1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права

Відповідно до положень ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на свободу та особисту недоторканність.

Право на свободу, складовою якого є воля людини, належить до невід’ємних прав, що гарантуються та охороняються державою. У статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України проведена законодавча диференціація кримінальної відповідальності за види кримінально-караних посягань на волю людини. Таким чином, статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України забезпечується протидія суспільно небезпечним посяганням на конституційне право на свободу та особисту недоторканність, що включає в себе не лише законодавче визначення у нормах КК України відповідних складів злочинів, а й враховує вимоги міжнародних договорів у цій сфері, а також кримінально-правову політику держави щодо проведення законодавчих заходів стосовно криміналізації/декриміналізації таких суспільно небезпечних діянь як діяльність законодавчого органу щодо удосконалення такої протидії, практику застосування законодавства України про кримінальну відповідальність у цій частині, а також практику ЄСПЛ щодо дотримання державою права на свободу та особисту недоторканність. Враховуючи наведене, у роботі нами будуть проаналізовані також існуючі законопроекти, що спрямовані на удосконалення протидії таким злочинам.

Аналіз наукової літератури, в якій висвітлюються проблемні питання регламентації кримінальної відповідальності за злочини проти волі особи та практики застосування закону України про кримінальну відповідальність у цій частині показує, що вченими-криміналістами приділено значну увагу дослідженню окремих складів злочинів, що передбачають відповідальність за конкретні посягання на волю людини, проблемним питанням імплементації вимог міжнародних договорів у сфері протидії торгівлі людьми, заборони рабства, звичаїв, подібних до рабства, підневільного стану тощо.

Встановлення кримінальної відповідальності за незаконне позбавлення волі та інші злочини проти волі особи, що розміщені у розділі ІІІ Особливої частини КК України, обумовлене необхідністю гарантування та захисту кримінально-правовими засобами конституційного права на свободу та особисту недоторканність.

Злочини проти волі особи були предметом дослідження багатьох науковців, проте комплексне дослідження особливостей кримінальної відповідальності за такі злочини на рівні дисертаційних досліджень було проведено лише А. С. Політовою у 2008 році на тему «Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України», у якій автором проведено длослідження поняття та суспільної небезпечності посягань на свободу особи та надано характеристику об’єктивних та суб’єктивних ознак посягань на свободу особи. Також охарактеризовано кваліфікуючі ознаки посягань на свободу особи та їх відмежування від суміжних складів злочинів [215]. Серед дисертаційних досліджень, що проведені за кордоном, зокрема у Російській Федерації, заслуговує на увагу робота О. В. Волкової «Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека» (2014), в якій автор розкрила поняття та зміст особистої свободи як кримінальної категорії, проаналізувала ступінь кримінально-правової охорони особистої свободи та стан захищеності потерпілих від злочинних посягань на особисту свободу [61].

Особливості кримінальної відповідальності за окремі суспільно небезпечні посягання на особисту свободу особи досліджувалися багатьма науковцями. Так, щодо відповідальності за ст. 146 КК України у 2003 році О. О. Володіна провела дослідження на тему «Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину)» [64]. У 2004 році захищена кандидатська дисертація В. Г. Кундеуса «Кримінально-правова характеристика викрадення», в якій викрадення людини розглянуто як окрему складову поняття «викрадення» у кримінальному праві [141].

Щодо складу злочину, передбаченого у ст. 147 КК України М.

Особливо багато уваги у науці кримінального права присвячено питанням протидії торгівлі людьми. Так, серед дисертаційних робіт варто виділити дисертацію В. О. Іващенко «Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми» (2000) [106]; В. А. Козака «Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину)» (2002) [117]; Я. Г. Лизогуба «Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини (кримінально-правове дослідження)» (2003) [145]; А. М. Орлеана «Соціальна обумовленість криміналізації та кримінально-правова характеристика торгівлі людьми» [194] (2003) та докторську дисертацію цього ж науковця на тему: «Кримінально-правове забезпечення охорони людини від експлуатації» [198] (2014); В. М. Підгородинського «Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України» (2005) [211] тощо.

В аспекті порівняльно-правових досліджень також варто виокремити дисертаційне дослідження Д. О. Негодченко на тему «Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз» (2011) [186].

Водночас заслуговує на увагу та обставина, що за окремими винятками усі ці дослідження проведено з урахуванням чинного на той час законодавства України про кримінальну відповідальність та взятих міжнародних зобов’язань. Натомість з того часу зазнала значних змін диспозиція ст. 149 КК України, а у держави відповідно до ратифікованої ВРУ Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми», Міжнародної конвенції про захист усіх оіб від насильницьких зникнень, з’явились нові зобов’язання щодо криміналізації відповідних посягань на волю людини.

Проблемним питанням відповідальності за підміну дитини (ст. 148 КК України) присвячено наукові праці І. О. Романчука [260] та А. С. Політової [214; 215] тощо.

Щодо аналізу складів злочинів, що передбачають відповідальність за обмеження свободи у поєднанні із експлуатацією дитини варто зазначити про кандидатську дисертацію Д. О. Калмикова «Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей» (2011), в якій автором здійснено кримінально-правовий аналіз складу злочину, передбаченого ст. 150 КК України, з урахуванням відповідних положень міжнародного законодавства, Конституції та трудового законодавства України та проаналізовано кримінальну відповідальність за готування до експлуатації дітей і за замах на експлуатацію дітей, практика призначення покарання за ст. 150 КК України тощо [108], а також І. М. Доляновської «Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину)» (2008) [87].

Питання відповідальності за ст. 150-1 КК України досліджуються у працях таких науковців, як К. В. Джгун, О. Б. Максименко [83]; В. В. Кузнецова [138], М. І. Хавронюка та Д. М. Калмикова [321], І. В. Дегтярьової [80; 81], К. О. Черевко [333], В. О. Гацелюка [69] та інших. Відповідальність за незаконне поміщення до психіатричного закладу (ст. 151 КК України) є предметом дослідження у наукових працях А. В. Андрушка [4; 5; 6], С. Ф. Денисова та Г. О. Зубова [79].

За останній час окремі науковці, зокрема О. М. Броневицька [26; 27], В. В. Цвікі [329], К. П. Задоя [99], присвятили увагу питанням криміналізації насильницького зникнення особи як злочину, що посягає на свободу особи та як злочину проти людяності, визначення якого міститься в ст. 7 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.

Враховуючи значну кількість міжнародних договорів, що визначають відповідальність за окремі посягання на свободу людини та необхідність проведення комплексних дій щодо гармонізації кримінального законодавства із вимогами таких договорів та необхідністю здійснення імплементаційних процедур у цій сфері важливими є наукові дослідження в національному та міжнародному праві щодо проблеми імплементації міжнародних договорів, які встановлюють рекомендації або ж вимоги щодо криміналізації окремих видів суспільно небезпечних діянь, що посягають на свободу особи з урахуванням фактору глобалізації у світі.

У сфері дослідження проблем гармонізації законодавства України про кримінальну відповідальність з міжнародними зобов’язаннями держави слід виділити наукові дослідження О. М. Броневицької на тему: «Відповідність норм кримінального законодавства України чинним міжнародним договорам» (2011 р.) [27], Г. В. Єпура на тему: «Впровадження міжнародно-правових актів в кримінальне законодавство України» (2005 р.) [93], Ю. Б. Хім’яка на тему «Гармонізація кримінального права України з практикою Європейського суду з прав людини» (2011 р.) [326] в частині досліджуваних аспектів гармонізації кримінального права з практикою ЄСПЛ за ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; а також докторську дисертацію О. О. Житного на тему: «Кримінальне право України у міжнародно-правовому вимірі: порівняльний аналіз» (2013 р.) [94].

За спеціальністю 12.00.09 з точки зору процесуальних підстав та порядку обмеження або ж позбавлення особистої свободи особи під час здійснення кримінального провадження, заслуговує на увагу дисертаційне дослідження А.О. Побережник на тему «Гарантії забезпечення права на свободу та особисту недоторканність в кримінальному провадженні» (2017), в якій досліджено підстави та процесуальний порядок обмеження права на свободу в межах здійснюваного кримінального провадження [213].

Важливим засобом з’ясування стану дослідження повноти та цілісності кримінально-правової протидії тим чи іншим злочинам є динаміка внесення змін та доповнень до статей Особливої частини КК України. У співвідношенні із науковими напрацюваннями у сфері протидії злочинам проти волі особи наявність таких змін також може свідчити про сприйняття законодавчим органом держави наукових пропозицій щодо удосконалення встановленого законодавчого порядку протидії таким злочинам.

Зазначимо, що аналіз статей розділу ІІІ Особливої частини КК України показує, що з часу набрання чинності чинного КК України 2001 року до розділу ІІІ Особливої частини КК України було внесено лише декілька змін та доповнень.

Також у 2009 році розділ ІІІ Особливої частини КК України доповнено ст. 150-1 «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом» [241] (також вносилися зміни у 2011 році) [242] для відмежування випадків експлуатації дитини у такій спосіб від торгівлі людьми, оскільки без констатації факту угоди щодо торгівлі людьми, відповідальність за ст. 149 КК України не настає, натомість спеціальними суб’єктами такого злочину є батьки дитини або особи, які їх замінюють, що використовують малолітню дитину для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб). У 2011 році внесено зміни до ст. 150 КК України та встановлено відповідальність за експлуатацію дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці, чим удосконалено розмежувальні ознакі цієї статті із ст. 150-1 КК України [242].

Отже, регламентація кримінальної відповідальності за злочини проти особистої свободи та недоторканності особи з часу набрання чинності КК України 2001 року зазнала окремих змін та доповнень.

Проаналізувавши наукову літературу вважаємо за необхідне визначити такі невирішені та дискусійні питання щодо кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи: 1) доцільність доповнення Особливої частини КК статтею, яка передбачає відповідальність за насильницьке зникнення особи; 2) необхідність забезпечення спеціальних кримінально-правових засобів протидії злочинам проти волі особи на тимчасово окупованій території, в районі проведення антитерористичної операції; 3) пошук шляхів вдосконалення кримінальної відповідальності за злочини проти особистої свободи та недоторканності особи у зв’язку з необхідністю уніфікації законодавства України із законодавством ЄС, зокрема на виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; 4) застосування заходів кримінально-правового характеру як засобів протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності; 5) усунення недоліків та прогалин у системі кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності особи на основі аналізу цілісності та повноти такої системи; 6) реалізація у статтях КК завдань, визначених у Національній стратегії у сфері прав людини, затвердженої указом Президента від 25 серпня 2015 року № 501/2015 [229] та у Плані дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 р., затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2015 р. [212].

Вважаємо, що визначення та розв’язання цих дискусійних у науці кримінального права питань має важливе значення для удосконалення норм законодавства України про кримінальну відповідальність та правозастосовної практики.

Отже, питання кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи були предметом дослідження науковців як в частині аналізу складів злочинів, передбачених у ст.ст. 146–151 КК, так і в частині аналізу кримінально-правової характеристики системи кримінально-правової протидії таким злочинам, однак, на сьогодні у кримінально-правовій науці залишилося багато невирішених, а також дискусійних питань, які потребують додаткового пошуку способів їх вирішення, а нові міжнародні зобов’язання у сфері криміналізації суспільно небезпечних посягань на волю особи вимагають дослідження оптимальних шляхів імплементації таких зобов’язань в Особливу частину КК України. Необхідність дослідження таких питань обумовлює обрану структуру дисертаційного дослідження.

Варто зазначити, що у розділі ІІІ Особливої частини КК України визначено види незаконного позбавлення волі в залежності від обраних законодавцем критеріїв диференціації кримінальної відповідальності за специфікою об’єктивної сторони складів відповідних злочинів. Зазначимо, що у ст. 146 КК України встановлено відповідальність за незаконне позбавлення волі як загальної норми щодо встановлених спеціальних видів посягань на особисту свободу людини, криміналізованих у нормах цього розділу Особливої частини КК України.

Одним із проблемних питань у практиці застосування законодавства України про кримінальну відповідальність у сфері протидії злочинним посяганням на особисту свободу особи є розмежування їх видів, а саме встановлення змісту та розмежувальних ознак таких понять як: «незаконне позбавлення волі», «викрадення людини», «захоплення заручників», «торгівля людьми», «незаконне поміщення в психіатричний заклад» тощо.

Згідно положень Національної стратегії у сфері прав людини, затвердженої указом Президента від 25 серпня 2015 року № 501/2015, системними проблемами у сфері забезпечення права на свободу та особисту недоторканність визнано, зокрема, практику недотримання процесуального законодавства працівниками правоохоронних органів та суддями, невідповідність законодавства у сфері прав і свобод людини міжнародним стандартам, що призводить до свавільного позбавлення свободи (зокрема, порушення прав осіб при госпіталізації до психіатричних закладів, прав осіб у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також у пунктах тимчасового розміщення біженців) [229]. При цьому реалізація завдань цієї Стратегії потребує і удосконалення кримінально-правової охорони права на свободу та особисту недоторканність.

Враховуючи наведене, необхідно проаналізувати визначення поняття «незаконне позбавлення волі» у диспозиції ст. 146 КК України як загальної норми у системі кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи з метою з’ясування його змісту та відповідності міжнародним зобов’язанням держави щодо захисту права на особисту свободу особи.

Перш за все слід зазначити, що поняття «незаконне позбавлення волі» у диспозиції ст. 146 КК України не визначається. В одному із науково-практичних коментарів до КК України вказано, що: «незаконне позбавлення волі полягає в протиправному перешкоджанні людині обирати за своєю волею місце знаходження. Воно може виявитися у затриманні потерпілого в тому місці, де він знаходитися не бажає, або поміщення його в таке місце, яке він не має змоги вільно залишити. Це діяння може бути здійснене шляхом застосування фізичного насильства (наприклад, потерпілого зв’язують і зачиняють у підвалі, поміщують у заздалегідь підготовлене місце тощо), а також шляхом психічного насильства (наприклад, під загрозою застосування зброї потерпілого змушують залишатися у приміщенні). Воно може бути вчинене і шляхом обману (наприклад, людину заманюють у будь-яке місце і зачиняють з метою позбавлення волі)» [133, с. 107]. Також, А. С. Політова визначає поняття позбавлення волі людини як: «протизаконне обмеження вільного вибору людиною місця проживання, тимчасового перебування або свободи пересування шляхом поміщення потерпілого до місця, де він не бажає знаходитись, із застосуванням до нього протиправних дій» [216, с. 6].

В контексті розмежування незаконного позбавлення волі від викрадення особи у диспозиції ст. 146 КК України у науці кримінального права обґрунтована позиція про те, що незаконне позбавлення волі вчиняється для утримання особи в певному місці, де вона перебуває, а при викраденні обов’язковим є вилучення потерпілого з місця захоплення та переміщення до іншого місця утримання. Тому факт переміщення особи є характерною ознакою, за допомогою якої викрадення людини відмежовується від незаконного позбавлення волі людини» [216, с. 15–16].

Враховуючи наведене, неодноразово пропонувалося виокремити у розділі ІІІ Особливої частини КК України нову ст. 146-1 та встановити відповідальність за незаконне позбавлення волі людини, не пов’язане з її викраденням [63, с. 18].

Важливим питанням є з’ясування співвідношення понять «воля» та «свобода» як в контексті встановлення відповідальності у ст. 146 КК України, так і назви розділу ІІІ Особливої частини КК України, оскільки поняття «позбавлення волі» вміщено в Загальну частину КК України як один із видів основного покарання. При цьому, у ст. 29 Конституції України визначено право на свободу та особисту недоторканність особи, а не на волю особи. Вчена О. В. Волкова зазначає, що поняття свободи є предметом вивчення різних наук, у тому числі і філософії, психології, конституційного права, кримінального права, соціологією тощо. В той же час жоден нормативно-правовий акт не надає чітке визначення поняття «свобода» [61, с. 12].

На думку С. Ф. Денисова: «поняття «свобода» і «воля» не є тотожніми, вони схожі за смисловим значенням, але не є однаковими» [78, с. 6]. О. Ф. Скакун щодо поняття «воля» наголошує, що: «воля у правовому розумінні – це соціально обумовлений стан психічного регулювання поведінки суб’єкта, що ґрунтується на його прагненні і здатності до свідомого вибору мети діяльності, шляхів і засобів їх досягнення. Воля у праві означає: а) волевиявлення учасників суспільних відносин, які, будучи врегульовані правом, набувають форми правовідносин; б) важливий елемент, що визначає сутність даного типу права як фіксації закріплених чи санкціонованих вольових зусиль панівних сил, відображених у конституції, законах, юридичних нормах» [263, с. 441].

А. О. Побережник зазначає, що «свобода – можливість людини на власний розсуд визначати місце свого перебування, свободу пересування, право на відсутність нагляду чи охорони; особиста недоторканність – це фізична, духовна, психічна недоторканність особи, її індивідуальна свобода, свобода дій та особистої безпеки від незаконних посягань» [213, с. 7].

С. Ф. Денисов визначає особисту волю особи як свободу розпоряджатися собою за своїм розсудом, діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, здійснювати вільний вибір. Змістовим стержнем особистої волі особи є її свобода. Особиста воля людини має такі складові: 1) свобода особи обирати місце її перебування. Це право слід розуміти як право ніким не бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством, право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (ст. 19 і ст. 23, 29 Конституції України), як гарантовану можливість реалізації нею таких конституційних прав і свобод, як: свобода та особиста недоторканність, право на невтручання в її особисте життя, свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання (стст. 29, 32, 33 Конституції України) [78, с. 8–9]. Також О. В. Волкова вказує, що свобода особи є родовим поняттям, яке включає в себе особисту, економічну, політичну та соціально-культурну свободи. У кримінальному праві поняття свободи звужено та пов’язано тільки з фізичною свободою, тобто свободою пересування [61, с. 8]. На нашу думку, фізичну свободу також можна визначити як особисту свободу, що відрізняє характер такої свободи від інших її видів у різних сферах життєдіяльності. Тому відповідальність у ст. 146 КК України має наставати за незаконне позбавлення особистої свободи з огляду на таке. По-перше, у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України проведено диференціацію кримінальної відповідальності за вчинення різних видів незаконного позбавлення особистої свободи. З огляду на це, незаконне позбавлення свободи є загальним поняттям, а позбавлення волі, викрадення, торгівля людьми, незаконне поміщення в психіатричний заклад тощо є його спеціальними видами. По-друге, це термінологічні суперечності ст. 146 КК України із ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, щодо термінологічних проблем викладу ст. 146 КК України Ю. Є. Зайцев наголошує, що: «термін «позбавлення волі» вживається ще і стосовно виду покарання. Чи є це ідентичні категорії з точки зору змісту? Українська мова дає варіанти. В другому випадку «позбавлення волі» йдеться про публічний акт держави, жорстко регламентований вид покарання, тоді як у ситуації кримінального правопорушення йдеться про те, за доктриною Європейського суду, що «позбавлення свободи» – це створення ситуації, коли особа не може піти. Це різні речі. Ясна річ,що тут мало б бути «позбавлення свободи» [100, с. 88 – 89].

Натомість є і інші позиції в науці кримінального права з цього питання. Так, М. І. Хавронюк зазначає про те, що: «згідно ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж у таких випадках, як, зокрема, законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом. Відповідно до статей 63, 64 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Отже, особа не може бути законно позбавлена того чи іншого конституційного права, а лише обмежена у користуванні ним. З урахуванням цього, М. І. Хавронюк пропонує покарання у виді позбавлення волі у КК України іменувати ув’язненням» [320, с. 138]. Cлід зазначити, що поняття «особа, позбавлена свободи» вміщено також у ч. 2 ст. 206 КПК.

В контексті наведеного, варто погодитися із позицією В. Тулякова, згідно якої «кримінально-правова заборона має бути узгодженою із внутрішнім та міжнародним законодавством» [277, с. 45]. Таким чином, існує необхідність встановлення відповідальності у ст. 146 КК України за незаконне позбавлення свободи. При цьому, аналогічно викладена диспозиція відповідної статті КК у багатьох кодексах зарубіжних країн, зокрема у ст. 127 КК РФ [285].

Окрім цього, буквальне тлумачення поняття «позбавлення волі» як виду покарання та «незаконне позбавлення волі» як злочину, передбаченого у ст. 146 КК України може призвести до звуження змісту кримінально-правової заборони, оскільки може розцінюватись як незаконне застосування покарання у виді позбавлення волі. Як наголошує В.О. Навроцький «послідовне дотримання правила, згідно з яким поняття, позначені однаковими термінами, мають однаковий зміст, вказує на те, що законодавець у межах всього кримінального закону дотримується однакових підходів, орієнтує на дотримання законності у правозастосуванні та створює передумови для цього, оскільки забезпечується єдність законодавчого регулювання, досягаються єдині підходи у правозастосуванні, закон стає зрозумілим і передбачуваним» [164, с. 74–75]. Зважаючи на наведене, поняття «незаконне позбавлення волі» пропонуємо замінити на «незаконне позбавлення особистої свободи».

Також для визначення поняття «незаконне позбавлення волі» необхідно враховувати практику ЄСПЛ. При цьому, не лише за ст. 5 Конвенції, а й практику, сформовану щодо дотримання ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції (Право на свободу пересування). Так, у рішенні ЄСПЛ від 23 травня 2001 року у справі «Денізсі та інші проти Кіпру» цей міжнародний судовий орган встановив порушення ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції за обставин, коли заявників, які постійно проживали у південній частині Кіпру, працівниками поліції було примусово вивезено до північної частини острова та заборонено повертатися на південь під загрозою вбивства. При цьому, поліція проводила постійний «моніторинг» дотримання такої заборони [264].

Аналізуючи зазначене рішення ЄСПЛ науковець Л. П. Брич дійшла висновку про те, що таким чином: «примусове вивезення людей і примушування їх проживати у певному місці визнано Судом незаконним позбавленням волі» [25, с. 310]. Також у п. 67 рішення ЄСПЛ у справі «Акопян проти України» встановлено, що: «для того, аби встановити, чи мало місце «позбавлення свободи», треба врахувати цілу низку чинників, які постають у конкретній справі. Поняття позбавлення свободи поєднує у собі як об’єктивний елемент, а саме тримання особи в обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і суб’єктивний елемент, тобто відсутність достовірної згоди особи на таке тримання (рішення від 16 червня 2005 р. у справі «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany)» [253].

Виходячи з наведеного, пропонуємо у диспозиції ст. 146 КК України поняття «незаконне позбавлення волі» змінити на «незаконне позбавлення особистої свободи». Це дасть можливість встановити у ст. 146 КК України відповідальність за будь-які посягання на фізичну свободу особи, усуне термінологічні суперечності із ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції [183, с. 131]. При цьому ст. 5 Конвенції захищає саме фізичну свободу особи.

А. С. Політова досліджуючи питання кримінально-правової характеристики відповідальності за злочини проти волі особи також оперує поняттям «свобода», а не «воля». Зокрема, вчена визначає поняття злочину проти свободи особи як: «суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом та спрямоване на позбавлення або обмеження свободи особи й порушення її особистої недоторканності» [215, с. 6]. В. П. Гробова зазначає, що особисту недоторканність характеризує тип свободи, коли питання полягає не в тому, наскільки дозволено людині користуватися свободами, а в тому, наскільки вона захищена від зовнішніх посягань, тобто якою мірою реалізується її право на особисту недоторканність. Тому юридичний зміст особистої недоторканності знаходить свій прояв у нормативному закріпленні права людини на особисту недоторканність та його забезпеченні [74, с. 100].

Враховуючи наведене, недоторканість також є складовою особистої свободи як право на забезпечення захисту особистої свободи та гарантія її практичного втілення. З’ясування обов’язкових ознак поняття «позбавлення особистої свободи та недоторканності» надає можливість запропонувати таке визначення цього поняття, зокрема під позбавленням особистої свободи та недоторканності як загальним терміном для злочинів, передбачених у розділі ІІІ Особливої частини КК України слід розуміти поєднання об’єктивної та суб’єктивної складових, що полягають у незаконному триманні особи в обмеженому просторі за відсутності достовірної згоди особи на таке тримання. Інші злочини проти волі особи у розділі ІІІ Особливої частини КК України за своєю правовою природою є спеціальними видами незаконного позбавлення особистої свободи або ж особистої недоторканності, що обумовлене наявністю додаткових ознак, що характеризують види таких суспільно небезпечних посягань.

Окремі склади злочинів розділу ІІІ Особливої частини КК України вміщують діяння, що спрямовані на обмеження особистої свободи та недоторканності, зокрема і шляхом експлуатації потерпілого як з позбавленям його особистої свободи (ст. 149 КК України), так і її обмеженням (статті 150, 150-1 КК України).

Таким чином, аналіз стану дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права показує, що у науці як на рівні дисертаційних досліджень, так і на рівні окремих наукових статей присвячено значну увагу досліджуваній проблемі. Водночас більшість наукових досліджень проведено до ратифікації ВРУ нових міжнародних договорів у сфері захисту особистої свободи людини, також фактично щодо ознак фактичного кожного складу злочину, передбаченого статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України залишається дискусійні та невирішені як в науці, так і в практиці правозастосовних органів питання, що обумовлюють актуальність та доцільність подальших досліджень питань кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи.