<<
>>

2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи

Чітке визначення об’єкта, на який посягає суспільно небезпечне діяння є визначальним під час проведення кримінально-правової кваліфікації фактично вчиненого та надання законної кримінально-правової оцінки такому діянню відповідно до встановлених у чинному КК України норм, що визначають заборонені види поведінки.

О. В. Ус обґрунтовано зазначає, що: «значення об’єкта складу злочину для кримінально-правової оцінки вчиненого діяння полягає в тому, що він: 1) надає можливість з’ясувати склад злочину та підставу кримінально-правової оцінки вчиненого діяння; 2) відображає сутність вчиненого злочину, його суспільну небезпечність; 3) визначає відмежування злочину від інших суміжних злочинів та правопорушень; 4) забезпечує правильну кримінально-правову оцінку вчиненого у разі конкуренції кримінально-правових норм, під час вчинення діяння, пов’язаного з помилкою в об’єкті, предметі та особі потерпілого від злочину» [304, с. 149-150].

У сфері кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи з’ясування ознак об’єкта злочину надає можливість під час вибору кримінально-правової норми з числа тих статей Особливої частини КК України, які складають відповідну систему, обрату ту норму, що найбільш точно визначає шкоду, завдану конкретному порядку суспільних відносин стосовно гарантування реалізації природного права особи на особисту свободу та недоторканність.

При цьому, оскільки позбавлення особистої свободи як родове поняття має наскрізний характер та використовуюється законодавцем у різних розділах Особливої частини КК України, чітке розуміння сутності суспільно небезпечного посягання визначає не лише відмежувальні ознаки між різними складами злочинів, а й дозволяє з’ясувати кримінально-правове значення таких діянь з об’єктивної сторони складу конкретного злочину, його кваліфікуючих ознак тощо.

Зазначимо, що поняття об’єкту злочину не міститься у законодавстві України про кримінальну відповідальність, що зумовлює відсутність єдності позицій в науці кримінального права щодо визначення його змісту та багатогранність поглядів щодо того, на що посягає злочин та яким благам (цінностям, відносинам) завдається або може бути завдана шкода його вчиненням.

З’ясування поняття об’єкта злочину напряму пов’язано із позитивним правовим регулюванням в державі практично в усіх сферах життєдіяльності та залежить від рівня політичного, соціального, економічного розвитку, ступеню інтегрованості держави у міжнародний правовий простір внаслідок інтенсивних глобалізаційних процесів та прагнення окремих держав забезпечити уніфікацію правових систем в межах міждержавних утворень (наприклад, ЄС).

М. С. Таганцев вважав, що кримінально караним визнається діяння, що посягає на юридичну норму в її реальному бутті і заборонене законом під страхом покарання. Це діяння, що посягає на такий охоронюваний нормою інтерес життя, який в даній країні, в даний час визнається настільки істотним, що держава, зважаючи на недостатність інших заходів охорони, погрожує особі, яка його вчиняє, покаранням [268, с. 40]. Таке визначення поняття об’єкта злочину характеризує системні зв’язки між кримінально-правовою охороною та цінністю відповідного порядку суспільних відносин, які в конкретний час та за наявності визначених в законі підстав так би мовити «заслуговують» на кримінально-правовий захист, що означає необхідність кримінально-правової протидії таким діянням.

О. М. Кривуля зазначає, що об’єктом злочину є те, що потерпає від злочинної дії чи бездіяльності або опиняється внаслідок їх вчинення у загрозливому стані [131, с. 75]. У науці кримінального права В. К. Матвійчук об’єктом злочину визнає правовий або суспільний інтерес [152, с. 100].

На думку О. В. Уса: «об’єктом складу злочину є суспільні відносини, на які посягає злочин, яким спричиняється шкода чи створюється реальна загроза спричинення шкоди і які охороняються кримінальним законом» [304, с. 146].

Окремі науковці об’єктом злочину вважаєть і суспільні відносини, і цінності. Так, І. О. Бандурка визначає об’єкт злочину як ті суспільні відносини, цінності, матеріальні та нематеріальні блага, на які посягає злочин, завчаючи певної шкоди, і які охороняються кримінальним законодавством» [15, с.

72]. Є. В. Фесенко визначає об’єкт злочину як «цінність», що охоплює різні об’єкти матеріального світу, у тому числі і власне людину, які мають істотне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому [311, с. 75–78].

В. В. Хейлік, розвиваючи концепцію об’єкта злочину як суспільних відносин зазначає, що: «суспільні відносини не статичні та не унітарні, вони розвиваються та вдосконалюються разом з історичним розвитком і прогресом суспільства. Поступово збільшуючи своє різноманіття, складність та значення, саме суспільство й держава постійно намагаються закріпити та охороняти існуючі суспільні відносини від злочинних посягань. Так, посягання на суспільні відносини, їх злочинна зміна тому й визнається суспільно небезпечним і караним діянням, що порушує встановлені на користь панівного класу суспільні відносини. Саме заради охорони існуючих суспільних відносин видаються кримінально-правові норми, встановлюються кримінально-правові заборони» [325, с. 132]. Проте зазначимо, що наведена точка зору не враховує тих обставин, що встановлені суспільні відносини у тій чи іншій сфері життєдіяльності упорядковані певним чином, зокрема і на користь панівного класу. Це і є той порядок цих суспільних відносин, який, в тому числі, прагнуть оберегти від суспільно небезпечних посягань, а тому він і поставлений під кримінально-правову охорону саме в тому правовому порядку, який встановлюється цим панівним класом.

Згідно наукової позиції О. М. Костенка: «сутність усіх злочинів полягає не в тому, що вони посягають на безпеку суспільства, тобто є суспільно небезпечними, а в тому, що вони є проявом сваволі й посягають на встановлений у суспільстві за допомогою законодавства порядок, необхідний для безпеки громадян. Таким чином, загальним об’єктом будь-якого злочину є не суспільна безпека, а закріплений у законодавстві порядок відносин між людьми, що створює соціальний порядок, який необхідний для забезпечення безпеки людей» [127, с. 61].

Зазначимо, що такий порядок має бути забезпечений конкретно визначеними у правовому регулюванні в різних галузях права шляхами реалізації прав або ж виконання обов’язків суб’єктами, які виконують відповідні зобов’язання або ж бажають реалізувати надані їм права у законний спосіб без порушення прав інших осіб або ж суспільних чи державних інтересів.

Про обов’язкову наявність такого порядку зазначає А. В. Ландіна, яка вважає, що шкода завдається саме порядку існування суспільних відносин, який встановлюється в суспільстві і закріплюється в законодавчих актах [142, с. 278].

Ми підтримуємо таку позицію також з огляду на єдність об’єктивної та суб’єктивної складової у вчиненні злочину. Так, особа, яка вчиняє злочин, своїм усвідомленим та вольовим діянням порушує кримінально-правову заборону, а в контексті злочинів проти особистої свободи та недоторканності фактично в тій чи іншій формі втручається у гарантії права на свободу та особисту недоторканність, що існують не ілюзорно, або ж у якомусь узагальненому вигляді, а мають конкретне втілення у державно-владному велінні шляхом об’єктивізації у нормативно-правових актах, які спрямовані як на упорядкування гарантій таких прав, так і на упорядкування підстав та порядку правомірних обмежень їх дії.

У цьому контексті слушною є позиція В. К. Грищука, який, досліджуючи співвідношення понять «свобода волі» та «необхідність» доходить до висновку, що: «необхідність не пригнічує людину, вона ставить її в таке становище, коли людина повинна вибирати, вирішувати самостійно. Тим самим необхідність виступає об’єктивною передумовою відповідальності людини, суб’єктивною ж передумовою юридичної відповідальності є її свобода волі. Розгляд свободи волі людини поза рамками необхідності породжує свавілля, вседозволеність, волюнтаризм» [73, с. 539].

Таке обґрунтування, на нашу думку, є можливим та доцільним лише у випадку розгляду об’єкта злочину як порядку суспільних відносин, при якому особа завдяки встановленому порядку має певні обмеження у своїх діях (необхідність) та співставляє свою волю на вчинення будь-яких дій із необхідністю спрямовувати свою свободу волі у визначений законодавством порядок задоволення своїх потреб, реалізації законних інтересів тощо.

Зневага особи до встановленої необхідності (обмеження свободи волі конкретним порядком суспільних відносин) та дія поза межами встановленого порядку означає шкоду саме порядку суспільних відносин як необхідної та бажаної поведінки суб’єкта, а не самим суспільним відносинам, тобто певним чином упорядкованим суспільним відносинам.

При цьому усвідомлення необхідності фактично означає усвідомлення порядку суспільних відносин, в який втручається суб’єкт злочину завдяки своїм суспільно небезпечним діям або ж бездіяльністю.

Таким чином, можна констатувати, що без встановлення конкретного порядку суспільних відносин, який дозволений державою, що надає можливість та підстави правомірного обмеження права на свободу, включно із застосуванням примусу щодо обов’язкової праці (примусової), або ж примусового перебування у визначеному місці, неможливо встановити і факт обмеження права на свободу у свавільний спосіб, що і є об’єктом кримінально-правової охорони. У п. 2.1. рішення КСУ від 01.06.2016 року № 2/рп-2016 (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) вказано, що: «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» [259].

Вищенаведене знову ж таки характеризує взаємозв’язок між гарантуванням природних прав людини шляхом запровадження ефективного порядку відповідних суспільних відносин та чіткий порядок обмеження природних прав у законний спосіб.

У розділі 1 роботи нами проаналізовано порядок гарантування, реалізації та обмеження у праві на свободу та особисту недоторканність, при цьому як національне законодавство, так і міжнародні договори, встановлюють порядок дозволеної та забороненої поведінки у цій сфері правового регулювання.

З огляду на наведене, саме за порушення такого порядку в окремих випадках може наставати кримінальна відповідальність, що визначається з урахуванням підстав криміналізації конкретних діянь як злочинів проти особистої свободи.

Крім того, такий же порядок може визначати підстави виключення відповідальності за певних умов, що також є елементом порядку нормативного регулювання суспільних відносин (наприклад, завдання шкоди об’єктам кримінально-правової охорони жертвою торгівлі людьми).

Тому вважаємо найбільш обґрунтованим підхід до визначення об’єкту злочину, за якого загальним об’єктом злочину є встановлений в Україні порядок суспільних відносин, що охороняється законом України про кримінальну відповідальність.

На думку І. І. Чугуникова: «саме особливості родового об’єкта дозволяють провести науково обґрунтовану класифікацію всіх злочинів та відповідних кримінально-правових норм, тобто об’єднати їх в межах конкретних розділів КК, якими закріплена відповідальність за посягання на тотожні або однорідні суспільні відносини» [338, с. 390]. Відповідно до назви розділу ІІІ Особливої частини КК України родовими об’єктами виступають воля, честь та гідність особи.

У науково-практичних коментарях до КК України зазначається, що: «основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого у ст. 146 КК України є воля людини. При цьому волю людини слід розуміти як право ніким не бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством. Право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (статті 19 і 23 Конституції України). як гарантовану можливість реалізації нею таких конституційних прав і свобод як: свобода та особиста недоторканність, право на невтручання у її особисте життя, свобода пересування і вільний вибір місця проживання тощо» [172, с. 351]. Зазначимо, що на нашу думку, таке тлумачення об’єкта ст. 146 КК України виходить за межі встановленої у цій статті кримінально-правової заборони, оскільки, наприклад, приватне життя підлягає кримінально-правовій охороні відповідно до ст. 182 КК України.

Вважаємо, що особисту свободу та недоторканність (волю у розумінні статей розділу ІІІ Особливої частини КК України) слід визначати через впорядкований стан гарантування її забезпечення та реалізації в позитивному нормативному регулюванні, оскільки будучи природним правом людини, таке право може підлягати правомірному обмеженню, що також означає наявність упорядкованості таких суспільних відносин. До прикладу, як зазначає А. О. Побережник: «під гарантіями забезпечення права на свободу та особисту недоторканність в кримінальному провадженні слід розуміти правові засоби, які закріплені в нормах права, носять загальний та постійний характер, і мають предметом свого впливу процесуальну діяльність, що забезпечує реалізацію, охорону та захист фізичної, духовної, психічної недоторканності особи, її індивідуальної свободи, свободи дій та особистої безпеки від незаконних посягань» [213, с. 4].

