3.3. Суб’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
Суб’єктивна сторона складу злочину характеризується такими ознаками, як вина, мотив та мета. Крім того, особливістю вказаного елемента деяких складів злочинів є емоційний стан особи.
Для складів злочинів проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони характерна переважно умисна вина. Така законодавча позиція відповідає і рекомендаціям міжнародних конвенцій. Наприклад, Єдина конвенція 1961 р. пропонувала державам-учасницям застосовувати каральних заходів, насамперед, до осіб, які умисно порушують настанови міжнародних угод щодо контролю за наркотиками та недопущення поширення наркоманії. Крім того, при цьому враховується і те, що поведінка особи, яка усвідомлює небезпечний для здоров’я людей характер своїх дій і все ж їх вчиняє, відзначається підвищеною суспільною небезпечністю і потребує суворих заходів впливу.
Вид умислу у вчиненні зазначених злочинів прямий. Однак у літературі трапляються й інші думки з цього приводу. Наприклад, О. В. Колесник дійшла висновку, що у більшості випадків вказані діяння вчиняються з непрямим умислом. Авторка цієї позиції виходила з того, що непрямий умисел у вчиненні злочинів із формальним складом не тільки можливий, а й переважає. Деякими дослідниками проблеми суб’єктивної сторони складу злочину в загальнотеоретичному аспекті також висловлювалася думка, що у вчиненні злочинів із такою конструкцією непрямий умисел є можливим. Опоненти такої позиції справедливо зауважували, що вона не відповідає чинному законодавству, зокрема, в ній ігнорується закріплена в законі конструктивна відмінність між матеріальними та формальними складами злочину. Вони слушно підкреслювали, що особливістю злочинів з формальним складом є те, що форма вини в таких випадках визначається психічним ставленням до діяння, а не до наслідків. Із цих та інших міркувань більш вдалою, на наш погляд, є позиція вчених, які відкидають можливість непрямого умислу у вчиненні злочинів із формальним складом.
Справедливою була й критика зазначеної вище думки О. В. Колесник у кандидатській дисертації Н. А. Мірошниченко. Правильність цієї тези підтверджує й аналіз злочинних діянь проти здоров’я населення, сформульованих у КК як злочини з формальним складом. Наприклад, ч. 1 ст. 315 встановлено відповідальність за схиляння певної особи до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Фактично наслідком цього діяння може бути захворювання потерпілого на наркоманію, не відкидається також, що такого наслідку не буде – особа відмовиться від пропозиції суб’єкта злочину вживати наркотики або почне нетривалий час вживати їх, але вчасно отямиться тощо. Враховуючи потенційну загрозу поширення внаслідок цих дій наркотизму, що й зумовлює їх підвищену небезпечність, законодавець передбачив кримінальну відповідальність лише за факт вчинення вказаних дій. Наслідок при цьому, хоч і настане, виведений законодавцем за межі складу злочину. Тому під кутом зору кваліфікації діяння форма вини до можливого фактичного його наслідку не має значення і не є предметом доказування. Але cуб’єкт застосування норми зобов’язаний по таких справах визначити психічне ставлення особи до вчинених дій. Зокрема, потрібно встановити, чи усвідомлювала особа суспільно небезпечний характер своїх дій, чи був акт такої поведінки проявом її волі. Якщо так, у цьому випадку є наявними як інтелектуальний, так і вольовий моменти вини у вигляді прямого умислу. Адже не можна свідомо, за вольовим рішенням вчиняти певні дії і водночас не бажати їх вчинення.Правильність наведеної позиції сумніву не викликає. Однак вона не повною мірою відповідає визначенню видів умислу в ст. 24 КК, яка вміщає в поняття обох видів умислу психічне ставлення особи як до діяння, так і до наслідків. На наше переконання, недоліком цієї норми є неврегульованість питання щодо змісту вини у вчиненні злочинів із формальним складом, а наші пропозиції щодо цих положень законодавець, на жаль, не врахував. Оскільки зазначене питання так і залишилось неврегульованим, у подальшому доцільно доповнити ст.
24 КК положеннями, зазначеними вище, і викласти ч. 2 ст. 24 у такій редакції:«Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії та бажала її вчинення, або усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання».
Для вирішення питань кваліфікації злочинних діянь проти здоров’я населення неабияке значення має з’ясування змісту умислу, під яким розуміється сукупність психічних елементів, у яких відображаються (чи можуть відображатись) об’єктивні ознаки злочину і котрі виражають певне ставлення особи до цих ознак. Завдяки змістові умислу досягається конкретизація вини у вчиненні злочину певного виду. Так, якщо особа вчинила злочин, передбачений однією зі статей розділу XIII КК, вона усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання не взагалі, а конкретно. Зокрема, ця особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння для таких цінностей, як здоров’я людей, конкретних заходів, спрямованих на його охорону, передбачала спричинення в результаті цього діяння шкідливі наслідки саме для цих цінностей і бажала їх настання. Таке усвідомлення та передбачення базується на розумінні, що діяння за своїми властивостями, розвитком, умовами, за яких воно вчиняється, спроможне спричинити такі наслідки.
За таких обставин, якщо це доведено, можна робити висновок, що особа усвідомлювала суспільну небезпечність діяння. Але кримінально-правовою наукою остаточно не вирішене питання щодо аспектів та обсягу усвідомлення особою суспільної небезпечності діяння. Зокрема, спірним залишається питання щодо кримінально-правового значення усвідомлення або неусвідомлення особою протиправності вчиненого діяння. Деякі науковці визнавали усвідомлення протиправності, як і суспільної небезпечності, обов’язковою ознакою вини. Інша група вчених дотримується протилежної думки.
Вони вважають, що так звана правова необережність не являє собою будь-якого специфічного інституту.На наш погляд, ця проблема містить два запитання. По-перше, яке значення має неусвідомлення особою кримінально-правової протиправності його поведінки (так званої помилки в забороні)? По-друге, чи впливає на кримінально-правову оцінку певного діяння неусвідомлення особою факту порушення норм інших галузей права (протиправності в широкому розумінні)?
На перше запитання можна дати однозначну відповідь. Частина 2 ст. 68 Конституції України встановлює, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Це положення розповсюджується і на випадки, коли особа не знає про заборону певної поведінки Кримінальним кодексом України.
Що ж стосується другого запитання, то вирішуватися воно може тільки диференційовано. В диспозиціях багатьох статей КК, не є винятком у цьому смислі і статті про відповідальність про злочини проти здоров’я населення, діяння зазначається як бланкетна ознака. Так, про незаконність дій ідеться у статтях 306–311, 310, 313, 314, 316–319, 321, 322 КК. У диспозиціях статей 320, 325, 326 передбачено відповідальність за дії, які порушують спеціальні правила, встановлені у сфері охорони здоров’я населення (правила боротьби з епідеміями тощо). У ст. 327 предметом злочину визнано продукти харчування чи іншу продукцію, радіоактивно забруднену понад допустимі рівні. Оскільки такі рівні встановлено певними нормативними актами, ця стаття також має бланкетну диспозицію.
На наш погляд, у всіх випадках, коли незаконність діяння зазначена безпосередньо в диспозиції або ця ознака однозначно випливає зі змісту диспозиції статті КК, що передбачає відповідальність за умисний злочин, неусвідомлення особою незаконності своїх дій свідчить про відсутність підстав для притягнення її до кримінальної відповідальності за цією статтею. У протилежному разі це суперечитиме суті самого поняття умисної вини. Адже особа, яка не обізнана щодо вимог того чи того нормативного акта, не усвідомлює небезпечного характеру своїх дій щодо тих цінностей, які цей юридичний акт захищає.
Ускладнюється і передбачення суспільно небезпечних наслідків, тобто шкоди зазначеним цінностям. Отже, в таких випадках відсутні обов’язкові інтелектуальні елементи умислу. Наприклад, установлення усвідомлення незаконності дій необхідно при кваліфікації злочинів, що вчиняються спеціальним суб’єктом. Якщо на особу покладено обов’язок дотримання певних правил, це передбачає безумовне знання нею цих правил. У деяких країнах колишнього СРСР, наприклад, Грузії, протиправність як ознака прямого умислу закріплена законодавчо. На наш погляд, недоліком такої законодавчої позиції є надто широке визначення вказаної ознаки. Це питання необхідно вирішувати диференційовано. А. І. Рарог вважає, що настав час модернізувати (хоча б на теоретичному рівні) законодавчу конструкцію прямого умислу для використання в аналізі вини у злочинах з матеріальним складом. Зокрема, у випадках, коли передбачений законом наслідок відіграє роль ознаки, що відмежовує злочин від інших правопорушень або диференціює відповідальність, умисел має визнаватися прямим, якщо він був спрямований на вчинення заздалегідь незаконних дій (бездіяльності)… Іншими словами, безумовним показником прямого умислу необхідно визнати усвідомлення особою протиправного характеру вчиненого діяння. З цією пропозицією можна погодитись, але тільки частково. Усвідомлення особою протиправності діяння в ряді випадків має бути показником прямого умислу і при вчиненні злочинів з формальним складом.Ця проблема є вельми актуальною у вирішенні підстав кримінальної відповідальності за умисні злочини проти здоров’я населення, які закріплені в законі як склади злочинів з бланкетними ознаками, наприклад, діяннями, пов’язаними з наркотичними засобами та іншими речовинами. Крім того, що питання поводження з цими засобами та речовинами регулюються великим обсягом нормативних актів, зокрема підзаконних, бланкетний характер має і поняття предмету злочинів у цій сфері. Наприклад, вироком місцевого суду І-ва було засуджено за ч. 1 ст. 263 та ч. 2 ст.
309 КК. При цьому доведеність вини І-ва щодо вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309, було по- ставлено під сумнів адвокатом по справі. І-в обвинувачувався в тому, що 13 червня 2000 р. під час проведення обшуку у квартирі за місцем його проживання було виявлено і вилучено психотропну речовину «барбітал натрію» вагою 140 г, яку він незаконно зберігав з метою збуту. Допитаний як обвинувачений І-в вини по цьому епізоду не визнав, пояснив, що барбітал натрію він придбав у 1992 р. на базі підприємства, де він працював, і використовував для дослідів із білками за специфікою своєї роботи. Залишок цієї речовини він заніс додому «про запас» для подальшого використання з тією ж метою, якщо виникне така необхідність. Про те, що барбітал є забороненою психотропною речовиною, він не знав. Ці показання обвинуваченого підтверджувалася показаннями свідка та прилученими до справи документами, що характеризують фармакологічні властивості барбіталу та засвідчують необхідність його використання у біологічних дослідженнях у великих кількостях. Адвокат по справі наголошував і на тому, що у 1992 р. правове регулювання обігу психотропних речовин суттєво відрізнялося від чинних норм. Психотропні речовини на той час не зазначались як предмет злочину у ст. КК 1960 р., що передбачала відповідальність за незаконне зберігання наркотичних засобів. Деякі з цих речовин були прирівняні до наркотичних Списком наркотичних речовин за станом на 1 липня 1990 р., але барбітал натрію до цього Списку не входив. Про подальші зміни правового режиму цієї речовини підзахисний не знав. Тому адвокат вважав, що в діях І-ва ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309, відсутні. Проте суд ці доводи адвоката не взяв до уваги, розцінивши показання підсудного в цій частині як бажання уникнути відповідальності.Труднощі доведення умислу особи по таких справах, побоювання, що це призведе до безкарності осіб, які все ж таки усвідомлювали протиправність дій, але дали неправдиві показання, нібито цього не знали, мабуть є основною причиною не тільки обвинувального ухилу в судовій та слідчій практиці, а й обрання такої позиції кримінально-правовою доктриною. Такі побоювання – небезпідставні. Ще в XIX ст. дослідники цієї проблеми, зокрема Бар, звертали увагу на те, що в такому разі можуть виникати парадоксальні ситуації: той, хто знає закон, має його боятися, а хто його не знає, той може бути спокійним. Зважуючи на це, законодавець і встановив принцип, що незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності. Але викладене не означає, що треба закреслити інший принцип – винної відповідальності. Більш того, як конституційний та кримінально-процесуальний принцип в Основному Законі та КПК закріплено презумпцію невинуватості. «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено (курсив наш. – Є. Ф.) в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»,– проголошує ч. 1 ст. 62 Конституції України.
У разі вчинення деяких злочинних діянь проти здоров’я населення шкода може бути заподіяна особою, яка не усвідомлювала порушення нею певних правил, не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків, але могла і повинна була їх передбачити. Таке ставлення до наслідків властиве злочинам, передбаченим статтями 320, 325, 326, 327. Хоча щодо правової оцінки такої поведінки також є проблемні питання, в цих випадках суб’єкт правозастосування розуміє, що у разі неправдивого показання обвинуваченого про неусвідомлення ним незаконності діяння воно не залишиться безкарним, оскільки може бути доведена необережна вина. Отже, така законодавча позиція не провокує суб’єкта правозастосування до «натяжок» в обвинуваченні, прагнення будь що зробити висновок про усвідомлення особою законності діяння, а отже і винності, що потрібно для обвинувального висновку про вчинення умисного злочину.
У чинному законодавстві, як бачимо, встановлено диференційовану відповідальність:
1) За вчинення умисного злочину проти здоров’я населення, який полягає у вчиненні дій на порушення вимог певних нормативних актів, тобто дій незаконних. Проведений аналіз схиляє до думки, що факт неусвідомлення особою незаконності своїх дій у таких випадках свідчить про відсутність ознак складу злочину.
2) За скоєння злочину проти здоров’я населення з необережної вини, за якої особа може і не усвідомлювати протиправності свого діяння. При цьому особа не несе відповідальності лише в тому разі, якщо вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати протиправності свого діяння.
Ще однією проблемою є кваліфікація злочинів проти здоров’я населення, суб’єктивна сторона яких містить складну вину. В теорії кримінального права були різні підходи до вирішення проблеми складної вини, її поняття, різновидів і навіть назви. Деякі вчені зовсім заперечували її існування. Інші криміналісти допускають наявність змішаної вини або подвійної, чи вживають терміни «складна» або «подвійна» вина як синоніми. Оскільки ця проблема є предметом окремого дослідження, заглиблюватися в дискусію з цього приводу недоцільно.
На наш погляд, доцільніше визначати такі своєрідні комбінації форм вини терміном «складна» вина. Її різновидами є подвійна та змішана вина.
Подвійна вина має місце в тих випадках, якщо склад злочину містить два чи більше наслідки, стосовно яких вина суб’єкта різна за формою. Прикладом такого поєднання форм вини є умисне спричинення тяжкої шкоди здоров’ю, що потягло з необережності смерть потерпілого. За подвійної вини, злочин в цілому має визнаватись умисним.
Змішана вина – це випадки, коли у винної особи різне психічне ставлення до діяння та його наслідку. В цих випадках злочин, навпаки, вважається необережним, якщо було необережне ставлення до наслідку.
Для окремих злочинів проти здоров’я населення характерна саме змішана вина. Так, за вчинення злочину, передбаченого ст. 325, вина особи щодо порушення правил боротьби з епідеміями може бути умисною або необережною, а до наслідків у вигляді поширення епідемічних захворювань – необережною (щодо можливості настання таких наслідків допускається і непрямий умисел). Відповідно до теорії кримінального права та позицій судової практики в цілому такий злочин визнається умисним або необережним залежно від форми вини щодо наслідків.
На наш погляд, ці питання, оскільки вони стосуються кримінальної відповідальності особи, необхідно регулювати законодавчо. Таку пропозицію автор цієї праці вносив під час підготовки проекту КК 2001 р., але законодавець з нею не погодився, що здається не зовсім виправданим.
До речі, аналогічна норма є у КК Російської Федерації 1996 р. Так, у ст. 27 КК РФ йдеться про відповідальність за злочини, вчинені з двома формами вини. Зокрема, нею встановлено: «Якщо в результаті вчинення умисного злочину спричиняються тяжкі наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання та які не охоплювались умислом особи, кримінальна відповідальність за такі наслідки настає тільки у випадку, якщо особа передбачала можливість їх настання, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховувала на їх відвернення, або у випадку, якщо особа не передбачала, але повинна і могла передбачити можливість настання цих наслідків. В цілому такий злочин визнається вчиненим умисно».
Хоча процитована стаття КК РФ видається не зовсім вдалою редакційно, у принципі з позицією російського законодавця можна погодитись. Таку норму доцільно прийняти і в КК України, у яку включити дві частини: в першій сформулювати положення щодо подвійної вини, а в другій – питання щодо змішаної вини. Це буде мати і практичне значення (у вирішенні питань призначення покарання тощо).
За вчинення злочинів проти здоров’я населення, для яких характерний злочинний результат, щодо наслідків може бути необережна
вина у вигляді як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості.
Якщо особа діє зі злочинною самовпевненістю, вона передбачає в загальних рисах можливість настання таких суспільно небезпечних наслідків, як поширення епідемії, загибель людей, шкода для здоров’я людей тощо, але легковажно розраховує на відвернення цих наслідків. При цьому вона усвідомлює і факт порушення нею певних правил у сфері охорони здоров’я, але нехтує цими правилами, сподіваючись, що наслідку не настане. Специфікою вольового моменту необережної вини є те, що особа не бажає наслідків і не ставиться до них байдуже. Це підтверджується тим, що вона вживає певних заходів або розраховує на інші конкретні обставини, які завадять настанню наслідків. Такий розрахунок може полягати в тому, що особа легковажно орієнтується на аналогічні випадки, коли таке порушення нею або іншими особами зазначених правил не призводило до тяжкого наслідку, або намагається запобігти наслідкові безпосередньо своїми діями (застосовує препарати, робить дезінфекцію тощо). Але суб’єкт діяння помиляється, оскільки наслідки все ж таки настають. Помилка трапляється через те, що особа не враховує, що в аналогічних випадках, коли вона порушувала правила, була дещо іншою ситуація, за якої вчинялося відхилення від нормативних вимог (наприклад, не було реальної загрози епідемії), що заходи, до яких вона запобігає, об’єктивно неспроможні відвернути наслідок тощо. В кінцевому підсумку особа не враховує дійсного розвитку події, саме той причинно-наслідковий зв’язок, який призводить до шкідливого для здоров’я населення наслідку. ЇЇ вина зумовлена тим, що вона не приділила цим обставинам достатньої уваги, тобто її розрахунок виявляється легковажним.
Для вчинення злочину проти здоров’я населення з необережної вини у вигляді злочинної недбалості характерно, що особа не усвідомлює факту порушення нею певних правил, через що не передбачає можливості настання суспільно небезпечного наслідку, хоча повинна була і могла його передбачити. Таке неусвідомлення може бути і через незнання цих правил. Обов’язок їх знати, а отже, і передбачення можливих наслідків вчинення злочинів проти здоров’я населення найчастіше випливає зі службового або професійного стану суб’єкта. Доказом можливості ознайомлення особи з вимогами відповідних правил може бути оприлюднення нормативного акта або персональне доведення вимог певної інструкції тощо до відома суб’єкта. Втім, висновок про можливість передбачення наслідків не зводиться тільки до констатації факту ознайомлення особи з вимогами відповідних правил. Вирішуючи це питання, необхідно аналізувати і враховувати комплекс інших факторів, наприклад, обстановку вчинення діяння, чи були умови змоделювати небажаний розвиток подій, перевірити ступінь ризику експерименту, результатом якого стали шкідливі для здоров’я людей наслідки тощо. Якщо такої можливості у особи не було, для висновку про винуватість особи немає підстав.
Для суб’єктивної сторони деяких складів цих злочинів обов’язковою ознакою є мета. Так, злочин, передбачений ст. 306, вчиняється з метою продовження незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; ст. 307, ч. 2 ст. 310, ч. 2 статей 311, 312, 321, 327 – із метою збуту. У ч. 1 ст. 311 зазначено мету використання прекурсорів для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин. Цей перелік можна продовжувати – всього мету вказано у 11 статтях розділу XIII КК.
Мета – це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягти особа вчиненням злочину. Такий бажаний результат може бути у вигляді зміни стану соціальних зв’язків інших суб’єктів, наприклад, ослаблення держави в результаті вчинення диверсії, залякування населення або міжнародне ускладнення як бажаний наслідок терористичного акту тощо. Другим різновидом бажаного результату є створення вчиненням злочину умов для подальших дій самого суб’єкта злочину, вигідних для нього – заволодіння майном тощо. Для злочинів проти здоров’я населення більш характерний останній різновид мети – збути наркотичні засоби або інші речовини, використати прекурсори для виробництва наркотиків тощо. На наш погляд, розробники проекту розділу XIII КК дещо захопилися формулюванням мети як ознаки суб’єктивної сторони складу цих злочинів. Так, вказівка в ч. 1 ст. 311 на мету використання прекурсорів для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, у ч. 1 ст. 312 – на мету подальшого збуту прекурсорів, а також їх збут для виробництва або виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, у ч. 3 ст. 313 – на мету виготовлення особливо небезпечних наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів є зайвою. Адже в усіх цих випадках такі дії являють собою, крім вчинення злочину, передбаченого однією з указаних статей, готування до злочину, передбаченого ст. 307 або 309. Задумом розробників проекту мабуть було намагання обмежити криміналізацію поводження з прекурсорами чи обладнанням і визнати злочинною тільки поведінку, пов’язану з наркотизмом. Адже прекурсори, обладнання можуть широко застосовуватись і для побутових або виробничих потреб. Проте це можна і потрібно було зробити не способом штучної конструкції сукупності злочинів, а встановленням значного або великого розміру цих предметів як умови кримінальної відповідальності за ці діяння. До того ж порівняно з ознакою мети це був би точніший критерій. Мету досить важко встановлювати під час розслідування та розгляду кримінальних справ. Це створює спокусу для суб’єкта правозастосування домагатися визнання особою своєї вини, оскільки крім неї самої, про мету вчинення певних дій свідки, речові докази тощо зазвичай, інформації не дають. Ці міркування бажано врахувати для удосконалення зазначених статей КК.
Мотив вчинення злочинних діянь, передбачених статтями розділу XIII, значення для кваліфікації не має.