<<
>>

1.4 Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи у законодавстві зарубіжних країн

У підрозділі 1.3. роботи нами розглянуто системні зв’язки норм розділу ІІІ Особливої частини КК України, що забезпечують протидію кримінально-правовими засобами суспільно небезпечним посяганням на особисту свободу та недоторканність особи.

У контексті вивчення зарубіжного досвіду кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи слід враховувати окремі особливості інтеграційних процесів, що відбуваються в державі. Зокрема, у зв’язку із ратифікацією ВРУ у 2014 року договору про асоціацію між Україною та ЄС постає питання забезпечення інтеграції правової системи до стандартів ЄС, удосконалення вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність з урахуванням досвіду зарубіжних країн, що є членами ЄС. Як наголошується у науковій літературі: «процеси глобалізації, що відбуваються, тісно пов’язані також і з становленням і розвитком порівняльного кримінального права. Звернення до нього є принциповим при формуванні й застосуванні норм міжнародного кримінального права, імплементації норм міжнародного права в національне кримінальне законодавство, а також у процесі так званої регіональної уніфікації права, адже порівняльне кримінальне право спрямоване на пошук та розробку норм та принципів, які носили б всеузагальнюючий характер і сприяли гармонізації права» [267, с. 130].

Одним із найголовніших напрямів такої діяльності є удосконалення норм, які забезпечують кримінально-правову охорону основоположним правам людини, серед яких чільне місце займає право на свободу та особисту недоторканність. Тому дослідження законодавства про кримінальну відповідальність зарубіжних країн в контексті з’ясування особливостей регламентації відповідальності за незаконне позбавлення особистої свободи надасть можливість встановити способи нормативного закріплення кримінально-правової охорони права на свободу у країнах ЄС, порівняти їх із національним законодавством про кримінальну відповідальність та сформулювати пропозиції щодо удосконалення ст.

146 КК України як загальної норми щодо захисту права на свободу та інших статей розділу ІІІ Особливої частини КК України.

При цьому, видається недоцільним здійснювати порівняльно-правове дослідження щодо особливостей конструювання у КК зарубіжних країн складів злочинів, що встановлюють відповідальність за торгівлю людьми та її різновиди через ознаку експлуатації людини (що відповідає кримінально-правовим заборонам, вміщеним у статтях 149, 150, 150-1 КК України), оскільки, по-перше, у науці кримінального права України Д. О. Негодченко проведено дисертаційне дослідження присвячене саме порівняльно-правовому аналізу відповідальності за торгівлю людьми, в ході якого автором запропоновано класифікацію країн залежно від передбачення у їх кримінальному законодавстві відповідальності за торгівлю людьми на наступні групи: 1) країни, законодавство яких передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми; 2) країни, законодавство яких передбачає кримінальну відповідальність за діяння, що мають спільні з торгівлею людьми об’єктивні та суб’єктивні ознаки (рабство, торгівля неповнолітніми, вербування для надання сексуальних послуг тощо); 3) країни, законодавство яких не передбачає кримінальної відповідальності за торгівлю людьми та схожі діяння [186].

По-друге, вимоги до криміналізації діянь, що становлять торгівлю людьми визначено у багатьох міжнародних договорах, які на нашу думку є первинними підставами для визначення шляхів удосконалення відповідальності за ст. 149 КК України, зокрема керівні напрями для удосконалення кримінальної відповідальності надає Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми та створені на підставі статей цієї Конвенції системи моніторингу як законодавства, так і правозастосовної діяльності країн-членів, які її підписали. Зокрема йдеться про постійну діючу групу експертів ГРЕТА, що наділена повноваженнями надавати рекомендації щодо протидії видам торгівлі людьми. Перший звіт цієї групи щодо України схвалено у 2014 році, а окремі його висновки будуть проаналізовані у розділах 2, 3 роботи.

З огляду на наведене вважаємо за доцільне провести порівняльне дослідження особливостей регламентації відповідальності за незаконне позбавлення особистої свободи та недоторканності у законодавстві України та окремих країн ЄС.

Для порівняльного аналізу встановлення відповідальності за незаконне позбавлення особистої свободи та недоторканності доцільно проаналізувати законодавство про кримінальну відповідальність таких країн: Королівство Нідерланди, Королівство Норвегія, Королівство Іспанія, Королівство Швеція, Королівство Данія, Швейцарська Конфедерація, Республіка Болгарія, Республіка Польща, Республіка Франція, Республіка Сан-Марино, Федеративна Республіка Німеччина (ФРН).

В Особливій частині КК України відповідальність за незаконне позбавлення особистої свободи та недоторканності встановлено у розділі ІІІ ««Злочини проти волі, честі та гідності особи». В аналізованих нами кримінальних кодексах окремих країн-членів ЄС аналогічна норма (норми) закріплено у таких розділах (главах): КК Республіки Польща (ст. 189) розміщена у главі XXIII «Злочини проти свободи» [110]; КК ФРН (статті: 234, 234а, 235, 239, 239а) у розділі 18 «Карані діяння проти особистої свободи» [296]; КК Республіки Франція (статті 224-1, 224-2, 224-3, 224-4, 224-5) у Главі IV «Посягання на свободу людини», відділ І «Про викрадення та незаконне позбавлення свободи» [293]; КК Королівства Нідерланди (статті 282, 283) у розділі XVIIІ «Злочини проти свободи особи» [299]; КК Королівства Норвегія (статті 223, 226) у главі 21 «Злочини проти особистої свободи» [302]; КК Республіки Болгарія (статті 142, 142а, 143а) у розділі IV «Викрадення та незаконне позбавлення свободи» [297]; КК Королівство Швеція (статті 1, 2) глави 4 «Про злочини проти свободи і громадського спокою» [295]; КК Швейцарської Конфедерації (статті 183, 184) у розділі 4 «Злочини та проступки проти свободи» [294]; КК Республіки Сан-Марино (статті: 169, 170, 176) у главі ІІ «Злочини проти свободи особи» [303]; КК Королівство Іспанія (статті: 163, 165, 166, 167, 168) у главі І «Незаконне переслідування та викрадення» розділу VI «Злочини проти свободи особи» [300]; КК Королівства Данія (статті 260, 261, 262) у главі 26 «Злочини проти особистої свободи» [298].

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що у всіх проаналізованих кримінальних кодексах родовим об’єктом незаконного позбавлення волі або викрадення виступає саме право на особисту свободу особи, а не волю, як це передбачено у розділі ІІІ Особливої частини КК України. Варто зазначити, що на доцільності зміни назви розділу III Особливої частини КК України та визначення цієї назви як «Злочини проти свободи особи» наголошує О. О. Володіна [63, с. 6]. На нашу думку, варто підтримати вказану наукову позицію, додатковою аргументацією якої є визначення родового об’єкта злочинів, аналогічних до ст. 146 КК України, у кримінальних кодексах зарубіжних країн саме у такий спосіб.

В контексті наведеного також варто вказати, що зміна назви розділу ІІІ Особливої частини КК України означатиме також необхідність внесення змін до назви та диспозиції ст. 146 КК України із заміною понять «незаконне позбавлення волі» на «незаконне позбавлення особистої свободи». При цьому необхідно враховувати, що статті розділу ІІІ Особливої частини КК України забезпечують кримінально-правову охорону конституційного права на свободу та особисту недоторканість. За визначенням А. С. Політової, злочином проти свободи особи визнається суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом та спрямоване на позбавлення або обмеження свободи особи й порушення її особистої недоторканності [216, с. 6]. Таким чином, відповідні зміни сприятимуть єдності термінології ст. 29 Конституції України з назвою розділу ІІІ Особливої частини КК України та ст. 146 КК України.

Відповідно до диспозиції ч. 1 ст. 146 КК України відповідальність настає за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Таким чином, відповідальність за самостійні види позбавлення свободи не диференційована. У законодавстві аналізованих нами зарубіжних країн відповідальність за незаконне позбавлення свободи (у жодній із аналізованих країн ЄС не встановлена відповідальність за позбавлення волі) регламентована таким чином.

1) Відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення настає за однією статтею кримінального кодексу, зокрема: за ч. 1 ст. 189 КК Республіки Польща настає відповідальність позбавлення свободи людини, при цьому не виокремлюється поняття «викрадення» людини. У ч. 1 ст. 282 КК Королівства Нідерланди настає відповідальність особи, яка умисно, незаконно позбавляє або продовжує позбавляти іншу особу її свободи. Суб’єктом цього злочину також визнається особа, яка умисно надає місце (сховище) для такого незаконного позбавлення свободи. За ч. 1 ст. 283 КК Королівства Норвегія підлягає кримінальній відповідальності особа, яка незаконно позбавляє свободи іншу особу або причетна до цього. За ч. 1 ст. 261 КК Королівства Данія підлягає відповідальності будь-яка особа, яка позбавляє свободи іншу особу. За ч. 1 ст. 183 КК Швейцарської Конфедерації настає відповідальність за незаконне захоплення особи або утримання її в умовах несвободи, або вчинене іншим чином незаконне позбавлення свободи, за викрадення особи з використанням насильства, погрози або обману. За законодавством Республіки Сан-Марино у ст. 169, що має назву «Викрадення людини», відповідальність настає за обмеження свободи, ненадання свободи, або позбавлення свободи. У ст. 224-1 КК Республіки Франція відповідальність настає за арешт, викрадення, затримання або незаконне позбавлення свободи, вчинене без дозволу органів влади за відсутністю випадків, прямо передбачених законом.

2) Відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення настає за різними статтями кримінального кодексу, зокрема: відповідно до ст. 2 глави 4 КК Королівства Швеція відповідальність настає за викрадення, утримання в неволі будь-кого або незаконне позбавлення свободи в інший спосіб. При цьому, у ст. 1 цієї глави встановлено відповідальність за викрадення людини з метою викупу у випадках, коли особа захоплює та викрадає або позбавляє свободи дитини або будь-яку іншу особу з наміром завдати йому чи їй тілесні ушкодження або шкоду здоров’ю, або примусити його чи її працювати, або з метою вимагання.

Таким чином, у КК Королівства Швеція диференційована відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення людини у різних статтях.

Згідно статей розділу IV КК Королівства Іспанія відповідальність за ст. 163 настає за утримання іншої людини в неволі, позбавляючи його свободи. У ст. 164 встановлено відповідальність за викрадення людини з вимогою виконати певні дії для її звільнення. У нормах КК Республіки Болгарія відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення також диференційована: у ст. 142 встановлена відповідальність за викрадення людини та незаконне позбавлення свободи; у ст. 142а цього кодексу встановлено відповідальність за незаконне позбавлення будь-кого свободи. У КК ФРН відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення людини встановлена у трьох різних статтях: ст. 239 (відповідальність настає за позбавлення свободи, тобто поміщення особи в тюрму або позбавлення свободи будь-яким іншим способом); ст. 235 (викрадення неповнолітніх); ст. 239а (викрадення, поєднане з вимаганням, відповідальність настає за викрадення людини або захоплення людини з метою примусити потерпілого здійснити певні дії як умову визволення, або з метою вимагання).

Таким чином, окремі із аналізованих країн ЄС розмежовують відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення людини на рівні окремих статей (Королівства Швеція, Королівства Іспанія, Республіка Болгарія, ФРН). В інших аналізованих країнах-членах ЄС відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення встановлена у одній статті.

Слід зазначити, що в законодавстві Швейцарської Конфедерації (ст. 183) та ФРН (ст. 234) у диспозиціях відповідних статей також встановлюється відповідальність за захоплення особи як альтернативне поняття до «викрадення». Наприклад, за ст. 234 КК ФРН настає відповідальність особи, яка шляхом насильства або обману захоплює іншу людини з метою поставлення такої особи в безпорадний стан. За цією статтею також наступає відповідальність за окремі форми торгівлі людьми, проте торгівля людьми не є предметом цього дослідження. Разом з тим, законодавець ФРН розрізняє поняття «торгівля людьми» та «захоплення людини».

У юридичній літературі щодо визначення поняття викрадення зазначається, що: «викрадення людини передбачає сукупність послідовно вчинюваних дій: заволодіння людиною, вчиненого будь-яким способом; переміщення (віддалення) потерпілого з місця його перебування; подальше можливе тримання особи проти її волі та бажання. При цьому тільки заволодіння людиною та переміщення її з місця перебування є обов’язковими ознаками об’єктивної сторони» [63, с. 7]. Отже, поняття «захоплення» у диспозиції ст. 146 КК України є складовою частиною поняття «викрадення» особи.

Зазначимо, що злочин, передбачений у ст. 146 КК України може бути вчинено із суб’єктивної сторони за наявності вини у формі умислу. При цьому відповідальність за необережне незаконне позбавлення свободи відсутня. Натомість, в окремих кримінальних кодексах країн ЄС встановлена відповідальність за позбавлення свободи за наявності необережної форми вини. Так, у ст. 283 КК Королівства Нідерланди встановлено відповідальність особи, яка з недбалості чи необережності відповідальна за незаконне позбавлення свободи або за продовження незаконного позбавлення свободи. Кваліфікуючими ознаками цієї статті визнаються дії, що спричинили тяжке тілесне ушкодження або смерть потерпілого [299].

У ст. 262 КК Королівства Данія встановлено відповідальність особи, яка внаслідок грубої необережності вчиняє незаконне позбавлення свободи [298]. Також, до прикладу, у ст. 226 КК Королівства Норвегія встановлена відповідальність особи, винної в позбавленні іншої особи свободи, яке винна особи безпідставно вважає законним, або у випадку проведення затримання без дотримання визначеної законодавством процедури у випадках, коли особа могла провести затримання відповідно до порядку, встановленого законодавством. За цією статтею також настає відповідальність особи, яка є причетною до таких дій [294]. Таким чином, в законодавстві окремих країн-членів ЄС відповідальність диференційована за ознакою форми вини.

У ч. 2 ст. 146 КК України закріплено декілька кваліфікуючих ознак незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Зокрема, до них відносяться.

1) Вчинені щодо малолітнього. Кваліфікуючу ознаку за спеціальними ознаками потерпілого закріплено у ч. 2 ст. 183 КК Швейцарської Конфедерації; у ст. 165 КК Королівства Іспанія (якщо потерпілий неповнолітній); у ч. 2 ст. 142 КК Республіки Болгарія (якщо потерпілий не досяг 16-ти років при викраденні; у ч. 2 ст. 142а – якщо потерпілий не досяг 18-років при незаконному позбавленні свободи); у ст. 224-5 КК Республіки Франція (якщо потерпілий не досяг 15-ти років). У ст. 235 КК ФРН встановлено відповідальність за викрадення неповнолітніх, зокрема особу до 18-ти років, дитину, якщо викрадач не є родичем дитини. У зазначеній статті виокремлено такі кваліфікуючі ознаки: (викрадення неповнолітнього з метою переправлення за кордон; з корисливих мотивів; що спричинило шкоду здоров’ю або смерть потерпілого).

Отже, можемо зробити висновок, що у законодавстві більшості країн-членів ЄС кваліфікуючою ознакою незаконного позбавлення свободи визнається неповнолітній, а не малолітній. Враховуючи наведене, варто встановити у ч. 2 ст. 146 КК України відповідальність за вчинення діяння щодо неповнолітнього.

2) З корисливих мотивів. Закріплено лише у ст. 184 КК Швейцарської Конфедерації (вчинене з метою викупу); у ч. 2 ст. 261 КК Королівства Данія (незаконне позбавлення свободи з метою отримання прибутку).

3) Щодо двох чи більше осіб. Встановлена у ст. 142 КК Республіки Болгарія (злочин вчинено щодо двох і більше осіб); у ст. 224-3 КК Республіки Франція (щодо кількох осіб).

4) За попередньою змовою групою осіб. Встановлена у ст. 142 КК Республіки Болгарія (злочин вчинено двома і більше особами).

5) Способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого.Таку кваліфікуючу ознаку встановлено у ч. 2 ст. 142а КК Республіки Болгарія (вчинення способом, що має характер мучення або небезпечним для здоров’я потерпілого).

6) Таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань. Передбачено у: (ст. 184 КК Швейцарської Конфедерації (жорстоке поводження з потерпілим); ч. 2 ст. 189 КК Ресубліки Польща (якщо позбавлення свободи було поєднано з особливим мученням потерпілого); у ч. 2 ст. 223 КК Королівство Норвегія (спричинення потерпілому значних страждань або значної фізичної шкоди); ч. 2 ст. 142 КК Республіки Болгарія (з особливою жорстокістю); ст. 224-2 КК Республіки Франція.

7) Із застосуванням зброї. Така кваліфікуюча ознака закріплена у ч. 2 ст. 142 КК Республіки Болгарія (лише щодо викрадення людини).

8) Здійснюване протягом тривалого часу. Щодо визначення змісту кваліфікуючої ознаки ст. 146 КК України слід зазначити, що ознака «протягом тривалого часу» є оцінною та з огляду на відсутність визначених в законі часових критеріїв підлягає встановленню в кожному конкретному випадку. Слід зазначити, що З. А. Загиней, на підставі аналізу окремих вироків за ч. 2 ст. 146 КК України встановила, що суди визначають поняття «тривалий час» по-різному, зокрема таким часом визнається прозбавлення волі (20-30 хв., 1 год., 4 год., 8 год., 11 год., 1 доба, 2, 4, 6, 7 діб, 4 місяці) [97, с. 358 – 359]. Таким чином, судова практика показує надмірно широке тлумачення такої кваліфікуючої ознаки, що в першу чергу пов’язано з відсутністю критеріїв визначення такого проміжку часу.

При цьому, на думку З. А. Загиней: «не можна тлумачити тривалий час як кваліфікуючу ознаку незаконного позбавлення волі або викрадення людини лише з використанням об’єктивних темпоральних критеріїв. Адже на сприйняття його тривалості будуть впливати чинники суб’єктивного характеру (наприклад, вік, захворювання особи, умови тримання)» [97, с. 359]. Ми погоджуємося із такою позицією та вважаємо, що для удосконалення кваліфікації за ч. 2 ст. 146 КК України необхідно конкретизувати зміст поняття «тривалий час».

Так, до прикладу, О. О. Володіна пропонує диференціювати відповідальність за незаконне позбавлення волі та за викрадення людини та встановити як кваліфікуючу ознаку викрадення людини, що поєднане з триманням потерпілого понад семи діб (варіант: поєднане з триманням потерпілого протягом тривалого часу» [63, с. 18].

У проаналізованих нами кримінальних кодексах таку кваліфікуючу ознаку містять: ч. 2 ст. 223 КК Королівства Норвегія (якщо позбавлення сподоби тривало більше одного місяця); ч. 2 ст. 261 КК Королівства Данія (якщо позбавлення свободи було довготривалим); ст. 184 КК Швейцарської Конфедерації (позбавлення свободи продовжувалось більше 10-ти діб); у ч. 2 ст. 189 КК Ресубліки Польща (позбавлення свободи продовжувалось більш ніж 7 діб); у ч. 3 ст. 163 КК Королівства Іспанія (позбавлення свободи понад 15 діб); у ч. 2 ст. 142а КК Республіки Болгарія (позбавлення свободи понад 2 доби); у ч. 2 ст. 239 КК ФРН (позбавлення свободи більше одного тижня).

Отже, можемо зробити висновок, що у законодавстві країн-членів ЄС мінімальні часові критерії визначення поняття «тривалий час» різняться від двох діб до одного місяця. Тому, вважаємо необхідним встановити, що під тривалим часом у ч. 2 ст. 146 КК України слід розуміти позбавлення свободи на строк більше семи діб (за прикладом ФРН та Республіки Польша).

До особливо кваліфікуючих ознак ст. 146 КК України віднесено: 1) вчинення таких діянь організованою групою. Встановлено у ст. 224-3 КК Республіки Франція (організована банда); у ч. 3 ст. 223 КК Королівства Норвегія встановлено відповідальність для особи, яка вступила у змову з іншою особою для вчинення незаконного позбавлення свободи. У ст. 168 КК Королівства Іспанія встановлена відповідальність за підбурювання, змову або пропозицію вчинити незаконне позбавлення свободи або викрадення особи. У ч. 2 ст. 142 КК Республіки Болгарія (злочин вчинено особою, яка бере участь в злочинній групі або організації, або діє на замовлення такої групи або організації). 2) спричинення тяжких наслідків. Закріплено у ст. 184 КК Швейцарської Конфедерації (спричинення значної шкоди здоров’ю потерпілого). У ч. 2 ст. 142 КК Республіки Болгарія (значні тяжкі наслідки); у ст. 282 КК Королівства Нідерланди – тяжке тілесне ушкодження (ч. 2) або смерть потерпілого (ч. 3). У ч. 2 ст. 223 КК Королівство Норвегія (спричинення потерпілому шкоду здоров’ю, або ж що призвело до його смерті). У ч. 3 ст. 239а КК ФРН (смерть потерпілого при викраденні), у ч. 2, 3 ст. 239 – шкода здоров’ю або смерть при незаконному позбавленні свободи. У ст. 224-2 КК Республіки Франція – шкода здоров’ю або хронічне захворювання потерпілого внаслідок незаконного позбавлення свободи.

У проаналізованих нами КК країн ЄС у відповідних статтях встановлюються окремі кваліфікуючі ознаки, що не передбачені у ч. 2 ст. 146 КК України. До них належать: 1) незаконне утримання як психічно хворого у відповідному лікувальному закладі (ч. 2 ст. 261 КК Королівства Данія; ч. 2 ст. 142а Республіки Болгарія); 2) щодо недієздатної особи: ч. 2 ст. 183 КК Швейцарської Конфедерації (викрадення особи, яка не здатна усвідомлювати характер та наслідки своїх дій, або особи, яка перебуває в безпорадному стані); 3) службовими особами: ст. 165 КК Королівства Іспанія (винний вчинив незаконне позбавлення свободи під видом службової особи, або злочин вчинено службовою особою під час виконання нею своїх обов’язків. У ч. 2 ст. 142 КК Республіки Болгарія (викрадення вагітної жінки, або особи, яка має міжнародний захист; службовою особою міністерства внутрішніх справ, з метою переміщення до іноземної країни). У ст. 224-4 КК Республіки Франція кваліфікуючою ознакою визнається незаконне позбавлення свободи, вчинене для приготування до злочину або полегшення його вчинення [293].

Слід зазначити, що більшість із наведених кваліфікуючих ознак незаконного позбавлення свободи, що встановлені у законодавстві країн-членів ЄС та відсутні у ст. 146 КК України охоплюються іншими статтями Особливої частини КК України. Зокрема, незаконне утримання як психічно хворого у відповідному лікувальному закладі (ч. 2 ст. 261 КК Королівства Данія; ч. 2 ст. 142а Республіки Болгарія) виокремлено як окремий склад злочину у ст. 151 КК України. Разом з тим, вважаємо за доцільне використати досвід законодавця Республіки Франція та встановити у ч. 2 ст. 146 КК України додаткову кваліфікуючу ознаку, а саме: незаконне позбавлення свободи або викрадення людини, вчинене з метою готування до іншого злочину.

У ст. 234а КК ФРН як окремий склад злочину встановлено відповідальність за вивезення особи за територію країни або перешкоджання повернення такої особи з-за кордону шляхом обману, погрозами або застосуванням насильства за умови, що потерпілий зазнає заходи насилля або сваволі, що суперечать основам правової держави [296]. Подібний склад злочину також визначено у ст. 3 Глави 4 КК Королівства Швеція [295].

Варто зазначити, що, наприклад, у рішенні ЄСПЛ від 10 травня 2001 року у справі «Кіпр проти Туреччини» цей міжнародний судовий орган встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист права власності) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що триває й досі, у зв’язку з позбавленням греків-кіпріотів, що мають власність на півночі Кіпру, можливості доступу, управління, використання та володіння своїм майном, а також будь-якої компенсації за втручання у їхні права власності, а також можливості повернутися на відповідну спірну територію [255].

Таким чином, перешкоджання повернення на територію країни, або ж на територію місця проживання є порушенням права на особисту свободу та недоторканність особи. Зазначимо, що в аспекті збройних конфліктів, наявності тимчасово окупованих територій, в яких громадяни країни можуть як насильно вивозитися із території країни, так і незаконно утримуватися за її межами, що перешкоджає поверненню на територію проживання, такі дії можуть бути визнані окремим злочином проти особистої свободи особи.

У юридичній літературі обґрунтовано зазначається, що: «право має відповідати соціальним потребам у правовому регулюванні даних суспільних відносин, а закон має відповідати праву, забезпечувати його дієвість, ефективність» [267, с. 96]. З 2014 року до правової системи України введено поняття «тимчасово окупована територія», що визначається у двох нормативно-правових актах різної юридичної сили. Це Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а також постанова ВРУ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями».

У ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія визначається як сухопутна територія АРК та м. Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над цими територіями [230].

У Постанові ВРУ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» зазначено, що тимчасово окупованими територіями визнаються окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України [232].

Ці законодавчі акти визначають правове регулювання існуючи суспільних відносин, що виникли у зв’язку із тимчасовою окупацією території АРК та м. Севастополя та відсутністю можливості в органів державної влади здійснювати контроль в окремих районах Донецької та Луганської областей в районі проведення АТО. Аналіз цих законодавчих актів вказує на те, що ці території не перебувають під юрисдикцією органів державної влади, створені органи влади на території АРК та м. Севастополя є незаконними, а непідконтрольні райони Донецької та Луганської областей, на території яких проводиться АТО, фактично контролюються незаконними збройними формуваннями терористичної спрямованості.

Тому, враховуючи наявність правового режиму тимчасово окупованої території та зважаючи на триваючу збройну агресією Російської Федерації, з урахуванням зарубіжного досвіду ФРН, вважаємо необхідним доповнити розділ ІІІ Особливої частини КК України новою статтею, що встановлюватиме відповідальність за насильницьке вивезення особи за територію країни до іноземної держави (або тимчасово окупованої території) шляхом обману, погрозами або застосуванням насильства або перешкоджання повернення такої особи з-за кордону (з тимчасово окупованої території) за відсутності ознак торгівлі людьми.

Виокремлення такої спеціальної норми обумовлено триваючою вже довший час обстановкою, що характеризується відсутністю контролю органів державної влади на частині території держави, що сприяє поширенню випадків незаконного позбавлення особистої свободи осіб на цих територіях. Чинність такої норми щодо тимчасово окупованої території може визначатися фактом деокупації цих територій та завершенням АТО, що допускається в теорії кримінального права. Так, на думку З. А. Загиней, «текст кримінального закону характеризується такою текстологічною особливістю, як темпоральність. Це означає, що для нього притаманні різноманітні часові характеристики. Зокрема, це встановлення моменту набрання та втрати чинності кримінального закону, наявність правових строків у статтях Загальної та Особливої частин КК, повторюваність та тривалість» [98, с. 234–235].

Тому враховуючи наявність тимчасово окупованої території та непідкотрольність органам державної влади частини території доцільно врахувати таку обстановку та визначити в Особливій частині КК України окрему статтю для кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи особи, що вчиняються на тимчасово окупованій території. При цьому фактичним строком їх дії є настання юридичного факту, а саме деокупації території АРК та м. Севастополя та закінчення проведення АТО. Приклад такого роду статей Особливої частини КК України уже є. Так, ст. 332-1 КК України внесено до Особливої частини КК України у 2014 році, що забезпечує протидію порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію або виїзду з неї. Очевидно, що із фактом деокупації цієї території України потреба у кримінально-правовій охороні вищезазначеного порядку відпаде у зв’язку із втратою дії нормативно-правових актів, які такий порядок визначають.

Додатково зазначимо, що З. А. Загиней зауважує про те, що: «одним із способів втрати чинності кримінального закону визначає закінчення строку, на який був прийнятий кримінальний закон. Цей строк може визначатися конкретною календарною датою або подією, настання якої свідчить про припинення тих відносин, які охоронялися кримінальним законом» [98, с. 226].

Таким чином, спеціальна обстановка може обумовлювати необхідність спеціального правового регулювання кримінально-правовими засобами шляхом встановлення окремих окремих норм щодо протидії злочинам проти особистої свободи особи, які вчиняються на тимчасово окупованій території, або ж шляхом переміщення потерпілого від незаконного позбавлення волі, викрадення на таку територію, що позбавляє органи влади можливості забезпечувати як виявлення, так і припинення таких суспільно небезпечних посягань, а також розкриття таких злочинів.

Враховуючи наведене пропонуємо встановити відповідальність за насильницьке вивезення особи за територію країни до іноземної держави (або тимчасово окупованої території) шляхом обману, погрозами або із застосуванням насильства або перешкоджання повернення такої особи з-за кордону (з тимчасово окупованої території) за відсутності ознак торгівлі людьми. Доповнення розділу ІІІ Особливої частини КК України відповідною статтею посилить кримінально-правову охороку права на свободу.

Також вважаємо, що, оскільки родовим об’єктом злочинів, аналогічних до ст. 146 КК України, у всіх кримінальних кодексах проаналізованих зарубіжних країн виступає саме право на свободу людини, а не волю, доцільно у назві розділу ІІІ Особливої частини КК України поняття «воля» замінити на поняття «особиста свобода та недоторканність». Аналогічні зміни необхідно внести до диспозиції ст. 146 КК України [177, с. 220].

Окрім цього, на основі позитивного досвіду окремих країн-членів ЄС пропонуємо встановити у ч. 2 ст. 146 КК України додаткову кваліфікуючу ознаку, а саме: незаконне позбавлення свободи або викрадення людини, вчинене з метою готування до іншого злочину; замінити поняття «малолітній» на поняття «неповнолітній», конкретизувати ознаку «протягом тривалого часу» як таку, що означає строк більше семи діб.

Висновки до розділу 1

За результатами дослідження загальнотеоретичних засад кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи зроблено ряд основних висновків.

Питання кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності особи досліджувалися у науці кримінального права як комплексно, так і в частині особливостей кримінальної відповідальності за окремі злочини, що входять до системи кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності. Однак після внесення змін та доповнень до статей розділу ІІІ Особивої частини КК України (ст.ст. 149, 150, 150-1), а також ратифікації ВРУ міжнародних договорів стосовно захисту права на свободу та особисту недоторканність, комплексні монографічні дослідження не здійснювалися, дослідження ознак системи кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності є доцільним та актуальним.

Проведено аналіз ратифікованих ВРУ міжнародних договорів у сфері захисту права на свободу та особисту недоторканність, вимогам яких повинні відповідати кримінально-правові засоби протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності особи, а також досліджено практику ЄСПЛ за статтями 4, 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Обгрунтовано необхідність забезпечити: 1) криміналізацію тих суспільно небезпечних діянь, які встановлені у міжнародних договорах; 2) диференціацію кримінальної відповідальності за злочини проти особи шляхом виокремлення кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів цих злочинів за ознакою їх вчинення організованими формами співучасті; 3) забезпечити можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які є користувачами послуг, потерпілого під час його експлуатації; 4) враховувати під час проведення кримінально-правової кваліфікації за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України правові позиції ЄСПЛ, сформульовані за статтями 4 та 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та додаткового Протоколу № 4 до цієї Конвенції в частині з’ясування ознак поведінки, що підпадає під обмеження особистої свободи, рабство, підневільний стан тощо.

У законодавстві про кримінальну відповідальність України встановлено як загальні, так і спеціальні кримінально-правові норми щодо протидії злочинам проти волі особи. Диференціація кримінальної відповідальності здійснюється за критерієм видів незаконного позбавлення особистої свободи, видів злочинної мети такого позбавлення особистої свободи; встановлення кримінально-правових норм щодо відповідальності за незаконне позбавлення особистої свободи щодо спеціальних потерпілих; застосування спеціальної конфіскації за вчинення таких злочинів та часткове застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб за вчинення злочинів проти особистої свободи (статті 146, 147 КК України); врахування у судовій практиці факту незаконного позбавлення волі як виду насильства, що не є небезпечним для життя в момент заподіяння.

Встановлено наявність таких прогалин у системі кримінально-правової протидії посяганням на особисту свободу та недоторканність особи: 1) відсутність кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення особи; 2) непристосованість статей розділу ІІІ Особливої частини КК України до належної кримінально-правової оцінки злочинів проти свободи особи на тимчасово окупованій території; 3) неврахування окремих обставин, що обтяжують відповідальність за незаконне позбавлення волі та торгівлю людьми; 4) відсутність підстав для застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб за вчинення злочину, передбаченого у ст. 149 КК; 5) невідповідність поняття «торгівля людьми» відповідному поняттю, застосованому у міжнародному праві; 6) відсутність положення щодо звільнення від відповідальності потерпілого від торгівлі людьми, що вчинив суспільно небезпечне діяння, яка підпадає під ознаки злочину, під примусом; 7) відсутність відповідальності за користування послугами потерпілого від торгівлі людьми, якщо особі достовірно було відомо про те, що особа є потерпілою від цього злочину.

Спеціальна обстановка може обумовлювати необхідність спеціального правового регулювання кримінально-правовими засобами шляхом встановлення окремих спеціальних заборон щодо протидії злочинам проти волі особи, які вчиняються на тимчасово окупованій території, або ж шляхом переміщення потерпілого від незаконного позбавлення волі, викрадення на таку територію, що позбавляє органи влади забезпечувати виявлення та розкриття таких злочинів. Запропоновано у статті 146-2 встановити відповідальність за викрадення людини з метою переміщення та утримання за межами держави або ж на тимчасово окупованій території.

<< | >>
Источник: НАУМОВА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ (ЗА СТАТТЯМИ РОЗДІЛУ ІІІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ). ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ –2017. 2017

Еще по теме 1.4 Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи у законодавстві зарубіжних країн:

  1. Стан наукової розробки місця й ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  2. Суб’єкти запобігання злочинності, діяльність яких пов’язана з упровадженням позитивних традицій та звичаїв суспільства
  3. 3.2. Запобіжний вплив традицій та звичаїв на спеціально- кримінологічному рівні
  4. СПИСОК ВИКОРИТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  5. ВСТУП
  6. Різноманітність точок зору на природу та визначення злочинності в кримінології та їх критичний аналіз
  7. 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток
  8. Соціальне обґрунтування норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років
  9. ВСТУП
  10. 1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -