<<
>>

1.2 Особливості регламентації відповідальності виконавця злочину за законодавством окремих іноземних держав

Інститут співучасті регламентується в кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних держав. Також знаходять своє закріплення й норми, які передбачають відповідальність виконавця злочину.

При цьому спостерігається певна залежність між тим, яким є погляд законодавця відповідної держави на інститут співучасті, та тим, як регламентується відповідальність виконавця злочину.

Насамперед, проаналізуємо законодавство таких європейських держав як Австралійський Союз [192], Австрійська Республіка [193], Республіка Болгарія [204], Республіка Польща [207], Республіка Сан-Марино [208], Королівство Бельгія [195], Королівство Данія [198], Королівство Нідерланди [196], Турецька Республіка [213], Федеративна Республіка Німеччина [215], Французька Республіка [216], Швейцарська Конфедерація [217][3].

Зазначимо, що в кримінальному законодавстві багатьох європейських держав виконавець злочину не виділяється. В деяких не виокремлюється інститут співучасті у злочині. Зокрема, в кримінальному законодавстві Норвегії згадуються лише причетні особи, особи, які закликають до вчинення злочину або сприяють цьому. Однак відповідні терміни використовуються законодавцем цієї держави в загальному контексті визначення злочину.

В інших державах у загальних рисах описується співучасть у злочині, однак класифікація співучасників не здійснюється, а відтак виконавець злочину не виокремлюється (КК Туреччини, Сан-Марино) або виділяються інші види співучасників, не характерні для кримінального законодавства України (КК Бельгії, Голландії). Так, у КК Туреччини передбачено, що при співучасті декількох осіб у вчиненні злочину або проступку кожен з карається за це діяння. Однак класифікація співучасників відсутня. У КК Сан-Марино також передбачено, що всі особи, які брали участь у вчиненні умисного злочину будь-яким способом підлягають покаранню, встановленому для цього виду злочину.

Однак види співучасників злочину не виділяються. Дещо інший підхід спостерігаємо в КК Бельгії та Голландії. Так, за КК Бельгії всі особи, які спільно діяли, поділяються на винуватих у вчиненні злочинів та співучасників. Згідно зі статтею 66 цього кодексу, як винуваті у вчиненні злочину підлягають покаранню ті особи, які його вчинили або брали безпосередню участь у його вчиненні, ті, особи, які будуть сприяти вчиненню правопорушень будь-якою дією таким способом, щоб без такого сприяння злочин або правопорушення не могли бути вчинені, а також ті особи, які подарунками, обіцянками, погрозами, шляхом зловживання владою або повноваженнями, обманом чи незаконними махінаціями прямо будуть схиляти до вчинення злочину. У статті 67 КК Бельгії співучасниками визнаються особи, які надали сприяння вчиненню злочину в інший спосіб. Отже, як бачимо, в кримінальному законодавстві Бельгії простежується описання видів співучасників без відповідного іменування, як це прийнято в КК України. При цьому дії, в яких може виразитися виконання злочину віднесені до дій, що можуть бути вчинені іншими особами, винуватими у вчиненні злочину (прирівняні до дій пособника та підбурювача). За КК Голландії розрізняються основні учасники та співучасники вчинення злочину. У ст. 47 до основних учасників віднесено: осіб, які беруть участь у вчиненні злочину особисто чи спільно з іншою особою або іншими особами, чи осіб, які примушують невинуватого вчинити кримінальне правопорушення; осіб, які за допомогою подарунків, обіцянок, зловживання владою, використання насильства, погрози або обману чи надаючи можливість, умисно підбурюють до вчинення злочину. У ст. 48 до співучасників злочину належать: особи, які умисно надають сприяння під час вчинення злочину; особи, які умисно надають можливості, засоби чи інформацію, які необхідні, щоб вчинити злочин. Отже, і в КК Бельгії, і в КК Голландії спостерігається диференційований підхід до виділення видів співучасників. Однак він відрізняється від того, що використовується законодавцем України.
Також зазначимо, що у кримінально-правових нормах цих держав дії, в яких може виразитися виконання злочину, фактично прирівняні до інших співучасників (у класичному розумінні кримінально-правової науки України – підбурювача та пособника). Однак, узагальнюючі терміни для позначення відповідних видів співучасників в КК Бельгії та Голландії не використовуються.

Ще один підхід – це виділення лише таких осіб, які пов’язані з виконанням злочину або прирівнюються до виконавця злочину (КК Австралії, Австрії, Данії, Польщі, Швейцарії). § 12 КК Австрії закріплює, що каране діяння вчиняє не лише безпосередній виконавець, а й кожен, хто схиляє іншу особу виконати його або іншим чином сприяє його виконанню. Згідно з пунктом. 5 ст. 11.2 КК Австралії особа може бути визнана винуватою в наданні допомоги, підбурюванні, наданні порад або в примушуванні вчинити злочин навіть якщо безпосередній виконавець цього злочину не підлягає судовому розгляду або не був визнаний винуватим. У § 23 КК Данії йдеться про осіб, які сприяли вчиненню злочинів підбурюванням, порадою або дією. Відповідно до § 1 ст. 18 КК Польщі кримінальній відповідальності підлягає не лише той, хто виконує заборонене діяння сам, а й той, хто керує забороненим діянням іншої особи або, використовуючи залежність іншої особи, доручає їй виконання такого діяння. В КК Швейцарії виділяються підбурювач та пособник злочину. Однак у ст. 74 КК Польщі дається визначення посереднього вчинення злочину: будь-яка особа, яка приводить іншу особу в стан за якого остання нездатна усвідомити значення вчиненого діяння або волевиявлення з метою вчинення злочину або підшуковує з цією метою особу, яка вже перебуває в такому стані, або в будь-якому випадку не підлягає покаранню, несе відповідальність за вчинення злочину.

В окремих КК європейських держав все ж співучасть виділяється як самостійний інститут кримінального права. Відтак приділяється увага й регламентації діянь виконавця злочину. Зокрема, в КК Болгарії виокремлено самостійний розділ ІІІ «Співучасть».

У ч. 1 ст. 20 передбачено, що співучасниками у вчиненні умисного злочину є виконавці, підбурювачі та пособники. Виконавцем визнається та особа, яка бере участь у самому виконанні злочину (ч. 2 ст. 20). У КК Швеції в окремих статтях також передбачаються норми, що регламентують відповідальність співучасників. Вони об’єднані в главі 23 разом з тими, що встановлюють відповідальність за замах, готування та змову. В ст. 4 цього розділу зафіксовано, що покарання, передбачене в цьому кодексі, має бути призначене не лише особі яка вчинила діяння, а й будь-якій іншій особі, яка сприяла цьому порадою або дією. Особа, яка не визнається виконавцем, має бути засуджена за підбурювання до злочину, а також за пособництво в злочині, якщо вона спонукала вчиненню злочину. Окрім цього, у ст. 5 регулюються випадки призначення покарання тій особі, яку схилили стати співучасником злочину шляхом примушування, обману або зловживання його юним віком, наївністю або залежним становищем чи була співучасником незначною мірою. У таких випадках покарання має бути меншим ніж те, що передбачено в законі. У цій же статті виділяються випадки, коли покарання за наявності співучасті не призначається: в малозначних випадках або якщо особи знаходяться в співучасті в особливому становищі. Вкажемо також на те, що в КК Швеції глава 23 розташована не в загальній, а в Особливій частині.

Геополітичні процеси розпаду колишнього СРСР, формування на його території цілого ряду незалежних, суверенних країн не могли не потягти за собою створення в кожній з новоутворених держав національного законодавства. При цьому, розвиваючись за відповідними законами діалектики, інститути національного законодавства зазначених країн як рецепіювали окремі норми права (в тому числі – і кримінального) у виді, характерному для радянського періоду, так і створювали нові, більш адаптовані для конкретних геополітичних та культурно-історичних умов сьогодення. Процес оптимізації національного законодавства України вимагає, крім іншого, зваженого і виваженого підходу до використання досвіду зарубіжного законодавця.

Безсумнівно, процеси євроінтеграції в значній мірі впливають на формування національного законодавства України, та при цьому безвідповідальною була б спроба відмови від вивчення досвіду країн так званого «близького зарубіжжя». У цьому контексті аналізувати процес становлення окремих питань інституту співучасті в сучасному кримінальному праві України, а також розробляти пропозиції по його вдосконаленню складно без проведення аналізу сучасного стану кримінального законодавства країн пострадянського простору в цій сфері.

Насамперед, зазначимо, що в більшості КК держав пострадянського простору спостерігається закріплення практично аналогічних норм щодо поняття виконавця злочину, як і в КК України. Йдеться про КК Азербайджанської Республіки (ч. 2 ст. 32) [194], Киргизької Республіки (ч. 3 ст. 30) [199], Литовської Республіки (частина 3 ст. 24) [201], Республіки Білорусь (ч. 3 ст. 16) [203], Республіки Вірменія (ч. 2 ст. 38) [202], Республіки Казахстан (ч. 2 ст. 28) [205], Республіки Молдова (ч. 2 ст. 42) [206], Республіки Таджикистан (ч. 2 ст. 36) [209], Республіки Туркменістан (ч. 2 ст. 33) [210], Республіки Узбекистан (ч. 2 ст. 28) [211], Російської Федерації (ч. 2 ст. 33) [212][4]. Однак, у цих нормах містяться певні розбіжності щодо розуміння виконавця злочину, про що йтиметься нижче.

Отже, перший вид співучасника злочину в КК України описується такими словами: «особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо… вчинила злочин, передбачений цим Кодексом». У КК Узбекистану здійснюється уточнення цього виду виконавця злочину. Ним визнається особа, яка повністю або частково безпосередньо вчинила злочин. Практично аналогічне формулювання міститься в КК тих держав, про які йшлося вище.

У більшості КК зазначених вище держав виконавцем злочину визнається не лише особа, яка безпосередньо вчинила злочин, а й особа, яка брала участь в його вчиненні разом з іншими особами (співвиконавцями) (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, РФ, Таджикистану, Туркменістану).

Третім (або другим) видом виконавця злочину в КК вище зазначених держав визнається т.зв. посередній виконавець. Згідно з ч. 2 ст. 27 КК України це особа, яка ... шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом. Майже аналогічні формулювання містяться і в КК зазначених вище держав (КК Азербайджану, Киргизії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану). В окремих КК уточнюються ті обставини, відповідно до яких особа, яку використовує виконавець, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене (в силу віку, неосудності або інших обставин – КК Казахстану, Литви, РФ). Звісно, мають місце певні законодавчі уточнення та окремі відмінності. Так, у КК Білорусі, Вірменії, Казахстану, Молдови міститься уточнення, що посереднім виконавцем визнається й особа, яка не лише вчинила злочин за допомогою використання інших осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності, а й осіб, які вчинили злочин з необережності. На нашу думку, надзвичайно позитивним для вдосконалення норм КК України є досвід останніх держав, про що буде йтися нижче. Що стосується уточнення в законодавстві тих обставин, за яких особи, що їх використовує виконавець, не підлягають кримінальній відповідальності (вік, неосудність), то вкажемо на таке. На нашу думку, в такій формі, як це має місце в КК Казахстану, Литви, РФ – це недоцільно робити в КК України. Адже умовно-відкритий перелік, яким послуговуються законодавці цих держав є вадою законодавчої техніки. Адже не дозволяє однозначно визначити коло осіб, які не підлягатимуть кримінальній відповідальності за вчинене. На нашу думку, тут доцільно використовувати умовне правило «все або нічого». Тобто, або потрібно перераховувати всіх осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене, або обмежитися загальним формулюванням: «особи, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне». Науковці представлених держав пострадянського простору намагаються уточнювати відповідні законодавчі формулювання. Так, на думку авторів коментаря до КК Республіки Молдова, виконавцем злочину потрібно визнавати також й особу, що використовує осіб, які діяли помилково, необережно або невинувато [60, c. 74].

КК таких держав пострадянського простору, як Грузія [197], Естонська Республіка [218], Латвійська Республіка [200][5], містяться істотні відмінності щодо регламентації поняття виконавця злочину порівняно з КК України та інших держав, що аналізувалися вище.

Так, у КК Естонії співучасті відводиться лише одна стаття – ст. 17, в якій передбачається, що виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Іншим питанням цього інституту кримінального права приділяється вкрай мало уваги. На нашу думку, це можна пояснити тим, що кримінальне законодавство Естонії зазнало значного впливу кримінального законодавства деяких європейських країн (ФРН, Фінляндії, Швеції тощо).

У КК Грузії розмежовуються поняття «виконавство злочину» (ст. 22) та «співучасть у злочині» (ст. 23). Тобто, ці поняття за змістом фактично протилежні. Тобто, виконавець злочину за КК Грузії до співучасників злочину не належить. До них віднесені організатор, підбурювач та пособник. Як бачимо, в ньому втілені норми окремих європейських держав (зокрема, КК ФРН, Франції). Зауважимо, що таке розмежування понять «виконавець злочину» та «співучасник злочину» не нове в теорії кримінального права. Так, Н. Г. Іванов зазначає, що домінанта теоретичного положення про групу лише як про наявність співвиконавців, не могла породити нічого іншого, крім вельми абсурдних рішень при застосуванні права. У цьому випадку має місце парадокс: якщо в організованій групі ролі між співучасниками розподілені, то, незважаючи на це, всі вважаються співвиконавцями. І. Я. Фойницький пропонував відмовитися від поняття співучасті як від схоластичного правового рудимента [78, c. 45]. Вважаємо, що співучасть у злочині – це класичний інститут кримінального права. Тому його існування в сучасних умовах є необхідним. Що стосується того, що у кримінальному законодавстві Грузії виконавець злочину не визнається співучасником, то зауважимо, що не можемо поголитися з таким законодавчим вирішенням. Адже виконавець злочину − це центральна фігура серед співучасників, без якої співучасть взагалі неможлива.

Що стосується визначення поняття «виконавець злочину», то в КК Грузії воно фактично ідентичне тим, що були розглянуті вище. До виконавців злочину належить три категорії: особа, яка безпосередньо вчинила злочин; особа, яка брала участь в його вчиненні разом з іншими особами (співвиконавцями); особа, яка вчинила злочин за допомогою інших осіб, які згідно з цим Кодексом не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене в силу віку, неосудності або інших обставин.

Законодавець КК Литви також відмовився від визнання виконавця співучасником злочину (до них віднесені лише організатор, підбурювач та пособник – ст. 20). Згідно зі ст. 17 КК цієї держави виконавцем злочину визнається лише та особа, яка безпосередньо вчинила злочинне діяння. Окрім цього, у визначенні поняття «співучасть» співучасники та виконавці протиставляються (ч. 1 ст. 20 КК Латвії): співучастю визнається умисна дія або бездіяльність, яким особа (співучасник) спільно з іншою особою (співвиконавцем) брала участь у вчиненні умисного злочинного діяння, але сама не була його безпосередній виконавцем.

У кримінальному законодавстві держав пострадянського простору детально регламентується питання кримінальної відповідальності співучасників, у т.ч. виконавця (або співвиконавця) злочину.

Згідно з ч. 1 ст. 29 КК України виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин. У КК проаналізованих держав закріплено практично аналогічне положення. Однак у них передбачається відповідальність не виконавців, а співвиконавців злочину та додатково вказується, що при кваліфікації їх діянь не потрібно посилатися на відповідну статтю Загальної частини відповідних кодексів. Вважаємо, що таке застереження зайве, оскільки не несе додаткової інформації. Його можна віднести до надлишковостей. На нашу думку, саме досвід законодавця України в цій частині може бути використаний для вдосконалення відповідних норм КК держав пострадянського простору. Адже в ч. 1 ст. 29 КК України регулюється питання кримінальної відповідальності не лише співвиконавця, а й виконавця злочину. Окрім цього, відповідне нормативне положення нашої держави уникає надлишковості, якою страждають КК інших держав, про що йшлося раніше.

На нашу думку, досконалими потрібно вважати й кримінально-правові норми тих КК, в яких, як і в ч. 2 ст. 29 КК України передбачається правило, відповідно до якого організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною ст. 27 і тією статтею (частиною ст.) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Це КК Білорусі, Киргизії, Латвії, Литви, Туркменістану, Узбекистану. В усіх інших КК передбачається, що кримінальна відповідальність організатора, підбурювача та пособника настає за відповідною статтею Особливої частини кодексу з посиланням на відповідну статтю Загальної частини, що передбачає ознаки того чи іншого виду співучасника. Вважаємо, що таким загальним формулюванням не забезпечується вимога точності понятійного апарата КК [187, с. 24]. Адже в першому випадку йдеться про «прив’язку» кваліфікації діянь організатора, підбурювача та пособника до того злочину, який вчинив виконавець (співвиконавець) злочину. Одночасно вважаємо більш адекватним встановлення того, що у випадку, коли організатор, підбурювач або пособник злочину одночасно був його співвиконавцем, посилатися на статтю загальної частини відповідних кодексів не потрібно (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Казахстану, РФ, Таджикистану). Це положення може бути використано для вдосконалення КК України в цій частині.

Ще одне положення в КК України, яке стосується відповідальності співучасників злочину та обумовлюється поведінкою виконавця злочину закріплено в ч. 4 ст. 29: у разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині. Практично аналогічне положення міститься і в КК держав пострадянського простору (КК Казахстану, Таджикистану, Туркменістану, Грузії). Однак спостерігаємо в окремих з них різні формулювання. Так, в КК Азербайджану, РФ вказано, що інші співучасники підлягають відповідальності за готування до злочину або замах на злочин; в КК Вірменії – за готування до злочину або за співучасть у замаху на злочину. На нашу думку, більш досконалим є нормативне положення КК України, оскільки у випадку, коли виконавець злочину не доводить злочину до кінця з причин, що не залежали від його волі, фактично «збігається» два інститути кримінального права – співучасті в злочині та стадії вчинення злочину. Саме це повинно бути відображене у формулі кваліфікації організатора, підбурювача та пособника. А відповідне положення може бути закріплено у кримінальному законодавстві держав пострадянського простору. Додатково це буде обґрунтовуватися в наступних розділах дисертаційного дослідження.

З виконавцем злочину в КК України пов’язане вирішення ще одного питання. Йдеться про визначення такої форми співучасті, як група осіб без попередньої змови. В ч. 1 ст. 28 КК України передбачено, що злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Аналогічно сформульовано поняття групи осіб в КК РФ, Таджикистану, Грузії. В інших КК йдеться про співвиконавців злочину – КК Білорусі, Киргизії, Молдови. Однак у КК цих держав така форма співучасті називається по-різному: група осіб (КК Білорусі), проста співучасть (КК Киргизії, Молдови).

Також вкажемо на те, що практично в усіх проаналізованих КК держав пострадянського простору закріплено положення щодо так званого ексцесу (виконавця, співучасника): «ексцес виконавця» (КК Азербайджану, Киргизії, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменістану) та «ексцес співучасника» (КК Вірменії, Казахстану).

Таким чином, проведений аналіз кримінального законодавства окремих європейських країн, держав пострадянського простору дозволив встановити, що різні групи країн на основі споріднених законодавчих традицій по-різному підходять до питань кримінальної відповідальності виконавця злочину, кримінально-правової характеристики цього виду співучасника злочину. Зокрема, виконавець злочину не виокремлюється або виконавець виділяється, однак не належить до співучасників злочину, або виконавець злочину виділяється як самостійний вид співучасника злочину.

Висновки до розділу 1

Проведене дослідження історії поняття виконавця злочину в вітчизняного кримінального права та в зарубіжному кримінальному законодавстві дозволило зробити такі висновки.

Законодавче визначення поняття «виконавець злочину» еволюціонувало протягом великого проміжку часу Х–ХХІ ст. Найбільш інтенсивно такий розвиток відбувався у період ХVII–ХХІ ст., коли приймались численні нормативні джерела. У них постійно оптимізувались основні визначення, що мають відношення до інституту співучасті, у тому числі на основі аналізу досвіду зарубіжних країн, що дозволило сформулювати поняття виконавця злочину в сучасному розумінні.

Протягом X–XVII століть відповідні нормативні джерела передбачали випадки спільного вчинення злочинів, однак не називали це співучастю в злочині та не виділяли видів співучасників.

У подальшому ролі співучасників почали розрізнятися. При цьому виділялися окремо функції виконавця злочину, хоча відповідний термін був відсутній. Зокрема, у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» це – «насильник». Виконавець (за сучасною термінологією) визнавався найнебезпечнішим видом співучасника і йому призначалося найбільш суворе покарання.

Наступний період характеризувався визначенням різних видів співучасників та закріплення дефініцій відповідних понять. Однак виконавець злочину як окремий вид співучасника злочину ще не виділявся, а його діяльність змішувалася з іншими видами співучасників. Це було характерно для Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року.

Виконавець злочину як самостійний вид співучасників вперше був виокремлений у Кримінальному уложенні 1903 року. Ним визнавалася особа, яка безпосередньо вчинила злочин або брала участь у його виконанні. Саме з цього часу можна стверджувати, що виконавець – це самостійний вид співучасника злочину. В цьому визначенні фактично започатковувалося два види виконавців злочину. На превеликий жаль, таке положення не було втілено у кримінальному законодавстві аж до 2001 року.

У перших радянських кодифікованих актах (Керівні начала з кримінального права РРСФР 1919 року, КК УСРР 1922 року, КК УРСР 1927 року) були відсутні чіткі визначення співучасті у злочині та виконавця злочину. В подальшому (Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 року, КК УРСР 1960 року) чітко виокремлюється виконавець злочину як самостійний вид співучасника. Однак нормативно було передбачено, що ним визнається лише особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Тим самим до виконавства злочину не зараховувалося посереднє виконання злочину.

Сучасний етап розвитку підходів до розуміння виконавця злочину розпочався з моменту прийняття КК України 2001 року, в якому найбільш повно регламентується як співучасть у злочині в цілому, так і діяльність виконавця злочину. Відповідні питання буду аналізуватися в наступних підрозділах дисертаційного дослідження.

Аналіз кримінального законодавства окремих зарубіжних країн (європейських держав, держав пострадянського простору) в частині регламентації відповідальності за злочин дозволив виокремити певні підходи до встановлення кримінальної відповідальності виконавця злочину. Виконавець злочину не виділяється і при цьому можливі такі варіанти цього законодавчого рішення: відсутність інституту співучасті загалом (КК Норвегії); відсутність класифікації видів співучасників (КК Туреччини, Сан-Марино, Італії); наведення іншої класифікації співучасників злочину без виокремлення виконавця злочину (КК Бельгії, Голландії); виділення лише таких осіб, які пов’язані з виконанням злочину або прирівнюються до виконавця злочину (КК Австралії, Австрії, Данії, Польщі, Швейцарії). Виконавець злочину виокремлюється, однак не належить до співучасників злочину (КК ФРН, Франції, Грузії, Латвії). Виконавець злочину визначено як самостійний вид співучасника злочину (КК Болгарії, Швеції).

В окремих КК проаналізованих зарубіжних держав спостерігаються таке закріплення окремих питань відповідальності виконавця злочину: посереднім виконавцем злочину визнається не лише особа, яка вчинила злочин з використанням осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене діяння, а й за допомогою осіб, що діяли з необережності (КК Білорусі, Вірменії, Казахстану); у більшості держав пострадянського простору група осіб без попередньої змови (або проста співучасть) асоціюється саме з діяльністю виконавців (співвиконавців) злочину; в КК окремих держав вказується на ексцес співучасника (КК Вірменії, Казахстану), а не ексцес виконавця (КК Азербайджану, Киргизії, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменістану).

<< | >>
Источник: ХАРКО ДМИТРО МИХАЙЛОВИЧ. ВИКОНАВЕЦЬ ЗЛОЧИНУ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА та ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Луцьк - 2014. 2014

Еще по теме 1.2 Особливості регламентації відповідальності виконавця злочину за законодавством окремих іноземних держав:

  1. 2.4. Державний виконавець як обов\'язковий суб\'єкт виконавчого провадження
  2. 1.4. Законодавство про інтелектуальну власність Російської імперії та його реалізація на українських землях (ХVIII – поч. ХХ ст.)
  3. 2.3. Розвиток законодавства УРСР про інтелектуальну власність
  4. ВСТУП
  5. Додатки
  6. Особливості регламентації фактичної помилки в Кримінальному кодексі України та основні напрями її вдосконалення
  7. ВСТУП
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. 1.2 Особливості регламентації відповідальності виконавця злочину за законодавством окремих іноземних держав
  11. 2.3 Особливий період і бойова обстановка як ознаки складів злочинів, передбачених у ст.ст. 407–409 КК України
  12. Загальносоціальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  13. 2.2. Правове положення розпорядника майна боржника
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -