<<
>>

1.2 Міжнародно-правові зобов’язання держави щодо криміналізації посягань на волю особи

Право на свободу, складовою якого є воля людини, належить до невід’ємних прав, що гарантуються та охороняються державою. При цьому, це право визнано одним із основоположних у багатьох міжнародних актах, що визначає необхідність встановлення відповідності кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у статтях КК України тим вимогам, які висуваються у міжнародних договорах щодо протидії різним формам суспільно небезпечних посягань на волю особи.

Варто зазначити, що на сьогодні світовим співтовариством прийнято низку декларацій, конвенцій та протоколів, спрямованих на уніфіковане розуміння різними державами змісту права на свободу та особисту недоторканність людини, засобів його охорони, що складають собою стандарти забезпечення та реалізації цього права незалежно від юрисдикції держав, окремих спірних територій тощо.

Аналіз засобів, що забезпечують кримінально-правову протидію злочинам проти особистої свободи особи у нормах Особливої частини КК України вказує на те, що таку протидію забезпечують окремі статті розділу ІІІ Особливої частини КК України «Злочини проти волі, честі та гідності особи». Зокрема до них слід віднести статті 146–151 КК України, що утворюють систему кримінально-правової охорони волі особи.

Водночас, кримінально-правова охорона волі особи здійснюється і на міжнародному рівні шляхом закріплення у різноманітних міжнародних актах (конвенціях, протоколах тощо) вимог до криміналізації у національних правових системах тих чи інших суспільно небезпечних діянь. При цьому згідно вимог ч. 5 ст. 3 КК України закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано ВРУ.

Таким чином, можемо констатувати, що у статтях Особливої частини КК України, що утворюють систему кримінально-правової охорони волі особи, мають бути враховані міжнародно-правові вимоги, що містяться у міжнародних договорах, ратифікованих ВРУ.

У зв’язку із наведеним, з метою аналізу повноти кримінально-правової охорони волі особи необхідно визначити міжнародні зобов’язання держави у сфері криміналізації окремих суспільно небезпечних діянь, що посягають на волю особи та дослідити відповідність національної системи кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи таким міжнародним зобов’язанням.

Перш за все слід зазначити, що гармонізація законодавства України про кримінальну відповідальність в частині кримінально-правової охорони волі особи із міжнародним договорами є одним із першочергових завдань на сьогодні, що знайшло своє втілення в законодавчих актах. Так, зокрема, в різних аспектах такі завдання визначені в статтях розділу ІІІ «Юстиція, Свобода та Безпека» Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27 червня 2014 року (ратифікована ВРУ 16 вересня 2014 року) [278].

У науці кримінального права це питання також визначене як одне із найбільш пріоритетних напрямів розвитку. Зокрема, Є. Фесенко визначає дослідження міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, з метою імплементації норм цих актів у КК України, як один із обов’язкових напрямів наукових досліджень [312, с. 69]. Крім цього, науковці В. Тацій, В. Борисов та В. Тютюгін наголошують, що: «одним із ключових напрямів розвитку кримінального права є розробка теорії гармонізації національного кримінального права із кримінальним правом країн Європи та теорії імплементації норм про кримінальну відповідальність, що містяться в чинних для України міжнародних договорах» [270, с. 13].

Основними міжнародно-правовими актами, що ратифіковані Верховною Радою України та визначають стандарти у сфері охорони права на особисту свободу особи, в тому числі і кримінально-правовими засобами, є такі: 1) Конвенція про рабство від 25 вересня1926 року із змінами, внесеними Протоколом від 7 грудня 1953 року [123]; 2) Додаткова Конвенція про ліквідацію рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 року [86]; 3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 19 жовтня 1973 року [158]; 4) Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 від 28 червня 1930 року [124]; 5) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року [120]; 6) Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року [121]; 7) Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року [247]; 8) Конвенція Ради Європи 2005 року про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 року [122]; 9) Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, схвалена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 34/146 від 17 грудня 1979 року [156]; 10) Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 20 грудня 2006 року [157] та інші.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються вони у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами [245]. Слід зазначити, що стосовно встановлення кримінальної відповідальності за окремі види суспільно небезпечних діянь взаємозв’язок норм національного та міжнародного права полягає в тому, що відповідальність настає лише за статтями Особливої частини КК України і тому норми міжнародних договорів, присвячені забезпеченню кримінально-правової охорони волі особи, потребують включенню до КК України.

Вважаємо обґрунтованою позицію О. М. Броневицької про те, що: «міжнародні договори кримінально-правового характеру мають насамперед координуючий характер, є взірцем, за яким «вивіряється» національне законодавство на предмет його відповідності міжнародним стандартам; їх метою є сприяння зближенню національних кримінальних законів у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру та міжнародними злочинами, а головне завдання цих договорів – сформулювати найточнішу модель складу злочину, з врахуванням якої в національному законодавстві буде проведено імплементацію» [26, с. 16].

В. М. Попович, досліджуючи методологічні засади імплементації норм міжнародного кримінального права в законодавство України визначає необхідність по кожній запозиченій нормі, що пропонується до включення в КК України з’ясовувати такі питання: «1) наскільки необхідною, а в плані вимог окремих норм Конституції України та всесвітньо визнаних принципів теорії права і можливою, доцільною і навіть припустимою є імплементація тих чи інших норм міжнародного кримінального права в законодавство України; 2) якими є необхідність, припустимість і правові межі імплементації тих чи інших норм іноземного права у вітчизняну правову систему; 3) які соціальні та правові досягнення, або загрози в плані звуження, скасування і захисту прав і свобод українських громадян, можуть виникнути після запозичення відповідних норм; 4) як це вплине на суверенітет і незалежність держави, на забезпечення прав і свобод громадян та безпеку держави» [217, с.

231–232].

Зазначимо, що на сьогодні законодавство України про кримінальну відповідальність в частині криміналізації злочинів, що посягають на волю особи, не в повній мірі відповідає вимогам міжнародних договорів. Так, наприклад, диспозиція ст. 147 КК України «Захоплення заручників» в цілому враховує положення ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 року, відповідно до якої «будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу й погрожує вбити, завдати пошкодження або продовжувати утримувати іншу особу («заручник») для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну міжурядову організацію, будь-яку фізичну, юридичну особу або групу осіб, – здійснити чи утриматись від здійснення будь-якого акту як прямої, так і опосередкованої умови для звільнення заручника, вчиняє, відповідно до змісту цієї Конвенції, злочин захоплення заручників» [156]. Водночас необхідно зауважити, що у ст. 147 КК України відсутня вказівка на такий вид третьої сторони як міжнародна міжурядова організація.

Основні проблемні питання, пов’язані із гармонізацією норм Особливої частини КК України у сфері забезпечення кримінально-правової охорони волі особи виникають із необхідності належної диференціації кримінальної відповідальності. До прикладу, зокрема, відповідно до ст. 19 Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 року (Криміналізація користування послугами жертви): «кожна сторона розглядає питання про вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання згідно з її національним законодавством злочинами користування послугами, які є предметом експлуатації та які згадуються в пункті «а» статті 4 цієї Конвенції, коли було відомо, що ця особа є жертвою торгівлі людьми» [122].

При цьому згідно ст. 4 цієї Конвенції «торгівля людьми» означає найм, перевезення, передачу, приховування або одержання осіб шляхом погрози або застосування сили чи інших форм примусу, насильницького викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою або безпорадним станом або наданням чи отриманням плати чи вигоди для досягнення згоди особи, яка має владу над іншою особою, для експлуатації.

Експлуатація включає в себе, принаймні, експлуатацію проституції інших осіб чи інші форми сексуальної експлуатації, примусову працю чи послуги, рабство чи подібну до рабства практику, поневолення або вилучення органів.

Аналіз ст. 149 КК України дає можливість зробити висновок про те, що криміналізація діянь, пов’язаних із торгівлею людьми з метою експлуатації проведена завдяки визначенню поняття експлуатація у примітці 1 до ст. 149 КК України. Проте, диспозиція ст. 149 КК України у чинній редакції не включає в себе питання криміналізації діянь, які полягають у користуванні послугами жертви і у цій частині закон України про кримінальну відповідальність потребує гармонізації із положеннями Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 року.

Окрім цього, у ст. 20 цієї Конвенції встановлено вимоги до криміналізації діянь стосовно проїзних документів або документів, що посвідчують особу, зокрема: «Кожна Сторона вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами таких діянь, якщо вони вчинені умисно й для сприяння торгівлі людьми: a) підробки проїзного документа або документа, що посвідчує особу; b) придбання або надання такого документа; c) утримання, відбирання, переховування, пошкодження та знищення проїзного документа або документа, що посвідчує особу, який належить іншій особі [122].

На нашу думку, такі дії саме з метою сприяння торгівлі людьми повинні бути враховані у ст. 149 КК України на виконання міжнародного договору. При цьому наявність загальної статті щодо службового підроблення (ст. 366 КК України) та відповідальності в загальній нормі щодо викрадення паспорту або іншого документа (ст. 357 КК України) не усуває зазначене проблемне питання.

Щодо кваліфікації дій, пов’язаних із наданням підроблених документів для цілей торгівлі людьми та визначення підстав для кваліфікації таких дій за ст. 366 КК України слід звернути увагу на обов’язковий для правозастосування висновок судової палати у кримінальних справах ВСУ, викладений у постанові від 20.06.2013 року у справі № 5-18кс13.

Так: «шкода охоронюваним законом інтересам заподіюється, як правило, не самим по собі підробленням офіційних документів, а внаслідок використання їх. Використання підроблених офіційних документів не є конструктивною ознакою службового підроблення, тому визначення (встановлення) причинного зв'язку між службовим підробленням та тяжкими наслідками залежить від того, ким саме – іншою особою чи самим підробником, в якому значенні, з якою метою використовуються ці документи. Якщо підроблені офіційні документи використовує особа, що їх підробила, як засіб (спосіб, умови) скоєння іншого злочину, у часі підробила їх раніше, усвідомлює, як правило, що підроблення документів є етапом (частиною) злочинної поведінки чи необхідною дією для скоєння іншого посягання, внаслідок чого буде досягнуто кінцевої мети всієї злочинної поведінки, то таке службове підроблення не може (не повинно) кваліфікуватись як таке, що спричинило тяжкі наслідки» [221].

Таким чином, використання підроблених документів службової особою для вчинення торгівлі людьми у будь-якому випадку підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 366 КК та ст. 149 КК, а спеціальний вид підроблення документів для торгівлі людьми самостійної кваліфікації не отримує. Окрім цього варто зазначити, що службові особи юридичних осіб приватного права не підпадають під визначення суб’єкта злочину у ст. 366 КК України, а можуть визнаватися суб’єктом злочину, передбаченого ст. 357 КК України. Щоправда, за ч. 3 ст. 357 КК України можуть бути кваліфіковані лише дії, пов’язані із утриманням потерпілого (наприклад, від торгівлі людьми) без документів внаслідок відібрання або викрадення паспорта або іншого важливого особистого документу, що посвідчує особу. Слід зазначити, що згідно висновку, викладеного у Постанові судової палати у кримінальних справах ВСУ від 20.06.2011 року, справа № 8-кс11: «Іншими важливими особистими документами, які можуть бути предметом злочину, передбаченого частиною третьою статті 357 КК України, є документи, які засвідчують важливі факти й події в житті людини, втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів та потребує значних зусиль для їх поновлення. При цьому поняття важливості документа для певної людини є оціночним і підлягає встановленню в кожній конкретній кримінальній справі за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України» [220].

Оскільки сприяння торгівлі людьми, пов’язаної з переміщенням потерпілого до іншої місцевості (держави) може здійснюватися шляхом незаконної видачі посвідчення особи, дії по сприянню незаконному проїзду мають отримувати належну кримінально-правову оцінку. При цьому, слід зазначити, що кваліфікація використання підробних документів, або ж викрадення документів, що посвідчують особу у жертви торгівлі людьми отримують кримінально-правову оцінку шляхом кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 149 та 357 або 366 КК України.

Частина із вищезазначених міжнародних договорів містять загальні положення щодо необхідності законодавчого закріплення заборони рабства, звичаїв, подібних до рабства, підневільного стану тощо. Окремої уваги заслуговують положення ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Заборона рабства і примусової праці), яка передбачає наявність контрольного механізму за дотриманням прав людини у вигляді функціонування ЄСПЛ. Як зазначено в рішенні ЄСПЛ у справі «Сільяден проти Франції»: «дотримання цієї статті (ст. 4 Конвенції) означає не стільки обов’язок з боку держави не вдаватися до дій на її порушення, скільки зобов’язання активно вживати належних заходів, зокрема забезпечувати прийняття та ефективне застосування законодавчих положень, які б визнавали караними злочинами ті дії, що порушують ст. 4 Конвенції держави зобов’язані криміналізувати та карати будь-яке діяння, спрямоване на утримання людини у становищі, яке є несумісним із вимогами ст. 4 Конвенції» [256].

У зв’язку із наведеним слушною є думка П. М. Рабіновича щодо того, що «європеїзація» української кримінально-правової теорії й практики нині вимагає значної активізації досліджень правових позицій ЄСПЛ стосовно підстав кримінального переслідування – насамперед питань кримінального правопорушення» [250, с. 380–381]. Таким чином, для забезпечення права особи на особисту свободу та недоторканність у системі кримінально-правової охорони волі особи у нормах КК України має передбачатися відповідальність за діяння, спрямовані на утримання людини у становищі, яке є несумісним із вимогами ст. 4 цієї Конвенції. Зазначені положення кримінального законодавства вміщені у ст. 149 КК України.

Також заслуговує на увагу і практика ЄСПЛ за ст. 5 Конвенції (Право на свободу та особисту недоторканність). Цей міжнародний судовий орган за результатами розгляду скарг громадян проти України за ст. 5 Конвенції сформулював окремі правові позиції щодо свавільного позбавлення волі особи правоохоронними та судовими органами під час розслідування та розгляду кримінальних справ (проваджень). Окремі з них можуть бути враховані при кваліфікації за ст. 146 та 147 КК України [178, с. 318].

Також прийнято декілька рішень ЄСПЛ, які мають враховуватися під час кваліфікації за ст. 151 КК України. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2» констатовано порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку із безпідставним поміщенням заявника до психіатричної лікарні на строк до 30 діб для проведення стаціонарної психіатричної експертизи [257]. На основі цього ЄСПЛ фактично сформулював правову позицію щодо підстав для прийняття рішення про примусову госпіталізацію і така правова позиція може використовуватись при кваліфікації дій за ст. 151 КК України, оскільки відповідно до положень ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують практику ЄСПЛ як джерело права.

Варто зазначити, що ЄСПЛ у кількох рішеннях встановлював випадки недобровільного тримання осіб у психіатричних закладах. Наприклад, у рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 2012 року у справі «М. проти України» встановлено порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку із відсутністю підпису лікаря-психіатра на згоді заявниці на госпіталізацію в порушення норм національного законодавства, неможливість заявниці залишити психіатричний заклад за власним бажанням, відсутність документального підтвердження щодо періодичного огляду заявниці з метою встановлення підстав для продовження госпіталізації, відсутність у заявниці можливості отримати юридичну допомогу для захисту своїх інтересів на час госпіталізації [254].

В. Я. Кузь як один із необхідних способів удосконалення протидії злочинам визначає приведення матеріального та процесуального кримінального законодавства до вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини у тому числі й у справах проти держави Україна [140, с. 159]. Таким чином, наведена практика може використовуватися для з’ясування змісту диспозицій кримінально-правових норм, вміщених у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України.

ВРУ 17 червня 2015 року прийнято Закон України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень». Відповідно до вимог цього закону Україна приєднується до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, учиненої 20 грудня 2006 року в м. Нью-Йорку [227]. За правилами статей 4, 6 цієї Конвенції кожна держава-учасниця зобов’язана вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві.

Гармонізація статей розділу ІІІ Особливої частини КК України із наведеними положеннями Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень повинна передбачати диференціацію кримінальної відповідальності за такі злочини за ознакою їх вчинення службовими особами з використанням службового становища, а також через врахування при кваліфікації цих злочинів, окремої кваліфікації «ролі начальника осіб, які здійснюють акт насильницького зникнення особи», що окремо буде досліджено у підрозділі 3.1. роботи.

У ст. 22 Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми визначено вимоги щодо криміналізації відповідальності юридичних осіб за торгівлю людьми. Так, зокрема, «кожна Сторона вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для гарантії притягнення юридичної особи до відповідальності за злочини, установлені згідно із цією Конвенцією, скоєні для вигоди цієї юридичної особи будь-якою фізичною особою, яка діє індивідуально або як частина підрозділу юридичної особи, і займає керівну посаду в цій юридичній особі, ґрунтуючися на: a) повноваженні представництва юридичної особи; b) повноваженні приймати рішення від імені юридичної особи; c) повноваженні здійснювати контроль у межах юридичної особи» [122].

Також згідно вимог ч. 2 ст. 22 Конвенції крім випадків, вже передбачених у пункті 1, кожна Сторона вживає заходів, необхідних для забезпечення притягнення до відповідальності юридичної особи, якщо брак нагляду й контролю з боку фізичної особи, яка згадується в пункті 1, спричинив можливість скоєння злочину, установленого згідно з цією Конвенцією, для вигоди юридичної особи фізичною особою, яка діє за її повноваженнями. За правилами ст. 23 цієї Конвенції кожна Сторона вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для тимчасового або постійного закриття будь-якої організації, яка використовувалася для торгівлі людьми, без перешкоди правам bona fidae третіх сторін або для тимчасового чи постійного позбавлення порушника можливості здійснювати діяльність, під час якої було скоєно це правопорушення [122].

Зазначимо, що у розділі XIV-1 Загальної частини КК України передбачено підстави та порядок застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб. Так, згідно п. 4 ч. 1 ст. 96-3 Загальної частини КК України, підставами для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру є вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи злочинів, передбачених у статтях 146, 147 Особливої частини КК України.

Під уповноваженими особами юридичної особи слід розуміти службових осіб юридичної особи, а також інших осіб, які відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору мають право діяти від імені юридичної особи. Злочини визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи, якщо вони призвели до отримання нею неправомірної вигоди або створили умови для отримання такої вигоди, або були спрямовані на ухилення від передбаченої законом відповідальності.

Таким чином, наведені заходи можуть застосовуватися лише за вчинення злочинів, що полягають у незаконному позбавлення волі або викраденні людини, або захоплення заручників. Разом з цим, до юридичних осіб за правилами статей 967–969 може бути застосовано такі заходи кримінально-правового характеру як штраф, конфіскація майна, ліквідація.

Згідно ч. 2 ст. 96-4 Загальної частини КК України заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб за вчинення уповноваженими особами злочинів, передбачених у статтях 146, 147 Особливої частини КК України, можуть бути застосовані судом до суб’єктів приватного та публічного права резидентів та нерезидентів України, включаючи підприємства, установи чи організації, державні органи, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, організації, створені ними у встановленому порядку, фонди, а також міжнародні організації, інші юридичні особи, що створені у відповідності до вимог національного чи міжнародного права.

Як недолік регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми варто зазначити про відсутність поширення на ст. 149 КК України можливості застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб передбачених у розділі XIV-1 Загальної частини КК. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 963 КК, вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів, передбачених ст.ст. 109, 110, 113, 146, 147, ч.ч. 2–4 ст. 1591, ст.ст.160, 260, 262, 436, 437, 438, 442, 444, 447 КК. При цьому, згідно з ч. 2 ст. 964 заходи кримінально-правового характеру, у випадках, передбачених п.п. 3 і 4 ч. 1 ст. 963 КК, можуть бути застосовані судом до суб’єктів приватного та публічного права резидентів та нерезидентів України [176, с. 127].

Окремо зазначимо, що у п. «j» ст. 8 Дохійської Декларації про внесення питань попередження злочинності й кримінального правосуддя у ширший порядок денний ООН з метою вирішення соціальних та економічних проблем і сприяння забезпеченню верховенства права на національному та міжнародному рівнях, а також участі громадськості 2015 р. висловлено рекомендацію розглядати під час розслідування і кримінального переслідування у зв’язку із торгівлею людьми можливість паралельного проведення фінансових розслідувань з метою відстежування, заморожування і конфіскації доходів, отриманих в результаті вчинення таких злочинів, та визнання таких злочинів як основних правопорушень у сфері відмивання грошових коштів» [91, c. 11].

Разом з цим, у багатьох випадках торгівля людьми вчиняється саме за допомогою офіційно зареєстрованих юридичних осіб, наприклад, кадрових агентств по оформленню виїзду громадян для працевлаштування за кордон, рекламних агентств тощо. Крім того, у п. «F» ст. 8 Дохійської Декларації також наголошено на необхідність посилення заходів боротьби із незаконними грошовими активами та злочинами юридичних осіб у сфері легалізації грошових коштів особливо у транснаціональному аспекті [91, c. 10].

Враховуючи наведене, з метою удосконалення кримінально-правових механізмів протидії злочинам проти волі особи, вважаємо за доцільне поширити застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб за вчинення уповноваженими особами злочинів, передбачених у статтях 146, 147, 149 Особливої частини КК України. Такі зміни до Особливої частини КК України забезпечать виконання міжнародно-правових зобов’язань держави та нададуть можливість удосконалити кримінально-правову протидію злочинам проти особистої свободи та недоторканності особи.

С. А. Чибулаєва зазначає, що загальною світовою тенденцією у законодавстві розвинутих країн є введення у системі кримінально-правового впливу заходів, що не пов’язані із покаранням, а також реформування цвілому системи правового впливу на правопорушника. Вектором такого реформування є законодавче забезпечення попереджувальних заходів та заходів кримінально-правового характеру, зокрема і конфіскації майна як виду такого заходу, а не покарання [331, с. 564]. Так, наприклад, окремі міжнародні договори визначають вимоги до законодавчого забезпечення спеціальної конфіскації у злочинах проти волі особи. Такі вимоги містять, зокрема, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 р. та Конвенція Ради Європи 2005 року про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р..

Відповідно до ст. 961 КК України спеціальна конфіскація як вид заходу кримінально-правового характеру полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених КК, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад 3 тисячі НМДГ.

Таким чином, аналіз санкцій статей 146, 147, 149, 150-1, 151 КК вказує на те, що за вчинення цих злочинів передбачено застосування спеціальної конфіскації, а за вчинення злочину, передбаченого у ч. ч. 2, 3 ст. 149 КК, також застосовується покарання у виді конфіскації майна.

Вважаємо, що способи приведення у відповідність до міжнародних договорів системи кримінально-правової охорони волі особи мають бути визначені виходячи із мети їх ратифікації, оскільки в багатьох випадках ці договори лише в загальному визначають питання, що потребують криміналізації у національних правових системах, залишаючи питання врахування у внутрішньому законодавстві на розсуд держав-членів таких міжнародних договорів.

Враховуючи вищевказане зазначимо, що за результатами проведеного аналізу встановлено, що з метою гармонізації кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи з міжнародними зобов’язаннями держави у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України необхідно забезпечити: 1) криміналізацію тих суспільно небезпечних діянь, які встановлені у міжнародних договорах; 2) диференціацію кримінальної відповідальності за злочини проти особи шляхом виокремлення кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів цих злочинів за ознакою їх вчинення в організованих формах співучасті транснаціонального характеру; 3) забезпечити можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які користувалися послугами потерпілих від торгівлі людьми під час їх експлуатації; 4) забезпечити гармонізацію законодавства України про кримінальну відповідальність із статтями Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень; 5) враховувати під час проведення кримінально-правової кваліфікації за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України правові позиції ЄСПЛ, сформульовані за статтями 4, 5 та ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

<< | >>
Источник: НАУМОВА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ (ЗА СТАТТЯМИ РОЗДІЛУ ІІІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ). ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ –2017. 2017

Еще по теме 1.2 Міжнародно-правові зобов’язання держави щодо криміналізації посягань на волю особи:

  1. Світовий досвід запобігання злочинам, вчиненим з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі ненависті
  2. Методологічні питання вивчення і виміру злочинності
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. 1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права
  6. 1.2 Міжнародно-правові зобов’язання держави щодо криміналізації посягань на волю особи
  7. 2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи
  8. 2.5 Кваліфікуючі ознаки злочинів, що посягають на волю особи
  9. 3.1 Шляхи імплементації в Особливу частину КК України відповідальності за насильницьке зникнення особи
  10. ВИСНОВКИ
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  12. 1.4 Кримінальна відповідальність за незаконну міграцію у законодавстві інших держав
  13. 2.2 Суб’єктивні ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)
  14. Міжнародно-правові стандарти, що спрямовані на сприяння реалізації права на захист у кримінальному провадженні та забезпечення його ефективності
  15. Особливості заходів адміністративно-правового примусу, що застосовуються до фізичних та юридичних осіб країн Європейського Союзу в Україні
  16. Злочини у сфері нотаріальної діяльності: кримінально-правова характеристика
  17. Методологічні питання вивчення і виміру злочинності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -