1.1 Становлення та розвиток норм про відповідальність виконавця злочину в пам’ятках кримінального права України

Розглядаючи актуальні питання кримінально-правової характеристики як виконавця злочину безпосередньо, так і його ролі при вчиненні злочину у співучасті, а також досліджуючи специфічні особливості кримінальної відповідальності виконавця злочину, неможливо оминути увагою процес історичної ґенези відповідного поняття.

Зазначимо, що на думку більшості науковців, формування інституту співучасті протягом X–XVII століть відбувалося досить повільно і нерівномірно. Так, відомий дослідник проблем співучасті А. Н. Трайнін зауважував, що в законодавчих пам’ятках руського права XI–ХVI століть немає спеціальних постанов про співучасть. Навіть, ведучи мову про «товаришів», закон… не визначав відповідальності співучасників. Навпаки, згадка про явища, які мають відношення до співучасті – недонесення, приховування, потакання регулювалися законодавцем раніше співучасті у злочині» [185, c. 29-30]. Досліджуючи формування понять «виконавець злочину» і «співвиконавець злочину» за законодавством, що діяло на території сучасної України, І.М. Гриниха вважає, що «…визначення виконавця злочину і відповідного терміна Литовські Статути не містили. Він називався по-різному, відповідно від злочину, що ним вчинявся: «гвалтовникъ», «убийца», «воръ», «тот, кто учинилъ…» тощо. Така ж термінологія використовувалася і для позначення співвиконавців при груповому вчиненні злочину» [54, с.

Виходячи з того, що Литовські Статути (як і «Саксонське зерцало», «Хелминське право», українське звичаєве право тощо) стали основою для видання більш пізнього кодифікованого збірника, вважаємо за доцільне розпочати огляд саме з «Прав, за якими судиться малоросійський народ». Аналізуючи цю збірку норм феодально-кріпосницького права першої половини XVIII століття, зазначимо, що в ряді норм є згадка про відповідальність за спільне вчинення злочину. Так, відповідно пункту 2 артикулу 1 Глави 20: «Коли б хто… умисно напавши чи наїхавши… там кого-небудь вбив насмерть… такого б смертю покарати, відсіченням голови і не лише самого, а й помічників його, котрі з ним в тому нападі були і на вбивство єдиною умисною згодою і силою погодились і приєдналися, і в тому би були явними свідченнями викриті, такою ж смертю стратити…» [146, с. 565-566]. Законодавець того часу наголошував на необхідності доведення попередньої спільної згоди на вчинення конкретного злочину. Таким чином, дія цієї норми не поширюється на випадки ексцесу виконавця і на випадки спільного вчинення злочину за відсутності попередньої змови співучасників. Зауважимо, що за текстом цієї статті мова йде швидше про співвиконавство, ніж про співучасть з розподілом ролей за загальноприйнятою сьогодні термінологією. Тому використання законодавцем «Прав, за яким судиться малоросійський народ» терміна «насильник» (в сенсі – «той що спричиняє насильство») щодо безпосереднього виконавця злочину і терміна «помічники» (до його співвиконавців) не повинно вводити дослідника в оману. На нашу думку, не можна ототожнювати термін «помічник» у тексті цієї історичної пам’ятки з сучасним терміном «пособник». Очевидно, в цій статті «Прав, за якими судиться малоросійський народ» йдеться про співвиконавців умисного вбивства, оскільки в ній вказується на помічників, які брали безпосередню участь у нападі, попередньо домовившись з безпосереднім виконавцем.

Ще більш чітко така відмінність була зафіксована в пункті 4 артикулу 1 Глави 20, де вказано про однакову відповідальність «насильника» з його «помічниками», і, одночасно – про альтернативну, більш м’яку відповідальність для ще однієї категорії учасників злочину – «служителів, котрі не по своїй волі в такому нападі допомагають» [146, с.

Як зазначав А. Н. Трайнін, виконавство охоплює не вузьке коло дій, що безпосередньо спричиняють злочинний результат (наприклад, удар ножем при вбивстві, викрадення речі при крадіжці і т.д.), а й всі ті дії, що пов’язані з цим спричиненням [185, с. 104]. Тому не дивно, що за вищезазначеною нормою для «помічників» передбачена така сама відповідальність, тобто їх пропонується «тією ж смертю страчувати» [146, с. 566]. Уточнення з приводу форми страти мало важливе значення, оскільки в системі покарань за «Правами, за якими судиться малоросійський народ», крім некваліфікованої страти (наприклад, відтинання голови) було передбачено й ряд кваліфікованих (колесування, четвертування, закопування живцем тощо).

Однак існувала відмінність між відповідальністю «насильника» та його «помічників» (пункт 2 артикулу 1 Глави 20 «Прав, за якими судиться малоросійський народ»). Мова йде про застосування заходів майнового характеру, які за сьогоднішньою класифікацією є чимось середнім між додатковим кримінальним покаранням у виді штрафу і відшкодуванням моральної шкоди, завданої вчиненим злочином. Відмінність у відповідальності полягала в тому, що «помічники» сплачували вказану суму лише у випадку, коли майна «насильника» для такого відшкодування виявиться недостатньо. Отже, незважаючи на однакову на перший погляд санкцію в частині призначення основного покарання, законодавець того часу все ж диференціював відповідальність, а відтак визнавав, що ступінь суспільної небезпечності діянь «насильника» вища порівняно з подібними діяннями «помічників».

Очевидно, у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» «насильник» розумівся не лише як виконавець, а й ініціатор злочину (а можливо він наділявся ознаками організатора або підбурювача). Окремі сучасні науковці висловлюють схожу думку та виокремлюють фігуру «керівника» злочину. Наприклад М. А. Шнейдер визначав, що до виконавців належать також керівники злочину, що перебували на місці злочину і керували діями інших співучасників [239, с.

Зазначимо, що в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» все ж була відсутня чітко визначена позиція щодо суті співучасті, її форм та видів співучасників, зокрема, не було однозначності в термінології, що використовувалася для позначення співучасників. Так, у пункті 5 артикулу 1 Глави 20 «Прав, за якими судиться малоросійський народ» одночасно з терміном «насильник» використовується термін «нападник», а в артикулі 31 - «насильник або нападник» [146, с. 611]. Також залежно від виду вчиненого злочину в інших артикулах цієї пам’ятки вживалися й інші терміни: «нападник на церкву», «убивця помісний», «безпомісний вбивця» тощо. Також різне термінологічне позначення мали й інші види співучасників: «помічники», «служителі», «товариші» виконавця.

Законодавець роз’яснював зміст окремих понять. Так, у пункті 3 артикулу 39 Глави 20 «Прав, за якими судиться малоросійський народ» вказано, що «під помічниками ж розуміються не лише ті, що дійсно допомогу будь-яким чином в злій справі надають, але й ті, що про такий злочин відають і на те згодні або відносини з ними мають, або краденими та награбованими речами діляться» [146, с. 625]. Це поняття істотно відрізняється від сучасного поняття співучасників. Адже крім співучасті мова йшла про осіб, що причетні до вчинення злочину. Зрозуміло, що таке «розмите» і нечітке формулювання не дозволяє стверджувати, що в цій пам’ятці кримінального права поняття «співучасник» (як і поняття «виконавець») були визначені відповідно до об’єктивних критеріїв розмежування, тобто залежно від тієї об’єктивної ролі, яку вони виконували.

Окремі артикули «Прав, за якими судиться малоросійський народ» містили норми, схожі до тієї, що закріплена в ч. 4 ст. 68 чинного КК України щодо призначення покарання співучасникам злочину: «суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину». В пункті 3 артикулу 1 Глави 20 цього збірника передбачалося, що «якби такий насильник нікого насмерть не вбив, а тільки поранив з наміром смертного вбивства, такого по доведеності самого лише смертю стратити, а помічників його у тюрмі сподній, де на смерть засуджених ув’язнюють, протягом року і шести тижнів тримати…» [146, с. 566]. Зауважимо, що тогочасний законодавець фактично визнавав теорію акцесорної природи співучасті, коли відповідальність співучасників залежала від поведінки виконавця злочину. Однак характерною рисою було те, що пом’якшуючи відповідальність «помічникам», виконавцю за замах на вбивство передбачалося таке ж покарання, як і за закінчене вбивство. Вже в цитованій нормі прослідковується позиція законодавця «Прав, за якими судиться малоросійський народ», що саме виконавець злочину визнавався найнебезпечнішим видом співучасника.

Звернемо увагу на положення артикулу 11 Глави 20 збірника. В пункті 1 передбачено випадок, коли вбивство вчиняють декілька співвиконавців: «… тоді після прискіпливого розслідування того вбивства, хто його виявиться причиною і ватажком – того одного смертю стратити…» [146, с. 578]. Можна зробити висновок, що в цьому випадку законодавець під тим, хто виявився причиною і ватажком визначає не організатора злочину (оскільки мова йде про спільну участь у вбивстві декількох осіб і визначення ролі кожного індивідуально), а про одного із співвиконавців, який вчинив найбільш активні дії або здійснив такі дії першим. Таким чином, у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» визначалася ступінь вини кожного зі співвиконавців.

Отже, в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» не було вироблено єдиного терміна, яким би позначався виконавець злочину в сучасному розумінні; існувала невизначеність поняття співвиконавства; був відсутній чіткий поділ співучасників на види, не було виділено відмінності співучасників злочину від осіб, причетних до його вчинення.

Важливе значення для дослідження виконавця злочину як одного з видів співучасників має Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року [219]. Насамперед зазначимо, що в цій пам’ятці норми про співучасть у злочині одержали більш суттєвий розвиток. Третє відділення Уложення мало таку назву: «Про участь у злочині». У ній передбачалося два види співучасті: вчинення злочину декількома особами без попередньої змови та за попередньою змовою. У співучасті без попередньої змови виокремлювалися головні винуватці та учасники.

Згідно зі статтею 12 до головних винуватців належали особи, які розпоряджалися або керували діями інших, а також особи, які приступили до вчинення дій раніше інших на самому початку злочинного посягання, а також особи, які, безпосередньо вчинили злочин. Учасниками злочину визнавалися особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину та особи, які надавали засоби для вчинення злочину або усували перешкоди, що заважали вчинити злочин. Тобто, співучасниками (не виконавцями злочину) визнавалися не лише пособники, а й співвиконавці (за сучасною термінологією), які у вчиненні злочину виконували другорядні ролі.

Іншим був поділ на співучасників у випадку вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Так, у статті 13 Уложення виділялися зачинщики, спільники («сообщники»), підбурювачі та пособники. Зачинщиками визнавалися особи, які замисливши скоєння злочину, схилили на те інших, а також особи, які керували діями при вчиненні злочинів або при замаху на нього, або ж перші його розпочали. Спільниками (сообщниками) відповідно до цієї ж статті вважалися особи, які погодились із зачинщиками або іншими винуватцями здійснити спільними силами або діями умисний злочин. А підбурювачами – особи, які не брали участь у вчиненні злочину, однак за допомогою прохання, переконання або підкупу чи обіцянки вигоди, або спокуси, обману чи примусу схиляли іншого до його вчинення. Отже, лише «спільники» могли визнаватися співвиконавцями злочину (за сучасною термінологією).

Н. Ф. Кузнєцова, аналізуючи відповідні положення Уложення, зазначала, що норми про співучасть були викладені в ньому на високому рівні, а окремі з них є актуальними і до сьогодні [120, с. 592]. Однак зауважимо, що розмежування співучасників на види було складним та непослідовним. При цьому фігура виконавця в чистому вигляді у цей час ще не виділялася. Такої ж думки притримувалися й окремі дореволюційні вчені. Так, М. С. Таганцев вважав, що поділ співучасників здійснювався залежно від форми співучасті, внаслідок чого відповідні положення були надто складними та недосконалими [177, с. 755].

У статтях 123-129 Уложення передбачалися правила призначення покарання співучасникам залежно від виду. Так за співучасті без попередньої змови головні винуватці засуджувалися до вищої міри покарання, передбаченого санкцією відповідної статті. А інші учасники каралися по мірі надання сприяння у вчиненні злочину, але покаранням, що нижче на один або два ступеня, ніж те, що призначалося головному винуватцю. За співучасті за попередньою змовою зачинщики засуджувалися до найвищої мри покарання, передбаченої в санкції відповідної статті; підбурювачі – до вищої міри покарання, передбаченої за злочин, до якого вони схиляли; спільники в злочині – до покарання, передбаченого за цей злочин, однак його міра визначалася ступенем сприяння зачинщику, як у готуванні до злочину, або залученні до нього інших осіб, так і в самому виконанні; пособники – до покарання, передбаченого за відповідний злочин нарівні з тими особами, які його вчинили, якщо їх сприяння було необхідним для вчинення злочину, а в інших випадках – до покарання, нижчого на один ступінь від того, що призначалося для осіб, що його вчинили.

В Уложенні також передбачалася можливість пом’якшення відповідальності зачинщика на одну ступінь від вищої міри покарання за вчинений злочин у випадку, коли він відмовився від доведення злочину до кінця, але не перешкодив його виконанню і не повідомив про злочинні наміри спільників представникам компетентних органів.

Загалом зазначимо, що в Уложенні інститут співучасті був сформульований у загальних рисах. Зокрема, це стосувалося визначення співучасті, розмежування видів співучасників, особливостей кримінальної відповідальності за вчинення злочинів у співучасті. Недосконалість таких норм стала об’єктом критики науковців (зокрема, М.С. Таганцева, І.Я. Фойницького), що призвело до подальшого вдосконалення кримінально-правових норм про співучасть у злочині.

Наступним кроком у становленні відповідних норм стало прийняття Кримінального уложення 1903 року. А. Н. Трайнін зауважував, що ця пам’ятка намагалася європеїзувати царське кримінальне законодавство та внесла значне спрощення в усі постанови, зокрема – в постанови, що стосувались співучасті [185, с. 44]. Вкажемо також на те, що в Кримінальному уложенні порівняно з Уложенням 1845 року законодавець прагнув узагальнювати відповідні кримінально-правові поняття. Як зазначав С.А. Єгоров, Кримінальне уложення переважало Уложення 1845 року як в юридично-технічному сенсі, так і за втіленням в ньому прогресивних кримінально-правових принципів. У ньому було покладено край, хоча і не повністю, знаменитій казуальності статей. Воно різко відрізнялося від попереднього кодексу високим ступенем узагальнення понять [67, с. 78].

Так, у Кримінальному уложенні була значно спрощена та більш чітко визначена система видів співучасників порівняно з Уложенням 1845 року. Так, у ст. 51 Кримінального уложення було визначено тих осіб, які є співучасниками у злочині, вчиненому за попередньою змовою. До них належали: 1) особи, які безпосередньо вчинили злочинне діяння або брали участь у його виконанні; 2) підбурили іншу особу до співучасті в злочинному діянні; 3) були пособниками, що надавали засоби, усували перешкоди або надавали допомогу вчиненню злочинного діяння порадою, вказівкою або обіцянкою не перешкоджати його вчиненню або приховати його [161, с. 286].

У Кримінальному уложенні не використовувалися терміни «виконавець злочину» та «співвиконавець злочину» [161, с. 352]. На думку І. М. Гринихи, категорія «особи, які брали участь у його (злочину) виконанні» може бути віднесена до «співвиконавців злочину» у сучасному розумінні [54, с. 223]. Повністю підтримуємо висловлену точку зору. Лише відзначимо, що фактично саме в Кримінальному уложенні було вперше запропоновано окреме поняття виконавця злочину. Тобто, саме з цього часу виконавець злочину почав визнаватися самостійним видом співучасників.

Отже, кримінальне законодавство дореволюційного періоду створило підґрунтя для подальшого розвитку інституту співучасті загалом та виконавця злочину зокрема в радянському кримінальному праві. При цьому формулювання поняття виконавця злочину в Кримінальному уложенні випередило наступні кримінально-правові акти радянського періоду.

Після 1917 року довгий час був відсутній кодифікований акт кримінального права. Відповідні відносини регулювалися декретами, постановами, інструкціями, спрямованими на боротьбу з посяганнями на радянський лад. У них знаходимо й окремі положення, що стосувалися співучасті у злочині. Постанови про відповідальність за співучасть у злочинах у цей період зустрічаються й у декретах, спрямованих проти окремих злочинів, що спричиняли шкоду справі революції. В цих декретах у зв’язку з необхідністю всебічно зміцнювати надбання Жовтня поняття співучасті і співучасника тлумачилися досить широко. Вони охоплювали всі форми співучасті та причетності до злочину. Так, у декреті «Про спекуляцію» від 22 липня 1918 р. було передбачено, що підбурювачі, пособники та причетні до таких діянь особи каралися нарівні за головними винуватцями» [185, с. 46]. Крім наведеного декрету, подібний підхід застосовувався й в ряді інших норм, наприклад, у декретах «Про посилення кримінальної репресії за перевезення в обхід поштового відомства листів, грошей і посилок невеликої ваги», «Про набатний дзвін» [24, с. 160].

Як зауважував Ф. Г.Бурчак, у цей період можна простежити розмежування окремих видів співучасників. Адже в зверненнях і декретах, крім згадки про безпосередніх виконавців злочину, містилися також вказівки на вождів заколотів, підбурювачів, пособників тощо. При цьому науковець справедливо вказує на те, що термін «співучасник» інколи застосовувався законодавцем не як родове поняття, а як поняття, що характеризує одну з форм участі у злочинній діяльності, тобто співвиконавство [29, с. 14].

Очевидно, що відсутність узагальнених та систематизованих норм Загальної частини кримінального права створювало велику кількість проблем та труднощів при застосуванні декретів і розпоряджень Радянської влади. Тому цілком природною була спроба здійснити таку систематизацію. Йдеться про Керівні начала з кримінального права РСФР 1919 року.

Розділ V Керівних начал називався «Про співучасть». У статті 21 визначалося, що за діяння, вчинені спільно групою осіб (шайкою, бандою, натовпом) караються як виконавці, так і підбурювачі та пособники. Міра покарання визначалася не ступенем участі, а ступенем небезпечності злочинця і вчиненого ним діяння [24, с. 187]. Як справедливо зауважував А. Н. Трайнін, в цьому визначенні співучасть охоплює лише співучасть в формі участі в організації (тобто співучасть sui generis) та в натовпі. Співучасть в інших формах опинилася немов би за межами статті 21, хоча, звісно, ці форми зустрічалися в житті та в судовій практиці [185, с. 47]. Ф. Г. Бурчак також підкреслював, що обмеження критерію відповідальності об’єктивно призводить до заперечення інституту співучасті загалом, оскільки ігнорування ступеня участі тієї чи іншої особи у вчиненні злочину і висування на перший план суспільної небезпечності такої особи робить непотрібним існування такого інституту. На думку вченого, таке обмеження ще більш незрозуміле, оскільки Керівні начала протиставляють ступінь участі у злочині ступеню небезпечності злочинця, в той час як насправді ступінь участі злочинця в здійсненні злочинного діяння в більшості випадків і є істотним показником його небезпечності [29, с. 22].

У Керівних началах містилися дефініції понять «підбурювач» (ст. 23), «пособник» (ст. 24) та «виконавець» (ст. 32). Так, виконавцем злочину визнавалися ті особи, які брали участь у виконанні злочинного діяння, в чому б воно не полягало. Однак, таке визначення було недосконалим [24, с. 187]. Адже виконавцем злочину фактично могла визнаватися будь-яка особа незалежно від ролі та вчинених дій.

Отже, інститут співучасті, регламентований у Керівних началах, зробив крок назад порівняно з кримінальним законодавством дорадянського часу, у ньому не закріплювалися ті прогресивні ідеї щодо виконавця злочину, що мали місце, зокрема, в Кримінальному уложенні.

Певним чином вказані недоліки було виправлено у КК УСРР 1922 року. Як зауважив І. Я. Терлюк, «Затверджений Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (23 серпня 1922 р.) і введений у дію з 15 вересня 1922 р. Кримінальний кодекс Української СРР (КК УСРР), що був підготовлений у рамках так званої Першої кодифікації радянського законодавства, будувався на основі КК радянської Росії 1922 р. А фактично за своєю структурою перший український радянський кримінальний кодекс був ідентичним КК РСФРР (навіть було збережено однакову з Кримінальним кодексом РСРФР нумерацію й зміст статей)» [182, с. 57].

Згідно зі ст. 15 КК УСРР 1922 р. за злочини підлягали відповідальності як виконавці, так і підбурювачі та пособники. А міра покарання кожному із співучасників визначалася залежно від ступеня участі у злочині, так і від небезпечності самого злочинця та вчиненого ним злочину. На відміну від Керівних начал, у цьому законодавчому положенні не містилося вказівки на форми співучасті, а відповідальність співучасників диференціювалася не лише на підставі небезпечності злочинця та вчиненого ним злочину, а й з урахуванням ступеня його участі у вчиненні злочину.

У ст.16 КК УСРР 1922 року виконавцями злочину визнавалися ті особи, які брали безпосередню участь у вчиненні злочинного діяння, в чому б вона не полягала [233, с. 124]. У цій же статті було закріплено визначання інших видів співучасників, що виділялися на той час. Так, підбурювачами вважалися особи, що схилили іншого до вчинення злочину, а пособниками – особи, які допомагали вчиненню злочину порадами, вказівками, усуненням перешкод, приховуванням злочинця або слідів злочину.

Відповідно до порядку розташування видів співучасників у КК УСРР 1922 року (виконавець – підбурювач – пособник) підбурювач вважався більш небезпечним співучасником, ніж пособник. Специфіка цих положень викликана підвищеною увагою законодавця цього періоду до окремих суспільно небезпечних діянь. Досліджуючи норми КК РРСФР 1922 року, що стосувалися поділу співучасників на види і встановлення відповідальності для кожного з них, А. Н. Трайнін зауважував, що в ряді випадків проведено виразну межу між «підбурювачами, керівниками і організаторами» та «іншими учасниками» [185, с. 54]. При цьому потрібно пам’ятати, що ні «керівник злочину», ні «організатор злочину» за нормами Загальної частини КК РРСФР 1922 року та КК УСРР 1922 року видом співучасників не визнавалися. Проте в окремих статтях Особливої частини КК УСРР 1922 року (більшою мірою про контрреволюційні злочини) містяться згадки про відповідальність названих учасників злочинних посягань. Так, у ст. 75 КК УСРР 1922 року, що передбачала відповідальність за участь у масових заворушеннях, йдеться про встановлення найвищої відповідальності щодо організаторів, керівників і підбурювачів – вищої міри покарання із повною конфіскацією майна. При цьому, безпосередні виконавці злочину (які не вчинили вбивства, підпалу, тілесних ушкоджень, зґвалтувань і озброєного спротиву) підлягали покаранню у виді позбавлення волі на строк не менше двох років [24, с. 206]. Виходячи із змісту цієї статті, можна стверджувати, що «організаторами» і «керівниками» вважалися виконавці, що взяли на себе відповідні функції. Встановлення більш суворої відповідальності за вчинення цього злочину підбурювачу порівняно із «рядовим» виконавцем, підтверджується тезою А.Н. Трайніна про те, що згідно з КК УСРР 1922 року критерії «ступінь участі» і «ступінь небезпечності» не лише не протиставляються, не лише не забороняється керуватися «ступенем участі», але навпаки, саме ця ознака висувається на перший план, тим самим перед судом відкривається повна можливість враховувати реальну роль кожного із співучасників у вчиненні конкретного злочину, і вже залежно від цієї ролі визначати покарання підбурювачу, виконавцю і пособнику [185, с. 54].

Таке твердження, на нашу думку, не можна вважати безспірним. Із формулювань відповідних норм статей КК УСРР 1922 року не вбачається, що виконавець злочину apriori більш небезпечний вид співучасника порівняно з підбурювачем та пособником. Загалом, зазначимо, що позитивним моментом у КК УСРР 1922 року була чіткість виділення видів співучасників злочину.

Черговим етапом у розвитку радянського кримінального права стало прийняття «Основних засад кримінального законодавства СРСР і радянських республік» 1924 року. У цьому нормативному акті не передбачалося визначення співучасті у злочині, а також не виділялися види співучасників. Лише в ст. 12 Основних засад передбачалося, що заходи соціального захисту застосовувалися щодо всіх співучасників (підбурювачів, виконавців, пособників) залежності як від ступеня їх соціальної небезпечності, так і від ступеня участі в злочині [79, с. 176]. Отже, в Основних засадах відповідальність співучасників була побудована на поєднанні двох критеріїв: суб’єктивного (ступінь соціальної небезпечності співучасника) та об’єктивного (ступінь участі у злочині). На думку окремих вчених, третім критерієм мав би стати ступінь небезпечності самого злочину, що вчинений або розпочатий виконавцем злочину, але в Основних засадах він не передбачався [185, с. 57].

На основі цього нормативного акта протягом 1926-1935 років було прийнято цілу низку кримінальних кодексів радянських республік. В Україні новий кримінальний кодекс було прийнято в 1927 року. У ньому фактично дублювалися норми попередника, КК УСРР 1922 року. Виконавцем злочину визнавалися особи, які брали безпосередню участь у вчиненні злочину, у чому б вона не полягала [24, с. 311].

Складні історичні умови періоду середини 20-х років – середини 50-х років ХХ ст. (політична боротьба всередині ВКП(б), боротьба з окремими прошарками населення (з колишніми білогвардійцями, представниками духовенства, з так званими «куркулями»), умови воєнних років, періоди репресій тощо), зумовили цілком об’єктивний процес втрати багатьма нормами КК УРСС 1927 р. своєї актуальності. Зокрема, політика «відлиги» після смерті Й. Сталіна призвела до необхідності оновлення норм, що визначали державну кримінально-правову політику. В цих умовах цілком природнім видається прийняття 26 грудня 1958 року Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. У ст. 17 цього нормативного акта передбачалося, що співучасть у злочині – це умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину. У цій статті крім виконавця, підбурювача та пособника було виокремлено ще й організатора злочину. Виконавцем злочину визнавалася особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Інших різновидів виконавських дій Основи не передбачали.

У грудні 1960 року на базі цього нормативного акта був прийнятий КК УРСР 1960 року, який набрав чинності в квітні 1961 року. Це стало вагомим кроком у розвитку інституту співучасті в радянському кримінальному праві. Так, вперше у законодавстві радянського періоду було чітко сформульовано законодавче визначення співучасті як умисної спільної участі двох або більше осіб у вчиненні злочину (ст. 19 КК УРСР 1960 року) [110, с. 17]. Також виділялися чотири види співучасників злочину: організатор, підбурювач, пособник та виконавець. Ступінь і характер кожного зі співучасників у вчиненні злочину враховувалися судом при призначенні покарання (як і особа винного) – ст. 39 КК УРСР 1960 року.

Відповідно до ст.19 КК УРСР 1960 року виконавцем злочину визначався особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Законодавче визначення поняття «співучасть у злочині», а також окремих видів співучасників (у т.ч. виконавців злочину) стало базовим на найближчі десятиліття. Однак, відповідні законодавчі положення мали певні вади. Зокрема, не було враховано, що до виконавства злочину належало посереднє виконання злочину. Все це вимагало подальшої оптимізації кримінального законодавства в мовах розпаду СРСР і становленню нової української держави з 1991 року.

КК УРСР 1960 року у різних редакціях, з численними змінами та доповненнями діяв до 2001 року, коли в результаті довготривалої роботи законодавця було прийнято КК України 2001 р.

Зауважимо, що кардинально нових, «революційних» змін норми кримінального закону, що визначають поняття співучасті, не зазнали. Як зазначає І. М. Гриниха: «У прийнятому 5 квітня 2001 р. новому КК України простежується в основному наступність у законодавчому регулюванні розглянутих питань порівняно із Кримінальними кодексами радянського періоду» [54, с. 226]. Дійсно, порівнюючи норми, вміщені у ст. 19 КК УРСР 1960 року та у ст. 27 КК України 2001 року, можна помітити, що відмінності, здебільшого, мають редакційний характер. Хоча закріплені певні змістовні доповнення, які мають базовий характер при визначенні співучасті у злочині, а також стосуються видів співучасників, форм співучасті. Зокрема, змінено підхід, відповідно до якого співучасть у злочині має місце лише в тому випадку, коли мінімальна кількість співучасників є суб’єктами злочину, а не просто особами, як то передбачалося в ст. 19 КК УРСР 1960 року.

У ч. 2 ст. 27 КК України передбачено, що виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом. У цьому формулюванні, на відміну від попередніх кодифікованих нормативних актів, посереднє виконання злочину було віднесено до виконавства злочину. Також у цій нормі вперше було закріплено термін «співвиконавець злочину». Також новою є ст. 29 КК України, яка визначає кримінальну відповідальність співучасників. Ця стаття «пов’язує» злочинні дії виконавця (співвиконавця) із відповідальністю співучасників, в чому, з першого погляду, можна угледіти підтвердження положень акцесорної теорії співучасті. Дискусійний і неоднозначний характер такого бачення проблеми буде більш докладно розглянуто у відповідній частині нашого дослідження.

Таким чином, аналіз становлення та розвитку кримінально-правових норм про відповідальність виконавця злочину показав, що вони мають відповідне історичне минуле. Закріплення у Загальній частині КК України основних положень, що стосуються кримінальної відповідальності виконавця злочину характеризується правонаступністю з історичних пам’яток кримінального права, які діяли на території України в різний час. Водночас можна зробити висновок, що кримінальне законодавство України в цій частині підлягає вдосконаленню з метою створення цілісної системи кримінально-правових норм щодо встановлення відповідальності виконавця злочину.