<<
>>

2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

Досліджуючи проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, необхідно проаналізувати склади цих злочинів.

Як зазначає у своєму дослідженні М. І. Ковальов, встановлення складу злочину у діях суб’єкта означає, що держава в особі відповідних правоохоронних органів отримує право притягнути дану особу до кримінальної відповідальності, інакше кажучи, є підставою для виникнення правовідношення [60, c. 69]. Недарма більшість вчених будують аналіз певних злочинів саме на основі аналізу елементів його складу, зокрема автори підручників з кримінального права (особлива частина) [82]. Теорія кримінального права визначає чотири обов’язкових елементи складу злочину, і при відсутності у протиправному діянні хоча б одного з них виключає наявність злочину, а, отже, і можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Дане твердження закріплене у ч. 2 ст. 1 КК України, в якій зазначається, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим (Кримінальним) Кодексом.

Кримінально-правова теорія містить досить велику кількість праць, присвячених проблемним питанням складу злочину, як у цілому, так і окремим його елементам. Ними займалися такі науковці, як Я. М. Брайнін, В. К. Глістін, М.К. Гнєтнєв, М. І. Загородников, О. М. Костенко, А. В. Ландіна, В. Д. Меншагін, Б. С. Нікіфоров, О. А. Піонтковський, В. Я. Тацій, А. Н. Трайнін, З. А. Тростюк, М. Д. Шаргородський та ін. Стосовно складу досліджуваних нами злочинів проти правосуддя, то склади окремих злочинів вказаного виду аналізували такі вчені, як І. С. Власов, Я. М. Кульберг, Н. А. Носкова, Ш. С. Смірнов, Ш. С. Рашковська, М. Х. Хаббібуллін, М. В. Шепітько та інші.

Склад злочину є постійна сукупність чотирьох елементів: об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін [15, с.

16]. Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі об’єктивних та суб’єктивних ознак [188, с. 59]. Відсутність в діях особи хоча б однієї з встановлених ознак складу злочину означає відсутність і самого злочину. Тому, встановлення кожного з елементів складу злочину є необхідним для кваліфікації вчиненого злочину, призначення відповідного покарання, а також для підвищення ефективності як покарання винної особи, так і попередження вчинення нових злочинів іншими особами. Саме визначення складу конкретного злочину дає змогу виявити проблеми практичного застосування тієї чи іншої норми Кримінального кодексу та знайти шляхи вдосконалення кримінального законодавства [109, с. 96-97]. Тому, необхідно визначити об’єктивні і суб’єктивні елементи злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, спираючись на аналіз елементів кожного із злочинів даного виду.

Об’єкт злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

На думку багатьох науковців, центральне місце серед елементів складу злочину займає об’єкт [236, с. 12]. У попередньому розділі доведено, що визначення об’єкта злочину є найбільш дискусійним. У даному досліджені ми притримуємося такого визначення: об’єкт злочину – це охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин.

А. О. Пінаєв вважає, що «саме об’єкт злочину лежить в основі криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь, визначення їх тяжкості, відмежовування злочинів від інших правопорушень, кодифікації кримінального законодавства, кваліфікації злочинів, він впливає на формування санкцій статей КК, на міру покарання, що обирається винному» [154, c. 71].

Правильне визначення об’єкта злочинів проти правосуддя, зокрема досліджуваної нами групи, відіграє важливу роль у відмежуванні таких злочинів від суміжних злочинних посягань. Складність характеристики об’єкта злочинів проти правосуддя полягає в тому, що в кримінальному законодавстві у формулюванні диспозицій норм використані поняття суміжних галузей права (конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального процесу тощо), а самі норми часто носять бланкетний характер.

Стаття 384 КК України встановлює відповідальність за завідомо неправдиве показання, визначення об’єкта якого, як і інших злочинів проти правосуддя вказаного виду, серед вчених не має одностайності.

Науковцями зазначається, що об’єктом завідомо неправдивого показання є правильна діяльність органів дізнання, слідства, суду [176, с. 21;175, с. 62]. Ю. В. Александров вказує, що об’єктом даного злочину є діяльність суду, органів, які сприяють йому у здійсненні правосуддя (прокуратура, слідство, орган дізнання), а також комісій Верховної Ради України [136, с. 825]. Ш. С. Рашковська вважає, що «об’єктом злочину завідомо неправдивого показання є правильна діяльність органів судово-слідчої влади і охоронювані та гарантовані законом права обвинуваченого» [167, с. 31]. Існує й таке розуміння об’єкта вказаного злочину: «це правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі» [137, с. 879]. А так як правосуддя – це діяльність суду та інших органів по здійсненню правосуддя, то це визначення об’єкту як правосуддя можна ототожнити із визначеннями інших науковців.

На думку Є. А. Смірнова, об’єктом посягання при завідомо неправдивому показанні є порядок соціалістичного правосуддя [173, с. 35]. Але, на наш погляд, таке визначення є дуже загальним. Н. А. Носкова вважає, що особа, яка повідомляє правоохоронним органам невірні, неправдиві свідчення, показання, посягає на інтереси правосуддя [144, с. 24]. І. С. Власов та І. М. Тяжкова зазначають, що об’єктом неправдивого показання є умова, що забезпечує надходження в розпорядження правосуддя доброякісних доказів [22, с. 47]. На думку М. В. Шепітька, це надходження у розпорядження суду або органів попереднього розслідування показань свідків, потерпілих, об’єктивних висновків експертів та правильних перекладів [237, с. 36].

О. І. Чучаєва об’єктом цього злочину визначає нормальну діяльність органів суду, слідства та дізнання, а також виокремлює факультативний об’єкт – інтереси особи [190, c.

644]. Ю. І. Кулешов вважає основним безпосереднім об’єктом вказаного злочину інтереси правосуддя, а додатковим безпосереднім об'єктом – інтереси фізичних та юридичних осіб [160, c. 263].

М. І. Мельник зазначає, що об’єктом завідомо неправдивого показання є правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі [138, с. 953]. М. В. Шепітько висловлює точку зору, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 384 КК, є суспільні відносини, що забезпечують формування доказів та іншої інформації, яка має оціночний характер, що окреслюються показаннями свідка чи потерпілого, висновком експерта, перекладом, зробленим перекладачем, а також звітом про оцінку майна оцінювача, наданими під час здійснення правосуддя [237, с. 38-39].

Вважаємо, що всі визначення безпосереднього об’єкта завідомо неправдивого показання, які були наведені вище, мають право на існування, але є неточними. Тому, з огляду на визначення об’єкта злочину, якого ми дотримуємося у даному дослідженні, а також на визначення об’єкта злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами, або щодо них, пропонується розуміти його наступним чином: об’єктом завідомо неправдивого показання є порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі.

Слід зауважити, що більшість дослідників вказують лише один об’єкт завідомо неправдивого показання. Але крім порядку здійснення правосуддя, цей злочин завдає шкоди честі та гідності особи, яку обвинувачують у вчиненні певного злочину, що порушує її права та свободи, закріплені в Конституції України. Тому деякі вчені вважають, що злочин, передбачений ст. 384 КК України, має не лише основний, але і додатковий безпосередній об’єкт. Вони зазначають, що «додатковим об’єктом можуть виступати охоронювані законом права та інтереси фізичних і юридичних осіб» [136, с. 825], «охоронювані і гарантовані законом права обвинуваченого» [176, с.

21].Так, наприклад, Я. М. Кульберг вважає, що спеціальним об’єктом посягань в усіх злочинах проти правосуддя є інтереси правосуддя і інтереси особистості [100, с. 20]. Подібної точки зору притримуються О. І. Чучаєв [190, c. 644], Ю. І. Кулешов [160, c. 263]. М. В. Шепітько з цього приводу зазначає, що «це викликано тим, що основний безпосередній об’єкт не може охопити всі специфічні суспільні відносини. Такий додатковий об’єкт, на нашу думку, має альтернативний характер. Альтернативність може виникнути під час злочинного впливу з боку сторони обвинувачення (позивача) – страждають інтереси підсудного, обвинуваченого (підозрюваного), або з боку сторони захисту (відповідача) – інтереси потерпілого від попереднього злочину (позивача), або інтереси сторони обвинувачення. Злочинний вплив може вчинятись з боку інших зацікавлених осіб (наприклад, третіх осіб у цивільному, адміністративному судочинстві; судді, слідчого)» [237, с. 38]. На його думку, додатковим безпосереднім об’єктом даного злочину слід вважати суспільні відносини, що забезпечують інтереси захисту та обвинувачення (позивача та відповідача), а також інтереси підсудного, обвинуваченого (підозрюваного) та потерпілого від попереднього злочину (позивача) або інших осіб [237, с. 39].

Ми цілком підтримуємо думку щодо існування у даного злочину додаткового безпосереднього об’єкта (він, як правило, є обов’язковим додатковим). Але не зовсім погоджуємося з таким його визначенням. На нашу думку, додатковим безпосереднім об’єктом завідомо неправдивого показання є порядок суспільних відносин у сфері реалізації інтересів захисту та обвинувачення, охоронюваних законом прав, свобод та інтересів підозрюваних, обвинувачуваних (підсудних) осіб.

Переходячи до встановлення об’єкта злочину за ст. 385 КК України, що передбачає відповідальність за відмову свідка від давання показань або відмову експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків відмітимо, що дане питання також є дискусійним.

Ряд вчених зазначають, що об’єктом цього злочину є діяльність органів досудового слідства і суду, а також тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних комісій Верховної ради України [136, с.

826]. Ще одне визначення пропонує М. І. Мельник: це правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі [137, с. 880]. На думку С. І. Тихенка, об’єктом такого злочину є правильна робота суду та органів, що провадять дізнання або досудове слідство [175, с. 73]. Ш. С. Рашковська дає аналогічне визначення об’єкта даного злочину. І. С. Власов та І. М. Тяжкова також вважають, що безпосереднім об’єктом даного злочину є умова, яка забезпечує надходження в розпорядження правосуддя доброякісних доказів [22, с. 48]. На думку Н. А. Носкової об’єктом злочину, передбаченого ст. 385 КК України, є здійснення правосуддя [144, с. 28]. Відрізняється від наведених, точка зору Є.А. Смірнова, який вважає що об’єктом відмови свідка від давання показань або відмови експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків є порядок соціалістичного правосуддя [173, с. 41]. З такими визначеннями ми не можемо повністю погодитися.

Як уже було вказано, правосуддя здійснюється судом, органами розслідування. Загальновідомим є факт, що порядок діяльність зазначених інститутів регулюється рядом окремих законодавчих актів України. Отже, діють суди та органи розслідування у чітко встановленому порядку, а злочинне діяння, хоча і впливає на їх діяльність, але порушує в першу чергу порядок такої діяльності.

Таким чином, на нашу думку, об’єкт відмови свідка від давання показань або відмови експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків аналогічний до об’єкту завідомо неправдивого показання – порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі.

Так само постає питання про двооб’єктність даного злочину: крім порядку здійснення правосуддя, він завдає шкоди честі та гідності обвинуваченої особи, що порушує її права та свободи, закріплені Конституцією України. Додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом відмови свідка від давання показань або відмови експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків є порядок суспільних відносин у сфері реалізації захисту та обвинувачення, охоронюваних законом прав, свобод та інтересів підозрюваних, обвинувачуваних (підсудних) фізичних та юридичних осіб.

Наступним визначимо безпосередній об’єкт перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК України).

Більшість науковців визнає цей злочин двооб’єктним, на відміну від двох попередньо розглянутих злочинів, хоча думки авторів розходяться в тому, що ж визнавати основним, а що – додатковим безпосереднім об’єктом зазначеного злочинного посягання. Так, С. І. Тихенко визнає об’єктом всіх суспільно небезпечних діянь, які переслідуються згідно із зазначеною нормою, правильну роботу судово-слідчих органів, а також вказує, що примушування свідка, потерпілого або експерта шляхом погрози мають своїм об’єктом також і інтереси особи [175, с. 77]. Ю. В. Александров зазначає, що об’єктом цього злочину є діяльність суду, органів досудового слідства, дізнання, комісій Верховної Ради України, а додатковим об’єктом можуть бути особисті та інші права і інтереси фігуруючих у справі свідків, потерпілих, експертів і їх близьких родичів [134, с. 753]. Тут вбачається неточність визначення об’єкта злочину, тому що діяльність аж ніяк не може бути ним, про що було доведено вище. М. І. Мельник вказує, що «основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений законом порядок здійснення правосуддя, діяльність органів досудового слідства та дізнання, тимчасових слідчих і тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради України, який забезпечує всебічне, повне і неупереджене розслідування і судовий розгляд відповідних справ, а також права вказаних у ст. 386 осіб як суб’єктів кримінального, цивільного, адміністративного чи господарського процесу або парламентського розслідування, а додатковим – психічна недоторканість особи» [137, с. 881]. На думку Я. М. Кульберга безпосереднім об’єктом перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку є інтереси правосуддя [100, с. 51]. Ш. С. Рашковська вважає, що дане злочинне діяння посягає на правильну діяльність суду, прокуратури та органів слідства [167, с. 39]. Аналогічно злочинам, передбаченим ст. 384 та ст. 385, безпосередній об’єкт визначають І. С. Власов та І. М. Тяжкова [22, с. 48]. Звичайно, всі вказані точки зору мають право на існування, але жодну не можна визнати цілком правильною.

Дещо іншою є точка зору Є. А. Смірнова, який вважає, що об’єктом даного злочину є порядок соціалістичного правосуддя [173, с. 44]. Але таке визначення об’єкта розглядуваного злочину видається неточним.

Стосовно основного безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 386 КК України, зауважимо, що перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта або примушування їх до відмови від давання показань чи висновку заважає реалізації обов’язку цих осіб щодо давання правдивих показань, вірного висновку, а також порушує їх право на вчинення зазначених дій. Отже, основний об’єкт даного злочину можна визначити наступним чином: це порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя в частині реалізації прав та обов’язків осіб, що є суб’єктами процесу. Додатковим безпосереднім об’єктом є порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі; порядок суспільних відносин у сфері реалізації захисту та обвинувачення, охоронюваних законом прав, свобод та інтересів підозрюваних, обвинувачуваних (підсудних) осіб.

Останнім із досліджуваних злочинів є розголошення даних оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування. Зазначимо, що об’єкт злочину, передбаченого ст. 387 КК України, теж не визначається вченими однозначно. Так, деякі науковці зазначають, що об’єкт злочину за ст. 387 КК України ­– це нормальна діяльність органів досудового слідства і дізнання [176, с. 755]. Також об’єктом цього злочинного посягання визнають правильну діяльність органів правосуддя, з причини чого цей злочин і відносять до злочинів проти правосуддя [232, с. 19; 176, с. 30]. Існує й таке визначення: об’єктом розголошення даних досудового слідства є правильна робота органів попереднього розслідування [175, с. 79].

М. І. Мельник визначає об’єкт даного злочину як правосуддя в частині забезпечення таємниці слідства та конфіденційності іншої інформації, пов’язаної з виявленням та розкриттям злочинів і розслідуванням кримінальних справ [137, с. 884]. Я. М. Кульберг не дає чіткого визначення об’єкта цього злочину, але вказує, що він порушує інтереси правосуддя та інтереси особи [100, с. 52]. Тобто припускає, що це злочинне діяння може мати не один об’єкт.

Ш. С. Рашковська вважає, що об’єктом розголошення даних досудового слідства або дізнання є правильна діяльність органів попереднього слідства [167, с. 41]. І. С. Власов та І. М. Тяжкова визначають об’єкт цього злочину аналогічно до передбачених ст.ст. 384 – 386 КК України [22, с. 48]. Є. А. Смірнов вважає, що об’єктом розголошення даних досудового слідства і дізнання є порядок соціалістичного правосуддя [173, с. 47].

Наведені висновки є певною мірою є вірними, але не можуть бути універсальним для визначення безпосереднього об’єкта розголошення даних оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування. Даний злочин створює перепони для здійснення правосуддя в конкретній справі. Тому навряд чи можна заперечити, що створення таких перепон при здійсненні правосуддя впливає і на інтереси особи, яка є учасником процесу. Отже, аналогічно до злочинів, які були проаналізовані вище, розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування також посягає на два об’єкти. Основним безпосереднім об’єктом даного злочину є порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя в частині збереження (нерозголошення) даних оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування. Щодо додаткового безпосереднього об’єкта розголошення даних оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування Я. М. Кульберг вказав, що цей злочин посягає на інтереси особи [100, с. 42]. Якщо конкретизувати наведене, даний злочин може посягати на встановлені законом права, свободи та інтереси особи. Отже, додатковим об’єктом розголошення даних оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування є порядок суспільних відносин у сфері реалізації інтересів захисту та обвинувачення, охоронюваних законом прав, свобод та інтересів підозрюваних, обвинувачуваних (підсудних) осіб.

Визначивши безпосередні об’єкти (як основні, так і додаткові) злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них слід зробити висновок, що всі вони мають однаковий додатковий обов’язковий об’єкт – порядок суспільних відносин у сфері реалізації захисту та обвинувачення, охоронюваних законом прав, свобод та інтересів підозрюваних, обвинувачуваних (підсудних) осіб. Основні безпосередні об’єкти злочинів, передбачених ст. 384 та ст. 385 КК України є аналогічними, в той же час цей об’єкт є додатковим обов’язковим для злочину, передбаченого ст. 386 КК України. Злочини ж, передбачені ст. 386 та ст. 387 посягають на дещо відмінні безпосередні об’єкти.

Досліджуючи об’єкт злочину слід проаналізувати його предмет. Хоча не варто забувати, що при цьому предмет злочину є самостійною факультативною ознакою [88, с. 100].

Як відомо, ще у ХІХ ст. Н. С. Таганцев [182, с. 178-179] та С. Будзинський [17, с. 168–174] відокремлювали предмет злочину від об’єкта. Наразі М. І. Панов вважає, що в структурі злочинного посягання предмет злочину належить безпосередньо до сфери об’єкта злочину і вказує на зв’язок об’єкта з об’єктивною стороною та іншими елементами складу злочину, багато в чому визначаючи фактичні ознаки злочину, характер і ступінь його суспільної небезпеки [152, c. 67].

Є. В. Лащук висловлює думку, що предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що проявляється у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння [110, c. 4]. На нашу думку, найбільш точним є визначення предмета злочину, запропоноване цим вченим.

Предмету злочину властиві соціальна, фізична і юридична ознаки. Так, фізична означає, що предметом злочину є матеріальні цінності що можуть фіксуватися органами чуття людини або технічними засобами. На думку М. І. Панова, предмет злочину володіє певними фізичними властивостями, тобто він може розглядатися як матеріальне явище, річ, предмет матеріального світу [151, c. 296]. Предмет злочину завжди наділений кількісними і якісними ознаками. Соціальна ознака це цінність предмета злочину те, що включено у систему відносин між людьми. Критерії оцінки можуть бути різними: корисність, безпека, шкода для здоров’я. Отже, зазначимо, що предмет злочину може мати як цінність, так і антиціність. Юридичну ознаку предмета злочину визначають: 1) наявність злочинних діянь, вчинених з приводу відповідних матеріальних цінностей та (або) спрямованих безпосередньо на них; 2) підпорядкованість предмета об’єкту злочину; 3) суб’єктивне ставлення злочинця до предмета (бажання вплинути на нього певним чином); 4) форма визначення (як саме – безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі) та 5) факультативність (предмет не є обов’язковим для всіх складів злочинів [111, с. 60-62].

Переходячи до визначення предмета кожного із злочинів проти правосуддя вказаного виду, зазначимо, що вчені, які їх досліджували оцінювали предмет лише відносно розголошення даних досудового слідства і дізнання. Щодо злочинів, передбачених ст.ст. 384-386 КК України, предмет окремо не виділяється. На це звертає увагу і М. В. Шепітько при дослідженні проблем кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання.

Варто зазначити, що з огляду на деякі визначення предмета злочину в теорії кримінального права, показання, переклад чи висновок дійсно не можуть бути предметом злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них. Так, наприклад, за визначенням предмета злочину В. Я. Тація – це речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [87, с. 47]. Але за визначенням предмета злочину М. П. Бікмурзіна – це зазначений у кримінальному законі предмет матеріального світу або інформація, шляхом створення яких чи впливу на які, винний безпосередньо здійснює посягання на об’єкт злочину [10, с. 60]. На нашу думку це визначення є більш точним.

З цього приводу М. В. Шепітько зазначає: «Що стосується предмета злочину «Завідомо неправдиве показання», то в більшості наукових праць, присвячених проблемам цього злочину, така ознака окремо не визначається (йдеться, зокрема, про роботи Ю. І. Кулешова, В. І. Тютюгіна, О. І. Чучаєва та інших науковців). Більш того, дослідники кримінального права, виокремлюючи серед питань злочину, передбаченого ст. 384 КК, терміносполучення, яким характеризується предмет, відносять його до припису, яким визначається дія як ознака об’єктивної сторони. Зокрема, такий підхід має місце при розгляді понять «неправдиве показання свідка чи потерпілого», «неправдивий висновок експерта», «неправильний переклад, зроблений перекладачем», зазначених у диспозиції ст. 384 КК» [237, с. 40-41]. І. С. Власов та І. М. Тяжкова, розглядаючи об’єктивну сторону давання неправдивих показань, вказують, що для об’єктивної сторони складу цього злочину, характерно: по-перше, свідчення повинні бути неправдивими; по-друге, ці свідчення повинні являти собою показання, і, по-третє, вони повинні бути зроблені суду чи органам дізнання [22, с. 52]. Якщо остання характеристика стосується діяння (місця або обставин вчинення злочину), то перші дві стосуються саме показань, які не можна віднести до об’єктивної сторони даного злочину. Те саме стосується перекладу, здійсненого перекладачем, та висновку експерта по справі.

Як вказано вище, об’єктивна сторона злочину – це, в першу чергу, діяння, яке може мати певні особливі ознаки (місце, час, тощо). А показання, висновок, переклад – це те, з приводу чого вчиняється дане діяння. Тому їх та їх ознаки неможна віднести до ознак об’єктивної сторони даного злочину. Це вказано М. В. Шепітько: «можна піддати сумніву судження щодо віднесення слів «висновок», «показання», «переклад» до ознаки, якою характеризується лише об’єктивна сторона, тому що цими іменниками, без використання дієслова не можна визначати дію» [237, с. 41].

Виходячи із ознак предмета злочину, можна визначити їх відносно показань, перекладу чи висновку експерта. Фізична ознака показань свідка, висновку експерта та перекладу полягає у матеріальному їх виразі у документованому носієві (протокол, висновок, звіт) [237, с. 42]. Соціальною ознакою вказаного предмету є порушення ним порядку суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі шляхом надання неправдивих показань, висновку, перекладу. Це відбувається за деформації предмета, який у випадку вчинення злочину, передбаченого ст. 384, містить неправдиву (спотворену) інформацію, яка впливає на формування доказів і на вирішення справи [237, с. 43]. Що стосується юридичної ознаки, то вона повністю відповідає зазначеним вище факторам: 1) наявне злочинне діяння, вчинених з приводу перешкоджання отримання достовірних доказів по справі; 2) предмет повністю підпорядкований об’єкту злочину; 3) суб’єкт бажає вплинути за допомогою предмету на отримання достовірних доказів по справі; 4) наявність предмета злочину визначена безпосередньо у диспозиції ст. 384 у виді неправдивих показань, неправдивого висновку експерта чи неправильного перекладу; 5) предмет є обов’язковим для злочину, передбаченого ст. 384 КК України. Крім того, як зазначає М. В. Шепітько, для встановлення юридичної ознаки потрібно мати на увазі, що зміст предмета злочину, передбаченого ст. 384 КК України розкривається завдяки бланкетності диспозиції даної норми [237, с. 42]. Тобто юридична ознака предмета завідомо неправдивого показання розкривається через процесуальність поза якою предмета злочину не існує.

До сказаного слід додати думку М. В. Шепітька, що предмет цього злочину, поряд із загальними, наділений ще й спеціальними (додатковими) ознаками. При цьому він вказує на інформативну властивість показання свідка, висновку експерта чи перекладу перекладача [237, с. 44]. М. В. Шепітько вважає, що «переконливим буде розуміння спеціальної інформативної ознаки (а також конкретизація фізичної ознаки) таким чином, що предметами даного злочину виступає інформація, що міститься у висновку експерта, … а також показаннях та перекладі, які оформлені у відповідну документовану форму, відповідно до чинного процесуального права» [237, с. 45].

Визнавати інформацію в чистому вигляді предметом, відкидаючи матеріальні властивості носіїв інформації є недоцільним, адже доведеться визнати, що предмет злочину може й не мати матеріальних властивостей, що суперечить поняттю предмета. Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [48]. Тому інформація, яка міститься у показаннях свідка, висновку експерта чи перекладі, не може бути визнана предметом злочину, доки не буде матеріалізована (висновок, протокол інші документи, в тому числі відео-, аудіозаписи). Якщо ж інформація, що міститься у показаннях чи перекладі не задокументована, втрачається предметна особливість інформації. А процесуальна діяльність передбачає фіксацію в документальній формі інформації [237, с. 46]. М. В. Шепітька вважає, що доцільно виділити таку додаткову ознаку предмета злочину, передбаченого ст. 384 КК України, як документальність, адже за ст. 1 Закону України «Про обов’язковий примірник документів» документ – це матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві [53]. Ми підтримуємо дану позицію.

В результаті вчинення даного злочину предмет як явище реальної дійсності, що необхідний для забезпечення правосуддя, набуває неправдивого характеру. Тобто наявна така спеціальна ознака, яка пов’язана із «правдивістю» або «правильністю» даного предмета злочину, яку можна іменувати як відповідність дійсності [237, с. 47]. На нашу думку, ця ознака є не зовсім вірною. Адже, як вказується у диспозиції ст. 384 КК України, показання свідка, висновок експерта, переклад, здійснений перекладачем, повинні мати таку ознаку, як завідому неправдивість. Тому і ознаку, яку виділяє М. В. Шепітько, потрібно називати невідповідність дійсності або недостовірність, тому що у випадку їх достовірності або відповідності дійсності буде відсутня така ознака, як завідома неправдивість, а, отже, і не буде предмета даного злочину, тому буде відсутній і сам склад злочину.

Спеціальною ознакою предмета завідомо неправдивого показання М. В. Шепітька визнасчає доказовість – предмет злочину спрямований на отримання доказового характеру, а разом із цим і на встановлення об’єктивної істини у справі під час здійснення правосуддя. Така ознака доказовості властива показанням свідка, висновку експерта та перекладу, здійсненому перекладачем [237, с. 46-47].

Таким чином злочин, передбачений ст. 384 КК України має свій предмет, до якого належать показання свідка, висновок експерта та переклад, зроблений перекладачем. Цей предмет має всі три загальні ознаки, визначені у теорії кримінального права, а саме: фізичну, соціальну та юридичну і наділений власними спеціальними ознаками: інформативність, документальність, недостовірність та доказовість.

Для повноти дослідження потрібно визначити поняття показань свідка, висновку експертата перекладу, зробленого перекладачем. Крім зазначених, предметом завідомо неправдивого показання є ще й показання потерпілого та висновок оцінювача, але вони знаходиться поза темою нашого дослідження.

Першою складовою предмета злочину, передбаченого ст. 384 КК України, є показання свідка. Показання – це відомості про факти, які підлягають встановленню у справі і мають важливе значення для правильного її вирішення [137, с. 880]. Як зазначає Ю. В. Александров, «неправдивими є такі показання потерпілого чи свідка, які перекручують дійсні обставини і фактичні дані, що мають доказове значення по справі» [136, с. 825]. В. І. Тютюгін вказує, що неправдиві показання свідка полягають у повідомленні недостовірних відомостей про факти та обставини, що мають значення для вирішення кримінальної чи цивільної справи [89, с. 1047]. І. М. Черних вказує, що неправдивість показання означає його неправильність, невідповідність його дійсності [235, с. 17]. Як зазначає Ш. С. Рашковська, давання завідомо неправдивих показань може бути охарактеризоване як викривлення свідком фактів або обставин, що безпосередньо відносяться до справи, або умовчання про них [176, с. 22]. Тобто, як вважає М. І. Бажанов, неправдивість показань потерпілого полягає у повідомленні завідомо неправдивих відомостей про факти та обставини, що мають значення для вирішення справи [8, с. 27].

У ч. 1, 2 ст. 84 § «Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами» Глави 4 «Докази і доказування» КПК вказано, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів [93]. Зазначимо, що ст. 96 «З’ясування достовірності показань свідка» КПК не містить визначення показань свідка. У КПК зазначається про кримінальну відповідальність свідка за завідомо неправдиві показання (ст. 67). П. 1 ч. 1 ст. 352 КПК України передбачено попередження про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання. Поняття показань свідка є у ст. 63 ЦПК України – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи [231].

Показання в кримінально-правовій науці – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження (ст. 95) [93]. Показання свідка та потерпілого різняться між собою. Протокол допиту свідка відображає аж ніяк не обставини злочину, хоч і прагне цього, а результат пізнавальної діяльності відповідного суб’єкта. Хоча М. П. Кузнєцов вважає, що свідок в більшості випадків незацікавлений у вирішенні справи, а потерпілий має свій власний інтерес (це може стати причиною можливої необ’єктивності), в чому і полягає різниця між цими видами показань [222, с. 128]. Вірно відмічає М. В. Шепітько, що показання доказами бути не можуть поки не отримують процесуальну форму [237, с. 50]. У ст. 104 КПК України чітко визначено процесуальну форму протоколу; у ст. 107 – порядок застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження; у ст. 108 – порядок ведення журналу судового засідання [237, с. 51]. В ході допиту свідок або обвинувачений може виконати схеми, креслення, малюнки, плани, що пояснюють його показання [78, с. 278]. Процесуальна форма протоколу допиту закріплена ст. 104 КПК України, і є загальною.

М. О. Баєв та О. Я. Баєв вважають, що протокол допиту є результатом «колективної творчості» слідчого та допитуваного, адже сам протокол слідчий редагує в силу певних факторів (освіта, життєвий досвід тощо) [4, с. 33]. Тому протокол допитувана особа підписує на кожній сторінці, чим підтверджує його правильність. Отже, предметом злочину передбаченого ст. 384 КК України є протокол, предметом неправдивих показань свідка є інформація, яку містять носії звуко-, відео- та кінозйомки [237, с. 52], за умови неправдивості інформації (її деформованості).

У цивільному та адміністративному судочинстві інформація, яку містять неправдиві показання свідка, фіксується звукозаписувальними технічними засобами та відображається у журналі судового засідання, у певних випадках – у протоколах про окремі процесуальні дії. Ці носії і є предметом злочину, передбаченого ст. 384 КК України.

На основі вказаного, можна визначити поняття предмета злочину, передбаченого ст. 384 КК України, в частині неправдивих показань свідка. М. В. Шепітько вважає, що предметом злочину, передбаченого ст. 384 КК щодо свідка є така, що відповідає дійсності інформація у вигляді показань, які містяться у протоколах слідчих або судових дій (допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання), протоколах судового засідання та інших документованих носіях [237, с. 54]. Але якщо визнати вірним визначення М. В. Шепітька, то інформація відповідає дійсності, тобто є правдивою. Тобто показання свідка є правдивими, і, отже, у діях свідка відсутній склад злочину, тому що необхідною умовою для притягнення до кримінальної відповідальності свідка за ст. 384 КК України є давання завідомо неправдивих показань. Тому, на нашу думку, предмет злочину, передбаченого ст. 384 КК України, в частині показань свідка – це інформація, що не відповідає дійсності (є недостовірною), у вигляді показань, вміщених у протоколах слідчих або судових дій, протоколах судового засідання та інших документованих носіях.

Ще одним предметом даного злочину може бути завідомо неправдивий висновок експерта. Згідно ст. 84 КПК України, ст. 57 ЦПК України, ст. 32 ГПК України, ст. 68 КАС України, висновок експерта є джерелом доказів. Така єдність усіх процесуальних кодексів обумовлюється важливістю інформації, яка міститься у даних висновках, для встановлення об’єктивної істини у справі [237, с. 54]. Висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатом висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ст. 101 КПК України) [137, с. 880]. Але М. В. Шепітько звертає увагу на існування такої процесуальноої дії, як допит експерта [237, с. 54]. Суд вправі допитати експерта після ознайомлення з його висновком щоб отримати пояснення до висновку в разі необхідності. Згідно ч. 3 ст. 356 КПК України в суді експерту можуть бути поставлені запитання стосовно його висновку, досліджуваних ним питань. Показання експерта стосовного наданого висновку, є частиною самого експертного висновку [237, с. 55]. Згідно ч. 1 ст. 356 КПК України, ч. 4 ст. 147 ЦПК України та ст. 66 КАС України, експерт попереджається про кримінальну відповідальність за надання завідомого неправдивого висновку.

У ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» зазначено, що судовою експертизою є дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства. За ст. 12 вказаного Закону судовий експерт зобов’язаний, незалежно від виду судочинства, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок [51]. Поняття «висновок експерта» у чинних нормативно-правових актах України немає.

Дослідженню проблем, пов’язаних із процесуальною діяльністю експерта, присвячено велику кількість наукових праць [119; 164; 238]. В юридичній науці існує навіть назва цього напрямку дослідження – «судова експертологія», тобто наука про судові експертизи [21, с. 3; 25, с. 42]. Дослідники, що вивчають проблемні питання експертології вказують що «висновок експерта – це процесуальний документ, в якому викладаються підстави проведення експертизи, хід та результати експертного дослідження» [78, с. 353].

Ґрунтуючись на зазначеному вище, можна визначити предмет злочину, передбаченого ст. 384 КК України щодо висновку експерта. Існує думка, що предметом даного злочину є така, що відповідає дійсності, інформація, яка міститься у висновку експерта, що спрямований на отримання доказової форми, під час здійснення правосуддя [237, с. 60].

Але, ми не можемо погодитися із таким поняттям предмета даного злочину, тому що ним може бути лише неправдива інформація. Як зазначає М. І. Бажанов, неправдивість висновку експерта полягає у повідомленні ним завідомо неправильних висновків по здійсненій експертизі [8, с. 27]. В. І. Тютюгін звертає увагу на те, що висновок експерта є неправдивим, якщо у ньому невірно викладений хід дослідження, зроблені завідомо неправильні висновки, перекручені певні факти та обставини [89, с. 1047]. Дійсно, інформація, що містить висновок експерта як предмет злочину, передбаченого ст. 384 КК України, не може містити достовірну інформацію, а лише таку, яка не відповідає дійсності. Тому, предмет давання завідомо неправдивого висновку експертом – це інформація, що не відповідає дійсності (є недостовірною), яка міститься у висновку експерта.

До предметів злочину, передбаченого ст. 384 КК України, окрім вже визначених вище, на нашу думку, потрібно віднести і неправильний переклад, здійснений перекладачем. Згідно з нормами чинного вітчизняного законодавства (КПК, ЦПК, КАС), судочинство здійснюється державною мовою (згідно ст. 10 Конституції України державною мовою є українська). Ч. 3 ст. 29 КПК України зазначає, що суддя, суд прокурор, слідчий забезпечують учасникам кримінального провадження, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і подавати скарги, виступати в суді рідною або іншою мовою якою вони володіють, користуючись у разі необхідності послугами перекладача в порядку, передбаченому цим Кодексом. Те саме, зазначено і у ЦПК України та у КАС України. Це становить принцип національної мови судочинства [113, с. 12].

У КПК України участь перекладача у судовому процесі регламентована ст. 68 КПК України, за якою перекладач повинен з’явитися за викликом слідчого, прокурора, слідчого судді, судді і зробити повно і точно доручений йому переклад. Перекладач попереджається про настання кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий переклад (ч. 5 ст. 68 КПК України). ЦПК України (ст.ст. 55, 164) та КАС України (ст.ст. 68, 125), крім того, визначають особу, яка може бути перекладачем, його права, обов’язки, а також попереджають про відповідальність за неправильний переклад. Визначення перекладу, чинне законодавство не містить.

На думку М. В. Шепітька, «відповідно до діянь перекладача, предметом злочину, передбаченого ст. 384 КК, є така, що відповідає дійсності, інформація, яка перекладається перекладачем з рідної мови особи, що бере участь у справі, на державну мову, що відбивається у протоколах слідчих та судових дій та інших документованих носіях, що спрямовані на встановлення доказового значення» [237, с. 62]. Але таке визначення, з нашої точки зору, є невірним по відношенню до предмету саме ст. 384 КК України стосовно перекладу, здійсненого перекладачем, тому що цей переклад повинен бути неправильним, тобто містити недостовірну інформацію.

Неправильність перекладу полягає у завідомо викривленому перекладі перекладачем матеріалів справи, показань, документів тощо [214, с. 623], переклад яких був ним здійснений [8, с. 27]. Неправильність перекладу, на думку В. І. Тютюгіна, означає неправильну передачу тих показань, документів або інших матеріалів (наприклад, жестів, міміки глухонімих), що підлягають перекладу [89, с. 1047]. Тому, предметом злочину, передбаченого ст. 384 КК України, стосовно неправильного перекладу, здійсненого перекладачем, є інформація, що не відповідає дійсності (є недостовірною), яка перекладається перекладачем з рідної мови або на рідну мову особи, що бере участь у справі, на державну мову, яка відображена у протоколах слідчих та судових дій та інших документованих носіях.

Таким чином ми визначили, що злочин передбачений ст. 384 КК України, є предметним. Предмет злочину є комплексним і містить три складові: завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправдивий висновок експерта та завідомо неправильний переклад, здійснений перекладачем. Якщо узагальнити ці визначення предметів, то предметом завідомо неправдивого показання є інформація, що не відповідає дійсності (недостовірна), яка міститься у протоколах слідчих та судових дій по допиту свідків, висновку експерта, перекладі, здійсненого перекладачем, та інших документованих носіях.

Стосовно наступного злочину, віднесеного нами до злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, то злочин, передбачений ст. 385 КК України, є безпредметним. Хоча у диспозиції даної норми і є вказівка на такі самі предмети, як і у попередній, тобто на показання свідка, висновок експерта та переклад, але у ст. 385 КК України йдеться про відмову від давання таких показань та виконання покладених на експерта чи перекладача обов’язків. Тобто, якщо за ст. 384 КК України кримінально караним є давання неправдивих показань, висновку або перекладу, то за ст. 385 КК України злочинним є недавання показань свідком, висновку експертом чи нездійснення перекладу перекладачем. Отже, злочином за ст. 385 КК України вважається відсутність інформації, необхідної для встановлення істини по справі.

Ст. 386 КК України встановлює відповідальність за перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку. Цей злочин проти правосуддя є предметним, але лише у разі вчинення примушування свідка, експерта до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять. Предметом даного злочину може бути задокументована інформація, яка міститься у показаннях свідка чи у висновку експерта.

Але, на наше переконання, цей злочин може бути вчинений і по відношенню до перекладача, який в силу своїх обов’язків, повинен здійснювати переклад. А тому до предметів злочину, передбаченого ст. 386 КК України, в частині примушування свідка, експерта чи перекладача до давання завідомо неправдивих показань, висновку або здійснення перекладу ми віднесемо показання свідка, висновок експерта та переклад, здійснений перекладачем, які є задокументованими у визначеній формі та містять недостовірну інформацію.

Щодо злочину, передбаченого ст. 387 КК України, то у теорії кримінального права не виникає суперечок з приводу предмета цього злочину. Так, В. І. Тютюгін зазначає, що предметом даного злочину є «відомості, що становлять собою дані дізнання чи досудового слідства, тобто такі, які: а) стосуються обставин розслідуваного злочину, підозрюваних, обвинувачених чи інших осіб, які є учасниками розслідування, а також будь-яких інших доказів у кримінальній справі; б) отримані під час провадження дізнання чи досудового слідства; в) закріплені або підлягають закріпленню в матеріалах кримінальної справи у встановленому законом процесуальному порядку; г) не підлягають оголошенню без спеціального на те дозволу з боку уповноважених осіб» [90, с. 1071]. Ю. В. Александров вважає, що «дані досудового розслідування – це відомості, зібрані у ході провадження попереднього слідства або дізнання і які містяться у протоколах, постановах та інших документах, що є у справі» [139, с. 673; 216, с. 723]. На думку Н. А. Носкової, даними досудового розслідування є матеріали допитів обвинувачених, свідків, результатів обшуків і т.д. [144, с. 35]. Ю. В. Александров визначає предметом даного злочину відомості, зібрані у ході провадження попереднього слідства або дізнання і які містяться у протоколах, постановах та інших документах, що є у справі.

На нашу думку, найбільш точним є визначення предмета даного злочину, запропоноване Ю. В. Александровим, але, з огляду на те, що ст. 387 набула змін, це визначення також вимагає певного уточнення. Так, предмет цього злочину розширюється за рахунок того, що в даній нормі йдеться і про дані оперативно-розшукової діяльності. Тому предметом даного злочину є відомості, зібрані у ході оперативно-розшукової діяльності, провадження попереднього слідства або дізнання і які містяться у протоколах, постановах та інших документах, що є у справі.

Об’єктивна сторона злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

Наступним елементом складу злочину є об’єктивна сторона, яка, як відмічають вчені, завжди описується в законі. Точне її визначення сприяє встановленню суспільної небезпечності, дозволяє визначити суб’єктивну сторону, спрямованість дій винного при вчиненні злочину, допомагає відмежувати його від суміжних злочинів і діянь, які не є злочинними [237, с. 94-95]. Взагалі питання об’єктивної сторони є предметом дослідження багатьох вчених в кримінальному праві [97; 98; 156, c. 155-241; 230; 126; 187; 186; 153; 61; 233; 164; 5, c. 145-155; 248; 240, c. 237-502; 140, c. 313-343; 160, c. 357-383; 130; 19].

Об’єктивна сторона – це зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину. Як зазначає А. Н. Трайнін, «кожна диспозиція являє собою головним чином сукупність елементів, що характеризують об’єктивну сторону злочину» [188, с. 131].

На думку М. І. Бажанова об’єктивна сторона складу злочину є найважливішим його елементом, за яким один злочин відрізняється від іншого, і саме вона має значення для оцінки суспільної небезпечності [7, с. 34]. А. О. Пінаєв зазначає, що об’єктивна сторона – це зовнішній акт поведінки людини, яким заподіюється шкода суспільним відносинам або створюється реальна загроза її заподіяння [155, с. 76]. В. М. Кудрявцев акцентує увагу на тому, що без об’єктивної сторони не може бути посягання на об’єкт злочину, немає суб’єктивної сторони як певного відображення об’єктивних ознак у свідомості суб’єкта, і відсутній суб’єкт злочину. Об’єктивна сторона визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння, ступінь вини злочинця та впливає на характер міри покарання [96, с. 49]. Це доводить зв’язок об’єктивної сторони злочину із іншими елементами складу злочину, і неможливість дослідження об’єктивної сторони злочину окремо від них.

Серед ознак об’єктивної сторони складу злочину вирізняють обов’язкові та факультативні. Так, М. І. Панов зазначає, що об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину [88, с. 111]. В теорії кримінального права до обов’язкових ознак відносять діяння; до факультативних – злочинний наслідок та причинний зв’язок, спосіб, засіб, час, місце і обстановку [85, с. 126]. Факультативні ознаки є обов’язковими, коли на це є вказівка в нормі КК України. Ми так само притримуємося даної позиції з приводу поділу ознак об’єктивної сторони злочину.

Суспільно небезпечне діяння може проявлятися у вигляді дії або бездіяльності. Вчинення злочину шляхом дії передбачає активну, свідому суспільно небезпечну поведінку особи. Злочинна бездіяльність виявляється в пасивній поведінці особи, тобто в утриманні від виконання будь-яких дій, які ця особа повинна була вчинити в силу своїх обов’язків [15, с. 86-87].

Настання певного шкідливого наслідку суспільно небезпечного діяння та причинний зв’язок не є обов’язковим для всіх злочинів, передбачених у КК України, хоча існують і інші точки зору. Так, наприклад, М. І. Бажанов вважає, що до обов’язкових ознак об’єктивної сторони злочину відносяться, крім діяння, суспільно небезпечні наслідки злочину та причинний зв’язок між ними [8, с. 34]. У кримінально-правовій теорії визнається, що встановлення наслідків є необхідним лише для злочинів матеріального складу, де настання злочинних наслідків є умовою відповідальності. При формальному складі злочину, для якого достатнім є вчинення злочинної дії, настання шкідливих наслідків не є обов’язковою ознакою об’єктивно сторони. Так само і причинний зв’язок між злочинним діянням та настанням суспільно небезпечного наслідку є необхідною ознакою лише для злочинів матеріального складу [15, с. 91, 93]. Н. Ф. Кузнєцов не погоджується з цим, вказуючи, що злочинів без шкідливих наслідків не існує [106, с. 184-185]. Але ми притримуємося точки зору, згідно з якою настання суспільно небезпечних наслідків і наявність причинного зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками є обов’язковим лише для злочинів матеріального складу. Злочини формального складу вважаються закінченими з моменту вчинення одного з діянь, зазначених у диспозиції відповідної норми КК, незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Злочини матеріального складу вважаються закінченими з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, причому ці наслідки повинні знаходитися у тісному причинному зв’язку із вчиненням діянь, зазначених у диспозиції норми.

Щодо визначення інших факультативних ознак, то ми притримуємося визначень, які містяться в теорії кримінального права. Місце вчинення злочину – це певна територія або місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки; час вчинення злочину – це певний проміжок часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки; спосіб – це конкретний шлях, за допомогою якого злочинець досягає певного злочинного результату; засіб – це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні злочину; обстановка – це конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин [86, с. 127-128].

Відзначимо, що визначення об’єктивної сторони злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, не є настільки дискусійним, як встановлення об’єкту даних злочинів. Хоча деякі розбіжності у думах вчених з цього приводу все ж таки існують. Але ми вважаємо вірною точку зору М. В. Шепітька з приводу того, що орієнтуючись на визначення, що наведено в ст. 384 КК України, обов’язковими ознаками цього злочину є суспільно небезпечне діяння, спосіб та обстановка вчинення злочину [237, с. 69].

Визначаючи об’єктивну сторону завідомо неправдивого показання варто вказати, що законодавець, враховуючи важливість показань свідка при розслідуванні і розгляді справи, покладає на органи дізнання, слідства і суд обов’язок попереджувати свідка про відповідальність за давання неправдивих показань. Те ж стосується висновку експерта і перекладу.

Як зазначає Є. А. Смірнов, встановлення об’єктивної істини по кримінальній або цивільній справі у великій мірі залежить від правдивості показань свідків, відповідальності експертів та перекладачів [173, с. 34]. Тому діяння по перешкоджанню встановленню об’єктивної істини є кримінально караними за вітчизняним законодавством.

У диспозиції ст. 384 КК України вказані такі діяння, за які особа притягується до кримінальної відповідальності: завідомо неправдиве показання свідка та потерпілого, завідомо неправдивий висновок експерта, оцінювача та завідомо неправильний переклад, здійснений перекладачем під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою комісією Верховної Ради України або в суді (дії, що вчиняються потерпілим та оцінювачем, аналізуватися нами не будуть). Про обов’язковість настання будь-яких суспільно небезпечних наслідків в результаті вчинення таких діянь у диспозиції не зазначається. Отже, протиправне діяння, передбачене у ст. 384 КК України, є злочином формального складу. Такої ж точки зору дотримується і М. В. Шепітько, вказуючи, що «це випливає з того, що законодавець під час конструювання диспозиції статті обмежився вказівкою лише на суспільно небезпечне діяння як загальну обов’язкову ознаку об’єктивної сторони злочину без посилання на наслідки й причинний зв’язок відповідно» [237, с. 69]. Так само і в інших джерелах зазначається, що цей злочин – формального складу.

Окрім суспільно небезпечного діяння, у диспозиції ст. 384 КК України визначена така ознака, як обстановка вчинення даного злочину: злочинне діяння може бути вчинене тільки під час досудового слідства, провадження дізнання, здійснення виконавчого провадження, в суді. Також із диспозиції вказаної норми випливає, що для притягнення до кримінальної відповідальності за цією нормою обов’язковим є встановлення способу вчинення даного злочину.

Для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 384 КК України не є обов’язковим вчинення однією і тією самою особою усіх діянь, передбачених диспозицією вказаної статті. В силу процесуальних обов’язків, визначених у КПК України, кожен із вказаних у ст. 384 КК України учасників процесу, може виконувати лише свої власні. Адже згідно з кримінально-процесуальним законодавством України суб’єкт процесу не може виконувати одночасно функції різних учасників процесі (наприклад свідок не може бути перекладачем одночасно, або потерпілий не може бути експертом, тощо). Саме тому, як зазначають науковці, «перелічені діяння відповідно до їх опису в диспозиції статті є не тільки альтернативними за видом їх виконання, але й за суб’єктом їх вчинення. [237, с. 70]. Отже, об’єктивна сторона може бути виражена в одній з таких дій: а) неправдиві показання свідка; б) неправдивий висновок експерта; в) неправильний переклад, зроблений перекладачем. Як зазначає Ш. С. Рашковська, різна роль свідка, експерта і перекладача в кримінальному процесі вимагає розгляду всіх елементів складу даного злочину стосовно кожного з них [167, с. 32].

Як зазначають дослідники показання свідка – це найважливіший засіб всебічного і глибокого дослідження справи. І саме ці показання є одним із найголовніших джерел для формування внутрішнього переконання суддів при вирішенні питання про винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. Як вказує Я. М. Кульберг, порушення свідком свого громадянського обов’язку говорити на попередньому слідстві і в суді правду, не обманювати, не вигадувати спричиняє велику шкоду правосуддю і обвинуваченому [100, с. 41]. Н. А. Носкова зазначає, що найважливішим джерелом отримання доказів є показання свідків. Практично немає таких кримінальних справ, при розслідуванні і судовому розгляді яких не використовувалися б показання свідків [144, с. 24].

Взагалі неправдивість показань свідка полягає у повідомленні завідомо неправильних свідчень про факти і обставини, що мають значення для вирішення справи [8, с. 27]. Деякі вчені, наприклад Ш. С. Рашковська, відносять до цього злочину і замовчування [167, с. 32], але, на нашу думку, замовчування про деякі факти чи обставини справи більше відноситься до відмови або ухилення свідка від давання показання.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується активними діями, що виражаються у даванні неправдивих показань при провадженні дізнання, слідства чи судового розгляду справи [173, с. 35]. Цієї точки зору дотримуються більшість дослідників. Такі показання можуть бути дані під час допиту, очної ставки, під час пред’явлення для впізнання особи чи предметів, при відтворенні обстановки і обставин подій [139, с. 632].

Але для того, щоб свідок був притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 384 КК України, потрібно, щоб був встановлений факт, що ці показання були завідомо неправдиві. Факт завідомо неправдивих показань свідка вказує на те, що він раніше поставив собі за мету зганьбити або, навпаки, виправдати обвинуваченого чи підсудного або будь-кого з інших свідків, вигадати обставини, яких не було в дійсності. Якщо ж свідок дає неправдиві показання в результаті добросовісної помилки, в результаті того, що він забув дійсний перебіг подій чи обставини справи, він не підлягає кримінальній відповідальності [100, с. 41]. Отже, встановлення факту завідомості неправдивості таких показань є обов’язковим.

Для закінченого складу давання завідомо неправдивих показань не потрібно дійсне настання шкоди – порушення правильної діяльності органів розслідування і суду, – а достатньою є лише можливість її настання. У теорії кримінального права зазначається, що кримінально караним є сам факт завідомо неправдивих показань, незалежно від наслідків, які настали [167, с. 32]. Отже, сам факт давання таких показань при провадженні досудового розслідування чи судового розгляду справи дає закінчений склад злочину з моменту.

Стосовно давання завідомо неправдивого висновку експертом,як одного з видів доказів, то ознаки об’єктивної сторони даного злочинного діяння подібні до попередньо розглянутого протиправного діяння. І, хоча суд вирішує, погоджуватися чи ні із висновком експерта, інтереси правосуддя вимагають, щоб висновок експерта був даний добросовісно і об’єктивно [100, с. 43]. Неправдивість висновку експерта полягає у повідомленні завідомо неправдивих висновків [8, с. 27]. Така неправдивість може виявлятися у неправильному викладенні руху експертного дослідження чи його висновків, опротестування встановлених, а також утвердження вигаданих фактів. Це може стосуватися як окремих питань, які вирішує експерт, так і всього висновку в цілому.

Так само, як і давання завідомо неправдивого показання свідка, давання завідомо неправдивого висновку експертом слід вважати закінченим з моменту давання такого висновку, незалежно від того, чи погодився суд або органи досудового розслідування з висновками цієї експертизи. Крім цього, необхідною умовою притягнення експерта до кримінальної відповідальності за ст. 384 за давання показань є встановлення завідомості такого діяння, тобто експерт повинен заздалегідь поставити собі за мету дати неправдиві висновки.

Те саме стосується і перекладу, зробленого перекладачем. Як вважає М. В. Шепітько, перекладач може вчинити злочин, передбачений ст. 384, тобто здійснити завідомо неправильний переклад, шляхом активної дії або змішаного діяння: при активній дії перекладач надає завідомо неправдивий переклад, маючи інформацію іншою мовою, і повідомляє неправдивий переклад, а при змішаному діянні перекладач надає завідомо неправдивий переклад через умовчання правди (надає правду разом з неправдою частково) або надає правдиву інформацію з частковим замовчуванням іншої правдивої інформації [237, с. 108-109]. А. М. Бойко зазначає, що неправильний переклад полягає у перекрученні змісту усного чи письмового мовлення при перекладі з однієї мови на іншу документів, показань, промов, реплік учасників процесу; неправильний переклад матиме місце і при замовчуванні [138, с. 954]. Такої ж думки притримується і М. Х. Хабібулін [229 с. 45]. Ю. В. Александров дещо звужено визначає об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 384 стосовно перекладу, зробленого перекладачем: неправдивість перекладу може полягати в неправильному перекладі з однієї мови на іншу питань, відповідей, показань, доповідей і документів [134, с. 717; 139, с. 632].

В. І. Тютюгін, на відміну від попередньо вказаних дослідників, зазначає, що даний злочин може бути вчинений лише шляхом активної поведінки – дії, оскільки для його об’єктивної сторони необхідно, щоб перекладач у перекладі діяв певним чином – повідомляв які-небудь неправдиві відомості, що стосуються тих чи інших обставин справи. Цей дослідник вважає, що не вчинення таких дій, яке може виражатися у повному чи частковому замовчуванні яких-небудь фактів та обставин у перекладі, не може кваліфікуватися за ст. 384 КК України, оскільки є бездіяльністю і є однією з форм відмови від давання показань (ст. 385 КК України) [89, с. 1047; 90, с. 1072]. Ми погоджуємося саме з цією точкою зору і вважаємо, що здійснення завідомо неправдивого перекладу перекладачем за ст. 384 може бути вчинене лише шляхом активної дії.

Закінченим здійснення завідомо неправильного перекладу (документа, протоколу, усних запитань або відповідей) вважається з моменту підписання протоколу або з моменту пред’явлення перекладу перекладачем органам дізнання або слідства; на стадії судового розгляду – з моменту здійснення перекладу показань або документа [189, с. 645; 98, с. 268]. Цієї точки зору притримується М. В. Шепітько, Ю. В. Адександров.

Знов таки, для того, щоб діяння перекладача кваліфікувалися саме за ст. 384 КК України, потрібно, щоб такий неправдивий переклад був запланований перекладачем заздалегідь, тобто завідомо. За умови відсутності завідомості при здійсненні неправильного перекладу перекладачем буде відсутній і склад злочину, передбачений ст. 384 КК України.

Як вже зазначалося вище, крім основної ознаки об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 384 КК України, у диспозиції даної норми вказані ще й такі, як обстановка та спосіб вчинення цього злочину. Тобто, по відношенню до даного протиправного діяння ці ознаки набувають статусу обов’язкових, а не факультативних. Як вказує А. О. Пінаєв, ці ознаки законодавець включає в об’єктивну сторону складу в двох випадках: коли та чи інша ознака суттєво збільшує або зменшує суспільну небезпечність злочину, а також коли введення такої ознаки у склад злочину визначає індивідуальність останнього, дозволяючи відмежовувати його від суміжних злочинів [154, с. 87]. М. В. Шепітько з цього приводу додає, що ці ознаки можуть служити і для відмежування злочинного діяння від незлочинного [237, с. 114].

Отже, для кваліфікації за ст. 384 КК України, давання завідомо неправдивих показань свідком, висновку експертом та перекладу перекладачем може бути вчинене лише у певній обстановці: під час здійснення дізнання, досудового слідства, виконавчого провадження, а також у разі розслідування тимчасової слідчої чи спеціальної комісії Верховної Ради України, або в суді, як вказує В. І. Тютюгін [90, с. 1072]. Визначення того, що таке дізнання, досудове слідство, виконавче провадження, розслідування, яке проводиться вказаними комісіями, та суд міститься у кримінально-процесуальному законодавстві: провадження дізнання та досудового слідства регулюється нормами КПК України, що включені у Розділ ІІІ «Досудове розслідування» (ст. 214-313). Що стосується виконавчого провадження, то його процедура визначається Законом України «Про виконавче провадження» Також сюди можна віднести норми КАС України, ЦПК України, ГПК України, Закону України «Про судову експертизу» та інші нормативно-правові акти. Отже, кваліфікуватися як злочин за ст. 384 КК України, можуть лише ті діяння з надання неправдивих показань свідком, висновку експертом чи перекладу перекладачем, вчинені у зазначених умовах. Інакше вони не є злочинними, тому що не будуть належати до таких, що посягають на порядок здійснення правосуддя.

Необхідно, вказати, що давання завідомо неправдивого показання свідком, висновку експертом чи перекладу перекладачем буде злочином лише за умови попередження про можливість настання відповідальності за ст. 384 КК України. Як зазначає М. В. Шепітько, «факт попередження є не тільки встановленням обов’язку надавати лише правдиву інформацію, а й є обов’язковою рисою, яка вказує на наявність обстановки вчинення злочину» [237, с. 125]. Але в той же час науковець вважає, що окремо попереджати про кримінальну відповідальність за вчинення будь-якого злочину немає жодного сенсу; є необхідність встановлення обов’язку надання правдивих відомостей без попередження про кримінальну відповідальність [237, с. 127]. Ми не можемо з цим погодитися і цілком притримуємося позиції законодавця щодо притягнення до кримінальної відповідальності за надання неправдивих відомостей свідком, експертом, перекладачем згідно із статтями КПК України, ГПК України, КАС України.

Щодо способу вчинення злочину, передбаченого ст. 384 КК України, то тут існують такі точки зору. М. В. Шепітько вказує, що вказані діяння вчиняються за допомогою такого способу, як обман, що виявляється у наданні неправдивої інформації у формі показань, висновку, перекладу [237, с. 94]: інформація надається суб’єктом у формі неправди, причому неправда може бути повною або у вигляді напівправди (завуальовано надається неправдива інформація замість правдивої) [237, с. 84].

Ми не можемо погодитися із таким визначенням способу вчинення злочину, передбаченого ст. 384. На нашу думку, для цього варто звернутися до зарубіжного кримінального законодавства в частині встановлення відповідальності за подібний злочин. Так, у ст. 1 Глави 15 КК Швеції особа притягується до відповідальності за лжесвідчення, якщо вона надає неправдиву інформацію та приховує правду [219]. Те саме зазначається і у ст. 233 КК Республіки Польща. З огляду на визначену вище обов’язкову ознаку об’єктивної сторони, ми вважаємо, що способом вчинення давання завідомо неправдивих показань свідком, висновку експертом чи перекладу перекладачем може бути саме надання неправдивих відомостей чи приховування правди.

Отже, об’єктивна сторона давання неправдивих показань, відповідальність за яке передбачена ст. 384 КК України, визначається наступним чином: злочин, передбачений ст. 384 КК України характеризується лише активною дією, яка полягає у даванні показань свідком, висновку експертом чи здійсненні перекладу перекладачем, які є завідомо неправдиві. Ці протиправні дії можуть бути вчинені лише у певній обстановці, а саме під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою або спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України або в суді. Способом вчинення цього злочину є надання неправдивих відомостей чи приховування правди. Також необхідною умовою кваліфікації таких дій як злочину, передбаченого ст. 384 КК України, є попередження свідка, експерта, перекладача про настання кримінальної відповідальності за надання неправдивих відомостей. Злочин вважається закінченим з моменту підписання протоколу допиту свідка, експертного висновку, фіксації перекладу, незалежно від чого, чи настали негативні наслідки.

Дещо відрізняється об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 385 КК України. Відмова від давання показань виражається у бездіяльності. Тобто, якщо давання неправдивих показань може бути вчинене лише шляхом активної дії, то злочин, передбачений ст. 385 КК України, може бути вчинений лише шляхом бездіяльності. Хоча, на думку Ш. С. Рашковської, відмова свідка від давання показань чи відмова експерта від давання висновку або перекладача від здійснення перекладу є активною дією, в якій знаходить свій безпосередній вираз небажання свідка, експерта чи перекладача давати показання, висновок чи переклад і тим самим сприяти органам слідства, прокуратурі і суду здійснювати їх функції з притягнення до відповідальності винних у вчиненні злочину [167, с. 38]. Але ми не можемо з цим погодитися і вважаємо, що відмова від давання показань, висновку чи перекладу все-таки вчиняється лише шляхом бездіяльності.

Відмова від давання показань свідком, висновку експертом або перекладу перекладачем це їх небажання виконувати покладені на них обов’язки [144, с. 29; 8, с. 28]. Така відмова виявляється у прямій заяві про це свідком, експертом, перекладачем особі, що провадить дізнання, слідчому або судді [134, с. 719]. Тобто, це відкритий прояв небажання виконувати свої обов’язки [138, с. 954]. Ми цілком підтримуємо цю думку дослідників.

Натомість В. І. Тютюгін визначає відмову від виконання дій (обов’язків), зазначених у ч. ст. 385 КК України, як ухилення особи, викликаної як свідок, призначеної експертом або перекладачем, від виконання покладеного на нього процесуального обов’язку за відсутністю поважних причин [90, с. 1075]. На нашу думку таке визначення є невірним, тому що не можна відмову від вчинення будь-чого виражати через поняття ухилення. Ухилення являє собою умисну без поважних причин вчинену бездіяльність, що полягає у неявці свідка, експерта, перекладача у зазначені органи правосуддя [8, с. 28]. І, як зазначає А.М. Бойко, «злісне ухилення свідка, експерта чи перекладача від з’явлення в суд, органи досудового слідства чи органи дізнання, яке не має на меті відмовитися від виконання юридичного обов’язку щодо давання показань чи виконання обов’язків експерта або перекладача, не утворює складу цього злочину і тягне адміністративну відповідальність за ст.ст. 185-3 і 185-4 КАП» [138, с. 954].

Отже, ухилення від давання показань, висновку чи здійснення перекладу не відноситься до кримінально караних діянь. Хоча за ст. 179 КК України 1960 р., до внесення змін Законом України від 8 лютого 1995 р., мала назву «Злісне ухилення свідка, експерта чи перекладача від явки чи відмова від давання показань» і встановлювала покарання не лише за відмову від давання показань, а і з ухилення від явки зазначених осіб до органів правосуддя [8, с. 28]. Зараз така поведінка не вважається настільки суспільно небезпечною, і злочином відповідно до КК України не є.

Відмова від виконання своїх обов’язків може виражатися як в повній, так і в частковій відмові від їх виконання [167, с. 42]. Як зазначають дослідники, цей злочин також є злочином формального складу, тобто для притягнення свідка, експерта або перекладача до кримінальної відповідальності за відмову від давання показань, експертизи чи здійснення перекладу не обов’язковим є настання суспільно небезпечних наслідків. А, отже, злочин, передбачений ст. 385 КК України, вважається закінченим з моменту вчинення цими особами одного із наступних діянь: відмови свідка від давання показань; відмови експерта від виконання обов’язків з надання висновку; відмова перекладача від виконання обов’язків щодо здійснення перекладу [89, с. 1049]. Тобто, сам факт відмови від виконання обов’язків дає склад закінченого злочину.

Щодо способу вчинення вказаного злочину, то для кваліфікації діянь винних осіб за ст. 385 КК України ця ознака значення не має, тобто не є обов’язковою. Хоча зазначимо, що способи (форми) вчинення відмови від давання показань, висновку чи здійснення перекладу можуть бути наступними: відкрита, ясно виражена та категорична заява винного про своє небажання давати показання, проводити експертизу або здійснювати переклад в цілому чи частково, в усній чи письмовій формі; неправдива заява про відсутність інформованості у справі або про неможливість здійснити експертизу чи переклад; замовчування окремих фактів та обставин у показаннях, експертному висновку чи перекладі [89, с. 1050].

Обстановка вчинення злочину, передбаченого ст. 385 КК України, є обов’язковою ознакою для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Обстановка вчинення даного злочину аналогічна до тієї, яка зазначена і для злочину, передбаченого ст. 384 КК України: в суді, під час провадження досудового слідства, розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України чи дізнання.

Таким чином, об’єктивна сторона відмови свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків полягає у бездіяльності. Цей злочин є формальним і є закінченим з моменту вчинення винними особами відмови від здійснення обов’язків. Обстановка вчинення даного злочину є обов’язковою ознакою, і вказівка на неї міститься у диспозиції ч. 1 ст. 385 КК України.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 386 КК України, полягає, виходячи з назви даної норми, у перешкоджанні з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушуванні їх до відмови від давання показань чи висновку. Хоча, з огляду на диспозицію вказаної норми, ця ознака є значно ширшою: даний злочин полягає у перешкоджанні з’явленню свідка, експерта до суду, органів досудового слідства, тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради України чи дізнання, примушуванні їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або у підкупі свідка, експерта з тією самою метою, а також у погрозі вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок.

Це протиправне діяння відрізняється від попередньо розглянутих тим, що тут злочин вчиняється не свідком чи експертом, а по відношенню до них, а також їх близьких родичів з боку інших осіб. Для злочинного діяння, передбаченого ст. 386 КК України, обов’язковою ознакою є саме діяння, а також спосіб та обстановка вчинення таких діянь.

Як зазначають більшість дослідників, об’єктивна сторона цього злочину полягає в активній поведінці винної особи – діях, які можуть здійснюватися у формах, визначених у диспозиції ст. 386 КК України [90, с. 1077]. Шляхом бездіяльності цей злочин вчинений бути не може.

Перешкоджання з’явлення свідка, експерта припускає активну протидію цим особам з’явитися за викликом до судово-слідчих органів, яка здійснюється або шляхом створення різних перешкод для такого з’явлення (відібрання одягу чи необхідних документів, зачинення у приміщенні, відмова у видачі грошей на дорогу тощо), або шляхом психічного впливу на свідомість та волю цих осіб чи їхніх близьких родичів [89, с. 1053], а також шляхом прямої заборони з’явитися на вимогу відповідних органів. Щодо способів вчинення цього злочину, їх перелік у ст. 386 КК України є вичерпним.

Примушування – це такий психічний вплив на свідомість та волю осіб, зазначених у ст. 386 КК України, який спрямований на схиляння їх до відмови від давання показань або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку [139, с. 635]. Способи примушування також визначені у ст. 386 КК України, є вичерпними.

Підкуп свідка чи експерта з метою перешкоджання їх з’явленню або спонукання до відмови від давання або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку визначений у диспозиції ст. 386 КК України як самостійна дія. Сам підкуп може полягати в матеріальній винагороді свідка або експерта особисто або через посередників чи у обіцянці майнових вигод, позбавленні від матеріальних витрат за відмову від давання або за давання завідомо неправдивих показань чи висновку. Але деякі вчені, наприклад, В. І. Тютюгін, зазначають, що підкуп є способом вчинення цього злочину [90, с. 1078]. Але ми не можемо погодитися із цим, тому що у випадку, якщо підкуп є способом вчинення певного діяння, то у диспозиції норми так і зазначається, що певне діяння вчиняється шляхом підкупу. А у ст. 386 підкуп є дією, яка сама по собі складає частину об’єктивної сторони даного протиправного діяння. Тому подібне визначення підкупу як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 386 КК України, вважаємо невірним.

Що стосується погрози вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок, що зазначається у ст. 386, то погроза в даному випадку також вважається деякими дослідниками способом вчинення злочину. Хоча, на нашу думку, так само, як і стосовно підкупу, в даному випадку погроза вчинити зазначені дії – це не спосіб вчинення даного злочину, а самостійна дія, за яку винна особа притягується до кримінальної відповідальності, незалежно від способу, яким був вчинений цей злочин. Але виникає питання: погроза вчинити які саме дії мається на увазі? Очевидно, що законодавець мав на увазі погрозу вчинити вбивство, насильство, знищити майно цих осіб або їх близьких родичів, розголошення відомостей, що їх ганьблять, на що звертають увагу вчені. Хоча з огляду на те, як це викладено у диспозиції ст. 386 КК України, до них може бути віднесено і перешкоджання з’явленню свідка чи експерта, і примушування, і підкуп. Тому, на нашу думку, варто внести деякі зміни у зазначену норму і викласти частину диспозиції ст. 386 КК України щодо погрози таким чином: «…, а також погроза вчинити вбивство, насильство, знищення майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять з метою помсти за раніше дані показання чи висновок…».

Щодо способу вчинення примушування до давання показань чи висновку (а також перекладу), до нього відноситься погроза вбивством, насильством, знищенням майна свідка або експерта чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять. Як вказується в довідковій літературі з кримінального права, перелік форм (способів) вчинення даного злочину, зокрема примушування, є вичерпним. Тому, на нашу думку, при застосуванні погроз при примушуванні свідка чи експерта до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань, дане злочинне діяння додаткової кваліфікації, окрім ст. 386 КК України, не потребує. Ряд вчених (М. І. Мельник, В. І. Тютюгін) вважають, що примушування шляхом погрози вбивством (якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози) утворює ідеальну сукупність злочинів і підлягає кваліфікації за ст. 386 та відповідною частиною ст. 129 КК [90, с. 1078]. Зазначимо, що ідеальна сукупність, згідно із довідковими виданнями, виникає у випадку, коли вчинене особою одне діяння містить два або більше злочинів, які мають різні склади [80, с. 103]. Але ми вважаємо, що в такому випадку, якщо це ідеальна сукупність, непотрібно включати дану ознаку у диспозицію ст. 386 КК України: у випадку необхідності додаткової кваліфікації вчиненого злочину за ст. 129 КК України ми стикаємося із конкуренцією кримінально-правових норм. А так як ст. 386 є спеціальною нормою по відношенню до ст. 129, то застосовувати за правилами конкуренції, потрібно саме ст. 386 КК України. Тому, з огляду на це, ми вважаємо точку зору науковців з приводу необхідності додаткової кваліфікації примушування до давання завідомо неправдивих показань, висновку чи здійснення перекладу шляхом погрози вбивством за ст. 129 КК України не зовсім точною. На наш погляд, при призначенні покарання за вказане діяння достатнім і цілком логічним буде кваліфікація злочину за ст. 386 КК України і призначення відповідного даній нормі покарання.

У випаду, якщо злочинні дії, передбачені ст. 386 КК України, вчиняються в інший спосіб, не вказаний у диспозиції даної норми, то вони кваліфікуються за іншими нормами. Наприклад, якщо примушування до давання завідомо неправдивих або до відмови від давання показань чи висновку вчиняються шляхом умовлянь або залякувань вчинити певні дії, вчинене має кваліфікуватися за ст. 384 або ч. 1 ст. 385 і ч. 4 ст. 27 КК України як підбурювання до вчинення цих злочинів. При вчиненні дій, передбачених ст. 386 КК України, з метою приховати злочин, вчинений іншою особою, вони кваліфікуються за ст. 386 та ч. 1 ст. 396 КК України [89, с. 1053-1054].

Також для протиправного діяння, передбаченого ст. 386 КК України обов’язковою ознакою, як вже зазначалося, є обстановка вчинення вказаних дій. Ця ознака аналогічна до обстановки вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 384-385 КК України. Цей злочин може бути вчинений під час розслідування чи судового розгляду цивільних, адміністративних та кримінальних справ, а також у разі розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальної комісією Верховної Ради України.

Щодо моменту закінчення даного злочину, то він залежить від того, яка з дій, зазначених у ст. 386 КК України, була вчинена. Так, М. І. Мельник зазначає, що примушування до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань чи висновку та перешкоджання з’явленню свідка чи експерта до відповідних органів вважаються закінченими з моменту вчинення дій, які утворюють перешкоджання чи примушування, незалежно від того, чи вдалося винному фактично перешкодити свідку чи експерту з’явитися до органів, визначених у ст. 386, або примусити відмовитися від давання або дати завідомо неправдиві показання чи висновок. При підкупі злочин вважається вчиненим з моменту надання матеріальної винагороди або обіцянки її надати; при погрозі вчинити певні дії – з моменту висловлення відповідної погрози та сприйняття її потерпілим [138, с. 957]. Але інші дослідники визначають момент вчинення злочину дещо простіше: злочин вважається закінченим з моменту здійснення однієї із зазначених у законі дій, незалежно від того, чи вдалося в дійсності досягти бажаного результату внаслідок їх здійснення. За рамки складу злочину виходять дії, що виявляються у фактичній реалізації висловленої винним погрози, і вони підлягають самостійній кваліфікації [89, с. 1052]. Отже, з огляду на це, злочин, передбачений ст. 386 КК України, є злочином формального складу.

Потерпілими від цього злочину можуть бути свідок, потерпілий, експерт, а також близькі родичі цих осіб. Щодо визначення поняття свідка, експерта, перекладача, ми розглянемо дане питання при дослідженні суб’єктивних ознак злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, зокрема суб’єкта вказаних злочинів. Стосовно того, хто є близькі родичі, то, згідно вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, – це батьки, дружина, діти, рідні брати, сестри, дід, баба, онуки. Відомості, що ганьблять потерпілого або близьких йому осіб – дійсні чи вигадані дані про них, їх дії і дії, вчинені щодо них, які потерпілий бажає зберегти в таємниці і розголошення яких, на його думку, скомпрометує або принизить честь і гідність його чи близьких йому осіб. До таких відомостей, зокрема, можуть відноситися дані про інтимні сторони життя, захворювання, неблаговидні вчинки, злочинну діяльність тощо. Погроза розголосити такі відомості - це погроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє ознайомлення з ними небажане для потерпілого (п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» № 12 від 25 грудня 1992 р.) [162].

Але виникає питання щодо встановлення кола потерпілих осіб від цього злочину. У кримінально-правових джерелах лише зазначається, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний позивач або відповідач, спеціаліст, перекладач, понятий та захисник не можуть бути потерпілими від цього злочину [134, с. 722; 89, с. 1052; 90, с. 1077], але не пояснюється чому. І. С. Власов та І. М. Тяжкова взагалі зазначають, що експерти, перекладачі, поняті можуть у більшості випадків бути замінені іншими особами без особливих перешкод і проблем, тому встановлювати кримінальну відповідальність за перешкоджання з’явленню цих осіб або примушування їх до давання завідомо неправдивих чи до відмови від давання висновку чи перекладу непотрібно [22, с. 119].

Ми не можемо цілком підтримати цю думку вчених. Адже ст. 386 КК України передбачає відповідальність за вчинення зазначених у ній дій по відношенню до експерта. А його діяльність є такою самою професійною діяльністю, як і діяльність перекладача як учасника процесу. Тому логічним було б, на нашу думку, включити до числа потерпілих від цього злочину і перекладача. Переклад, як вже було неодноразово зазначено вище, є таким самим важливим джерелом доказів, як і показання свідка чи висновок експерта. Тому перешкоджання з’явленню перекладача чи примушування його здійснити неправильний переклад, підкуп його чи погроза йому теж є суспільно небезпечним діянням і перешкоджає здійсненню правосуддя. Отже, ми пропонуємо внести у назву і у диспозицію статті відповідні зміни по включенню у ст. 386 КК України такої потерпілої особи, як перекладач.

Крім того, вважаємо за необхідне розширити назву ст. 386 КК України у відповідності із диспозицією. Незрозумілою, на нашу думку, є позиція законодавця з приводу того, чому у назву винесена така дія, як примушування до відмови від давання показань чи висновку, а от до давання завідомо неправдивого показання або висновку немає. Доцільним буде, видається, доповнити назву, включивши у неї таку дію, як примушування до давання завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу.

Тому, враховуючи викладене вище, пропонуємо викласти назву ст. 386 КК України у такій редакції: «Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, перекладача, примушування їх до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань, висновку чи перекладу». Вважаємо, що така назва більше відповідатиме змісту даної норми.

Останньою з розглядуваних норм є ст. 387 КК України, яка встановлює відповідальність за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. До обов’язкових ознак, які характеризують об’єктивну сторону даного злочину, відносяться діяння, а також обстановка вчинення цього злочину.

Як зазначається у кримінально-правовій науці та у довідкових джерелах, цей злочин може бути вчинений лише шляхом активних дій, і не може бути вчинений шляхом бездіяльності. Ці дії полягають у розголошенні даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування – повідомленні будь-яким способом (безпосередньо, по телефону, в листі, у пресі, по радіо, телебаченню, інших засобах масової інформації) даних досудового розслідування третім особам (хоча б якійсь одній особі, яка не має права на ознайомлення з ними) без дозволу (всупереч забороні) прокурора, слідчого чи особи, що провадить дізнання або у неналежному обсязі [134, с. 723; 89, с. 1055]. Так само об’єктивна сторона даного злочину розширюється за рахунок того, що ст. 387 КК України зараз встановлює відповідальність ще й за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності. Саме розголошення може бути вчинене будь-яким способом: усно, письмово, надруковано, одній або багатьом особам [173, с. 47; 167, с. 41]. Але, враховуючи відсутність вказівки на спосіб вчинення даного злочину у диспозиції ст. 387, він не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони розголошення даних досудового розслідування.

Стосовно обстановки вчинення протиправного діяння, передбаченого ст. 387 КК України, то у самій диспозиції міститься вказівка на дві обставини: ці дані повинні бути розголошені без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування; особа повинна бути попереджена про обов’язок не розголошувати такі дані. Обов’язковість наявності спеціального попередження про розголошення даних досудового розслідування випливає із ст. 222 КПК України, в якій зазначено, що відомості оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і тільки в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Саме попередження про обов’язок не розголошувати такі дані робиться офіційно і оформлюється у встановленому законом порядку. У випадку, якщо особа не була попереджена про обов’язок не розголошувати такі дані, а також якщо офіційне попередження про заборону їх розголошення не було оформлено у встановленому законом порядку, відповідальність за ч. 1 ст. 387 КК України виключається [86, с. 1048].

Злочин, передбачений ст. 387 КК України, вважається закінченим з того моменту, коли з даними оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування були ознайомлені сторонні особи (хоча б одна з них) [138, с. 959], тобто особи, які не мають права бути ознайомлені з такою інформацією або взагалі не мають ніякого відношення до справи. Таким чином, розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування є злочином формального складу.

Таким чином, дослідивши об’єктивну сторону кожного із злочинів, передбачених ст.ст. 384-387 КК України, ми можемо виділити їх спільні риси: злочини, передбачені ст.ст. 384, 386 та 387 КК України, можуть бути вчинені лише шляхом активних дій; вони є злочинами формального складу і вважаються закінченими з моменту вчинення хоча б однієї дії, зазначеної у диспозиції вказаних норм; обов’язковою ознакою кожного із цих злочинів є обстановка, причому для злочинів, передбачених ст.ст. 384-386 вона є аналогічною.

<< | >>
Источник: АЛЄКСЄЄВА НАТАЛІЯ ЮНІВНА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СВІДКАМИ, ЕКСПЕРТАМИ, ПЕРЕКЛАДАЧАМИ АБО ЩОДО НИХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. 1.1 Поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  4. 1.2 Історія становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  5. 2.1 Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  6. 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  7. 2.3 Суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  8. 2.4 Кваліфікуючі ознаки злочинів поти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  9. 3.1 Санкції за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  10. 3.2 Відмежування злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, від суміжних складів злочинів
  11. ВИСНОВКИ
  12. 2.3. Особливості підстав адміністративної відповідальності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -