<<
>>

Нормативно-правове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами

Вивчення питання нормативно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування слід почати із положень Конституції України, стаття 19 якої встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [71].

З цього положення Конституції України стає зрозуміло, що діяльність органів місцевого самоврядування у сфері реклами повинна бути чітко врегульована на законодавчому рівні, визначено їх правовий статус, повноваження, гарантії діяльності тощо.

Стаття 42 Конституції України забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності та покладає на державу обов’язок щодо захисту прав споживачів. Таке положення Основного Закону поширюється на діяльність у сфері реклами, оскільки, з одного боку, рекламна діяльність є видом підприємницької діяльності, а з іншого, діяльність держави повинна бути спрямована на захист прав споживачів від недобросовісної реклами. Таким чином, простежується тісний зв’язок законодавства про рекламу із законодавством про захист прав споживачів і законодавством про захист економічної конкуренції.

Із набуттям Україною незалежності почався процес переходу від адміністративно-планової до ринкової економіки та формування законодавства для її ефективного розвитку.

Формування законодавства України про рекламу здійснювалося поступово. До 1994 року в Україні по суті не існувало жодного нормативноправового акта, метою прийняття якого було врегулювання правовідносин у сфері реклами. До цього часу існували правові норми, які були розпорошені у значній кількості нормативних актів та стосувалися лише деяких аспектів регламентації рекламної діяльності.

Розвиток ринку рекламних послуг, зловживання з боку суб’єктів господарювання, численні скарги від населення зумовили прийняття першого спеціального нормативно-правового акта у сфері регулювання рекламної діяльності.

З метою впорядкування рекламної діяльності, створення сприятливих умов для функціонування товарних ринків, запобігання недобросовісній конкуренції у сфері реклами, забезпечення захисту прав громадян та інтересів держави, Президентом України було видано Указ від 5 грудня 1994 року № 723/94 «Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та її припинення» [154]. Зазначений підзаконний акт вперше ввів поняття недобросовісної реклами, встановлював заборони щодо реклами, використання в ній державних символів тощо. Уперше було уповноважено державний орган - Антимонопольний комітет України на здійснення контролю за запобіганням недобросовісній рекламі та її припиненням. До компетенції органів місцевого самоврядування входило лише внесення подання на розгляд вищезазначеному органу державної влади в разі виявлення ознак недобросовісної реклами.

Незважаючи на позитивну роль, яку відіграв зазначений вище Указ у сфері правового регулювання реклами, він не мав усіх якостей універсальності, необхідних для забезпечення єдності й непротиріччя правової бази регулювання реклами. Не було встановлено відповідальність виробників реклами та її розповсюджувачів за порушення рекламного законодавства [74, с. 61-62].

Для формування єдиного механізму регулювання рекламних правовідносин, усунення недоліків і прогалин у правовому регулюванні, 3 липня 1996 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про рекламу» [140]. Він став єдиним, комплексним, спеціальним нормативно-правовим актом, який визначав основні засади рекламної діяльності в Україні, врегулював відносини, що виникають у процесі створення, розповсюдження та одержання реклами на території України. Зазначений закон заклав підвалини рекламного законодавства [87, с. 16], став відправною точкою для прийняття інших нормативно-правових актів [96, с. 36].

Прийнятий нормативно-правовий акт складався з IV розділів та 29 статей, в яких чітко встановлено термінологію, принципи рекламної діяльності, збережено та дещо розширено загальні обмеження щодо реклами, але найголовніше встановлено юридичну відповідальність за порушення законодавства про рекламу та надано право державним органам накладати стягнення.

У цьому акті законодавець максимально чітко визначив політику державного регулювання рекламної діяльності. [74, с. 62]

Окремої уваги заслуговує стаття 15 Закону України «Про рекламу», нормами якої було визначено поняття зовнішньої реклами, місця її розташування та заборони, погодження розміщення такої реклами, але найголовніше уперше надано органам місцевого самоврядування право встановлювати порядок розміщення зовнішньої реклами на підпорядкованій їм території. Частина 2 статті 15 Закону України «Про рекламу» (в редакції від 03.07.1996) зазначає, що порядок розміщення зовнішньої реклами встановлюється відповідними місцевими органами влади в межах їх компетенції (без втручання у форму та зміст реклами) [140].

Оскільки для органів місцевого самоврядування одним з найпріоритетніших завдань є забезпечення благоустрою території населеного пункту, важливим для правового регулювання рекламних правовідносин та ідентифікації реклами стало введення терміну «вивіска». Закон України «Про рекламу» встановив, що інформація (вивіска) про особу, розміщена на фасаді, біля входу (в'їзду), або про її продукцію у вітрині споруди, в якій ця особа займає приміщення, не потребує отримання дозволу місцевого органу влади [140].

Натомість, слід зауважити, що таке визначення було дуже невдалим, оскільки по суті дублювало поняття «реклама» та на практиці викликало суперечки між суб’єктами господарювання й органами державної влади та органами місцевого самоврядування в частині віднесення тієї чи іншої інформації до «реклами».

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» від 11 липня 2003 року № 1121-IV [151] зазначений нормативно-правовий акт було викладено у новій редакції, яка чинна станом і на сьогодні.

Новою редакцією Закону вдосконалено понятійний апарат, зокрема ключового поняття «реклама», введено поняття «реклама на транспорті», «соціальна реклама», «прихована реклама», «порівняльна реклама», але з огляду на досліджувану тему важливим є введення поняття «зовнішня реклама».

Під зовнішньою рекламою Закон України «Про рекламу» визначає рекламу, що розміщується на тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг [151].

Новою редакцією Закону України «Про рекламу» встановлено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України [140]. На виконання зазначеної норми Закону Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 29.12.2003 № 2067 «Про затвердження Типових правил розміщення

зовнішньої реклами» [135], якою врегульовано відносини, що виникають у зв'язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначено порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

На законодавчому рівні було чітко врегульовано, що видача дозволів здійснюється саме виконавчими органами відповідної ради, тобто посадовими особами місцевого самоврядування, які мають встановлені права й обов’язки та несуть за невиконання останніх юридичну відповідальність. Натомість, редакцією Закону від 1996 р. зазначене питання врегульовано не було, що на практиці призводило до делегування повноважень щодо видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами комунальним підприємствам.

Ще однією позитивною рисою нової редакції Закону України «Про рекламу» стало закріплення на законодавчому рівні заборони щодо стягнення плати за видачу дозволів на розміщення зовнішньої реклами, яка унеможливила зловживання з боку посадових осіб місцевого самоврядування. Також було конкретизовано й зменшено кількість заборон та обмежень щодо розміщення зовнішньої реклами, встановлено їх вичерпний перелік [96, с. 38].

Практична реалізація законодавства щодо регулювання рекламних правовідносин можлива тільки за умови наявності системи органів, що безпосередньо займаються цими функціями [124, с.

28, 198, с. 302]. Задля здійснення ефективного контролю за дотриманням законодавства України про рекламу було здійснено розподіл меж відповідальності між компетентними органами. Зокрема, відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про рекламу» контроль здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів - щодо захисту прав споживачів реклами; Антимонопольний комітет України - щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення - щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику - щодо реклами державних цінних паперів;

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку - щодо реклами на фондовому ринку; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах будівництва, архітектури - щодо спорудження житлового будинку; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення, - щодо реклами про вакансії (прийом на роботу) [140; 195, с. 145]. Однак варто відзначити неконкретизованість повноважень контролюючих органів щодо видів, форм, методів контролю тощо, а також, на нашу думку, самого переліку контролюючих органів, до яких необхідно віднести й органи місцевого самоврядування.

Також слід зауважити, що з метою створення комфортних умов для здійснення господарської діяльності, унеможливлення контакту суб’єктів господарювання з посадовими особами дозвільних органів та усунення корупційних ризиків під час видачі документів дозвільного характеру видача дозволів на розміщення зовнішньої реклами здійснюється через центри надання адміністративних послуг. У зв’язку із цим діяльність органів місцевого самоврядування в частині видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами забезпечується і нормами Закону України «Про адміністративні послуги» [126].

Закон України «Про адміністративні послуги» є загальним, ним визначено правові засади реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері надання адміністративних послуг. Зазначеним нормативно-правовим актом встановлено поняття адміністративної послуги, строки та порядок їх надання, платність або безоплатність, а також вирішено питання створення та функціонування центрів надання адміністративних послуг, правовий статус адміністраторів і загальні питання їх взаємодії із суб’єктами надання адміністративних послуг.

Стаття 1 зазначеного вище Закону під адміністративною послугою розуміє результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону. Із цього визначення зрозуміло, що видача документів дозвільного характеру є адміністративною послугою та оскільки рекламна діяльність є господарською діяльністю, то на порядок видачі (переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволів на розміщення зовнішньої реклами спрямовані норми Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» [129]. Належність дозволу на розміщення зовнішньої реклами до документів дозвільного характеру закріплено Законом України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» [155].

Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» врегулював питання порядку взаємодії дозвільних органів, серед яких, як зазначалося, є й органи місцевого самоврядування, та адміністраторів, визначив правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, а також визначив основні принципи державної політики, вимоги до дозвільної системи у сфері господарської діяльності, перелік контролюючих органів та юридичну відповідальність за порушення законодавства у сфері видачі документів дозвільного характеру.

Особливої уваги заслуговує стаття 4-1 зазначеного Закону, оскільки її нормами встановлено основні вимоги до порядку видачі документів дозвільного характеру (відмови в їх видачі), переоформлення, видачі дублікатів та анулювання. Абзац 2 частини 1 цієї статті чітко встановлює повноваження органів місцевого самоврядування приймати обов’язкові для виконання рішення про затвердження порядків видачі (відмови у видачі, переоформлення, видачі дублікатів, анулювання) документів дозвільного характеру. У разі якщо спеціальним законом передбачено прийняття Кабінетом Міністрів України типового порядку видачі документа дозвільного характеру, то такі рішення органів місцевого самоврядування

повинні відповідати положенням акта вищого органу виконавчої влади.

Видача дозволів на розміщення зовнішньої реклами виконавчими органами сільських, селищних, міських рад здійснюється на підставі затверджених ними порядків, детальний аналіз яких буде здійснено в подальшому.

Діяльність органів місцевого самоврядування у сфері регулювання рекламних правовідносин забезпечується і профільним законом, а саме: Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» [138], стаття 30 якого відносить надання дозволів на розміщення реклами до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку.

Законодавство України про рекламу відповідно до статті 3 Закону України «Про рекламу» складається із цього Закону та інших нормативно- правових актів, що регулюють відносини у сфері реклами. До таких нормативно-правових актів слід віднести і підзаконні акти.

До найбільш значущих для регулювання органами місцевого самоврядування відносин у сфері реклами є постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» [135] та постанова Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 693 «Про затвердження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» [130].

Слід зауважити, що прийняття постанови від 29.12.2003 № 2067 було безпосередньо пов’язано із викладенням Закону України «Про рекламу» в новій редакції та спрямовано на приведення актів Кабінету Міністрів України у відповідність із зазначеним законодавчим актом. До цього часу порядок розміщення зовнішньої реклами в населених пунктах здійснювався на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 23.09.1998 № 1511 «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» [156].

З моменту прийняття постанови від 29.12.2003 № 2067 до неї вносилися досить суттєві зміни, спрямовані перш за все на дерегуляцію, спрощення видачі документів дозвільного характеру, зменшення фінансового тиску на суб’єктів господарювання.

Регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами початковою редакцією постанови було покладено на робочий орган - відділ, управління при сільській, селищній або міській радах або ж установа або організація, яка радою уповноважена. Крім того, робочий орган було наділено правом надання платних послуг, пов’язаних з видачею дозволів на розміщення зовнішньої реклами, наприклад виготовлення топогеодезичних матеріалів знімання місцевості (М 1:500) з прив'язкою місця розташування наземного рекламного засобу та позначенням виду робіт, надання розповсюджувачам зовнішньої реклами інформації про можливі місця розташування рекламних засобів тощо [156]. На практиці це призводило до:

- делегування повноважень щодо видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами комунальним підприємствам;

- безпосередної зацікавленості підприємств у максимізації прибутків від надання платних послуг;

- створення монопольного становища на ринку послуг, пов’язаних із підготовкою документів для отримання дозволів на розміщення зовнішньої реклами і, як наслідок, високих цін на такі послуги. Документи, що підготовлені в інших органах, установах, організаціях, не приймалися як такі, що не відповідають вимогам робочого органу.

Вирішити зазначені вище проблемні питання у правовому регулюванні правовідносин, пов’язаних із видачею дозволів на розміщення зовнішньої реклами, вдалося через прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 09.09.2009 № 968 «Про внесення змін до Типових правил розміщення зовнішньої реклами» [157]. Нормами цієї постанови було чітко встановлено, що робочим органом може бути лише виконавчий орган сільської, селищної або міської ради та скасовано право надання останнім платних послуг. Пункт 13 було доповнено нормою щодо справляння плати за тимчасове користування місцями, які знаходяться в комунальній власності, до бюджетів територіальних громад сіл, селищ, міст, що унеможливило різні маніпулювання із грошовими коштами та зарахуванням їх до відповідних бюджетів.

Як вже неодноразово зазначалося, першочерговим завданням органів місцевого самоврядування є забезпечення благоустрою території адміністративно-територіальної одиниці. У ході здійснення контролю за додержанням законодавства про рекламу та благоустрій населених пунктів для посадових осіб місцевого самоврядування важливим є відмежування зовнішньої реклами від вивіски суб’єкта господарювання, які частіше за все відрізняються лише інформаційною складовою.

До 2008 року у законодавстві України взагалі не було визначення поняття «вивіска (табличка)», що на практиці призводило до зловживань з боку суб’єктів господарювання в частині їх інформаційного наповнення, кількості та місць розташування. Із цього приводу надавав роз’яснення Державний комітет України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва [219], але питання було врегульовано шляхом внесення доповнень до частини 9 Закону України «Про рекламу» та прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 23.05.2012 № 495 «Про внесення змін до Типових правил розміщення зовнішньої реклами» [158].

Слід зауважити позитивні зміни, внесені постановою від 23.05.2012 № 495. Зазначеним підзаконним нормативно-правовим актом встановлено поняття «вивіска чи табличка», основні вимоги та заборони щодо їх розміщення, максимальна площа поверхні підстави та порядок їх демонтажу, однак важливим з точки зору практики є неврегульоване питання щодо їх кількості.

Але найбільш суттєві та спрямовані на полегшення здійснення господарської діяльності її суб’єктами зміни до Типових правил розміщення зовнішньої реклами були внесені постановою Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 № 1173 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету

Міністрів України щодо відповідності основним вимогам до дозвільної системи у сфері господарської діяльності» [159]. Зазначеною постановою Типові правила розміщення зовнішньої реклами було приведено у відповідність до норм Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», однак її прийняття здійснювалося поспіхом, без додержання процедури, про що свідчать технічні помилки в її тексті та позови до адміністративного суду про її скасування [123].

Наприклад, постановою від 16.12.2015 № 1173 було скасовано процедуру встановлення пріоритету на місце розташування рекламного засобу (відмова у встановленні), продовження строку його дії, однак з повноважень робочого органу, передбачених у пункті 6 чинної редакції Типових правил розміщення зовнішньої реклами, таке положення виключено не було. Цікавим видається й пункт 34 чинної редакції, який встановлює вимоги до зовнішньої реклами, зокрема нанесення на опори спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, що розміщуються вздовж проїжджої частини вулиць і доріг, вертикальної дорожньої розмітки зі світлоповертаючих матеріалів. Вимогу щодо нанесення такої розмітки висуває Державтоінспекція, хоча такого органу виконавчої влади станом на день прийняття постанови від 16.12.2015 № 1173 не існувало [152].

Крім того, Кабінетом Міністрів України під час прийняття та оприлюднення постанови від 16.12.2015 № 1173 фактично не було надано можливості органам місцевого самоврядування підготувати кваліфіковані кадри, матеріально-технічну базу, порядок взаємодії з іншими органами та особами для її ефективного впровадження. Хоча в тексті постанови і не зазначено рекомендації або обов’язок приведення органами місцевого самоврядування власних актів у відповідність, статті 117 Конституції України та 52 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [153] регламентують набрання чинності постановами Кабінету Міністрів України з дня їх офіційного опублікування та обов’язковість для виконання.

Суттєвим недоліком останніх змін до Типових правил розміщення зовнішньої реклами, на нашу думку, є виключення з переліку погоджуючих органів спеціально уповноваженого органу з питань містобудування та архітектури. На практиці це призводить до абсолютного нехтування з боку суб’єктів господарювання особливостями архітектури, історичною або культурною цінністю певної будівлі або району населеного пункту.

Пунктом 24 Типових правил розміщення зовнішньої реклами встановлено, що правовою підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов’язаних із розміщенням рекламних засобів, є виданий у встановленому порядку дозвіл. Отже, після отримання дозволу суб’єкти господарювання набувають права розміщувати спеціальні конструкції та рекламувати власну продукцію або ж надавати послуги з рекламування іншим особам. Пункт 30 Типових правил розміщення зовнішньої реклами в редакції, що діяла до прийняття постанови від 16.12.2015 № 1173, надавав можливість переоформлення дозволів у разі набуття права власності (або передачі в оренду) на рекламний засіб іншою особою. Права власника місця розташування рекламного засобу при цьому не порушувалися, оскільки переоформлення здійснювалося лише за його згодою. Така процедура була дуже зручною, надавала можливість реалізувати суб’єктам господарювання своє право розпорядження майном. Постановою від 16.12.2015 № 1173 зазначений пункт було скасовано, що призвело до невдоволення з боку представників рекламного співтовариства та звернення до суду з позовом про скасування постанови № 1173 щодо цього питання.

Із суто практичної точки зору негативним є скасування такої підстави для анулювання (скасування) дозволу як невикористання місця розташування рекламного засобу безперервно протягом шести місяців. У складних соціальних, політичних та економічних умовах ризик припинення підприємницької діяльності є досить високим, особливо це стосується банківської сфери, малого та середнього бізнесу. Частина 7 статті 4 -1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» передбачає таку підставу для анулювання документа дозвільного характеру як припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця. Однак, ураховуючи строки здійснення процедури припинення господарської діяльності, які можуть сягати декількох років, зацікавлені у розміщенні реклами особи не мають законної можливості отримати дозвіл через чинність дозволу особи, діяльність якої припиняється. Тому, на нашу думку, скасування такої підстави для анулювання дозволу на розміщення зовнішньої реклами є недоцільним.

Незважаючи на певні недоліки, в цілому внесені зміни до Типових правил розміщення зовнішньої реклами спрямовані на спрощення ведення бізнесу. Суттєво скорочено строки видачі документа дозвільного характеру з двадцяти п’яти робочих днів до десяти, погодження дозволів на розміщення зовнішньої реклами, нанесення прив’язки місця розташування рекламного засобу на топогеодезичний знімок місцевості, виготовлення бланків дозволів покладено на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, при чому стягнення плати за видачу дозволів забороняється.

Позитивним моментом у реалізації Типових правил розміщення зовнішньої реклами є перехід від паперового документообігу до електронного, що значно спрощує процедуру погодження дозволів на розміщення зовнішньої реклами, заощаджує бюджетні кошти та сприяє поліпшенню екологічної ситуації. Усі погодження здійснюються робочим органом шляхом взаємодії із передбаченими постановою органами або особами без залучення суб’єкта господарювання, при чому останній самостійно встановлює строк для надання такого погодження.

Дисциплінуючим фактором для органів та осіб, що здійснюють погодження дозволу на розміщення зовнішньої реклами, є закріплення на подзаконному рівні «принципу мовчазної згоди». Суть його полягає в тому, що в разі ненадання погодження у встановлений робочим органом строк, вважається, що видачу дозволу погоджено.

Здійснення органами місцевого самоврядування контролю за додержанням вимог Типових правил розміщення зовнішньої реклами зумовлює необхідність їх взаємодії з органами державної влади. У разі невиконання розповсюджувачем зовнішньої реклами вимог органу, що здійснює контроль, останній надає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів для накладення адміністративних стягнень, що врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 693 «Про затвердження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» [ 130].

Зазначений підзаконний нормативно-правовий акт встановлює перелік діянь, за які винні особи можуть бути притягнені до відповідальності, розміри штрафних санкцій, порядок розгляду справ про порушення законодавства про рекламу, а також перелік осіб, що уповноважені розглядати справи тощо. Ним встановлено розміри штрафів за порушення вимог та умов, зафіксованих у розділі ІІІ Закону України «Про рекламу», які накладаються на рекламодавців у сфері лікарських засобів та медичної техніки, профілактики, діагностики, лікування та реабілітації, алкогольних напоїв і тютюнових виробів тощо [24, с. 50].

Наприклад, відповідно до пункту 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу штраф у п’ятикратній вартості розповсюдження реклами може накладатися на рекламодавців, винних у замовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом. Сплата штрафу може здійснюватися правопорушником добровільно або на підставі рішення суду.

Нормативно-правове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування здійснюється і на рівні центральних органів виконавчої влади. Наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі від 12.01.2012 № 28 [160] затвердив Положення про державного адміністратора і порядок його взаємодії з регіональними, місцевими дозвільними органами та суб’єктами господарювання. Зазначений документ регулює питання взаємодії робочого органу та адміністраторів дозвільних центрів під час видачі (переоформлення, видачі дублікатів, анулювання) дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Серед інших актів центральних органів виконавчої влади, які регулюють рекламні або суміжні з ними правовідносини, слід виокремити Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 18.04.2006 № 39 «Про Тимчасовий порядок формування, ведення та користування реєстром документів дозвільного характеру» [ 161], накази Міністерства охорони здоров’я від 31.10.2011 № 723

«Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами» [162], від 01.12.2004 № 590 «Про затвердження опису зовнішнього сигнального покажчика аптечного закладу та його структурного підрозділу» [163], від 02.02.2011 № 49 «Про затвердження Ліцензійних умов

провадження господарської діяльності з медичної практики» [164], наказ Міністерства юстиції України від 23.03.2011 № 888/5 «Про затвердження Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за організацією нотаріальної діяльності» [165] тощо. Здебільшого положення наведених актів використовують виконавчі органи сільських, селищних, міських рад для відмежування реклами від інформації, обов'язковість розміщення та оприлюднення якої визначено іншими нормативно-правовим актами.

Важливе значення серед нормативно -правових актів, що регулюють рекламу, мають акти, прийняті органами місцевого самоврядування, які у межах своєї компетенції, визначеної Конституцією України, мають право самостійно вирішувати питання місцевого значення [74, с. 64]. Обов’язковість прийняття актів виконавчими органами сільської, селищної або міської ради прямо передбачено у статті 16 Закону України «Про рекламу» та пунктом 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами.

Розглянемо досвід регулювання рекламних правовідносин у великих містах України - Києві, Львові, Одесі та Харкові, а також прийняті їх органами місцевого самоврядування регуляторні акти.

Порядок розміщення реклами в місті Києві, затверджений рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 № 37/6253 [132], прийнято з метою уніфікації всіх процедур з питань розміщення зовнішньої реклами, реклами на транспорті та в ліфтах будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва. Зазначеним порядком затверджено понятійний апарат, повноваження робочого органу, порядок отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, внесення до нього змін, переоформлення, продовження строку дії, скасування, вимоги до технічного стану спеціальних конструкцій, їх проектної документації, вимоги до розташування рекламних засобів та їх демонтажу, порядок визначення розміру плати за користування місцями комунальної власності для розташування спеціальних конструкцій.

Слід також звернути увагу на заповнення прогалин у правовому регулюванні правовідносин, пов’язаних із розміщенням соціальної реклами. Чинний Закон України «Про рекламу» не містить правових норм, які регулюють відносини щодо розміщення соціальної реклами на спеціальних конструкціях зовнішньої реклами, а встановлює лише поширення пільг на осіб, які безоплатно виробляють і розповсюджують таку рекламу. Порядком розміщення реклами в Києві встановлено, що в період розміщення суб’єктом господарювання соціальної реклами плата за користування місцями не нараховується. При чому розповсюджувач зовнішньої реклами повинен надати 5 % площі поверхонь рекламних засобів, на які видано дозволи.

До особливостей зазначеного вище порядку слід віднести закріплення в одному регуляторному акті норм, що регулюють відносини щодо розміщення реклами на транспорті та в ліфтах будинків. У цих відносинах органи місцевого самоврядування або уповноважені ними органи (особи) виступають як суб’єкти цивільних/господарських правовідносин та власники (балансоутримувачі) транспортних засобів або об’єктів нерухомого майна.

Досить детально врегульовано відносини щодо розміщення зовнішньої реклами у місті Львові. Правила розміщення зовнішньої реклами у місті Львові, затверджені рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради

від 21.05.2010 № 569 [166] детально регламентують порядок отримання дозволів на розміщення зовнішньої реклами в межах зазначеного населеного пункту, вимоги до дизайну, проектно-технічної документації спеціальних конструкцій тощо. До особливостей правил можна віднести закріплення вимог щодо мови зовнішньої реклами та питання розміщення спеціальних конструкцій в історичній частині міста.

Не можна обійти увагою і невідповідність деяких положень Правил розміщення зовнішньої реклами у м. Львові нормам Типових правил розміщення зовнішньої реклами.

Зокрема, для отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами суб’єкту господарювання необхідно надати у двох примірниках топогеодезичний знімок місцевості (М 1:500) з нанесеними комунікаціями, що виконаний ліцензійною організацією, строком виготовлення не більше одного року, оригінал витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також здійснити погодження, зокрема з районною адміністрацією, за місце встановлення рекламного засобу [166]. Надання зазначених документів та отримання погодження суперечить нормам Типових правил розміщення зовнішньої реклами, якими встановлено вичерпний перелік документів, необхідних для отримання дозволу, а також вичерпний перелік органів та осіб, з якими необхідно погодити його видачу, бюрократизує процедуру отримання документа дозвільного характеру та створює додатковий фінансовий тиск на суб’єктів господарювання.

Окрім цього, підставами для скасування дозволів за Правилами розміщення зовнішньої реклами у м. Львові є порушення вимог Закону України «Про рекламу», цих Правил та невиконання зобов’язань за договором про тимчасове користування місцем для розташування рекламного засобу, а також підстави, передбачені Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами. При цьому не конкретизовано порушення саме яких норм Правил та невиконання або неналежне виконання яких умов договору тягне за собою правові наслідки у вигляді скасування документа дозвільного характеру, що сприяє зловживанням з боку посадових осіб місцевого самоврядування.

Наступним проаналізованим регуляторним актом, що регулює відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами в межах території обласного центру, є Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, затверджені рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434 [167]. У цілому зазначений акт деталізує положення Типових правил розміщення зовнішньої реклами з урахуванням особливостей населеного пункту, визначає порядок надання дозволів, демонтажу спеціальних конструкцій, порядок надання в користування місць для їх розташування тощо. Особливої уваги заслуговує норма, що надає право робочому органу надавати такі платні послуги: виготовлення топогеодезичних матеріалів знімання місцевості з прив’язкою місця розташування наземного рекламного засобу та позначенням виду робіт; організація розробки архітектурно-планувальних завдань для виконання проектної документації розміщення складних спеціальних конструкцій; технічне обстеження рекламного засобу після його розташування та складення акта установки, де підтверджується ідентичність місця розташування, площі, виду і розміру характеристикам, зазначеним у дозволі; надання допомоги при установці рекламного засобу згідно з топогеодезичними матеріалами; послуги, пов’язані з внесенням змін у дозвіл на розміщення зовнішньої реклами; погодження дозволу із зацікавленими органами (особами) та інші платні послуги. При цьому встановлено, що стягнення плати за видачу дозволу забороняється.

Детальний аналіз Правил розміщення зовнішньої реклами у місті Одесі дає змогу дійти висновку, що в порушення вимог Закону України «Про рекламу» виконавчими органами міської ради стягується плата через складання акта установки рекламного засобу, яким підтверджується ідентичність місця розташування спеціальної конструкції, його площі, виду і розміру, зазначеним у дозволі.

Звичною для більшості регуляторних актів, що встановлюють правила розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах, є практика диференціації плати за користування місцями для розташування рекламних засобів залежно від типу спеціальної конструкції, її конструктивних особливостей, а також місця розташування. Правилами розміщення зовнішньої реклами у місті Одесі стягується подвійна плата за розміщення рекламного засобу із незаповненою рекламною площею [167], що разом з відсутністю попиту на їх послуги і продажів тягнуть за собою несприятливі наслідки фінансового характеру для власників таких конструкцій.

Розглянемо особливості нормативного забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування у сфері регулювання рекламних правовідносин у місті Харкові. Основним документом, що регулює зазначені правовідносини, є Правила розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові, затверджені рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 02.10.2013 № 609 [168].

Розглянувши детально положення зазначеного вище регуляторного акта необхідно зазначити, що з метою створення сприятливих умов для ведення бізнесу, покращення інвестиційного клімату та введення європейської практики видачі документів дозвільного характеру виконавчими органами Харківської міської ради розроблено та впроваджено процедуру отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами без стягнення будь-якої плати за оформлення необхідних документів або пов’язаних із ними дій. Процедура погодження дозволу здійснюється робочим органом без залучення суб’єкта господарювання, оформлення топогеодезичного знімку місцевості (М 1: 500) з прив’язкою до місцевості та виготовлення бланків дозволів покладено на робочий орган.

Особлива увага міської влади зосереджена на недопущенні нагромадження спеціальних конструкцій у місті, їх гармонічному поєднанні з архітектурою, навколишнім середовищем, з одного боку, та ефективним наповненням міського бюджету, з іншого. У зв’язку із цим на основних магістралях та у центральній частині міста розміщення спеціальних конструкцій здійснюється виключно за схемами, які затверджуються виконавчим комітетом та оприлюднюються у встановленому порядку, а для розташування окремих видів спеціальних конструкцій встановлюються вимоги залежно від зони території міста. Для цілей розміщення зовнішньої реклами виконавчими органами міської ради було прийнято рішення про умовне розмежування території населеного пункту на п’ять зон. Наприклад, у першій зоні розміщення виносних щитів (штендерів) та розтяжок над проїжджою частиною автомобільної дороги взагалі заборонено [168].

На сьогодні для великих міст нагальною є проблема заторів на дорогах. Як показує практика, найбільш ефективними з точки зору продажу місць для розміщення реклами є спеціальні конструкції, розташовані на перехрестях та автомагістралях з пожвавленим рухом транспортних засобів. Обслуговування рекламних конструкцій здійснюється за допомогою спеціальної техніки, яка створює перешкоди для вільного руху транспортних засобів і сприяє утворенню заторів. Для вирішення зазначеної проблеми Правилами розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові встановлено заборону на заміну рекламних сюжетів (постерів) із використанням спеціальної техніки в будні із сьомої до двадцять першої години, а посадовими особами місцевого самоврядування здійснюється постійний контроль за додержанням цієї норми.

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що в Україні в цілому сформовано законодавчу та нормативно-правову основу регулювання рекламних правовідносин. Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у регулюванні зазначених правовідносин через прийняття регуляторних актів, здійснення дозвільної та контрольної діяльності. Однак, чинне законодавство потребує значних змін і доповнень, воно не відповідає вимогам сьогодення, не сприяє повною мірою розвитку ринкової економіки.

<< | >>
Источник: НІКУЛІН ВІТАЛІЙ АНДРІЙОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ З ПИТАНЬ РЕКЛАМИ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2018. 2018

Еще по теме Нормативно-правове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -