволення державних потреб є податки, як грошові внески, які вимагає держава від окремих громадян на задоволення цих істотних потреб» [322, С.362]. На рубежі ХІХ-ХХ століть Ф.Нітті писав: «...податок є частиною багатства, яку громадяни примусово віддають державі і місцевим суспільно-правовим органам для задоволення колективних потреб» [211, С.240]. Ще один класик російської фінансово-правової науки, академік РАН І.І.Янжул підкреслював, що «під податками слід розуміти такі односторонні економічні пожертвування громадян чи підданих, які держава чи інші суспільні групи в силу того, що вони є представниками суспільства, стягують легальним шляхом і законним способом з їх приватного майна для задоволення необхідних суспільних потреб і викликаних ними витрат» [373, С.240]. Отже, на цьому етапі розвитку податково-правовий компроміс виражався у необхідності стягнення податків для задоволення суспільних інтересів, під якими розумілись інтереси держави.

Сьогодення вимагає від податку наявності чіткої узгодженості та справедливості між приватними та публічними інтересами, які визнані та охороняються законом. Саме в такому вимірі зростає необхідність існування податку, як засобу поєднання та зіставлення вказаних інтересів. Вдалим розумінням податку, яке враховує засади податково-правового компромісу є визначення податку С.Г.Пепеляєвим: «Податок – єдина законна форма відчуження власності фізичних і юридичних осіб на засадах обов’язковості, індивідуальної безоплатності, безповоротності, забезпечення державним примусом, що не носить характер покарання чи контрибуції, з метою забезпечення платоспроможності суб’єктів публічної влади» [226, С.24]. Таку ж позицію обрав і український вчений М.П.Кучерявенко, який підкреслює, що «податок – це форма примусового відчуження результатів діяльності суб’єктів, які реалізують свій податковий обов’язок, у державну чи комунальну власність, що вноситься в бюджет відповідного рівня (чи цільовий фонд) на підставі закону (чи акта органу місцевого самоврядування) і виступає як обов’язковий, нецільовий, безумовний, безоплатний і безповоротний платіж» [180, С.79]. Основним моментом в даних визначеннях є законність податку. В свою чергу, податок не може бути реалізований іншим способом крім того, що визначений у законі. За допомогою останнього визначаються інтереси та можливості приватного суб’єкта, створюється певна межа, яка не дає можливість публічному суб’єкту порушити права та інтереси приватного, тим самим забезпечуючи захист останнього.

Отже, доктринальні підходи до розуміння податково-правового компромісу продемонструвати досить важко, оскільки такі дослідження знаходяться на початковому етапі і носять хаотичний характер. Певні сторони, які характерні даному феномену, прослідковуються навіть в ті періоди, коли про правовий компроміс, тим паче в податковій сфері й мови не могло бути. Безспірним є те, що податково-правовий компроміс притаманний і, більше того, пов’язаний з ліберально-демократичною доктриною оподаткування. Така взаємообумовленість випливає з того, що правовий компроміс є своєрідним узгодженням приватних та публічних інтересів, а вказаний доктринальний підхід завжди веде пошук щодо зазначеної проблеми. В Україні ж ліберально-демократична доктрина оподаткування ще не стала дійсністю, поки що в практику втілені тільки окремі її елементи, однак з погляду суспільного розвитку вона є неминучою.