3.3.2. Види податково-процесуальних правовідносин.

Безпосередній розгляд широкого різномаїття податково-процесуаль- них правовідносин пропонуємо розпочати з тих їх різновидів, класифікація яких побудована на критеріях, загальних для всіх правових відносин, мі- рілах, традиційно визнаних у юридичній літературі.

1. Майнові і немайнові податково-процесуальні правові відносини. М.В.Карасьова зазначає, що фінансові правовідносини можуть бути під-розділені на майнові і немайнові на підставі особливостей їх об’єкта. Об’єк-том майнових фінансових правовідносин є грошова субстанція. Об’єктом немайнових фінансових правовідносин вона не є. На її думку, до немай- нових фінансових правовідносин належать відносини з: бюджетного про- цесу; державного фінансового контролю; встановлення податків і надання податкових пільг і т.д. [116, с.143]. У свою чергу, на погляд О.В.Старо- вєрової та Н.Д.Еріашвілі, правильною є думка про наявність матеріаль- ного інтереса у всіх учасників податкового процесу. Вони вважають, що у будь-яких процесуальних податкових відносинах однією із сторін завжди виступає орган податкового адміністрування або інший уповно-важений державний орган з владними повноваженнями, що реалізує право-установчу і правоохоронну функції. Всі процесуальні податкові правовід-носини пов’язані із забезпеченням права держави на частину майна плат- ника податків у вигляді податкового платежу [301, с.181].

Вважаємо, що у податково-процесуальному правовому регулюванні немає такої різкості, чіткості у розмежуванні на майнові та немайнові правовідносини. Такий поділ не є характерним для податкового процесу. На нашу думку, точніше було б робити акцент на іншому моменті і підрозділяти правовідносини за віддаленістю від майна, дистанціюванням від матеріального компоненту (економічної основи). При цьому доречно виділити групу таких податково-процесуальних правовідносин, в яких на-пряму реалізується матеріально-правова податкова норма, а також групу правовідносини, в яких відсутній такий безпосередній зв’язок, реалізація має опосередкований характер, що відбиває різну інтенсивність пов’яза- ності (від максимальної наближеності до мінімальної). А тому у межах останньої групи можна виділяти відповідно дві підгрупи правовідносин: а) в яких зв’язок з майновою складовою хоч і має опосередкований ха- рактер, проте наочний і сумнівів не викликає. Основний сутнісний мо- мент – параметри дистанції до грошового компонента, проте існування віддаленості не заперечується; б) в яких наявність матеріальної норми податкового права, ресурсна пов’язаність тільки мається на увазі, інколи вона має суто теоретичний характер. Водночас варто зазначити, що хоча і з певними перепонами, але співпраця процесуальних та матеріальних податкових правових норм та правовідносин існує завжди, їх взаємоза-лежність є неминучою, забезпечуючи поєднання та цілісність податко-вого правового регулювання.

2. Основні, додаткові та факультативні податково-процесуальні пра- вові відносини. У кожних структурно складних фінансових правовідноси- нах можуть бути виділені основні фінансові правовідносини й похідні.

Що ж стосується поділу податково-процесуальних правовідносин на основні та допоміжні (службові), варто зробити два зауваження. По-пер- ше, така класифікація певною мірою є відносною. Наприклад, визначен- ня матеріальних правовідносин як основних, а процесуальних як службо- вих (допоміжних) дійсно виправдано. Проте, як правило, альтернативи в цьому плані не існує, тільки за допомогою процесуальних правовідносин здійснюється реалізація матеріальних правових відносин. Ця обставина служить зростанню ваги податково-процесуальних правовідносин. Тим більше, що й основні, і додаткові правовідносини є обов’язковими. По- друге, скоріше за все, виправдано ставити питання про розмежування на основні (що забезпечують реалізацію головних функцій), додаткові (що виконують службову роль, їх призначення надання допомоги) та фа-культативні (що перебувають нібито «на узбіччі», вони стосуються ви-няткових ситуацій, іх присутність не є неминучою).

3. Короткострокові, середньострокові та довгострокові податково-про-цесуальні правові відносини. За строком дії, як правило, виділяють дов-гострокові та короткострокові податково-процесуальні правовідносини. Зра- зу ж постає питання, а чи існують середньострокові правовідносини? Темпоральний момент звичайно може бути підставою поділу. Проте якщо відсутні чіткі параметри визначення меж відрізку часу (довгого, короткого тощо), така підстава розмежування є досить розмитою, якщо не сказати неоднозначною. Таким чином, слід зазначити, що вживаний критерій мож- на характеризувати як дуже хиткий. У плані віднесення до тих або ін- ших правовідносин (довгострокових, середньострокових або короткостроко-вих) ми вступаємо в зону оціночних понять, що навряд чи можна визна- ти оптимальним варіантом щодо пошуку підстав класифікації.

Тим не менш, такий поділ традиційно застосовується в праві. Так, А.В. Поляков за строком дії пропонує виділяти короткострокові та довгострокові правові відносини. Прикладом короткострокових правовідносин, на його думку, може служити правовідношення, що виникає із договору купівлі-продажу. Прикладом довгострокових правовідносин (які називають також станом) є правовідношення громадянства [257, с.761 - 762]. Підтримуючи такий вектор класифікації правовідносин, необхідно зауважити, що наведе- ні ситуації не є беззаперечними як ілюстрація. Так, не кожний договір ку- півлі-продажу на практиці виконується у короткі строки, а тому й відпо- відні правовідносини не завжди є короткосроковими.

4. Періодичні та одномоментні податково-процесуальні правові від- носини. Звертаючись до такого напрямку відмежування, як тривалість правовідносин у часі, ми не бачимо підстав відмовлятися й від іншого його варіанту – залежно від характеру (ознак) проміжку часу. Вважаємо, що варто тільки його дещо деталізувати та удосконалити. Зазначимо, що доцільно виділяти не тільки різні відрізки (періоди) часу, але й зважати на моменти часу (наприклад, дату). У зв’язку з цим цілком доречно ви- діляти періодичні (строкові) та одномоментні правовідносини.

5. Загальні, прискорені та ускладнені податково-процесуальні право- ві відносини. У цьому разі ми звертаємося до іншого темпорального ра- курсу, він пов’язаний зі швидкістю здійснення податкового процесу. Ок- рім звичайного (базового чи загального) податково-процесуального право-відношення, дія якого поширюється на переважну більшість суб’єктів, можна констатувати наявність, наприклад, прискореного податково-проце-суального провадження (для досягнення необхідного процесуального ре-зультату законодавством передбачено здійснення процесуальний дій, мен- ших за своєю кількістю, видами, менш складних за своєю конструкцією таких, що відбивають інші спрощення). Або, навпаки, законодавець пе-редбачає випадки, коли застосовуються різноманітні ускладнення податко-вого процесу. Цілком зрозуміло, що цілком справедливо буде виділити й

відповідні податково-процесуальні правовідносини.

6. Відносини за видами суб’єктів. О.Ф.Скакун за суб’єктами розме-жовує правовідносини: а) між суб’єктами федерації (у федеративній дер- жаві); б) між громадянами держави; в) між громадянином і державою; г) між юридичною особою — суб’єктом приватного права і державним органом; д) між державними органами; е) між органом держави і посадо- вими особами, у межах яких вони повинні виконувати розпорядження керівника даного органу [291, с.399].

Поглянемо на іншу обставину. Україна є унітарною державою, тому

використання поділу податкових правовідносин по лінії «федерація –

суб’єкт федерації» мало б не цікавити нас через їх відсутність. Проте, зважаючи на рішення Конституційного Суду України №1-рп / 2003 від 16 січня 2003 року [279] (яким визнано такими, що відповідають Конститу- ції України положення абзацу другогого підпункту 13 пункту 1 статті 18 щодо «зарахування відповідно до Конституції України та законів України до бюджету Автономної Республіки Крим податків та зборів..., за ви- нятком місцевих» та абзацу першого підпункту 14 пункту 1 статті 18 Конституції Автономної Республіки Крим стосовно «проведення експери-ментів у сфері оподаткування»), можна твердити, що в конкретному ви- падку фактично визнано право на існування окремих елементів федера- лізму, незалежно від того, яку назву вони мають. З огляду на це, ми со-лідаризуємося з окремою думкою судді Конституційного Суду України В.Є.Скоморохи. Він твердить, що зазначені положення «не можна не сприй-мати як намагання перетворити адміністративно-територіальну одиницю на досить відокремлене самостійне утворення з можливостями формуван- ня незалежної економічної політики» [221]. Таким чином, маємо факт створення досить негативного прецеденту. З одного боку, порушується принцип єдності (цілісності) бюджетної та податкової системи України, а врешті-решт під загрозу ставиться її економічна безпека. З другого – фактично, хоч і невимушено, здійснено крок до припустимості федералі- зації країни у майбутньому. Щодо наведеного підходу С.Д.Ципкіна до- датково зауважимо, що він яскраво відбиває фінансово-правову специфіку, характерну для радянського періоду, особливості соціалістичної системи господарювання. Окремо зазначимо, що, на нашу думку, є сумнівним ото-тожнення фінансових та кредитних установ.

Науково корисною, на погляд М.В.Карасьової, може бути класифікація

фінансових правовідносин щодо обов’язкового суб’єкта. Вона пропонує виділяти правовідносини, де суб’єктом є безпосередньо держава, та ті – де ним виступає уповноважений орган. Власне держава, на думку автора, є суб’єктом таких фінансових правовідносин – з приводу встановлення та стягування податків й зборів. При цьому держава реалізує свої фінансові, у тому числі фіскальні суверенні права. Окрім цього, вона виділяє пра-вовідносини, де як обов’язковий суб’єкт виступає муніціпальне утворен- ня. Зокрема, це правовідносини з приводу встановлення місцевих податків і зборів [117, с.262 - 263].

7. Двосуб’єктні та багатосуб’єктні податково-процесуальні правові відносини. О.Ф.Скакун за кількістю суб’єктів виокремлює правовідносини: а) прості, що не поділені на складові частини (як правило, між двома суб’єктами); б) складні, що включають у себе систему самостійних пра-вовідносин (як правило, між трьома і більше суб’єктами) [291, с.399]. При цьому автор не просто поєднує різні критерії, а віддає пріоритет поділу по лінії «прості – складні». Навряд чи такий підхід відповідає визначеному вектору класифікації, а саме – за кількістю суб’єктів. У свою чергу, М.М.Рассолов вважає, що за кількістю суб’єктів правовідносини бувають двосторонніми – між двома суб’єктами та багатосторонніми – у яких беруть участь більше двох осіб [277, с.257 - 258]. Знову ж таки ми вимушені зазначити, що така позиція спотворює загальні принципи класифікації. У запропонованому варіанті точніше було б іменувати виділені види пра-вовідносин як двосуб’єктні та багатосуб’єктні, тому що автор дійсно про-водить прив’язку до кількості суб’єктів.

Звернемо увагу ще на один аспект такого поділу правовідносин. На нашу думку, точніше відбиває процесуальну специфіку виділення двосто-ронніх та багатосторонніх (виходячи з кількості задіяних процесуальних сторін), а також двоособових та багатоособових (у цьому випадку мається на увазі кількість осіб – учасників податкового процесу). Таким чином, суб’єкти, сторони та учасники податкового процесу – це, як правило, дещо різні речі. При цьому їх варто відокремлювати від простих та складних правовідносин. Хоча, дійсно, у досить великому сегменті ці різновиди пересікаються, мають багато спільного, для них характерний

певний дуалізм.

А.В.Поляков вважає, що оскільки з точки зору суб’єктного складу всі правовідносини можна розглядати як складні, як критерій такого від-межування доречно обрати сукупність прав та обов’язків. Тому, на його погляд, простим правовідношення є тоді, коди одному суб’єктному праву однієї сторони відповідає один юридичний обов’язок другої сторони. Пра- вова комунікація в рамках такого правовідношення буде мати монологіч- ний характер. Складне правовідношення – це таке правовідношення, ко- ли у кожної із сторін є й суб’єктивні права й суб’єктивні обов’язки. У цьому випадку правова комунікація має діалогічний характер [257, с.761]. Варто зазначити, що поділ на односторонні та двусторонні правовідно- сини традиційно здійснюється за характером розподілу прав та обов’язків між суб’єктами. Вважаємо, що в рамках односторонніх правовідносин слід окремо виділяти: ті що містять тільки права, а також ті, що містять тільки обов’язки. Постає питання, як їх доцільно назвати? Можливо – моноправні та монообов’язкові (передбачають наявність виключно одно- го права або одного обов’язку)? Таким чином, у зазначеному контекс- ті, односторонні правовідносини характеризуються присутністю одного еле-менту змісту правовідносин: або суб’єктивного права, або юридичного обов’язку. Якщо ж ми маємо на увазі двосторонні правовідносини – тоді наявні обидва компоненти змісту, вони присутні одночасно.

8. Двосторонні та багатосторонні податково-процесуальні правові

відносини. Для податкового процесу актуальна класифікація і залежно від наявних сторін, що беруть участь у процесуальній діяльності. Так, М.В. Карасьова підрозділяє фінансові правовідносини залежно від форми їх прояву і зазначає, що вони можуть бути класифіковані на двосторонні та багатосторонні. Причому автор вважає, що перші реалізуються на підставі волевиявлення двох сторін цих зв’язків, а у других беруть участь більше двох сторін, кожна з яких виражає індивідуальну волю [117, с.271]. Наведений підхід підтримується не всіма фахівцями-фінансистами. Так, О.О.Дмитрик вважає, що важко погодитися з такою класифікацією фінансових правовідносин, оскільки регулювання фінансових відносин здійснюється виключно імперативним методом, який не припускає во-левиявлення двох або багатьох сторін – учасників цих правових зв’язків. Реалізація фінансових правовідносин здійснюється за принципом «коман- да – виконання», коли волевиявлення виходить від однієї сторони – обов’язкового учасника цих зв’язків – держави в особі уповноважених органів, що припускає панування над волею іншого суб’єкта цих відно- син [85, с.103]. Водночас, як ми вже зазначали, украплення диспозивності не просто має місце у фінансовому (податковому) праві. Останнім часом відбувається нарощування його інтенсивності. І головнм чином це від-бувається саме по лінії процесу, розширюючись як кількісно, так і якісно (у своєму розмаїтті, обсязі, межах). При цьому важливо наголосити, що пануючим, базовим галузевим методом залишається імперативний.

9. Активні та пасивні відносини. За характером обов’язків виді- ляють такі правовідносини: активного типу – передбачається обов’язок зро-бити певні дії на користь іншої сторони; пасивного типу – обов’язок утриматися від небажаних для іншої сторони дій [291, с.398]. В активних правовідносинах зобов’язана особа має здійснити конкретні позитивні дії. Пасивні правовідносини передбачають, що зобов’язана особа повинна ут-римуватися від здійснення дій, що не дозволяють або ускладнюють осо- бі здійснити своє право [277, с.258]. Активні правовідносини вимагають діяти конкретно-визначеним чином, пасивні – формують вимогу не зава- жати, утриматися від здійснення певних дій. Цілком зрозуміло, що сам характер процесуальної діяльності, сама правова природа податкового про-цесу передбачають пріоритет активних податково-процесуальних правовід-носин. При цьому слід враховувати дві обставини. По-перше, податково-процесуальні правові норми регулюють не просто цілеспрямовано-вольову та логічно побудовану діяльність, але й ініциативно-рухливу функцію суб’єктів (учасників) податкового процесу. По-друге, вплив процедурності передбачає чітко визначене «русло», виразні межі нормативно регламен-тованої поведінки, твердо фіксується у всіх його проявах та параметрах «процесуальний шлях».

10. Регулятивні та охоронні відносини. Відповідно до функцій пра- ва, які в ньому виявляються, виділяють регулятивні й охоронні право-відносини. Регулятивні – в яких поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права [336, с.124]. Охоронні – це такі правовідносини, ос-новним змістом яких є правові заборони, правові обмеження або активні обов’язки відповідних посадовців, передбачені з метою забезпечення охо- рони регулятивних правовідносин [277, с.257]. Вважаємо, що основний ма- сив податково-процесуальних правовідносин слід віднести до регулятивних. Але, на нашу думку, серед податково-процесуальних правовідносин можна сміливо виділити також й охоронні, адже існує, наприклад, податково-про-цесуальна відповідальність. При цьому важливо зауважити, що даний вид відповідальності повною мірою слід відносити до сфери податкового права, це його природна «територія». Правовідносини з реалізації юридичної відповідальності традиційно відносять до типових процесуально-охорон- них. Так, А.В.Поляков зазначає, що регулятивні правовідносини вини- кають при реалізації прав та обов’язків, визначених установчою нормою. Охоронні правовідносини випливають з порушень юридичного обов’язку, що викликає застосування санкції [257, с.761]. Дещо спрощує підхід до розуміння охоронних та регулятивних правовідносин у фінансовому (по-датковому) праві М.В.Карасьова. Вона пропонує рухатися шляхом виді- лення фінансових охоронних правовідносин, зараховуючи до них, зокрема, відносини, що виникають у зв’язку з порушеннями податкового зобов’я- зання. Усі інші правовідносини, на її думку, є регулятивними [117, с.255]. Зауважимо, що така безапеляційність автора призводить до необґрунтовано- го запровадження за периметр охоронних зазначених вище податково-про- цесуальних правовідносин.

11. Абсолютні та відносні податково-процесуальні правові відноси-

ни. Відносні – правовідносини, в яких перераховані усі суб’єкти, як пра-

вонаділені, так й зобов’язані. Оскільки в таких правовідносинах сторо- ни чітко визначені, їх права й обов’язки також суворо співвідносні, чому їх й назиють відносними. Абсолютні – правовідносини, в яких визначена тільки правонаділена сторона, усі інші суб’єкти є зобов’язаною стороною [277, с.258]. В основу цієї класифікації покладений спосіб індивідуаліза- ції суб’єктів правовідносин. У абсолютних правовідносинах точно, «по-іменно» визначається лише одна сторона – носій суб’єктивного права, зобов’язаними ж є всі інші особи [219, с.229], всі інші зобов’язані утри-муватися від порушення його законних прав та інтересів [291, с.398].

О.О.Дмитрик вважає, що фінансові правовідносини мають конкрет- ний характер, що виражається перш за все у чітко визначеному й встановленому нормами фінансового права колі суб’єктів цих відносин. Крім того, держава (в особі відповідних органів) є обов’язковим і неод- мінним учасником останніх, що є істотною ознакою цих правових зв’язків і, на її думку, також виключає можливість існування їх з невизначеним колом управомочених і зобов’язаних осіб. От чому всі фінансові пра-вовідносини є тільки відносними [84, с.83]. Проте зразу ж постає запитан- ня, а як бути з конституційною нормою – кожен зобов’язаний сплачува- ти податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (стаття 67 Конституції України). Відповідні правовідносини ніяк не втиснути в за-пропоновані автором межі. Тому таке категоричне несприйняття можли- вості існування абсолютних фінансових правовідносин викликає певні сумніви. Діаметрально протилежну позицію займає М.В.Карасьова. Вона вважає за можливе існування абсолютних фінансових правовідносин, ука-зуючи, що до них належать такі, в яких управомоченій особі протистоїть як зобов’язаний всякий і кожен [117, с.255 - 256]. Взагалі застосування терміна «абсолютний» у зазначеному контексті викликає запитання. Слід зауважити, що, беручи до уваги конкретну суб’єктну характеристику будь-яких правовідносин як їх сутнісну властивість, досить складно уявити існування абсолютних правовідносин. Поза сумнівом, теоретично до аб-солютних можна було б відносити правовідносини, що працюють за схе- мою: усі проти всіх. Тоді була б виправдана така назва. Натомість, ви- ходячи з традиційного розуміння, абсолютні правовідносини, як їх ро- зуміють вчені, водночас є відносними, бо вони є обмеженими з самого початку. Тому такий підхід термінологічно потребує удосконалення, щоб адекватно відображати правову дійсність. І ті, й інші правовідносини, за великим рахунком, є відносними. Можливо, керуючись принципом чіт- кості позначення предметів класифікації (у нашому випадку – це суб’єкти) варто виділити безумовно-відносні і невизначено-відносні податково-про-цесуальні правовідносини.

Слід також зазначити, що, керуючись цим критерієм, деякі учені

виділяють і загальні (загальнорегулятивні) правовідносини [216, с.278]. Під ними розуміються відносини, в яких носіями прав і обов’язків є в прин- ципі всі. Іншими словами, такі відносини не мають точної «поіменної» індивідуалізації за суб’єктами таких відносин. Водночас з їх сукупності неможливо виділити окремі правові відносини. Ці відносини всіх і для всіх. У такому разі для їх виникнення достатня тільки наявність самого суб’єкта права. У свою чергу, складні правовідносини можуть бути змішаними: тут об’єднуються правовідносини пасивного й активного ти- пу, відносні й абсолютні [291, с.398]. Якщо розглядати податково-про- цесуальні правовідносини взагалі як певну групу, то скоріше за все їх можна характеризувати саме як змішані. Проте їх ретельний аналіз не- можливий без поділу на підвиди, відповідно до конкретної правової дійсності.

12. Загальні та конкретні. Такий поділ будується, виходячи з харак- теру зв’язків між суб’єктами. Загальні правовідносини виникають на осно- ві конституційних норм, що визначають права, свободи й обов’язки осо- би, кримінально-правових і адміністративно-правових заборон. У них суб’єкти конкретно не визначені і створюється лише правовий стан. Від-повідно вони можуть бути й регулятивними, й охоронними. Якщо права, свободи й обов’язки реалізуються, а заборони порушуються, то виникають конкретні правовідносини, які можуть бути як регулятивними, так і охоронними [219, с.230]. А.В. Поляков стверджує, що зв’язок суб’єктив- ного права й юридичного обов’язку, що обумовлює співвіднесеність пове- дінки усіх осіб, яким адресована норма, свідчить про існуюче право-відношення, що в даному випадку має загальний характер [257, с.758 - 760]. Як специфіку загальних правовідносин він наводить наступні ознаки: 1) такі правовідносини виникають на підставі загальних норм (передусім на підставі Конституції) та мають загальний характер, що охоплює усіх адресатів таких норм; 2) є тривалими правовідносинами, їх тривалість визначається тривалістю дії самої правової норми та наявністю відповід- них суб’єктів; 3) є базовими правовими відносинами у механізмі дії права, підставою виникнення й функціонування конкретних правовідносин. Чи існують в цьому плані податково-правові заборони? Ми впевнені, що від-повідь за це запитання є позитивною. У такому разі відповідні правовід-носини доречно відносити до загальних. Проте вони представлені не на-стільки широко, як кримінально- або адміністративно-правоі заборони.

С.С.Алексєєв також звертався до розгляду класифікації, що побудо- вана на зазначеному критерії. Так, він вважає, що коли склад правового відношення конкретизовано не лише стосовно об’єкта й управомоченого суб’єкта, але й стосовно суб’єкта зобов’язання, то таке правовідношення є конкретним відносним, оскільки відноситься тільки до конкретних оди-ничних осіб [8, с.102 - 107].

13. Управлінські та договірні податково-процесуальні правовідноси- ни. Варто звернути увагу на наявність, хай і відносну, волі суб’єктів (учасників, сторін) у податково-процесуальних правовідносинах. Тому слід розглянути види правовідносин за волевиявленням сторін і виділити: а) договірні – виявляється воля як управомоченої, так і зобов’язаної сторони (горизонтальні правовідносини); б) управлінські – досить виявлення волі тільки управомоченої сторони (вертикальні правовідносини). Фінансові правовідносини, як і адміністративно-правові, можуть бути класифіковані згідно з юридичним характером взаємодії їх учасників на вертикальні та горизонтальні. Вертикальні існують між взаємно підпорядкованими, а го-ризонтальні – між непідпорядкованими. Основна маса фінансових право-відносин – вертикальні, оскільки вони згідно із своєю природою є уп-равлінськими, тобто побудованими за принципом «суб’єкт – об’єкт управ-ління». Горизонтальні фінансові правовідносини – явище досить рідкіс- не. Вони виникають між юридично рівноправними сторонами, що реалі- зують однакову правоздатність. Наприклад, до прийняття Податкового ко-дексу РФ це були відношення між податковими та фінансовими органами з приводу узгодження питання про повернення надмірно стягнутого податку [117, с.270]. Останнім часом правознавці стали виділяти комплексні пра-вовідносини в підприємницькому праві, де, на їх думку, поєднуються за- сади публічного і приватного права (горизонтально-вертикальні правовід-носини) [291, с.400]. Стосовно податково-процесуального права навряд чи буде справедливо говорити про широке розповсюдження такого поєд-нання, скоріше за все слід мати на увазі, що це поодинокі явища. Але категорично заперечувати їх наявність є помилковим. До речі, у податко- вому матеріальному праві вони зустрічаються ще рідше, скоріше взагалі відсутні.

14. Що ж стосується процесуального компонента в податковому праві та різних його проявів, то можна запропонувати класифікацію правовідносин, відштовхуючись від трикомпонентності податково-процесу-альної правової форми (саме через неї передається основна наочна специ- фіка податкового процесу). За основу також можна взяти класифікацію, застосовану нами відносно податково-процесуальних правових норм (див. підрозділ 2.2 дисертації).

Виходячи з предметності податково-процесуальних проваджень, мож- на виокремити процесуальні провадження: а) з податкової реєстрації; б) з податкового обліку; в) зі сплати податкового платежу; г) з податкової звітності; д) з податкового контролю; е) з позасудового розв’язання по-даткових спорів. Податково-процесуальні правовідносини також можна роз-межувати залежно від стадій і відповідно виокремити: а) попередні; б) з розгляду питання (життєвої ситуації) та винесення рішення по суті; в) з виконання прийнятого рішення; г) з оскарження актів податкових органів та дій (бездіяльності) їх посадових осіб.