<<
>>

1.1 Поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

Відповідальність за злочини проти правосуддя передбачена статтями, що включені у Розділ XVIII Особливої частини КК України. В цей розділ входить тридцять одна норма (ст.ст. 371-400), що визначають покарання за посягання на нормальну діяльність не тільки судової влади, а й органів, що сприяють процесуальній діяльності з виконання судом функції правосуддя (органів прокуратури, слідства, дізнання), а також органів, що виконують винесені судами вироки, ухвали, постанови та інші судові рішення [87, с.

145].

Проблемним питанням, пов’язаним із притягненням до кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, в тому числі і за злочини, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, та протидією цим злочинам, в кримінально-правовій науці було присвячено мало досліджень. У працях, які присвячені проблемам вказаного виду злочинів, досить поверхнево вивчаються склади злочинів проти правосуддя: вчені не заглиблюються у питання підвищення ефективності даних норм та вироблення методів протидії вказаним злочинам. Лише останнім часом починають з’являтися окремі дослідження, статті, присвячені злочинам проти правосуддя. Натомість, роль правосуддя у забезпеченні правопорядку в державі важко переоцінити.

XVIII розділ Особливої частини КК України, на відміну від КК 1960 р. (до нього було включено 22 статті), містить вже 31 норму (спочатку їх було 30, але згідно із Законом № 1475-VI від 5 червня 2009 р. у вказаний розділ була включена ще одна норма – ст. 376-1 «Незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду»), що встановлюють відповідальність за злочини проти правосуддя. Тобто існує тенденція до збільшення кількості норм щодо злочинів проти правосуддя за рахунок розширення кола посягань, які полягають у протиправному впливі на учасників процесу, працівників правоохоронних органів, у невиконанні рішень органів правосуддя [131, с.

522].

На думку вчених, вказані норми на основі ознак окремих елементів складу злочину можна об’єднати в декілька груп, що значно полегшить дослідження цих злочинів. Одна з таких груп буде включати статті, що встановлюють відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них. Сюди відносяться діяння, які виявляються в порушенні правового обов’язку, покладеного на громадян у зв’язку з певними обставинами, що мають місце в кожному конкретно розглядуваному випадку [232, с. 170].

До цієї групи доцільно віднести наступні статті КК України: ст. 384 «Завідомо неправдиве показання», ст. 385 «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків», ст. 386 «Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку», ст. 387 «Розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування».

З метою всебічного дослідження проблем кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, а також призначення покарання та запобігання цим злочинам, необхідно дати визначення поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них.

Взагалі відзначимо, що, на думку деяких вчених, злочини проти правосуддя в цілому відносяться до числа найменш розроблених питань науки кримінального права. Доказом цього є дослідження існуючих джерел, присвячених кримінальній відповідальності за злочини проти правосуддя. Проблемними питаннями злочинів проти правосуддя займалися такі вчені, як М. І. Бажанов, І. С. Власов, М. К. Гнєтнєв, Я. М. Кульберг, Л.В. Лобанова [116], Н. А. Носкова, Є. А. Смірнов, Ш. С. Рашковська, В. І. Тютюгін, С. І. Тихенко, І. М. Тяжкова, В.С.Фельдблюм [224], І. М. Черних, С.М. Юдушкін [242]. В сучасній кримінально-правовій науці також є певна кількість досліджень, присвячених окремим проблемним питанням кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, таких вчених, як С.

Є. Дідик, Н. Д. Квасневська, О. О. Кваша, О. М. Костенко, А. В. Ландіна, А. Г. Мартіросян, В. О. Навроцький, М. В. Шепітько та інші.

Як показує аналіз наявних праць з даної проблематики, окремого визначення того, що є злочинами проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, в теорії кримінального права немає. Наявне лише визначення злочинів проти правосуддя взагалі. Тому, на наш погляд, варто почати саме з визначення того, що є правосуддя в кримінально-правовій теорії. Саме це визначення повинно бути покладене в основу поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них.

На думку більшості вчених, для визначення поняття злочинів проти правосуддя необхідно визначити що є об’єктом цих злочинів. А для того, щоб встановити об’єкт вказаного виду злочинів необхідно дати визначення що є правосуддя взагалі, а також поняття загального та родового об’єктів злочинів проти правосуддя.

Щодо визначення поняття правосуддя, спершу звернемося до довідкових та енциклопедичних видань. Так, у Тлумачному словнику В. І. Даля вказано, що правосуддя – це правий суд, справедливий вирок, рішення за законом, за совістю, правда [37, c. 377-380]. Декілька визначень поняття правосуддя містить Великий тлумачний словник сучасної української мови: 1) суд, судова діяльність держави, юстиція/установи, які здійснюють судову діяльність держави; 2) розгляд судових справ, судочинство; 3) справедливий суд [20, c. 917]. Визначення вказаного поняття приводиться і в Юридичній енциклопедії за редакцією В. Т. Маляренка, під яким розуміється правозастосовна діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави [246, c. 50, 51]. Майже аналогічне визначення правосуддя міститься у Словнику термінів з теорії держави і права – це діяльність державних органів – судів по розгляду та вирішенню в судових засіданнях у встановленому законом порядку цивільних та кримінальних справ [172, c.

121]. У словнику С. І. Ожегова дане поняття визначається як діяльність правових, судових органів [146, c. 499].

В юридичній літературі існує два підходи щодо визначення правосуддя. Як зазначає О. О. Кваша, одна з позицій полягає у тому, що під правосуддям розуміється діяльність виключно судів (вузьке значення); згідно з другою позицією поняття правосуддя охоплює не лише діяльність судів, а й органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та органів, що відають виконанням покарань (широке значення) [58, с. 379].

В нормативно-правових актах, у юридичній літературі пропонується декілька визначень поняття «правосуддя», які містять аргументи як на користь першої позиції, так і на користь другої. Згідно з визначенням правосуддя, яке наводиться у Юридичній енциклопедії, під ним розуміється правозастосовна діяльність суду з розгляду та вирішення у передбаченому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави [246, с. 47].

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами [69]. Те саме зазначено у ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 р. [52]. Таким чином, тут йдеться саме про правосуддя, що виражається у формі судочинства (конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, господарського).

Варто зазначити, що у чинному законодавстві України закріплено визначення завдань вказаних форм судочинства. Вважаємо за потрібне привести завдання адміністративного та цивільного судочинства як складової частини правосуддя взагалі. Так, у ст. 1 ЦПК України вказано, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [231].

За ст. 3 КАС України, адміністративне судочинство – це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом [63]. Проаналізувавши дані поняття, М. В. Шепітько приходить до висновку, що судочинство та правосуддя розглядаються в даних кодексах як поняття тотожні, тому що судочинство (і адміністративне, і цивільне) здійснюється лише судами, так само як і правосуддя [237, с. 21].

Згідно із ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування та судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Слушною є думка О. О. Кваші, яка зазначає, що у своїй діяльності судові органи в процесі здійснення правосуддя тісно співпрацюють з окремими правоохоронними органами. Тому законність і справедливість правосуддя напряму залежить від забезпечення діяльності органів слідства, прокуратури, внутрішніх справ, тощо [58, с. 380]. Дійсно, цей факт враховано у Розділі XVIII КК України, статті якого передбачають відповідальність не лише за посягання на нормальну діяльність судів, але і органів прокуратури, досудового розслідування, внутрішніх справ, тощо.

Так само і М. В. Шепітько зазначає, що поняття правосуддя у КК України необхідно розуміти у його «широкому» тлумаченні. «Зазначене поняття має охоплювати не лише діяльність суду з розгляду та вирішення справ, а й діяльність органів досудового слідства, дізнання, а також органів виконання судових рішень. З точки зору кримінального права така охорона суспільних відносин у сфері правосуддя зумовлена їх важливістю, а також загальними, специфічними завданнями, які стоять перед цими органами.

Зазначені завдання визначаються через Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а також процесуальне законодавство України [237, с. 20].

Ми цілком підтримуємо думку вчених, які вважають, що перший підхід щодо визначення поняття правосуддя є дещо завузьким, хоча і базується на суворому дотриманні законодавства [58, с. 380].

З приводу визначення поняття правосуддя у широкому розумінні В. О. Навроцький зазначає, що при такому підході поняття правосуддя значно розширюється, оскільки згідно з ним правоохоронні органи поряд із судовими органами утворюють систему органів правосуддя [131, с. 527]. Під правоохоронними органами розуміють органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи фіскальної служби, органи та установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [46]. Аналогічне визначення правоохоронних органів містить і Юридична енциклопедія [246, с. 47].

Так само і Ш. С. Рашковська, говорячи про правосуддя, наводить два його визначення: «Під … правосуддям … потрібно розуміти діяльність суду, що полягає в розслідуванні на основі закону і в порядку, установленому законом, кримінальних та цивільних справ. Але поняття правосуддя вживається і у більш широкому сенсі – як діяльність не лише суду по здійсненню правосуддя, тобто органів дізнання, слідства, прокуратури, виправно-трудових органів, адвокатури» [167, с. 5]. М. І. Бажанов також зазначає, що в літературі намітилися дві точки зору [8, с. 10]. Одна з них, яка наводиться в курсі кримінального права, виходить з буквального розуміння правосуддя і трактує його лише як діяльність, пов’язану із здійсненням судових функцій [104, с. 322-324]. Але вчений зазначає, що, ґрунтуючись на цьому, до злочинів проти правосуддя можна віднести лише посягання, що спричинюють шкоду судовій діяльності, а делікти, які вчиняються працівниками органів дізнання, слідства, прокуратури, вивести за межі злочинів проти правосуддя. Він вказує, що прибічники цієї позиції, саме з огляду на приведений аргумент, вимушені ототожнювати правосуддя з усім судочинством і тому включити в число злочинів проти правосуддя і посягання на діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури [8, с. 10].

Про дві точки зору у визначенні правосуддя говорить і Є. А. Смірнов: «Під … правосуддям у вузькому сенсі слова розуміється діяльність … суду по розгляду кримінальних і розслідуванню цивільних справ. Покладені на нього задачі … суд здійснює у тісній взаємодії і у нерозривному зв’язку з органами попереднього розслідування, прокуратурою та виправно-трудовими установами. Тому до … правосуддя в широкому сенсі слова, крім судової діяльності, слід віднести також і діяльність вказаних органів і установ, спрямовану на здійснення цілей і завдань, покладених на правосуддя» [173, с. 5].

Н. О. Носкова не говорить про те, що є дві точки зору на визначення поняття правосуддя, і не дає власне його поняття, але зазначає що у відповідності до ст. 102 Конституції СРСР [68] та ст. 1 Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік [148], правосуддя здійснюється виключно судом. Однак для виконання поставлених перед ним завдань необхідна діяльність і інших органів – дізнання, слідства, прокуратури [144, с. 6]. Н.О. Носкова приводить аргументи на користь висловленої думки, з якими дійсно важко не погодитися: правильне рішення по кримінальній справі, винесення законного і обґрунтованого вироку судом неможливе без попередньої роботи органів дізнання, попереднього слідства, у обов’язки яких входять виявлення злочинів, порушення і розслідування кримінальної справи, збір і перевірка доказів. Те саме можна сказати і про прокурорів, які притягують винних до кримінальної відповідальності, здійснюють прокурорський нагляд за діяльністю органів попереднього розслідування, беруть участь у судових засіданнях, підтримуючи обвинувачення. Тому посягання на діяльність органів попереднього розслідування і прокуратури також можна і потрібно віднести до злочинів проти правосуддя [145, с. 7].

Так само не дає чіткого визначення правосуддя і М. Х. Хабібуллін, але, як і Н. О. Носкова, посилається на зазначені вище нормативні акти СРСР вказує, що здійснення правосуддя не вичерпується лише діяльністю судових органів по кримінальній справі, і тому підтримує позицію законодавця, який відніс до злочинів проти правосуддя не лише протиправні діяння, що посягають на діяльність суду, але і ті, що спрямовані проти інших органів, що беруть участь у діяльності по здійсненню завдань правосуддя [229, с. 7].

І. С. Власов та І. М. Тяжкова у своїй роботі не висловлюючи власної точки зору з приводу визначення поняття правосуддя вказують що законодавець, створюючи норми про кримінально-правову охорону правосуддя, виходив не з процесуального значення цього поняття, а вкладав у нього більш широкий зміст, вважаючи необхідним захищати будь-яку діяльність, спрямовану на здійснення завдань правосуддя, – чи то діяльність суду, чи прокуратури, чи слідчих органів, органів дізнання або виконання покарань [22, с. 25-26]. Не визначав чітко поняття правосуддя і Я. М. Кульберг, хоча вказував, що органами правосуддя є суд і органи дізнання, попереднього слідства і прокуратури своєю діяльністю покликані допомагати суду у здійсненні державних функцій по здійсненню правосуддя [100, с. 18].

Ми цілком підтримуємо ці точки зору щодо визначення поняття правосуддя. Тому не можемо погодитися із поняттям, запропонованим І. С. Власовим: «правосуддя – це такий вид діяльності … держави, який полягає у вирішенні … судом конкретних кримінальних та цивільних справ і у застосуванні в необхідних випадках та в інтересах громадян в порядку судового процесу державного примусу до осіб, що вчинили правопорушення» [23, с. 6].

Так само поняття правосуддя розглядали і інші сучасні дослідники даної проблематики. Так, наприклад, С. Є. Дідик, розглядаючи різні точки зору з приводу визначення поняття правосуддя в юриспруденції, зокрема в кримінальному праві, пропонує таке визначення: «правосуддя – це система правових відносин, норм, ідей, поглядів, які реалізуються в процесуальних формах правозастосовної діяльності суду з розгляду і вирішення в установленому законом процесуальному порядку конституційних, кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ з метою досягнення справедливості, охорони прав та свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави. Саме в такому значенні правосуддя повинно розумітись у всіх галузях права, в тому числі й кримінальному» [38, с. 26-27].

А. Г. Мартіросян так само говорить про існування в юридичній науці двох підходів щодо визначення правосуддя. На основі аналізу різних точок зору з приводу визначення вказаного поняття, він приходить до висновку, що «правосуддя можна визначити як нормативно врегульовану діяльність суду по здійсненню судової влади, зміст якої полягає в розгляді і вирішенні по суті у встановленій процесуальній формі, підвідомчих суду справ за допомогою цивільного, господарського, кримінального, адміністративного, конституційного судочинства та справ про адміністративні правопорушення» [123, с. 64]. Н. Д. Квасневська вважає, що правосуддя – це порядок відносин між людьми, що базується на законах природи та регламентується нормами права, орієнтований на утвердження верховенства права через ухвалення правосудного рішення [57, с. 6].

Наведені теорії з приводу визначення поняття правосуддя та питання про органи, які його здійснюють, мають як сильні аргументи, так і суттєві недоліки. На це звертає увагу О. О. Кваша, яка погоджується із дослідниками, які розробляли концепцію двох значень поняття правосуддя – процесуального та кримінально-правового [2, с. 14] і зазначає, що правосуддя, не змінюючи своєї сутності, у кримінально-правовому сенсі має певні особливості: «Це є очевидним під час аналізу норм, що включені у розділ Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя», в якому передбачені діяння, що посягають на правильне здійснення своїх обов’язків як судами, так і органами дізнання, прокуратури тощо» [58, с. 381]. Спираючись на наведені точки зору вчених, а також на аргументацію обох точок зору щодо визначення поняття правосуддя, ми цілком підтримуємо думку О. О. Кваші.

Для здійснення правосуддя необхідною є робота і інших органів. «Хоча правосуддя в кримінально-правовому аспекті являє собою діяльність виключно судів, однак забезпечення здійснення правосуддя відбувається шляхом нормальної діяльності окремих правоохоронних органів, таких як дізнання та досудового слідства, прокуратури, органів виконання покарання» [58, с. 381]. Саме діяльність цих органів спрямована на забезпечення принципів об’єктивності та законності під час здійснення правосуддя.

З огляду на всі приведені точки зору з приводу розуміння правосуддя, можна визначити це поняття: правосуддя – це правозастосовна діяльність суду з розгляду та вирішення у передбаченому законом процесуальному порядку цивільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ, а також конституційного судочинства, та діяльність правоохоронних органів, які сприяють здійсненню судом правосуддя і забезпечують виконання його рішень, а саме: органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та органів, які відають виконанням судових рішень, вироків і призначених покарань (курсив наш – А.Н.).

Але для визначення того що є злочинами проти правосуддя, поняття правосуддя, на думку більшості вчених недостатньо, адже для визначення поняття злочинів проти правосуддя необхідним є визначення їх родового об’єкта [8, с. 10].

В науці кримінального права існує декілька теорій визначення об’єкта злочину. Тому для визначення родового об’єкта будь-яких злочинів, в тому числі і злочинів проти правосуддя, потрібно дати визначення загального об’єкта злочину. Правильне встановлення об’єкта злочину є важливим питанням, оскільки від чіткого його визначення залежить встановлення ознак складу злочину та відведення йому місця в Особливій частині Кримінального кодексу.

Довгий час єдиною вірною вважалася теорія, що об’єктом будь-якого злочину завжди є суспільні відносини, охоронювані законом про кримінальну відповідальність. Ця концепція виникла і набула розвитку за часів СРСР. Даної точки зору дотримувалися Я. М. Брайнін, Н. Д. Дурманов, Н. І. Загородніков, В. Н. Кудрявцев, Е. А. Фролов та ін. Найбільш повно і чітко цю концепцію сформулювали і розвинули О. А. Піонтковський, А. Н. Трайнін, В. Я. Тацій, Н. І. Загородніков, Б. С. Нікіфоров, Г. І. Чангулі, І. П. Лановенко, О. Я. Свєтлов, С. С. Яценко, С. Ф. Денисов та ін.

О. А. Піонтковський вказує: «об’єктом будь-якого злочинного діяння виступають суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правової охорони» [156, с. 133]. А. Н. Трайнін зазначає, що об’єктом будь-якого посягання є суспільні відносини, встановлені в інтересах панівного класу. Об’єктом злочину в системі соціалістичного кримінального права є соціалістичні відносини [188, с. 123]. Н. І. Загородніков [43, с. 25] та Б. С. Нікіфоров [143, с. 113] дотримуються такої ж думки. М. Й. Коржанський вважав, що «соціалістичне кримінальне право об’єктом злочину визнає суспільні відносини, які складають основу соціалістичного ладу» [71, с. 120].

Як зазначали О. М. Костенко та А. В. Ландіна, хоча це визначення об’єкта є загальновизнаним в теорії кримінального права і донедавна вважалося єдиним вірним, ця теорія виявлялася досить хиткою, коли науковці підходили до визначення безпосереднього об’єкта злочину [74, с. 101]. Так, О. А. Піонтковський вважав що «безпосереднім об’єктом можуть бути суспільні відносини, але в більшості випадків вони ними не є» [156, с. 145]. М. Й. Коржанський зазначав що «об’єкт злочину як суспільні відносини недоступний для безпосереднього впливу на нього» [71, с. 136-137].

Визначаючи об’єкт злочину як суспільні відносини дослідники визнавали, що кримінальне право охороняє лише певну форму їх вияву, зв’язки між суб’єктами відносин. Багато дослідників не були послідовними у визначенні об’єкта злочину [74, с. 102]. В. К. Глістін, визнаючи загальним об’єктом злочину суспільні відносини зазначав, що «самі суспільні відносини як певна сукупність соціальних зв’язків надзвичай невразливі для злочинного впливу і нам невідомі випадки розриву якоїсь групи суспільних відносин шляхом злочинного посягання» [32, с. 30]. С.С. Яценко зазначає: злочин обов’язково містить в собі наслідки протиправного діяння у вигляді порушеного порядку суспільних відносин [249, с. 44].

Ці суперечності зумовили появу інших теорій щодо визначення поняття об’єкта злочину, а в юридичній науці ще й досі йде науковий спір навколо визначення вказаної дефініції.

Існує така теорія: об’єктом злочину завжди є люди, а не щось інше, бо злочин виступає певним відношенням однієї особи до інших, і саме ці особи і є сторонами будь-яких суспільних відносин. Але з цим важко погодитись, бо злочин може завдати шкоди не лише безпосередньо людині, а її майну, інтересам, відносинам і т.д. [74, с. 102]. Спірною є думка прибічників нормативної теорії, наприклад Н. С. Таганцева [183, с. 158] про те, що об’єктом злочину є норми. Адже норми не можуть бути пошкоджені під час вчинення злочину, що і доводить невірність цього визначення [74, с. 103].

Розвивається концепція щодо визначення об’єкта злочину як цінностей (благ, інтересів), що охороняються кримінальним правом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може спричинити або спричиняє шкоду, прибічником якої є В. К. Негоденко [146, с. 15]. Але таке визначення об’єкта злочину є неточним. Є. В. Фесенко вважає, що основною змістовною характеристикою об’єкта є блага, на які посягає злочинець [228, с. 3]. Підтримує цю думку і С. Я. Лихова [118, с. 21]. Опоненти теорії суспільних відносин як об’єкта злочину виходять з того, що суспільні відносини є «лише певною формою наукової абстракції» [27, с. 22] тому їм не може бути завдано шкоди. Є. В. Фесенко та П. С. Матишевський вважають, що об’єктом злочину мають визнаватись не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності [85, с. 124]. В ч. 1 ст. 1 КК УРСР 1960 р. вказувалося, що «КК має своїм завданням охорону суспільного ладу України, його політичної і економічної систем, власності, особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань» [91, с. 3]. Ст. 7 КК України 1960 року визначала злочин як «передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок» [91, с. 6]. Саме це визначення, на думку О. М. Костенка та А. В. Ландіної, вміщує розгорнуте поняття об’єкта злочину. Захист особи передбачає охорону її життя, здоров’я, інтересів, і визнавати кожне з цих понять окремим видом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законодавством, не зовсім вірно. Це цінності, блага, інтереси, які існують в певному порядку у відносинах між людьми в суспільстві [74, с. 104]. У ст. 5 «Керівних начал по Кримінальному праву РРФСР» 1919 р. зазначалося: «Злочин є порушенням порядку суспільних відносин, які охороняються кримінальним правом» [171, с. 26]. Злочин не може пошкодити суспільні відносини: вони продовжують існувати, хоча і в зміненому вигляді. Шкода завдається саме порядку існування цих відносин, який встановлюється в суспільстві і закріплюється в законодавчих актах. Як вказує О. М. Костенко, сутність усіх злочинів полягає не в тому, що вони посягають на безпеку суспільства, тобто є суспільно небезпечними, а в тому, що вони є проявом сваволі і посягають на встановлений у суспільстві за допомогою законодавства порядок, необхідний для безпеки людства. Таким чином, загальним об’єктом будь-яких злочинів є не суспільна безпека, а закріплений в законодавстві порядок відносин між людьми, необхідний для забезпечення безпеки кожного з них [75, с. 27-28]. Цієї точки зору притримується А. В. Ландіна, А. С. Нерсесян, С. Є. Дідик. Як зазначала А. В. Ландіна, при вчиненні злочину в першу чергу порушується порядок відносин в суспільстві з приводу певних предметів – матеріальних і нематеріальних. Можна сказати, що порядок – це щось об’єктивне, що не залежить від самих норм. А злочини змінюють спосіб існування суспільних відносин, а не самі суспільні відносини [74, с. 105]. Таким чином, визначення самого поняття об’єкта злочину може бути таким: «Об’єкт злочину – це охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми, що виникають в суспільстві з приводу матеріальних і нематеріальних предметів» [74, с. 105]. Саме цієї точки зору з приводу визначення об’єкта злочину ми і будемо притримуватися у даному дослідженні. Отже, об’єкт злочину – це охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин (курсив наш – А. Н.)

Наявність визначення поняття правосуддя і поняття загального об’єкта злочину дає можливість визначити що є злочинами проти правосуддя. В науці кримінального права існують ряд визначень даного поняття. У своєму дослідженні, присвяченому кримінально-правовій охороні правосуддя, М. І. Бажанов зазначав, що в якості родового об’єкта злочинів проти правосуддя виступають відносини, які забезпечують: 1) нормальну діяльність органів дізнання, слідства і прокуратури в сфері кримінального судочинства; 2) нормальну діяльність суду по кримінальним і цивільним справам; 3) нормальну діяльність органів, які здійснюють виконання рішень і вироків та призначених у них покарань [8, с. 11]. Аналогічної точки зору притримується О. О. Кваша: «родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є відносини у сфері діяльності: 1) судових органів; 2) органів дізнання, досудового слідства, прокуратури; 3) органів, що здійснюють виконання ухвал, постанов, вироків, інших судових рішень і призначених покарань» [58, с. 381].

В. І. Тютюгін вважає, що родовий об’єкт даних злочинів – це суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність у сфері здійснення правосуддя [91, c. 506]. Подібну точку зору висловлює М. М. Голоднюк: родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування органів правосуддя [105, c. 145].

На думку М. В. Шепітька термін «нормальний» породжує запитання, що випливають з оціночного характеру терміна та відсутності визначеного змістового навантаження [237, с. 25]. Таке визначення є невдалим, бо допускає змішування родового та видових об’єктів [98, c. 14].

В. І. Борисов притримується думки, що родовий об’єкт злочинів проти правосуддя – це суспільні відносини, що забезпечують інтереси правосуддя [165, c. 117]. На думку М. Й. Коржанського родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є вся система суспільних відносин, що утворює правосуддя в державі [72, c. 550].

І. С. Власов взагалі, з нашої точки зору, дещо непослідовний у визначенні об’єкта даних злочинів. Вчений вказує, що загальним об’єктом всіх злочинів і кожного окремо із злочинів є суспільні відносини. Ці відносини як складову частину об’єкта злочину дослідник ототожнює із інтересами, благами, які охороняються кримінальним законом, тому далі вказує, що, стосовно правосуддя, цей суспільний інтерес, який охороняється, є діяльністю по здійсненню завдань правосуддя. Далі І. С. Власов визнає родовим об’єктом діяльність, спрямовану на здійснення завдань правосуддя, під якою потрібно розуміти не лише власне правосуддя, що здійснюється судами, але і діяльність по попередньому розслідуванню справ, і діяльність по виконанню вироків і рішень, тобто діяльність або систему дій, що складають судовий (кримінальний або цивільний) процес [23, с. 6-7]. Погодитися із таким визначенням родового об’єкта злочинів проти правосуддя важко, адже не зрозуміло якої теорії визначення об’єкта злочину в цілому притримується вчений. І. С. Власов із І. М. Тяжковою: родовим об’єктом злочинів проти правосуддя визначають «діяльність по здійсненню завдань правосуддя уповноваженими на те органами» [22, с. 27].

Подібним чином родовий об’єкт злочинів проти правосуддя визначає Ш. С. Рашковська «об’єктом всіх злочинів проти правосуддя є правильна діяльність суду, органів дізнання, слідства і прокуратури, спрямована на забезпечення охорони інтересів … держави і законних прав громадян» [167, с. 8-9]. З таким визначенням об’єкта вказаних злочинів не можна погодитися.

На думку О. І. Чучаєва до сфери кримінально-правової охорони потрапляють не всі суспільні відносини, що виникають у процесі функціонування суду, а також органів розслідування, прокуратури, органів та установ, що виконують вироки та рішення, а тільки ті які виникають під час здійснення цими органами специфічних завдань правосуддя [190, c. 621]. Але інші вчені вважають, що коли йдеться про правосуддя як об’єкт кримінально-правового захисту, дане поняття охоплює відносини, що виникають не лише під час розгляду та вирішення адміністративних, цивільних та кримінальних справ, але й під час здійснення функції судового контролю, у тому числі й конституційного [160, c. 204; 33, c. 26]. Так само і М. В. Шепітько вказує, що виходячи із законодавчих визначень завдань судочинства та Закону України «Про судоустрій та статус суддів» щодо форм здійснення правосуддя, можна дійти висновку, що немає таких суспільних відносин у сфері правосуддя, які б не відповідали завданням правосуддя [237, с. 24].

Визначаючи родовий об’єкт злочинів проти правосуддя, Я. М. Кульберг виходить із того, що під об’єктом злочину потрібно розуміти те, проти чого направлені дії злочинця [100, с. 18]. Таким чином, вчений спочатку не прив’язується до жодної із зазначених вище теорій з приводу об’єкта злочину зазначає, що всі злочини посягають на встановлені в країні суспільні відносини. Але далі вказується що злочини, передбачені главою восьмою КК РРФСР (1960 р.), посягають на інтереси правосуддя [100, с. 19]. Тобто, Я. М. Кульберг теж є непослідовним у визначенні родового об’єкта злочинів проти правосуддя. Тому не можна прийняти за основу запропоноване ним визначення об’єкта цих злочинів.

М. Х. Хабібуллін є прибічником концепції об’єкта злочину як суспільних відносин: «наука … кримінального права об’єктом злочину вважає … суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального права». Але родовим об’єктом злочинів проти правосуддя (зокрема, завідомо неправдивого доносу і завідомо неправдивого показання) автор вважав правильну, засновану на суворому дотриманні законності діяльність органів правосуддя по здійсненню своїх завдань [229, с. 27-28]. Знов таки, спостерігається та сама непослідовність у визначенні загального і родового об’єкта злочинів, як і у попередньо розглянутих дослідженнях.

На думку С. Є. Дідика, родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми в суспільстві, що забезпечує нормальну діяльність судів, органів та осіб, що сприяють законному здійсненню правосуддя [38, с. 9]. А. Г. Мартіросян вважає, що об’єктом злочинів проти правосуддя повинен виступати належний порядок діяльності винятково судових органів [123, с. 64].

Формулює поняття родового об’єкта злочинів проти правосуддя і М. В. Шепітько. На його думку, це – суспільні відносини у сфері забезпечення здійснення правосуддя [237, с. 14]. Ця думка, на наш погляд, також є не досить точною і дещо звуженою.

У навчальній та довідковій літературі зазначається, що родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є суспільні відносини з приводу нормального функціонування системи правосуддя, що охороняється законодавством [79, с. 510].

Корінним чином відрізняється від всіх приведених вище точок зору з приводу визначення родового об’єкта злочинів проти правосуддя думка Є. А Смірнова, що «об’єктом злочинів, що розглядаються, є закріплений в … законодавстві порядок правосуддя» [173, с. 5]. Така точка зору видається найбільш точною і такою, що не суперечить теорії визначення загального об’єкта злочину, як порядку відносин.

На нашу думку та у відповідності до визначення об’єкта злочину, родовий об’єкт злочинів проти правосуддя – це охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя.

Отже, маючи визначення власне правосуддя та родового об’єкта злочинів проти правосуддя, отримано можливість дати визначення злочинів проти правосуддя. Але спочатку наведемо існуючи у науці кримінального права визначення злочинів проти правосуддя.

Вчені, які займалися вирішенням проблем, пов’язаних із злочинами проти правосуддя, давали визначення протиправних діянь проти правосуддя, виходячи із поняття злочину в кримінально-правовій науці. Так, І. С. Власов вважає, що «злочини проти правосуддя – це злочини, що посягають на здійснення завдань правосуддя органами правосуддя. Під органами правосуддя при цьому розуміються як органи суду, єдиного органу, що здійснює безпосередньо правосуддя, так і ті органи, що сприяють правосуддю – прокуратура, органи дізнання і слідства та органи виконання покарань» [23, с. 5].

На думку Я. М. Кульберга злочинами проти правосуддя є такі умисні діяння осіб, які провадять дізнання, слідчих, прокурорів, що регулюють дізнання, попереднє слідство, судочинство і виконання покарань, які завдають шкоду інтересам правосуддя і особистості і тим самим перешкоджають суду здійснювати завдання правосуддя [100, с. 23-24]. Але автор не відносить до злочинів проти правосуддя посягання на діяльність органів прокуратури, попереднього розслідування.

У своєму дослідженні О.О. Кваша пропонує таке визначення: «під злочинами проти правосуддя слід розуміти посягання, які завдають шкоду нормальній діяльності судових органів, а також належній діяльності правоохоронних органів, які сприяють здійсненню судом правосуддя і забезпечують виконання його рішень, а саме: органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та органів, які відають виконанням судових рішень, вироків і покарань» [58, с. 382]. Злочини проти правосуддя, за твердженням І. С. Власова і І. М. Тяжкової, це передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, які посягають на здійснення органами правосуддя їх завдань [22, с. 27].

Н. О. Носкова вважає, що посягання на інтереси правосуддя – це посягання на нормальну діяльність суду, прокуратури, органів дізнання і попереднього слідства по виконанню завдань правосуддя що здійснюються, поряд із вказаними, ще й органами виконання покарання [144, с. 10]. Таке визначення, на наш погляд, вже є більш точним, але вимагає вдосконалення.

Ш. С. Рашковська пропонує більш деталізоване визначення вказаного поняття: «Під злочинами проти … правосуддя слід розуміти злочини, які завдають шкоду правильній діяльності суду, а також правильній діяльності органів, що сприяють здійсненню правосуддя, – органів дізнання, слідства, прокуратури, вчинені як службовими особами цих органів (суддями, прокурорами, слідчими працівниками), так і приватними особами» [167, с. 8]. Видається, що це визначення є досить конкретним і охоплює більшість ознак, притаманних злочинам проти правосуддя.

У дослідженні Є. А. Смірнова також є визначення вказаного поняття, згідно з яким злочином проти правосуддя слід вважати будь-яку кримінально карану дію чи бездіяльність, винну і безпосередньо спрямовану проти встановленого законодавством порядку правосуддя [173, с. 5]. Це визначення відрізняється від інших і відповідає визначенню родового об’єкта злочинів проти правосуддя.

Існують і інші думки з приводу визначення злочинів проти правосуддя. Наприклад, зазначається, що під злочинами проти правосуддя в теорії кримінального права розуміються умисні злочинні діяння, що посягають на нормальну роботу органів правосуддя, які вчиняються посадовими особами вказаних органів чи іншими особами, що протидіють цій діяльності. Також вказується, що під злочинами проти правосуддя треба розуміти діяння, що посягають на нормальну діяльність Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції з розгляду та вирішення справ по суті, а також на нормальну діяльність органів досудового розслідування, прокуратури, виконавчого провадження та інших органів, що забезпечують здійснення правосуддя на території України [79, с. 510].

Ми, визначаючи поняття злочинів проти правосуддя, будемо відштовхуватися від визначення злочину, закріпленого на законодавчому рівні. У ч. 1 ст. 11 КК України закріплено поняття злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Отже, злочинами проти правосуддя є суспільно небезпечні винні діяння, які посягають на охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя, що полягає у правозастосовній діяльності суду з розгляду та вирішення у передбаченому законом процесуального порядку цивільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ, а також конституційного судочинства, та діяльності правоохоронних органів, які сприяють здійсненню судом правосуддя і забезпечують виконання його рішень, а саме: органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та органів, які відають виконанням судових рішень, вироків і призначених покарань (курсив наш – А.Н.).

Багато хто з дослідників стверджував, що вказані протиправні діяння не є однорідними, і їх можна розбити на групи на основі певних ознак. Деякі вчені вважають за необхідне виділяти, поряд із родовим, ще й видовий об’єкт злочинів проти правосуддя при поділі злочинів проти правосуддя на групи за ознаками об’єкта злочину.

Теорія не триступеневого, а чотириступеневого поділу об’єкта злочинів по вертикалі в теорії кримінального права існує вже давно і багато дослідників вважають такий поділ доцільним. Виділяли видовий об’єкт злочину М. Й. Коржанський [70, с. 73] та Є. О. Фролова [228, c. 203, 204].

Також поділ злочинів проти правосуддя на групи здійснюється вченими не лише за об’єктом, але і за суб’єктом злочинів. Як правило, у випадках класифікації вказаних злочинів за суб’єктом, виділяються дві групи злочинів: ті, які вчиняються виключно спеціальними суб’єктами, і ті, які вчиняються будь-яким (загальним) суб’єктом злочину. Так, Я. М. Кульберг вважає що злочини вказаного виду можна поділити на такі групи: 1) злочини проти правосуддя, що вчиняються лише службовими особами (особи, що провадять дізнання, слідчі, прокурори, судді); 2) злочини проти правосуддя, що вчиняються окремими особами (осудні особи, що досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність) [100, c. 2-21]. Цю точку зору поділяє і Ш. С. Рашковська. На її думку, суб’єктами злочинів проти правосуддя можуть бути як службові, так і приватні особи, а всі злочини проти правосуддя можна поділити на дві групи: а) злочини проти правосуддя, що вчиняються службовими особами суду, прокуратури, органів слідства і дізнання; б) злочини проти правосуддя, що вчиняються приватними особами. Причому до злочинів першої групи відносяться такі злочини, як постановлення неправосудного вироку, рішення або висновку та незаконне затримання, незаконне взяття під варту і примушування до давання показань під час допиту, а друга група поділяється на три підгрупи: злочини, що порушують правильну діяльність органів правосуддя шляхом викривлення істини чи замовчування про неї; злочини,що порушують правильну діяльність органів правосуддя шляхом інших форм протидії (ухилення або відмова від виконання обов’язків свідком, перекладачем, експертом, понятим, перешкоджання з’явленню свідка чи народного засідателя для виконання своїх обов’язків тощо); злочини, що порушують правильну діяльність органів правосуддя шляхом недонесення про достовірно відомі вчинені злочини, чи ті, вчинення яких готується [167, с. 9-10]. Отже, на думку вказаних вчених, злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них відносять саме до другої групи злочинів, що можуть бути вчинені загальним суб’єктом.

Також прихильником поділу злочинів проти правосуддя на групи за ознаками суб’єкта є Є. А. Смірнов, який вказує, що оскільки безпосередній і родовий об’єкт даних злочинів один і той самий (встановлений порядок правосуддя), він не може слугувати критерієм для їх поділу на окремі групи. «В якості такого критерію слід взяти ознаки, що характеризують суб’єкт злочинів». Вчений пропонує такий поділ: а) злочини проти правосуддя з боку службових осіб, що здійснюють правосуддя; б) злочини проти правосуддя з боку інших учасників кримінального процесу та приватних осіб; в) злочини проти правосуддя з боку арештованих, засуджених та їх пособників [173, с. 11-12]. Так само пропонує поділ вказаних злочинів на три групи за критерієм ознак суб’єкта злочину і В. К. Глістін: 1) злочини проти правосуддя, що вчиняються службовими особами (судді, прокурори, працівники органів слідства і дізнання); б) злочини проти правосуддя, що вчиняються приватними особами; 3) злочини проти правосуддя, що вчиняються особами, які ухиляються від відбування покарання [104, c. 321, 322]. Такої ж точки зору притримуються К. Сич та І. Літвінов і вважають, що правильним буде класифікувати злочини проти правосуддя за ознаками суб’єкта їх вчинення [181, c. 69-71]. За критерієм суб’єкта злочину пропонується будувати систему злочинів проти правосуддя і інші науковці [103, с. 99]. Досліджувані нами протиправні діяння проти правосуддя, як вважає Є. А. Смірнов, В. К. Глістін та інші, належать до другої групи злочинів проти правосуддя.

З цього приводу М. В. Шепітько зазначає, що такі намагання не можна назвати досконалими, оскільки дана класифікація є суб'єктною лише на першому етапі, де автори поділяють спеціальних суб'єктів на осіб, які вчиняють дані злочини з використанням службового становища, та таких осіб, які не наділені владними повноваженнями; на другому ж етапі вказується, що особи можуть вчинити злочини з використанням службових повноважень під час: здійснення правосуддя в суді особами, які приймають судові рішення під час судового засідання, попереднього розслідування по кримінальній справі особами, що здійснюють досудове провадження, реалізації судових рішень, прийнятих під час провадження у справі особами, зобов'язаними забезпечити виконання судових актів. Особи, які не наділені владними повноваженнями, можуть вчинити злочини під час здійснення правосуддя в суді або попереднього слідства у кримінальній справі особами, залученими до здійснення судочинства для забезпечення інтересів доказування, реалізації судових рішень, прийнятих під час провадження у справі, особами до яких застосовані заходи процесуального примусу або виконується покарання. Вчений робить висновок, що дана класифікація заснована не лише на суб'єктивному, а й на об'єктивному критерії [237, с. 27-28]. Дійсно, не можна погодитися з поділом злочинів проти правосуддя на види лише за суб’єктом злочину. Поділ злочинів певної групи на види як правило здійснюється не за ознаками суб’єкта, а за ознаками об’єкта. Тому ми погоджуємося із М. В. Шепітьком, що такий поділ не спрощує структури даних злочинів, а тому є небажаним [237, с. 28].

В кримінально-правовій науці існує й інша точка зору з приводу поділу злочинів проти правосуддя на види. М. І. Бажанов вважає, що спроба класифікувати злочини проти правосуддя за їх безпосередніми об’єктами більшою мірою відображає ті суспільні відносини, яким певні групи цих злочинів завдають шкоди [8, с. 17-18], пропонує використовувати систему поділу злочинів проти правосуддя на чотири групи: 1) злочини проти правосуддя, що посягають на відносини, які забезпечують реалізацію конституційних принципів діяльності органів розслідування, прокуратури та суду; 2) злочини проти правосуддя, що посягають на відносини, які забезпечують отримання достовірних доказів та істинних висновків у справі; 3) злочини проти правосуддя, які посягають на відносини, що забезпечують вчасне присікання та розкриття злочинів; 4) злочини проти правосуддя, які посягають на відносини, що забезпечують виконання вироку (рішення) та призначеного до відбування покарання [192, c. 307-332]. Дослідник відносить злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них до другої групи злочинів, окрім такого злочину, як розголошення даних досудового слідства (цей злочин він відносить до третьої групи).

І. С. Власов у своєму дослідженні пропонує систему цих злочинів, в основі якої лежить подібність безпосередніх об’єктів певних злочинів даної групи, яка виявляється у тому, що вказані об’єкти різні за формами існування однієї і тієї ж умови успішної діяльності по здійсненню завдань правосуддя, яке порушується цими злочинами: 1) злочини проти правосуддя, що перешкоджають використанню працівниками правосуддя їх прав для здійснення завдань правосуддя, а не всупереч їм; 2) злочини проти правосуддя, що перешкоджають надходженню у розпорядження правосуддя доброякісних доказів та правдивих свідчень від громадян: 3) злочини проти правосуддя, що порушують безперешкодне отримання правосуддям свідчень про злочин та обставини його вчинення; 4) злочини проти правосуддя, що перешкоджають здійсненню державного примусу, що виражається у вироку або рішенні суду, в постанові суду або прокурора [23, с. 10]. Аналогічна класифікація злочинів проти правосуддя наводиться у праці І. С. Власова та І. М. Тяжкової [22, c. 51-53]. За даною класифікацією злочини проти правосуддя вказаного виду, відносяться до другої і третьої груп.

Прибічником цієї теорії є В. І. Тютюгін, який виокремлює п’ять груп злочинів: 1) злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду; 2) злочини, які посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства; 3) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі; 4) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань; 5) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного покарання [88, c. 506, 507]. Такі ж групи виділяє і В. І. Борисов [12, c. 3-14] та О. І. Чучаєв [190, c. 622] і злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них включають в третю групу.

В основу класифікації злочинів проти правосуддя, здійснену Ю. І. Кулешовим, покладений безпосередній об’єкт злочинів цього виду (як зазначає вчений – «структурні елементи охоронюваних суспільних відносин та особливості їх змісту») [99, c. 212-214]. Але ця класифікація складається з трьох рівнів – автор виділяє дві групи, які в свою чергу поділяються на підгрупи, і тому ми підтримуємо думку М. В. Шепітька з приводу того, що така трирівнева класифікація є досить громіздкою [237, с. 31].

Прихильником систематизації злочинів проти правосуддя за ознаками об’єкта злочину є і Л. В. Іногамова-Хегай, хоча поділ даних злочинів, здійснений цією вченою має свої особливості: 1) злочини, що посягають на відносини, які забезпечують нормальне здійснення правосуддя судом; 2) злочини, що забезпечують нормальну діяльність органів прокуратури, попереднього слідства та дізнання по здійсненню правосуддя; 3) посягання на відносини, що забезпечують нормальну діяльність органів по виконанню судового акта; 4) посягання на відносини, що забезпечують нормальну діяльність усіх органів по здійсненню правосуддя, чи органів суду, прокуратури та попереднього слідства, або органів прокуратури, попереднього розслідування та виконуючих судові акти [191, c. 360]. Цю точку зору підтримує А. В. Наумов, хоча й зазначає, що така систематизація має певні недоліки, тому що чітко розвести безпосередні об’єкти злочинів проти правосуддя на групи практично неможливо, адже вони дуже тісно переплетені між собою [141, c. 444, 445].

Точки зору змішаного критерію поділу злочинів проти правосуддя на види дотримується М. Д. Шаргородський який вказує, що окрім об’єкта посягання для побудови Особливої частини КК можна використовувати й інші ознаки, наприклад, суб’єкт злочину та інші елементи складу злочину [160, c. 210]. Але М. О. Гараніна, про яку в своєму дослідженні згадують Ю. І. Кулешов [99, c. 210] та М. В. Шепітько [237, с. 31-32], вважає, що система не може будуватися одночасно за декількома критеріями, тому що такі пропозиції переносять критерій систематизації норм Особливої частини з об'єктивного в суб'єктивний [29, c. 20, 109]. Отже, згадані дослідники були проти використання такого подвійного критерію для систематизації,із чим ми погоджуємося.

На нашу думку, найбільш обґрунтованою і вірною є класифікація злочинів вказаного виду на основі безпосереднього об’єкта кожного із них. Як зазначає А. А. Піонтковський, в Особливій частині кримінального кодексу усі склади злочинів розташовані в певній системі, і в основі даної системи поділ злочинів за відмінностями в об’єкті посягання [156, c. 146]. М. В. Шепітько так само вважає, що єдиним можливим критерієм класифікації на видові об'єкти, який відповідав би системі побудови Особливої частини КК, є критерій подібності безпосередніх об'єктів злочинів «у сфері здійснення правосуддя» [237, с. 32].

На нашу думку, найбільш точною є класифікація злочинів проти правосуддя, запропонована М. І. Бажановим, про поділ цих злочинів на чотири групи за об’єктом: 1) злочини проти правосуддя, що посягають на відносини, які забезпечують реалізацію конституційних принципів діяльності органів розслідування, прокуратури та суду; 2) злочини проти правосуддя, що посягають на відносини, які забезпечують отримання достовірних доказів та істинних висновків у справі; 3) злочини проти правосуддя, що посягають на відносини, які забезпечують вчасне присікання та розкриття злочинів; 4) злочини проти правосуддя, що посягають на відносини, які забезпечують виконання вироку (рішення) та призначеного до відбування покарання. У другу групу вчений включає такі злочини, як примушування до давання показань; завідомо неправдивий донос; завідомо неправдиве показання; злісне ухилення свідка, потерпілого або експерта, перекладача від явки чи відмова від давання показань чи висновку; примушування свідка, потерпілого або експерта до відмови від давання показань чи висновку, до давання неправдивих показань чи висновку шляхом погроз; підкуп цих осіб чи погроза з помсти за раніше дані показання чи висновку [8, с. 19].

Отже, у вказану групу М. І. Бажанов включає три із досліджуваних нами злочинів: завідомо неправдиві показання (ст. 384); відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385); перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування до їх відмови від давання показань чи висновку (ст. 386). Але, на нашу думку, до цієї групи злочинів проти правосуддя слід віднести і такий злочин, як розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування (ст. 387): це протиправне діяння перешкоджає істинності висновків по справі більше, ніж вчасному присіканню та розкриттю злочинів. Тому більш вірним буде віднести злочин, передбачений ст. 387 КК України до другої групи злочинів проти правосуддя. Крім того, вважаємо, що уточнення потребує і сама назва цієї групи: злочини, передбачені ст.ст. 384-387, посягають не на відносини, які забезпечують отримання достовірних доказів та істинних висновків у справі, на порядок таких відносин в суспільстві.

Таким чином, можна визначити видовий об’єкт злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, враховуючи визначення родового об’єкта злочинів проти правосуддя. Власне визначення видового об’єкта злочинів проти правосуддя, що охоплює такий злочин, як давання завідомо неправдивих показань, наводить і М. В. Шепітько: видовим об’єктом злочину, що охоплює завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), є суспільні відносини по забезпеченню формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер під час здійснення правосуддя [237, с. 34]. Але, по-перше, ми не погоджуємося, як вже неодноразово зазначалося, із визначенням об’єкта злочину через призму суспільних відносин, і, по-друге, таке визначення є занадто конкретизованим.

Отже, видовим об’єктом злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, є охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі.

В свою чергу, наявність визначення видового об’єкта вказаних злочинів та визначення поняття злочинів проти правосуддя, дає можливість дати визначення досліджуваних нами злочинів: злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них – це суспільно небезпечні винні діяння, які посягають на охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі.

Визначивши поняття групи злочинів, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, ми отримали можливість переходити до подальшого аналізу питань, пов’язаних із встановленням кримінальної відповідальності за вказані злочини та призначення покарання винним у їх вчиненні.

<< | >>
Источник: АЛЄКСЄЄВА НАТАЛІЯ ЮНІВНА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СВІДКАМИ, ЕКСПЕРТАМИ, ПЕРЕКЛАДАЧАМИ АБО ЩОДО НИХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1 Поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. 1.1 Поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  4. 1.2 Історія становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  5. 1.3 Відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них за зарубіжним кримінальним законодавством
  6. 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  7. 2.3 Суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  8. 2.4 Кваліфікуючі ознаки злочинів поти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  9. 3.1 Санкції за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  10. ВИСНОВКИ
  11. 2.3. Особливості підстав адміністративної відповідальності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -