3.2.3. Зміст податково-процесуальних правовідносин.
Правові відносини мають матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальний або фактичний, складають ті суспільні відносини, які опосередкуються правом; вольовий становлять державна воля, втілена в правовій нормі й у правовідносинах, що виникли на її підставі, а також вольові акти їх учасників; юридичний зміст утворюють суб’єктивні пра- ва й обов’язки сторін (суб’єктів) правовідносин [312, с.478, 490].
При цьому важливо зазначити, що фактичний (економічний, політичний і т.д.) зміст не змінюється в результаті опосередкування правом реальних, тобто фактичних відносин. Вольовий зміст правовідносин складають во- ля держави й воля самих суб’єктів, їх сукупність. Під юридичним (пра- вовим) змістом розуміються суб’єктивні права й юридичні обов’язки учасників правовідносин. Також, варто звернути увагу на ту обставину, що будь-які правовідносини виступають як єдність змісту й форми. Саме поєднання цих двох складових забезпечує функціонування їх як цілісної,гармонійної системи.
Водночас в юридичній літературі висловлена думка, згідно з якою суб’єктивне право та юридичний обов’язок є елементами правовідношення [311, с.360]. Нам більше імпонує традиційний підхід, згідно з яким, вони є структурними компонентами змісту. А вже зміст, у свою чергу, є еле- ментом правовідносин. Адже саме суб’єктивні права та юридичні обов’яз- ки визначають мету та характер правовідносин, при цьому необхідно ви- ходити з їх призначення та взаємозв’язку. Запропоноване подріблення на- вряд чи виправдане та доречне, так як може призвести до руйнування стрункої та чіткої архітектури правовідносин, їх цілісності та єдності на- явних складових.
Конкретизуючи фактичний (матеріальний) зміст, у правовідносинах можна виділяти й економічний зміст, якщо в ньому виявляються різні еко-номічні потреби й інтереси його учасників, і політичний зміст, що відобра- жає політичні потреби та інтереси суб’єктів правовідносин, і психоло- гічний зміст, оскільки в будь-яких правовідносинах виявляються певні погляди, уявлення, емоції, установки, здібності, воля сторін [119, с.108].
В юридичній літературі також висловлена пропозиція виділяти етичний й майновий, екологічний та інші види змісту правовідносин. Навряд чи такий підхід заслуговує на беззаперечну підтримку. Якщо порівняти еко-номічний та майновий зміст, то безумовно різниця між ними існує, проте це різниця між цілим та його частиною, вона не виходить за межі еко-номічного змісту. До того ж, якщо рухатися керуючись наведеною логікою, то цілком доречно буде виділяти, наприклад, грошовий чи валютний, готівковий, безготівковий або кредитний зміст. Ми визнаємо можливість існування такого змістовного різномаїття, проте зазначене розшарування складових фактичного змісту суттєво порушує обрані підстави диференціа- ції, вносить елемент суперечливості. Критерії класифікації повинні обира- тися однопорядкові, тільки в такому випадку ми зможемо забезпечити ко- ректність та виправданість розмежування та групування наявних струк-турних елементів.
О.Г.Лук’янова стверджує, що особливістю процесуального право-відношення є те, що його правовий зміст нерозривно пов’язаний з фак- тичним змістом [175, с.219]. Ми не можемо беззаперечно підтримати та- ку позицію. За відсутності належної аргументації запропонованого вис- новку, наведену точку зору можливо розглядати тільки у якості по-становочного питання. До того ж, на наш погляд, вона виглядає досить сумнівною. Поглянемо критично на зв’язок правового та фактичного змісту правовідносин, як його розуміє автор. Раз ця обставина на її дум- ку є особливістю саме процесуальних правовідносин, то відповідно, вона не повинна бути властивою для матеріальних правовідносин. Проте, ма-теріальні правові відносини також характеризуються наявністю зв’язку з фактичним змістом. Він також є постійним та нерозривним. Тоді в чому полягає різниця? Скоріше за все це запитання не має позитивної від-повіді.
Суб’єктивні права та юридичні обов’язки у фінансових правовідно-синах є «категорією зв’язку» у вигляді відповідного зразка поведінки їх учасників, спрямованого на досягнення певної мети у фінансовій сфері.
Отже, юридичний зміст фінансового правовідношення є поєднуючим еле-ментом між суб’єктами й об’єктами правовідносин. Тому вважається, що зміст фінансових правовідносин необхідно розглядати у нерозривному зв’язку з їх суб’єктами [85, с.68]. Вважаємо, що викладене положення у повній мірі коректно ретранслювати й на податкові (податково-проце- суальні) правовідносини. Дійсно, правовий зміст можна визначити як один з основних засобів в забезпеченні цілісності податково-правового регулювання, як певний поєднуючий прошарок між суб’єктами та об’єк- тами цих правовідносин. Проте варто вказати й на інший ракурс їх взаємодії. В зв’язку з цим слід звернути увагу на ту роль й місце, що відіграють юридичні факти. Адже саме завдяки їм «включається» в дію механізм податково-правового регулювання та винятково вони висту- пають підставою виникнення, подальшої трансформації та припинення відповідних правовідносин (детальніше див. наступний пункт дисертацій-ної роботи).Під змістом процесуальних правовідносин часто розуміють зв’язок суб’єктів процесуальних правовідносин, що втілюється в суб’єктивних правах і юридичних обов’язках, юридичних повноваженнях, юридичній відповідальності й відповідній їм фактичній поведінці [175, с.219]. Безу- мовно, зв’язок, а якщо ще точніше – взаємозв’язок між суб’єктами має місце. Водночас, наведена інтерпретація його характеру викликає ряд запитань. Зокрема, важливо з’ясувати, що в цьому випадку виступає як головний чинник. На нашу думку, не варто в цій якості розглядати між-особисті зв’язки суб’єктів, скоріше це сукупність їх юридичних прав та обов’язків. Саме ця об’єднана правова субстанція й відбиває змістовну ха-рактеристику правовідносин. Що ж стосується міжсуб’єктного зв’язку, то він, з одного боку, певною мірою виступає як обслуговуючий та поєдную- чий елемент, з іншого боку – слугує необхідною (обов’язковою) складо- вою. Проте навряд чи виправдано надавати йому таку вагу, віддавати пріоритет, як це робить автор.
Окремо звернемося до з’ясування в наведеному контексті доречності виокремлення в структурі змісту правових відносин юридичних повно- важень.
На нашу думку, наявна в науковому середовищі увага до цього поняття цілком виправдана. Випереджаючи розгляд цього питання по су- ті, необхідно зробити одне принципове зауваження. Вважаємо необхідним наголосити, що при розгляді юридичних повноважень не варто виходити за межі суб’єктивних прав. До речі, теж саме можна стверджувати й по відношенню до юридичної компетенції. Навряд чи буде справедливо за-перечувати властиву для них специфіку, але вона не виходить за периметр цього елементу правовідносин. В цьому зв’язку важливо дослідити спів-відношення правових категорій «податково-процесуальна компетенція» та «податково-процесуальні повноваження».Д.В.Вінницький, звертаючись до повноважень приходить до висновку, що це складова змісту податкової компетенції. При цьому до системи повноважень, на його думку входять права й обов’язки у сфері податко- вих відносин, що носять зовнішньовладний характер [54, с.134]. Виходячи з етимологічного значення (повноваження – право надане будь-кому на здійснення чого-небудь [81, с.545], компетенція – коло повноважень будь-кого, прав (спеціальних) [81, с.281]), а також враховуючи особливості податково-правового регулювання в Україні, коли створено дисбаланс (наявна певна асіметрія) на користь прав податкових органів (як у їх кількісному складі, так й враховуючи вагомість), доцільно розглядати пов-новаження, головним чином, як компонент податкової компетенції.
Таким чином, спеціальні інституційні повноваження є складовою по-даткової компетенції. Визначальним при цьому можливо вважати кон- кретний предмет діяльності. Скоріше за все, повноваження – це сукупність прав, закріплених чинним законодавством чи для певної типової ситуації, або стосовно певних видів суб’єктів (учасників) податкового процесу. Індивідуалізація податкових повноважень не тільки не виключена, навпа- ки, вона є доречною, проте спочатку формується деяка загальна правова модель (типова форма). Як приклад, можна навести повноваження закріп- лені за певною посадою (податковий інспектор міста, начальник податко- вої інспекції району).
Що ж стосується податкової компетенції, то часто під нею маються на увазі сукупність повноважень органів публічної влади. Так, Д.В.Він-ницький вказує, що компетенція є основною характеристикою органів державної влади та органів місцевого самоврядування як суб’єктів подат-кового права [54, с.127]. На цій підставі він робить висновок про одно-родність понять «публічна податкова правосуб’єктність» та «податкова компетенція» [54, с.129 - 130]. Таким чином податкова компетенція ви-значається як властивість органів публічної влади, здатність державних (муніціпальних) органів та суспільно-територіальних утворень, виступати в якості управомоченої сторони в податкових відносинах, що наділена властними повноваженнями.
Наведена точка зору потребує деякого коментаря. По-перше, навряд чи виправдано вести мову тільки про наявність податкової (податково-процесуальної) компетенції виключно у органів публічної влади. На нашу думку, така категоричність не сприяє пошуку оптимального наукового ре-зультату. Матеріальна та процесуальна податкова компетенція є не- від’ємною ознакою й інших суб’єктів (учасників) податкового процесу (платника податкових платежів, податкового представника тощо). Навіть якщо виходити з логіки прихильників наведеної позиції, неприпустимим є ігнорування такої категорії учасників податкового процесу як подат- кові агенти. Вони виступають своєрідними «квазіподатковими органа- ми». Адже, для виконання покладених на них специфічних завдань, подат- кові агенти наділяються цілим комплексом владних повноважень. По- друге, сфера компетенції спеціалізованого державного органу (зокрема, податкових органів) не завжди обмежується виключно галуззю оподатку- вання. Правда, при цьому ми виходимо за межі податкового права. По- третє, уніфікація повноважень не є рисою характерною для податко- вого ( податково-процесуального) правовідношення.
Цілком зрозуміло, що така складна архітектура податково-процесу- альної компетенції, передбачає її багатовимірність та багатоваріантність та, в свою чергу, вимагає побудови та забезпечення ефективного функ-ціонування цілісної системи адекватної та збалансованої взаємодії по- в’язаних компетентних ланок.
При цьому важливо передбачити її узгод- ження по кільком напрямкам та рівням, наприклад: а) на всіх податко- во-процесуальних стадіях; б) у всіх податково-процесуальних провад- женнях; в) для всіх учасників податкового процесу (відбиваючи властиву для нього тристороннність). Окремо зауважимо, що особлива увага повин- на приділятися також збалансованості прав, свобод та обов’язків його учасників.З податковою комптенцією межує така правова правова категорія як податковий статус. Водночас, слід зауважити, що на відміну від компетенції, як правило, податковий статус пов’язується з платником податкових платежів. Так, М.О.Перепелиця визначає податковий статус платника як встановлену фінансово-правовими нормами сукупність юри-дичних обов’зків і прав, що забезпечують йому можливість виступати носієм цих податкових обов’язків і прав у податкових правовідносинах [244, с.9]. В такому разі різниця між податковим статусом та змістом правовідносин нібито нівелюється. Проте відмінності між ними є. На один аспект цієї несхожості вказує автор. Вона виділяє наступні складові еле- менти статуса платника – податкові обов’язки і права платника і його податкову правосуб’єктність. Тобто податковий статус на її думку значно ширше ніж юридичний зміст правовідносин. З іншого боку, зміст пра-вовідносин включає сукупність прав та обов’язків не тільки платників, а всіх учасників податкового процесу. Таким чином податковий статус платника податкових платежів значно вужче правового змісту правовід-носин.
На думку О.Г.Лук’янової, фактичний зміст процесуальних право-відносин становить діяльність уповноважених органів і посадовців з вив- чення обставин справи, юридичної її кваліфікації і винесення акта за-стосування права, а також дії зацікавлених у справі осіб у зв’язку з її розглядом і ухваленням рішення [175, с.225]. Варто зауважити, що такий підхід певним чином знищує межу між матеріальним (фактичним) та юридичним змістом правовідносин, нівелює самобутність цих їх проявів. Візьмемо юридичну кваліфікацію і винесення акта застосування права, ця діяльність чітко регламентована законодавством, здійснюється від- повідно до наданих суб’єктам прав та закріплених за ними обов’зків. В ін-шому разі це може призвести до правового свавілля. Цілком зрозуміло, що як у теорії права, так й на практиці його застосування, існує тісна співпраця фактичного та юридичного змісту правовідносин, проте певна автономія є. Це об’єктивна реальність. До речі, в іншому випадку ми отримаємо хаотичний правовий конгломерат. Тому їх відокремлення не-обхідне, воно надасть можливість кожному різновиду змісту зайняти свою «нішу». Саме завдяки їх безсторонньому розмежуванню і забезпечується врешті-решт єднання та цілісність змісту податково-процесуальних право-відносин.
О.О.Дмитрик справедливо вважає, що у фінансових правовідносинах необхідно завжди бачити взаємозв’язок юридичного і фактичного змісту, тобто взаємозв’язок прав і обов’язків їх учасників та їх поведінки, спрямованих на досягнення відповідного результату – мобілізацію, розподіл (перерозподіл) і використання фондів коштів [84, с.10]. Близької позиції дотримується В.О.Яговкіна. Так, на прикладі змісту податкових правовід-носин автор робить висновок, що юридичним змістом будь-яких пра-вовідносин є права й обов’язки їх суб’єктів, а матеріальним змістом ви- ступає поведінка учасників правовідносин. Матеріальний і юридичний зміст правовідносин необхідно розглядати у єдності, оскільки закріплення в нормі права тих відносин, які не можуть реалізуватися на практиці, спричинить зниження ефективності оподаткування [361, с.16]. Фактичний зміст податково-процесуальних правовідносин можна визначити як пове- дінку суб’єктів (учасників) податкового процесу, практичну діяльність, спрямовану на наповнення дохідної частини бюджету, здійснення в першу чергу фіскальної (основної сутнісної) функції податкових платежів. Особ-ливої актуальності при цьому набуває виконання завдань забезпечення належної міжсуб’єктної правової комунікації. При цьому дії учасників податкового процесу можна визнати податково-процесуальними, ви- ключно в разі якщо вони не виходять за межі суб’єктивних прав та юри-дичних обов’язків, регламентованих податково-процесуальною правовою нормою.
Звертаючись до змісту правовідношення, Ю.К.Толстой розглядає його як права й обов’язки та зауважує, що в правовідношенні правам одних осіб відповідають обов’язки інших [319, с.32]. Але в податкових право-відносинах, як мабуть ні в яких інших, ніяк не можна залишати поза увагою, що кожний не лише наділений юридичними правами й обов’яз- ками, але й активно використовує їх повний комплекс. Ця обставина зумовлена тим, що суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які станов- лять юридичний зміст фінансових правовідносин, включають тільки на- лежну і можливу поведінку суб’єктів, виключаючи фактичний зміст. Однак сама можливість здійснення суб’єктами тих чи інших дій у сфері фінансів не може бути вилучена зі змісту фінансових правовідносин, оскільки виключно по їх реальній поведінці ми можемо судити, чи відповідають дії суб’єктів правам та обов’язкам, закріпленим правовою нормою, а значить, цілям і соціальним інтересам, на досягнення яких спрямована фінансо- во-правова норма [84, с.10 - 11].
Специфічна особливість змісту процесуальних правовідносин полягає в тому, що в ньому виразно виявляється процедурний характер взаємодії суб’єктів. Межі можливої поведінки суб’єкта процесуальних правовідно- син окреслені не тільки предметом можливої поведінки, тобто тим, що дозволено робити, але й тим як, яким чином, в якій послідовності, в який час можлива власна активна поведінка [175, с.220]. При цьому важливо, що аналогічними додатковими компонентами наділений і юридичний про-цесуальний обов’язок як необхідний захід належної поведінки суб’єктів процесуальних правовідносин. Податково-процесуальні правовідносини не просто містять процесуальні дії, які учасникам податкового процесу на- лежить зробити, але й чітко регламентований порядок їх здійснення (у то- му числі, темпоральну складову, вимоги до процесуальних актів-докумен- тів тощо).
Водночас необхідно виділяти внутрішню форму правовідносин, до якої слід, мабуть, відносити відповідну процедуру (процесуальну форму), у рамках якої виникають, розвиваються й реалізуються правовідносини, діють у конкретних соціально-правових ситуаціях і окремих різновидах юридичної практики їх учасники, оперують необхідними способами й засобами, досягають потрібних їм рішень і результатів, задовольняють певні потреби та інтереси [119, с.109]. Безумовно, невиправдано залишати поза увагою побудову змісту правовідносин. Структура змісту – це спосіб взаємозв’язку, що виникає на основі суб’єктивних прав, обов’язків, пов-новажень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не зв’язок її змістовних елементів, а той правовий зв’язок, який виникає на їх основі з приводу зазіхання на щось. Інакше – це юридичне взаєм- не положення суб’єктів, яке визначає, формує їх поведінку через ко-респондуючі один одному права і обов’язки заради задоволення їх інте- ресів [291, с.378]. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.
На думку О.В.Погодіна, зв’язок між суб’єктами процесуальних право-відносин можливий у вигляді: а) зв’язаності, якщо є спільна заінтересованість у законному і справедливому втіленні матеріально-правового змісту в регульоване громадське ставлення; б) односторонньої залежності, якщо управляючий суб’єкт вживає владні повноваження, спонукаючи іншу сторону брати участь у встановленні істини у справі; в) взаємного відчуження, якщо йдеться про забезпечення процесуально-правових вимог щодо принципу «що не роби — все вирішено»; г) складнішої комбінації чи перманентної зміни зазначених варіантів взаємодії [251, с.74 - 75]. Наведені варіанти комуні- кації між суб’єктами не вичерпують всіх можливих. Так, варто звернути увагу на такі два моменти. По-перше, входження суб’єктів (учасників) у податковий процес не завжди пов’язане виключно з реалізацією матеріаль- ної правової норми. Пріоритет може належати й процесуальному компо- ненту. По-друге, у податковому процесі не виключено розташування суб’єктів (учасників) «по діагоналі». У цьому разі вони відрізняються не просто іншим правовим статусом, різниця стосується також всієї наявної га-ми видів та рівнів співпрацюючих податкових органів (у їх «широкому» розумінні).
Розглядаючи юридичний зміст, ми виявляємо юридичну природу фінансових правовідносин, підкреслюємо їх правовий характер. Матеріаль- ний зміст визначає напрями розвитку юридичного змісту фінансових пра-вовідносин, оскільки реальні суспільні відносини набагато ширші й багат- ші за ті, які передбачаються гіпотезою й диспозицією фінансово-право- вої норми. Права й обов’язки суб’єктів повинні відповідати моделі пове- дінки, що закладена фінансово-правовою нормою [85, с.63]. Виходячи з наведеного твердження, відразу ж зазначимо, що зазвичай вони вкла- даються у диспозицію правової норми. Але головне зауваження, на яке хочемо звернути увагу, стосується місця і ролі матеріального змісту, як його розуміє автор. Слід зауважити, що навряд чи справедливо наголо- шувати на його вирішальному значенні, адже суспільні відносини під впливом права найчастіше змінюються дуже істотно. Тому, на наш по- гляд, правильніше говорити про існування тандема («унії») між матері- альним та юридичним змістом податково-процесуальних правових відно-син.
Аналіз невід’ємних складових елементів юридичного змісту право-відносин часто будується на їх протиставленні. На нашу думку, юридичні обов’язки та суб’єктивні права, як парні правові категорії, співісну- ють «плече до плеча». Навряд чи у зв’язку з цим варто робити акцент на їхній конфліктності. Безсумнівно, що окремі елементи конфронтацій- ності дійсно характерні для їх співвідношення. Проте, головний вектор їх спрямованості – це взаємна правова робота, юридичний союз спрямова- ний на побудову стрункої системи, яка б поєднувала правоздатність і дієздатність (спроможність). Усе викладене цілком узгоджується з од- ним із загальних принципів права – єдності прав і обов’язків. Власник суб’єктивних прав (правомочна особа), зазвичай, одночасно є й носієм юридичних обов’язків (правозобов’язаною особою). Слідування зазначе- ному принципу в ідеалі повинно привести до виключення можливості на-дання переваги одному компоненту над іншим. Отже, досягається їх чіт- кий взаємний баланс, забезпечується спільність і комплексність. Водночас реально існуюча правова дійсність ще є далекою від оптимальної. Ви-рівнювання наявних перекосів, корегування примату суб’єктивних прав або юридичних обов’язків під час реформування правового регулювання у сфері оподаткування є однією із основних цілей, що стоять і перед вче- ними, і перед вітчизняним законодавцем.
Важливо також зауважити, що об’єм прав та обов’язків суб’єктів податково-процесуальних правовідносин не залишається стабільним і в певній мірі змінюється на всьому протязі цих відносин [363, с.29]. Ця обставина викликана властивим для податкового процесу динамізмом (стадійністю). До того ж, шлях до процесуального результату, як пра-вило, є тривалим в часі, вирізняється необхідністю вчинення різнома-нітних процесуальних дій. Відповідно ми можемо спостерігати транс-формацію прав та обов’язків суб’єктів податково-процесуальних право-відносин.
З огляду на зазначене звернемося до точки зору М.А.Азовцева. Так, на його думку, склалася ситуація, коли тема юридичних обов’язків незас-лужено забута, характеризується слабким рівнем розробленості, порівняно з проблемою суб’єктивного права [5, с.24]. На нашу думку, для сучас- ного податкового права такий підхід не характерний. І в цьому плані во- но відрізняється від багатьох інститутів (підгалузей) фінансового права. Пов’язано це переважно зі специфікою публічно-правового регулювання в сфері оподаткування, сформованою правовою традицією. Стосовно платни- ка податкових платежів переважає увага до обов’язків, саме вони й є пріоритетом у наукових пошуках. Водночас менша увага приділяється правам платників. Проте останнім часом зазначене викривлення дещо пом’якшується, можемо спостерігати певний рух до вирівнювання наявної диспропорції.
Вважаємо, що заслуговує на особливу увагу розгляд суб’єктивних прав (суб’єктивного юридичного права), якими наділяється специфічний «надсуб’єкт» податкових правовідносин. Таке особливе місце займає дер- жава. Її становище характеризується подвійністю (дуалізмом). З одного боку, ці правомочності є органічними, випливають із сутності природи держави. З другого, вона завжди присутня (правда, ці прояви можуть сут- тєво відрізнятися) у податково-процесуальних правовідносинах.
Суб’єктивне право є легітимною можливістю суб’єкта діяти належ- ним чином, що забезпечена обов’язками інших. Це правова міра його можливої вільної поведінки і відповідно міра правомочної поведінки, мі- ра соціальної свободи суб’єкта. Під можливою поведінкою слід розуміти як актуальну (наявну), так і потенційну поведінку. Цей захід визначається нормою права [257, с.754]. У цьому плані важлива сама гарантованість для суб’єкта такої можливості (спроможності до процесуальних дій). Водночас її реалізація певною мірою віддана на розсуд управомоченої особи, зале- жить від її бажання і волі. Нормами об’єктивного права обмежуються лише рамки цієї поведінки та інтересу суб’єкта. Таким чином, йдеться про міру обмеження, міру свободи, право вибору моделі (виду) та міри податково-процесуальної поведінки.
Структура суб’єктивного права зазвичай правниками визначається як трьохелементна і складається з: а) можливості дії (правозастосування, правоповедінка). Передбачає право управомоченої особи на власну пози- тивну поведінку; б) можливості вимоги (правовиконання, правовимога). Надає право вимагати від правозобов’язаної особи виконання закріплених обов’язків (усунення перешкод); в) можливості претензії (правозахист, правопретензія). Включає можливості здійснення суб’єктом звернення до закону, приведення до дії державно-охоронного механізму у разі пору- шення її права. Зазначені складові суб’єктивного права прийнято назива- ти правомочностями (юридичними можливостями). Поряд з наведеними деякі правознавці виділяють і четвертий елемент [312, с.490], а саме, правокористування (можливість суб’єкта володіти певним соціальним бла- гом, наприклад, майном).
Юридичні обов’язки (суб’єктивні юридичні обов’язки, правовий обов’язок) визначаються як встановлені чи санкціоновані державою вигляд і міра суспільно необхідної (позитивної) і одночасно можливої вільної поведінки, що спрямовані на задоволення інтересів власників прав і обов’язків [5, с.26]. Іншими словами, це вимога, сформульована в юридич- ній нормі щодо поведінки, що спонукає особу діяти належним чином. Водночас вона відповідає суб’єктивному праву іншої особи. Її виконання є безальтернативним. Структуру юридичного обов’язку становлять такі складові: а) активний обов’язок – необхідність виконувати дії; б) пасивний обов’язок – утримання від вчинення дій (покладається завдання не по-рушувати, не перешкоджати); в) обов’язок належно реагувати на законні вимоги; г) обов’язок зазнати неприємних наслідків – спроможність по- нести юридичну відповідальність у разі невиконання чи неналежного ви-конання нормативно-правових вимог.