5.1. Проблема криміналізації (декриміналізації) діянь, що вчиняються у сфері охорони здоров’я населення

У теорії права в цілому, а також у науці кримінального права поняття «кримінальна політика» розглядається в широкому та звуженому аспектах. Зокрема, під цим поняттям розуміється або широкий спектр державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, або один з її напрямків, тобто та її частина, яка здійснюється засобами та методами кримінального права.

У такому значенні кримінально-правова політика охоплює три напрямки: 1) криміналізацію (декриміналізацію) діянь, що вчиняються у сфері охорони здоров’я населення; 2) звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону; 3) встановлення та призначення покарання за злочини у цій сфері та застосування інших засобів впливу на осіб, які вчинили ці діяння.

Криміналізація і декриміналізація поведінки того чи іншого виду – це взаємопов’язані поняття, хоча й відображають протилежні тенденції. Криміналізація визначається в літературі двозначно – як процес і як результат. Процес криміналізації полягає у виявленні цілей, підстав і можливостей встановлення кримінальної відповідальності за ті чи ті діяння та видання кримінальних законів, що закріплюють це рішення. Результат криміналізації – сукупність норм кримінального права, що містять перелік злочинів і передбачених за них покарань, а також підстав та умов притягнення винних до кримінальної відповідальності та звільнення від нього. Декриміналізація – це скасування, унеможливлення кримінальної відповідальності за ті чи ті діяння, що раніше визнавалися злочинами, зокрема переведення цих діянь до категорії менш значних правопорушень (адміністративних, дисциплінарних та ін.).

Система норм КК, що встановлюють відповідальність за злочини проти здоров’я населення, може бути достатньою для ефективного захисту здоров’я населення за умови, що ними охоплюються всі необхідні напрями та аспекти такого захисту з урахуванням стану здоров’я населення, злочинності, що на нього посягає, тенденцій розвитку кримінального законодавства щодо охорони зазначених благ. Оцінюючи під таким кутом зору чинне кримінальне законодавство України, можна дійти до висновку, що стосовно захисту здоров’я населення воно досить розгалужене. В цілому воно узгоджується і з міжнародно-правовими нормами. Однак, незважаючи на незнач- ний інтервал часу від моменту прийняття нового КК, є підстави для постанови питання про його удосконалення в цій частині.

Так, навряд чи вірно відносити до злочинів проти особи діяння, що сприяють поширенню таких хвороб масового поширення, як венеричні хвороби та СНІД. Люди, які на них захворіли, мимоволі стають джерелом розповсюдження цих хвороб. Тому лише на перший погляд здається, що зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130), неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130), а також зараження венеричною хворобою (ст. 133) – це злочини проти здоров’я особи. По суті їх треба віднести до злочинів проти здоров’я населення. Адже зазначені хвороби набули загрозливих масштабів у всьому світі і становлять велику небезпеку для здоров’я людей, про що свідчить наведена у розділі першому цієї праці статистика.

Пропозицію віднести до злочинів проти здоров’я населення злочинні діяння, що сприяють поширенню венеричних хвороб, висловлював ще у 1985 р. С. С. Яценко. Думку стосовно віднесення до зазначеної групи цих злочинів поділяли і автори проекту нового КК, підготовленого за завданням однієї з комісій Верховної Ради України першого скликання, але в проекті КК, розробленому за завданням Кабінету Міністрів України, та прийнятому на його основі новому КК вона, на жаль, підтримки не знайшла.

Заслуговувала в цілому на увагу пропозиція авторів проекту КК, підготовленого за завданням однієї з комісій Верховної Ради України першого скликання, віднести до злочинів проти здоров’я населення порушення правил виробництва, зберігання та реалізації продуктів харчування, а також виготовлення неякісних ліків. Висловлював таку пропозицію і автор цієї праці. Вище відмічалося, що навіть в Уложенні про покарання кримінальні та виправні царської Росії містилася норма про відповідальність за порушення правил нешкідливості їстівних припасів. Докладно регламентувалися питання відповідальності за діяння, що полягали в порушенні правил продажу їстівних продуктів, і Статутом про покарання, що накладалися мировими суддями, видання 1885 р. Нині актуальність проблеми зумовлена значною поширеністю та високим ступенем небезпечності таких дій. Тому вжиття заходів для ефективнішого кримінально-правового захисту здоров’я населення від цих посягань є вкрай необхідним. Однак у новому КК не тільки не враховано цю пропозицію, а навіть безпідставно послаблено відповідальність за діяння, що були передбачені ч. 2 ст. 147 КК 1960 р. (випуск або реалізація недоброякісної продукції, якщо вони вчинені у великих розмірах або завдали шкоди здоров’ю чи призвели до смерті споживача). За такі діяння було встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років із конфіскацією випущеної продукції. У межах нового КК України такі дії можна кваліфікувати лише як один із господарських або службових злочинів, якщо діяння вчинене службовою особою. Але всі фактично можливі суспільно небезпечні діяння такого характеру кримінальним законом не охоплюються. Тому необхідно прийняти відповідну спеціальну норму і помістити її в розділі XIII КК.

Такі спеціальні норми містять кримінальні кодекси Данії (§ 188), Іспанії (статті 359–361), Китайської Народної Республіки (статті 143, 144), Польщі (ч. 2 ст. 165), Республіки Болгарія (ст. 350), Сан-Марино (статті 242, 243), Турції (статті 395-402), а статті 235, 236 Кримінального кодексу Швейцарії передбачають відповідальність навіть за виробництво та оборот кормів, шкідливих для здоров’я тварин.

Така стаття є і в аналогічному розділі КК Російської Федерації. Зокрема, ст. 238 передбачено відповідальність за виробництво, зберігання, перевезення або збут товарів чи продукції, виконання робіт або надання послуг, що не відповідають вимогам безпеки. Якщо такі дії вчинені щодо товарів, робіт або послуг, що призначені дітям віком до шести років, або потягли з необережності спричинення шкоди здоров’ю двох чи більше осіб або смерть людини, вони караються штрафом у розмірі від 700 до 1000 мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період від семи місяців до одного року, або позбавленням волі на строк до шести років із конфіскацією майна чи без такої (ч. 2 цієї статті). Якщо ж такі дії потягли з необережності смерть двох чи більше осіб, вони караються позбавленням волі на строк від чотирьох до десяти років (ч. 3 цієї статті).

Наведену норму можна запозичити і в українське кримінальне законодавство, доповнивши її положеннями про відповідальність за ввезення в Україну, виробництво, виготовлення, зберігання або реалізацію неякісних ліків.

Викладений у першому розділі цієї праці аналіз стану здоров’я населення, злочинності, що на нього посягає, показав, що на здоров’я населення негативно впливають не тільки злочини, які безпосередньо посягають на систему заходів з його охорони. Значну небезпеку для людського здоров’я становлять наслідки чорнобильської катастрофи, забруднення довкілля, зокрема джерел водопостачання, неочищеними стічними побутовими та промисловими водами, токсичними відходами. До цієї групи небезпечних факторів належить і неефективність системи заходів убезпечення людей від травматизму на виробництві, у сфері експлуатації джерел підвищеної небезпеки, особливо транспортних засобів тощо.

Аналіз норм розділу XIII КК, а також узагальнення судової практики показують також, що не всі з них застосовуються в судовій практиці. Так, по суті «мертвими» нормами є статті 313, 316. Не часто застосовуються статті 314, 318, 319, однак вони мають неабияке превентивне значення. Що стосується статей 313 і 316, то їх доцільно скасувати. Такі норми не лише зайві через те, що практично не застосовуються у судовій практиці, а й тому, що навіть за відсутністю в КК норми, встановленої ст. 313, розкрадання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів та інших речовин, не буде безкарним, оскільки може кваліфікуватися або як розкрадання чужого майна, або як готування до виготовлення зазначених засобів і речовин, або як сукупність вказаних злочинів. Як уже зазначалося вище, неви- правданим є і встановлення спеціальної норми, передбаченої ст. 306 КК.

Досить проблемним є питання щодо встановлення попереднім і чинним законодавством кримінальної відповідальності за незаконні дії з наркотичними засобами, психотропними речовинами або їх аналогами без мети збуту. Найчастіше цей злочин учиняють особи, які вживають зазначені засоби або речовини, тобто наркомани. Оскільки вживати їх без попереднього придбання, при цьому незаконного, практично неможливо, по суті законом установлено кримінальну відповідальність за незаконне вживання наркотиків. З іншого боку, через труднощі доведення мети збуту існування норми, встановленої ст. 309, дає можливості не залишити такі діяння безкарними. Досвід боротьби з наркотизмом в інших країнах, наприклад, Росії, показав, що невиважені рішення державних органів щодо такої боротьби впливають на її ефективність вкрай негативно. Наприклад, у результаті невиправданого підвищення на початку 1990 років мінімальної кількості наркотичних засобів як критерію розмежування кримінально караних дій та адміністративного проступку в Росії фактично було паралізовано діяльність карного розшуку. Однак, по-перше, труднощі обвинувачення не можна визнати критерієм криміналізації діяння. По-друге, наведене рішення російських державних органів було помилковим через те, що в російському законодавстві не зовсім чітко диференційовано відповідальність за незаконні дії з наркотиками залежно від мети таких дій, але українське законодавство такого недоліку позбавлено. Тому й немає перешкод для постановки та вирішення питання щодо декриміналізації незаконного поводження з наркотичними засобами, психотропними речовинами або їх аналогами без мети збуту.

В юридичній літературі висловлювалися різні міркування стосовно проблеми гуманізації кримінально-правової політики у сфері боротьби з наркотизмом. Так, проти посилення репресивних заходів щодо наркоманів виступав американський кримінолог Едвін М. Шур.

Окремими дослідниками цієї проблеми вносяться конкретні пропозиції щодо реформування законодавства у зазначеній сфері.

1. Лібералізація обігу нелегальних наркотичних засобів:

зняття заборони на всі наркотичні засоби з метою створення вільного ринку;

зняття заборони на окремі «низькоризиковані» наркотичні засоби, наприклад, гашиш.

2. Декриміналізація:

некараність володіння та придбання всіх наркотиків для власного споживання;

некараність володіння та придбання невеликої кількості продуктів із гашишу для власного споживання;

визнання володіння та придбання невеликої кількості продуктів із гашишу для власного споживання адміністративним порушенням;

створення кав’ярень (Coffee-Shops) за голландським зразком для досягнення розподілу ринку між «м’якими» та сильними наркотиками з метою упередити наркотичну залежність споживачів гашишу.

3. Контроль за продажем наркотичних засобів:

організований державою контроль за продажем опіатів, зокрема героїну, споживачам, які перебувають у сильній залежності, у формі державної монополії з одночасним визнанням нелегальною недержавну торгівлю наркотичними засобами;

підтримка загальної заборони, але контрольована видача опіатів лікарями, лікарнями або іншими лікувальними закладами всім особам, що перебувають у залежності від наркотиків, а також за терапевтичними показаннями;

влаштування спеціальних місць із метою зменшення ризику зараження (наприклад, СНІДом) і зведення до мінімуму загрози передозування (видача шприців, лікарняний нагляд);

видача замінників наркотиків залежним від них особам для підготовки та забезпечення можливостей для терапії в рамках відповідних програм.

Депеналізація:

введення опортуністичного принципу в діяльність поліції;

відмова від покарання у випадку придбання та зберігання наркотичних засобів у невеликій кількості з одночасним визнанням кримінально-правової заборони в інших випадках;

посилене використання можливості закриття кримінальної справи чи умовного засудження.

Категорично виступає проти такого реформування антинаркотичного законодавства німецький вчений Гюнтер Бекштайн, що видно навіть з назви опублікованої ним статті: «Жодного компромісу з наркотиками. Принципи антинаркотичної політики в Баварії».

Не підтримується німецькою кримінально-правовою доктриною й ідея легалізації обігу «слабких» наркотиків, зокрема марихуани.

Карл-Людвіг Тешнер взагалі вважає, що «слабких» наркотиків немає. Наводячи на підтвердження цієї тези власні аргументи, він посилається також і на позицію Конституційного суду Німеччини, який у рішенні від 28 квітня

1994 р. зазначив, що від тривалого вживання продуктів із гашишу вини- кають:

психічна залежність, фізичні порушення, летаргія, байдужість, почуття страху, депресія, втрата почуття реальності. Довготривале вжиття великих доз може призвести також до розвитку синдрому амотивації. Стан недостатньої мотивації, а також недостатньої концентрації та загальних психічних можливостей, чинить особливо негативний вплив на молодь. Молоді люди повинні набувати досвіду, адекватно своїм почуттям сприймати реальність, обробляти її прояви та ставати особистістю. Вжиття наркотиків суттєво шкодить цим процесам, тож дефіцит зрілості є природним наслідком ужиття наркотиків.

В обґрунтування цих висновків Конституційний суд також звернув увагу на шкідливу дію продуктів із гашишу, що проявляється під час дорожньо-транспортного руху, а саме порушення координації, здатності сприйняття часу і простору, уважності.

Загалом Конституційний суд оцінює цей наркотик як такий, що шкодить здоров’ю, а його вжиття – ризикованим. Суд підкреслив також, що за результатами опитування осіб, залежних від героїну, початок їх захворюванню на наркоманію поклав гашиш, навіть якщо його вживали спонтанно. Адже з часом виникає потреба у посиленні ефекту від ужиття гашишу, проте сам ефект відчувається як недостатній. Це й обумовлює пошук сильніших наркотиків. За даними усіх до цього часу проведених досліджень, є безспірним той факт, що довготривале вжиття основної субстанції виду cannabis обумовлює ефект звикання та залежності.

Водночас у Німеччині спостерігаються спроби декриміналізації діянь, що вчиняються у сфері обігу наркотиків під гаслом «допомога замість покарання». Так, міністр із соціальних питань однієї з північних федеральних земель запропонував за прикладом Голландії продавати гашиш у кав’ярнях (Coffee-Shops). У м. Франкфурт першими в Німеччині створюються «кімнати здоров’я» для осіб, залежних від героїну; там вони можуть приймати дозовано героїн, а поліція та інші органи безпеки не викривають таких осіб.

Проте пропозиції радикально змінити політику держави щодо боротьби з наркотизмом багатьма юристами не підтримуються. Міністр юстиції Баварії Герман Леб зауважував, що «допомога замість покарання» є примарною. Примарним у цьому є те, що визначені політичні кола вже не опікуються питанням, чи можливе паралельне застосування з покаранням інших санкцій чи допоміжних заходів або навіть заміна ними покарання у випадках вчинення масових деліктів – таких, як крадіжки з магазинів, шахрайства, а також наркозлочинність. Замість цього пропонуються заходи, які по суті перетворюють ці делікти у правомірні та соціально стерпні.

Інший німецький юрист – Гартмут Коппенгофер писав із цього приводу, що така політика розхитує елементарні основи правового світогляду суспільства і спричинює йому велику шкоду. Злочинності за такого способу боротьби з нею не поменшає настільки, щоб не помічати її присутності або не надавати їй власної назви. Константа зла залишиться, толерантне ставлення до масових деліктів сприятиме поширенню злочинності середньої тяжкості, правосвідомість законослухняного громадянина натомість залишатиметься поза увагою.

Різне ставлення до вирішення цієї проблеми й російських науковців. Одна група юристів вважає доцільним зберігання посиленої відповідальності за дії, пов’язані зі зловживанням наркотиками. Інші вчені пропонують більш чітко диференціювати таку відповідальність залежно від наявності або відсутності мети збуту наркотиків. Так, А. В. Наумов виступає за повну декриміналізацю незаконного придбання, зберігання тощо наркотичних засобів або психотропних речовин, вчинених без мети їх збуту. Підтримують цю позицію А. А. Майоров і В. Б. Малинін, але при цьому вони пропонують ввести як своєрідний еквівалент примусове лікування наркоманів, затриманих за ці діяння. М. Л. Прохорова пропонує залишити вказану норму в КК, але ви- знати кримінально караними тільки дії, вчинені у великому або особливо великому розмірі. Ця пропозиція врахована Законом Російської Федерації від 21 листопада 2003 р. «Про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу Російської Федерації».

В українській правовій доктрині та правозастосовчій практиці ця проблема настільки докладно, як в інших країнах, не досліджувалась. Але це не означає її відсутності. Не випадково на ці питання дедалі частіше привертають увагу громадськості засоби масової інформації.

На наш погляд, проблема легалізації обігу «легких» наркотиків має вирішуватися, насамперед, медиками, а вже потім – комплексно – соціологами та юристами. Поки що наркотиковмісні рослини типу cannabis спеціальними нормативними актами визнані наркотичними засобами, і щодо них установлено жорсткий обмежувальний режим. Тому вирішувати це питання у рамках кримінально-правового дослідження некоректно. Зауважимо тільки, що навіть якщо спеціалісти визнають зазначені наркотики слабкими, механічно переносити в Україну експерименти, що здійснюються у країнах із спокійнішою криміногенною ситуацією, більш стабільними суспільними відносинами, не можна. З різних причин значна частина нашої молоді психологічно деформована, багато молодих людей не працюють, не вчаться, не створено умов для їх ствердження, здорового способу життя, належного проведення дозвілля, підвищення культури тощо, а в кінцевому підсумку – нормального розвитку. Навіть більше, багатьох із них морально покалічено, розбещено, зорієнтовано на субкультуру та псевдоцінності. Зважаючи до того ж на сплеск злочинності, різке зростання наркоманії в країні, такий «експеримент», як легалізація обігу наркотиків, може призвести до вкрай тяжких наслідків.

Що стосується визначення меж криміналізації діянь, пов’язаних із незаконним поводженням з наркотичними засобами, психотропними речовинами або їх аналогами, вчинених без мети їх збуту, це питання суто кримінологічне та юридичне і може бути вирішене без дослідження медичних або інших спеціальних аспектів. На нашу думку, вдаватися до повної декриміналізації зазначених дій немає підстав. Такі дії відзначаються підвищеним ступенем суспільної небезпеки, властивої злочину. Основна їх загроза для суспільства полягає у виході шкідливих для здоров’я людей засобів і речовин з-під контролю, що сприятиме поширенню наркоманії.

З іншого боку, не можна допустити й невиправдано суворої відповідальності осіб, хворих на наркоманію, які змушені здобувати наркотики у спосіб незаконного їх придбання. Тому здається слушною наведена вище пропозиція М. Л. Прохорової щодо часткової декриміналізації зазначених діянь. На наш погляд, доцільно змінити редакцію ст. 309 КК України, встановивши кримінальну відповідальність за незаконне придбання, зберігання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів у великому чи особливо великому розмірі.