<<
>>

2.2 Посередництво як особливий вид співучасті у наданні-одержанні неправомірної вигоди

Протидія корупції, складовою якої є хабарництво, неможлива без чіткої законодавчої регламентації відповідальності осіб, які виступають посередниками в наданні-одержанні неправомірної вигоди.

У сучасному українському суспільстві посередництво в наданні-одержанні неправомірної вигоди вийшло на професійний рівень, що, безумовно, сприяє значному збільшенню проявів корупції та хабарництва в Україні. Специфічність ролі посередника в наданні-одержанні неправомірної вигоди обумовлює необхідність проведення детального кримінально-правового аналізу.

Як зазначає В. А. Клименко, суспільна небезпечність посередництва є досить високою, що обумовлюється наступним: по-перше, без нього вчинення злочину є неможливим або досить проблематичним; по-друге, використання посередника у вчиненні злочину допомагає злочинцю залишитися у “тіні”, не виявляти себе, діяти непомітно; по-третє, діяльність посередника зміцнює рішучість організатора, підбурювача, пособника, виконавця до вчинення суспільно небезпечного діяння; по-четверте, діяльність посередника може сприяти заздалегідь обіцяному приховуванню злочину; по-п'яте, використання посередника може бути умовою причетності до злочину [96, с. 129].

Проблемами, пов'язаними із встановленням кримінально-правового значення посередництва у хабарництві, займались Акрам Трад Аль-Фаиз, О.В. Брілліантов, О. М. Грудзур, Б.В. Здравомислов, О.О. Кваша, А.К. Квіцинія, В. А. Клименко, Д.Г. Михайленко, М.І. Мельник, О.Я. Свєтлов, І.О. Томчук, Ф.В. Шиманський, а також багато інших вчених, що досліджували проблеми співучасті та аналізували злочини у сфері службової діяльності. Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, багато проблемних питань є невирішеними, а сучасний розвиток суспільних відносин обумовлює необхідність встановлення кримінально-правого значення посередництва у злочинах у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, насамперед, у наданні-одержанні неправомірної вигоди.

Для встановлення сутності посередництва необхідно звернути увагу на те, що аналіз хабарництва у науці кримінального права здійснюється у межах таких підходів: хабарництво охоплює нерозривно пов'язані між собою злочини (одержання хабара, давання або пропозиція хабара, провокація хабара); одержання, давання і посередництво в хабарництві є особливою формою вчинення одного і того ж злочину [121, с. 41]; давання хабара визнається особливим випадком співучасті в одержанні хабара, виділений законодавцем в окремий склад злочину з огляду на важливість такої співучасті. Такий підхід реалізує кримінально-правове положення, згідно з яким, одержання хабара неможливе без його давання і навпаки.

І.О. Томчук пропонує таке визначення давання хабара – це завідомо незаконна передача службовій особі особисто чи через посередника хабара (надання будь-якої вигоди) за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, або третіх осіб законних дій (бездіяльності), що їх службова особа (одержувач хабара) могла чи повинна була виконати з використанням свого службового становища, а також за протегування чи потурання стосовно підлеглих чи підконтрольних осіб [191, с. 9].

У даному визначенні автор вказує на посередництво як один із способів, за допомогою якого може бути здійснена завідомо незаконна передача хабара.

Як зазначає Б.В. Здравомислов, хабарництво – це злочин, в якому давання і одержання хабара є необхідними його елементами, а посередництво в хабарництві – факультативним [78, с. 155]. Слід погодитись із даною позицією, адже надання-одержання неправомірної вигоди може відбуватись і без посередництва, однак, потрібно зробити певне уточнення: в деяких випадках надання неправомірної вигоди без посередництва є неможливим.

Особливого кримінально-правового значення набуває посередник і з урахуванням того, що без його участі надання-одержання неправомірної вигоди у конкретному випадку може і не відбутися, а тому його роль у цьому процесі наділена особливим ступенем суспільної небезпеки.

Більше того, наявність посередника певним чином «розв'язує руки» службовій особі, яка сприймає посередника як особу перевірену, що, безумовно, виступає каталізатором корупції в суспільстві.

Проблема щодо відмежування посередника від особи, яка надає неправомірну вигоду, є актуальною, оскільки дії посередника можуть бути розцінені як надання неправомірної вигоди (окремий склад злочину) або його дії можуть бути розцінені як дії пособника у співучасті в наданні неправомірної вигоди. Як правильно вказують науковці, на відміну від особи, що надає неправомірну вигоду — особи, зацікавленої у відповідних діях одержувача неправомірної вигоди, посередник, що передає неправомірну вигоду за дорученням, не досягає за рахунок цієї матеріальної винагороди вчинення або невчинення службовою особою яких-небудь службових дій у власних інтересах. Посередник в даному випадку представляє чужі інтереси, виступає не від свого імені і не може бути ініціатором давання хабара, адже рішення про давання хабара приймає особа, що його дає, а посередник здійснює його волю [3, с. 37].

Вказані невирішені проблемні питання щодо посередництва у наданні та одержанні неправомірної вигоди поширюються і на випадки посередництва у пропозиції неправомірної вигоди. Оскільки і при пропозиції неправомірної вигоди посередник діє в інтересах третьої особи, яка з використанням неправомірної вигоди прагне вплинути на дії службової особи, отже, посередник у пропозиції неправомірної вигоди також діє не від свого імені, не є ініціатором, а лише реалізує волю третьої особи.

Д.Г. Михайленко, який досліджував історичний аспект нормативного регулювання та компетентного роз'яснення проблем відповідальності за посередництво у хабарництві, констатує певну непослідовність у регулюванні вказаного кримінально-правового поняття. Так, на відміну від Кримінального кодексу України 2001 року, Кримінальний кодекс УРСР 1960 року встановлював в статті 169 відповідальність за посередництво як самостійний склад злочину. Крім того, автор констатує відмінність у роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду.

У постанові від 31.07.1962 р. зазначалося, що посередником є той, хто, діючи на прохання чи за дорученням хабародавця чи хабароодержувача, сприяє досягненню чи здійсненню домовленості про давання-одержання хабара. Отже, наголошує автор, із суті вказаної постанови випливає як інтелектуальне, так і фізичне посередництво. У постанові ж від 23.09.1977 р. посередник був визначений вже як особа, яка, діючи за дорученням хабародавця чи хабароодержувача, лише безпосередньо передає хабар. Це визначення вже не охоплювало різноманітних видів інтелектуального посередництва і перетворювало посередника на фізичного виконавця угоди про давання-одержання хабара. Зазначене розуміння посередництва в хабарництві збереглося як у постанові від 30.03.1990 р., так і в постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про хабарництво» № 12 від 07.10.1994 р. Вважалося, що інтелектуальне посередництво повністю охоплювалося ознаками пособництва, а фізичне – ні [137, с. 175].

Така мінлива позиція законодавця у вирішенні проблем кримінальної відповідальності за посередництво у наданні-одержанні неправомірної вигоди підкреслює актуальність дослідження цього аспекту обраної теми. Очевидним є те, що наявність діаметрально протилежних законодавчих підходів та непослідовність у роз'ясненнях компетентної вищої судової інстанції викликана відсутністю розуміння природи та сутності посередництва у наданні-одержанні неправомірної вигоди та кримінально-правового значення посередника.

За одним із наукових підходів, посередником у наданні-одержанні неправомірної вигоди визнається особа, яка за ініціативою особи, що надає неправомірну вигоду, або особи, що його одержує, сприяє встановленню контакту між ними або досягненню домовленості про давання-одержання хабара (інтелектуальне посередництво) або безпосередньо передавала хабар (фізичне посередництво) [3, с. 37].

Такий підхід є класичним та відображає фактичну роль посередника у наданні-одержанні неправомірної вигоди, однак при цьому виникає питання щодо кримінально-правової кваліфікації такого злочинного діяння.

М.І. Мельник цілком аргументовано звертає увагу на особливості суб'єктивної сторони посередника у хабарництві. Так, як зазначає науковець, прямий умисел при посередництві виявляється у тому, що посередник повинен усвідомлювати, що він діє в інтересах однієї із сторін акту дачі-одержання хабара і бажає це зробити. При цьому інтелектуальним моментом умислу посередника в хабарництві охоплюється усвідомлення всіх дій, що утворюють посередництво в хабарництві: як передача хабара, так і сприяння знайомству хабарника із хабародавцем, досягнення домовленостей щодо предмета хабара тощо [133, с. 185]. Слід погодитись із вченим у тому, що ігнорування особливостей суб'єктивної сторони при посередництві у наданні-одержанні неправомірної вигоди може призвести до притягнення до відповідальності особи, яка, не маючи наміру виступати посередником у наданні-одержанні неправомірної вигоди, познайомила інших осіб, які в подальшому стали надавачем і одержувачем неправомірної вигоди.

Такої ж позиції притримувався А. Гюнтер, який, аналізуючи ст. 106 КК УСРР вказував, що при посередництві обов'язковим є наявність умислу: необхідно, щоб посередник передбачав, бажав або свідомо допускав настання наслідків своїх дій. Необережна співучасть при посередництві у хабарництві − неможлива [64, с. 36].

Згідно з чинним законодавством посередництво у наданні-одержанні неправомірної вигоди є кримінально-караним та кваліфікується із відповідним посиланням на статтю 27 КК України. Так, у науці кримінального права відстоюється один із підходів, у відповідності з яким дії посередника слід кваліфікувати як пособництво у даванні або одержанні хабара, відповідно ч. 5 ст. 27 КК України [71, с. 56]. Згідно з ч. 5 ст. 27 КК України, пособник — це особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Як зауважує Д.А. Третьяков, кваліфікація давання хабара у співучасті дій осіб, що мали намір дати хабара, підбурювачів, посібників буде правильною за умови, що свідомістю цих осіб охоплювалося вчинення злочину — давання хабара службовій особі [193, с. 229].

На противагу наведеній позиції Ф.В. Шиманський вказує, що пособництво, згідно з чинним КК, не відповідає тлумаченню терміну «посередництво», оскільки посередник далеко не завжди залучається до акту давання-одержання хабара з метою усунути перешкоду в одержанні хабара: по-перше, такої перешкоди для хабарника взагалі може не бути; по-друге, мета залучення посередника до зазначеного акту може бути зовсім іншою [217, с. 16]. Вказані аргументи можна підтвердити визначенням усунення перешкод, запропонованого Ф.Г. Бурчаком, у відповідності з яким, усунення перешкод передбачає таку зміну оточуючої обстановки, коли із неї вилучаються певні елементи, що перешкоджають виконавцю здійснити його намір [41, с. 112].

Слід погодитись з О. В. Брілліантовим, який вказує, що при дотриманні тієї умови, згідно з якою посередник лише влаштовує зустріч або сприяє укладенню угоди, яка безпосередньо виконується іншими особами, такі дії посередника охоплюються законодавчим визначенням та науковим розумінням поняття «пособник». Продовжуючи, науковець акцентує увагу на тому, що специфіка дій посередника при вчиненні злочину полягає в тому, що посередник може виконувати не лише дії пособника, але й дії виконавця злочину [38, с. 12].

Наявні наукові дослідження містять й інші аргументи щодо хибності встановлення ролі посередника через поняття пособництва. О.О. Кваша, виходячи із наукового розуміння кримінально-правового значення пособника, діяльність якого, як правило, менш небезпечна порівняно з діяльністю інших співучасників, вказує, що у багатьох випадках хабарництво без посередника не відбулося б, оскільки хабародавець часто не знайомий із службовою особою особисто і не має можливості безпосередньо передати їй хабар, і лише посередник, який виступає на стороні службової особи, уможливлює реалізацію злочинного наміру [88, с. 498].

Не менш суттєвим аргументом щодо невідповідності посередництва науковому розумінню пособництва є те, що пособник не бере особистої участі у вчиненні злочину, а лише створює необхідні умови для його вчинення, в тому числі на стадії готування до злочину [198, с. 137]. Підтримуючи вказаний аргумент, можна дійти висновків про недосконалість законодавчого визначення пособника, яке не охоплює такого важливого кримінально-правового різновиду співучасті як посередництво у наданні-одержанні неправомірної вигоди.

В юридичній літературі при вирішенні питання про регламентацію відповідальності посередника існує декілька підходів: розширення в Загальній частині КК України поняття “пособник”; розширення класифікації видів співучасників за рахунок включення до неї нової фігури – посередника; встановлення відповідальності за посередництво в окремій нормі чинного КК України.

Виходячи із доктрини кримінального права та сучасних реалій, за яких посередництво виступає каталізатором корупції у зв'язку з тим, що наявність посередника значною мірою «розв'язує руки» службовій особі, яка сприймає посередника як особу перевірену, слід розглянути можливі варіанти щодо встановлення відповідальності за посередництво у наданні-одержанні неправомірної вигоди в окремій нормі чинного КК України.

Контраргументом виокремлення норми про відповідальність за посередництво є те, що діяння, які виявляються у посередництві в наданні-одержанні неправомірної вигоди, є на даний момент кримінально караними, оскільки встановлення того, на чиїй стороні діє посередник, дозволяє кваліфікувати його дії як пособництво в одержанні або пособництво у наданні неправомірної вигоди. Така позиція обґрунтовується як в науковій літературі [92, с. 83], так і в постанові Пленуму Верховного Суду України [164, с. 21].

Реагуючи на даний контраргумент та підтримуючи ідею встановлення відповідальності за посередництво в окремій статті КК України, Д.Г. Михайленко виокремлює специфічний вид посередництва в хабарництві – посередництво в хабарництві без ознак співучасті у даванні та одержанні хабара (позастороннє посередництво), при якому посередник не діє на жодній із сторін, не тяжіє ні до однієї з них, а знаходиться на власній незалежній позиції, при цьому його діяльність спрямована на здійснення складу хабарництва в цілому, тобто як давання, так і одержання хабара [137, с. 9]. Таким чином, виходячи із вказаної позиції, якщо посередництво не є позастороннім, дії посередника кваліфікуються як співучасть (пособництво) в одержанні або наданні неправомірної вигоди. Д.Г. Михайленко у даній пропозиції виокремлює особливий вид посередництва, однак виникає питання, чи діятиме запропонована науковцем норма на практиці? Крім того, із вказаної пропозиції не вбачається, який із видів посередництва є більш суспільно небезпечним, оскільки автор не вказує пропонований вид і розмір покарання за позастороннє посередництво.

Слід звернути увагу на те, що сприяння вчиненню злочину як об'єктивна ознака пособництва стосується того періоду, коли особа вже має намір вчинити злочин. Це знову вказує на невідповідність посередництва поняттю пособника, оскільки в особи може і не виникнути наміру на надання або одержання неправомірної вигоди, якщо не буде посередника, який

У зв'язку з викладеним, необґрунтованою та такою, що не відповідає сучасному розвитку суспільних відносин, є позиція, згідно з якою роль посередника обмежується тим, що він допомагає одержувачу та надавачу неправомірної вигоди реалізувати злочинний намір, який виник до того, як вони доручили посереднику виконати відповідне доручення, не вчиняючи будь-яких додаткових дій з приводу надання — одержання неправомірної вигоди.

Якщо ж умисел на надання неправомірної вигоди виник внаслідок дій посередника, то в науковій літературі вказується на необхідність кваліфікації таких дій як підбурювання. З даною позицією можна погодитись лише частково, адже вона матиме місце лише тоді, коли дії посередника обмежились виключно підбурюванням. В свою чергу, якщо посередник не лише виступив підбурювачем до надання неправомірної вигоди, а й в подальшому сприяв реалізації інтересів надавача неправомірної вигоди із її використанням, його дії не можуть бути кваліфіковані як підбурювання.

Детальний аналіз різних поглядів щодо кваліфікації дій посередника засвідчив, що дане питання є складним та неоднозначним. Виходячи із особливої ролі посередника та його суспільної небезпеки, на нашу думку, кримінально-правова протидія посередництву буде більш ефективною тоді, коли така протидія спрямовуватиметься на конкретний злочин, а не на співучасть у формі пособництва, яка, очевидно, є менш суспільно небезпечною.

Натомість О.О. Кваша обґрунтовує необхідність зміни статті 369 КК України таким чином: “Давання хабара і посередництво у хабарництві” [88, с. 499]. Така пропозиція є слушною в тому контексті, що хабарництво припиниться скоріше тоді, коли хабародавці припинять давати хабарі, аніж тоді коли службові особи припинять їх брати, адже хабарництво є неможливим без давання хабара, вчиненого різноманітними способами.

В той же час, на думку О.Я. Свєтлова, якщо сприяння одній із сторін співпадає з інтересами посередника чи ці інтереси співпадають з інтересами хабародавця — наявне не посередництво, а давання хабара або співучасть у цьому злочині [170, с. 273]. Тому постає питання: чи можливе посередництво за умов, коли посередник діє без власного інтересу? Очевидно — ні, адже, як свідчать сучасні реалії, посередник у наданні-одержанні неправомірної вигоди найчастіше діє із власною корисливою метою — одержати вигоду за успішне та вдале посередництво, відсутність якої його унеможливить.

На відміну від надавача неправомірної вигоди, особи, як правило, зацікавленої у відповідних діях одержувача неправомірної вигоди, посередник, що передає неправомірну вигоду за його дорученням, не отримує внаслідок передачі цієї матеріальної винагороди «вигоди», що полягає у вчиненні чи невчиненні службовою особою яких-небудь дій з використанням свого службового становища, тобто є нейтральною фігурою. Крім того, у посередника відсутня головна ознака надавача неправомірної вигоди – можливість розпоряджатися предметом такої вигоди як своїм власним. Посередник не розпоряджається неправомірною вигодою, а реалізує вольовий акт надавача неправомірної вигоди щодо розпорядження нею. Вказаний висновок М.І. Мельник робить, аналізуючи класичну ситуацію давання хабара через посередника, при якій ініціатива давання хабара виходить від хабародавця. Ми ж пропонуємо звернути увагу на те, що на практиці можливі випадки, коли хабародавець не знає про те, що посередник, який допомагає іншій особі у вирішенні певної проблеми, буде її вирішувати шляхом давання хабара. Або ж не знає, якій конкретній службовій особі хабар буде передано [133, с. 38].

Таким чином, в цій ситуації є надавач неправомірної вигоди (особа, інтереси якої представляє інша особа), який не знає про те, що кошти, які він передав іншій особі (посереднику), будуть використані для надання неправомірної вигоди задля вирішення певної проблеми. У даному випадку відсутня воля надавача неправомірної вигоди на вчинення злочину, натомість його інтереси є предметом «угоди про неправомірну вигоду». Безумовно, в аналізованій ситуації дії «посередника» можуть бути кваліфіковані як надання неправомірної вигоди, однак даючи її «посередник» фактично діє в інтересах та використовує кошти третьої особи.

Наведена нами схема підкреслює особливе становище, значення та роль особи-посередника, яка не може бути повністю охоплена ні наданням неправомірної вигоди, ні пособництвом у її одержанні.

Таким чином, на підставі аналізу наукових визначень кримінально-правових понять пособництва, посередництва, надання та одержання неправомірної вигоди та з урахуванням змодельованих нами ймовірних випадків посередництва можна дійти висновку про доцільність встановлення кримінальної відповідальності за посередництво в окремій статті Кримінального кодексу України. Така стаття, на нашу думку, повинна охопити усі можливі фактичні випадки посередництва, а саме:

- фізичне посередництво — передача неправомірної вигоди від однієї особи до іншої;

- відповідну кваліфікацію дій особи, що пропонує неправомірну вигоду, виступаючи при цьому посередником;

- інтелектуальне посередництво — налагодження контакту між надавачем і одержувачем неправомірної вигоди;

- підбурювання до надання неправомірної вигоди — дії, метою яких є виникнення наміру у надавача на надання неправомірної вигоди із використанням особливого положення посередника;

- посередництво, за якого надавач неправомірної вигоди, інтереси якого є предметом “угоди про неправомірну вигоду” не знає про те, що кошти (або їх частина), які були передані посереднику, будуть використані як неправомірна вигода, який, в свою чергу, забезпечить реалізацію інтересів “фактичного надавача неправомірної вигоди”;

- наявність у ланцюгу хабарництва двох або більше посередників, дії яких не підпадають ні під давання хабара, ні під його одержання.

Отримані висновки дозволяють запропонувати зміни, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства (Додаток А).

«Стаття 369-1 «Посередництво у наданні або одержанні неправомірної вигоди» у такій редакції:

1. Посередництво у наданні або одержанні неправомірної вигоди, -

карається штрафом від п’ятисот до семисот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного року, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені повторно, або службовою особою, або з корисливих мотивів −

караються позбавленням волі на строк від трьох до шести років із штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та з конфіскацією майна або без такої.

3. Посередник у наданні або одержанні неправомірної вигоди звільняється від кримінальної відповідальності, якщо він до повідомлення йому про підозру у вчиненні ним злочину добровільно заявив про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно із законом має право повідомляти про підозру».

Висновки до розділу 2

У контексті вивчення службових злочинів доведено, що особлива суспільна небезпечність співучасті характеризується наступним: співучасть спеціальних суб'єктів полягає у незаконному використанні наданих державою повноважень у сфері управління, економіки тощо. Тобто особи, наділені спеціальними повноваженнями, використовують їх для досягнення злочинного — найчастіше особистого корисливого результату; співучасть загального та спеціального суб'єктів у таких злочинах передбачає в певній мірі використання особливих повноважень особою, яка такими повноваженнями не наділена (наприклад, організація, підбурювання до вчинення злочинів у сфері службової, іншої професійної діяльності), а також сприяння, яке вчиняє загальний суб'єкт та фактично допомагає при цьому спеціальному суб'єкту для вчинення злочину у сфері службової діяльності (пособництво).

У сучасних умовах співучасть у злочинах зі спеціальним суб'єктом у сфері службових злочинів набуває особливої небезпеки, оскільки може призводити до: а) невиконання обов'язків, які у державному масштабі дестабілізують належне виконання функцій держави; б) нівелювання інтересів держави внаслідок надання переваги власним особистим корисливим інтересам з використанням наданих державою повноважень.

Сформульований на підставі доктринального аналізу висновок про те, що кваліфікуюча ознака «за попередньою змовою групою» осіб підлягає інкримінуванню у випадку вчинення злочину у співучасті із розподілом ролей має істотне значення для нашого дослідження, оскільки допускає інкримінування цієї ознаки і у випадку вчинення злочину загальним і спеціальним суб’єктом у співучасті. Це дозволяє відобразити підвищену суспільну небезпечність злочину, який вчиняється у співучасті, оскільки покарання, за наявності такої кваліфікуючої ознаки, є більш суворим.

Системним недоліком розділу XVII КК України є відсутність кваліфікуючої ознаки «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» в ряді статей, оскільки при вчиненні таких злочинів загальним і спеціальним суб’єктами у співучасті діяння підлягає кваліфікації за частиною першою відповідної статті (загального суб’єкта із посиланням на статтю 27 КК). Обґрунтована необхідність доповнення статей розділу XVII КК України, які передбачають відповідальність для спеціального суб’єкта, кваліфікуючою ознакою «за попередньою змовою групою осіб». У випадку «можливої співучасті спеціального і загального суб’єктів злочину» мова йде про необхідний розподіл ролей співучасників, який обумовлює і рольовий розподіл відповідальності.

Для розуміння специфіки співучасті у службових злочинах необхідно насамперед спиратися на ту чи іншу концепцію співучасті у злочині. В роботі підтримано концепцію «рольового розподілу відповідальності співучасників», яка розвинена в процесі аналізу співучасті загального і спеціального суб’єктів саме в сфері вчинення злочинів у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Адже надання-одержання неправомірної вигоди (хабарництво) є одним з найбільш яскравих проявів так званої «необхідної співучасті». Про необхідну співучасть, яка передбачає необхідний рольовий розподіл, слід говорити, коли йдеться про надання-одержання неправомірної вигоди. Існує специфіка необхідної співучасті, коли необхідний рольовий розподіл стосується відмінних за кримінально-правовим значенням суб’єктів. Надання неправомірної вигоди – загальний суб’єкт злочину, одержання – спеціальний. Запропонована концепція необхідного рольового розподілу у випадку статей 368 і 369 КК України має чітко визначені ролі, обумовлені, насамперед, специфікою суб’єктів, і відповідно чітку диференціацію відповідальності. Співучасть у наданні-одержанні неправомірної вигоди – це необхідний рольовий розподіл діянь, причинного зв’язку та вини загального та спеціального суб’єктів злочину, який забезпечує ефективність досягнення цілей співучасників злочину. Запропоновано ввести у науковий обіг поняття «рольовий розподіл відповідальності співучасників злочину зі спеціальним суб’єктом, який є наслідком рольового розподілу − діянь, причинного зв’язку та вини спеціального та загального суб’єктів у спільно вчиненому злочині».

На підставі аналізу наукових визначень кримінально-правових понять пособництва, посередництва, надання та одержання неправомірної вигоди та з урахуванням змодельованих нами ймовірних випадків посередництва обґрунтовано доцільність встановлення кримінальної відповідальності за посередництво в окремій статті КК України. Така стаття повинна охопити усі можливі фактичні випадки посередництва, а саме:

- фізичне посередництво − передача неправомірної вигоди від однієї особи до іншої; відповідну кваліфікацію дій особи, що пропонує неправомірну вигоду, виступаючи при цьому посередником;

- інтелектуальне посередництво − налагодження контакту між надавачем і одержувачем неправомірної вигоди;

- підбурювання до надання неправомірної вигоди − дії, метою яких є виникнення наміру у надавача на надання неправомірної вигоди із використанням особливого положення посередника;

- посередництво, за якого надавач неправомірної вигоди, інтереси якого є предметом «угоди про неправомірну вигоду» не знає про те, що кошти (або їх частина), які були передані посереднику, будуть використані як неправомірна вигода, яка, в свою чергу, забезпечить реалізацію інтересів «фактичного надавача неправомірної вигоди»;

- наявність у ланцюгу хабарництва двох або більше посередників, дії яких не підпадають ні під давання хабара, ні під його одержання.

<< | >>
Источник: ГОРБАЧОВ Дмитро Миколайович. СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНАХ ІЗ СПЕЦІАЛЬНИМ СУБ’ЄКТОМ (НА ПРИКЛАДІ ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ'ЯЗАНОЇ З НАДАННЯМ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ–2014. 2014

Еще по теме 2.2 Посередництво як особливий вид співучасті у наданні-одержанні неправомірної вигоди:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -