Особливості адміністративно-правового механізму забезпечення місцевої (територіальної) політики у сфері економіки

Сучасні глобалізаційні та інтеграційні процеси у світовій економіці підвищують роль і значення публічного адміністрування на місцевому рівні. Особливої актуальності набуває проблема ефективного використання місцевого потенціалу у сфері економіки.

Регіон (адміністративно-територіальна одиниця) - це певна територія країни зі специфічними природно-кліматичними та економічними умовами і характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливостей, розвиток якої здійснюється на основі законів національної економіки і регіональних, у результаті чого формуються місцеві економічні відносини [154]. Основний критерій виокремлення регіону - спільність народногосподарських і місцевих завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості та сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, об’єднаних територіальними економічними, політичними, соціальними, культурно- етнічними інтересами, у результаті яких утворюється місцевий тип відтворення соціальної системи [176].

Вирішення місцевих проблем у сфері економіки має ґрунтуватися на європейських цінностях та стандартах, на засадах демократії та національної єдності і бути зорієнтованим на підвищення економічних стандартів життя для всіх мешканців територіальної громади.

Із набуттям незалежності Україна отримала у спадок низку суттєвих протиріч у взаємовідносинах держави з територіальними одиницями на всіх рівнях публічного адміністрування. За часів командно-адміністративної економіки переважав відомчо-галузевий підхід у публічному адмініструванні, який нехтував суттєвою диференціацією природних та економічних процесів на місцевому рівні, що знижувало ефективність економічних перетворень.

Для розкриття сутності адміністративно-правового механізму забезпечення місцевої (територіальної) політики у сфері економіки важливо визначити, як виявляється реальна можливість взаємодії механізмів публічного адміністрування і самоуправління, яке їх пропорційне співвідношення, чи мають вони перевагу над механізмами стихійного регулювання та стихійного саморегулювання. З’ясування цих питань допомагає визначити тенденцію (підвищення чи зниження) рівня керованості будь-яких підсистем державного адміністрування. Необхідність оновлення механізму правового регулювання в цілому й адміністративно-правового зокрема обумовила проведення адміністративно-правової реформи в Україні, мета якої полягає в поетапному створенні такої системи публічного адміністрування, яка б забезпечила становлення України як високорозвиненої європейської держави. Безперечно, держава як носій загальнонаціональних інтересів має відігравати провідну роль як у створенні та постійному вдосконаленні концептуальних основ, інституціональних механізмів реалізації місцевої політики, так і в реалізації конкретних місцевих проектів і програм. Але практика демократизації в суспільному житті багатьох країн свідчить, що в умовах зростання багатогранності напрямів діяльності суспільства, його диференціації та індивідуалізації в усіх сферах суспільного життя будь-який державний апарат настільки віддалений від інтересів індивіда, що не спроможний враховувати місцеві особливості та інші специфічні умови життя громад [167, с.

За сучасних умов державотворення в Україні великих обертів набула адміністративна реформа. Розглядається можливість запровадження нової системи публічної адміністрації, що буде враховувати сталі традиції демократичного врядування. Саме раціонально структурована правова система обмежує та інтегрує державну владу, поглиблює людський вимір права й держави, стає підґрунтям єдиного незалежного правосуддя. При цьому гармонізація законодавства України із законодавством ЄС, імплементація норм законодавства найбільш розвинених демократичних країн - членів ЄС сприятиме адаптації національної правової системи України до демократичної європейської правової системи й забезпечуватиме її сутнісну трансформацію, на основі якої може бути розбудована в Україні демократична, правова держава [167].

У процесі формування систем урядування в Європі великого значення набув територіальний фактор. Розподіл влади в межах національної держави та географічний поділ влади між рівнями врядування і в їх межах пов’язані між собою. Цим обумовлені ключові принципи формування політики щодо адміністративно-територіальних одиниць - принцип децентралізації, адже демократія може бути реалізована за умови, що місцева підсистема публічно-управлінської діяльності ґрунтуються на демократичних засадах. Із цієї позиції децентралізація сприяє побудові демократичної організації адміністративно-територіального устрою держави в цілому і є основою публічно-управлінської діяльності [115].

Водночас ідея субсидіарності і децентралізації, перш за все на базовому рівні адміністрування - територіальному рівні, належить до сучасних здобутків європейських держав, і недаремно саме ці принципи Рада Європи та Європейський Союз (ЄС) запропонували для реалізації у вигляді принципів публічного адміністрування територіями. Безумовно, кожна європейська країна напрацювала власну концепцію децентралізації, але важливо, які правові форми децентралізації застосовуються на практиці, як вони себе виправдали. Нині існуючі в Західній Європі системи публічного адміністрування склалися внаслідок розвитку національної держави, демократизації, урбанізації та інших потреб сучасного демократичного суспільства [157, с.

Сучасні механізми публічного адміністрування у сфері місцевої політики передбачають наявність ефективного організаційно-правового механізму виявлення, узгодження й реалізації суспільних потреб та інтересів на основі використання різних правових засобів, формування суб’єктивних прав та обов’язків учасників суспільних процесів, переведення їх зв’язків та стосунків у конкретні правовідносини. З огляду на те, що місцева політика як об’єкт адміністрування є визначальним фактором для суб’єкта адміністрування - національної держави, тобто впливає на його побудову, поведінку, діяльність, вибір цілей та використання всього масиву засобів їх досягнення, саме він визначає адекватну йому форму владного регулювання [18].

Сьогодні діяльність органів публічного адміністрування охоплює всі сфери діяльності суспільства. Але особливим об’єктом адміністрування на місцевому рівні є адміністративно-територіальна одиниця. Маємо констатувати той факт, що в умовах сьогодення різниця в економічному розвитку адміністративно-територіальних одиниць в Україні є дуже значною. На це впливає дуже багато різних факторів (проведення АТО, тимчасова окупація території, певні торговельні обмеження щодо країни-агресора та ін.). Через це говорити про вирішення проблем в економічній сфері територіальних утворень силами власних механізмів саморегулювання неможливо. Все це вимагає дієвої державної політики, зокрема у сфері економіки, задля втілення в життя концепції адміністративної реформи, яка сприятиме економічному зближенню адміністративно-територіальних одиниць. Дана практика підтверджує свою дієвість у країнах ЄС [39, с. 56 - 72]. Зокрема, у країнах Європейського союзу дисбаланс в економічному розвитку територіальних утворень є набагато меншим, ніж у нашій країні, але діяльність органів публічного адміністрування щодо покращення економіки є пріоритетним завданням уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування [187]. Вважаємо за доцільне наголосити, що адміністративно-правова сутність територіальної одиниці визначається через її характеристику як специфічного об’єкта публічного адміністрування, а також територіальної громади (місцевого колективу) та тих інтересів (питань місцевого значення), які притаманні первинному суб’єкту місцевого самоврядування - територіальному колективу; економічна - через визначення місця територіальної одиниці в загальному поступальному процесі суспільного розвитку, яке залежить від її місця в суспільному розподілі праці, від його функцій у внутрішньодержавних відтворювальних процесах [18].

Водночас система публічного адміністрування на місцевому рівні не може належним чином функціонувати без ефективного адміністративно- правового забезпечення. Адже за допомогою централізованого правового забезпечення лише окреслюється простір та визначаються межі для діяльності суб’єктів шляхом встановлення прогресивної та забороненої поведінки; простір між цими двома полюсами є предметом децентралізованого правового регулювання [18]. Ефективним засобом регулювання спірних відносин між суб’єктами місцевої влади - органами виконавчої влади на місцевому рівні та органами місцевого самоврядування має стати угода адміністративного характеру щодо розподілу владних повноважень через запровадження механізмів делегованого управління [12, с. 82].

З огляду на це діяльність органів публічного адміністрування на місцевому рівні має базуватися на раціональному розподілі повноважень між уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування шляхом передачі (делегування) певної частини повноважень від органів влади до самоврядних органів або через надання місцевим громадам більшої самостійності в прийнятті управлінських рішень. У той же час підкреслимо, що важливим є визначення чіткого кола об’єктів публічного адміністрування, оскільки до кожного об’єкта доцільно застосовувати певну форму державного (владного) впливу.

Розглянемо більш детально теоретичні підходи до визначення поняття адміністративно-правового механізму забезпечення.

У правовому полі поняття механізму правового забезпечення вперше було використане С. Алексєєвим. Учений вважав, що механізмом правового забезпечення є певна сукупність правових засобів, за допомогою яких регулюється відповідна сфера суспільних відносин [6]. Основними стадіями механізму правового забезпечення є формування і загальна дія норм права; виникнення правовідносин; реалізація прав та обов’язків, а також стадія правозастосування. Відповідно до цих елементів виокремлюють елементи аналізованого механізму: норми права; правовідносини, акти реалізації прав та обов’язків; правозастосовні акти [92].

Існують і інші погляди на визначення сутності означеного поняття. Зокрема, З. Гладун, на основі здійсненого ним дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення, структурує цей механізм на певні елементи та складові. На його думку, до елементів механізму адміністративно-правового забезпечення належать правові норми як загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою як регулятор суспільних відносин; акти застосування правових норм, тобто правові акти, які містять у собі індивідуальні владні приписи та ті, що винесені уповноваженим на те суб’єктом; правовідносини як врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки. До складових механізму він відносить акти застосування правових норм, їх тлумачення, законність та правосвідомість. [40, с. 11].

На думку С. Стеценка, механізм адміністративно-правового забезпечення являє собою певну систему правових засобів, що відповідають за адміністративно-правове регулювання суспільних відносин. У структурі цього механізму науковець виділяє органічні та функціональні елементи. До органічних він відносить ті з них, що характеризують сутність явища, яке регулюється, тобто елементи, без яких процес адміністративно-правового забезпечення не здійснюється. Це норми права, юридичні факти, правові відносини, акти реалізації норм права. Функціональними елементами дослідник називає ті, що впливають на ефективність механізму адміністративно-правового забезпечення, але не є обов’язковими елементами. Із наведеного випливає, що функціональні елементи виконують коригувальну функцію в механізмі адміністративно-правового забезпечення, тоді як механізм адміністративно-правового забезпечення може існувати і без них [169, с. 63-65].

З точки зору Н. Бедрака, механізм адміністративно-правового забезпечення слід розглядати з позиції чіткої вертикалі управлінського впливу. Зокрема, дослідник дотримується думки, що механізм адміністративно- правового забезпечення - це сукупність управлінських відносин між стороною, що керує, (уповноваженим органом державної влади), та підпорядкованою стороною. На його думку, механізм адміністративно-правового забезпечення - це певна сукупність відносин, де виключена юридична рівність учасників [13, с. 58].

Ряд вітчизняних науковців - В. Галунько, В. Олефір, М. Пихтін та ін. - механізм адміністративно-правового забезпечення визначають як засоби функціонування єдиної системи адміністративно-правового забезпечення з метою забезпечення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства й держави. До складових елементів механізму адміністративно-правового забезпечення ці дослідники відносять такі:

1) норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження - джерела права;

2) публічна адміністрація;

3) принципи діяльності публічної адміністрації;

4) індивідуальні акти публічної адміністрації;

5) адміністративно-правові відносини;

6) форми адміністративного права;

7) тлумачення норм адміністративного права;

8) методи адміністративного права;

9) процедури реалізації адміністративно-правових норм;

10) принцип законності [131, с. 688].

Дещо іншої позиції дотримується С. Мосьондз. Принципи адміністративного права, вважає він, не належать до структури механізму адміністративно-правового регулювання; до його складу входять такі норми адміністративного права, акти їх тлумачення й реалізації та суспільні відносини, які регулюються нормами адміністративного права [116, с. 34].

Підсумовуючи вищевикладене, можемо дійти висновку, що сутність механізму адміністративно-правового забезпечення визначається як сукупність засобів адміністративного права, що забезпечують правове регулювання суспільних відносин, які регулюються адміністративно- правовими нормами щодо виконання державних завдань.

Науковці-правники, аналізуючи зміст механізму адміністративно- правового забезпечення, розкривають його як сукупність адміністративно- правових засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на відносини, що виникають у процесі здійснення виконавчої влади, з допомогою яких здійснюється правове забезпечення (упорядкування) суспільних відносин у сфері публічного адміністрування [92, с. 120].

На основі наукових поглядів можливо сформувати перелік певних ознак адміністративно-правового забезпечення місцевої економічної політики. Вони характеризуються наявністю характерних особливостей, зокрема відповідають вимогам правових норм, мають чітку мету, чітко визначену адміністративну структуру, тобто вплив усіх органів публічного адміністрування здійснюється на всі елементи місцевої економічної політики.

Місцева економічна політика України формується та реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування місцевих господарських комплексів з метою активізації ролі територій в проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна державна місцева економічна політика України, як це визначено нормативними документами, ґрунтується на таких основних принципах:

• визнання й дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних місцевих сил;

• правове забезпечення економічної самостійності на місцевому рівні за рахунок розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

• дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

• досягнення економічного й соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального розподілу праці, раціонального природокористування, розвитку міжтериторіальних зв’язків [53].

Раціоналізація діяльності місцевої політики у сфері економіки, зростання економіки можливі лише за умови чіткого визначення та розподілу повноважень між уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування, шляхом делегування повноважень та надання самостійності в прийнятті рішень управлінського характеру. Процес проведення економічної реформи в Україні передбачає розширення повноважень органів публічного адміністрування у сфері місцевої економічної політики. Першочерговими завданнями в даному напрямі мають стати: оновлення адміністративно-територіальної структури економічної сфери; реформування системи органів публічного адміністрування у сфері економіки; розширення повноважень органів місцевого самоврядування у сфері економіки та щодо життєзабезпечення на підвладних їм територіях; забезпечення поступового переходу на обґрунтовану систему бюджетного регулювання шляхом збільшення повноважень місцевих органів публічного адміністрування щодо розподілу бюджетних надходжень на місцевому рівні.

Основою нової місцевої парадигми є визнання цілісності й рівноправності всіх складових єдиної територіальної системи — природно- ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального розподілу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу на місцевому рівні; удосконалення спеціалізації територіальних одиниць з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізація господарської діяльності на місцевому рівні на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну продукцію, і залучення іноземних інвестицій на місцевий рівень, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідація зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих територіальних одиницях [53, c. 242-243].

Як свідчать результати досліджень, на етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку на місцевому рівні в Україні впливають чотири групи чинників: державна місцева (територіальна) політика; чинники, що реалізують економічні відносини на місцевому рівні (ринкова трансформація); природно-ресурсний та виробничий потенціал територіальної одиниці; організаційно-управлінські чинники [15].

Перша група чинників - це база для досягнення соціально-економічних цілей. Чинники інших груп мають подвійне призначення. З одного боку, вони є базою для досягнення соціально-економічних цілей, а з іншого - на певному етапі постають як цілі соціально-економічного розвитку територіальної одиниці. Важливий методологічний момент у цьому процесі - те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складовою державної територіальної політики, а розробляється на її основі, виходячи з принципів та базових засад останньої [15, с. 85-86].

Підсумовуючи сказане, вважаємо за доцільне наголосити на необхідності розробки певних дієвих механізмів здійснення місцевої економічної політики. Дія даних механізмів має поширюватися та охоплювати всі сфери місцевої економіки. У першу чергу це мають бути механізми обґрунтування завдань місцевої економічної політики, раціонального використання природно-ресурсного потенціалу територіальної одиниці, механізм удосконалення діяльності органів публічного адміністрування у сфері економіки, механізм реалізації управлінських рішень у сфері економіки на місцевому рівні, механізм розвитку соціальної сфери та ін.

Із вищевикладеного можна дійти висновку, що основним механізмом реалізації цієї політики є механізм реалізації державної місцевої економічної політики, адже вона закладає основні засади для вироблення стратегії соціально-економічного розвитку територіальної одиниці. Вони включають такі заходи економічного та фінансового забезпечення: передбачення в бюджеті ресурсів для економічної підтримки дотаційних адміністративно- територіальних одиниць, формування територіальних громад за принципом економічної самостійності (приєднання дотаційних одиниць до прогресивних), вирішення питання щодо передачі у відання громад частини державного майна, необхідного для забезпечення виконання місцевої економічної політики.

Крім того, до цих заходів слід віднести такі: створення інститутів і механізмів забезпечення взаємного представництва центральних та місцевих органів влади; визначення розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічних, галузевих та інших особливостей територіальних одиниць; розробка методики та запровадження фінансового вирівнювання місцевих бюджетів; перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній дохідній базі, оптимізованих видатків за мінімальними нормативами бюджетної забезпеченості та на основі розмежування коштів державного і місцевого бюджетів; створення мережі місцевих агентств розвитку; створення ареалів та зон економічного зростання на територіальному рівні; розробка нової моделі організації місцевих органів влади та розмежування повноважень між ними; запровадження державного і територіального прогнозування, планування соціально-економічного розвитку територіальних

одиниць України.

При цьому важливого значення набуває дослідження проблем функціонування територіальних соціально-економічних систем (ТСЕС), що постають об’єктом політики економічного розвитку на місцевому рівні. Особливої уваги потребують зв’язки між її складовими, адже їх недосконалість значною мірою й сприяє деструктивним тенденціям [136].

Механізм реалізації місцевої територіальної економічної політики - це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їх господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної територіальної політики України, як визначено чинними нормативними документами, є: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання розвитку на місцевому рівні, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжтериторіальна та прикордонна співпраця тощо) [105].

Першоосновою механізму місцевої економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави та місцевих органів влади, а також відповідні організаційні структури адміністрування соціально- економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу здійснює політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного та місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого й загальнодержавного призначення, формування централізованих і місцевих (територіальних) фондів різного цільового призначення [53].

Механізм державної місцевої економічної політики має поєднувати в собі методи прямого та опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає можливість забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей [53].

Діяльність органів публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні характеризується застосуванням у процесі управління методів регулювання економіки, зокрема: встановлення певних квот на виробництво, ввезення та вивезення певної продукції; обмеження цін, надання цільових дотацій, державної фінансової допомоги тощо. Крім того, для стимулювання розвитку економічної сфери на місцевому рівні органи публічного адміністрування можуть використовувати й інші заходи, спрямовані на зменшення податкового навантаження, забезпечення пільгового кредитування з метою поліпшення економічного клімату на території адміністративно-територіальної одиниці [20, c. 14-15].

Досить актуальним є також питання щодо реформування діючої системи бюджетів із розширенням повноважень місцевих органів публічного адміністрування. Процес реформування передбачає суттєве розширення повноважень органів публічного адміністрування на місцевому рівні в процесі бюджетної політики, шляхом зміни нормативів щодо відрахувань коштів від місцевих податків до державного бюджету.

В економічній політиці на місцевому рівні особливий акцент слід зробити на економічному стимулюванні розміщення нових виробничих об’єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон’юнктури. У першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену територіальну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес здатен ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню територіальних центрів малого та середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної

діяльності.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб’єктів господарювання. Із 1996 р. в Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони створено в Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв’язку з виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона «Славутич» [53, с. 42-43].

Важливе місце в діяльності органів публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні належить територіальним утворенням з проблемною економікою. Це території, які через певні геополітичні явища сьогодні не в повній мірі використовують весь свій економний потенціал, що, безумовно, спричиняє занепад соціально-економічної сфери. У нашій країні основною причиною таких проблем нині є тимчасова окупація частини території України.

Зрозуміло, що сьогодні повна реалізація пропозицій, спрямованих на побудову принципово нової методологічної бази політики територіального розвитку, є доволі проблематичною через існуючі інституційні, організаційні, правові бар’єри. Для їх ліквідації потрібна адміністративна реформа, яка стала б дієвим каталізатором підвищення ефективності управління процесами соціально-економічного розвитку на місцевому рівні, зробила б їх більш динамічними та мобільними [121].

Економічна політика на місцевому рівні передбачає визначення відповідних пріоритетів, тобто надання на даному етапі розвитку переваги конкретним галузям, видам діяльності, формам господарювання. Залежно від важливості поставленої мети та рівнів управління пріоритети можуть встановлюватися як на державному, так і на місцевому рівні управління. У системі державної територіальної політики особливе місце посідає організаційно-економічний механізм регулювання територіального розвитку, який включає до себе широкий спектр економічних важелів: пряме державне інвестування, розробку й фінансування цільових міжтериторіальних програм, створення спеціальних фондів, надання субсидій і дотацій, пільгових кредитів тощо [186].

У процесі проведення адміністративної реформи в Україні функція адміністрування з боку уповноважених органів державної влади повинна мати на меті забезпечення функціонування адміністративно-територіальних одиниць на належному рівні. У свою чергу створення необхідних умов для здійснення місцевої економічної політики можливе лише за умови розширення повноважень місцевих органів публічного адміністрування та прийняття управлінських рішень у сфері економіки на місцевому рівні. Перш за все це стосується сфери приватизації майна, надання в оренду сільськогосподарських угідь, розвитку соціальної сфери територіальної одиниці тощо.

Діяльність органів публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні має забезпечити сприятливий соціально-економічний клімат на підвладній їм території. Для виконання цих завдань ці органи наділені владними повноваженнями та уповноважені на використання різного роду методів адміністрування, зокрема і у сфері економіки [50, c. 146-148].

У цілому місцева економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на економічний розвиток на місцевому рівні. При визначенні пріоритетних напрямів територіальної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню територіальних одиниць [53].

На основі чіткого визначення мети державної місцевої економічної політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами адміністрування визначено структурну перебудову економіки України на місцевому рівні, насамперед промислових територіальних одиниць і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію в промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС [104].

Зазначимо, що основним із найважливіших завдань діяльності органів публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні є вирішення соціальних проблем адміністративно-територіальної одиниці. Вирішення саме соціальних проблем дасть значний поштовх у розвитку економіки на місцевому рівні. Але здійснити це можливо лише шляхом кардинальних змін у системі публічного адміністрування на місцевому рівні. Діяльність органів публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні має бути направлена на створення нових робочих місць, сприятливих умов для розвитку малого й середнього підприємництва та економічної привабливості територіальної одиниці в цілому.

На підставі викладеної вище характеристики визначення «адміністративно-правовий механізм забезпечення місцевої економічної політики» маємо сформулювати певний перелік притаманних йому ознак, до яких віднесемо: державне підпорядкування, що зумовлене потребою виконання вимог загальнодержавної економічної політики на місцевому рівні, має ознаки засобу реалізації влади держави, який характеризує його як певну керівну спрямованість механізму; реалізується шляхом скоординованої діяльності органів публічного адміністрування; спрямований на розвиток соціально- економічної сфери адміністративно-територіальної одиниці; наявність чітко визначеного об’єкта адміністрування, у ролі якого постає місцева економічна політика. Із наведеного випливає, що адміністративно-правовий механізм забезпечення місцевої економічної політики являє собою чітко визначену сукупність методів та засобів публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні, що передбачають поліпшення суспільних відносин у сфері економіки, здійснення яких покладено на вповноважені органи публічної влади.

Як підсумок вищевикладеного отримуємо такий висновок: адміністративно-правове забезпечення у сфері економіки на місцевому рівні являє собою чітко визначений, цілеспрямований, забезпечувальний вплив місцевих органів публічного адміністрування та інших суб’єктів (громадських об’єднань, координаційних органів тощо), що мають власні або делеговані повноваження, на суспільні відносини у сфері економіки, межі та сутність якого зумовлені його галузевим характером.