2.4. Ознаки суб’єктивної сторони складів злочинів, що посягають на волю особи

Суб’єктивна сторона складів злочинів, що посягають на особисту свободу та недоторканність особи визначає психічне ставлення винного до порушення права на особисту свободу та недоторканість потерпілого.

О. В. Авраменко зазначає, що: «при вчиненні злочину у свідомості особи, яка здійснює посягання, відбуваються певні психічні процеси – особа оцінює своє діяння, тією чи іншою мірою передбачає його наслідки, керується певними мотивами, намагається досягти відповідної мети. Вони є тим, що не піддається безпосередньому сприйняттю, відбувається у свідомості та волі особи. Тому їх відносять до внутрішньої, суб’єктивної сторони складу злочину» [1, с. 8].

Поняття вини визначається у ст. 23 КК України. Так, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Таким чином, у Загальній частині КК України форми вини поділяються на два види: умисел та необережність. У будь-якому випадку винна поведінка суб’єкта злочину заснована на усвідомленні характеристик вчиненого діяння щодо його суспільної небезпеки, що супроводжується бажанням порушити кримінально-правову заборону або ж байдужим ставленням до фактично вчиненого.

Особливістю об’єкта злочинів проти особистої свободи та недоторканості є те, що порядок нормативного регулювання охоронюваних суспільних відносин відноситься до гарантій одного із основоположних та природних прав людини, а усі злочини за конструкцією статей розділу ІІІ Особливої частини КК України можуть бути вчинені лише з прямим умислом, що свідчить про те, що суб’єкт злочину сам є носієм права на особисту свободу та недоторканність та втручається у гарантії відповідного права іншої особи (потерпілого), та може співставити характер та тяжкість шкоди, яку заподіює, що не потребує спеціальних навичок або ж знань.

На думку Р. В. Вереші: «на відміну від позитивістського розуміння права з точки зору сукупності загальнообов’язкових доктринальних правил поведінки, які встановлюються і охороняються державою, право все більше починає сприйматися у його природно-правовому розумінні як система нормативних установок, що ґрунтуються на ідеї людської справедливості і свободи, які мають знайти своє відображення у законодавстві» [32, с. 174].

Таким чином, у злочинах проти особистої свободи та недоторканності, що розміщені у розділі ІІІ Особливої частини КК України, знайшли свою об’єктивацію та відображення суспільно небезпечні посягання, що не відповідають нормативним установкам суспільства для правомірної поведінки у сфері реалізації права на свободу та особисту недоторканність. Посягаючи на особисту свободу та недоторканність іншої особи суб’єкт злочину демонструє з тих чи інших причин неврахування загальних правил співжиття через бажання діяти поза порядком відповідних суспільних відносин.

Р. Циппеліус, аналізуючи поняття правової свободи зазначав, що: «простір, де людина може робити те, що хоче, обмежений з двох боків: реальністю, яка фіксує те, що насправді можна робити, та нормами, які визначають, що людині дозволено робити» [330, с. 184]. Реалізація прав однієї особи корелює з правомірною діяльністю по реалізації прав та свобод інших осіб, що і складають правомірну поведінку людини і громадянина, адже правом на обмеження особистої свободи та недоторканності наділена лише держава в особі уповноважених на те органів.

Слушною вважаємо позицію Р. В. Вереші про те, що: «особа у тому випадку несе відповідальність за свої вчинки, якщо вона вчинила їх, маючи повну свободу волі. Під повною свободою волі потрібно розуміти прояв у своїй єдності як абсолютної, так і відносної сторони волі. Відносний аспект волі полягає в тому, що людина має не абсолютно точну інформацію, не абсолютно точне уявлення про ту чи іншу необхідність, а оцінює її з власної точки зору. При цьому існує ще й свобода вибору поведінки, яка розкриває характер повної свободи волі особи стосовно не стільки пізнання необхідності, скільки якості можливих вчинків у межах пізнаного нею навколишнього середовища.

В теоретичному аспекті розгляду питання щодо правової природи вини слід зазначити про наукову позицію О. М. Костенка стосовно визначення поняття вини, який вважає, що вина – це вияв волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі та ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається чинними законодавством злочином [150, с. 35]. На думку О. М. Костенка вина не належить ні до ознак суб’єктивної сторони злочину, ні до ознак об’єктивної сторони злочину. Вина є виявом цих ознак у вигляді злочину [127, с. 239–240]. Така позиція дає змогу розглядати вину та її форми як єдність суб’єктивного та об’єктивного у злочинній поведінці суб’єкта злочину. При вчиненні суспільно небезпечного діяння особи діє усвідомлено щодо порушення вимог кримінального закону та бажає саме так вчинити з огляду на її відношення до об’єкту посягання.

З урахуванням поняття вини як обов’язкової ознаки суб’єктивною сторони складу злочину, яку визначає О. М. Костенко, можемо визначити поняття вини щодо злочинів проти особистої свободи та недоторканності як виявлення волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі й ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається згідно однієї із статей розділу ІІІ Особливої частини КК України злочином. Ознаки об’єктивної сторони протиправного діяння з огляду на свої особливості кореспондують з специфічними ознаками суб’єктивної сторони як якісних характеристик відповідної реалізації свободи вибору суб’єктом саме злочинної поведінки. Таке розуміння інтелектуального та вольового аспекту вини підтримується й іншими науковцями.

Так, Ю. В. Орел визначає інтелектуальний момент вини як усвідомлення особою характеру здійснюваних дій, тобто заснована на мисленні здатність людини розуміти як фактичну сторону своїх дій і обставин, при яких вони відбуваються, так і їх соціальний зміст і значення.

Зазначимо, що усі злочини проти особистої свободи та недоторканності характеризуються за формою вини прямим умислом, за наявності якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Тому у злочинах проти особистої свободи та недоторканності особи сприйняття причинного зв’язку та наслідків неможливе, натомість означає лише усвідомлення винуватою особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності і бажання її вчинення.

Щодо вольового моменту вини, Ю. В Ореал вказує, що: «воля, представляючи собою практичну сторону свідомості, полягає в регулюванні людської діяльності шляхом прийняття в кожному конкретному випадку рішення вчинити певні дії або утриматися від них. Вольове регулювання це свідоме спрямування розумових і фізичних зусиль на прийняття рішення, потім на досягнення поставлених цілей, усунення перешкод» [193, с. 146]. Таким чином, вольовий елемент умислу через конструкцію статей розділу ІІІ Особливої частини КК України (формальний склад) визначається та обмежується лише відношенням суб’єкта до суспільно небезпечного діяння у виді тих альтернативних дій, або їх сукупності, що визначаються в конкретній диспозиції статті Особливої частини КК та фактично вчиняються. Наприклад, А. С. Політова зазначає, що: «інтелектуальна ознака прямого умислу при незаконному позбавленні волі людини – це усвідомлення особою суспільної небезпечності свого діяння в тому, що вона обмежує вільний вибір людиною місця проживання, тимчасового перебування або свободи пересування та поміщує його в те місце, де він не бажає знаходитись, застосовуючи до нього протиправних дій» [215, с.

Ми погоджуємося із такою позицією з певними застереженнями, оскільки при незаконному позбавленні волі як складу злочину, передбаченого у ст. 146 КК України, винна особа незаконно утримується у тому місці, в якому вона до моменту обмеження особистої свободи перебувала добровільно.

Вина особи, яка вчинила злочин, передбачений у розділі ІІІ Особливої частини КК України, – це вияв волі й свідомості особи у вчиненні тих діянь, що криміналізовані у статтях 146–151 КК України.

При вчиненні такого злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, яке є окремим видом обмеження або позбавлення особистої свободи та недоторканності особи, та бажає вчинити такі дії. Усвідомлення суб’єктом суспільної небезпеки своїх дій складає інтелектуальний елемент умислу та означає усвідомлення об’єкту кримінально-правової охорони, якому завдається шкода та її характер; усвідомлення характеристик потерпілого та характеру заподіяної йому суспільно небезпечним діянням шкоди; усвідомлення фактичних об’єктивних характеристик вчиненого діяння; усвідомлення наявності заборони у КК України щодо фактично вчиненого та відповідно і усвідомлення встановлення відповідальності за вчинення такої суспільно небезпечної дії.

Щодо незаконного позбавлення волі у юридичній літературі зазначається, що суб’єктивна сторона полягає в усвідомленні особою, яка вчиняє відповідний злочин, що за законом вона не має права позбавляти волі чи викрадати іншу особу [172, с. 354]. Таким чином винний усвідомлює, що фактично вчинене ним діяння, що обмежує або позбавляє особисту свободу та недоторканність особи вчиняється поза наявним у правовому регулюванні порядком правомірного обмеження права на свободу та особисту недоторканність, що виступає усвідомленням непропорційного та безпідставного втручання у відповідне природне право людини.

Характеристика усіх злочинів проти особистої свободи та недоторканності передбачає усвідомленість як характеру такого обмеження, так і специфіки встановленої заборони, адже при незаконному обмеженні особистої свободи існує певний порядок, який дозволяє відповідні дії за наявності підстав, визначених законодавством.

О. О. Володіна наголошує, що: «вольові зусилля винного при викраденні спрямовані на порушення особистої недоторканності потерпілого. При цьому суб’єкт бажає заволодіти жертвою і перемістити її в інше місце. Інша картина при незаконному позбавленні волі і захопленні заручників. При незаконному позбавленні волі воля суб’єкта спрямована на порушення вільного вибору людиною гарантованого Конституцією права на вільний вибір місцеперебування. Вольовий момент умислу при даному злочині полягає в бажанні вчинити дії по незаконному позбавленню потерпілого волі. У разі ж вчинення захоплення заручників воля особи спрямована на порушення не тільки фізичної волі й особистої недоторканності, а й громадської безпеки» [64, с. 136 –137]. Є. Б. Тітов відносить до основних елементів злочину захоплення заручників (захоплення або утримання заручника; погроза вбити, заподіяти шкоду або продовжувати утримання; використання двох попередніх елементів не як самоцілі злочину, а як засобу примушення третіх осіб (особи) до певної поведінки), які дозволяють відокремити його від суміжних складів злочинів (таких, як викрадення людини, незаконне позбавлення волі та підміна дитини), зроблене на підставі аналізу положень Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 року [273, с. 5].

Вина у формі прямого умислу на вчинення злочинів, передбачених ст. 148, 149, 150 КК України визначається також через усвідомлення суб’єктом суспільної небезпеки своїх дій в залежності від особливості об’єктивної сторони складів цих злочинів, окремих із них альтернативних дій, що утворюють склад злочину.

Щодо суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 150-1 КК України В. А. Козак вказує, що суб’єктивна сторона злочину (ст. 150-1 КК України) характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює, що використовує потерпілого для систематичного (не менше трьох разів протягом нетривалого проміжку часу) випрошування матеріальних цінностей у сторонніх осіб й бажає цього [118, с. 174].

У ст. 151 КК України, що визначає спеціального суб’єкта, суб’єктивна сторона такого злочину характеризується на думку А. В. Андрушка такими ознаками: «винний усвідомлює, що поміщає до психіатричного закладу психічно здорову людину, та бажає цього. Вказівка у диспозиції ч. 1 ст. 151 КК України на те, що до психіатричного закладу поміщається психічно здорова особи означає, що суб’єкт злочину достовірно знає, що він приймає рішення про госпіталізацію (чи про продовження госпіталізації) психічно здорової особи. При цьому, А. В. Андрушко наголошує, що стосовно потерпілого мова йде не стільки про відсутність психічних захворювань взагалі, скільки про відсутність законних підстав для здійснення госпіталізації» [6, с. 192].

Мотив та мета виступають додатковими факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу злочину. У злочинах проти особистої свободи та недоторканності мотив та мета або ж взагалі значення не мають (ч. 1 ст. 146, ст. 151 КК України), або ж виступають обов’язковою ознакою різновиду такого злочину (ст. 147, 148, 149, 150, 150-1 КК України); виступають кваліфікуючими ознаками у складах злочинів проти особистої свободи та недоторканності особи (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч.ч. 2, 3 ст. 149, ч.ч. 2. 3 ст. 150, ч.ч. 2. 3 ст. 150-1 КК України).

Таким чином зазначимо, що законодавець широко використовує додаткові ознаки суб’єктивної сторони як засоби диференціації відповідальності у злочинах, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України.

Як зазначає А. І. Рарог, включення спеціальної мети до суб’єктивної сторони конкретного злочину свідчить про цілеспрямований характер діяння, яке в такому випадку розглядається не як самоціль, а виступає способом досягнення того кінцевого результату, який і є метою. Такий результат, а також саме діяння та його суспільно небезпечні наслідки, є для суб’єкта злочину бажаними» [251, с. 115–116].

У злочинах проти особистої свободи та недоторканності диференціація кримінальної відповідальності в багатьох випадках проведена саме у зв’язку із виокремленням спеціальної мети, на досягнення якої спрямована суспільно небезпечна дія. І. І. Качала визначає, що: «при захопленні заручників (ст. 147 КК) метою є спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення будь-якої дії чи утримання від учинення будь-якої дії. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149 КК) характеризується як первинною метою (продаж потерпілого, інша оплатна передача його іншій особі або особам), так і вторинною, або кінцевою (сексуальна екс­плуатація людини, використання їі в порнобізнесі, втягнення в злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, всиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація її праці). Метою експлуатації дітей (ст. 150 КК) є отримання прибутку» [111, с. 251].

Мета як конститутивна ознака складу злочину «захоплення заручників» визначає спрямованість захоплення та незаконного утримання потерпілого, що не є самоціллю, оскільки кримінально-правове значення має лише така альтернативна мета у вигляді: 1) спонукання родичів затриманого до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника; 2) спонукання державної або іншої установи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника; 3) спонукання підприємства чи організації до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника; 4) спонукання фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Зазначимо, що адресатом вимоги згідно міжнародних договорів може виступати також міжнародна організація. Для реалізації мети у ст. 147 КК України винна особи зобов’язана вчиняти дії, направлені на її досягнення, а саме визначити спосіб передання вимоги до адресата, обговорити умови звільнення заручника тощо. Тобто усвідомлення ознак суспільно небезпечного діяння, яке необхілно вчинити суб’єкту злочину повинно відповідати якісним характеристикам з точки зору досягнення злочинного результату.

Щодо ст. 149 КК України зазначимо, що обов’язковою умовою торгівлі людьми є спеціальна мета – експлуатація потерпілого у визначених у примітці до цієї статті формах. Під експлуатацією людини в цій статті слід розуміти всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову працю або примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусову вагітність, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо. Вибір форми експлуатації суб’єктом злочину обумовлює і характеристику вчиненого суспільно небезпечного діяння, яке здатне досягти такого злочинного результату.

При цьому на думку Д. О. Негодченко вважає, що поряд з метою корисливий мотив або інші особисті інтереси є обов’язковою ознакою торгівлі людьми [186, с. 6]. Ми погоджуємося із такою точкою зору.

На думку Р. В. Вереші: «мета завжди опосередкована мотивом так само, як мотив опосередкований метою. Від мотиву залежить, як людина формулює мету, яким способом вона буде здійснена. Мета злочину виникає на грунті злочинного мотиву, і разом вони утворюють ту основу, на якій народжується вина» [30, с. 220]. Зазначимо, що така ознака як корисливий мотив використовується у ч. 2 ст. 146 КК, ст. 148 КК, ст. 150, 150-1 КК України.

Щодо визначення такого поняття зазначимо, що В. М. Єднак зазначає корисливий мотив як: «вольове, усвідомлене, суб’єктивно-об’єктивне інтегральне психічне утворення, яке спонукає особу до вчинення злочину, в основі якого лежать потреби людини отримати для себе або інших осіб матеріальні блага або уникнути матеріальних витрат чи обов’язків, або одержати іншу неправомірну вигоду» [92, с. 164].

Водночас аналіз поняття «експлуатація» у примітці до ст. 149 КК України вказує на те, що усиновлення (удочеріння) без мети наживи утворює склад злочину, передбачений у ст. 169 КК України та не може кваліфікуватися як торгівля людьми. Так, у вироку Личаківського районного суду м. Львова від 06 лютого 2017 року як підставу перекваліфікації ст. 149 на ст. 169 КК України суд вказав, що з приводу висунутого обвинувачення ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 27 ч. 3 ст. 149 КК України, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 149 КК України, суд приходить до висновку, що дії обвинувачених кваліфіковано не вірно, їх слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 169 КК України з врахуванням наступного. Діяння, пов'язані з торгівлею людьми або іншою незаконною угодою щодо людини підлягають кваліфікації за ст. 149 КК України у випадку, якщо такі вчинені з метою експлуатації. Тобто обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є мета злочину, а саме: експлуатація потерпілої особи. Згідно з приміткою 1 до вказаної статті, під експлуатацією людини слід розуміти всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову працю або примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусова вагітність, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо. Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, який ратифіковано Україною 03.04.2003р., визначив торгівлю дітьми як «будь-який акт або угоду внаслідок яких дитина передається будь-якою особою, або будь-якою групою осіб іншій особі або групі осіб за винагороду або інше відшкодування». В процесі судового розгляду встановлено, що таке усиновлення мало місце без мети наживи, оскільки відсутні докази на підтвердження такого. Спростовується факт наживи і дослідженими в судовому розгляді доказами, що обвинувачена ОСОБА_2 створила в соціальній мережі «Вконтакте» групу з метою надання допомоги без грошової винагороди вагітним дівчатам, які не можуть чи не хочуть після пологів залишати собі дитину у пошуку батьків для таких дітей. Про відсутність користі в діях ОСОБА_2 при усиновленні підтвердили також, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_25 Досліджений в судовому засіданні чек «Приватбанку» від 26.08.2015р. згідно якого поповнено картку за номером на суму – 13750,00грн. не підтверджує в діях обвинувачених ОСОБА_4 та ОСОБА_3 факт наживи при усиновленні. Тому, суд приходить до переконання, що дії обвинувачених слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 169 КК України, тобто вчинення незаконних дій щодо усиновлення, за попередньою змовою групою осіб [42].

Тому наявність або ж відсутність корисливого мотиву у ст. 149 КК України може обумовлювати кваліфікацію фактично вчиненого за статтями інших розділів Особливої частини КК України.

Зважаючи на викладене, корисливий мотив у злочинах проти волі особи слід визнавати вольовим, усвідомленим, суб’єктивно-об’єктивним інтегральним психічним утворенням, яке спонукає особу до вчинення незаконного обмеження або позбавлення особистої свободи та недоторканності іншої особи, в основі якого лежать потреби людини отримати для себе або інших осіб матеріальні блага або уникнути матеріальних витрат чи обов’язків, або одержати іншу неправомірну вигоду.

Таким чином, поняття вини щодо злочинів проти особистої свободи та недоторканності може бути визначено як виявлення волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі й ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається згідно однієї із статей розділу ІІІ Особливої частини КК України злочином. Це виявлення волі і свідомості особи у виді вчинення протиправного позбавлення або обмеження особистої свободи та недоторканності іншої особи в частині позбавлення або обмеження вільного стану особи, свободи пересування та вибору місця перебування та/або свободи особи здійснювати дії за своєю волею.

Ознаки об’єктивної сторони протиправного діяння з огляду на свої особливості кореспондують з специфічними ознаками суб’єктивної сторони як якісних характеристик відповідної реалізації свободи вибору суб’єктом саме злочинної поведінки. Мотив та мета або ж взагалі кримінально-правового значення не мають (ч. 1 ст. 146, ст. 151 КК України), або ж виступають обов’язковою ознакою виду такого злочину (ст. 147, 148, 149, 150, 150-1 КК України); виступають кваліфікуючими ознаками у складах злочинів проти особистої свободи та недоторканності особи (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч.ч. 2, 3 ст. 149, ч.ч. 2. 3 ст. 150, ч.ч. 2. 3 ст. 150-1 КК України).