Таким чином, визначення у законодавстві гарантій дотримання природного права органами державної влади, а також регламентація процедури правомірного обмеження такого права, що не тягне за собою юридичної відповідальності, в тому числі і кримінальної, визначає порядки таких суспільних відносин між державою та особою, а також особами між собою.

І. І. Качала вважає, що усі злочини, передбачені III розділом Особливої частини КК, своїми родовими та безпосередніми об’єктами мають волю, честь та гідність особи [111, с. 250]. Проте важко погодитись із такою позицією з огляду на те, що воля виступає видовим об’єктом в межах родового об’єкта, а відсутність відповідальності за окремі посягання на честь і гідність особи свідчить про суперечливе визначення назви розділу ІІІ Особливої частини КК України. Також С. Г. Лісняк вважає, що: «системність та взаємообумовленість конституційних прав і свобод людини свідчить на користь того, що будь-яке злочинне посягання на волю особи одночасно принижує її честь або гідність» [147, с. 225].

Слід погодитись із такою позицією, проте в аспекті визначення об’єкту кримінально-правової охорони для статей розділу ІІІ Особливої частини КК України факт приниження честі та гідності не має кримінально-правового значення. Як зазначає В.О. Навроцький: «кожен злочин характеризується величезною кількістю фактичних ознак, серед них є як ознаки, що мають кримінально-правове значення (оскільки відповідають ознакам, названим у статті кримінального закону), так і ознаки, що жодним чином не враховуються при вирішенні кримінально-правових питань» [163, c. 48].

Отже, наявні статті розділу ІІІ Особливої частини КК України мають своїм родовим об’єктом порядок суспільних відносин, що забезпечують особисту свободу та недоторканність. А. С. Політова вважає основним безпосереднім об’єктом злочинів проти свободи особи суспільні відносини у сфері забезпечення конституційного права людини на свободу та особисту недоторканність [216, с. 10].

Слід зазначити, що КСУ у рішенні від 01.06.2016 року № 2рп-2016 надав визначення права на свободу та вказав, що: «серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, яківстановлюються Конституцією та законами України» [259].

Проте, з огляду на визначення об’єкту злочину як порядку суспільних відносин, на нашу думку, основним безпосереднім об’єктом злочинів проти свободи особи є саме порядок суспільних відносин, що забезпечують особисту свободу та недоторканність.

За класифікацією безпосередніх об’єктів такі злочини поділяються на: 1) види незаконного позбавлення/обмеження особистої свободи та недоторканності (волі) (ст. 146-148, 151 КК); 2) види позбавлення особистої свободи та недоторканності або ж її обмеження, поєднані з експлуатацією людини (ст. 149) або ж вчинені шляхом експлуатації (статті 150, 150-1 КК). При цьому складів злочинів, основним безпосереднім об’єктом яких може бути честь або ж гідність особи, статті розділу ІІІ Особливої частини КК України не містять. Ю. В. Баулін виокремлює такий поділ злочинів проти особистої волі: 1) посягання на свободу вибору особою місця свого перебування; 2) посягання на свободу вільного стану людини; 3) посягання на свободу особи здійснювати вчинки за своєю волею. Основним безпосереднім об’єктом цих посягань є саме особиста воля [18, с. 23].

О. В. Тихонова зазначає, що: «поняття об’єкта кримінально-правової охорони є первинним щодо поняття «об’єкт злочину», адже насамперед кримінальний закон бере під свою охорону відповідні відносини, і лише згодом вони перетворюються на об’єкт злочину (у випадку злочинного посягання на них), або можуть не стати ним узагалі (у випадку їх порушення діяннями з боку неосудних або малолітніх), але все ж таки перебувають під охороною кримінального закону. Не будь-який інтерес, який перебуває під охороною, стає об’єктом злочину» [272, с. 249]. Ми погоджуємося із такою точкою зору з певними застереженнями. Так, наприклад, в ЄДРСР відсутні вироки за статтями 148, 151 КК України.

Таким чином, можемо констатувати, що порядок суспільних відносин, щодо підстав та процедури поміщення особи в психіатричний заклад, а також підміни дитини, не став на сьогодні об’єктом злочину на практиці застосування кримінального закону, натомість як спеціальні види незаконного позбавлення волі є об’єктами кримінально-правової охорони.

