2.3 Суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

С огляду на тему даного дослідження, необхідним є дослідити суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них. Згідно з теорією кримінального права до таких ознак відносяться суб’єкт та суб’єктивна сторона злочину, ознаки яких є чітко визначені і закріплені у вітчизняному кримінальному законодавстві.

Суб’єкт злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

Розпочнемо із визначення поняття та ознак суб’єкта злочину. На думку І. С. Власова «суб’єкт злочину – це елемент кожного злочину і тут важливість його міститься в тому, що без нього неможлива кримінальна відповідальність, оскільки злочин є результат певної поведінки суб’єкта, а покарання застосовується лише до цього суб’єкта в залежності від його вини. З іншого боку, суб’єкт злочину – це завжди особа, винна у вчиненні злочину, що виступила проти волі суспільства, і в цьому розрізі питання про суб’єкт нерозривно пов’язане з питанням про конкретні причини злочину, з проблемою причин злочинності в цілому» [23, с. 11]. Я. М. Брайнін, в свою чергу, відмічає, що характеристика суб’єкта злочину допомагає правильній оцінці суспільної небезпечності діяння і особи того, хто вчинив злочин [18, с. 112]. Відсутність суб’єкта виключає наявність складу злочину і зумовлює відсутність підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Варто зазначити, що суб’єкт злочину – це не абстрактне юридичне поняття, що є поза часом і простором, а людина, що живе в суспільстві і вчиняє злочинні дії [122, с. 122]. За своєю сутністю питання про суб’єкт злочину є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності [109, с. 101]. За чинним кримінальним законодавством України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, відповідно до Кримінального кодексу, може наставати кримінальна відповідальність (ст.

Також, окрім загального, існує і спеціальний суб’єкт злочину. Як зазначається у ч. 2 ст. 18 КК України, спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка чинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. У цій нормі міститься визначення службової особи як суб’єкта злочину: службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальними повноваженнями здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальними повноваженнями, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральнім органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом (ч. 3 ст. 18 КК України). Ч. 4 ст. 18 КК України визначає, які особи ще можуть вважатися службовими: службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна та судді і посадові особи міжнародних судів.

Як зазначалось вище, за КК України відповідальності за злочин підлягає лише фізична особа. Але вченими зараз активно обговорюється питання і про відповідальності юридичних осіб [28, с. 518; 41, с. 35-36; 158, с. 28-29]. Так, навіть проект КК України, який розробляла робоча група під керівництвом В. Смітієнка, суб’єктом злочину визначає і юридичну особу [124, с. 42]. Але ми притримуємося думки законодавця та більшості вчених, що юридичні особи не можуть бути визнані суб’єктами злочину.

Для визначення спільних рис суб’єктів злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, вважаємо за необхідне встановити суб’єкт кожного із злочинів, передбачених ст.ст. 384-387 КК України.

Стосовно суб’єкта злочину, передбаченого ст. 384 КК України, то він чітко визначений у назві та диспозиції даної норми і ним можуть бути: свідок, потерпілий, оцінювач (поняття потерпілого та оцінювача, як вже неодноразово зазначалося, ми не будемо досліджувати у даній роботі), свідок, перекладач. Причому, відмітимо, що кожен суб’єкт може вчинити лише ту злочинну дію, яка відповідає його процесуальним обов’язкам і визначена також у диспозиції ст. 384 КК України: свідок може дати завідомо неправдиве показання, експерт – дати завідомо неправдивий висновок, перекладач – зробити завідомо неправильний переклад. Є. А. Смірнов з цього приводу зазначає, що суб’єктом розглядуваного злочину можуть бути тільки особи, які викликаються у слідчо-прокурорські та судові органи у якості свідків, експертів чи перекладачів [173, с. 37]. Не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань обвинувачений, підозрюваний [8, с. 27]. В. І. Тютюгін більш чітко визначає коло осіб, які не можуть нести відповідальність за ст. 384 КК України: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, спеціаліст, цивільний позивач та відповідач; особи, які давали завідомо неправдиві показання із такої справи, за якою вони надалі притягнуті до кримінальної відповідальності як обвинувачені; співучасники одного злочину за давання завідомо неправдивих показань щодо інших співучасників, навіть, якщо кримінальна справа щодо кожного з них розслідувалася та розглядалася в окремому провадженні [90, с.

Розпочнемо з характеристики свідка як суб’єкта давання завідомо неправдивих показань. Участь свідка у кримінальному процесі чітко регламентована нормами КПК України. Так, у ст. 65 КПК України вказано, що свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань.

Як зазначає у своєму дослідженні М. В. Шепітько, відповідно до чинного процесуального законодавства свідок є учасником кримінального, адміністративного, цивільного, а також конституційного процесу [237, с. 151]. Так, подібні до закріпленого у ст. 65 КПК України визначення свідка містяться і у ст. 50 ЦПК України і ст. 65 КАС України; щодо конституційного процесу, то вказівка на свідка як учасника цього процесу міститься у Законі України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

Не кожна особа може бути викликана до судово-слідчих органів у якості свідка, про що йдеться у відповідній нормі КПК України. Не можуть бути допитані як свідки, а також можуть відмовитися від давання показань як свідки, згідно ч. 2 ст. 65 КПК України, як зазначає М. В. Шепітько, такі особи: 1) захисник, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному провадженні; 2) адвокати; 3) нотаріуси; 4) медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи; 5) священнослужителі; 6) журналісти; 7) професійні судді, народні засідателі та присяжні; 8) особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про примирення в кримінальному провадженні; 9) особи, до яких засновані заходи безпеки; 10) особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких застосовані заходи безпеки.

Дослідники зазначають, і ми не можемо з ними не погодитися, що поняття свідка не є виключно юридичним поняттям. Тому поняття свідка розглядається у іншій літературі, зокрема довідковій. Але більшість із них, як зазначає М. В. Шепітько, є неповними та припускають змішування понять. Деякі взагалі зводяться лише до законодавчого формулювання даного суб’єкта [239, с. 412-413; 243, с. 325; 245, с. 436-437; 92, с. 104-105; 62, с. 105-107]. І дійсно, якщо проаналізувати визначення, які містять такі довідкові видання, як енциклопедичний словник [11, с. 1069], Великий тлумачний словник [20, с. 1107] та інші словники, ми можемо побачити, що вони визначають поняття свідка досить однобічно.

Більш чітко визначається поняття свідка та його роль у процесі у юридичній літературі, зокрема у теорії кримінального права, на чому наголошують ряд дослідників [237, с. 153]. Так, про важливу роль свідка у процесі (зазначимо, що не лише кримінальному) говорять у своїх працях такі вчені, як В. І. Смислов [174, с. 9], М. І. Бажанов [6, с. 8-9], Л. Еллісон [250]. Про виключно важливу роль свідка говорять такі дослідники, як В. Ю. Шепітько та В. О. Коновалова, зазначаючи наступне: «свідок як процесуальна фігура «породжений» самим фактом злочину і тому є незамінним» [67, с. 156]. На цьому акцентує увагу і сучасний дослідник М. В. Шепітько у своєму дослідженні, присвяченому проблемам кримінальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань [237, с. 153].

Визначення свідка пропонує М. І. Бажанов, зазначаючи, що свідок – це так особа, яка покликана повідомити слідчим органам або суду отримані нею шляхом особистого сприйняття відомості про факти, що мають значення у справі або такі, що відносяться до особи обвинуваченого [6, с. 8]. Це визначення, на наш погляд, є найбільш повним.

Також зазначимо, що у ст. 384 відсутня будь-яка вказівка щодо віку та інших ознак суб’єкта.

Враховуючи вказані ознаки, своє власне визначення поняття свідка пропонує і М. В. Шепітько, визначаючи це поняття з точки зору суб’єкта злочину, передбаченого ст. 384 КК України. На його думку, свідком у контексті кримінально-правового розуміння є фізична, осудна особа (загальний вік кримінальної відповідальності 16 років), викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, про яку є дані, що їй відомі обставини, що відносяться до справи, ігноруючи попередження про кримінальну відповідальність, завідомо надала неправдиве показання, що матеріально відображено у відповідній процесуальній формі [237, с. 159]. Дане поняття, видається, достатньо повно охоплює всі ознаки, притаманні особі свідка. Але визначаючи таким чином загальне поняття свідка, дослідник тим самим дає визначення свідка, яке може застосовуватися лише до ст. 384, а також до інших статей КК України, в яких свідок може бути суб’єктом злочину. А з цього визначення випливає, що взагалі в контексті кримінального права свідком є лише так особа, яка дає завідомо неправдиву інформацію. Тому, на нашу думку, у даному визначенні необхідно зробити уточнення, зазначивши таким чином: «свідок як суб’єкт злочину проти правосуддя є …». В цілому ж ми вважаємо таке визначення поняття свідка, враховуючи запропоноване уточнення, досить правильним.

М. В. Шепітько пропонує до кримінальної відповідальності притягувати і педагога, лікаря, батьків та інших законних представників неповнолітньої особи. Адже за кримінально-процесуальним законодавством ці особи повинні бути присутні при допиті свідка, якому не виповнилося 14 років, а за розсудом слідчого – 16 років [237, с. 158]. Але ми вважаємо таку думку досить спірною: свідки віком до 16 років попереджаються про те, що вони зобов’язані говорити тільки правду, і не можуть бути попереджені про кримінальну відповідальність. Але така точка зору має право на існування і повинна бути більш ретельно досліджена.

Таким чином, свідок як суб’єкт злочинів проти правосуддя – це фізична, осудна особа, що досягла 16-річного віку, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, про яку є дані, що їй відомі обставини, що відносяться до справи, ігноруючи попередження про кримінальну відповідальність, завідомо надала неправдиве показання, що матеріально відображено у відповідній процесуальній формі

Як вже зазначалося вище, суб’єктами злочину, передбаченого ст. 384 КК України, можуть бути також експерт та перекладач. Ці суб’єкти, як випливає і з їх процесуальних визначень, і з їх професійних якостей (вмінь та навичок), потребують окремого визначення. Спираючись на це, дослідники виділяють специфічні ознаки цих суб’єктів злочину: процесуальність (вказує на їх процесуальний статус у відповідних формах судочинства та виконавчому провадженні) та професійність (вказує на професійність експерта та перекладача) [237, с. 163].

Діяльність експерта, тобто його обов’язки, права, регламентується нормами вітчизняного законодавства різних галузей права (КПК, ЦПК, ГПК, КАС України, Закони України «Про виконавче провадження», «Про наукову і науково-технічну експертизу» [49], «Про екологічну експертизу» [47] тощо). В кожній із норм, що регламентують діяльність експерта, вказується на попередження його про відповідальність у разі давання завідомо неправдивого висновку, з чого, на думку дослідників, випливає ще одна ознака, поряд із процесуальністю та професійністю – попередженість (поінформованість експерта про можливість притягнення до кримінальної відповідальності та про обов’язок дати висновок, причому правдивий) [160, с. 164].

Поняття експерта не є виключно юридичним терміном, а, отже, і кримінально правовим в тому числі. Тому більшість довідкових видань містять загальне визначення поняття експерта [244, с. 332; 20, с. 257]. В першу чергу, експерт – це фахівець, спеціаліст [159, с. 164]. Таку ж думку щодо визначення експерта як спеціаліста висловлюють і Т. В. Авер’янова [1, с. 175] та Р. С. Бєлкін [9, с. 80]. З точки зору В. Ю. Шепітька судовими експертами можуть бути особи, що мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань [235, c. 239]. Також своє визначення експерта пропонує і О. Р. Россинська: судовий експерт – це особа, що володіє спеціальними знаннями й призначена судом у порядку, встановленому процесуальним законодавством, для провадження судової експертизи та надання висновку [168, c. 77].

Взагалі суб’єкт судової експертизи – це фізична особа-спеціаліст (особа, що володіє спеціальними знаннями) у галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, наділена відповідно до кримінально-процесуального законодавства правами та обов’язками [1, c. 176]. Основи судово-експертної діяльності чітко визначені у Законі України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р., зокрема ст. 4, ст. 7 та ст. 10 [51]. Саме ст. 10 визначає, хто може бути судовим експертом: судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності; можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому цим Законом. Тому, ми вважаємо, що М. В. Шепітько робить дуже слушне уточнення з приводу віку кримінальної відповідальності для експертів: якщо судовим експертом можна стати лише отримавши вищу освіту, то судовим експертом можна стати, лише отримавши повну вищу освіту. Отже, й суб’єктом кримінальної відповідальності як судовий експерт особа може стати явно пізніше, ніж загальний вік кримінальної відповідальності – 16 років [237, с. 168].

Не можуть бути експертами у процесі особи, які визнані недієздатними, а також ті, які мають судимість (ст. 11 Закону України «Про судову експертизу»). За ст. 9 цього ж Закону атестовані відповідно до цього Закону судові експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України.

Враховуючи все, викладене вище, спираючись на норми законодавства, М. В. Шепітько дає наступне визначення експерта: експертом (судовим експертом) в контексті кримінально-правового розуміння є фізична, осудна особа (загальний вік кримінальної відповідальності 16 років), яка має відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшла відповідну підготовку та отримала кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності, дієздатна, що не має судимості, атестована відповідно до Закону України «Про судову експертизу» та включена до державного Реєстру атестованих судових експертів, а також відповідно до процесуальних законів, Закону України «Про виконавче провадження» (як пропонується Закону України «Про Конституційний Суд України») призначений як експерт (судовий експерт) для надання висновку, відповідним чином попереджена про кримінальну відповідальність, та надала завідомо неправдивий висновок експерта (судового експерта) [237, с. 168-169]. В цілому, ми вважаємо таке визначення вірним, але, так само, як і у визначенні поняття свідка, не можемо погодитися з тим, що експертом є особа, яка надає завідомо неправдивий висновок експерта. Отже в даному визначенні також необхідне уточнення, а саме вказати: «експерт як суб’єкт злочину проти правосуддя – це…». До того ж ми вважаємо, що не варто перераховувати у визначенні усі закони, які містять визначення експерта та регламентують його діяльність; достатньо було б про сто вказати «включена до державного Реєстру …, та атестована і призначена … відповідно до чинного законодавства…».

Отже, ми вважаємо, що експерт як суб’єкт злочинів проти правосуддя – це фізична, осудна особа, що досягла 16-річного віку, яка має відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшла відповідну підготовку та отримала кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності, дієздатна, не має судимості, включена до державного Реєстру атестованих судових експертів, атестована та призначена як експерт (судовий експерт) для надання висновку відповідно до чинного законодавства України, відповідним чином попереджена про кримінальну відповідальність, та надала завідомо неправдивий висновок.

Ще одним суб’єктом злочину, передбаченого ст. 384 КК України є перекладач. Його процесуальний статус чітко закріплений у чинному законодавстві України (КПК, ЦПК, КАС, ГПК та Закон України «Про виконавче провадження»). Залучення перекладача до процесу обумовлено тим, що у нормах процесуального законодавства України закріплено положення про те, якою мовою провадиться судочинство (29 КПК, ст. 7 ЦПК, ст. 15 КАС України): в них зазначається, що судочинство здійснюється державною мовою. Також у даних статтях вказується, що, у випадку, якщо учасник провадження не володіє чи недостатньо володіє мовою, якою провадиться судочинство, він має право давати показання, заявляти клопотання, подавати скарги, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою він володіє, користуючись послугами перекладача в поряду, передбаченому нормами процесуального законодавства [93]. Всі процесуальні документи вручаються такому учаснику процесу у перекладі мовою, якою він володіє або його рідною мовою. Перекладач може бути запрошений у якості учасника на будь-якій його стадії. Так само, як і свідку та експерту, перекладачу роз’яснюються його права та обов’язки учасника процесу, і він попереджається про настання кримінальної відповідальності за здійснення неправильного перекладу (ст. 128 КПК). Під перекладом у процесі розуміється як переклад з іншої та на іншу від державної мову, а також роз’яснення знаків німого або глухого.

Про те, що перекладач – це офіційна професія, свідчить те, що Класифікатор професій ДК 003:2010, затверджений наказом Держспоживстандарту України від 28 липня 2010 р. № 327, встановлює перекладача як професію [133].

Визначення власне того, хто є перекладач у розумінні юриспруденції, у юридичній літературі майже немає. М. В. Шепітько у своєму дослідженні запропонував наступне визначення: перекладачем у контексті кримінально-правового розуміння є фізична, осудна особа (загальний вік кримінальної відповідальності 16 років), яка запрошена при провадженні слідчих або судових дій та зобов’язана зробити повно і точно доручений їй переклад на (з) рідну (-ої) мову (-и) або іншу (-ої) мову (и), якою володіють особи, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство (державною мовою) відповідно до процесуальних законів та Закону України «Про виконавче провадження», попереджена про кримінальну відповідальність, яка завідомо надала неправильний (неправдивий) переклад [45]. Так само ми не погоджуємося з тим, що в загальному кримінально-правовому розумінні перекладачем може бути лише та особа, яка дає завідомо неправдивий переклад. Тому, аналогічно до визначених понять інших суб’єктів злочину, передбаченого ст. 384 КК України, пропонуємо зробити уточнення, зазначивши таким чином: «перекладач як суб’єкт злочину проти правосуддя є …».

Отже, ми можемо визначити поняття перекладача наступним чином: перекладач як суб’єкт злочинів проти правосуддя – це фізична, осудна особа, що досягла 16-річного віку, яка запрошена при провадженні слідчих або судових дій та зобов’язана зробити повно і точно доручений їй переклад на (з) рідну (-ої) мову (-и) або іншу (-ої) мову (и), якою володіють особи, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство (державною мовою) відповідно до чинного законодавства України, попереджена про кримінальну відповідальність, яка завідомо надала неправильний (неправдивий) переклад.

Таким чином, дослідивши визначення понять свідка, експерта та перекладача як суб’єктів злочинів проти правосуддя, ми можемо визначити суб’єкт злочину, передбаченого ст. 384 КК України, в цілому. Отже, суб’єкт злочину, передбаченого ст. 384 КК України, є спеціальний: ним може бути лише свідок, експерт, перекладач, які беруть участь у процесі. Щодо інших ознак суб’єкта злочину, як зазначається у кримінально-правовій науці, то вони є спільними для всіх суб’єктів. До кримінальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу може бути притягнена фізична особа, яка досягла 16-річного віку [144, с. 26] і є осудною.

Щодо злочину, передбаченого ст. 385 КК України, то суб’єкт даного злочину, який полягає у відмові свідка від давання показань та відмові експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків, аналогічний до суб’єкта злочину, передбаченого ст. 384 КК України. Тобто, суб’єктом даного злочину можуть бути лише такі особи, які є учасниками процесу у якості свідка, експерта чи перекладача.

Як зазначає В. І. Тютюгін, суб’єкт злочину спеціальний – свідок, експерт чи перекладач, які у встановленому законом порядку попереджені про відповідальність за ухилення (відмову) від виконання покладених на них обов’язків. Також автор зазначає, що потерпілий, спеціаліст, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний позивач та відповідач за відмову від давання показань кримінальної відповідальності не несуть [90, с. 1076].

Отже, суб’єкт злочину, передбаченого ст. 385 КК України, спеціальний. Окрім ознак, вказаних вище, він повинен бути фізичною особою, осудною і досягти на момент вчинення злочину віку, з якої настає відповідальність згідно із вітчизняним кримінальним законодавством.

На відміну від попередньо проаналізованих злочинів, суб’єкт протиправного діяння, передбаченого ст. 386 КК України, як зазначають дослідники, загальний. Дійсно, вчинити перешкоджання з’явленню свідка, експерта, примусити їх відмовитися від давання показань чи висновку, а так само і до давання завідомо неправдивих показань, висновку (те саме стосується і перекладача згідно із запропонованими вище змінами до диспозиції даної норми), може будь-яка фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності (а саме 16-ти років) на момент вчинення злочину [135, с. 1261]. У випадку, якщо даний злочин буде вчинено службовою особою з використанням свого службового становища, а так само із перевищенням службових повноважень, вчинене кваліфікується за ст. 386, а також за статтями 364 або 365 КК України відповідно.

Спеціальний суб’єкт злочину, згідно з дослідженнями у даній сфері, має і злочин, передбачений ст. 387 КК України, яка встановлює кримінальну відповідальність за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. У ч. 1 ст. 387 КК України міститься вказівка, що кримінально караним є розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування лише особою, яка була попереджена у встановленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані (ст. 222 КПК України). Не можуть бути суб’єктами цього злочину підозрюваний та обвинувачений.

Таким чином, ми з’ясували, що суб’єкт злочину, передбаченого ст. 387 КК України – спеціальний, яким може бути фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності на момент вчинення злочину, є учасником процесу і попереджена про те, що їй заборонено розголошувати дані оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування.

Отже, підсумовуючи дослідження суб’єкта злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, ми можемо сказати, що більшість із них може бути вчинена лише спеціальним суб’єктом злочину, а саме фізичною осудною особою, яка досягла віку кримінальної відповідальності на момент вчинення злочину і має визначені у кримінально-процесуальному законодавстві обов’язки, що порушуються нею при вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 384, 385 та 387 КК України. Виключенням із цього є злочин, передбачений ст. 386 КК України, суб’єкт якого загальний.

Суб’єктивна сторона злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

До суб’єктивних ознак злочину належить, як вже зазначалося, суб’єктивна сторона злочину, тобто внутрішня сторона злочину, яка характеризує відношення суб’єкта злочину до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння та його наслідків [15, с. 122]. Ознаками суб’єктивної сторони злочину є вина особи як обов’язкова ознака, а також мотив, мета і емоції вчинення злочину як факультативні ознаки (за винятком тих випадків, коли їх встановлення є обов’язковим згідно з нормами кримінального законодавства) [109, с. 102]. Як вказує у своєму дослідженні М. В. Шепітько, «відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Цей принцип також закріплений в Конституції України (ст. 62)» [68]. Проблемним питанням встановлення вини особи у теорії кримінального права також було присвячено багато праць як у минулому [117, с. 140; 234, с. 71], так і у сучасній кримінально-правовій науці [7; 13; 24; 36; 155; 166].

Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК України). Умисел може бути прямим і непрямим. Прямий умисел – це психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямий умисел – це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ст. 24 КК України). Необережність може бути двох видів: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість. Необережність не містить ознаки, яка б характеризувала психічне ставлення винного до вчиненого діяння.

Факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину не закріплені у кримінальному законодавстві і визначаються лише в теорії кримінального права. Мотив злочину – це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинення злочину; мета – це уявлення по бажаний результат у вигляді злочинних наслідків для охоронюваного кримінальним законом правопорядку [84, с. 162-163]. Емоції – це психічні стани і процеси в людини, у яких реалізуються її ситуативні переживання, пов’язані з вчиненням нею злочину [34, с. 108].

Для визначення спільних і відмінних рис суб’єктивної сторони протиправних діянь, відповідальність за які передбачена ст.ст. 384-387 КК України, дослідимо окремо ознаки суб’єктивної сторони кожного із зазначених злочинів.

Як зазначають більшість дослідників, суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 384 КК України – це лише прямий умисел. Як зазначає Ш. С. Рашковська, з суб’єктивної сторони лжесвідчення може бути вчинено лише при наявності прямого умислу [167, с. 36]. Так само вважає і А. Т. Гужин [35, с. 12], Н. А. Носкова [144, с. 26], Я.М. Кульберг [100, с. 42, 45], М. Х. Хаббібуллін [229, с. 63]. Пояснюється це тим, що особа діє завідомо, тобто заздалегідь усвідомлює неправдивість своїх показань, висновку чи перекладу та бажає, щоб органи правосуддя сприймали їх як правдиві [136, с. 718; 139, с. 632; 90, с. 1073; 89, с. 1048]. Отже, саме вказівка у диспозиції даної норми, а також у назві ст. 384 КК України вказує на те, що цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Хоча, як показало дослідження зарубіжного кримінального законодавства у частині встановлення відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, дуже мало зарубіжних кримінальних кодексів, які включають норму, подібну до ст. 384 КК України, містять вказівку на завідомість (див. підрозділ 1.3).

Щодо вказаної вище ознаки – завідомості, – яка вказує на прямий умисел, М. В. Шепітько, який також вважає, що давання завідомо неправдивих показань може бути вчинене лише з прямим умислом, зазначає, що «вказівка на прямий умисел через завідомість є лише додатковим формулюванням для правозастосувача, не більше» [237, с. 138]. Деякі дослідники взагалі вважають подібні терміни оціночними [94, с. 220, 221].

М. В. Шепітько вважає, що основною вказівкою на те, що давання завідомо неправдивих показань, висновку та здійснення перекладу може бути вчинено лише з прямим умислом, є висновок про те, що це протиправне діяння є злочином формального складу. І саме у відповідності до формального складу злочину, передбаченого ст. 384 КК України, мова у даному випадку може йти лише про наявність прямого умислу. Для кваліфікації даного злочину необхідно встановити такі ознаки прямого умислу, як можливість усвідомлення суспільної небезпечності діяння та бажання його вчинити; бажання настання суспільно небезпечних наслідків не є обов’язковим для суб’єктивної сторони даного злочину [237, с. 137]. Автор вказує, що такої самої думки притримується, зокрема, Д. О. Гарбатович: за наявності формального складу для кваліфікації злочину свідомість та воля особи встановлюються лише відносно до вчиненого ним злочину [30, c. 8]. Отже, виходячи із цього, особа, тобто суб’єкт злочину, передбаченого ст. 384 КК України, повинна усвідомлювати, що вона вчиняє суспільно небезпечне діяння проти правосуддя шляхом надання неправдивої (такої, що не відповідає дійсності) інформації, а також бажанням вчинити таке діяння. Щодо усвідомлення і бажання настання суспільно небезпечних наслідків після вчинення зазначених вище діянь, то це не є обов’язковою умовою кваліфікації вказаних протиправних діянь за ст. 384, але встановлення цього не є обов’язковим.

Щодо терміну «завідомо», який міститься у ст. 384 КК України, М. В. Шепітько взагалі вважає, що його використання є неприпустимим по відношенню до предмета злочину, яким є документ (протокол, висновок, переклад тощо). Крім того, використання даного терміну є зайвим, тому що склад злочину є формальним, що саме по собі вказує на можливість вчинення даного злочину лише з прямим умислом [237, с. 139].

Ми не погоджуємося із цією точкою зору і вважаємо, що термін «завідомо» відноситься, в першу чергу, не до документа, а до інформації, яка в ньому міститься. Ми цілком підтримуємо позицію законодавця щодо конструкції даної норми і в частині використання такого терміну, як «завідомо». Саме наявність даної вказівки полегшує кваліфікацію діяння винної особи саме за ст. 384 КК України. На необхідність встановлення завідомості при кваліфікації даного злочину наголошує і М.І. Бажанов [8, с. 27].

Стосовно таких додаткових ознак суб’єктивної сторони злочину, як мотив і мета, то для протиправного діяння, передбаченого ст. 384 КК України, їх встановлення не є обов’язковим і на кваліфікацію даного злочину не впливає. Виключення становить ч. 2 даної норми, в якій є вказівка на корисливий мотив вчинення давання завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу.

Суб’єктивною стороною відмови свідка від давання показань або відмови експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385 КК України) так само є лише прямий умисел. Особа в даному випадку свідомо відмовляється від виконання покладених на неї обов’язків свідка, експерта, перекладача, про що вона попереджається у встановленому законом порядку, не маючи для цього ніяких підстав [89, с. 1051]. На цьому наголошує Н. А. Носкова, зазначаючи, що це є умисним злочином [144, с. 29]. Аналогічної думки притримуються Є. А. Смірнов, Я. М. Кульберг.

Так само, як і у попередньо розглянутому злочині, мотив і мета на кваліфікацію вчиненого злочину не впливають. Н. А. Носкова вважає, що ставлення винного до наслідків такої поведінки не впливає на відповідальність, але може враховуватися при призначенні йому покарання [144, с. 30]. Хоча, якщо діяння, вказані у ч. 1 ст. 385 КК України, вчиняються з метою приховати злочин, раніше вчинений членом сім’ї, близьким родичем або самою особою, яка відмовляється надати показання, висновок чи переклад, вчинене не містить ознак цього складу злочину на підставі положень ч. 2 ст. 385 та ч. 2 ст. 396 КК України [90, с. 1076].

Як зазначають більшість дослідників, суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 386 КК України, також характеризується лише прямим умислом [77, c. 16]. На цьому акцентує увагу М. І. Бажанов, вказуючи, що даний злочин передбачає лише вину у формі прямого умислу [8, с. 25] та Я. М. Кульберг [100, с. 52] та інші. Тобто, вчиняючи дії, спрямовані на перешкоджання з’явленню свідка, експерта, перекладача у судово-слідчі органи, на примушування їх до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу, винна особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і бажає їх вчинити.

Щодо додаткових ознак суб’єктивної сторони даного злочину, то, на відміну від розглянутих раніше, обов’язковою ознакою його суб’єктивної сторони є мета. Вона полягає у тому, щоб перешкодити з’явленню у слідчо-судові органи або примусити чи схилити шляхом підкупу до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань, висновку, перекладу, а також помститися за показання, висновок чи переклад, які були дані чи зроблені раніше [90, с. 1079]. За умови відсутності такої мети дані протиправні діяння не будуть кваліфікуватися за ст. 386, а каратимуться у відповідності до вчиненого за іншими нормами кримінального законодавства.

Розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування може бути вчинене, аналогічно до злочинів, передбачених ст.ст. 384-386 КК України, лише з прямим умислом. Про це говорять Н. А. Носкова [144, с. 36] та Я. М. Кульберг [100, с. 53]. При цьому особа, винна у його вчиненні, попереджена про те, що вказані дані заборонено розголошувати, але свідомо порушує цю заборону, розповсюджуючи інформацію про оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування. Розголошення вказаних даних, вчинене з необережності (наприклад, втрата документів тощо) не містить складу злочину, передбаченого ст. 387, а тому і особа, яка вчиняє таке діяння не притягується до кримінальної відповідальності [90, с. 1081].

Хоча існує і інша точка зору. Так, наприклад, Ш. С. Рашковська вважає, що розглядуваний злочин може бути вчинений як умисно, так і необережно [167, с. 42]. Але ми вважаємо цю точку зору помилковою і притримуємося того, що розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування буде кваліфікуватися за ст. 387 КК України лише у тому випадку, якщо воно вчинене умисно.

Розголошення даних оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування може бути вчинене з різних мотивів та мати різноманітні цілі, але це на кваліфікацію вказаного злочину впливати не буде. Те саме стосується і емоційного стану особи. Тому встановлення мети, мотивів та емоційного стану не є обов’язковим для того, щоб притягнути особу, винну у вчиненні вказаного злочину, до кримінальної відповідальності за ст. 387 КК України.

Отже, дослідивши суб’єктивну сторону злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, передбачені ст.ст. 384-387 КК України, ми можемо зробити наступні висновки: всі ці злочини можуть бути вчинені лише з прямим умислом; мотив, мета і емоції, якими керується винна особа при вчиненні даних злочинів, на кваліфікацію її дій не впливають, окрім злочину, передбаченого ст. 386, який вчиняється з метою перешкодити з’явитися в судово-слідчі органи або примусити чи схилити до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу, а також помститися за раніше дані показання, висновок чи переклад.