3.1.3. Ставка земельного податку.
Важливим елементом, що характеризує податковий механізм, є податкова ставка. На основі чіткого законодавчого закріплення податкової ставки, збільшення або зменшення її розмірів законодавець формує податкову політику щодо забезпечення держави необхідними фінансовими ресурсами та здійснює захист майнових прав та інтересів платників податків.
Закон України „Про плату за землю” визначає ставку земельного податку як законодавчо визначений розмір плати за одиницю площі оподатковуваної земельної ділянки [442][331]). Відзначимо, що подане законодавцем її визначення взято за основу в більшості теоретичних досліджень земельного податку [269; 140; 264; 216; 58; 347][332]). На основі аналізу чинного податкового законодавства в науці фінансового права має місце єдність у поглядах також відносно диференціації ставок земельного податку. Адже вони залежать від кількісних і якісних характеристик предмету оподаткування – землі, а також від того, чи проведена грошова оцінка даної земельної ділянки [292; 103; 334][333]). Водночас дослідниками земельного податку подаються різноманітні, інколи протилежні класифікації ставок земельного податку та критерії таких класифікацій. Зокрема, О.А. Ялбулганов відзначає взаємозв’язок норм земельного і податкового законодавства у визначенні диференціації податкових ставок, величина яких залежить від трьох основних, на його думку, параметрів земельної ділянки: 1) категорії землі (землі сільськогосподарського призначення, лісного фонду, населених пунктів і т.д.); 2) місцезнаходження земельної ділянки (транспортна доступність, близькість до центру населеного пункту і т.д.); 3) розмірів земельної ділянки (у співвідношенні зі встановленою нормою відводу землі) [140][334]). Ми погоджуємось з даним автором в тому, що оскільки кожен з трьох параметрів здійснює вплив на розмір податкового зобов’язання, податкове законодавство повинно встановлювати кількісно визначений взаємозв’язок між перерахованими характеристиками об’єкту земельного податку і величиною податкової ставки. Нечітке визначення такого взаємозв’язку створює сприятливу основу для податкового і адміністративного свавілля з боку владних державних структур. Вимога чіткості і кількісної визначеності ставки земельного податку від перерахованих характеристик земельної ділянки стосується і делегування законодавчих повноважень з даного питання органам місцевого самоврядування.Як вважають Б.С. Юровський та А.А. Портянко, ставки земельного податку доцільно розподіляти на три види: а) за землі сільськогосподарського призначення; б) за землі населених пунктів; в) за землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення, а також за землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення та за землі лісного і водного фондів (за межами населених пунктів) [242][335]). Як бачимо, дані автори виділяють критерієм класифікації ставок земельного податку категорії земель, що виділені Земельним кодексом України та Законом України „Про плату за землю”. В цьому вони заперечують І.К. Вискрєбенцеву, Р.Г. Габбасову, іншим дослідникам, які їх визначають не лише за категоріями, а й за видами і підвидами земель [23][336]).
На нашу думку, ставки земельного податку повинні визначатись, виходячи як з кількісних, так і з якісних характеристик предмету оподаткування. Для визначення якісних характеристик землі цілком доцільним є її розподіл на категорії, види, підвиди тощо, який проводиться з врахуванням цільового призначення землі, природних, ландшафтних та багатьох інших характеристик. Такий підхід щодо визначення і розподілу ставок земельного податку застосовується і законодавцем у Законі України „Про плату за землю” [442][337]).
Ефективність дії механізму правового регулювання використання землі визначається об’єктивним встановленням величини земельного податку за землі певної якості, місцезнаходження і цільового призначення. Формальні (мінімально можливі) ставки податку не дадуть бажаного результату в силу своєї неефективності, а високі ставки, особливо в ситуації економічного спаду, підривають стимули до праці, позбавляють можливості додаткового інвестування діяльності, результатом чого може стати вихід земель з цивільного і господарського обороту [280; 42][338]).
На підставі цього держава встановлює диференційовані ставки земельного податку щодо земель, в яких проведена або не проведена грошова оцінка [279][339]). Зокрема, ст. 7 Закону України „Про плату за землю” передбачає, що коли грошову оцінку земельних ділянок не проведено, то розмір ставок земельного податку визначається із врахуванням відповідного коефіцієнта, який застосовується у містах Києві, Сімферополі, Севастополі та містах обласного підпорядкування [330; 442][340]). Даний коефіцієнт встановлюється і може змінюватись законом про земельний податок. Однак на практиці коефіцієнт збільшення ставок земельного податку встановлюється також Законом України про Державний бюджет [447; 461; 463][341]). Це на нашу думку, суперечить податковому законодавству. Адже, змінюючи коефіцієнт визначення ставки земельного податку, законодавець змінює саму ставку, що, як ми вже вище відзначали, може бути здійснено лише законом про податок.Враховуючи сучасний економічний стан в нашій державі та інфляційні процеси, що у зв’язку з ним відбуваються, Законом України „Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про плату за землю” від 22 грудня 1999 року встановлено, що грошова оцінка земельної ділянки щороку, станом на 1 січня, уточнюється на коефіцієнт індексації, порядок нарахування якої затверджує Кабінет Міністрів України [459][342]). На основі даної норми Закону, постановою Кабінету Міністрів України затверджено порядок проведення індексації грошової оцінки земель [507][343]). Таким чином, ставка земельного податку нараховується, виходячи з кількісних і якісних характеристик земель з врахуванням коефіцієнту індексації їх грошової оцінки, що відповідає принципам оподаткування.