<<
>>

3.1 Шляхи імплементації в Особливу частину КК України відповідальності за насильницьке зникнення особи

Право на свободу та особисту недоторканність підлягає захисту як на національному, так і на міжнародному рівнях. Кримінально-правова охорона права на свободу забезпечується встановленням відповідальності за незаконне обмеження або позбавлення особистої свободи та недоторканності особи, як правило, у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України.

У статтях цього розділу не передбачена відповідальність за насильницьке зникнення особи. Водночас, Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, учиненої 20 грудня 2006 р. в м. Нью-Йорку відповідно до Закону України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень», згідно якого Україною не визначено жодних застережень щодо незастосування положень цієї Конвенції [227]. Зазначена Конвенція, окрім питань міжнародної співпраці держав у сфері захисту прав людини від насильницького зникнення особи та процесуальних механізмів взаємодії на міжнародному рівні задля протидії таким випадкам, встановлює окремі вимоги до кримінального законодавства держав-членів в частині встановлення відповідальності за насильницьке зникнення особи.

Як слушно зазначає В. І. Борисов та П. Л. Фріс: «основним в змісті кримінально-правової політики є усвідомлення потреб суспільства в кримінально-правовій охороні суспільних відносин, які мають загально ціннісне значення, виявлення тих негативних явищ, що спричиняють або можуть спричинити шкоду цим відносинам та з якими необхідно боротися кримінально-правовими засобами, встановлення караності суспільно небезпечних діянь, визначення заходів кримінальної відповідальності й умов звільнення від неї та покарання, визначення інших кримінально-правових наслідків вчинення суспільно небезпечних діянь, передбачених законодавством про кримінальну відповідальність» [21, с. 11]. На нашу думку, визнання вимог щодо криміналізації суспільно небезпечних діянь шляхом ратифікації міжнародних договорів є одним із джерел визначення потреб суспільства для удосконалення протидії злочинам та відповідно визначає спрямованість на урахування таких зобов’язань у кримінальному законодавстві.

Ураховуючи викладене вище, одним із першочергових завдань у сфері гармонізації кримінального законодавства України з ратифікованими ВРУ міжнародними договорами є визначення шляхів виконання обов’язку щодо криміналізації насильницького зникнення особи як злочину про особистої свободи з урахуванням розмежування відповідальності за таке суспільно небезпечне діяння з існуючими статтями Особливої частини КК України, що встановлюють відповідальність за окремі посягання, що полягають у незаконному позбавленні особистої свободи особи.

Питання щодо дослідження проблем кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення особи є мало дослідженим у науці кримінального права, що обумовлено тим, що міжнародно-правові зобов’язання щодо криміналізації таких суспільно небезпечних діянь встановлені лише у 2015 році. Зазначимо, що питання доцільності встановлення кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення були предметом дослідження окремих науковців, серед яких можна виділити праці таких науковців як О. М. Броневицька, К. П. Задоя, Є. Б. Захаров, О. Г. Колб, В. В. Кондратішина, В. Ю. Цвікі та інших.

Аналіз міжнародно-правових зобов’язань держави у сфері криміналізації насильницького зникнення особи потребує окремого дослідження щодо визначення можливих шляхів гармонізації кримінального законодавства України з нормами Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 20 грудня 2006 року.

Як зазначає П. Л. Фріс: «криміналізація – це процес виявлення суспільно небезпечних видів людської поведінки, визнання на державному рівні необхідності, можливості й доцільності кримінально-правової боротьби з ними та закріплення їх у законі про кримінальну відповідальність, як злочинів» [317, с. 20]. Обгрунтованість криміналізації суспільно небезпечної поведінки визначається наявністю її приводів. До приводів криміналізації в юридичній літературі відносять, зокрема, і такі як: необхідність виконання обов’язків, що випливають із ратифікованих ВРУ міжнародних договорів та необхідність створення правових механізмів утвердження та забезпечення прав та свобод людини як головного обов’язку держави [319, с.

448–449].

Переходячи до розгляду питання щодо необхідності криміналізації такого суспільно небезпечного діяння як насильницьке зникнення особи, насамперед зауважимо, що визначення поняття «насильницьке зникнення» міститься у ст. 2 цієї Конвенції, під яким розуміється арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону [157].

Окрім того, дефініція цього поняття закріплена у Статуті Міжнародного кримінального Суду (Римський статут міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р.), відповідно до якого насильницьке зникнення людей визнається злочином проти людяності та згідно з підпунктом «і» пункту 3 статті 7 означає арешт, затримання або викрадення людей державою або політичною організацією або з їх дозволу, при їх підтримці або з їх згоди, при подальшій відмові визнати таке позбавлення волі або повідомити про долю чи місцезнаходження цих людей з метою позбавлення їх захисту з боку закону протягом тривалого періоду часу [252].

Варто зазначити, що у п. 1 ст. 7 Статуту встановлено, що злочин проти людяності означає будь-яке з наступних діянь, включаючи насильницьке зникнення, коли вони відбуваються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо.

З огляду на наведене, насильницьке зникнення особи як злочин проти людяності повинно характеризуватися такою обов’язковою ознакою як систематичність та/або широкомасштабність.

Порівняння поняття, що досліджується, у зазначених вище міжнародних договорах надає можливість встановити окремі відмінності між ними. Так, у ст. 7 Статуту вказується на тривалий період часу вчинення насильницького захоплення особи, на відміну від згаданої Конвенції. Зауважимо, що на сьогодні ВРУ цей Статут не ратифіковано.

При цьому, відповідно до ч. 6 ст. 124 Конституції України, що набере чинності з 30 вересня 2019 року, Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду [125].

Водночас слід зазначити, що Україна до ратифікації Статуту визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо злочинів, визначених ст. 7 Статуту, зокрема і насильницького зникнення осіб відповідно до Постанови ВРУ від від 04.02.2015 року № 145-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» [235].

Разом із цим, слід зазначити, що вищевказану заяву здійснено ВРУ з метою притягнення до кримінальної відповідальності у Міжнародному кримінальному суді щодо передбачених статтями 7 та 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду злочинів проти людяності, воєнних злочинів, скоєних на території України починаючи з 20 лютого 2014 року і по теперішній час вищими посадовими особами РФ та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», що свідчить про необхідність перевірки фактів, викладених у відповідній заяві на предмет ознак саме злочинів проти людяності.

Таким чином, у випадку прийняття зазначеної заяви до розгляду по суті цим міжнародним судовим органом буде надана оцінка щодо кваліфікації випадків насильницького зникнення осіб на непідконтрольних органам влади України територіях окремих районів Донецької та Луганської областей як злочину проти людяності з урахуванням ознак широко поширеності та систематичності застосування такої практики.

Аналізуючи визначення поняття «насильницьке зникнення особи» у цих двох міжнародних договорах зауважимо, що у відповідній Конвенції відсутні положення щодо визнання насильницького зникнення злочином проти людяності.

При цьому, у ст. 5 цього міжнародного договору зазначається про те, що широкопоширена чи систематична практика насильницьких зникнень є злочином проти людства, як його визначено в застосовному міжнародному праві, і тягне за собою наслідки, що передбачені таким застосовним міжнародним правом.

Ураховуючи те, що відповідно до ст. 4 цієї Конвенції кожна держава-учасниця зобов’язана вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення особи кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві, вважаємо, що відповідне зобов’язання означає необхідність криміналізації, насамперед, такого суспільно небезпечного діяння, що не є злочином проти людяності, тобто без вказівки на широкопоширеність чи систематичність практики насильницьких зникнень осіб.

Таким чином вважаємо, що насильницьке зникнення особи як злочин поза визначенням понять у ст. 7 Римського Статуту має визнаватися злочином проти волі особи, та, відповідно, і розташовуватися у розділі ІІІ Особливої частини КК України.

Науковці, встановлюючи зміст поняття «насильницьке зникнення особи», зазвичай виокремлюють ознаки цього поняття. Зокрема, В.Ю. Цвікі відносить до них такі: «позбавлення особи свободи проти її волі; суб’єктами вчинення насильницького зникнення є виключно представники держави або особи, які діють із дозволу або за підтримки держави; відмова визнати факт позбавлення волі та повідомити про долю та місцезнаходження такої особи» [329, с. 128]. Зазначимо, що із поняття насильницького зникнення особи випливає ще одна обов’язкова ознака: спричинення наслідку у вигляді залишення такої особи без захисту закону. Так, К. П. Задоя зазначає про те, що: «позбавлення права на захист може бути кваліфіковано за ст. 374 КК України, «оскільки конструктивним елементом насильницького зникнення у конвенційному розумінні є залишення особи без захисту закону, що цілком узгоджується з юридичним змістом зазначеного положення кримінального закону України» [99, с. 61].

На нашу думку, в розумінні вимог Конвенції поняття «залишення особи без захисту закону» має ширший зміст, ніж порядок суспільних відносин, який охороняється ст.

374 КК України, оскільки у цій статті криміналізовано діяння у виді грубого порушення права підозрюваного, обвинуваченого на захист, вчинене слідчим, прокурором або суддею. Що стосується насильницького зникнення особи, то наявність зареєстрованого кримінального провадження не є обов’язковою ознакою, а тому перелік можливих суб’єктів вчинення такого діяння є більш широким (зокрема, це можуть бути не лише службові особи органів державної влади, а й особи або групи осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави в особі службових осіб державних органів).

Аналіз вищенаведеної Заяви ВРУ вказує на те, що на тимчасово окупованій території України (АРК та м. Севастополь) незаконні органи влади РФ виступають відповідальними за надання дозволу, а також підтримку груп осіб, які можуть вчиняти незаконні дії, що становлять собою насильницьке зникнення особи. Що ж до окремих районів Донецької та Луганської областей, таку відповідальність мають нести керівники різного рівня в структурі терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», що здійснюють фактичний контроль окремих територій.

Згідно п. 2 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2067 (2015): «з початку російської агресії в Україні у 2014 році понад 1300 осіб були оголошені зниклими без вісті. Насправді ця цифра, яка враховує лише дані, зібрані українською владою, є, звичайно, вищою. Серед зниклих без вісті є не тільки солдати, але й мирні жителі, зокрема волонтери, які допомагали жертвам конфлікту. Їхня доля та місцезназходження невідомі, визначити це складно, оскільки особи, скоріш всього, зникли на території, яка залишається під контролем сепаратистських груп» [103].

Вважаємо, що виконання Україною міжнародних зобов’язань, визначених Конвенцією, зумовлює необхідність передбачає доповнення КК України окремою статтею, що надасть можливість урахувати відповідний різновид суспільно небезпечної діяння проти особистої свободи особи. Наявні статті Особливої частини КК України, в яких передбачається відповідальність за незаконне позбавлення волі, викрадення, торгівлю людьми, не усувають наявну прогалину у кримінальному законодавстві України, пов’язану із відсутністю відповідальності за незаконне зникнення особи у розумінні ст. 2 Конвенції.

Окрім того, вимоги щодо криміналізації насильницького зникнення особи закріплені також у ст. 6 Конвенції, відповідно до якої кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для притягнення до кримінальної відповідальності принаймні: а) будь-якої особи, яка вчиняє акт насильницького зникнення, наказує, підбурює чи спонукає вчинити його, учиняє замах на його вчинення, є його пособником чи бере участь у ньому; b) начальника, який: 1) знав, що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір учинити злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це; 2) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою був пов’язаний злочин насильницького зникнення, а також який не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення вчинення акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування [157].

Досліджуючи відповідність існуючих положень кримінального закону України вимогам ст. 6 Конвенції, К. П. Задоя дійшов висновку про те, що: «законодавство не забезпечує всеосяжної караності дій начальника за наявності обставин, передбачених вказаним договірним положенням, оскільки норми КК не охоплюють всієї множини ситуацій невжиття начальником заходів з метою недопущення або припинення насильницького зникнення (у конвенційному розумінні) його підлеглими» [99, с. 68–69].

Таким чином окремої уваги потребує встановлення відповідальності за співучасть у насильницькому зникненні особи, а також відповідальності безпосереднього керівника службових осіб, які вчинили дії, пов’язані із насильницьким зникненням особи.

О. О. Кваша зазначає, що: «співучасть як системно-структурне об’єднання – це система умисних спільних діянь суб’єктів злочину (з урахуванням виконаних ролей), які взаємодіють між собою з метою досягнення єдиного злочинного результату і реалізації власних цілей у межах групових. Дії виконавця злочину та інших співучасників є складовими елементами системи співучасті, їх відокремлене розуміння та аналіз недопустимі, оскільки можуть призвести до руйнації цілісної системи загалом» [113, с. 51]. Погоджуючись із цією позицією зазначимо, що криміналізація вимог ст. 6 цієї Конвенції має враховувати ознаки кримінально-правового інституту співучасті у вчиненні злочину та врахування вимог Загальної частини КК України.

При прийнятті Закону України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень» законодавець оминув увагою питання законодавчого забезпечення імплементації цього міжнародного договору у кримінальне законодавство України. Зазначений недолік, що було допущено під час ратифікації цієї Конвенції потребує усунення. Щодо такого роду випадків П. П. Андрушко наголошує, що: «відсутність криміналізації окремих діянь у нормах КК не є ні прогалиною у кримінальному законодавстві, ні його неповнотою, оскільки лише законодавець визначає, які діяння слід криміналізувати. Разом з тим, як неповноту кримінального законодавства, а не як прогалини у ньому, слід розглядати лише випадки, коли необхідність криміналізації певних діянь передбачається або положеннями міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, або положеннями законів України, якими передбачається наявність кримінальної відповідальності за вчинення діянь, які визнаються правопорушеннями відповідними законами» [8, с. 33].

Погоджуючись з такою позицією, вкажемо, що визнаючи доцільність та необхідність криміналізації різних видів суспільно небезпечної поведінки згідно з міжнародним правом та не здійснюючи дії щодо належної імплементації взятих зобов’язань законодавець допускає як неповноту кримінального законодавства, так і створює колізії у правозастосуванні, коли забезпечене кримінально-правовим захистом право людини за міжнародним нормами, у зв’язку із невиконанням законодавцем взятих зобов’язань фактично блокує практичну реалізацію нових засобів протидії злочинам зважаючи на відсутність законодавчої можливості допускати самовиконуваність таких зобов’язань національними правозастосовними органами.

Зазначимо, що аналіз законопроектної діяльності суб’єктів законодавчої ініціативи надав можливість визначити, що на сьогодні у ВРУ зареєстровано проект Закону України від 05 грудня 2016 р. № 5435-1 «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти». Цим законопроектом пропонується, зокрема, доповнити КК України статтею 1461 «Насильницьке зникнення». У ній пропонується встановити відповідальність за арешт, затримання, викрадення чи позбавлення людини волі в будь-якій іншій формі, скоєне посадовою особою держави під час виконання нею своїх службових обов’язків або перебування в якості особи, що здійснює публічну службу в інший спосіб, при подальшій відмові визнати факт такого арешту людини або її затримання, або викрадення чи позбавлення людини волі в будь-якій іншій формі або приховування даних про її долю чи місце перебування. У ч. 2 цієї статті пропонується криміналізувати віддання наказу або розпорядження про вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті або невжиття начальником, якому стало відомо про вчинення дій, зазначених у частині першій даної статті, його прямими або безпосередніми підлеглими, заходів щодо їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин [236].

У цілому погоджуючись із пропозицією доповнити розділ ІІІ Особливої частини КК України новою статтею, звернемо увагу на те, що у пропонованій редакції ч. 1 ст. 146-1 цього Кодексу не повною мірою відображено ознаки поняття «насильницьке зникнення особи», що наводилися вище, оскільки у ній виключено вказівку на таку обов’язкову ознаку як: «залишення особи без захисту закону» як наслідку вчинення таких дій.

Окрім цього, у пропонованій редакції ст. 146-1 КК України відсутні законодавчі рішення щодо встановлення відповідальності за співучасть у насильницькому зникненні особи.

Окремо необхідно зазначити, що у запропонованій ст. 146-1 КК України не здійснено імплементацію положень ст. 7 цієї Конвенції, що встановлює зобов’язання визнати без шкоди для інших кримінальних процедур обставини, що обтяжують відповідальність за насильницьке зникнення особи, зокрема у разі смерті зниклої особи чи в разі вчинення акту насильницького зникнення стосовно вагітних жінок, неповнолітніх, інвалідів або інших особливо вразливих осіб.

Запропоновані доповнення до розділу ІІІ Особливої частини КК України також не враховують окремих особливостей національного законодавства, обумовлених тимчасовою окупацією частини території держави та проведенням антитерористичної операції. Зокрема, згідно з постановою ВРУ «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» від 21 травня 2015 р. Україна у зв’язку із проведенням антитерористичної операції відступила від окремих зобов’язань щодо гарантування права на свободу та особисту недоторканість [234].

У ч. 2 ст. 1 Конвенції вміщено застереження, відповідно до якого жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення особи. Водночас, у пунктах 52, 53 Доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Відповідальність за вбивства в Україні з січня 2014 року по травень 2016 року» наголошено, що: «кожний має право бути захищеним від насильницького зникнення, включаючи в умовах надзвичайних ситуацій. Насильницькі зникнення порушують або несуть серйозну загрозу праву на життя. Держави повинні вживати конкретні та ефективні заходи для попередження зникнень шляхом встановлення ефективних засобів та порядку ретельного розслідування випадків осіб, які зникли без вісти, особливо в умовах, які можуть включати порушення права на життя. Наголошено, що станом на 01.06.2016 року у зоні конфлікту на сході України зниклими без вісти залишаються сотні осіб. У деяких випадках є підстави вважати, що зниклі без вісти могли стати жертвами насильницьких зникнень та страт без належного судового розгляду» [58, с. 17].

У затвердженому постановою КМУ від 23 листопада 2015 р. Плані дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 р. також відсутні завдання щодо необхідності розроблення окремого законодавчого акта на виконання вимог Конвенції. Це питання опосередковано визначено у п. 3 цього Плану. Зокрема, у ньому визначено заходи щодо додержання норм міжнародного права для захисту життя мирного населення на тимчасово окупованій території України, зокрема заплановано проведення аналізу відповідності норм міжнародного гуманітарного права та кримінального законодавства України з метою виявлення прогалин та невідповідності (наприклад, щодо визначення воєнних злочинів) та розроблення на основі результатів зазначеного аналізу законопроекту щодо внесення змін до КК України з метою гармонізації з нормами міжнародного гуманітарного права [212].

Наведені положення вказують на необхідність урахування під час криміналізації насильницького зникнення особи наявності на території України окремих територій із спеціальним правовим статусом, таких як «тимчасово окупована територія» та «район проведення антитерористичної операції».

Оскільки наявність випадків насильницького зникнення особи в районі проведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької та Луганської областей констатовані Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини, а також існують факти насильницького зникнення осіб на території АРК, що вчинені як представниками незаконних органів влади на тимчасово окупованій території України, так і групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою таких незаконних органів, доцільно також встановити окремо відповідальність за насильницьке зникнення особи в районі проведення АТО або на тимчасово окупованій території. Суб’єктом таких злочинів необхідно визнавати службових осіб незаконних органів влади, що фактично здійснюють контроль на територіях, непідконтрольних органам державної влади України.

На думку О. О. Горішного: «встановлюючи конкретну норму кримінального права (і, зокрема, встановлюючи заборону на вчинення певного виду суспільно небезпечних діянь), держава тим самим реагує на їх небезпечну поширеність, дає їм негативну оцінку, засуджує, забороняє і попереджає про неприпустимість їхнього вчинення під загрозою кримінально-правового впливу» [71, с. 190].

Враховуючи наведене зазначимо, що реакція держави на необхідність криміналізації нових різновидів суспільно небезпечної поведінки у сфері посягання на особисту свободу та недоторканність людини, окрім імплементації міжнародних зобов’язань держави, вимагає також трансформації нормативного змісту з урахуванням принципу єдності термінології, застосовної в межах статей КК України.

Таким чином, запозичення встановлених у міжнародному договорі вимог щодо криміналізації дій співучасників такого злочину потребує узгодження з інститутами кримінального права, зокрема і щодо співучасті у насильницькому зникненні особи та врахування обставин, що обтяжують відповідальність.

О. М. Броневицька в аспекті міжнародних договорів, що встановлюють зобов’язання щодо криміналізації у національному праві тих чи інших суспільно небезпечних діянь наголошує, що: «зміст договорів становлять матеріальні правові норми, котрі формулюють якщо не весь склад злочину, то окремі його частини і можуть бути своєрідним еталоном для національного законодавства та включають приписи, котрі орієнтовані на спільне їх застосування з відповідними нормами внутрішньодержавних кримінальних законів шляхом їх тлумачення» [27, с. 32].

В цілому ми погоджуємося із такою позицією науковця, проте окремі вимоги ст. 6 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень щодо відповідальності начальника осіб, що вчиняють акт насильницького зникнення, потребують співставлення з інститутом співучасті та врахування положень такого кримінально-правового інституту під час формулювання відповідного складу злочину. Аналіз ст. 6 Конвенції у співставленні до положень ст. 27 КК України показує, що імплементації підлягає діяльність організатора або пособника злочину, що полягає у насильницькому зникненні особи. Слід зазначити, що на думку О. О. Кваші та Д. М. Харко: «основна об’єктивна розмежувальна ознака виконавця злочину від інших співучасників злочину полягає в тому, що дії організатора, підбурювача та пособника злочину лежать поза межами об’єктивної сторони складу злочину, описаної у статтях Особливої частини КК» [112, с. 131].

Так, згідно ч. 3 ст. 27 КК України організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. У ч. 4 ст. 27 КК України встановлено, що підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Поняття пособника визначається у ч. 5 ст. 27 КК України щодо особи, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особи, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Тому у диспозиції вказаної статті Особливої частини КК України слід передбачити відповідальність за організацію, підбурення або пособництво у насильницькому зникненні особи, що в повній мірі дозволить врахувати випадки, визначені у ст. 6 Конвенції включно із роллю начальника, з дозволу якого можуть вчинятися відповідні суспільно небезпечні діяння.

Таким чином дослідження питання гармонізації норм Особливої частини КК України з вимогами, визначеними у Конвенції, надає можливість зробити висновки щодо необхідності криміналізації діяня, що полягає у насильницькому зникненні особи у розділі ІІІ Особливої частини КК України з обов’язковим урахуванням ознак поняття «насильницьке зникнення», передбаченим у ст. 2 цієї Конвенції, [182, с. 125].

Отже пропонуємо доповнити розділ ІІІ Особливої частини КК України новою статтею 146-1 та встановити відповідальність за насильницьке зникнення особи, а саме: «арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі особи в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, а також організація, підбурення або пособництво таким діям, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Кваліфікуючою ознакою слід визнати суспільно небезпечні наслідки такого діяння – «тяжкі наслідки».

Окремо наведено аргументи щодо доцільності встановлення відповідальності за насильницьке зникнення особи або ж викрадення в районі проведення АТО або на тимчасово окупованій території, що можуть бути враховані у пропонованій нами статті Особливої частини КК України, що встановлює відповідальність за викрадення особи із переміщенням на та утриманням на території України, що тимчасово непідконтрольні органам державної влади.

<< | >>
Источник: НАУМОВА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ (ЗА СТАТТЯМИ РОЗДІЛУ ІІІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ). ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ –2017. 2017

Еще по теме 3.1 Шляхи імплементації в Особливу частину КК України відповідальності за насильницьке зникнення особи:

  1. АНОТАЦІЯ
  2. ЗМІСТ
  3. ВСТУП
  4. 1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права
  5. 1.2 Міжнародно-правові зобов’язання держави щодо криміналізації посягань на волю особи
  6. 1.3 Система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи в Україні
  7. 1.4 Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи у законодавстві зарубіжних країн
  8. 3.1 Шляхи імплементації в Особливу частину КК України відповідальності за насильницьке зникнення особи
  9. 3.2 Кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого під примусом потерпілим від торгівлі люльми
  10. ВИСНОВКИ
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  12. ДОДАТКИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -