Форми та методи забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні

Сучасна українська економічна політика бере напрям на створення сприятливих умов для розвитку науки, заохочення до провадження інноваційної діяльності, на сприяння технологічній модернізації, забезпеченню конкурентоспроможності промислового та аграрного комплексу і формуванню потужного національного капіталу, на впровадження європейських стандартів регулювання економічних відносин.

Публічне адміністрування, з усіма його елементами, завжди має певні проблеми, пов’язані з наданням державними органами публічних послуг, адже ця діяльність перш за все передбачає реалізацію владних повноважень шляхом використання організаційної системи структур, які виконують передбачені законодавством функції, здійснюючи процеси адміністративного, правового, економічного та інших регулюючих впливів на об’єкти (суспільство, відносини, діяльність) шляхом відповідних форм реалізації зазначених впливів. Разом із безпосередньою дією держави на формування економічної політики відбувається і переосмислення ролі традиційних методів розвитку секторів, які донедавна вважалися державною монополією. Пошук нових підходів, що передбачають залучення публічних та приватних механізмів впливу на економічну сферу, орієнтація на надання сучасних публічних послуг у розвинених країнах світу виявили себе в концепціях публічного менеджменту, публічного адміністрування, державноприватного партнерства (ДПП). Перевантаження владними повноваженнями та контрольними функціями, велика кількість забюрократизованих процедур змусили уряди багатьох країн змістити акценти в діяльності держави на досягнення ефективності в роботі публічних органів влади, децентралізацію, мотивування, застосування ринкових методів в управлінні, суспільний контроль [96].

Україна щодо цього не є винятком. Демократизація українського суспільства та розбудова сучасної системи публічного адміністрування зумовлюють необхідність впровадження нових цінностей та принципів публічного менеджменту в діяльність владних інститутів, вимагають підвищення результативності їх функціонування та якості послуг, що надаються населенню. Вирішення цих завдань потребує значного поліпшення організації роботи органів публічного адміністрування та місцевого самоврядування, зумовлює зростання вимог до рівня професійної підготовки управлінської еліти [108, c.3].

Межі публічного адміністрування, його мета та зміст повністю залежать від домінантних економічних і соціальних відносин, а сучасний стан запровадження та розвитку новітніх процесів свідчить про зменшення його функцій. На цій підставі проявляються тенденції до становлення системи публічного адміністрування, коли безпосереднє втручання в діяльність об’єктів зменшується, а деякий вплив пов’язується із самостійністю тих чи інших структур. Це аж ніяк не зменшує ролі виконавчої влади в публічному адмініструванні, тим більше, що «... відмінність цих понять полягає в ступені впливу керівного на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості» [5, с. 23].

Процес публічного адміністрування за своїм змістом являє собою діяльність суб’єктів адміністративного права, що здійснюється за допомогою певних адміністративно-правових форм, процедур і методів [45]. Вітчизняна діяльність у сфері публічного адміністрування останніми роками стала надмірно забюрократизованою, надто перевантаженою владними повноваженнями та контрольними функціями. Тому процес децентралізації, розпочатий в Україні, є об’єктивно обґрунтованим та вкрай необхідним, адже його реалізація перш за все дасть можливість якісно змінити діяльність публічних органів влади.

Розглядаючи охарактеризовану вище діяльність як явище, слід зазначити, що вона спрямована на досягнення суспільно важливих завдань і пов’язана з наданням значної кількості послуг.

Для кращого розуміння форм та методів публічного адміністрування у сфері економіки вважаємо за необхідне перш за все дослідити поняття «форми» та «методи», а також розглянути механізми й технологію публічного адміністрування, методи та принципи означеного суспільного явища. Це дозволить глибше зрозуміти особливості його забезпечення у сфері економіки саме на місцевому рівні.

Під формою публічного адміністрування слід розуміти конкретну діяльність місцевих органів влади та її посадових осіб (у нашому випадку це діяльність місцевих державних адміністрацій, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо управління у сфері економіки на певній місцевості), які наділені конкретними правами у сфері економіки, що визначені законодавством та мають адміністративні обов’язки в рамках своєї компетенції, а в разі їх невиконання передбачають настання певного виду відповідальності.

Зрозуміло, майже всі науковці поділяють думку про те, що правові категорії «форма» та «метод» взаємопов’язані. Сфера публічного адміністрування не є винятком. Особливість полягає в тому, що форма публічного адміністрування має правовий зміст та власне призначення, тоді як методам це не властиве.

Що стосується методів публічного адміністрування, то погоджуємося з думкою В.В. Коваленка, який, говорячи, що це є певні способи практичного виконання суб’єктами публічної адміністрації своїх адміністративних зобов’язань, які відповідають характеру й обсягу наданої їм компетенції, розподіляє ці методи на види за різними критеріями, зокрема:

а) залежно від форми вираження:

- правові - містяться в нормативних та індивідуальних правових актах і тягнуть за собою юридичні наслідки;

- неправові - характеризуються здійсненням суб’єктом публічної адміністрації певних дій організаційного характеру (наради, інструктажі тощо);

б) залежно від правових властивостей:

- нормативні - застосовуються з метою прийняття нормативних правових актів;

- індивідуальні - застосовуються з метою прийняття індивідуального адміністративного акта;

в) за ступенем владного впливу на об’єкти:

- імперативні - містять владні приписи, які зобов’язують до вчинення

необхідних дій або належної поведінки;

- уповноважуючі - дозволяють здійснювати певні дії (наприклад, приймати правові акти публічного адміністрування);

- заохочувальні - реалізуються за допомогою встановлення стимулів до правомірної поведінки суб’єктів адміністративного права;

- рекомендаційні - містять рекомендації щодо здійснення певних дій необов’язкового характеру;

г) за суб’єктним складом:

- одноосібні (єдиноначальні);

- колегіальні.

Найбільш поширеним є розмежування методів публічного адміністрування:

а) залежно від міри використання владних повноважень публічної адміністрації:

- переконання;

- заохочення;

- примус.

б) залежно від ступеня врахування у владному впливі інтересів і правових можливостей його об’єктів:

- адміністративні;

- економічні.

Окрім цього методи публічного адміністрування мають ряд особливостей, а саме:

- у методах знаходить своє вираження публічний інтерес;

- вони реалізуються в процесі публічного адміністрування;

- вони виражають упорядковуючий вплив публічної адміністрації на поведінку суб’єктів суспільства та становлять зміст цього впливу;

- у методах публічного адміністрування завжди міститься керівна воля держави, яка проявляється в юридично-владних приписах публічної адміністрації;

- вони використовуються суб’єктами публічної адміністрації як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції.

Це означає, що юридична сила методів завжди перебуває в межах повноважень того органу, який їх використовує [85].

Стосовно механізму публічного адміністрування слід сказати, що це спеціальні засоби, які забезпечують здійснення регулюючого впливу публічних адміністрацій на соціально-економічні територіальні системи різних рівнів з метою забезпечення гідних умов життєдіяльності людей, що проживають у державі, та громадян України, які тимчасово проживають за її межами. Технології публічного адміністрування - це детальний опис дій, що мають бути послідовно, у належний спосіб та із застосуванням конкретних засобів і прийомів здійснені суб’єктом публічного адміністрування (організацією чи конкретною посадовою особою) для досягнення певної мети. Чітко прописані в технології процедури здійснення публічного адміністрування регламентують напрям та послідовність дій працівників, виключають використання неефективних прийомів, надають керівникам впевненості щодо раціональності дій підлеглих та отримання бажаного результату [49].

Публічне адміністрування має і власні принципи, а саме:

- принцип пріоритету державної політики - означає спрямування діяльності держави, визначення принципів, її цілей, завдань, основних форм і методів управлінської діяльності.

- принцип об’єктивності: управляти суспільством і державою - означає діяти, володіючи достовірною об’єктивною інформацією, виходити з реального стану справ, а не з умовних передбачень; постійно аналізувати управлінські дії, приймати рішення на предмет їх відповідності завданням

держави, закону та інтересам населення;

- принцип економії ентропії - означає міру невизначеності ситуації, характеризує умови впорядкування системи. Чим меншим є вимір ентропії, тим вищою впорядкованість суспільної системи;

- принцип найменшої дії - спроможність відбирати з можливого арсеналу управлінських впливів ті, у результаті яких простежується мінімальний вимір ентропії. Інакше кажучи, перехід об’єкта, що управляється, до планованого стану здійснюється з найменшими втратами. Орієнтація на еволюційний розвиток суспільства та держави;

- принцип раціонального використання часу - передбачає необхідність всебічної оптимізації витрат часу на розробку та впровадження управлінських рішень;

- принцип самоорганізації громадянського суспільства - передбачає пріоритетність результатів та об’єктивних напрямів суспільного розвитку над діями та рішеннями органів публічного адміністрування;

- принцип зворотного зв’язку - потребує від керівного суб’єкта постійного контролю за тим, як об’єкт управління реагує на його дії [129].

Як відомо, нічого немає вічного й незмінного як у житті людини, так і в житті держави, тому будь-які державні, суспільні, політичні та адміністративні конструкції вдосконалюються, видозмінюються та стають складнішими, а в деяких випадках навпаки - спрощуються. Усе це зумовлює необхідність здійснення якісно нового, більш сучасного й результативного публічного адміністрування суспільними процесами.

Залежність керівного впливу від стану системи і зовнішнього середовища передбачає, що будь-яка система публічного адміністрування функціонує в конкретному соціальному середовищі, тобто в межах конкретного суспільства і властивих йому економічних відносин, соціальної структури, культурного середовища, соціально-психологічної атмосфери [185].

Ураховуючи те, що Україна обрала для себе шлях розвитку, орієнтований на євроінтеграцію, здійснює ряд необхідних і досить важливих реформ, у тому числі й адміністративних, вважаємо за доцільне звернутися до зарубіжного досвіду здійснення публічного адміністрування.

Двадцять перше століття можна вважати початком етапу становлення нового типу управління в суспільстві, що базується на інноваційних технологіях, концепції соціалізації економіки, поглибленні соціальних зв’язків, запровадженні соціальних стандартів, на розвитку інститутів народовладдя, появі нових соціальних структур і нових соціальних практик, через які здійснюється управління певними територіальними громадами. Це обумовило зміни на всіх ієрархічних рівнях і всіх видах управління. Особливих рис воно набуло в системі місцевої самоврядної діяльності в процесах реалізації державних рішень, у місцевому самоврядуванні на регіонально-місцевому рівні. Адже саме тут здійснюються повноваження декількох суб’єктів, а саме місцевої державної адміністрації, місцевих органів влади та суб’єктів господарювання в різних сферах діяльності. Їх цілі, технології й механізми управління певним чином різняться між собою, що породжує певні суперечності, умови для дублювання й неузгодження функцій управління, напрямів, завдань та пріоритетів розвитку міст. Усе це зумовлює неналежну відповідальність за кінцеві результати соціально- економічного розвитку. Протидіяти такому стану речей здатне лише публічне адміністрування, яке на місцевому рівні повинно узгоджувати суспільні інтереси та діяльність між представниками уряду, місцевими органами влади, суб’єктами господарювання, експертами, асоціаціями, а також знаходити компроміси з метою уникнення протистояння один одному [19].

Наприклад, у країнах ЄС прийнято вважати, що публічне адміністрування здійснюється публічними службовцями, які працюють у публічних організаціях та виконують широке коло завдань. Підтвердження цьому дає аналіз зарубіжної літератури, де визначено, що поняття публічної служби є більш широким, оскільки включає до себе державну службу, службу в органах місцевого самоврядування та службу в публічних установах. У розвинених країнах існують також різні моделі публічної служби, однак поділ на державну службу і децентралізовану публічну службу є повсюдним. За даними П. Жевара, співвідношення кількості публічних і державних службовців (у відсотках) у деяких країнах ЄС дорівнює: Австрія - 54,5 : 45,5, Франція - 51 : 49; Іспанія - 50 : 50; Ірландія - 10 : 90; Нідерланди - 80 : 20; Португалія - 10,3 : 89,7; Велика Британія - 62,3 : 37,7 [140].

Публічне адміністрування на сучасному етапі відбувається в умовах процесів глобалізації життя суспільства, які суттєво змінюють ціннісні орієнтації і соціально-психологічні властивості людських відносин, впливають на відносини в соціумі, ставлення до навколишнього світу та один до одного. Спостерігається розпад стійких соціальних зав’язків. Загальний рівень адаптованості людей до впливів сучасності поки залишається недостатньо високим. Зазначене негативно впливає на ефективний розвиток публічного управління. Без поглиблення знань стосовно принципів публічного управління, значення його ролі й місця в державному управлінні та місцевому самоврядуванні очікувати на його суттєве поліпшення

неможливо [153].

Г оворячи про публічне адміністрування у сфері економіки, зазначимо, що будь-яка розвинена держава будує власну політичну систему таким чином, щоб забезпечювати належний рівень проживання власного населення, створювати відповідні умови для господарювання та проведення економічної політики.

Необхідно вказати, що під державною економічною політикою прийнято вважати систему соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації [51].

Взагалі економіка держави - це система взаємопов’язаних галузей та комплексів народного господарства, що містить у собі взаємозв’язані та взаємозалежні ланки, по-перше, суспільного виробництва, по-друге, розподілу і по-третє - обміну виробленого продукту в масштабах усієї держави, з метою задоволення потреб суспільства. Найбільшими складовими економічної системи України є промисловість, енергетичний комплекс, агропромисловий комплекс, будівельний комплекс, транспорт і дорожнє господарство, зв’язок, торговельний комплекс, житлове господарство, побутове обслуговування населення, сфера використання й охорони природних ресурсів [79]

Як відомо, економічне становище в державі, стан економіки, її перспективність повною мірою залежать від того, наскільки якісно органи державної влади здійснюють управлінські функції в різних галузях, зокрема у сфері вітчизняного товаровиробництва та його реалізації, у сфері малого й середнього бізнесу та ін. Не менш важливими є і якість виробленої вітчизняної продукції, ї ступінь її конкурентоспроможності, адже це дає можливість виведення вітчизняних виробників на міжнародний ринок.

Одним зі способів ефективного розвитку державної економіки є реалізація проектів державно-праватного партнерства. Тут варто уточнити, що державно-приватне партнерство можна розглядати як одну з форм реалізації публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні. Зазначену сферу діяльності регламентує Закон України «Про державно- приватне партнерство» (надалі - Закон), який передбачає своєрідну співпрацю між центральними та місцевими органами влади, а також юридичними чи фізичними особами-підприємцями, що здійснюють свою діяльність на тій чи іншій території. Для цього у встановленому законодавством порядку укладаються відповідні договори, які передбачають реалізацію державних повноважень у сфері публічного адміністрування, тобто основною їх метою або призначенням є розв’язання специфічних суспільних питань. У більшості випадків ці договори є довгостроковими, передбачають надання публічних послуг, мають спільний бюджет, а в разі настання будь-яких порушень, несуть солідарну відповідальність та

передбачають солідарний розподіл ризиків.

Так, наприклад, ч. 2 ст. 13 Закону визначає, що рішення про здійснення державно-приватного партнерства щодо об’єктів комунальної власності, проведення конкурсу з визначення приватного партнера та затвердження результатів приймаються місцевими радами. Оскільки ст. 17 Закону передбачено, що укладення договору в рамках державно-приватного партнерства здійснюється органом, який прийняв рішення про здійснення такого партнерства, то щодо об’єктів комунальної власності ці повноваження покладаються на відповідні органи місцевого самоврядування. Крім того, ст. 21 передбачає, що контроль за виконанням договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, здійснюють органи місцевого самоврядування, їх посадові особи відповідно до їх повноважень у порядку, встановленому законом [90].

Отже, можна зробити висновок, що система публічного адміністрування у сфері державно-приватного партнерства шляхом притаманних їй повноважень, засобів та процедур вирішує питання, спрямовані на регулювання економічної сфери як на місцевому рівні, так і на рівні держави в цілому, створюючи нормативне поле й умови для реалізації суспільно важливих публічних проектів, які характеризуються значними фінансовими, майновими, управлінськими витратами державного та приватного партнерів, довгостроковістю відносин, солідарною відповідальністю та ризиками і має на меті виконання функцій проектування, фінансування, будівництва, відновлення, експлуатації, пошуку й обслуговування у визначених законодавством сферах, що в кінцевому рахунку дає значний соціально-економічний ефект [96].

Як було вже зазначене вище, діяльність публічної адміністрації реалізується на практиці виключно за допомогою конкретних форм і конкретними методами. Якщо публічне адміністрування розкриває основні напрями цілеспрямованої діяльності суб’єктів владних повноважень щодо виконання адміністративних зобов’язань, то форми показують, яким чином це здійснюється. Оскільки за допомогою форм публічного адміністрування практично реалізуються завдання та функції публічної адміністрації, то від їх використання значною мірою залежить успіх владної діяльності. Форми покликані забезпечувати найбільш доцільне виконання функцій адміністрування, досягнення його цілей із найменшими витратами сил, засобів і часу. Різноманіття завдань і функцій публічної адміністрації обумовлює використання різних форм її діяльності, які зазначені в законах, положеннях, статутах та інших актах, що регламентують діяльність владних суб’єктів. При цьому для виконання своїх зобов’язань органи та посадові особи повинні використовувати лише ті форми, які встановлені нормами права. Недотримання обов’язкової форми тягне за собою недійсність або можливість оскарження дій та рішень суб’єктів владних повноважень [78].

Форми та методи забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні суттєво не відрізняються від загальноприйнятих форм та методів, які пропонує адміністративна наука. Проте вони мають свою специфіку, адже поширюються виключно на відносини економічного характеру між місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування, а також тими суб’єктами господарювання, які розміщені на тій чи іншій території.

Отже, під формами забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні необхідно розуміти певні системні утворення та способи оформлення змісту публічного адміністрування, що найбільшою мірою відповідають економічним інтересам і є найбільш ефективними для конкретної адміністративно-територіальної одиниці, мають власні складники, що тісно взаємопов’язані та здійснюються з метою отримання того чи іншого результату.

До основних форм забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні слід віднести в першу чергу публікацію та застосування місцевими органами влади актів публічного адміністрування, що стосуються економічного розвитку регіону. Ця форма є складною та довготривалою, оскільки передбачає підготовку, укладання та підписання документів щодо здійснення спільних дій та їх унормування. Тобто можна стверджувати, що у межах цієї форми здійснюється функція адміністративної правотворчості.

Наступною формою є складання адміністративних договорів та надання адміністративних послуг. Така діяльність дає можливість укладати зазначені договори безпосередньо на основі норм законів з метою здійснення спільних економічних програм між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Це розширює можливості органів місцевого самоврядування щодо реалізації власних економічних проектів, які направлені на розвиток тієї чи іншої територіальної громади та регіону в цілому.

Взагалі юридична природа адміністративного договору полягає в тому, що він є правовим актом застосування норм права, внаслідок чого реалізується компетенція публічної адміністрації. За його допомогою упорядковуються адміністративно-правові відносини, розмежовуються та фіксуються права й обов’язки сторін. Організаційна роль адміністративних договорів зберігається і в сучасних умовах ринкової економіки, тому що публічна адміністрація використовує їх з метою реалізації своєї економічної і соціальної політики. Уже саме закріплення взаємних прав, обов’язків і відповідальності є певного роду гарантією для стабілізації взаємовідносин сторін, які мають владні повноваження або позбавлені їх. Специфіка цілей адміністративно-правового регулювання полягає в необхідності, з одного боку, реалізувати публічний інтерес, а з іншого - забезпечити захист і реалізацію приватних інтересів. Тобто адміністративно-договірне регулювання може служити найбільш прийнятним способом усунення суперечностей між публічними та приватними інтересами. Тому адміністративний договір дозволяє забезпечити баланс інтересів всередині діяльності публічної адміністрації, а також врегулювати міждержавні, державні та місцеві інтереси. До основних форм можна віднести і здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій щодо адміністрування у сфері економіки [78].

Договірні форми забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні - це є організаційні форми, що регламентують роботу апарату і налагодження взаємодії з керованими об’єктами у вказаній сфері, зокрема це розподіл службових обов’язків; заходи доцільного поєднання єдиноначальності та колегіальності; інструктування службовців та роз’яснення мети, змісту, особливостей нормативно-правових актів; встановлення загального та індивідуального режиму роботи, підготовка до проведення засідань, нарад, що викладаються у відповідних документах [49].

Наступною формою забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні є реєстрація та розгляд скарг, а також прийняття конкретних рішень щодо них, здійснення контрольно-наглядової діяльності, зокрема ревізій, перевірок, та прийняття рішень за їх результатами.

Як одну з форм забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні можна вважати проведення нарад, на яких розглядаються конкретні питання економічного характеру, різні пропозиції щодо них та приймаються відповідні рішення.

Що стосується методів забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні, то тут необхідно розуміти конкретні прийоми, які відображають владну волю держави і використовуються суб’єктами публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні в ході реалізації повноважень, мають своє зовнішнє вираження та спрямовані на забезпечення й захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

До основних методів забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні пропонуємо віднести такі (ураховуючи особливості адміністративно-територіальних одиниць - географічні, екологічні, економічні та ін.):

- розробка та реалізація регіональних програм розвитку економічного сектора;

- проведення відповідних контролюючих дій щодо монополістичного ринку в регіоні;

- здійснення наглядової діяльності у сфері економіки;

- визначення та підтримка соціально необхідних стандартів життя населення;

- встановлення об’єктивних пільг для населення;

- надання дозволів щодо здійснення певних видів господарської діяльності та їх ліцензування;

- розробка та впровадження диференційованого оподаткування різних видів господарської діяльності;

- проведення цінової політики в регіоні з урахуванням його особливостей;

- встановлення обґрунтованих тарифів за використання конкретних ресурсів.

Публічне адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні ґрунтується на конституційних основах правового господарського порядку в Україні, якими є: право кожного громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання всіх суб’єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідна співпраця з

іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права [43]

З метою більш повного розкриття питання щодо форм та методів забезпечення публічного управління у сфері економіки на місцевому рівні наведемо дані систематизованого аналізу соціально-економічного стану на прикладі Дніпропетровської області, а також пропозиції щодо використання бюджетних коштів. Зокрема, аналіз криміногенної ситуації в бюджетній сфері свідчить про значну кількість правопорушень під час здійснення державних закупівель товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти.

Так, протягом 2016 року проведено 3 511 конкурсних торгів із закупівлі товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти на суму понад 820 млн грн, з яких відбулося 2 856 торгів, у числі яких:

- 1082 конкурсні торги із закупівлі товарів, робіт та послуг у сфері будівництва;

- 940 конкурсних торгів із закупівлі продуктів харчування;

- 435 конкурсних торгів із закупівлі товарів, робіт та послуг у сфері медицини.

Основний обсяг видатків здійснюється на закупівлю будівельних та ремонтних робіт (будівництво та ремонт мереж водо-, тепло- та газопостачання, ремонт житлових будинків, будівництво та поточні ремонти автошляхів). Дев’яносто відсотків виконавців таких робіт - це приватні комерційні структури, на яких офіційно зареєстровано усього кілька працівників. На підприємстві відсутні необхідна техніка, потужності тощо. Роботи виконуються субпідрядними організаціями, переважно взагалі неоформленими особами без відповідної кваліфікації та без наявності відповідних дозволів. При цьому на території області діють понад 300 спеціалізованих комунальних підприємств, які мають у штаті відповідних фахівців та спеціальну техніку.

У більшості випадків приватні комерційні структури під час виконання будівельних робіт, з метою заволодіння бюджетними коштами, вживають схеми мінімізації обов’язкових платежів; наприклад, це ухилення від сплати єдиного соціального внеску за працевлаштованого працівника в розмірі від 16% до 41 % (залежно від фонду заробітної плати) шляхом використання праці офіційно не оформлених працівників, яким заробітна плата сплачується «у конвертах» готівкою. У свою чергу неоформлені працівники ухиляються від сплати податків до бюджету від отриманих доходів у розмірі від 21 % (15% - прибутковий податок, 1,5% - військовий збір, 3,6% - до пенсійного фонду).

Крім того, поширена практика привласнення бюджетних коштів шляхом закупівлі будівельних матеріалів за завищеними цінами. За оперативною інформацією, привласнюється від 30 % коштів, що виділяються на їх закупівлю.

Отже, під час виконання зазначених робіт виводиться в «тінь» від 30 до 40% бюджетних коштів, з яких від 10 до 20% не отримується бюджетом у вигляді обов’язкових платежів.

З метою попередження фактів правопорушень, пов’язаних із незаконним використанням бюджетних коштів, для забезпечення надходжень до бюджету обов’язкових платежів пропонується:

1) рекомендувати розпорядникам бюджетних коштів Дніпропетровської області відповідно до вимог ст. 16 ЗУ «Про здійснення державних закупівель» під час складання конкурсної документації визначати кваліфікаційні критерії (наявність обладнання та матеріально-технічної бази, у тому числі власних виробничих потужностей, наявність працівників відповідної кваліфікації з великим досвідом роботи, звіти щодо відрахування обов’язкових платежів за минулі періоди), згідно з якими комунальні або державні спеціалізовані підприємства Дніпропетровської області мали б перевагу над комерційними структурами (визначення КП переможцем торгів забезпечить контроль на всіх стадіях виконання робіт, використання якісних матеріалів, планування технологічного процесу тощо);

2) зобов’язати керівників комунальних підприємств Дніпропетровської області брати участь у конкурсних торгах відповідно до їх спеціалізації. Під час виконання робіт за бюджетні кошти мінімізувати залучення субпідрядних приватних підприємств. У разі необхідності залучати фахівців із числа осіб, які числяться на обліку служби зайнятості, шляхом укладання з ними трудових договорів (ст. 21 Кодексу законів про працю України), що дасть можливість збільшити надходження коштів до бюджету у вигляді сплати обов’язкових платежів. Забезпечити закупівлю матеріалів лише у підприємств-виробників Дніпропетровської області, чим зменшити ризики закупівлі матеріалів за завищеною вартістю;

3) для виконання робіт за бюджетні кошти в населених пунктах, де відсутні КП (переважно сільська місцевість), Дніпропетровській обласній раді створити спеціалізовані обласні комунальні заклади (ст. 15 ЗУ «Про благоустрій населених пунктів»), що забезпечить створення нових робочих місць та працевлаштування безробітних осіб (за даними обліку служби зайнятості, в області 35 602 безробітні особи мають професії, 4 207 кваліфікованих робітників, що працюють з використанням інструменту; 4 625 осіб найпростіших професій), у тому числі за територіальною приналежністю.

У разі вжиття зазначених заходів виникне можливість зменшити кількість безробітних, більш ефективно використовувати бюджетні грошові кошти під час закупівлі товарів, робіт і послуг, а також збільшити надходження обов’язкових платежів до бюджетів та фондів.

Зауважимо, що публічне адміністрування сфери економіки на місцевому рівні є не менш важливим, ніж будь-яка сфера діяльності держави в цілому, адже саме завдяки здійсненню вказаних повноважень певною мірою реалізуються різноманітні державні програми. Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» Кабінет Міністрів України затвердив Постанову «Про державну стратегію регіонального розвитку на період до 2020 року». Політика регіонального розвитку в Україні на сучасному етапі, як передбачено цим документом, ґрунтуватиметься на принципі програмування. Політика регіонального розвитку здійснюватиметься на основі взаємопов’язаних довгострокових стратегій, планів та програм розвитку як на державному, так і на адміністративно-територіальному рівні. Цей принцип також передбачає щорічне планування необхідних витрат державного бюджету, що має сприяти забезпеченню прозорості, стабільності та синхронізації в політиці розвитку регіонів. Конкурентоспроможність регіонів підвищуватиметься за такими основними напрямами, як розвиток виробничої та соціальної інфраструктури загальнодержавного і міжнародного значення. Державна підтримка розбудови та модернізації виробничої та соціальної інфраструктури в межах реалізації політики регіонального розвитку спрямовуватиметься на розвиток транспортно-дорожнього комплексу на довгострокову перспективу на основі комплексного розв’язання проблеми збалансованого розвитку залізничного, авіаційного, автомобільного, морського та річкового транспорту і дорожнього господарства, міських транспортних систем та мультимодального транспорту як основного елементу розвитку внутрішнього потенціалу держави й регіонів та підвищення рівня мобільності населення. Підтримка, яка надаватиметься в межах проведення політики регіонального розвитку держави для розвитку транспортної інфраструктури, здійснюватиметься завдяки виконанню програм розвитку національної транспортної системи та реалізації проектів розбудови міжнародних транспортних коридорів. Для реалізації окремих пріоритетних напрямів розроблятимуться та виконуватимуться державні цільові програми розвитку окремих регіонів, які мають перетворитися на дієвий інструмент державної регіональної політики завдяки їх спрямуванню не на загальну підтримку конкретних регіонів, а на цільове розв’язання системних проблем [127].

Отже, дослідивши питання форм та методів здійснення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні, ми дійшли такого висновку:

- деякою мірою ці форми та методи подібні до загальноприйнятих форм та методів адміністративної науки, але мають певні відмінності - наприклад, поширюються на відносини суто економічного характеру між місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування та суб’єктами господарювання, які розміщені на тій чи іншій території;

- форми забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні являють собою чіткі системні утворення та способи оформлення змісту публічного адміністрування;

- вони максимально відповідають економічним інтересам і є найбільш ефективними для конкретної адміністративно-територіальної одиниці;

- мають власні складники, що тісно взаємопов’язані між собою та здійснюються з метою отримання позитивного результату;

- до основних форм слід віднести публікацію та застосування актів публічного адміністрування, що стосуються економічного розвитку регіону, місцевими органами влад; складання адміністративних договорів та надання адміністративних послуг; реєстрація та розгляд скарг, а також прийняття конкретних рішень щодо них; здійснення контрольно-наглядової діяльності, зокрема проведення ревізій, перевірок та прийняття рішень за їх результатами; проведення нарад, на яких розглядаються конкретні питання економічного характеру, різні пропозиції щодо них та приймаються відповідні рішення;

- до основних методів забезпечення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні належать розробка та реалізація місцевих регіональних програм розвитку економічного сектора; проведення відповідних контролюючих дій щодо монополістичного ринку на певній території; здійснення наглядової діяльності у сфері економіки; визначення та підтримка соціально необхідних стандартів життя населення; встановлення об’єктивних пільг для населення; надання дозволів щодо здійснення певних видів господарської діяльності та її ліцензування; розробка та впровадження диференційованого оподаткування різних видів господарської діяльності; проведення цінової політики на певній території з урахуванням її особливостей; встановлення обґрунтованих тарифів за використання конкретних ресурсів.

Тож, якщо говорити про сферу економіки на місцевому рівні, то необхідно ще раз акцентувати увагу на тому, що вона є складовою економічної системи держави і входить до програм економічного розвитку держави. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування беруть участь у формуванні та реалізації зазначених програм і, відповідно до ст. 116, 138 та 143 Конституції України, створюють та затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, планують економічний і соціальний розвиток цих територій. Окрім цього зазначені органи в межах своєї компетенції та за допомогою відповідних форм і методів здійснення публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні, про які ми говорили вище, повинні сприяти процесу втілення передових змін у народному господарстві, а також стимулювати інвестиційну й цінову політику на відповідних адміністративно- територіальних одиницях, створювати умови для формування найсприятливішої конкурентної сфери для суб’єктів господарювання, які розміщені на тій чи іншій території, а також для формування місцевих фінансів, податків і доходів з метою забезпечення належного рівня проживання населення та реалізації як державних, так і місцевих інтересів.

2.3.