<<
>>

2.5 Кваліфікуючі ознаки злочинів, що посягають на волю особи

Кваліфікуючі ознаки злочинів виступають засобом диференціації кримінальної відповідальності та підвищують санкцію статті кримінального закону з огляду на наявність додаткової ознаки, що характеризує вчинене суб’єктом злочину суспільно небезпечне діяння, що таким чином визнається законодавцем як обтяжуюча обставина такого злочину.

Як слушно зазначає І. М. Наконечна: «за допомогою кваліфікуючих ознак законодавець конструює кваліфікований склад злочину, який характеризується суттєво зміненим, підвищеним рівнем суспільної небезпеки порівняно з основним складом. І основний, і кваліфікований склад злочину містить ознаки одного й того самого посягання, але кваліфікований склад утворює його більш небезпечний різновид. Відповідно, наявність кваліфікуючих ознак є підставою для застосування іншого, більш суворого покарання, ніж те, яке передбачене в санкції частини статті, що містить основний склад злочину» [169, с. 315].

Враховуючи наведене, конструювання кваліфікуючих ознак складів злочину, що забезпечують охорону права на особисту свободу та недоторканність, позначають підвищений ступінь суспільної небезпеки порівняно із основним складом злочину та шляхом встановлення більш тяжкого виду та розміру покарання у санкції кваліфікованих складів злочинів обумовлює окрему кримінально-правову оцінку фактично вчиненого.

Відповідно кваліфікуючі ознаки злочинів, що забезпечують кримінально-правову охорону особистої свободи та недоторканності можна об’єднати у певні групи та виокремити такі: 1) кваліфікуючі ознаки, що характеризують потерпілого (вчинення щодо кількох осіб, неповнолітнього або ж малолітнього); 2) кваліфікуючі ознаки, що характеризують об’єктивну сторону видів позбавлення особистої свободи та недоторканності; 3) кваліфікуючі ознаки, що характеризують ознаки суб’єкта злочинів проти особистої свободи та недоторканності (попередня змова групи осіб, організована група, вчинення службовою особою з використанням службового становища) нами розглянуто у підрозділі 2.3.

роботи; 4) кваліфікуючі ознаки, що характеризують суб’єктивну сторону відповідних злочинів (спеціальна мета та корисливі мотиви).

Зазначимо, що окремі кваліфікуючі ознаки, передбачені у ст. 146 КК України нами було проаналізовано у підрозділі 1.4. при порівняльно-правовому дослідженні відповідного складу злочину із законодавством зарубіжних країн ЄС.

Щодо кваліфікуючих ознак, що характеризують потерпілого, зазначимо, що ознака вчинення злочину щодо кількох осіб передбачена у ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 150 КК. Така ознака має місце у випадку вчинення злочину щодо кілької потерпілих одночасно або ж із певним розривом у часі, якщо єдиним умислом винного охоплювався такий кількісний критерій. До прикладу, Вироком Роздольненського районного суду АРК від 12.12.2013 року ОСОБУ_1 засуджено за ч. 2 ст. 150 КК України за таких обставин. Засуджений займаючись вирощуванням баштанових культур, використовуючи для цієї мети орендовану ним земельну ділянку загальною площею 47,9059 га., з 29.07.2013 року по 31.07.2013 року, у встановлений часовий проміжок дня з 8.00 год. до 16.00 год., з метою отримання прибутку, без складання трудового договору, без ведення спеціального обліку працівників молодше 18 років, без проходження ними спеціального медичного огляду, у порушення вимог Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2013 року та КЗпП, залучив для здійснення сільськогосподарських робіт трьох дітей, що не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування [43].

Законодавець виокремлює як кваліфікуючу ознаку вік потерпілого (неповнолітній) у ч. 2 ст. 147 та ч. 2 ст. 149 КК України, що характеризує підвищену суспільну небезпеку завдання шкоди особистій свободі та недоторканності дитині, яка не досягла 18 років. Водночас вчинення злочину проти особистої свободи та недоторканності особи щодо малолітного передбачено як кваліфікуючу ознаку у ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 149 КК України, а також щодо чужої малолітньої дитини (ч. 3 ст. 150-1 КК України), що обтяжує відповідальність за незаконне позбавлення волі, торгівлю людьми або ж використання для зайняття жебрацтвом осіб, які не досягли 14 років.

Кваліфікуючі ознаки, що характеризують об’єктивну сторону складів злочинів проти особистої свободи та недоторканності особи.

Повторність як кваліфікуюча ознака. Використана законодавцем у ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 150, ч. 1 ст. 150-1 КК України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 32 КК під повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. Повторність відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром. У ст. 149, 150 КК України законодавець визначив кваліфікуючою ознакою повторність тотожних злочинів, а у ч. 2 ст. 150-1 КК України – як тотожних, так і однорідних, оскільки самостійними кваліфікуючими ознаками виступає вчинення злочину повторно або особою, яка раніше скоїла один із злочинів, передбачених статтями 150, 303, 304 КК України. що надає можливість надати самостійну кримінально-правову оцінку суб’єкта злочину, який вчинив раніше злочин щодо дитини (експлуатація, втягнення у злочинну діяльність, зайняття проституцією).

Відповідно до п. 7 постанови пленуму ВСУ від 04.06.2010 року № 7 «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки»: «передбачене у відповідних статтях (частинах статей) Особливої частини КК вчинення злочину повторно або особою, яка раніше вчинила відповідний злочин, є кваліфікуючою ознакою певного злочину. Тому, якщо за вчинення попереднього злочину (кількох попередніх злочинів) особу не було засуджено, кожен із злочинів, які утворюють повторність, має бути предметом самостійної кримінально-правової оцінки. При цьому, якщо вчинені злочини, крім повторності, утворюють ще й сукупність, вони відповідно до частини другої статті 33 КК повинні отримувати окрему кваліфікацію» [225].

Таким чином, якщо за вчинений раніше злочин, передбачений ст. 149, або ст. 150 КК України особу було засуджено, кваліфікація вчинення такого злочину повторно є достатньою, натомість, якщо кримінально-правову оцінку попередньому діянню не було надано, обидва злочини підлягають самостійній кваліфікації з ознакою повторності щодо того, який вчинено пізніше.

Щодо кваліфікації повторності у ст. 150-1 КК України в разі засудження за ст. 150-1 КК України, або ж злочини, передбачені статтями 150, 303, 304 КК України, кваліфікація здійснюється лише за ч. 2 ст. 150-1 КК України, а у випадку відсутності вироку за вчинений раніше один із цих злочинів, кваліфікація має бути проведена за сукупністю злочинів.

Однією із кваліфікуючих ознак у ст. 150 КК України є експлуатація дітей, поєднана з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві. Виокремлення такої кваліфікуючої ознаки пов’язане із тим, що згідно ст. 190 КЗпП забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. В КЗпП йдеться про осіб від 16 до 18 років. Таким чином, здійснюючи експлуатацію неповнолітніх, які не досягли працездатного віку (16 років) суб’єкт злочину використовує їхню працю в умовах, в яких навіть неповнолітніх, які мають право працювати, заборонено залучати.

Як уже зазначалося, аналіз відповідних статей КК України вказує на те, що злочини проти особистої свободи та недоторканності у розділі ІІІ Особливої частини КК України за об’єктивною стороною сформульовані законодавцем як формальні. При цьому, настання суспільно небезпечних наслідків таких посягань виступає кваліфікуючою ознакою таких злочинів та слугує засобом диференціації кримінальної відповідальності. Характерною рисою суспільно небезпечних наслідків у злочинах проти особистої свободи та недоторканності особи є виклад законодавцем таких кваліфікуючих ознак шляхом закріплення оцінних понять, які, як правило, потребують конкретизації правозастосувачем у кожному конкретному випадку проведення кваліфікації.

Перш за все, слід зазначити, що у теорії кримінального права суспільно небезпечні наслідки злочину визначаються як передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна та нематеріальна шкода, яка спричиняється злочином об’єкту посягання [136, с. 137]. Суспільно небезпечні наслідки поділяються на наслідки матеріального та нематеріального характеру.

В свою чергу наслідки матеріального характеру можна розділити на майнову та фізичну шкоду. Наслідки нематеріального характеру заподіюють нематеріальну шкоду потерпілому.

У статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України суспільно небезпечні наслідки як обов’язкова ознака складу злочину передбачені у ч.ч. 2, 3 статей 146, ч. 2 ст. 147, ч.ч. 2, 3 ст. 149, ч. 2 ст. 150, ч.ч. 2, 3 ст. 150-1, ч. 2 ст. 151 КК України.

Таким чином, настання відповідних наслідків утворює самостійний склад злочину, а самі наслідки виступають кваліфікуючими ознаками, під якими у юридичній літературі розуміють передбачені законом притаманні частині злочинів відповідного виду суттєві обставини, що відбивають типовий, значно змінений порівняно з основним складом злочину ступінь суспільної небезпечності вчиненого й особи винного та вплив на законодавчу оцінку вчиненого й міру відповідальності [76, с. 48].

Такими ознаками у розділі ІІІ Особливої частини КК України виступають: 1) незаконне позбавлення волі або викрадення людини що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань (ч. 2 ст. 146 КК України); тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК України); 2) захоплення або тримання особи як заручника, що спричинили тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 147 КК України); 3) торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, поєднана з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких (ч. 2 ст. 149 КК України); поєднана з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких (ч. 3 ст. 149 КК України); тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 149 КК України); 4) використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, пов’язане із застосуванням насильства (ч. 2 ст. 150-1 КК України); спричинення середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження (ч. 3 ст. 150-1 КК України); 5) незаконне поміщення в психіатричний заклад, що спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 151 КК України).

Аналіз наведених кваліфікуючих ознак надає можливість вказати про використання законодавцем для диференціації кримінальної відповідальності у злочинах проти волі особи суспільно небезпечних наслідків двох видів: 1) спричинення фізичної шкоди різного виду; 2) спричинення тяжкої шкоди як комбінованих суспільно небезпечних наслідків, що включають шкоду як матеріального (фізичну або майнову), так і нематеріального характеру.

Варто зазначити, що системний аналіз характеру фізичної шкоди, яка визначає зміст суспільно небезпечних наслідків складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2, 3 ст. 149, ч. 2, 3 ст. 150-1 КК України демонструє відсутність єдності застосованої законодавцем термінології та використання оцінних понять, що в окремих випадках утруднює кримінально-правову кваліфікацію.

Зміст поняття «фізичне страждання» у ч. 2 ст. 146 КК України. У нормах КК України відсутнє законодавче визначення змісту вказаного поняття. Т. В. Варфоломеєва зазначає, що: «під заподіянням потерпілому фізичних страждань як кваліфікуючої ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 146 КК України слід розуміти насильство, яке викликає сильний біль, створення нестерпних для людини умов перебування в ізоляції (надто висока або надто низька температура в приміщенні, ненадання їжі, води тощо)» [174, с. 380]. В. І. Борисов вважає, що це випадки, коли потерпілому спричиняється сильний фізичний біль або його тримають у виснажливих для людського організму умовах (наприклад, у холодному чи вологому приміщенні, без їжі) [133, с. 108]. Таке визначення підтверджує і судова практика. Наприклад, згідно вироку Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23.10.2013 р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 146 КК України за незаконне викрадення людини, що супроводжувалося заподіянням фізичних страждань. Судом встановлено, що потерпілого посадили до багажнику автомобіля, вивезли за межі м. Ізмаїла та утримували на дворі буднику, при цьому ці дії супроводжувались спричиненням фізичних страждань, які виразилися в прив’язуванні потерпілого за допомогою камери від покришки велосипеду до стовпу, та в подальшому потерпілого вивезли та продовжували утримувати на дворі іншого будинку, спричинивши фізичні страждання, які виразилися в утриманні його у закритому підвалі будинку, що не давало потерпілому орієнтуватися у просторі та часі, обмеживши його у прийомі їжі, води, а також в справлянні природних потреб [34].

Варто зазначити, що фізичне страждання з огляду на диспозицію ст. 127 КК України є однією із альтернативних ознак складу злочину катування. При цьому, катуванням визнається, зокрема, умисне заподіяння фізичного страждання потерпілому шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з відповідною метою. Визначення поняття побої, мучення, мордування вміщено у п.п. 3.1. – 3.3. Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6, відповідно до яких побої характеризуються заподіянням багаторазових ударів; заподіяння мук – це дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишання його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії; мордуванням визнаються дії, що полягають в багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії [222].

Таким чином, для з’ясування змісту поняття «фізичне страждання» у ч. 2 ст. 146 КК України необхідно враховувати, що до даного поняття входить заподіяння фізичного страждання шляхом нанесення побоїв, мучення, мордування, заподіяння сильного фізичного болю, що включає як активну дію особи, яка вчиняє відповідний злочин, так і пасивну поведінку щодо викраденого або позбавленого волі потерпілого (в частині позбавлення їжі, пиття чи тепла, залишання його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії).

Водночас, не вирішеним в юридичній літературі є віднесення чи не віднесення до поняття «фізичні страждання» шкоди у вигляді заподіяння потерпілому легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. На нашу думку, зважаючи на те, що у ч. 3 ст. 146 КК України міститься особливо кваліфікуюча ознака «тяжкі наслідки», якими визнаються смерть потерпілого, його самогубство, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, психічне захворювання, переривання вагітності, заподіяння майнової шкоди у великих та особливо великих розмірах [174, с. 380], а нормативного визначення поняття «фізичне страждання» ст. 146 КК України не містить, вважаємо, що з огляду на досліджену судову практику та співставляючи розмір санкцій ст. 125, ч. 1 ст. 122 та ч. 2 ст. 146 КК України, спричинення легкого тілесного ушкодження, середньої тяжкості тілесного ушкодження без кваліфікуючих ознак охоплюється поняттям «фізичне страждання». Разом з цим, слід зазначити, що використане законодавцем поняття «фізичне страждання» має бути нормативно визначено, наприклад, у примітці до ст. 146 КК України.

Недоліки розуміння змісту застосування поняття «фізичне страждання» обумовлює труднощі і під час кваліфікації злочинів за сукупністю, наприклад ч. 2 ст. 146 та ст. 127, або ж ч. 2 ст. 146 та ч. 2 ст. 355 КК України, коли з огляду на диспозиції статей 127 та 355 КК України насильство щодо потерпілого вчиняється з відповідною метою. Наприклад, згідно вироку Нововолинського міського суду Волинської області від 31.01.2014 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 355, ч. 2 ст. 146 КК України як примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, вчиненого групою осіб, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя та здоров’я та незаконне позбавлення волі, що супроводжувалось заподіяння фізичних страждань. Засуджені знаходячись у гаражному приміщенні та примушували потерпілого сплатити борг ОСОБА_3 в сумі 10 тис. грн., при цьому, застосували до останнього насильство, що не є небезпечним для його життя і здоров’я, яке виражалось у нанесенні ударів дерев’яними палицями по тулубу та інших частинах тіла потерпілого, спричинивши йому тілесні ушкодження [36].

В іншому випадку, вироком Київського районного суду м. Полтави від 10.01.2013 ОСОБА_2 засуджено за ч. 1 ст. 127 КК України як умисне заподіяння сильного фізичного болю, фізичних та моральних страждань, шляхом нанесення побоїв, мучення та інших насильницьких дій з метою примусити потерпілу вчинити дії, що суперечать її волі та за ч. 2 ст. 146 КК України як незаконне позбавлення волі людини, що супроводжувалося заподіянням останній фізичних страждань. Судом встановлено, що: «в період з 22 год. 08.08.2012 до 15 год. 00 хв. 09.08.2012 ОСОБА_2 правомірно перебуваючи в квартирі, знаходячись в стані алкогольного сп’яніння, після вживання алкогольних напоїв з гр. ОСОБА_3, на ґрунті неприязних відносин, почав наносити останній побої та мучення, що виразились у нанесенні ударів кулаками рук та ногами в ділянку тулубу і голови потерпілої, мордував, свідомо позбавляючи її надання медичної допомоги» [37].

Натомість, у фактично аналогічному випадку, вироком Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 27.05.2015 дії ОСОБА_1 кваліфіковано за ч. 1 ст. 127 КК України, оскільки він: «умисно заподіяв сильного фізичного болю, фізичного та морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення, інших насильницьких дій з метою примусити потерпілу вчинити дії, що суперечать її волі, а також з метою залякування, та за ч. 1 ст. 146 КК України, оскільки він вчинив дії щодо незаконного позбавлення волі потерпілої ОСОБА_3» [38]. При цьому, насильство, що спричинило фізичні страждання потерпілій кваліфіковано за ст. 127 КК як ознаку цього складу злочину, а спричинення фізичних страждань під час позбавлення волі потерпілої суд не кваліфікував.

Ми підтримуємо позицію щодо кваліфікації діянь, передбачених ч. 1 ст. 127 або ж ч. 2 ст. 355 КК у випадках незаконного позбавлення волі потерпілого додатково за ч. 1 ст. 146 КК України без інкримінування кваліфікуючої ознаки «фізичне страждання», за умови, що насильство застосовується до потерпілого з відповідною метою, передбаченою диспозиціями цих статей КК України.

Таким чином, у випадках, коли незаконне позбавлення волі або викрадення людини вчиняється з метою вчинення іншого злочину, обов’язковою ознакою якого є застосування фізичного насильства з певною метою (виконання зобов’язання, залякування тощо) кваліфікація застосованого насильства ще й за ч. 2 ст. 146 КК України є надлишковою. Дотримання зазначеного положення надасть можливість уникнути подвійної кримінально-правової оцінки застосованого насильства у таких випадках.

Окрім цього слушною вважаємо позицію М. В. Філіна, який зазначає, що сам факт спричинення під час незаконного позбавлення волі фізичної шкоди ще не свідчить про вчинення незаконного позбавлення волі із застосуванням фізичного насильства. Як незаконне позбавлення волі із застосуванням фізичного насильства слід кваліфікувати діяння, при яких насильство виступає способом виконання об’єктивної сторони складу злочину, тобто застосовується для досягнення злочинної мети, що полягає у незаконному позбавленні волі [313, c. 10–11].

Щодо інших кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, які визначають спричинення фізичної шкоди (окрім тяжких наслідків), проблемних питань під час визначення їх змісту не виникає. Так, визначення кваліфікуючих ознак, що полягають застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких (ч. 2 ст. 149 КК України) та застосування насильства, небезпечного для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких (ч. 3 ст. 149 КК України) не міститься в нормах КК України.

Водночас, суди під час кваліфікації цих ознак застосовують тлумачення відповідних понять, що визначені у пунктах 5 та 9 Постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» [228]. Так, у п. 5 Постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» визначено, що під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння [228]. Згідно п. 9 цієї Постанови небезпечне для життя чи здоров’я насильство – це умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до таких наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент їх вчинення. До них слід відносити і насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо.

Визначення змісту вищенаведених суспільно небезпечних наслідків надає можливість з урахуванням системних зв’язків ч. 2 та ч. 3 ст. 149 КК України визначити поняття «тяжкі наслідки» в аспекті фізичної шкоди. Зокрема, В. І. Борисов наголошує, що: «тяжкими наслідками у ч. 3 ст. 149 КК України слід визнавати спричинення смерті потерпілому через необережність, його самогубство, тяжка хвороба, у тому числі психічна, залишення потерпілого після використання у небезпечному для життя стані тощо» [133, с. 117].

Визначення змісту особливо кваліфікуючої ознаки у ч. 3 ст. 150-1 КК України (спричинення середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження) здійснюється з урахуванням змісту Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6. Водночас, з урахуванням системного тлумачення ч.ч. 2, 3 ст. 150-1 КК України, така кваліфікуюча ознака ст. 150-1 КК України як застосування насильства, визначається як спричинення легкого тілесного ушкодження, побоїв або мордування.

Щодо кваліфікуючої ознаки злочину, що полягає у експлуатації дітей (ст. 150 КК України), а саме – істотна шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини зазначимо, що під такою шкодою для здоров’я слід розуміти спричинення потерпілому середньої тяжкості або ж тяжкого тілесного ушкодження [172, с. 367]. Істотна шкода фізичному розвитку або освітнього рівня дитини є оцінними ознаками та визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на тривалість експлуатації та обумовленим негативним впливом на фізичний розвиток дитини, а у сфері освіти – тривалістю відриву від навчання у загальноосвітній школі або ж вищому навчальному закладі, що вплинуло на успішність та виконання потерпілим відповідних навчальних планів. Законодавцем для диференціації кримінальної відповідальності у злочинах проти волі особи використано суспільно небезпечні наслідки у виді спричинення тяжкої шкоди як комбінованих суспільно небезпечних наслідків, що включають шкоду як матеріального (фізичну або майнову), так і нематеріального характеру.

Поняття «тяжкі наслідки» вжито як у статтях Загальної частини КК України, так і у статтях усіх розділів Особливої частини КК України. Разом з тим, єдиного визначення цього поняття не міститься у статті КК України, а також в усталеній судовій практиці. Р. І. Лемеха здійснюючи аналіз поняття «тяжкі наслідки» пропонує розглядати зазначене поняття у вузькому розумінні як вид суспільно небезпечних наслідків, які характеризуються підвищеним рівнем суспільної небезпеки та потребують конкретизації у кожному окремому випадку [143, с. 5].

Зазначимо, що визначення поняття «тяжкі наслідки» у статтях 146, 149 КК України в аспекті спричинення фізичної шкоди може бути проведено шляхом системного аналізу змісту інших ознак, що визначають суспільно небезпечні наслідки відповідних діянь, проте у ч. 2 ст. 147, ч. 2 ст. 151 КК України «тяжкі наслідки» виступають єдиним суспільно небезпечним наслідком захоплення заручників та незаконного поміщення в психіатричний заклад.

Стосовно визначення у ч. 2 ст. 147 КК України поняття «тяжкі наслідки» у юридичній літературі зазначається, що такими наслідками визнаються смерть хоча б одного потерпілого або будь-кого із його рідних або близьких йому осіб, самогубство потерпілого, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, спричинення великої матеріальної шкоди, тривала дезорганізація роботи установи, підприємства, організації [174, с. 382; 133, с. 110]. Щодо кваліфікації застосування фізичного насильства, що спричиняє побої, мордування, легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження, на думку О. О. Володіної, аналіз санкцій ч. 1 ст. 147 КК України та статей 122, 125, 126, 127 КК України свідчить, що ці злочини є менш тяжкими ніж захоплення заручників. Таким чином, вчена зазначає, що застосування вищезазначених видів насильства для захоплення заручників охоплюється ч. 1 ст. 147 КК України та не потребує додаткової кваліфікації за статтями 122, 125, 126, 127 КК України [62, с. 140].

Не заперечуючи позицію О. О. Володіної слід наголосити на необхідності визначити безпосередньо у ст. 147 КК України поняття «тяжкі наслідки» задля усунення різного тлумачення цього оцінного поняття та проведення правильної кримінально-правової кваліфікації за ст. 147 КК України у випадку спричинення шкоди здоров’ю потерпілого.

Немає єдності також і у визначенні змісту поняття «тяжкі наслідки» у ч. 2 ст. 151 КК України. Так, М. І. Хавронюк відносить до тяжких наслідків у ч. 2 ст. 151 КК України спричинення потерпілому середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження [170, с. 385]. А. В. Андрушко, аналізуючи позиції науковців щодо визначення змісту цього поняття вказує, що: «трактування поняття «тяжкі наслідки», за спричинення яких законодавець посилює відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад, викликає чималі труднощів, однак відмовлятися від вказаної кваліфікуючої ознаки, залишивши в ч. 2 ст. 151 КК України вказівку − лише на спричинення з необережності смерті потерпілого, як це пропонують окремі науковці, немає достатніх підстав» [4, с. 55].

Варто зазначити, що за ч. 2 ст. 151 КК України відсутня судова практика, що не надає можливості дослідити позицію правозастосувачів щодо змісту цього поняття. На нашу думку, з урахуванням системного аналізу до змісту оцінного поняття «тяжкі наслідки», у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України, тяжкими наслідками у ч. 2 ст. 151 КК України слід визнавати спричинення смерті потерпілому через необережність, його самогубство, тяжка хвороба, велика матеріальна шкода, незаконне поміщення в психіатричний заклад протягом тривалого часу тощо [180, с. 188].

В аспекті заподіяння майнової шкоди як особливо кваліфікуючої ознаки «тяжкі наслідки» у статтях 146, 147, 149, 151 КК України зазначимо, що кількісний критерій для обчислення шкоди у великих та особливо великих розмірах не визначається навіть у юридичній літературі. Зазначимо, що розміри таких сум мають бути визначені законодавчо, що передбачає визначення усіх ознак комбінованого поняття «тяжкі наслідки» у відповідних статтях Особливої частини КК України. Водночас, вважаємо за необхідне зауважити, що для конкретизації матеріального аспекту можливо використати положення примітки 1 до ст. 185 КК України, в якій визначено кількісний обрахунок шкоди у великих та особливо великих розмірах для злочинів проти власності.

Враховуючи наведене, зазначимо, що аналіз наведених кваліфікуючих ознак надає можливість вказати про використання законодавцем для диференціації кримінальної відповідальності у злочинах проти особистої свободи та недоторканності суспільно небезпечних наслідків двох видів: 1) спричинення фізичної шкоди різного виду; 2) спричинення тяжких наслідків як комбінованих суспільно небезпечних наслідків, що включають шкоду як матеріального (фізичну або майнову), так і нематеріального характеру.

Для з’ясування змісту поняття «фізичне страждання» у ч. 2 ст. 146 КК України необхідно враховувати, що до даного поняття входить заподіяння фізичного насильства шляхом нанесення побоїв, мучення, мордування, заподіяння сильного фізичного болю, що включає як активну дію особи, яка вчиняє відповідний злочин, так і пасивну поведінку щодо викраденого або позбавленого волі потерпілого (в частині позбавлення їжі, пиття чи тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії).

Тяжкими наслідками у злочинах проти волі особи (ст.ст. 146, 147, 149, 151 КК України) слід визнавати спричинення смерті потерпілому через необережність, його самогубство, тяжку хвороба, тяжке тілесне ушкодження, спричинення матеріальної шкоди у великому або особливо великому розмірі тощо.

Важливим є питання реального відбування покарання особами, що вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини за наявності кваліфікуючих ознак. Так, дані судової статистики за останні 4 роки свідчать про те, що за вчинення злочину, передбаченого у ч. 2 ст. 146 КК України частка призначення основних видів покарання, передбачених у санкції цієї статті не перевищує 40 %. При цьому покарання у виді позбавлення волі призначається у 24 % випадків, покарання у виді обмеження волі призначається в середньому у 12 % випадків. Разом з цим, частка звільнення від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку складає понад 60 %. За останні чотири роки за ч. 3 ст. 146 КК України засуджено лише 9 осіб, яким призначено покарання у виді позбавлення волі [185, с. 153–154]. Ці показники вказують на порушення принципу невідворотності відповідальності за вчинення злочинів проти особистої свобод та недоторканності особи, оскільки більше половини засуджених звільняється від покарання.

Таким чином, у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України проведена диференціація кримінальної відповідальності шляхом виокремлення кваліфікованих складів злочинів, що посягають на особисту свободу та недоторканність за ознаками об’єкта злочину (потерпілого); додаткових ознак об’єктивної сторони цих злочинів; спеціальних ознак суб’єкта; спеціальної мети та мотивів вчинення таких злочинів.

Належна імплементація вимог міжнародних договорів вимагає також і розгляду питання щодо протидії злочинним організаціям, що вчиняють торгівлю людьми з використанням транснаціональних зв’язків. У п. d) ст. 24 Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми» від 16 травня 2005 р. (обтяжуючі обставини) встановлено зобов’язання кожній стороні, тобто державі-учасниці цієї Конвенції, забезпечити визнання обтяжуючою обставиною вчинення злочину, що полягає у торгівлі людьми у такій форм співучасті як злочинна організація [122]. Частково такі вимоги імплементовано у ч. 3 ст. 149 КК України, в якій однією із кваліфікуючих ознак визначено вчинення злочину, що полягає у торгівлі людьми або іншій незаконній угоді щодо людини, організованою групою.

Водночас на нашу думку, у ст. 149 КК України не в повній мірі враховано суспільну небезпеку вчинення торгівлі людьми в організованих формах співучасті.

Слід зазначити, що у ст. 2 Конвенції Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми» розмежовано види торгівлі людьми та зазначається окремо про сферу її застосування щодо торгівлі людьми як на національному, так і на транснаціональному рівнях. За визначенням А. С. Політової: «під торгівлею людьми слід розуміти дії, спрямовані на обмеження свободи людини шляхом її продажу, вчинення іншої незаконної угоди щодо неї, пов’язаної з незаконним заволодінням чи передачею з метою експлуатації на території України чи за її межами» [214, с. 312]. Таким чином, окремо виділяється вид торгівлі людьми, що передбачає експлуатацію людини на території іншої держави з переміщенням через державний кордон України.

Вчені О. В. Александренко та Н. О. Веселовська зазначаєть, що: «торгівля людьми не має меж, вона як міжнародний тероризм ставиться в розряд таких трансконтинентальних злочинів як контрабанда зброєю або незаконний обіг наркотичних та психотропних речовин. Україна на арені торгівлі людьми виступає одночасно і як країна призначення (з країн СНД та Азії), і як країна походження і транзиту (до Західної Європи, США, Японії, Австралії, Ізраїлю й ін.)» [3, с. 84]. Крім того, в оцінці загрози організованої злочинності в Україні за 2015 рік наголошено, що: «торгівля людьми, що здійснюється на транснаціональному рівні, є формою нелегальної міграції із вищим ступенем криміналізації» [205, с. 28].

Таким чином, оцінюючи стан поширеності торгівлі людьми як науковці, так і представники міжнародних організацій відзначають необхідність удосконалення засобів протидії торгівлі людьми як злочину транснаціонального характеру. Натомість у ст. 149 КК України не відображено особливостей притягнення до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, що здійснюється шляхом переправлення жертви торгівлі людьми через державний кордон. З цього приводу, А. М. Орлеан зазначає, що: «у разі якщо торгівля людьми пов’язана з організацією їх незаконного переправлення через державний кордон України, керівництвом такими діями або сприянням їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів чи усуненням перешкод, наявна сукупність злочинів, передбачених ст.ст. 149 та 332 КК. Необхідність додаткової кваліфікації зумовлена тим, що чинна редакція ст. 149 КК не охоплює незаконне переміщення людини через державний кордон України» [195, с. 48].

Варто зазначити, що у п. b) ч. 2 ст. 16 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС визначено, що сторони домовилися щодо спільного запровадження ефективної та превентивної політики щодо боротьби з торгівлею людьми, у тому числі щодо методів боротьби з організованими злочинними групами, що здійснюють незаконне переправлення нелегальних мігрантів через державний кордон та торгівлю людьми, а також захисту жертв таких злочинів [278].

Отже, виконання зобов’язань щодо Угоди про асоціації з ЄС вимагає пошуку ефективних кримінально-правових засобів протидії торгівлі людьми, що має транснаціональний характер. Звертає увагу та обставина, що у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України до внесення змін у 2006 році передача жертви торгівлі людьми через державний кордон виступала обов’язковою ознакою складу такого злочину, що унеможливлювало притягнення до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми всередині держави і було однією із причин внесення змін до цієї статті Особливої частини КК України. Водночас, вважаємо недоліком відсутність обтяження кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, що має транснаціональний характер у чинній редакції ст. 149 КК України.

Відповідно до визначення поняття злочину, що носить транснаціональний характер згідно ст. 3 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, таким злочином є злочин, якщо: a) він вчинений у більш ніж одній державі; b) він вчинений в одній державі, але істотна частина його підготовки, планування, керівництва або контролю має місце в іншій державі; c) він вчинений в одній державі, але за участю організованої злочинної групи, яка здійснює злочинну діяльність у більш ніж одній державі; або) він вчинений в одній державі, але його істотні наслідки мають місце в іншій державі [121].

Випадки торгівлі людьми, що передбачають переправлення жертви злочину через державний кордон можуть бути віднесені до видів злочину, що носить транснаціональний характер за п. с) ст. 3 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності як такі, що вчинені в одній державі, але істотні наслідки його вчинення (фактична експлуатація жертви торгівлі людьми) має місце в іншій державі. Щодо вчинення злочину за участю організованої злочинної групи, яка здійснює злочинну діяльність у більш ніж одній державі, тобто учасниками транснаціональної організації, вважаємо такий вид торгівлі людьми одним із найбільш поширених на сьогодні в Україні. Удосконалення протидії торгівлі людьми такими організованими групами визначено як завдання в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС. Таким чином, торгівлю людьми, що передбачає переправлення жертви злочину через державний кордон України, слід віднести за міжнародним правом до злочину, що носить транснаціональний характер. Тому, за наявності ознак співучасті у вчиненні злочину, передбаченого ст. 149 КК Україна, зазначений вид співучасті має ознаки транснаціональної організації.

Варто погодитися із позицією О. О. Житного, який щодо кваліфікації дій учасниками транснаціональної організації зазначає про те, що: «вчинення злочину такою спільнотою може бути передбачене в положеннях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака деяких умисних злочинів, для вчинення яких типовим стає виконання злочину на території кількох держав, а також як загальна обставина, яка обтяжує покарання уст. 67 КК» [94, с. 24].

В Особливій частині КК України такий вид співучасті визначено у ч. 5 ст. 143 КК України, а саме участь у транснаціональних організаціях, які займаються вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації. Варто зазначити, що вилучення органів є також самостійною ознакою торгівлі людьми відповідно до визначення цього поняття у ст. 4 Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми». У юридичній літературі висловлюються позиції щодо взаємозв’язку ст. 143 КК України за родовим об’єктом із злочинами проти особистої свободи та недоторканності. Так, А. М. Орлеан вказує, що: «викликає сумніви та потребує окремого дослідження доцільність розташування норм щодо кримінально-правової заборони незаконного вилучення органів чи тканин у померлої людини, а також дій, вчинених щодо живої людини, у розділі ІІ «Злочини проти життя та здоров’я особи» Особливої частини КК України» [197, с. 66]. Отже, доповнення ч. 3 ст. 149 КК особливо кваліфікуючою ознакою щодо відповідальності за участь у транснаціональній організації, яка займається торгівлею людьми, надасть можливість підвищити ефективність протидії цьому явищу в аспекті врахування під час проведення кримінально-правової кваліфікації вчинення такого злочину злочинною організацією, що діє на території двох або більше держав [181, с. 160]. Окремо варто зазначити, що вчинення торгівлі людьми з переправленням жертви злочину в іншу державу та забезпечення контролю над нею на території такої держави ускладнює як виявлення жертви торгівлі людьми, так і розслідування такого злочину із застосуваннях заходів міжнародно-правового співробітництва у сфері кримінальної юстиції.

Більш того, перебуваючи поза юрисдикцією органів державної влади України потерпіла особи залишається без захисту закону та фактично при виявленні правоохоронними органами держави-перебування вважається незаконним мігрантом. Таким чином, незаконні підстави перебування потерпілого в іншій країні та відсутність постановки на консульський облік в багатьох випадках ставлять жертву торгівлі людьми, яка знаходиться під контролем інших осіб, які, як правило зберігають документи потерпілого, що посвідчують його особу, у безправний стан.

Додатковим аргументом на користь такого законодавчого рішення необхідно зазначити можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 149 КК України осіб, які беруть участь у таких транснаціональних організаціях та сприяють торгівлі людьми шляхом підробки проїзного документа або документа, що посвідчує особу (жертви торгівлі людьми); придбання або надання такого документа, що забезпечує в законному або ж незаконному порядку перетин державного кордону жертвою торгівлі людьми. На нашу думку, такі дії саме з метою сприяння торгівлі людьми повинні бути враховані у ст. 149 КК України, і можуть бути кваліфіковані як участь у транснаціональній організації, яка здійснює торгівлю людьми, що також узгоджується із вимогами ст. 20 Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми».

У зв’язку із ратифікацією ВРУ у 2014 році Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, існують додаткові зобов’язання щодо криміналізації суспільно небезпечних діянь, пов’язаних із вчиненням торгівлі людьми, що передбачає переміщення людини через державний кордон та врахування у ст. 149 КК України випадків транснаціонального характеру такого злочину. Слід зазначити, що В. С. Батиргареєва, досліджуючи питання злочинної глобалізації, відосить торгівлю людьми до злочинів, які мали певне поширення в минулому, однак на сучасному етапі розвитку цивілізації набувають поширення на новому рівні та в нових масштабах [17, с. 217].

Вважаємо, що однією із характерних ознак поширення торгівлі людьми на сьогодні є транснаціональний характер зайняття окремими злочинними угрупованнями таким злочинним промислом, що визначає необхідність забезпечення належної кримінально-правової оцінки таким явищам. Тому, на нашу думку, доцільним видається доповнити ч. 3 ст. 149 КК України особливо кваліфікуючою ознакою щодо відповідальності за участь у транснаціональній організації, яка займається торгівлею людьми.

Висновки до розділу 2

Особисту свободу та недоторканність особи (волю у розумінні статей розділу ІІІ Особливої частини КК України) слід визначати через порядок забезпечення її реалізації в нормативному регулюванні. При цьому таке природне право може підлягати обмеженню лише у визначених в законодавстві випадках. Основним безпосереднім об’єктом досліджуваних злочинів визначено порядок суспільних відносин, що забезпечує гарантії особистої свободи та недоторканності особи щодо свободи вільного стану людини, вільного пересування та вибору місця свого перебування та свободи особи здійснювати дії за своєю волею. За критерієм безпосереднього об’єкту ці злочини поділяються на такі види: 1) злочини, що полягають у незаконному позбавленні/обмеженні особистої свободи та недоторканності особи (волі) (ст.ст. 146-148, 151 КК України); 2) злочини, що полягають у позбавленні особистої свободи та недоторканності особи або її обмеження, поєднані з експлуатацією людини (ст. 149 КК України) чи вчинені шляхом експлуатації (ст.ст. 150, 150-1 КК України). Доведено, що за характером суспільно небезпечних посягань у статтях розділу ІІІ Особливої частини КК України шкода завдається окремій складовій свободи людини в частині особистої свободи та недоторканності, що є складовими родового об’єкта злочинів, передбачених у розділі ІІІ Особливої частини КК України.

За характеристикою об’єктивної сторони злочинів проти особистої свободи та недоторканності усі ці злочини сформульовані законодавцем як формальні, що передбачають обов’язковою ознакою суспільно небезпечне діяння у формі дії. На нашу думку, під суспільно небезпечною дією у таких злочинах слід розуміти активну поведінку суб’єкта злочину, безпосередньо спрямовану на позбавлення або обмеження особистої свободи та недоторканності особи та полягає у незаконному утриманні особи в обмеженому просторі за відсутності достовірної згоди особи на таке тримання, що обмежує особисту свободу в частині вільного стану особи, свободи пересування та вибору місця перебування та/або свободи особи здійснювати дії за своєю волею.

Доведено, що визначення поняття торгівля людьми у ч. 1 ст. 149 КК України не охополює усіх випадків вчинення такого злочину, що підлягають криміналізації відповідно до взятих міжнародних зобов’язань. Запропоновано удосконалити поняття «торгівлі людьми» та визначити його як здійснення будь-якої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, а так само надання згоди опікуном оба законним представником особи на вчинення такої угоди, користування послугами потерпілого, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Диференціація кримінальної відповідальності у злочинах проти особистої свободи та недоторканності за ознакою суб’єкта забезпечується встановленням відповідальності загального та спеціального суб’єкта злочину в залежності від характеру об’єктивної сторони конкретного складу злочину, використанням ознак спеціального суб’єкта або ж окремих форм співучасті у злочині в якості кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак у цих злочинах.

Поняття вини щодо злочинів проти особистої свободи та недоторканності може бути визначено як виявлення волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі й ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається згідно однієї із статей розділу ІІІ Особливої частини КК України злочином. Ознаки об’єктивної сторони протиправного діяння з огляду на свої особливості кореспондують з специфічними ознаками суб’єктивної сторони як якісних характеристик відповідної реалізації свободи вибору суб’єктом саме злочинної поведінки. Мотив та мета або ж взагалі кримінально-правового значення не мають (ч. 1 ст. 146, ст. 151 КК України), або ж виступають обов’язковою ознакою різновиду такого злочину (ст. 147, 148, 149, 150, 150-1 КК України); виступають кваліфікуючими ознаками у складах злочинів проти особистої свободи та недоторканності особи (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч.ч. 2, 3 ст. 149, ч.ч. 2. 3 ст. 150, ч.ч. 2. 3 ст. 150-1 КК України).

Аналіз кваліфікуючих ознак надає можливість вказати про використання законодавцем для диференціації кримінальної відповідальності у злочинах проти волі особи суспільно небезпечних наслідків двох видів: 1) спричинення фізичної шкоди різного виду; 2) спричинення тяжкої шкоди як комбінованих суспільно небезпечних наслідків, що включають шкоду як матеріального (фізичну або майнову), так і нематеріального характеру.

Для з’ясування змісту поняття «фізичне страждання» у ч. 2 ст. 146 КК України необхідно враховувати, що до даного поняття входить заподіяння фізичного насильства шляхом нанесення побоїв, мучення, мордування, заподіяння сильного фізичного болю, що включає як активну дію особи, яка вчиняє відповідний злочин, так і пасивну поведінку щодо викраденого або позбавленого волі потерпілого (в частині позбавлення їжі, пиття чи тепла, залишання його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії).

Тяжкими наслідками у злочинах проти волі особи (ст.ст. 146, 147, 149, 151 КК України) слід визнавати спричинення смерті потерпілому через необережність, його самогубство, тяжку хвороба, тяжке тілесне ушкодження, спричинення матеріальна шкода у великому або особливо великому розмірі тощо.

Наведено аргументи щодо необхідності доповнення ст. 149 КК такою кваліфікуючою ознакою як участь у транснаціональній організації, що займається торгівлею людьми.

<< | >>
Источник: НАУМОВА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ (ЗА СТАТТЯМИ РОЗДІЛУ ІІІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ). ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ –2017. 2017

Еще по теме 2.5 Кваліфікуючі ознаки злочинів, що посягають на волю особи:

  1. Поняття та зміст мотиву релігійної ненависті або ворожнечі як особистішої мотивації злочинних дій
  2. Заходи загальносоціального, спеціально-кримінологічного та індивідуального запобігання злочинності на релігійному ґрунті
  3. ВИСНОВКИ
  4. Додатки
  5. 1.1 Насильство в середовищі осіб жіночої статі: історичний аналіз явища
  6. 1.2 Історія становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  7. 1.3 Відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них за зарубіжним кримінальним законодавством
  8. Висновки
  9. 2.4 Кримінально-правова характеристика злочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу
  10. ВСТУП
  11. 1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права
  12. 1.3 Система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи в Україні
  13. 2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи
  14. 2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -