<<
>>

2.4 Кримінально-правова характеристика злочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу

Традиційно до злочинів, що вчиняються особами в складі натовпу, відносять масові заворушення. Саме ознаки масових заворушень утворюють зміст поняття «злочинний натовп». Так, С. С.

Яценко, коментуючи склад злочину «масові безпорядки», характеризує його як «насильницькі дії натовпу»[258, с. 592]. Тому в цьому підрозділі основну увагуприділятимемо кримінально-правовій характеристиці масових заворушень. Водночас розглядатимемо й інші склади злочинів, які також характеризують злочинні дії осіб в складі натовпу.

Установлюючи кримінальну відповідальність за масові заворушення (ст. 294 КК України), законодавець не закріплює визначення цього поняття, що породжує різноманітні його трактування в теорії кримінального права.

На думку Ю. В. Дубка та О. Я. Черепненка, масові заворушення – це «дії натовпу, що становлять реальну загрозу для громадського порядку й особистої безпеки громадян, громадської безпеки та виражаються в скоєнні насильства, погромів, підпалів, знищенні майна, застосуванні вогнепальної зброї, вибухових речовин і пристроїв, а також збройного опору влади, що спричинили порушення нормального функціонування державних, громадських організацій, установ і підприємств транспорту, відновлення якого неможливе без застосування невідкладних спеціальних заходів та залучення додаткових сил і засобів» [89, c. 240 - 241].

Більшість науковців також пов’язують масові заворушення з діями натовпу [212, с. 56], хоча цей термін у законодавстві України не використовується. На думку В. О. Навроцького, масові заворушення ‑«це завжди дії юрби, яка діє стихійно, хоча може бути й керованою цілком чи в окремих своїх частинах. Така юрба поводить себе агресивно. Її учасники вчиняють дії, які визнаються злочинами і тоді, коли їх виконує одна особа» [253, с. 645]. П. С. Матишевський також відзначає, що масові заворушення – це порушення громадського порядку натовпом, що безчинствує [261, с.

112]. А. М. Багмет стверджує, що масові заворушення – це протиправна діяльність великої кількості людей [22, с. 125]. М. М. Тараненко намагається прив’язати дії натовпу до конкретної форми співучасті. На його думку, «натовп з кримінально-правової точки зору … слід розглядати специфічним вираженням такої форми співучасті, як вчинення злочину групою осіб без попередньої змови (ч. 1 ст. 28 КК України)» [346, с. 161]. Отже, масові заворушення ‑ прояв співучасті в злочині, а саме приклад необхідної співучасті. Таке поняття давно відоме кримінально-правовій науці й підтримується сучасними правознавцями[54, с. 274-277]. Масові заворушення нарівні з бандитизмом (ст.. 257 КК), створенням злочинної організації (ст. 255 КК) якраз і належать до проявів необхідної співучасті, коли злочин не може бути вчинений без об’єднаних зусиль щонайменше двох осіб. Не всі вчені підтримують існування такого поняття (як-от, О. А. Арутюнов[19, с. 154]). Водночас, на наше переконання, це поняття відображає специфіку спільного заподіяння шкоди об’єкту посягання великою кількістю осіб. Поняття «необхідна співучасть» має сенс стосовно характеристики масових заворушень як злочину, учинюваного особами в складі натовпу, у тому числі зважаючи на соціально-психологічні закономірності. Так, у першому розділі акцентовано увагу на тому, що злочинний натовп – це прояв співучасті в злочині, тому йому притаманні закономірності розвитку спільної злочинної діяльності. В українській мові «необхідний» той, «без якого неможливо обійтися; закономірний, невипадковий; у значенні «необхідне» − закономірність, що випливає із самої природи речей»[267, с. 347]. «Закономірний» тлумачимо як такий, «який відбувається відповідно до законів природи або суспільства, зумовлений цими законами; природний, органічний»[269, с. 702]. Тобто, необхідна співучасть – це закономірна спільна участь кількох осіб у скоєнні злочину, що випливає із самої природи конкретного злочину (для нашого дослідження – із природи масових заворушень).

На підтвердження цієї позиції потрібно ще раз звернутися до висновків, отриманих нами під час аналізу соціально-психологічних аспектів злочинного натовпу. Вважаємо це доречним і під час кримінально-правового аналізу, адже, як стверджує вітчизняний дослідник проблем співучасті у злочині Ф. Г. Бурчак, «недостатня глибина соціологічного й кримінологічного осмислення соціальної реальності чи її неправильна інтерпретація неминуче відбиваються у кримінальному законі» [41, с. 68]. Натовп об’єднує осіб, які перебувають у безпосередньому контакті між собою, взаємодіють за умов високого рівня емоційного збудження, оскільки у соціальній психології доведено, що ситуація безпосереднього контакту суттєво впливає на протікання психічних процесів, результат взаємної діяльності людей. Тому виникає групова взаємодія, групова згуртованість (нехай і короткострокова, як під час масових заворушеннях), які властиві певній сукупності осіб як єдиному цілому.

На підставі наведених міркувань та семантичного тлумачення термінівочевидно, що масові заворушення як прояв необхідної співучасті – це спільна умисна участь значної кількості осіб у вчиненні насильницьких злочинних дій, без якої неможливо заподіяти шкоду громадському порядку». Можливість заподіяння шкоди цьому об’єкту однією особою виключає склад масових заворушень. За цією ознакою вони відрізняються від хуліганства, яке може бути вчинено й однією особою.

Законодавець інтерпретує поняття «масові заворушення», якими визнає їх організацію, що супроводжується насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активною участю в масових заворушеннях. У цьому випадку законодавець послуговується таким способом нормативного дефініювання, коли в назві використовують узагальнююче поняття, а в диспозиції статті Особливої частини КК України – його сукупні ознаки.

Доктринальне визначення терміна «масові заворушення» потрібно будувати, ураховуючи законодавче розуміння відповідного поняття, а також на підставі інтерпретації слів «масовий» і «заворушення», із яких утворено відповідне словосполучення. В українській мові слово «масовий» означає «такий, у якому беруть участь широкі маси, велика кількість людей»,а «заворушення» − це «масовий вияв невдоволення кимось, чимось, протесту проти кого-, чого-небудь» [46, с. 381, 650].

На нашу думку, масовим заворушенням характерні такі ознаками. По-перше, наявність великої кількості людей, яку зазвичай називають натовпом (детально про це йшлося вище). Не можемо погодитися з тим, що масові заворушення є специфічним вираженням такої форми співучасті, як учинення злочину групою осіб без попередньої змови, адже для неї, як це зазначенов ч. 2 ст. 28 КК України, властива мінімальна кількість учасників – два суб’єкти злочину. Така чисельність учасників аж ніяк не може характеризувати масовість. Досить влучно висловився стосовно дій натовпу Б. С. Утевський. На його думку, маси – це натовп, який змінюється та характеризується вільним доступом та вільним виходом учасників [390, с. 213]. Водночас, як свідчать науковці, у судовій практиці трапляються ситуації, коли навіть десять осіб визнавали, фактично, натовпом[195, с. 148].

По-друге, масові заворушення полягають у вчиненні особами протиправних дій. Відповідно до формулювання диспозиції ч. 1 ст. 394 КК України ними є організація масових заворушень та активна участь у них. Організація ж масових заворушень має супроводжуватися вчиненням таких дій, як насильство над особою, погроми, підпали, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницьке виселення громадян, опір представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя. На нашу думку, формулювання законодавцем простого складу масових заворушень є вкрай невдалим. Воно зумовлює таке тлумачення диспозиції ст. 294 КК України, що активна участь можлива лише в складі натовпу, без учинення тих суспільно небезпечних діянь, якими супроводжується їхня організація.

Тому й кваліфікація дій активних учасників масових заворушень, коли, наприклад, заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, має відбуватися за сукупністю (наприклад ч. 1 ст. 294 та ч. 1 ст. 121 КК України). На нашу думку, характер такого діяння, як активна участь у масових заворушеннях, якраз і передбачає, що їх учасник скоює одну або декілька злочинних дій, які підпадають під насильство над особою, погроми, підпали, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницьке виселення громадян, опір представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя.

По-третє, масові заворушення посягають на громадський порядок. Відповідні суспільні відносини ‑ основний безпосередній об’єкт цього злочину.

У підрозділі 2.2 дисертаційного дослідження ми вже вказували на те, що в статті 294 КК України доцільно зазначити таке альтернативне суспільно небезпечне діяння, як керівництво масовими заворушеннями.

Зауважимо, що в пункті а) статті 56 – 16 КК УРСР 1927 р. зазначено: «по відношенню організаторів і керівників масових заворушень …»[380, с. 31].

Як очевидно, керівника не визначено як вид співучасті в Загальній частині КК України, водночас терміни «керівник», «керівництво» законодавчо закріплено в кількох статтях Особливої частини КК України, наприклад: 255‑ «створення злочинної організації», 257 ‑«Бандитизм», 258-3 ‑«створення терористичної групи чи терористичної організації, 260 – «створення не передбачених законом воєнізованих і збройних формувань» та ін.. Відзначимо, що у вищезгаданому КК УРСР 1927 р. стаття «Масові заворушення» передбачена безпосередньо перед статтею «Бандитизм» в одній главі «Злочини проти порядку управління». Звернемо також увагу, що всі названі вищі статті передбачають множинність суб’єктів, більше того – значну кількість учасників, адже йдеться про злочинні організації, які вчені справедливо відносять до категорії «колективних суб’єктів», а скоювані ними злочини іменують «колективними» [138, с.

270 - 274]. Доробок О. О. Кваші містить значну кількість наукових праць, у яких науковець протягом багатьох років обґрунтовує доцільність виокремлення керівника як співучасника злочину[133; 134; 135; 139; 140]. Ми вважаємо це додатковим аргументом на користь виокремлення керівництва при вчиненні масових заворушень, адже для них також властива значна кількість учасників. У першому розділі обґрунтовано позицію, що поняття лідера злочинного натовпу охоплює кримінально-правові поняття організації і керівництва злочином. Також наведено тезу соціального психолога Г. Тарда, котрий досліджував психологію натовпу, про «колективні злодіяння» [348, c. 393], як і позицію італійського вченого Сципіона Сігеле про натовп як різновид колективного злочину, що вчиняються натовпом[339, с. 30]. Отже, виокремлення законодавцем «керівництва» при скоєнні колективних злочинів на кшталт створення злочинних організацій, бандитизму тощо дає підстави для уведення поняття керівництва масовими заворушеннями.

В українській мові слово «керувати» означає спрямовувати діяльність кого-, що-небудь; бути на чолі когось, чогось; давати вказівки; розпоряджатися, старшувати, верховодити, правувати [269, с. 828]. На думку О. О. Кваші, поняття «керувати» передбачає діяльність, спрямовану на те, щоб забезпечити функціонування того, що утворено раніше, існувало (упорядкування, контроль над функціонуванням злочинної групи, розпорядження на місці вчинення злочину, узгодження дій співучасників тощо). … [140, с. 226]. Проектуючи цю позицію на предмет нашого дослідження, відзначимо, що керівництво масовими заворушеннями відбуваються після того, як вони були організовані. І, звісно, ці різні функції можуть здійснювати різні особи в складі натовпу. Це ще раз підтверджує доцільність нашої пропозиції про необхідність доповнення статті 294 КК України таким поняттям щодо альтернативного суспільно небезпечного діяння, як керівництво масовими заворушеннями.

Наступним суспільно небезпечним діянням, що передбаченов диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України, є активна участь у масових заворушеннях. Очевидно, що це передбачає виконання особою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого в ст. 294 КК України (насильство над особою, погроми, підпали, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницьке виселення громадян, опір представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя). Однак законодавець указує на відповідальність не просто за участь, а за активну участь у масових заворушеннях, що відображає ступінь участі особи у скоєнні конкретного злочину та означає інтенсивність дій учасника масових заворушень. Вважаємо цю вказівку зайвою, адже масові заворушення можуть учинятися лише за допомогою дії, що зумовлює активність відповідного суб’єкта. Також «активність» містить оцінний компонент і передбачає встановлення факту того, менш чи більш активною була особа під час скоєння злочину, передбаченого у ст. 294 КК України. Постає питання про доцільність закріплення такої вказівки в статті 294 КК, а також про те, якою може бути участь учасника масових заворушень. У тлумачному словнику термін «участь» означає: «виконання разом з ким-небудь якоїсь роботи, здійснення якоїсь справи; спільна дія, діяльність кого-, чого-небудь; співучасть…». Очевидно, що термін «участь» повною мірою охоплює спільну участь осіб у вчиненні масових заворушень [268, с. 638]. А вирішальне значення для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 294 КК України якраз і має вчинення особою злочинних дій спільно з іншими особами в складі натовпу, яким і є склад масових заворушень. Пропонуємо внести відповідні зміни в статтю 294 КК України, передбачивши в ній кримінальну відповідальність не за «активну» участь, а за «участь» у вчиненні злочинних дій. На наше переконання, це спростить і правозастосування, адже не вимагатиме розв’язання проблеми більш чи менш активної участі осіб в складі натовпу.

Об’єктивну сторону злочину можуть безпосередньо виконувати й ті особи, які не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене. Згідно з ч. 2 ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) злочину є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи використовуючи інших осіб, котрі відповідно до закону, не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, скоїла злочин, передбачений цим Кодексом. Одним із видів виконавців злочину є посередній виконавець. Ним у теорії кримінального права вважається «особа, яка у співучасті з іншим (іншими) суб’єктом (суб’єктами) злочинуопосередковано виконала суспільно небезпечне діяння, передбачене статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, використовуючи інших осіб, які, відповідно до закону, не підлягають кримінальній відповідальності за скоєний умисний злочин. До таких осіб належать неосудна особа; особистість, котра не досягла віку із якого настає кримінальна відповідальність за вчинене; особа, яка діє під впливом непереборного фізичного або психічного примусу; особа, котра виконує злочинний наказ чи розпорядження; особа, яка діє невинно або з необережності» [402, с. 109]. Недоцільним уважаємо доповнювати ті чи інші статті Особливої частини КК України, у тому числі статтю 294, положенням про кримінальну відповідальність і вчинення злочину за допомогою використання інших осіб, які, відповідно до закону, не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. Правильним уважаємо закріплення загального правила, а саме, відповідної норми в Загальній частині КК, положення якої розповсюджуються на всі статті Особливої частини. У зв’язку з цим підтримуємо пропозицію О. О. Кваші викласти частинутретю статті 18 КК України в такій редакції: «Посереднім суб’єктом злочину є особа, передбачена частиною першою або другою цієї статті, яка вчинила злочин шляхом умисного використання іншої особи, що відповідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне або діє з необережності»[133, с. 549].

Масові заворушення завжди супроводжуються вчиненням одного із суспільно небезпечних діянь, що передбачені в ч. 1 ст. 294 КК України. Як зазначено вище, кожне з них становить самостійний злочин навіть у випадку скоєння його однією особою. Зупинимося на цих діяннях більш детально.

Насильство над особою, що супроводжує масові заворушення, як зазначено вище, потребує вдосконалення. Ми пропонували вилучити з диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України слова «над особою», оскільки насильство може застосовуватися виключно стосовно людини.

Загалом у юридичній літературі існує неоднозначний підхід до розуміння поняття «насильство». Наприклад, В. К. Грищук у нього включає «умисний фізичний чи психічний вплив однієї особи на іншу проти її волі, що спричиняє цій особі фізичну, моральну, майнову шкоду або містить у собі загрозу заподіяння зазначеної шкоди зі злочинною метою» [66, с. 298]. На думку В. О. Іванцова, насильство – це протиправний, умисний фізичний та (або) психічний вплив, спрямований на іншу людину проти або поза її свідомості та волі, що спричинив їй істотну шкоду або створив небезпеку її заподіяння [113, с. 26–28]. В. О. Навроцький відзначає, що «під насильством … розуміють фізичний вплив на організм потерпілого, який виражається в нанесенні удару, побоях, іншому спричиненні фізичного болю, заподіянні тілесних ушкоджень, застосуванні сильнодіючих чи отруйних речовин, електричного струму, наркотичних засобів без згоди потерпілого, в інших аналогічних діях. Погрозу як психічне насильство науковецьокреморозглядає в диспозиціях статей КК» [253, с. 155]. Верховний Суд України в одних постановах указує, що застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) потрібно розглядати як насильство [318]. В іншому випадку Пленум Верховного Суду України зазначає, що якщо потерпілу особу доведено до безпорадного стану з метою зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом шляхом уведення проти її волі в її організм алкоголю, наркотичних засобів, психотропних, отруйних, сильнодіючих речовин, то слід вважати ці злочини вчиненими із застосуванням фізичного насильства та з використанням безпорадного стану потерпілої особи[319].

Отже, у теорії кримінального права України та в судовій практиці немає єдиної точки зору стосовно поняття насильства. Воно охоплює лише фізичний вплив на потерпілого чи також психічний. На нашу думку, більш переконливою є думка В. О. Навроцького, котрий стверджує, що насильство передбачає лише фізичний вплив на організм потерпілого, що відповідає вимозі єдності термінології понятійного апарату Особливої частини КК України [254, с. 132].

Так, І. В. Козич пропонує поняття родового складузлочину, що вчиняється із застосуванням насильства – сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують умисні діяння (дію або бездіяльність), скоєні суб’єктом злочину, якими всупереч (проти) волі потерпілого спричинюється йому фізична шкода або створюється загроза її спричинення (курсив наш. – Т.Г.) [147, с. 39].

Здебільшого вчені під насильством у складі масових заворушень розуміють фізичний вплив на потерпілого. Так, В. О Навроцький, коментуючи ст. 249 КК України, відзначає, що «насильство над особою означає фізичний вплив на організм потерпілого, який полягає в заподіянні тілесних ушкоджень, побоях, позбавленні або обмеженні волі, зґвалтуванні, вбивстві тощо» [253, с. 627]. На думку С. Б. Гавриша, «насильством над особою визнається завдання ударів, побоїв, катування, заподіяння будь-яких за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень одному чи багатьом потерпілим»[203, с. 580]. В. І. Бояров та П. В. Шалдирван уважають, що насильство над особою – це «всі можливі форми насильницьких дій – нанесення ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, незаконне позбавлення волі та ін.» [408, с. 45].

Однак існує й інша думка. Так, А. В. Наумова та Б. В. Яцеленко, вважають, що насильство під час масових заворушень може виражатися в погрозі вбивством або заподіянням тяжкої шкоди здоров’ю, у заподіянні чи погрозі заподіяння побоїв, а також у заподіянні чи погрозі заподіяння середньої тяжкості та тяжкої (без особливо обтяжуючих обставин) шкоди здоров’ю [263, с. 272]. Аналогічно висловлюються стосовно даного поняття А. М. Багмет, В. В. Бичков [24, c. 37], А. І. Чучаєв, Ю. В. Грачова, А. А. Задоян [407, c. 56].

Як зазначено вище, насильство в статтях Особливої частини КК України не охоплює психічного впливуна потерпілого (погроза). Це стосується й ст. 294 КК України. Отже застосування погроз не утворює такої ознаки масових заворушень, як насильство. Тому, на нашу думку, будь-які погрози, висловлені під час учинення масових заворушень, можуть бути оцінені як хуліганство за ознакою особливої зухвалості (ст. 296 КК України) (за наявності інших ознак цього складу злочину або за іншими статтями Особливої частини КК України (наприклад, за ст.ст. 129, 195, 345 КК України).

Щодо кваліфікації насильства, яке застосовується під час хуліганства, то під час кримінально-правової оцінки потрібно використовувати загальновідоме правило: якщо спосіб учинення злочину (частина) є більш суспільно небезпечний, ніж основний склад (ціле), дії особи варто кваліфікувати за сукупністю й, навпаки, якщо спосіб скоєння злочину (частина) є менш небезпечним, ніж основний склад (ціле), дії особи потрібно кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за ціле.

Погодимося з тим, що вчинене під час масових заворушень убивство або посягання на життя певної категорії осіб потребує кваліфікації за сукупністю ст. 294 КК і відповідних статей, які передбачають відповідальність за такі більш тяжкі злочини (статті 112, 115, 348, 348-1, 379, 400, 443 КК України) [257, с. 627, с. 580], адже нижня межа покарання в нихвища, ніж у ч. 2 ст. 294 КК України. Водночас не можемо погодитися з точкою зору В. І. Боярова та П. В. Шалдирвана, які стверджують, що заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час масових заворушень потребує кваліфікації за сукупністю зі ст. 121 КК України [39, с. 12], адже тяжкі тілесні ушкодження є менш небезпечні, ніж масові заворушення, а тому вони охоплюються іншими тяжкими наслідками (ч.2 ст. 294 КК України) й не потребують додаткової кваліфікації за ст. 121 КК України.

Погроми. Історія виникнення цього терміна в понятійному апараті Особливої частини КК України стосується, як зазначено, статті 75 КК УРСР 1922 р. У попередніх пам’ятках кримінального права України такі дії не згадувалися. Водночас, у статті 56-16 КК УРСР 1927 р. також ішлося про «масові заворушення, що супроводжуються погромами, …» [380, С. 31].

У КК України відсутнє трактування поняття «погроми», не використовується воно в жодній іншій статті Особливої частини КК України. Окрім того, немає єдиної думки щодо розуміння змісту цього поняття в теорії кримінального права України.

В українській мові слово «погромити» означає зруйнувати, розбити, знищити що-небудь [46, с. 1051], тобто погроми пов’язують з умисним знищенням або пошкодженням чужого майна.

У науковій літературі з кримінального права погроми в складі масових заворушень тлумачать так: 1) «знищення або руйнування приміщень державних, приватних, громадських установ, підприємств й організацій або пошкодження чи руйнування житла громадян (ці дії можуть супроводжуватися насильством над людьми (працівниками установ, охороною та ін.)) [155, с. 81]; 2) «це дії, поєднані зі знищенням, пошкодженням, руйнуванням громадських споруд, житлових та інших будинків, транспортних засобів, іншого майна» [260, с. 580]; 3) «це виступи проти якоїсь частини населення» [180, с. 392]; 4) руйнування, розорення або розграбування житлових, виробничих, службових та інших приміщень, умисне знищення майна [264, с. 46]; 5) «знищення чи руйнування приміщень, які займають державні, приватні, громадські установи, підприємства та організації; пошкодження чи руйнування житла громадян. Ці дії можуть супроводжуватися насильством над людьми (власниками житла, працівниками установ, охороною й ін.)» [39, с. 12].

На нашу думку, некоректно включати в зміст поняття «погроми» вчинення грабежів, оскільки це не відповідає загальновживаному значенню цього слова. Окрім того, погроми асоціюються з виступами однієї частини населення проти іншої (наприклад єврейські погроми в м. Києві у відповідні історичні періоди).

Не може охоплюватися складом масових заворушень підпалювання різноманітних вибухових речовин, які використовуються не для пошкодження певних приміщень. Так, у справі про масові заворушення (№ 1-309/01В), які відбувалися 9 березня 2001 р. в місті Києві, дії М. були оцінено як активну участь у масових заворушеннях у формі вчинення підпалів. Під час заворушень він підпалив принесену із собою пляшку із запалювальною сумішшю й кинув її у співробітників органів внутрішніх справ, від чого на 4-х із них загорівся формений одяг. Однак Апеляційний суд м. Києва у своїй ухвалі зазначив, що ця ознака підлягає вилученню з вироку, оскільки в М. не було намірів вчиняти підпали споруд, приміщень, транспорту. Він використовував пляшку із запалювальною сумішшю як зброю для вчинення опору представникам влади [176].

Ураховуючи відсутність законодавчого визначення поняття «погроми», П. В. Помазков справедливо стверджував, що це призводить до суперечливого тлумачення та непослідовності судової практики [303, с. 78]. Ю. М. Демидов помітив, що надзвичайно складно відмежувати погроми від знищення майна [77, с. 56–57]. П. В. Помазков дійшов обґрунтованого висновку, що погроми є нічим іншим, як різновидом знищення або пошкодження майна, їхньою відмінною рисою вважається те, що порушується недоторканність житла [303, с. 80]. Аналогічний висновок робить В. В. Кузнєцов [219, с. 23].

Повністю підтримуємо висловлену думкуй пропонуємо відмовитися від погромів як суспільно небезпечних діянь, якими супроводжуються масові заворушення, та вилучити цей термін із диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України.

Підпали є іншим суспільно небезпечним діянням, учиненим щодо чужого майна.Ними супроводжуються масові заворушення. В українській мові підпал – це дія за значенням підпалювати, підпалити, підносячи вогонь до чогось, примушувати займатися, горіти; запалювати [46, с. 961]. В Особливій частині КК України термін «підпал» використовується в диспозиціях ст. 113, ч. 2 ст. 194, ст. 195, ч. 3 ст. 239-1, ч. 4 ст. 240, ч. 2 ст. 252, ч. 1 ст. 258, ч. 1 ст. 259, ч. 2 ст. 347, ч. 2 ст. 347-1, ч. 2 ст. 352, ч. 2 ст. 378, ч. 2 ст. 399, ч. 2 ст. 411 КК України та описує один із загальнонебезпечних способів умисного знищення або пошкодження чужого майна. Зазвичай учинення відповідних злочинів через підпал підвищує ступінь їх суспільної небезпеки та визнається законодавцем кваліфікаційною ознакою злочинів.

Проаналізувавши відповідні формулювання, а також порівнявши їх з описанням підпалу в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України, укажемо на таке. Законодавець урівняв умисне знищення майна, учинене будь-яким способом, у тому числі способом підпалу, тоді як у інших статтях Особливої частини КК України, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження чужого майна, підпал (разом з іншими загальнонебезпечними способами) – це кваліфікуюча ознака.

У теорії кримінального права «підпал» тлумачиться як «дії, що спричинили займання будинків, транспортних засобів незалежно від ступеня їх пошкодження вогнем» [201, с. 580]. Як стверджує А. З. Ільясов, у результаті вчиненого підпалу не має значення, частково або повністю знищені об’єкти пожежі. Однак при кваліфікації такої дії, як підпал, потрібно врахувати, чи не був підпал способом умисного позбавлення людини життя. У такому випадку визначальним є встановлення умислу винуватого [115, c. 40].

Ми вже зазначали вище про те, що підпали доцільно вилучити з диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України, оскільки їх наслідком є знищення або пошкодження чужого майна. Ще один аргумент на користь висловленої пропозиції ‑ те, що дії, які супроводжують масові заворушення, самі по собі є злочинами. А підпали, як ми щойно встановили, є не самостійним злочином, а способом його вчинення (умисного знищення або пошкодження чужого майна). Відтак, на нашу думку, у ч. 1 ст. 294 КК України достатньо передбачити вчинення особою під час масових заворушень умисного знищення та пошкодження чужого майна. Водночас пропонуємо виокремити самостійну кваліфікаційну ознаку масових заворушень учинення умисного знищення або пошкодження чужого майна підпалом, вибухом чи іншим загальнонебезпечним способом. Це не виходитиме за загальну парадигму кваліфікації умисного знищення або пошкодження чужого майна в інших статтях Особливої частини КК України, адже вчинення відповідних дій за допомогою вибуху, підпалу або іншим загальнонебезпечним способом поміщається законодавцем в окремих частинах статей разом із загибеллю людей або спричиненням інших тяжких наслідків, які також виокремлюються як кваліфікаційна ознака в ч. 2 ст. 294 КК України.

Знищення майна. Знищенням майна вважаються дії щодо приведення його в повну непридатність для використання за цільовим призначенням. Унаслідок знищення майна воно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність [317, с. 251].

Знищення майна може бути вчинено в результаті масових заворушень різними способами: із застосуванням механічних, фізичних і хімічних засобів, шляхом підпалу, погрому, затоплення тощо. Окремі з цих способів належать до загальнонебезпечних, тобто в результаті дій винуватого створюється небезпека спричинення шкоди життю та здоров’ю осіб.

Предметом знищення майна під час масових заворушень може бути будь-яка річ, яка має матеріальну цінність, у тому числі різноманітні документи. При цьому останні можуть вважатися предметом знищення майна не лише тоді, коли він становить матеріальну цінність (якщо документ є еквівалентом майна). Такими документами є цінні папери на пред’явника (облігації, векселі, акції й ін..), а також матеріали процесуальних документів, кримінальні та цивільні справи, архівні матеріали [115, c. 38 ‑ 39].

Як зазначено вище, окрім знищення майна в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України доцільно передбачити і його пошкодження. Адже ці дії досить часто супроводжують масові заворушення та характеризуються високим ступенем суспільної небезпеки. Відсутність у диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України вказівки на пошкодження майна зумовлює різну кримінально-правову кваліфікацію у випадку знищення та пошкодження чужого майна під час масових заворушень. Так, на сьогодні у випадку, якщо особа пошкодила майно під час учинення масових заворушень, її дії потрібно кваліфікувати як хуліганство за ст. 296 КК України (за наявності інших ознак складу цього злочину) або за іншими статтями Особливої частини КК України (наприклад за ст.ст. 1778; 194; 347 КК України).

Так, під час досудового слідства в справі про масові заворушення 9 березня 2001 р. у м. Києві дії учасників масових заворушень кваліфіковано як такі, що супроводжувалися знищенням майна. У ході масових заворушень було пошкоджено таке майно МВС України: 73 комплекти форменого одягу працівників міліції, 49 захисних касок, вісім протиударних щитів тощо, а також підмостку будівлі й прилеглого паркану буд. № 23 по вул. Лютеранській. Суд обґрунтовано вилучив з обвинувачення всіх засуджених таку ознаку, як «знищення майна», указавши на те, що знищення майна – це приведення його в повну непридатність до використання за цільовим призначенням, а дії засуджених та інших невстановлених досудовим слідством осіб, призвели лише до його пошкодження [176].

Пошкодженням майна визнаються погіршення якості, зменшення цінності речі або приведення її на якийсь час у непридатний до використання за цільовим призначенням стан [317, с. 251].

Проаналізувавши формулювання диспозицій статей Особливої частини КК, у яких передбачено кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження чужого майна, зауважимо, що в ч. 1 ст. 294 КК України відсутня вказівка на те, що під час масових заворушень відбувається знищення чужого майна. За кримінальним законодавством України не передбачено кримінальну відповідальність за умисне знищення чи пошкодження свого майна. Така вказівка має передбачатись і в ч. 1 ст. 294 КК України. Тому масові заворушення повинні супроводжуватись умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна.

Захоплення будівель або споруд тлумачиться як «самовільне повне чи часткове захоплення їх натовпом або активними учасниками масових заворушень. Таке захоплення може бути вчинене будь-яким способом, але воно завжди є протиправним» [259, с. 580]. В. І. Бояров та П. В. Шалдирван стверджують, що захоплення будівель і споруд – це «протиправний насильницький доступ у приміщення і його зайняття повністю або частково з метою перешкоджання чи виключення можливості їх використання законним власником або користувачем за функціональним призначенням. Спосіб захоплення – відкритий, таємний чи із використанням обману, із подоланням перешкод чи опору або без нього – для кваліфікації значення не має» [39, с. 13; 408, с. 46]. На думку Л. П. Брич, це «протиправне зайняття названих об’єктів шляхом насильства або обману. При цьому не має значення, зайнято весь об’єкт чи його частину. Суттєвим є те, що це не дає можливості використовувати будівлі, споруди їхнім законним власникам або користувачам для виконання своїх функцій, а також перешкоджає нормальній роботі інших підприємств, установ, організацій, будівлі чи споруди яких не захоплено» [40, с. 105].

Отже, науковці по-різному розуміють захоплення: або як насильницьку дію, або як дію, учинену будь-яким способом.

В українській мові слово «захоплення» − це дія зі значенням «захопити», оволодіти насильно кимось, чимось, брати силою кого-, що-небудь [46, с. 434]. Це слово завжди пов’язується із застосуванням насильства (якщо використовується у такому значенні), тобто насильство є невід’ємним складником такого суспільно небезпечного діяння, як захоплення, хоча й не позначається відповідним терміном, входить у його зміст. Тому, на нашу думку, захоплення будівель і споруд – це їх насильницьке зайняття (частини або повністю). На відміну від ст. 341 КК України, у ч. 1 ст. 249 КК України не уточнюється належність будівель та споруд до тієї чи іншої форми власності та їх призначення. У назві ст. 341 КК України предметом захоплення названо державні або громадські будівлі чи споруди, а в диспозиції цієї статті – будівлі або споруди, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян. Це означає, що предметом захоплення під час масових заворушень можуть бути будь-які будівлі та споруди незалежно від форми власності та їх призначення.

Якщо під час масових заворушень відбувається захоплення будівель чи споруд, які забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, із метою незаконного користування ними або перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій, то дії винуватого потрібно кваліфікувати лише за ст. 294 КК України.

Насильницьке виселення громадян відбувається у випадку «незаконного, поєднаного із застосуванням насильства, вигнання громадян із їхніх помешкань, певного селища чи місцевості» [260, с. 580]. В. І. Бояров та П. В. Шалдирван тлумачать це діяння більш вузько. На їхню думку, незаконне виселення громадян – це «протиправне і незаконне позбавлення людини права проживати в наданому чи належному їм на законних підставах жилому приміщенні» [39, с.13; 408, с. 46]. Не можемо погодитися з останнім підходом. На нашу думку, насильницьке виселення громадян може відбуватися як із житла або іншого володіння особи (причому незалежно від законності володіння ними), так і з певних місцевостей. Принаймні в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України з цього приводу немає жодних застережень.

У випадку, коли під час масових заворушень відбувається насильницьке виселення особи із житла, виникатиме проблема щодо кримінально-правової оцінки таких діянь, адже вони підпадають під ознаки двох статей – ч. 2 ст. 162 КК України «Порушення недоторканності житла» та ч. 1 ст. 294 КК України. У першому випадку передбачено кримінальну відповідальність за незаконне виселення із застосуванням насильства (ч. 2 ст. 162 КК України). На нашу думку, тут мається на увазі конкуренція цілого й частини, яку науковці визначають як вид конкуренції кримінально-правових норм, за яких вчинений злочин підпадає під дію принаймні двох (або більше) кримінально-правових норм, одна з яких (норма про ціле) охоплює вчинене діяння в цілому та разом, а інша (інші) норма (норми) про частини визнає як самостійні злочини лише частини вчиненого суспільно небезпечного діяння» [206, с. 188]. О. К. Марін відзначає, що про конкуренцію цілого і частини «мова йде лише за наявності так званих складених злочинів (складів злочинів) як законодавчо врахованої сукупності відповідних простих складів злочинів» [242, с. 137]. Усі вчені одностайні в тому, як потрібно долати таку конкуренцію: повинна застосовуватися стаття Особливої частини КК, яка найбільш повно охоплює всі ознаки вчиненого посягання (тобто стаття, яка передбачає ціле діяння) [116, с. 105; 206, с. 226; 242, с. 189; 253, с. 430].

У наведеному вище випадку цілим є ч. 1 ст. 294 КК України, а частиною – ч. 2 ст. 162 КК України. Отже, якщо масові заворушення супроводжуються насильницьким виселенням громадян, що порушує недоторканність житла, то дії винуватого потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 294 КК України.

Водночас можна припустити, що виселення громадян із житла під час масових заворушень може вчинятись із застосуванням погрози насильством. У такому випадку також виникатиме питання про кримінально-правову оцінку дій винуватого. Оскільки масові заворушення посягають на громадський порядок, однак погроза насильством не передбачена в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України, то діяння особи підпадають під ознаки хуліганства. Водночас вони посягають на недоторканність житла, тому й містять ознаки, передбачені у ч. 2 ст. 162 КК України.

На думку А. Зарицького та В. С. Малахова, між відповідними статтями виникає конкуренція цілого (ч. 2 ст. 162 КК) ічастини (відповідна частина ст. 296 КК), а тому повинна застосовуватися норма, яка найбільш повно охоплює ознаки вчиненого винним діяння, тобто ч. 2 ст. 162 КК [106, c. 31]. Про поняття конкуренції цілого й частини йшлося вище.

Як випливає з аналізу диспозицій ч. 2 ст. 162 та ст. 296 КК України, хуліганство не виступає необхідною складовою частиною порушення недоторканності житла. Ураховуючи те, що особлива зухвалість як ознака хуліганства може охоплювати і психічне насильство, воно є частиною порушення недоторканності житла (ч. 2 ст. 162 КК) і хуліганства (ч. 1 ст. 296 КК).

Тому більш обґрунтованою вважаємо думку І. І. Присяжнюка, котрий стверджує, що ч. 2 ст. 162 КК та ст. 296 КК між собою не конкурують. Отже є всі підстави,щоб зазначити, що у випадку порушення недоторканності житла, поєднаного з учиненнями дій, які грубо порушують громадський порядок із мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, дії винного потрібно кваліфікувати за сукупністю. Додаткового з’ясування потребує питання про те, за якою частиною ст. 162 КК варто кваліфікувати дії винного в такому випадку. Вважаємо, що за ч. 1 ст. 162 КК, оскільки насильство, як зазначено вище, є конститутивною ознакою хуліганства та охоплюється поняттям особливої зухвалості. Саме така кваліфікація відповідатиме одному з основних принципів кримінально-правової кваліфікації – nonbisinidem (недопустимість подвійного інкримінування) [310, с. 98].

Опір представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя‑ це «активна фізична протидія представникові влади виконувати його повноваження, яка супроводжується застосуванням чи погрозою застосування хоча б одним з учасників масових заворушень вогнепальної, холодної зброї або інших предметів, що використовуються як зброя» [201, с. 580]. На думку В. І. Боярова та П. В. Шалдирвана, опір «полягає в активній протидії представникам влади, котрі мають право застосовувати примусові заходи до правопорушників (працівники міліції, СБУ, військові, вартові, депутати тощо). При цьому опір здійснюється як із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї, так і інших предметів, які використовуються як зброя (палиці, каміння, металеві прути й ін.). Застосування зброї може виражатись у погрозах її використання, пострілах угору або на ураження та інших маніпуляціях, спрямованих на залякування представників влади. Учинення такого опору під час масових заворушень не потребує додаткової кваліфікації за ст. 342 КК» [39, с. 13].

На відміну від багатьох інших КК держав пострадянського простору, у ч. 1 ст. 294 КК України досить удало описано предмети, які можуть застосовуватись у ході опору під час масових заворушень: «зброя або інші предмети,‑які використовувалися як зброя». Адже в багатьох проаналізованих КК опір у складі масових заворушень кваліфікується як збройний. Це передбачає, що особа повинна використовувати вражаючі властивості або погрожувати застосуванням вогнепальної зброї. У ч. 1 ст. 294 КК України йдеться про опір із застосуванням не лише зброї, а й будь-яких інших предметів, які використовувалися як зброя (наприклад вибухових пристроїв, речовин, предметів, які за своїми вражаючими властивостями можуть бути застосовані як зброя – кухонний ніж, лом тощо, предметів, призначених для тимчасового ураження цілі – аерозольні пристрої, споряджені сльозогінними або дратівливими речовинами; предмети, спеціально виготовлені або пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень або які були підібрані на місці вчинення злочину [21, с. 80].

На нашу думку, у диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України потрібно передбачити, що масові заворушення є кримінально караними у випадку, якщо вони супроводжуються не лише опором представникові влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а й будь-якого опору. Адже ці суспільно небезпечні діяння, які охоплюються поняттям опору, характеризуються тим ступенем суспільної небезпеки, який достатній для криміналізації за ст. 294 КК України.

Також звернемо увагу на невдалу конкретизацію законодавцем потерпілого від опору під час масових заворушень – представники влади. Згідно з п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» до представників влади належать, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості [320].

В ст. 342 КК України дещо по-іншому конкретизовано потерпілого від цього злочину – представник влади, працівник правоохоронного органу, державний виконавець, член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовець, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Така вказівка відповідає специфіці складу злочину, передбаченого у ст. 342 КК України, яку, очевидно, не можна використати в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України.

У ч. 3 ст. 296 КК України потерпілим від опору під час хуліганства названо представника влади або громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, інших громадяни, які припиняли хуліганські дії. Саме таке формулювання потрібно взяти за основу під час формулювання потерпілого від опору у ч. 1 ст. 294 КК України.

На нашу думку, ним має визнаватися представник влади. Однак,потрібна вказівка на час, протягом якого активна фізична протидія щодо нього повинна визнаватись опором у складі масових заворушень – під час виконання службових обов’язків. Також потерпілим в ч. 1 ст. 294 КК України, на нашу думку, повинен бути представник громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку. Указівка на члена громадського формування з охорони громадського порядку дещо обмежуватиме зміст відповідного поняття, оскільки для кваліфікації за ст. 294 КК України потрібно буде встановлювати, що особа офіційно була членом цього формування. Потерпілим від опору під час масових заворушень має визначатися й інший громадянин, який припиняє масові заворушення.

На нашу думку, на сьогодні у випадку, коли під час масових заворушень вчинено опір представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, або іншому громадянину, котрий припиняє масові заворушення, дії винного потрібно кваліфікувати як масові заворушення, що супроводжувалися застосуванням насильства, адже опір завжди передбачає активну фізичну протидію, тобто він є насильницьким, що повинно враховуватися під час кримінально-правової кваліфікації.

Отже, відповідне суспільно небезпечне діяння, учиненням якого супроводжуються масові заворушення, потрібно сформулювати в ч. 1 ст. 294 КК України таким чином: «опір представникові влади під час виконання службових обов’язків, або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, а також іншим громадянам, котрі припиняють масові заворушення».

Окремо зупинимося на деяких питаннях розуміння суб’єкта масових заворушень та вдосконалення кримінального законодавства України в цій частині, які частково вже були розглянуті попередньо. У диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України суб’єкт масових заворушень не конкретизовано. Ураховуючи форми суспільно небезпечних діянь цього складу злочину, ним згідно з чинною нормою є організатор й активний учасник масових заворушень.

Попередньо йшлося про важливу та специфічну роль провокатора в злочинних діях натовпу. Із погляду кримінального права потребує з’ясування питання доцільності введення такого поняття в аналізовану норму й співвідношення із суміжними поняттями. Ми поділяємо позицію психологів про два смислових моменти провокації: «по-перше, провокація – це не відкритий вплив, а, швидше, неявне схиляння до будь-чого, тобто мета провокації залишається для особи, яку провокують, «за кадром», вона начебто несвідомо нав’язується провокатором: по-друге, наслідки провокації бажані для останнього й, відповідно, шкідливі для спровокованого [324, с. 91]. В українській мові провокація тлумачиться як «зрадницька поведінка, підбурювання кого-небудь до таких дій, які здатні потягнути за собою тяжкі для нього наслідки [268, с. 21] (курсив наш. – Т. Г.). Відповідно, і в науці кримінального права провокація злочину розглядається традиційно у межах питання видів співучасті в злочині. Ми поділяємо думку П. Л. Фріса про те, що норми Загальної частини КК України не містять положень про відповідальність за провокаційну діяльність, що виступає спонукою до вчинення іншою особою злочину; провокувати можна вчинення будь-якого злочину…; об’єктивна сторона провокації не обмежується діяльністю, яка складає зміст підбурювання…[399, с. 484]. Тобто слова вченого можна тлумачити таким чином, що підбурювання як вид співучасті (стаття 27 Загальної частини КК України) не охоплює поняття провокації.

У контексті предмета нашого дослідження ми переконані, що, на відміну від підбурювання до масових заворушень чи публічних закликів до них, провокатор, збуривши натовп, залишається для його учасників непомітним. Його дії вкрай небезпечні й більшою мірою здатні досягти результату в сучасному українському суспільстві, яке є вкрай «наелектризованим», тривалий час люди перебувають у стані стресу, неспокою й незадоволення, наявне значне поширення зброї.

Зважаючи на вищенаведене, підтримуємо аргументи О. О. Кваші про те, що підбурювання до злочину та його провокація за юридичною природою не є тотожними. Підбурюванню завжди притаманний двосторонній суб’єктивний зв’язок між особами, тоді як при провокації може бути відсутнім такий зв’язок, провокатор може діяти таємно …. Співучасть передбачає взаємну угоду сторін, двосторонній психологічний зв’язок, який не завжди існує при провокації злочину [133, с.551].

Ураховуючи наші попередні пропозиції, відзначимо, що суб’єктом масових заворушень є:

- учасник (особа, яка безпосередньо вчинила злочинні дії, передбачені ч.1 ст. 294 КК);

- організатор масових заворушень;

- керівник масових заворушень;

- провокатор;

- особа, яка публічно закликала до вчинення масових заворушень.

Згідно зі ст. 22 КК України, кримінальна відповідальність за вчинення масових заворушень настає з 16-річного віку. За вчинення таких злочинів, що супроводжують масові заворушення, як умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3; ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398або пошкодження майна (ч. 2 ст.ст. 194, 347, 352, 378; ч. 2 та 3 ст. 399 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, ч. 2 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398або пошкодження майна (ч. 2 ст.ст. 194, 347, 352, 378, ч. 2 та 3 ст. 399 КК), умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст.ст. 194, 347, 352, 378, ч. 2 та 3 ст. 399 КК України), кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку. Як указується в науковій літературі, особи у віці 14 - 16 років, які вчинили різноманітні злочини в ході масових заворушень, підлягають відповідальності за ті злочини, відповідальність за які, згідно з КК України, передбачена з 14 років [23, с. 79]. На нашу думку, на сьогодні кримінальна відповідальність осіб у віці від 14 до 16 років, котрі були учасниками масових заворушень та вчинили злочини, передбачені в ч. 1 ст. 294 КК України, повинна наставати за ст. 296 КК України, адже їхні дії були спрямовані не на заподіяння шкоди життю та здоров’ю потерпілого, власності тощо, а на порушення громадського порядку. Кримінальна відповідальність за хуліганство, згідно зі ст. 22 КК України, настає з 14-річного віку.

Погодимося з думкою А. М. Багмета, який стверджує, що законодавець недостатньо уважно розглянув питання про вікову відповідальність за масові заворушення [23, с. 79], адже практично за всі компоненти цього злочину (посягання, учиненням яких супроводжуються масові заворушення) кримінальна відповідальність настає у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Окрім того, за вчинення хуліганства, суміжного складу злочину з масовими заворушеннями, кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку. Тому, на нашу думку, у ч. 2 ст. 22 КК України доцільно передбачити, що особи, котріскоїли злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за масові заворушення (стаття 294 КК України).

Описуючи суб’єктивну сторону масових заворушень, науковці вказують, що вона характеризується умислом. Психічне ставлення винного до наслідків, передбачених ч. 2 ст. 294, може відзначатися умислом або необережністю [262, с. 997]. На думку С. Б. Гавриша, «суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом. Однак умисел щодо заподіяння шкоди в результаті масових заворушень може бути і непрямим, коли учасник таких заворушень не бажає настання певного наслідку свого діяння, але свідомо допускає його настання, наприклад пошкодження транспортного засобу при погромах. Мотиви й мета масових заворушень на кваліфікацію не впливають, але можуть бути враховані судом при призначенні покарання» [203, с. 580].

На нашу думку, суб’єктивна сторона складу злочину, передбаченого в ст. 294 КК України, повинна визначатись окремо щодо форм масових заворушень.

Ю. М. Демидов указує, що під час визначення відповідальності організаторів масових заворушень потрібно ставити їм у вину все, що відбулось у ході вказаних ексцесів злочинної дії: погроми, руйнування, підпали, збройний опір владі. Однак очевидно, що організатор заворушень може і не передбачати всього масиву злочинів, які фактично скоюються натовпом. Водночас, свідомо допускаючи можливість деяких схожих наслідків, під час розробки загального плану дій учасників заворушень, визначення об'єктів посягань тощо, організатор може керуватись і непрямим умислом. У цьому випадку умисел буде прямим щодо видів наслідків (наприклад у випадку публічних закликів до вчинення погромів, підпалів) і непрямим стосовно масштабів подій, які відбулися, розмірів заподіяної ними шкоди» [77, с. 30]. Прихильниками такої думки також є П. В. Агапов [5], Е. А. Арипов [17, с. 170], А. З. Ільясов [115, с. 85], Вважаємо, що організація масових заворушень може бути вчинена виключно з прямим умислом, як і керівництво чи провокація до таких дій, які ми вище пропонували криміналізувати в статті 294 КК України. Визнання можливості непрямого умислу ві діях організатора масових заворушень суперечить правовій природі організатора як виду співучасника злочину. Як зазначають С. В. Векленко, А. І. Якунін, для того, щоб поставити організатору у вину вчинені учасниками масових заворушень умисні злочини, що вимагають додаткової кваліфікації, потрібно встановити наявність конкретних дій, спрямованих на організацію цих злочинів. При цьому непрямий умисел організатора виключається [44, с. 5].О. О. Кваша також наголошує на підвищеному ступені вини організатора, у тому числі тому, що він завжди діє з прямим умислом, зазвичай, заздалегідь обдуманим. Навіть не беручи безпосередньої участі у скоєнні злочину, організатор тримає під контролем дії виконавців [137, с. 75]. І для організатора масових заворушень слушними є слова О. Лохвицького: «Організатор − душа злочину; навіть якщо він і не є присутнім при вчиненні злочину, то є присутньою його воля, він машиніст, який пустив в хід машину» [239, с.146]. Вітчизняний науковець висловлює подібну позицію П. Л. Фріс: «Організатор злочину – найбільш небезпечна фігура серед співучасників. Саме його зла воля, яка підкорює собі волю інших співучасників, визначає сам факт вчинення злочину» [398, с. 216] (курсив у всіх випадках наш. – Т. Г. )

Дискусійне також питання про вид умислу учасника масових заворушень. Одні науковці стверджують, що умисел у цьому випадку може бути лише прямим [256, с. 298], а інші допускають наявність і непрямого умислу [5].

Уважаємо, що вид умислу учасника масових заворушень, який безпосередньо вчиняє злочинні дії в складі натовпу, власне й обумовлюється характером таких дій. Так, застосування насильства, умисне знищення або пошкодження чужого майна перетворюють склад масових заворушень у матеріальний. Тому й за вольовою ознакою учасник цього злочину бажає настання суспільно небезпечних наслідків або якщо й не бажає, то свідомо припускає їх настання. Тому у випадку, коли масові заворушення супроводжувалися насильством, умисним знищенням або пошкодженням чужого майна, вина учасника таких заворушень може бути виражена у формі прямого або непрямого умислу. В усіх інших випадках (захоплення будівель або споруд, насильницьке виселення громадян, опір представникам влади під час виконання службових обов’язків, або представникам громадськості, які виконують обов’язки з охорони громадського порядку, а також іншим громадянам, котрі припиняють масові заворушення) склад масових заворушень є формальним, що передбачає наявність лише прямого умислу в безпосереднього або посереднього учасника масових заворушень.

Стосовно публічних закликів до масових заворушень, то вчинення такої форми цього злочину можливе лише за наявності прямого умислу. Погодимося з думкоюС. В. Векленка та А. І. Якуніна, які стверджують, що заклик – це звернення, що в лаконічній формі виражає керівну ідею, вимогу, гасло. Висловлювати свою активну позицію можна по-різному. Але якщо при цьому суб'єкт закликає до активних дій, то він у своїй промові використовує дієслова наказового способу («озбройтеся», «збирайтеся», «ідіть», «бийте» тощо). Говорити в цьому випадку про небажання тих дій, до яких здійснюється заклик, навряд чи можливо[44, с. 8]. Наявність лише прямого умислу в особи, яка закликає до масових заворушень, підтверджує нашу попередньо обґрунтовану позицію про посилення відповідальності учасників натовпу за такі дії.

Отже, суб’єктивна сторона масових заворушень у таких запропонованих нами формах, як організація, керівництво, провокація, публічні заклики, характеризується виною у вигляді прямого умислу. Суб’єктивна сторона участі в масових заворушеннях характеризується виною у формі умислу, вид якого (прямий чи непрямий) обумовлюється тими діями, які виконує суб’єкт злочину.

На нашу думку, за вчинення масових заворушень мають передбачатись умови звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці особи. О. М. Багмета стверджує, що законодавець необґрунтовано обійшов стороною спеціальну регламентацію звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які організували масові безлади й брали участь у них. Гарантоване звільнення від кримінальної відповідальності цих осіб дало б більшу можливість якісного та швидкого розслідування кримінальних справ, порушених за фактами масових заворушень [23, с. 82]. Наведена позиція потребує коригування. Вважаємо, що такий спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності не потрібно поширювати на організаторів і керівників, а також провокаторів масових заворушень, оскільки суспільно небезпечні діяння цих осіб характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки, порівняно з виконавцями злочинних дій, що утворюють масові заворушення. Окрім того, законодавець також робить винятки для організаторів та керівників, формулюючи умови звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини (наприклад, ч. 5 ст. 110-2, ч. 2 ст. 255, с. 2 ст. 258-3, ч. 4 ст. 258-5 КК України). Те саме стосується й публічних закликів до масових заворушень. У жодній іншій статті Особливої частини КК України не передбачено звільнення від кримінальної відповідальності за масові заворушення.

Умовами звільнення від кримінальної відповідальності, на нашу думку, можуть бути такі: особа повинна добровільно припинити участь у масових заворушеннях; активно сприяти припиненню або розкриттю злочинів, якими супроводжувалися масові заворушення. Водночас звільнення можливе у випадку, якщо в діях особи немає складу іншого злочину. Пропонуємо статтю 294 КК України доповнити окремою частиною, у якій закріпити відповідну стимулюючу (заохочувальну) норму.

У статті 293 КК України також передбачено кримінальну відповідальність за злочинні діяння осіб, які вчиняються в натовпі – за групове порушення громадського порядку, тобто за організацію групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активну участь у таких діях.

Раніше ми довели, що склади злочинів, передбачені статтями 293 та 294 КК України, є суміжними, тобто такими, «кожен з яких має одну або кілька збіжних за змістом (спільних) ознак (крім загального об’єкта, причинного зв’язку, загальних ознак суб’єкта складу злочину, вини) і одночасно містить одну або кілька відмінних за змістом ознак, що виключають однойменні ознаки іншого складу злочину» [40, с. 109].

Спільними ознаками є об’єкт кримінально-правової охорони, яким вважається громадський порядок, а також форми суспільно небезпечного діяння: організація та активна участь. З іншого боку, склади злочинів, передбачені в ст.ст. 293 та 294 КК України, можна розмежувати за певними ознаками. По-перше, масові заворушення передбачають учинення злочину натовпом, а групові дії, що порушують громадський порядок, – окремою групою людей. В. О. Навроцький так характеризує цей склад злочину: «групові дії, які порушують громадський порядок, − це дії значної кількості осіб, звичайно кількох десятків чи навіть сотень. Але, на відміну від масових заворушень, чисельність учасників групового порушення громадського порядку дій у ході вчинення цього злочину істотно не збільшується, вони не зростають кількісно і не перетворюються якісно на активні посягання проти правоохоронюваних благ. При цьому переважна частина натовпу веде себе пасивно, лише виконуючи вказівки окремих організаторів та активістів. Сам же громадський порядок порушується через поведінку учасників групи − їх відмову звільнити приміщення чи певну територію, ігнорування розпоряджень адміністрації чи представників влади, відмову припинити такі, що проводяться з порушенням встановленого порядку, мітинг, пікетування, демонстрацію тощо» [253, с. 625-626].

Наступною розмежувальною ознакою між складами злочинів, передбачених у ст.ст. 293, 294 КК України, є характер дій осіб, які їх скоюють. Як зазначено вище, масові заворушення завжди супроводжуються вчиненням тих суспільно небезпечних діянь, які визнаються злочинами навіть у випадку скоєння їх однією особою (насильство над особою, погроми, підпали, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницьке виселення громадян, опір представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя), тоді як сама організація та активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок, є достатньою для того, щоб кваліфікувати дії осіб за ст. 294 КК України.

Третя розмежувальна ознака полягає в характері суспільно небезпечних наслідків. Так, для групових дій, що порушують громадський порядок, ними є грубе порушення громадського порядку або суттєве порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації. Стосовно масових заворушень, то цей склад злочину належить до формально-матеріальних, а тому момент закінчення злочинів, а отжеїх характер суспільно небезпечних наслідків, визначається специфікою прояву об’єктивної сторони цього складу злочину. Зокрема, наслідки обов’язкові, якщо масові заворушення супроводжувалися насильством і знищенням майна. В усіх інших випадках склад масових заворушень належить до формальних.

Ми поділяємо позицію О. О. Дудорова та М. І. Хавронюка про те, що надзвичайно важко відмежувати «організацію групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку» та активну участь у таких діях (ст. 293) від «організації масових заворушень, що супроводжувалися погромами, підпалами» тощо та активної участі в них (ст. 294). Але перший із цих злочинів є злочином невеликої тяжкості й за нього передбачено покарання у вигляді штрафу чи арешту, а другий – тяжким й передбачає позбавлення волі на строк від п’яти до 15 років. Учені ставлять абсолютно правильні запитання: де межа між «групою» і «масою» осіб. У чому відмінність між «грубим порушенням громадського порядку» та «погромами та захопленням будівель», а також між «погромами», «підпалами» та «знищенням майна»? [91, с. 707] Поділяючи сумніви фахівців, ми констатуємо, що названі вище розмежувальні ознаки є розпливчастими, не дають змоги провести чітке розмежування між аналізованими складами злочинів. Тому закономірним буде розв’язання проблеми доцільності існування в розділі «Злочини проти громадського порядку» подібних складів злочину.

У теорії кримінального права існують різні погляди на вдосконалення КК України в частині встановлення кримінальної відповідальності за групові дії, що порушують громадський порядок.На думку В. В. Налуцишина, «вчинення хуліганства за попередньою змовою групою осіб слід розглядати як діяння, передбачене ст. 293 КК «Групове порушення громадського порядку», а вчинення хуліганства організованою групою, утворює склад злочину, передбаченого ст. 294 КК «Масові заворушення» [155, с. 140]. І .М. Копотун уважає, що однією з підстав для розмежування на види злочинів проти громадського порядку визначає груповий характер посягання. За цією ознакою до самостійного підвиду він відносить злочини, що захищають громадський порядок від групових посягань: ст. 293 «Групове порушення громадського порядку», ст. 294 «Масові заворушення», відповідні кваліфіковані склади ч.ч. 2–4 ст. 296 КК України [255, с. 68]. Цей науковець стверджує, що встановлення кримінальної відповідальності за ст. 293 КК України було зайвим: «по-перше, про це свідчить незначна кількість злочинів, порушених за ст. 293 КК України; по-друге, наявність можливості притягнення до відповідальності за ті самі дії за ч. 2 ст. 296 КК України». І тому він пропонує спочатку декриміналізувати діяння, передбачені в ст. 293 КК України. З іншого боку, він пропонує у висновках до своєї роботи ст. 293 КК України викласти в новій редакції [155, с. 168–169]. Р. П. Олійничук у своєму дисертаційному дослідженні «Кримінально-правова характеристика групового порушення громадського порядку» запропонував вилучити ст.ст. 294 та 295 КК України й передбачити нову редакцію ст. 293 КК України [282, с. 196 – 197].

На нашу думку, з окремими міркуваннями вчених слід погодитися. Стаття 293 КК України є зайвою, оскільки суспільно небезпечні діяння, описані в диспозиції цієї статті, охоплюються складом хуліганства, учиненого групою осіб. Хоча ці два злочини і в судовій практиці, і в кримінально-правовій доктрині намагаються розмежувати. Так, в узагальненні судової практики «Розгляд судами кримінальних справ про хуліганство», хуліганство, учинене групою осіб, потрібно відрізняти від групового порушення громадського порядку і від масових заворушень. Для групового порушення громадського порядку характерне порушення значною кількістю людей порядку проведення мітингів, пікетувань, демонстрацій, що полягає в їх відмові звільнити певну територію чи приміщення та в ігноруванні розпоряджень представників влади чи адміністрації цього приміщення. Але групове порушення громадського порядку відрізняється від хуліганства, учиненого групою осіб, відсутністю хуліганських мотивів. Тому в разі, коли групове порушення громадського порядку вчиняється з мотивів явної неповаги до суспільства, відповідальність має наставати як за хуліганство, учинене групою осіб [129].

На думку Р. П. Олійничука, при груповому хуліганстві, на відміну від групового порушення громадського порядку, винні грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Групове порушення громадського порядку, поєднане з вчиненням дій, що грубо порушують громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства, становитиме сукупність злочинів. При цьому форми групових хуліганських дій можуть бути найрізноманітнішими: нахабне, зухвале, цинічне порушення громадського спокою, нормального функціонування підприємств, організацій, масових заходів, роботи транспорту, знущання над людьми, їх побиття, осквернення громадських та інших місць роботи, відпочинку або побуту людей [Ошибка! Источник ссылки не найден., с. 307].

На нашу думку, таке відмежування видається дещо штучним, оскільки хуліганського мотиву законодавчо не визначено, а тому встановити його наявність ми можемо в усіх випадках групового порушення громадського порядку.

Ураховуючи викладене вище, вважаємо, що слід виключити з КК України статтю 293. Кримінальна відповідальність за групове порушення громадського порядку повинна наставати за ч. 2 ст. 296 КК України як хуліганство, вчинене групою осіб (за наявності всіх необхідних ознак складу цього злочину).

Отже, кримінально-правова характеристика злочинних дій, які вчиняються особами в складі натовпу, дала підставу зробити низку важливих висновків, які стосуються кримінально-правової кваліфікації діянь осіб, що вчиняються під час масових заворушень, а також запропонувати певні зміни до статей 293 ‑ 295 КК України.

Зважаючи на отримані висновку в цьому підрозділі, а також запропоноване поняття злочинного натовпу в першому розділі, пропонуємо кримінально-правове визначення поняття «масові заворушення» – це спрямовані на порушення громадського порядку дії осіб у складі натовпу, котрі проявляються в організації, керівництві, провокації чи участі у вчиненні злочинних дій, що супроводжуються насильством, знищенням або пошкодженням чужого майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, опором представникам влади під час виконання службових обов’язків, або представникам громадськості, які виконують обов’язки з охорони громадського порядку, а також іншим громадянам, які припиняють масові заворушення.

Визначено такі варіанти кримінально-правової кваліфікації дій, учинених під час масових заворушень:

1) масові заворушення можуть супроводжуватися вчиненням лише тих суспільно небезпечних діянь, що передбачені в ч. 1 ст. 294 КК України. Якщо під час масових заворушень особа скоїть інші злочини, кваліфікація за ст. 294 КК України виключається. У такому випадку особі можна інкримінувати ст. 296 КК України «Хуліганство», оскільки ці два злочини посягають на один і той самий об’єкт – громадський порядок (за наявності інших ознак складу хуліганства) або за іншими статтями, що передбачають відповідальність за загальнокримінальні злочини (наприклад ст.ст. 121, 122, 194 КК України);

2) висловлені в ході масових заворушень погрози будь-якого змісту не можуть кваліфікуватися за ст. 294 КК України, а повинні бути оцінені як хуліганство за ознакою особливої зухвалості (ст. 296 КК України) (за умови наявності інших ознак складу цього злочину) або за іншими статтями Особливої частини КК України (наприклад за ст.ст. 129, 195, 345 КК України);

3) учинене під час масових заворушень убивство або посягання на життя певної категорії осіб потребує кваліфікації за сукупністю ст. 294 КК і відповідних статей, що передбачають відповідальність за такі більш тяжкі злочини (ст.ст. 112, 115, 348, 348-1, 379, 400, 443 КК України);

4) якщо під час масових заворушень особа пошкодила майно, то її дії потрібно кваліфікувати за ст. 296 КК України за ознакою особливої зухвалості (якщо у вчиненому є всі інші ознаки складу хуліганства) або за іншими статтями Особливої частини КК України (наприклад за ст.ст. 1778, 194, 347 КК України);

5) якщо під час масових заворушень відбувається захоплення будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, із метою незаконного користування ними або перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій, то дії винуватого потрібно кваліфікувати лише за ст. 294 КК України;

6) якщо масові заворушення супроводжуються насильницьким виселенням громадян, що порушує недоторканність житла, дії винуватого потрібно кваліфікувати лише за ч. 1 ст. 294 КК України;

7) якщо під час масових заворушень відбувається виселення громадян із житла з погрозою застосування насильства, то такі дії не охоплюються складом масових заворушень, а підлягають кваліфікації за сукупністю ч. 1 ст. 162 та ч. 1 ст. 296 КК України;

8) якщо під час масових заворушень вчинено опір представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку або іншому громадянину, котрий припиняє масові заворушення, дії винуватого потрібно кваліфікувати як масові заворушення, що супроводжувалися застосуванням насильства;

9) кримінальна відповідальність осіб у віці від 14 до 16 років, які були учасниками масових заворушень і вчинили злочини, передбачені в ч. 1 ст. 294 КК України, повинна наставати за ст. 296 КК України.

Висновки до розділу 2

Дослідивши історичну ґенезу кримінальної відповідальності за злочинні дії, які вчиняються особами в складі натовпу, виявлено, що їх кримінально-правова протидія була неоднаковою та неоднозначною в різні історичні періоди. Запропоновано виокремлювати етапи становлення й розвитку такої протидії в Україні:

– перший етап (ІХ – початок ХІХ ст.) – зародження кримінально-правової протидії злочинним діям осіб, що вчиняються в складі натовпу, під час якого відбувається перше встановлення кримінальної відповідальності за ці злочини. Для цього періоду характерна відсутність спеціальних норм, які б передбачали кримінальну відповідальність за такі дії в історичних пам’ятках Київської Русі. Фактично вперше кримінальна відповідальність за злочинні дії осіб у складі натовпу передбачена в Судебнику Івана ІІІ 1497 р.. Також вона була передбачена у Литовських статутах 1529, 1566 та 1588 рр., Соборному уложенні 1649 р., Статуті військовому Петра I 1715 р., у збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.

– другий етап (початок ХІХ – початок ХХ ст.) – становлення кримінально-правової протидії злочинним діям осіб, що вчиняються в складі натовпу. Цей етап ознаменувався дією Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., Кримінального уложення 1903 р. У цих пам’ятках кримінального права встановлено відповідальність за організацію та участь у масових заворушеннях (скопищах). При цьому чітко диференційовано кримінальну відповідальність суб’єктів цього злочину, яка залежала від ролі особи в його;

– третій етап (початок ХХ ст. – до ХХ ст..) – радянський період кримінально-правової протидії злочинним діям осіб, що вчиняються в складі натовпу, ‑характеризувався дією КК УСРР 1922 р., КК УРСР 1927 та 1960 рр. На цьому етапі кримінальну відповідальність за масові безладидиференційовано залежно від характеру й ступеня участі винуватих у вчиненні цього злочину;

– четвертий етап – сучасний‑ протягом якого діє КК України 2001 р. і кримінальна відповідальність за злочинні дії, що вчиняються особами в складі натовпу, передбачена в статтях 293 «Групове порушення громадського порядку», 294 «Масові заворушення», 295 «Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку» розділу ХІІІ «Злочини проти громадського порядку Особливої частини КК України.

У результаті аналізу зарубіжного досвіду кримінально-правової протидії злочинним діям, що вчиняються особами в складі натовпу, запропоновано такі способи вдосконалення статті 294 КК України: установити кримінальну відповідальність за організацію або керівництво масовими заворушеннями й активну участь у них у самостійних частинах ст. 294 КК України; передбачити в диспозиції ч. 3 цієї статті кримінальну відповідальність не лише за організацію або керівництво, але й за провокацію масових заворушень; закріпити в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України кримінальну відповідальність як за умисне знищення, так і за пошкодження майна в ході масових заворушень; вилучити з кола суспільно небезпечних діянь, якими супроводжуються масові заворушення, погромів і підпалів; змінити формулювання з «насильство над особою» на «насильство»; доповнити диспозицію ч. 1 ст. 294 КК України таким суспільно небезпечним діянням, як застосування зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя; передбачити кримінальну відповідальність за публічні заклики в ч. 2 ст. 294 КК України; недоцільність установлення кримінальної відповідальності розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів, що містять публічні заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку.

Поняття громадського порядку визначено як це систему суспільних відносин, що засновані як на правових, так і на загальновизнаних моральних нормах поведінки, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності людини та функціонування підприємств, установ й організацій.

Невдалим визнано формулювання, притаманне кримінальним законам окремих зарубіжних держав, − «учинення злочинів, якими супроводжується організація масових заворушень», адже йдеться про самостійний склад злочину «масові заворушення», а не скоєння кількох окремих. Такі протиправні насильницькі дії, що утворюють масові заворушення, передбачені і як окремі злочини, однак у ст. 294 КК України вони об’єднані в один злочин. Масові заворушення – це приклад складеного одиничного злочину, тобто такого, який складається з двох або більше самостійних діянь, кожне з яких утворює самостійний злочин, відповідальність за яке передбачена окремою статтею Кримінального кодексу (так само, як бандитизм). Однак у зв’язку з органічною єдністю й частим поєднанням таких злочинних діянь в об’єктивній дійсності, а також підвищеною небезпекою внаслідок такого їх поєднання вони сформульовані в КК як одиничний злочин, передбачений однією статтею – у цьому випадку статтею 294 КК України.

Масові заворушення є проявом необхідної співучасті, коли злочин не може бути вчинений без об’єднаних зусиль щонайменше двох осіб. Поняття «необхідна співучасть» має сенс щодо характеристики масових заворушень як злочину, учинюваного особами у складі натовпу. Необхідна співучасть – це закономірна спільна умисна участь кількох осіб у вчиненні злочину, що випливає з природи конкретного злочину (для нашого дослідження – із природи масових заворушень). Масові заворушення як прояв необхідної співучасті – це закономірна спільна умисна участь великої кількості осіб у заподіянні шкоди громадському порядку. За цією ознакою масові заворушення відрізняються від хуліганства, яке може бути вчинено й однією особою.

Спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності не слід поширювати на організаторів та керівників, а також провокаторів масових заворушень, оскільки суспільно небезпечні діяння цих осіб характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки, порівняно з виконавцями злочинних дій, що утворюють масові заворушення.

Кримінально-правове поняття масових заворушень визначено таким чином: спрямовані на порушення громадського порядку дії осіб у складі натовпу, які проявляються в організації, керівництві, провокації чи участі у вчиненні злочинних дій, що супроводжуються насильством, знищенням або пошкодженням чужого майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, застосуванням зброї чи інших предметів, які використовувалися як зброя, опором представникам влади під час виконання службових обов’язків, або представникам громадськості, які виконують обов’язки з охорони громадського порядку, а також іншим громадянам, котрі припиняють масові заворушення.

Запропоновано передбачити кримінальну відповідальність не лише за знищення, а й за пошкодження майна. Окрім того,встановлена необхідність конкретизації в диспозиції ч. 1 цієї статті предмета знищення або пошкодження, яким має визнаватися чуже майно.

Запропоновано внести зміни в ст. 22 КК України та передбачити кримінальну відповідальність за масові заворушення з моменту досягнення особою чотирнадцяти років.

Визначено, що суб’єктивна сторона складу злочину, передбаченого в ст. 294 КК України, повинна визначатись окремо щодо форми масових заворушень. Суб’єктивна сторона масових заворушень у таких запропонованих формах, як організація, керівництво, провокація, публічні заклики характеризується виною у виді прямого умислу. Суб’єктивна сторона участі в масових заворушеннях (безпосереднього або посереднього вчинення злочинів) характеризується виною у формі умислу, вид якого (прямий чи непрямий) обумовлюється тими діями, які виконує суб’єкт злочину.

Запропоновано передбачити умови звільнення від кримінальної відповідальності за масові заворушення при позитивній посткримінальній поведінці особи. Вони не повинні поширюватися на організатора, керівника та провокатора масових заворушень.

Обґрунтовано, що, на відміну від підбурювання до масових заворушень чи публічних закликів до них, провокатор, збуривши натовп, залишається для його учасників непомітним. Дії провокатора вкрай небезпечні й більшою мірою здатні досягти результату в сучасному українському суспільстві, яке є вкрай «наелектризованим», тривалий час громадяни України перебувають у стані стресу, неспокою і незадоволення, наявне значне поширення зброї. Провокація масових заворушень не охоплюється підбурюванням до масових заворушень чи публічними закликами до них. Підтримана наукова позиція про те, що підбурюванню завжди притаманний двосторонній суб’єктивний зв’язок між особами, а провокаційна роль суб’єкта може не усвідомлюватись іншими особами в складі натовпу.

Підтримано пропозицію науковців виключити з КК України ст. 293 КК України, у якій передбачається відповідальність за групове порушення громадського порядку. Кримінальна відповідальність за наявності всіх необхідних ознак складу цього злочину наставатиме за ч. 2 ст. 296 КК України − хуліганство, учинене групою осіб.

Усе вищенаведене дало підстави узагальнити низку змін до Кримінального кодексу України:

1. Виключити статтю 293 «Групове порушення громадського порядку».

2. Викласти Статтю 294 у такій редакції «Масові заворушення»:

«1. Участь у масових заворушеннях, що супроводжуються насильством, знищенням або пошкодженням чужого майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, застосуванням зброї чи інших предметів, які використовувалися як зброя, опором представникам влади під час виконання службових обов’язків, або представникам громадськості, які здійснюють охорону громадського порядку, а також іншим громадянам, які припиняють масові заворушення –

карається ….

2. Публічні заклики до масових заворушень −

караються……

3. Організація, керівництво або провокація дій, передбачених частиною першою цієї статті, –

карається …

4. Ті самі дії, якщо вони призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків, а також умисне знищення чи пошкодження чужого майна вибухом, підпалом або іншим загальнонебезпечним способом −

караються …

5. Звільняється від кримінальної відповідальності особу, крім організатора, керівника або провокатора, за вчинення злочину, передбаченого частиною першою цієї статті, якщо вона добровільно припинила участь у масових заворушеннях, активно сприяла припиненню чи розкриттю злочинних дій, якими супроводжувалися масові заворушення, за умови, що в її діях немає складу іншого злочину».

3. Виключити статтю 295 «Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку».

<< | >>
Источник: ГУСАК ТАРАС ПЕТРОВИЧ. ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННИМ ДІЯМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ОСОБАМИ У СКЛАДІ НАТОВПУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2015. 2015

Еще по теме 2.4 Кримінально-правова характеристика злочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -