3.4. Суб’єкт злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону

Суб’єктом злочинів проти здоров’я населення є фізична осудна особа.

У процесі підготовки проекту нового Кримінального кодексу України загострилася дискусія щодо визнання суб’єктом злочину юридичної особи.

Постановка питання про визнання юридичної особи суб’єктом злочину в аспекті кримінально-правової боротьби з більшістю злочинних діянь проти здоров’я населення взагалі некоректна. Наприклад, пропозиція закрити санітарно-епідемічну станцію через те, що її працівник порушив правила боротьби з епідеміями, виглядала б просто абсурдною.

У більшості випадків суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Лише за розкрадання наркотичних засобів або психотропних речовин чи їх аналогів у формі крадіжки, грабежу, вимагання або розбою встановлено кримінальну відповідальність і щодо осіб віком від 14 до 16 років. Якщо ж у такий спосіб зазначеними особами вчинено розкрадання прекурсорів чи обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, вони мають відповідати за злочини проти власності.

Питання стосовно нижньої вікової межі, яка визначає можливість кримінальної відповідальності за злочини, передбачені ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статтями 323 і 324, в юридичній літературі спірне. Причина розходження думок науковців полягає в тому, що ст. 324 певною мірою кореспондує ст. 304 (ст. 208 КК 1960 р.). Пленум Верховного Суду України в п. 3 постанови «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» від 23 грудня 1983 р. № 6 роз’яснив, що кримінальну відповідальність за ст. 208 КК 1960 р. несуть тільки особи, які на момент вчинення злочину досягли вісімнадцятирічного віку. Мабуть, це й дало привід деяким ученим за аналогією стверджувати, що суб’єктом злочину, передбаченого ст.

В новій постанові № 2 від 27 лютого 2004 «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» Пленум Верховного Суду України підтвердив, що Кримінальній відповідальності за втягнення неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність можуть бути піддані особи, які на час вчинення цих дій досягли вісімнадцятирічного віку. Більш того, в п. 3 цієї постанови ним розъ’яснено: «Судам треба мати на увазі, що відповідальність дорослих (тут і далі курсив мій – Є.Ф.) осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність встановлена не тільки ст. 304 Кримінального кодексу України, а й іншими статтями цього Кодексу (ч. 3 ст. 300, ч. 3 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статтями 323 і 324), котрі є щодо неї спеціальними нормами.» В абз. 2 п. 11 Пленум зазначив також, що відповідальність дорослого за ч.

На перший погляд, в цій постанові Пленум Верховного Суду України стверджує, що суб’єктом злочинів, передбачених ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статтями 323 і 324, також є лише доросла особа. Проте це роз’яснення можна розуміти по іншому. Адже так само, як і в попередній постанові, безпосередньої вказівки з цього приводу Пленум не дав. Більш того, якщо таким чином тлумачити роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, можна дійти до абсурдних висновків у вирішенні питань кваліфікації злочинних діянь.

Адже термін «дорослий» Пленум вживає і при роз’ясненні інших питань. Так, в п. 7 постанови йдеться про те, що при втягненні у вчинення злочину неповнолітнього, котрий досяг віку, з якого відповідно до ст. 22 КК може наставати кримінальна відповідальність, дії дорослого учасника злочину мають кваліфікуватися за статтями КК, якими передбачено відповідальність за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність і за вчинений разом із ним злочин. Дії дорослого, який, не будучи співвиконавцем злочину,

втягнув у нього неповнолітнього, кваліфікуються за відповідною

статтею КК, якою передбачено відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, та за відповідною частиною ст. 27 КК (залежно від виду співучасті) і статтею цього Кодексу, якою передбачено відпові- дальність за вчинений неповнолітнім злочин.

В таких випадках дії, вчинені дорослим у співучасті з неповнолітнім, можуть бути крадіжкою, розбоєм тощо, і навіть вбивством. Але ж звідси не випливає, що суб’єктом цих злочинів може бути тільки доросла особа.

Другий приклад. Припустимо 17-річна особа за попередньою змовою залучила до збуту наркотичних засобів неповнолітнього віком 15 років. Якщо розуміти позицію Пленуму Верховного Суду України, нібито за такі дії підлягає відповідальності тільки доросла особа, 17-річний підліток має відповідати за ч.

З логічного тлумачення цих положень випливає інше – Пленум використовує вказаний термін для роз’яснення різних варіантів кваліфікації вчинених дорослим діянь з врахуванням співвідношення злочину, передбаченого ст. 304, з іншими злочинними діяннями. Наприклад, в абз. 2 процитованого вище п. 7 постанови Пленум зазначив, що у разі вчинення злочину, передбаченого спеціальною нормою, кваліфікувати дії винної особи ще й за ст. 304 КК не потрібно. Але положень, які можна тлумачити як обмеження нижньої вікової межі суб’єкта злочинів проти здоров’я населення не висловлював.

Хоча для кваліфікації більшості злочинних діянь достатньо встановлення загальних ознак, під кутом зору індивідуалізації відповідальності треба брати до уваги, що досить часто ці злочини вчиняють самі наркомани. Судово-психіатрична практика з достатніми підставами не визнає наркоманів, як і хронічних алкоголіків, неосудними. Тільки у виняткових випадках, коли відбуваються глибокі патологічні зміни психіки, хворий на наркоманію може бути визнаний неосудним. Але зазвичай наркомани усвідомлюють свої дії, можуть керувати ними і від кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні та протиправні діяння не звільняються. Водночас наркоманія – тяжке захворювання. Наркотик тримає людину в полоні «і батогом, і пряником». Один із героїв відомого роману Чингіза Айтматова «Плаха» казав із цього приводу: «Тільки кайф дає блаженство, утихомирення. Нехай блаженство це швидкоплинне, нехай примарне, нехай існує тільки у галюцинаціях, але це щастя, і досяжне воно тільки у трансі». З іншого боку, якщо наркоман намагається «зіскочити з голки», він прирікає себе на страшні муки. Ось інша ілюстрація з цього приводу. Чеський письменник Йон Радек так описував мучення наркомана у стані «ломки»: «Біль у серці. Голова розколюється...

Дослідники цієї проблеми, як і автор даної книги, ще у 80-х роках писали, що наслідком абстиненції наркомана може бути виникнення певного суміжного стану психіки, за якого особа в цілому усвідомлює свої дії та не позбавлена можливості ними керувати, але внаслідок хворобливого стану в неї значною мірою послаблений контроль за своєю поведінкою. Іншими словами, така особа може бути обмежено осудною.

Проблема введення у кримінальне законодавство норми щодо обмеженої осудності обговорювалась у кримінальній та судово-психіатричній літературі ще з позаминулого століття, була вона предметом дискусії і в науці кримінального права радянського та пострадянського періоду. Ця ідея знаходила як підтримку науковців, так і її несприйняття. Своєрідну позицію займав Р. І. Михєєв. Він виступав проти вирізнення в законі обмеженої (зменшеної) осудності, а натомість пропонував долучити до КК статтю про відповідальність осіб, які мають психічні та фізичні аномалії, що не усувають осудності. Не містив спочатку статті щодо обмеженої осудності і проект нового КК. Але в остаточному варіанті пропозицію прибічників цієї концепції, в тому числі і автора цієї праці, було враховано в одному з варіантів проекту КК частково (не визнавалося, що обмежена осудність може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру), а в кінцевому підсумку повністю.

Відповідно до ст. 20 КК 2001 р. обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом у призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. На наш погляд, прийняття такої статті цілком виправдано. Вдалою є і законодавча позиція щодо юридичних наслідків визнання особи обмежено осудною. Певною мірою вона відповідає позитивним у цій частині положенням соціологічної школи кримінального права і теорії нового соціального захисту. Така законодавча конструкція дозволяє поєд- нання покарання із заходами лікувального характеру, що має особливо важливе значення в засудженні осіб, що вчинили злочини на ґрунті наркоманії. Адже саме по собі вчинення злочину в стані наркотичного сп’яніння, як і алкогольного, неосудністю не визнається. Це – досить стійка позиція законодавця і правової доктрини з давніх часів. Такою ж є і сучасна законодавча позиція. Відповідно до ст. 21 КК особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок уживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Навіть більше, п. 13 ст. 67 вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння чи у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, визнано обставиною, що обтяжує покарання. Отже, якби відкидалася можливість визнати хвору на наркоманію особу обмежено осудною, до неї не можна було б застосувати ніяких заходів, крім покарання. Тому положення ст. 20 КК створюють передумови для посилення ефективності закону.

Злочини, передбачені ст. 320, ч. 2 статей 321, 325, 326, вчиняються спеціальним суб’єктом. Таким суб’єктом у теорії кримінального права визнається особа, яка поряд з осудністю та віком кримінальної відповідальності наділена додатковими юридичними ознаками, передбаченими у кримінальному законі чи безпосередньо, чи такими, що прямо випливають із нього. Вказівка в законі на наявність таких ознак обмежує коло осіб, які можуть нести кримінальну відповідальність за цим законом. Суть зазначених вище діянь полягає у порушенні правил, що встановлюються і функціонують у сфері охорони здоров’я. Тому відповідальними за їх порушення можуть бути не будь-які особи, а лише ті, на яких покладено обов’язки дотримуватися цих правил. Такий обов’язок може випливати з приписів закону або підзаконного акта. Персонально він покладається на особу індивідуально – правовим актом (наказом, договором тощо). На наш погляд, якщо такий обов’язок був покладений на особу за усним розпорядженням посадової особи, за умови доведеності такого факту, кримінальна відповідальність особи, яка порушила вимоги спеціально встановлених правил у процесі виконання цих обов’язків, не відкидається. Але при цьому у справі мають бути докази обізнаності цієї особи щодо вимог зазначених правил (наприклад, особа раніше вже працювала на такій посаді або на такому робочому місці). У всіх випадках зазначений обов’язок випливає з професійних функцій, що здійснюються особою.

Це стосується і службових осіб, які теж можуть бути суб’єктом цих злочинів. Однак вчинені ними діяння мають за наявності відповідних підстав кваліфікуватися додатково і за статтями, що передбачають відповідальність за службові злочини (службову недбалість тощо). Винятком із цього правила є тільки вчинення злочинів, передбачених статтями, диспозиція яких прямо зазначає їх скоєння службовою особою – викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними через шахрайство або зловживання службовим становищем (ст. 308, 312, 313).

У КК 1960 р. застосовувався термін «посадова особа», а не «службова», як у новому кодексі. На наш погляд, терміни «посадова особа», «посадова діяльність» є більш точними. У цій частині термінологія нового кодексу навіть суперечить термінології конституційних норм. Так, у статтях 4, 19, 124 Конституції України вживається термін «посадова особа», а в статтях 40, 42, 55, 56 терміни «посадові і службові особи». Отже «посадова особа» і «службова особа» – це різні поняття. Останні – це службовці, не наділені посадовими повноваженнями. Звичайно, за змістом у КК 2001 р. йдеться не про службовців, а про посадових осіб. Це підтверджує й порівняння тексту ст. 164 КК 1960 р. та ст. 364 КК 2001 р., які дають аналогічні визначення таких осіб, хоч і під різними термінами. В такому ж аспекті роз’яснив поняття службової особи і Верховний Суд України в п. 1 постанови «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. № 5. Враховуючи викладене, в усі відповідні статті КК 2001 р, доцільно внести уточнення: замінити в усіх відмінках слова «службова особа», «службовий злочин», «службова діяльність» словами «посадова особа», «посадовий злочин», «посадова діяльність». За такого підходу більш точною буде і кваліфікація окремих злочинів проти здоров’я населення, що вчиняються посадовими особами завдяки використанню посадового становища, або у зв’язку з таким становищем і відповідною діяльністю.