Переходячи до розгляду характеристик безпосередніх об’єктів злочинів проти особистої свободи особи наголосимо, що Т. Н. Ануфрієва визначає об’єктом незаконного позбавлення волі суспільні відносини, що охороняють свободу особи. Додатковим об’єктом може виступати життя та здоров’я людини [12, c. 102]. Разом із тим, з огляду на визначення нами поняття незаконне позбавлення особистої свободи ми вважаємо безпосереднім об’єктом складу злочину, передбаченого у ст. 146 КК України порядок суспільних відносин, що забезпечує гарантування та реалізацію особистої свободи та недоторканності в аспекті свободи безперешкодного та вільного пересування, або ж перебування у певному місці.

Щодо безпосереднього об’єкта викрадення людини Т. Н. Ануфрієва визначає об’єкт викрадення людини як суспільні відносини у сфері охорони свободи людини [12, c. 97]. Враховуючи порядок суспільних відносин, що забезпечує гарантування та реалізацію особистої свободи та недоторканності, на нашу думку об’єкт викрадення слід розглядати як порядок суспільних відносин, що забезпечує гарантування та реалізацію особистої свободи та недоторканності в аспекті свободи пересування, вільного вибору місця перебування.

В контесті складів злочинів, вміщених до розділу ІІІ Особливої частини КК України у юридичній літературі неодноразово висловлювалася позиція щодо невіднесення складу злочину, передбаченого у ст. 147 КК України до злочинів проти волі особи. Так, на думку О. О. Володіної: «єдиний злочинний умисел захоплення заручників як злочин посягає перш за все на громадську безпеку. Хоча цей злочин неможливо вчинити, не обмеживши свободу конкретної людини, однак основна його небезпека в тому, що він завдає шкоди життєво важливим інтересам усього суспільства, невизначено великому колу осіб» [65, с. 175]. Також С. А. Черних вважає, що: «захоплення заручників слід відносити до злочинів терористичного характеру, та наводить обґрунтування, що у КК РФ такий склад злочину вміщено до розділу «Злочини проти громадської безпеки», а не злочини проти волі особи» [334, с. 150].

Варто погодитися із такою позицією також з огляду на те, що особа, чию волю обмежили при захопленні як заручника, або ж утриманні у такому становищі не є адресатом вимог суб’єкта злочину, а виступає швидше «засобом» досягнення злочинної цілі, яку в змозі реалізувати будь-які інші особи, окрім потерпілого, підтримуємо позицію щодо необхідності віднесення такого злочину за основним об’єктом до злочинів проти громадської безпеки.

Тому за спрямованістю умислу цей злочин варто було б віднести до злочинів проти громадської безпеки. Водночас, додатковим об’єктом злочину, передбаченого у ст. 147 КК України є особиста свобода, що підтверджує і судова практика. Так, згідно вироку Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06.04.2017 року суд вказав щодо кваліфікації за ч. 1 ст. 147 КК України, що захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст. 146 КК України, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати альтернативний характер – спонукати родичів затриманого до вчинення будь-якої дії – вимагання передачи грошей, вчинення чи невчинення вказаних дій родичами вимоги є умовою звільнення заручника [40]. Таким чином можемо визначити особисту свободу як додатковий безпосередній об’єкт складу злочину «захоплення заручників», що посягає на встановлений порядок суспільних відносин, які забезпечують гарантування та реалізацію особистої свободи та недоторканності як природного права в аспекті свободи пересування, вільного вибору місця перебування. Обов’язкова ознака у вигляді спеціальної мети відноситься до суб’єктивної сторони складу злочину та водночас виступає тією відмінною ознакою, за якою законодавцем проведена диференціація кримінальної відповідальності.

Безпосереднім об’єктом складу злочину «підміна дитини» М. І. Хавронюк та М. І. Мельник визначають особисту волю дитини та сім’ю як блага, що охороняються Конституцією України [172, с. 357]. Таким чином, об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 148 КК України можемо визначити як обмеження особистої свободи та недоторканності в частині вільного вибору місця перебування, визначення якого в силу спеціальних ознак потерпілого – немовля, належить батькам такої дитини.

У юридичній літературі зазначається, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є честь і гідність особи, а також – крім випадків, коли угода, об’єктом якої є людина, укладається за згодою цієї ж особи, – воля особи [172, с. 359]. К. М. Іскров до безпосереднього об’єкта злочину «торгівля людьми» відносить людину, її свободу [107, с. 115]. Ми вважаємо, що злочин, який полягає у торгівлі людьми посягає на порядок суспільних відносин, що забезпечує реалізацію особистої свободи та недоторканності щодо вільного стану особи та свободи у здійсненні дій/бездіяльності.

Д. О. Калмиков під об’єктом злочину, передбаченого ст. 150 КК України пропонує розуміти волю дитини як можливість вчиняти будь-які дії або утримуватися від них, не порушуючи цією поведінкою прав, свобод і законних інтересів фізичних або юридичних осіб, суспільства або держави [108]; К. В. Джгун та О. Б. Максименко наголошують, що: «об’єктом злочину передбаченого ст. 150-1 КК України виступають суспільні відносини у сфері забезпечення здоров’я, фізичного та морального розвитку, освітнього рівня дитини та ін. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є воля, честь і гідність дитини, а додатковим факультативним об’єктом можуть бути фізичне і психічне здоров’я дитини» [83, с. 29]. На нашу думку, безпосередніми об’єктами злочинів, передбачених у ст. 150, 150-1 КК України є порядок суспільних відносин, що забезпечує гарантування та реалізацію особистої свободи та недоторканності щодо свободи свободи особи здійснювати дії за своєю волею.

Щодо об’єкту злочину, передбаченого у ст. 151 КК України А. В. Андрушко визначає його як свободу, честь та гідність особу в їх сукупності [6, с. 174]. Стосовно об’єкту злочину, передбаченого у ст. 151 КК України таким слід визнавати порядок суспільних відносин, що забезпечує особисту свободу та недоторканність в частині вільного стану особи та вибору місця перебування.

Визначення об’єкта конкретного злочину дозволяє встановити його належність до того чи іншого родового, а в межах родового і до видового об’єкту залежно від охоронюваного порядку суспільних відносин. Саме з цих підстав незаконне затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою віднесено до злочинів проти правосуддя, хоча і результатом криміналізованих у цій статті Особливої частини КК України дій є протиправне обмеження особистої свободи.

Проте, оскільки такі діяння можуть бути вчинені виключно спеціальними суб’єктами в межах здійснюваного кримінального провадження та у зв’язку із його розглядом на всіх етапах, погоджуємося із думкою Ю. І. Гуменюка, який щодо ст. 371 КК України зазначає, що: «основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину виступають суспільні відносини у сфері правосуддя, з приводу забезпечення реалізації правоохоронними органами та судом своїх повноважень при застосуванні таких заходів забезпечення кримінального провадження, як затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою» [75, с. 103].

З цих же підстав притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК України), недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого на захист, вчинене слідчим, прокурором або суддею, які призвели до засудження невинної у вчиненні кримінального правопорушення особи (ч. 2 ст. 374 КК України) хоч і мають своїм наслідком обмеження особистої свободи особи, виходячи із вчинення таких дій у кримінальному провадженні спеціальними суб’єктами останнього, такі злочини посягають перш за все на інтереси правосуддя.

У злочинах проти особистої свободи особи обов’язковою ознакою об’єкта є потерпілий, якому завдається шкода відповідним посяганням. Законодавство України про кримінальну відповідальність не містить легального визначення поняття «потерпілий», хоча відповідне визначення міститься у кримінальному процесуальному законодавстві. Так, згідно положень ч. 1 ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

М. В. Сенаторов зазначає, що «потерпілий від злочину – це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої» [262, с. 203]. Є. В. Фесенко вважає, що потерпілим від злочину може бути окрема людина, дві або більше особи, громадські об’єднання, населення адміністративно-територіальних одиниць, державні органи, держава і суспільство в цілому [311, с. 76]. С. В. Анощенкова з-поміж загальних ознак потерпілого виокремлює такі: фізична природа потерпілого; сутнісна (соціально-право­ва) ознака потерпілого; характер шкоди, що заподіюється потерпіло­му, її реальність чи потенційність; юридичний факт, з яким пов’язана поява потерпілого; ставлення потерпілого до спричиненої йому шко­ди [10, c. 64].

І. І. Качала зазначає, що: «потерпілими від цих злочинів є, зокрема, будь-яка людина, крім особи, що має міжнародний захист (ст. 146 КК), заручник або якась інша особа, котра постраждала під час захоплення чи тримання особи як заручника (ст. 147 КК), психічно здорова особа (ст. 151 КК)» [111, с. 250].

Щодо окремих злочинів проти волі особи поняття та ознаки потерпілого визначають як міжнародні договори, так і спеціальні національні законодавчі акти. Так, у п. «е» ст. 4 Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми» визначено поняття потерпілого від таких суспільно небезпечних діянь. Зокрема вказано, що поняття «жертва» означає будь-яку фізичну особу, що є об’єктом торгівлі людьми [122]. Також у ст. 1 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» особа, яка постраждала від торгівлі людьми, – будь-яка фізична особа, яка стала об’єктом торгівлі людьми і визнана такою відповідно до положень цього Закону [239]. Визначення поняття та ознак потерпілого у ст. 147 КК України вміщено у ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників, згідно якої будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу й погрожує вбити, завдати пошкодження або продовжувати утримувати іншу особу (далі називається «заручник») для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну міжурядову організацію, будь-яку фізичну, юридичну особу або групу осіб, – здійснити чи утриматись від здійснення будь-якого акту як прямої, так іопосередкованої умови для звільнення заручника, вчиняє, відповідно до змісту цієї Конвенції, злочин захоплення заручників. [156].

І. О. Романчук наголошує, що потерпілим від злочину, передбаченого ст. 148 КК України, може бути лише: (а) фізична особа, в першу чергу, дитина; (б) дитина, що використовувалася для підміни; (в) близькі родичі дітей (батьки, дід, баба, сестра, брат та ін.). Дитиною є людська істота у віці до вісімнадця­ти років [260, с. 218]. У науково-практичному коментарі до КК України зазначено, що потерпілим від цього злочину може бути немовля – особа, ідентифікувати яку за її інди­відуальними ознаками батьки чи інші законні представники не в змозі з різноманітних причин, причому дитина є чужою для винного [172, c. 357].

В. А. Козак визначає потерпілого від злочину, передбаченого у ст. 150-1 КК України як лише малолітню особу. Відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦК України, ч. 2 ст. 6 СК України особа вважаєтьсямалолітньою у віці до 14 років. Стать потерпілого, його стан здоров’я, рівень інтелектуального розвитку значення для кваліфікації не має. При цьому за ч. 1 ст. 150-1 КК потерпілою може бути лише своя, а за частинами 2, 3 – як своя, так і чужа щодо суб’єкта злочину малолітня дитина [118, с. 172]. Потерпілим від злочину, передбаченого ст. 151 КК України є психічно здорова особа.

Отже, система кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності особи харакретизується обов’язковою наявністю потерпілого, поняття якого щодо окремих із таких злочинів чітко визначається у міжнародних договорах, а в інших випадках ознаки потерпілого виливають із особливостей диспозиції статті кримінального закону.

Водночас вважаємо, що визначення поняття окремих видів потерпілих у міжнародних договорах (наприклад, жертва торгівлі людьми для ст. 149 КК України) та встановлення зобов’язань щодо кваліфікації окремих діянь такого потерпілого (зокрема, вимога імплементації положень щодо звільнення від покарання потерпілого за вчинення діянь, які підпадають під ознаки злочинів під час експлуатації, якшо буде встановлено, що такі суспільно небезпечні діяння вчинено внаслідок примушування суб’єкта злочину) актуалізує дискусійне питання у науці кримінального права, що пов’язане із необхідністю визначення поняття потерпілий у Загальній частині КК України.

Ми підтримуємо наукову позицію щодо того, що поняття «потерпілий» у кримінальному законодавстві та у кримінальному процесуальному законодавстві має бути однаковим. При цьому, оскільки ст. 55 КПК визначає відповідне поняття, до Загальної частини КК України слід внести відповідні доповнення щодо визначення поняття «потерпілий». Оскільки таке поняття повинно узагальнювати ознаки потерпілого щодо всіх злочинів, передбачених в кримінальному законі України, вважаємо, що вирішення цього проблемного питання має стати предметом подальших наукових досліджень.

Разом з тим, варто звернути увагу на ту обставину, що характер посягання, визначений у ст. 149 КК України та складність з’ясування наявності або ж відсутності у жертви відповідного злочину прав на отримання статусу потерпілого зумовило прийняття у Конвенції про заходи щодо протидії торгівлі людьми спеціального механізму підтвердження статусу потерпілого від відповідного злочину, що передбачає спеціальну перевірку для з’ясування можливості надання такого статусу конкретній особі. З точки зору національного права така вимога міститься у ст. 1 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» [239], зокрема встановлено, що процедура встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, – це комплекс заходів, під час яких уповноважена особа на підставі отриманої інформації та її аналізу порівнює елементи вчиненого щодо особи діяння з визначенням торгівлі людьми, оцінює ймовірність вчинення щодо особи такого діяння та робить висновок, що така особа є особою, яка постраждала від торгівлі людьми. У ст. 15 вказаного Закону визначена процедура встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми. Так, обов’язковою складовою процедури встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, є проведення місцевою державною адміністрацією співбесіди з особою або ж за неможливості її проведення встановлення статусу такої особи проводиться на підставі інших даних.

Згідно положень ч. 6 ст. 15 вказаного Закону для позбавлення особи, яка постраждала від торгівлі людьми, відповідного статусу необхідно з’ясувати, що рішення про встановлення або продовження строку дії статусу спиралося на подані завідомо неправдиві відомості або недійсні документи, що мали істотне значення для прийняття рішення. Особи, які подали такі відомості або документи, можуть бути притягнені до відповідальності згідно із законодавством [239]. Отже, отримання допомоги від держави потерпілим від торгівлі людьми передбачає окрему процедуру встановлення їй статусу «жертви злочину», при цьому надання або ж відмова у наданні такого статусу, очевидно, буде мати і кримінально-правове значення для визнання такої особи потерпілою згідно положень ст. 55 КПК.

При цьому необхідно враховувати, що торгівля людьми вчиняється з використанням обману, шантажу або уразливого стану потерпілого. Згідно примітки 2 до ст. 149 КК України під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин. У випадку вчинення торгівлі людьми з використанням уразливого стану потерпілого ознаки його наявності при визнанні жертвою такого злочину також мають бути наявними.

Таким чином, безпосереднім об’єктом злочинів проти особистої свободи та недоторканності слід визначити порядок суспільних відносин, що забезпечує гарантії особистої свободи та недоторканності особи щодо свободи вільного стану людини, вільного пересування та вибору місця свого перебування та свободи особи здійснювати дії за своєю волею.

Враховуючи наведене пропонуємо змінити назву розділу ІІІ Особливої частини КК України шляхом заміни слова «воля» на слова «особиста свобода та недоторканність», оскільки за характером суспільно небезпечних посягань у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України шкода завдається окремій складовій свободи людини в частині особистої свободи та недоторканності.

<< | >>
Источник: НАУМОВА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ (ЗА СТАТТЯМИ РОЗДІЛУ ІІІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ). ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ –2017. 2017

Еще по теме 2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи:

  1. 3.3. Роль віктимологічних та ситуаційних чинників у механізмі злочинної поведінки особи та формуванні рішення про вчинення злочину на релігійному ґрунті
  2. Кримінологічний та кримінально-правовий аспекти визначення поняття особи злочинця, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті
  3. Поняття та зміст мотиву релігійної ненависті або ворожнечі як особистішої мотивації злочинних дій
  4. Заходи загальносоціального, спеціально-кримінологічного та індивідуального запобігання злочинності на релігійному ґрунті
  5. 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  6. 3.2 Відмежування злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, від суміжних складів злочинів
  7. 2.4 Кримінально-правова характеристика злочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу
  8. 1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права
  9. 1.2 Міжнародно-правові зобов’язання держави щодо криміналізації посягань на волю особи
  10. 1.3 Система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи в Україні
  11. 2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи
  12. 2.2. Ознаки об’єктивної сторони складів злочинів, що посягають на волю особи
  13. 2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи
  14. 2.4. Ознаки суб’єктивної сторони складів злочинів, що посягають на волю особи
  15. 2.5 Кваліфікуючі ознаки злочинів, що посягають на волю особи
  16. 2.1 Об’єктивні ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)
  17. 1.4. Місце адміністративно-деліктних норм в системі адміністративного права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -