<<
>>

1.2 Кримінальна відповідальність за порушення порядку проходження військової служби за законодавством зарубіжних держав

Одним із важливих методів наукового пізнання є порівняльний, який зазвичай використовується у більшості наукових дослідженнях. Це стає особливо актуальним з прагненням нашої держави до євроінтеграції та повноправного членства в Європейському Союзі.

На думку дореволюційного правознавця М.М. Ковалевського, існує дві умови для правильного застосування порівняльно-правового методу: 1) порівняння не повинно обмежуватися народами однієї раси або народами, які розмовляють на одній мові чи сповідують одну і ту ж релігію; 2) порівнювати можна лише такі законодавства або правові системи, які перебувають на одному і тому ж рівні суспільного розвитку [15, с. 26–27]. На думку Ю.С. Шемшученка, порівняльно-правові дослідження можуть вказати на важливі варіанти вирішення проблеми, застерегти від прийняття застарілих або неефективних рішень [16, с. 29].

Використання порівняльно-правового методу, на нашу думку, має базуватися на тому, що у кримінальному законодавстві будь-якої держави є як позитивні, так і негативні аспекти кримінально-правового регулювання, а тому запозичувати щось у національне законодавство слід обдумано, ґрунтуючись на науковому пізнанні відповідного явища. При цьому законодавство держав різних правових систем є відмінним, що пов’язане здебільшого з правовими традиціями, правовою культурою, законодавчою технікою тощо тієї чи іншої країни. Зважаючи на сучасні процесі євроінтеграції, у першу чергу, будуть аналізуватися та порівнюватися кримінально-правові норми кодексів Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) та Франції. Окрім того, з огляду на те, що Україна протягом 1917–1991 рр. перебувала у складі Радянського Союзу, важливо проаналізувати й кримінально-правові заборони у сфері проходження військової служби у кримінальних кодексах держав пострадянського простору (Азербайджанської Республіки [17], Вірменської Республіки [18], Грузії [19], Естонської Республіки [20], Киргизької Республіки [21], Латвійської Республіки [22], Литовської Республіки [23], Республіки Білорусь [23], Республіки Казахстан [25], Республіки Молдова [26], Республіки Таджикистан [27], Республіки Туркменістан [28], Республіки Узбекистан [29], Російської Федерації [30][1].

Кримінальна відповідальність за військові злочини передбачена у європейських країнах зазвичай в окремому військово-кримінальному законодавстві, під яким будемо розуміти відокремлену у правовій системі практично кожної держави сукупність спеціальних кримінально-правових норм, призначених для охорони військового правопорядку від злочинних посягань. Залежно від військової доктрини та нормотворчих технологій, що використовуються в тій або іншій країні, а також становища армії у політичній системі суспільства, таке відокремлення оформлюється по-різному. У ФРН діє самостійний військово-кримінальний закон. У Франції, як і в США, військово-кримінальне законодавство представлено у виді розділу (глави) в законодавстві про воєнну юстицію, у Великобританії – в законодавстві про дисципліну у збройних силах [31, с. 7]. Військово-кримінальне законодавство Франції та Німеччини формувалося у межах європейського континентального права, що складало основу романо-германської правової сім’ї [32; 33].

У Німеччині діє Воєнно-кримінальний закон від 30 березня 1957 р. («Wehrstrafgesetz», WStG) у редакції від 5 травня 1974 р. з багаточисельними змінами і доповненнями, який належить до основних кримінальних законів цієї держави. У Розділі І Особливої частини WStG «Злочинні діяння проти обов’язків військової служби» передбачено кримінальну відповідальність за самовільну відсутність (§ 15), дезертирство (§ 16), самокалічення (§ 17), ухилення від військової служби шляхом обману (§ 18) [34].

Самовільна відсутність військовослужбовця передбачає залишення ним без дозволу командира військової частини або нез’явлення до неї умисно або з необережності на строк більше трьох календарних днів (ч. 1). Суб’єктом цього злочину є лише військовослужбовець бундесверу. Згідно з ч. 2 § 15 такий військовослужбовець, який невинно або через необережність опинився за межами місця служби, але протягом трьох календарних днів не повідомив про себе у свій підрозділ, в іншу військову частину або в будь-яку установу ФРН, підлягає кримінальній відповідальності.

На відміну від дезертирства, за замах на самовільну відсутність кримінальна відповідальність не настає.

Дезертирство описано у § 16 як самовільне залишення військової служби або самовільна відсутність за місцем військової служби з метою: а) ухилення від несення військової служби назавжди, б) тимчасового ухилення від несення військової служби у період підготовки або проведення бойової операції, в) юридичного ухилення від несення військової служби. без дозволу командира з метою постійного ухилення від виконання військового обов’язку у період збройного конфлікту. Як передбачено у ч. 2, караним є і замах на дезертирство. У ч. 3 передбачено підставу для пом’якшення покарання за дезертирство: дійове каяття (якщо протягом місяця військовослужбовець повернувся до місця служби і заявив про готовність до подальшого виконання військового обов’язку). Для кваліфікації за § 16 WStG не має значення, коли було вчинено дезертирство: на початку проходження військової служби чи наприкінці.

Самокалічення (§ 17) передбачає заподіяння каліцтва або приведення у непридатний до військової служби стан себе або іншого військовослужбовця з метою постійно ухилитися від проходження військової служби. Кримінально-караним вважається й часткове самокалічення або непридатність до військової служби на певний час (тимчасово) (ч. 2), а також замах на самокалічення. Особливістю відповідного складу злочину є, насамперед, суб’єкт його вчинення. Ним може бути як військовослужбовець, який сам собі спричиняє шкоду здоров’ю, так і інший військовослужбовець, який скоює відповідні дії щодо іншого. Окрім того, кримінальна відповідальність за § 17 WStG настає не за самокалічення військовослужбовця, а за вчинення його та ухилення в результаті цього від проходження військової служби. Таким чином, за законодавством цієї держави самокалічення вважається закінченим злочином з моменту фактичного ухилення військовослужбовця від несення обов’язків військової служби.

Ухилення від військової служби шляхом обману (§ 18) означає вчинення ухилення шляхом обману постійно або тимчасово.

Такі діяння можуть вчинятися особою, яка безпосередньо ухиляється від несення обов’язків військової служби. Окрім того, кримінально караним є сприяння ухиленню від несення обов’язків військової служби іншим військовослужбовцем. Як і щодо попередніх складів злочинів, караним визнається й замах на його вчинення [32, с. 62; 33, с. 327].

На відміну від КК України, в якому в окремому розділі передбачено відповідальність за військові злочини, та Військово-кримінального закону ФРН (спеціального нормативного акта), у Франції відповідальність за вчинення злочинів проти порядку проходження військової служби передбачена у Кодексі воєнної юстиції (КВЮ), який затверджений у новій редакції ордонансом від 01 червня 2006 р. [35]. Як вказує Н.О. Шулепов, раніше чинний КВЮ приймався парламентом Франції. Парламентські слухання щодо нового КВЮ у 2002 р. затягнулися і цей нормативний акт затверджений не був. Національна асамблея та Сенат Франції надав право на «перетворення» КВЮ уряду (Міністерству оборони). Таке рішення продемонструвало, з одного боку, прагнення держави більш оперативно реагувати на нові явища у сфері відповідальності воєнної юстиції, а з іншої – відійти від безкінечних парламентських дебатів зі спірного питання про доцільність збереження у країні воєнної юстиції та про необхідність функціонування спеціального воєнно-кримінального законодавства [36, с. 108].

Оновленим кодексом не було внесено принципових змін у порядок здійснення правосуддя у воєнній сфері. Однак новели у цьому нормативному акті все ж відбулися. Зокрема, змінена нумерація статей. У КВЮ 1965 р. статті позначалися цифрами від 1 до 476. В КВЮ 2006 р. кожна стаття має свій шифр. Так, книга ІІІ відкривається ст. L.311-1 та закінчується ст. L.333-7. Літера «L.» ідентифікує статтю як таку, що належить до воєнно-кримінального права; уніфікована конструкція статей Особливої частини КВЮ. Тим з них, в яких раніше санкція передувала диспозиції, надано класичного вигляду, а розмір покарання в них визначався після викладення диспозиції [36, с.

109].

Як і раніше, КВЮ складється з чотирьох книг: 1) організація і компетенція військових судів; 2) воєнно-кримінальне судочинство; 3) покарання, які застосовуються судами збройних сил, та порушення військового порядку; 4) воєнна жандармерія та воєнно-польові суди. Кримінальна відповідальність за військові злочини передбачена у Книзі ІІІ. У Розділі ІІ міститься 4 Глави, серед яких – діяння, пов’язані з ухиленням від обов’язків (ст.ст. L.321-1–L.321-24) [32, с. 57].

На відміну від ФРН, у КВЮ Франції не передбачено кримінальної відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби. Відповідні діяння охоплюються складом дезертирства.

У КВЮ Франції кримінальна відповідальність за дезертирство диференційована законодавцем та передбачена у 23 статтях. Так, в окремих з них установлено відповідальність за дезертирство, вчинене у межах країни, поєднане з втечею за кордон, у складі організованої групи, поєднане з переходом на бік ворога, під час ворожої загрози, коли існує реальна загроза потрапити в полон, або коли особа вже перебуває у полоні, або під час ведення бою, зі зброєю. Окрім того, за КВЮ Франції кримінально-караним визнається підбурювання до дезертирства та його приховування [32, с. 59].

Дезертирством всередині країни, що вчиняється у мирний час, визнається:

1) відсутність військовослужбовця упродовж шести днів з моменту зафіксованої відсутності без дозволу командування у підрозділі, на базі, на кораблі, у військовому або цивільному госпіталі, або у пенітенціарній (тюремній) установі, в якій він був попередньо заарештований;

2) нез’явлення військовослужбовця, який діяв самостійно, у частину або у підрозділ, в якого завдання, відпустка або звільнення закінчилися через два тижні;

3) військовослужбовець, який без дозволу був відсутній на момент відправлення військового корабля або повітряного судна, до якого він приписаний або на борту якого він перебуває, якщо він не з’явиться до місця служби по закінченні відстрочки.

Окрім того, у КВЮ Франції передбачено особливості кваліфікації дезертирства, вчиненого молодим солдатом, яким визнається особа, яка перебуває на службі менше трьох місяців.

Цей солдат може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дезертирство у випадку, якщо він перебував за місцем служби понад 1 місяць.

Відповідно до КВЮ Франції кримінально-караним є такий спосіб ухилення від проходження військової служби, як самокалічення, яким визнається приведення себе у непридатний стан для проходження військової служби. На відміну від українського та німецького законодавства, відповідно до якого самокалічення визнається способом ухилення від військової служби, що передбачає закінчення цього злочину з моменту припинення виконання обов’язків військової служби, за КВЮ Франції караним визнається викриття військовослужбовця, який приводив себе у стан, непридатний для проходження військової служби, з метою тимчасово або назавжди ухилитися від проходження військової служби. Таким чином, відповідне діяння вважається закінченим з моменту спричинення військовослужбовцем шкоди здоров’ю самому собі.

Виконавцем цього злочину, як і за ст. 409 КК України, є військовослужбовець, який спричиняє шкоду здоров’ю самому собі. Інші особи, які умисно заподіяли таку шкоду здоров’ю для військовослужбовця, як і за КК України, визнаються співучасниками цього злочину. Водночас, більш сувора відповідальність передбачена для співучасників – медичних працівників. Відповідно до КВЮ Франції покарання у такому випадку подвоюється порівняно з розміром покарання, передбаченим для військовослужбовця, а також застосовується додаткове покарання – штраф.

Диференціація кримінальної відповідальності за ухилення від проходження військової служби за КВЮ Франції здійснена залежно від того, в який час (мирний або військовий) було вчинено відповідні діяння. Зокрема, відповідні кваліфікуючі ознаки передбачені за вчинення самокалічення у воєнний час. Так, за самокалічення, вчинене у мирний час, передбачено покарання у виді тюремного ув’язнення на строк від 1 до 5 років, а у воєнний час – на строк від 5 до 10 років, якщо ж такі дії вчинені під час загрози воєнних дій (при зіткненні з супротивником) або в ході їх ведення – пожиттєвим ув’язненням з обов’язковим залученням до праці.

Окрім того, за КВЮ Франції передбачено різну мінімальну кількість днів, коли самовільна відсутність у військовій частині дає підставу кваліфікувати дії особи як дезертирство. Так, у мирний час самовільна відсутність є кримінально караною у випадку, коли це продовжувалося понад 6 діб (або понад 15 діб), а у воєнний час такі строки скорочені на 2/3. Однак за останнє діяння передбачено більш суворе покарання (за дезертирство у мирний час – позбавлення волі на строк до 3 років, а у військовий час чи на територіях, на яких оголошено надзвичайний стан – позбавлення волі – до 10 років, а у випадку загрози військових дій чи їх ведення – до 20 років з обов’язковою працею). Також більш суворі покарання передбачені у КВЮ Франції за вчинення дезертирства за наявності кваліфікуючих ознак у воєнний час.

Таким чином, військово-кримінальне законодавство ФРН та Франції містить спеціальні норми, в яких передбачається кримінальна відповідальність за злочини проти порядку проходження військової служби (самовільне залишення військової служби – ФРН, дезертирство – Франція, ФРН, ухилення від несення обов’язків військової служби шляхом самокалічення або іншого обману – Франція, ФРН).

На нашу думку, у кримінальне законодавство України доцільно було б запозичити найбільш вдалі законодавчі рішення, передбачені у цих країнах. Зокрема, важливо передбачати диференційовані підходи до кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби залежно від суб’єкта та від строку, протягом якого вони ухилялися від проходження військової служби. У різних частинах ст. 407 КК України передбачена відповідальність за самовільне залишення військової служби військовослужбовцем строкової служби, та військовослужбовцем (крім строкової служби) [32, с. 61–62]. Окрім того, у відповідних частинах цієї статті передбачено відповідальність за різні строки самовільного залишення військової частини цими суб’єктами (тривалістю понад три доби, але не більше місяця – ч. 1, тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року – ч. 2). Така диференціація кримінальної відповідальності вбачається недоцільною. По-перше, самовільне залишення військової частини або місця служби, на нашу думку, є однаково суспільно небезпечним діянням незалежно від виду військово служби. Важливого значення набуває ця обставина, зважаючи на сучасні умови, в яких опинилася Україна з огляду на збройну агресію РФ та проведенням антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей. У Концепції переходу Збройних Сил України (ЗС України) до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 р., затвердженої Указом Президента України від 7 квітня 2001 р., вказано, що перехід ЗС України до комплектування солдатами і матросами, сержантами і старшинами – військовослужбовцями контрактної служби зумовлено необхідністю підтримання бойової готовності військ (сил) на належному рівні за рахунок забезпечення військових частин і підрозділів поповненням, спроможним протягом тривалого часу якісно виконувати поставлені завдання. Здійснення цього заходу надасть змогу, зокрема, підвищити бойову готовність ЗС України та вимоги до їх особового складу [37]. Голова підкомітету №5 Комітету реформ Міністерства оборони України (МО України) та ЗС України С. Кропивченко вказав, що на сьогоднішній день до ЗС України прийнято більше 67 тис. на військову службу за контрактом. У тому числі, більше 7,5 тис. офіцерів. Це більше, ніж за останні 15 років. Окрім того, «до 2020 року в нас є перспектива перейти на 100-відсоткове військо за контрактом» [38]. Таким чином, суспільна небезпека самовільного залишення військової служби або місця служби, на нашу думку, є однаковою незалежно від суб’єкта вчинення злочину (виду військовослужбовця). Окрім того, у жодній іншій статті розділу ХІХ Особливої частини КК України не передбачено диференціацію кримінальної відповідальності за вчинення військових злочинів залежно від такого виду суб’єкта. Зважаючи на формулювання мінімальних строків самовільного залишення військової частини або місця служби у проаналізованих нормативних актах, а також на підставі традицій криміналізації діянь, передбачених у ст. 407 КК України, вважаємо за доцільне передбачити ознакою основного складу цього злочину тривалість самовільного залишення понад три доби, але не більше місяця.

Виваженим вбачається підхід французького законодавця, який визначає різний ступінь суспільної небезпеки дезертирства, вчиненого у військовий час та у випадку загрози військових дій чи їх ведення. У другому випадку передбачено більш суворе покарання. У статтях про відповідальність за злочини проти порядку проходження військової служби, законодавець за суспільною небезпекою прирівнює вчинення відповідних діянь в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці [32, с. 61–62]. На нашу думку, більш небезпечним все ж є самовільне залишення військової частини або місця служби в бойовій обстановці, яка передбачає безпосереднє ведення загальновійськового, вогневого, протиповітряного, повітряного і морського бою, у виді організованих та узгоджених ударів, вогню і маневрів (бойових дій) з’єднань, частин і підрозділів з метою знищення (розгрому) противника, відбиття його ударів і виконання інших бойових завдань, що здійснюється в обмеженому місці та протягом короткого проміжку часу (підрозділ 2.3). Відтак вчинення будь-яких форм ухилення від військової служби, передбачених у ст.ст. 407–409 КК України, буде більш відчутним для інших осіб, які беруть участь у безпосередньому веденні бою, а також для військового правопорядку загалом, оскільки такі діяння створюють суттєвий дисбаланс між військовослужбовцями, які беруть участь у веденні бою та військовими силами супротивника, що може спричинити поразку перших та зайняття нових територій ворожими військами, захоплення військовополонених та інших наслідків. Ураховуючи викладене вище, вважаємо за доцільне передбачити у різних частинах ст.ст. 407–409 КК України вчинення злочинів проти порядку проходження військової служби в умовах воєнного стану та в бойовій обстановці, передбачивши за вчинення відповідних діянь в останньому випадку більш суворе покарання.

Починаючи порівняльно-правове дослідження регламентації кримінальної відповідальності за злочини проти порядку проходження військової служби, вчинені в умовах особливого періоду або в бойовій обстановці у КК України та у КК держав пострадянського простору, зауважимо, що в усіх них відповідні злочини розміщені у структурній частині під назвою «Військові злочини» (або «Злочини проти військової служби»). Специфічна назва передбачена лише у КК Грузії (Глава XLV «Злочини проти порядку підлеглості та дотримання військової честі» Розділу 13 «Злочини проти військової служби»), Литви (Глава XLVІ «Злочини та кримінальні проступки проти служби охорони краю»), Узбекистану (Розділ 7 «Злочини проти порядку несення військової служби»). Таким чином, в усіх проаналізованих кодексах злочини, що досліджуються, посягають на один і той же об’єкт, а тому передбачені у структурних частинах з практично однаковими назвами [39, с. 56].

В усіх КК (окрім кодексу Молдови) передбачена відповідальність за діяння, аналогічне з самовільним залишенням військової частини або місця служби. Схожими є й ознаки складів відповідних злочинів. Характеризуючи суспільно небезпечне діяння, зауважимо, що в усіх КК альтернативно передбачено 2 діяння: самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення у строк до військової частини або місця служби. Окрім цих двох діянь, у КК Білорусі і Казахстану виокремлено ще й третє суспільно небезпечне діяння: ухилення від військової служби шляхом підроблення документів або іншого обману. Водночас у цих кодексах це діяння відсутнє у статтях, що передбачають відповідальність за аналогічне з тим, що міститься у ст. 409 КК України. Вважаємо, що підхід українського законодавця є більш правильним, оскільки підроблення документів та інший обман є однорідним з іншими діяннями, які передбачені у ст. 409 КК України (симуляція хвороби, самокалічення). Кожне з них є специфічною формою обману.

Нез’явлення у строк до військової частини або місця служби уточняється не в усіх проаналізованих кодексах. У КК Білорусі, Вірменії, Естонії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, РФ вказується, що нез’явлення у строк вчиняється при звільненні з частини, при призначенні, переведенні, з відрядження, відпустки, медичної організації (організації охорони здоров’я, лікувальної установи). У Пенітенціарному кодексі Естонії передбачено відповідальність за нез’явлення до військової частини особи лише в одному випадку – якщо вона перебуває у звільненні. Водночас у кодексах Азербайджану, Грузії, Казахстану, Литви, Латвії таке уточнення другого суспільно небезпечного діяння відсутнє. Окрім того, в усіх проаналізованих КК (окрім кодексу Естонії) встановлено, що нез’явлення у військову частину має здійснюватися без поважних причин.

Законодавець, описуючи основний склад самовільного залишення військової частини або місця служби, по-різному вказує на строк самовільної відсутності військовослужбовця у місці служби. Так у КК Грузії та РФ така вказівка відсутня. В інших кодексах встановлені строки відсутності: більше 1 дня, але не більше 3 днів (КК Латвії), понад 1 добу, але не більше 10 діб (КК Узбекистану), понад 2 доби, аде не більше 10 діб (КК Білорусі), понад 3 доби (КК Естонії), понад 3 доби, але не більше 10 діб (КК Литви, Таджикистану, Туркменістану), понад 3 доби, але не більше 10 діб, або хоча б менше 3 діб, але повторно протягом 6 місяців (КК Азербайджану), понад 3 доби, але не більше 1 місяця, а також 3 або більше рази протягом 3 місяців тривалість від 1 до 3 діб (КК Вірменії), більше 1 місяця (КК Казахстану), понад 3 доби, але не більше 1 місяця (КК Киргизії).

Установлення строку самовільного залишення військової частини або місця служби залежить від традицій того чи іншого законодавства, його потреб. Наприклад, в Україні визгачено строк кримінально-караного самовільного залишення військової частини для військовослужбовців військової служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця. Тоді як у Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП) передбачено адміністративну відповідальність за такі ж діяння, але тривалістю до 3 діб. Таким чином, саме ця ознака є відмежувальною між відповідним злочином та адміністративним правопорушенням за законодавством України.

У КК Казахстану законодавець вміщує вказівку на те, що самовільне залишення військової частини або місця служби вчинено у мирний час. В інших кодексах такого застереження немає. Не вважаємо за доцільне запозичувати відповідну ознаку об’єктивної сторони у ст. 407 КК України, оскільки у ній кваліфікуючими ознаками названо не лише воєнний стан, а й бойову обстановку та умови особливого періоду, які можуть виникнути і у мирний час.

У багатьох КК кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, як і у ст. 407 КК України, диференційована залежно від того, в який час (у якій обстановці) вчинено це суспільно небезпечне діяння (за винятком КК Грузії, РФ та Латвії). У перших двох кодексах відсутні кваліфікуючі ознаки, пов’язані зі встановленням воєнного стану або бойової обстановки чи інших надзвичайних подій. У КК Латвії ця обставина визнається основною ознакою самовільного залишення військової частини або місця служби, яке вчиняється під час війни або у бойових умовах, громадських заворушень, тероризму або збройного конфлікту у разі, якщо протягом того часу було оголошено надзвичайний стан.

Схожі кваліфікуючі ознаки виокремлюються у таких проаналізованих кодексах. У КК Казахстану вони передбачені у двох частинах: у ч. 2 ст. 372 цього Кодексу встановлено таку ознаку, як вчинення діяння у воєнний час, якщо самовільна відсутність тривала більше однієї доби, а в ч. 3 – у бойовій обстановці незалежно від тривалості. У КК Азербайджану: самовільне залишення військової частини у воєнний час або в бойовій обстановці. У КК Туркменістану: якщо діяння вчинене у бойовій обстановці, якщо самовільна відсутність тривала понад одну добу. У КК Узбекистану, навпаки, передбачено таку кваліфікуючу ознаку, як самовільне залишення військової частини, вчинене у бойовій обстановці незалежно від тривалості. У КК Литви: якщо відповідне діяння вчинене під час воєнного становища або під час виконання бойового завдання. У КК Вірменії в одній частині передбачено такі кваліфікуючі ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби, як вчинення відповідних діянь під час воєнного становища, війни або в бойовій обстановці. Оригінальний спосіб диференціації кримінальної відповідальності залежно від цієї ознаки застосував законодавець Білорусі та Естонії. Так, у КК Білорусь є дві самостійні статті, що передбачають відповідальність за самовільне залишення військової частини (ст. 447 та ст. 448). Друга з них власне й передбачає відповідальність за вчинення відповідного діяння у бойовій обстановці. У Пенітенціарному кодексі Естонії також міститься дві статті, що встановлюють відповідальність за самовільне залишення військової частини. У першій з них (ст. 437) передбачено таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення відповідного діяння в умовах надзвичайного або воєнного стану незалежно від тривалості самовільної відлучки. Водночас у ст. 438 цього Кодексу передбачено самостійний склад злочину: самовільне залишення військової частини або іншого місця служби у бойовій обстановці.

Окремі підходи до вдосконалення ст. 407 КК України у частині диференціації кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби доцільно запозичити. Зокрема, не варто встановлювати кримінальну відповідальність за вчинення цього злочину в особливий період або в бойовій обстановці у самостійних статтях кодексу. Адже це невиправдано загромадить текст КК України. Окрім того, зважаючи на вимоги законодавчої техніки щодо конструювання однорідних складів злочинів, це вимагатиме виокремлення у самостійні статті тих частин, які передбачають аналогічні кваліфікуючі ознаки. Водночас вважаємо за доцільне передбачити, що у випадку вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці кримінальна відповідальність настає незалежно від тривалості самовільної відсутності військовослужбовця. Оскільки на сьогодні формулювання відповідного кваліфікованого складу (як і того, що передбачений у ч. 4 ст. 407 КК України), дає привід зробити висновок, що для кваліфікації діянь військовослужбовця за ч. 4 та ч. 5 ст. 407 КК України слід встановлювати всі ознаки, що передбачені у попередніх частинах. Відтак, виходячи з такого системного тлумачення, кримінальна відповідальність за ч. 5 ст. 407 КК України настає лише в тому випадку, коли самовільне залишення військової частини або місця служби тривало понад 3 доби (для військовослужбовця строкової служби), понад 10 діб (для військовослужбовцем (крім строкової служби)). На нашу думку, зважаючи на важливість дотримання військової дисципліни, виконання бойових завдань тощо військовослужбовцями в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, у ч. 5 ст. 407 КК України слід передбачити, що відповідні діяння вчиняються незалежно від тривалості. Що стосується вчинення цього злочину протягом особливого періоду, то зважаючи на те, що слід розуміти під ним і як він визначається, формулювання відповідної кваліфікуючої ознаки слід залишити без змін, оскільки самовільне залишення військової частини або місця служби протягом особливого періоду не спричиняє такої істотної шкоди порядку суспільних відносин, як вчинення тих же діянь в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

У більшості проаналізованих КК здійснюється диференціація відповідальності й залежно від суб’єкта самовільного залишення військової частини або місця служби (за винятком КК Грузії, Естонії, Казахстану, Латвії, Литви). Так, у багатьох КК суб’єктом основного складу відповідних злочинів названо військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом (військовослужбовця строкової служби) (КК Азербайджану, Киргизії, РФ, Таджикистану, Туркменістану). У КК Узбекистану, окрім того, суб’єктом основного складу самовільного залишення військової частини або місця служби названо військовослужбовця строкової військової служби після накладення дисциплінарного стягнення за такі ж діяння. У наступній частині цієї норми суб’єктом злочину названо військовослужбовця строкової військової служби, особу офіцерського складу, військовослужбовець, який проходить військову службу за контрактом. У КК Білорусі суб’єктом основного складу самовільного залишення військової частини або місця служби, окрім військовослужбовця військової служби, є резервіст при проходженні на заняттях чи навчальних зборах, військовозобов’язаний, який проходить військові або спеціальні збори, з числа рядового або сержантського складу. Згідно з КК Вірменії суб’єктом аналогічного злочину названо військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом або на контрактній основі.

У КК РФ у самостійній частині відповідної норми передбачено суб’єктом самовільного залишення військової частини або місця служби військовослужбовця, який відбуває покарання у дисциплінарній військовій частині. Аналогічне законодавче рішення міститься у КК Вірменії, Таджикистану, Туркменістану. Окрім того, у самостійних частинах відповідних норм передбачено відповідальність за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем, який проходить військову службу за контрактом (КК Азербайджану, РФ, Таджикистану, Туркменістану), особою офіцерського складу, прапорщиком, мічманом (КК Азербайджану, Киргизії, Таджикистану), офіцером або унтер-офіцером (КК Вірменії), військовослужбовцем надстрокової служби (КК Азербайджану, Киргизії), особою, на яку поширюється статус військовослужбовця (КК Білорусі).

Оригінальні кваліфікуючі ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби передбачені у КК Вірменії. Так, до них законодавець цієї країни відніс вчинення відповідних діянь тривалістю понад один місяць, але з метою тимчасово ухилитися від проходження військової служби, а також вчинення самовільного залишення військової частини за попередньою змовою групою осіб. На нашу думку, у ст. 407 КК України для належного розмежування цього складу злочину з дезертирством слід у ч. 1 передбачити мету вчинення цього злочину: тимчасово ухилитися від проходження військової служби. Ця розмежувальна ознака неналежно встановлюється судом під час кваліфікації як за ст. 407, так і за ст. 408 КК України. Окрім того, вважаємо за доцільне передбачити кваліфікуючою ознакою самовільного залишення військової частини або місця служби за попередньою змовою групою осіб. Оскільки у однорідному складі злочину – дезертирстві – така ознака закріплена. Окрім того, самовільне залишення військової частини або місця служби можливе за наявності відповідної форми співучасті.

Звернемо увагу і на те, що у багатьох КК законодавець передбачає стимулюючу норму та вміщує умови звільнення від кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби при позитивній посткримінальній поведінці особи (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Киргизії, Грузії, РФ, Таджикистану, Туркменістану). У кожному з них (за винятком КК Вірменії) передбачено дві обов’язкові умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з вчиненням самовільного залишення військової частини або місця служби: вчинення: діяння вперше та якщо це було викликано тяжкими обставинами (збігом тяжких обставин). У КК Вірменії передбачено два самостійних випадки звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з вчиненням самовільного залишення військової частини. У першому випадку передбачена наявність таких обов’язкових умов: вчинення діяння, передбаченого ч.ч. 1, 2, 3 (не поширюється на випадки скоєння цього злочину на строк понад один місяць, групою осіб за попередньою змовою, під час воєнного становища, війни або в бойовій обстановці; вчинення діяння вперше; вчинення внаслідок збігу тяжких обставин. У другому випадку встановлена лише одна умова: протягом трьох діб з моменту ухилення від служби військовслужбовець з’явився з повинною у військову частину, місце служби, правоохоронні та інші державні органи.

Вважаємо за доцільне передбачити таку заохочувальну норму у КК України. Так, приблизно у 15% проаналізованих вироків військовослужбовці пояснювали, що залишили військову частину у зв’язку з хворобою близьких родичів. Окрім того, як показало опрацювання цих судових рішень, до військовослужбовців, які вчинили злочин, передбачений у ст. 407 КК України, суди досить часто застосовували ст.ст. 69 та 75, а також затверджують угоди про визнання винуватості. Так, приблизно у третині опрацьованих вироків (31%) військовослужбовцям призначалося більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України). Приблизно у 53% вироків особі призначалося покарання, від відбування якого вона звільнялася у порядку застосування ст. 75 КК України. Окрім того, трохи менше ніж у половині випадків у разі вчинення злочину, передбаченого у ст. 407 КК України, кримінальне провадження закінчувалося кримінально-правовим компромісом: затвердженням судом укладеної між прокурором та обвинуваченим угоди про визнання винуватості (42% випадків або 42 вироки). При цьому сторони узгоджували призначення такого покарання: арешту (41%), штрафу (26%), позбавлення волі на певний строк (23%), службових обмежень для військовослужбовців (10%) (додаток Б). Однак, зважаючи на підвищену суспільну небезпеку самовільного залишення військової частини або місця служби в умовах воєнного стану, особливого періоду та бойової обстановки, вважаємо за доцільне не поширювати дію пропонованої нами заохочувальної норми на вчинення злочину, передбаченого у ч.ч. 4, 5 ст. 407 КК України [39, с. 61–62].

Ураховуючи викладене вище, доцільним убачається необхідність удосконалення законодавчої конструкції самовільного залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК України): у ч. 1 передбачити мету вчинення цього злочину: тимчасово ухилитися від проходження військової служби; встановити, що у випадку вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці кримінальна відповідальність настає незалежно від тривалості самовільної відсутності військовослужбовця; закріпити кваліфікуючу ознаку злочину: вчинення діяння за попередньою змовою групою осіб; передбачити у ній заохочувальну норму [39, с. 61–62].

У всіх проаналізованих КК міститься кримінально-правова норма про дезертирство. Зауважимо, що у проаналізованих кодексах (окрім КК Латвії та Естонії) закріплено два альтернативних діяння: самовільне залишення та нез’явлення на службу. У двох названих вище кодексах передбачено відповідальність лише за «активне» дезертирство. У жодному кодексі не встановлено мінімального строку дезертирства, за винятком КК Азербайджану та Литви. У КК Азербайджану передбачено, що цей злочин має місце у випадку, якщо діяння тривало більше трьох місяців, а в КК Литви передбачена інша тривалість дезертирства – понад 10 діб..

У кожному проаналізованому кодексі конкретизується мета дезертирства. Зазвичай це мета ухилитися від проходження військової служби (КК Грузії, Естонії, Казахстану, Латвії, Литви, Молдови, Таджикистану, Туркменістану, РФ). У КК Білорусі, Киргизії та Узбекистану встановлено, що метою дезертирства є мета назавжди ухилитися від військової служби, а в КК Вірменії – мета остаточно ухилитися від її проходження. Вважаємо за доцільне передбачити саме таку мету у диспозиції ч. 1 ст. 408 КК України, зважаючи на складності, які виникають під час розмежування дезертирства та самовільного залишення військової частини або місця служби, а також на те, що суди під час кваліфікації не з’ясовують наявність (відсутність) цієї мети (підрозділ 3.3).

Кваліфікуючими ознаками дезертирства у проаналізованих КК передбачено: 1) дезертирство зі зброєю (КК Молдови), зі зброєю, ввіреною по службі (КК Грузії, Вірменії, Казахстану, Киргизії, РФ, Таджикистану, Туркменістану), зі зброєю, боєприпасами або вибуховими речовинами, ввіреними по службі (КК Азербайджану); 2) дезертирство, вчинене двома або більше особами (КК Молдови), групою осіб (КК Азербайджану, Грузії), групою осіб за попередньою змовою (КК Вірменії, Туркменістану), групою осіб за попередньою змовою або організованою групою (КК Казахстану, Киргизії, РФ, Таджикистану). У КК Вірменії встановлено специфічну кваліфікуючу ознаку дезертирства: вчинення відповідного діяння військовослужбовцем, який несе бойове чергування. Цілком слушним вважаємо підхід законодавця Азербайджану, який передбачив кваліфікуючою ознакою дезертирства вчинення цього злочину не лише зі зброєю, а й з іншими загальнонебезпечними предметами, про що йтиметься у підрозділі 2.2 дисертації. Зважаючи на те, що для групового дезертирства зазвичай притаманна така форма співучасті, як група осіб за попередньою змовою, вважаємо за доцільне залишити другу кваліфікуючу ознаку в такому ж вигляді, як вона передбачена на сьогодні у ч. 2 ст. 408 КК України.

У більшості проаналізованих кодексах кваліфікуючими ознаками дезертирства передбачено вчинення цього діяння у воєнний час або у бойовій обстановці (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Таджикистану). Водночас диференціація кримінальної відповідальності за дезертирство з урахуванням цієї ознаки відсутня у КК Грузії. РФ, Узбекистану. У КК Туркменістану передбачено лише таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення дезертирства у бойовій обстановці, у КК Естонії – в умовах надзвичайного або військового стану, КК Литви – під час військового становища або виконання бойового завдання. У КК Литви схожа за формулюванням обставина міститься як ознака основного складу дезертирства: під час війни або бойових умов, громадських заворушень, тероризму чи збройного конфлікту у випадку оголошення надзвичайного стану.

Як і щодо самовільного залишення військової частини або місця служби, більшість проаналізованих КК містять заохочувальну норму у зв’язку з вчиненням дезертирства. Однак «набір» таких умов є різним. Так, у КК Казахстану передбачено три обов’язкові умови: вчинення дезертирства без кваліфікуючих ознак, збіг тяжких обставин, добровільне з’явлення військовослужбовця для подальшого проходження служби. У КК Азербайджану, Грузії, Киргизії, Молдови, РФ, Туркменістану: вчинення дезертирства без кваліфікуючих ознак, вчинення дезертирства вперше, збіг тяжких обставин. У КК Таджикистану: вчинення дезертирства без кваліфікуючих ознак, вчинення дезертирства вперше, з’явлення протягом трьох діб з повинною або внаслідок збігу тяжких обставин. У КК Вірменії передбачено два самостійні випадки звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з вчиненням дезертирства. Так, у першому випадку умовами звільнення названо: вчинення дезертирства без кваліфікуючих ознак або дезертирства зі зброєю чи за попередньою змовою групою осіб, або військовослужбовцем, який несе бойове чергування; вчинення діяння вперше; збіг тяжких обставин. У другому випадку передбачено одну умову звільнення від кримінальної відповідальності: якщо протягом трьох діб з моменту ухилення від служби він з’явиться з повинною у військову частину, місце служби, правоохоронні або інші державні органи. У кодексах Естонії, Латвії, Литви, Узбекистану відповідна заохочувальна норма не передбачена. На нашу думку, спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з вчиненням дезертирства доцільно передбачити і у ст. 408 КК України. Підтвердженням нашої пропозиції є й практика застосування до військовослужбовця, який скоїв дезертирство, ст.ст. 69 та 75 КК України, а також затвердження судами угод про визнання винуватості. Так, приблизно у 49 проаналізованих вироків (75% випадків) військовослужбовцю призначалося покарання, від відбування якого вона звільнялася у порядку застосування ст. 75 КК України. Водночас суди вкрай рідко застосовували у цьому випадку призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. З проаналізованих вироків лише у 9-ти (14% випадків) суди призначали військовослужбовцям покарання із застосуванням ст. 69 КК України. Фактично це вдвічі менше, ніж застосування цієї статті до військовослужбовців, які вчинили злочин, передбачений у ст. 407 КК України. Водночас у вироку Сокальського районного суду Львівської області від 31 серпня 2016 року [40] до військовослужбовця одночасно було застосовано і ст. 69, і ст. 75 КК України. У провадженнях про злочин, передбачений ст. 408 КК України, вкрай рідко судами затверджувалися укладені угоди про визнання винуватості. Лише у 2-х з проаналізованих вирків (3% випадків) така угода укладалася.

Найбільш оптимальною законодавчою конструкцією заохочувальні норми вбачається та, що містить три обов’язкові умови звільнення від кримінальної відповідальності: вчинення дезертирства без кваліфікуючих ознак, вчинення дезертирства вперше, збіг тяжких обставин [39, с. 61–62].

Зважаючи на викладене вище, вважаємо за доцільне таким чином удосконалити законодавчу конструкцію самовільного залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК України): у ч. 1 передбачити мету вчинення цього злочину – остаточно ухилитися від проходження військової служби; передбачити, що кваліфікуючу ознакою дезертирства є вчинення діяння не лише зі зброєю, а й з іншими загальнонебезпечними предметами; закріпити у ній заохочувальну норму.

В усіх проаналізованих КК передбачена відповідальність і за діяння, аналогічне з тим, що передбачене у ст. 409 «Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» КК України (за винятком КК Литви).

У КК Грузії, Вірменії, Естонії, Казахстану, Молдови, Киргизії, РФ, Таджикистану передбачено відповідальність за ухилення від військової служби. На відміну від них, у КК Азербайджану, Білорусі, Латвії, Туркменістану, Узбекистану встановлено відповідальність й за друге суспільно небезпечне діяння – відмову від проходження військової служби. В останньому випадку, на відміну від КК України, в якому передбачено відповідальність у різних частинах ст. 409 КК України, у вказаних вище статтях відмова від проходження військової служби передбачена в одній частині статті разом з ухиленням як альтернативне діяння. У КК Вірменії відмова від виконання обов’язків військової служби криміналізована в окремій статті. Підтримуємо підхід у тих КК, в яких відмова від проходження військової служби як окреме діяння не передбачено. Детально про це йтиметься у підрозділі 2.2.

У КК Вірменії у різних частинах відповідної статті диференційована кримінальна відповідальність за ухилення від проходження військової служби залежно від мети, яку переслідує військовослужбовець. Так, ознакою основного складу злочину є тимчасове ухилення, а кваліфікуючою – ухилення від проходження військової служби з метою остаточного звільнення від виконання обов’язків військової служби.

Способи ухилення від проходження військової служби визначені в усіх проаналізованих кодексах. До них віднесено такі: симуляція хвороби (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Естонії, Казахстану, Киргизії, Латвії, Молдови, РФ, Таджикистан, Туркменістану, Узбекистану), самокалічення (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Естонії, Казахстану, Киргизії, Латвії, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану), використання підроблених документів (КК Вірменії, Грузії), підроблення документів (КК Азербайджану, Естонії, Казахстану, Киргизії, Латвії, Молдови, РФ, Туркменістану, Узбекистану), інший обман (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Естонії, Казахстану, Киргизії, Латвії, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану), інший незаконний спосіб (КК Вірменії). У Пенітенціарному кодексі Естонії, на відміну від всіх інших, способом ухилення від несення обов’язків військової служби названо не лише спричинення пошкоджень здоров’ю самому собі, а й іншою сторонньою особою за вимогою військовослужбовця.

Диференціація кримінальної відповідальності здійснюється залежно від особливої обстановки на момент вчинення відповідного злочину: бойова обстановка, військовий час (КК Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Латвії, Молдови, Таджикистану), у бойовій обстановці (КК Туркменістану, Узбекистану), в умовах надзвичайного або воєнного стану (Пенітенціарний кодекс Естонії), під час військового становища, війни або у бойовій обстановці (КК Вірменії). Водночас у КК Грузії та Киргизії не передбачено жодної кваліфікуючої ознаки за ухилення від несення військової служби, а в КК РФ не встановлено кваліфікуючих ознак, пов’язаних з особливими умовами вчинення цього злочину.

У КК Вірменії, Естонії, Казахстану, РФ, Таджикистану, Туркменістану кримінальна відповідальність за ухилення від несення військової служби диференційована залежно від мети вчинення діянь. Кваліфікуючою ознакою законодавець називає вчинення відповідного діяння з метою остаточного (повного) ухилення від військової служби. Відтак суб’єктивною ознакою відповідних складів злочинів, виступає мета: тимчасово ухилитися від військової служби.

На нашу думку, під час удосконалення редакції ст. 409 КК України доцільно використати позитивний досвід проаналізованих кодексів у частині встановлення такої кваліфікуючої ознаки злочину, як ухилення від несення обов’язків військової служби з метою остаточного звільнення від цих обов’язків [39, с. 61–62].

Таким чином, як показує порівняльно-правове дослідження кримінальної відповідальності за військові злочини проти порядку проходження військової служби, вчинене в умовах особливого періоду або в бойовій обстановці, у законодавстві окремих зарубіжних держав, установлення відповідальності за ці злочини обумовлене спільними підставам криміналізації, що полягають у суспільній небезпеці порушення порядку проходження військової служби. При цьому ознаки складів злочинів, що аналізуються, описані законодавцем з урахуванням особливостей кримінально-правової охорони порядку проходження військової служби, регулятивного законодавства у відповідній сфері, законодавчих традицій тощо.

Висновки до Розділу 1

Дослідження проблеми кримінальної відповідальності за порушення порядку проходження військової служби, вчинені в умовах особливого періоду або в бойовій обстановці, здійснювалося з використанням методів трьох основних рівнів: філософського, загальнонаукового, конкретно-наукового. На філософському рівні використано діалектичний метод (метод матеріалістичної діалектики); на загальнонауковому: емпіричні методи (спостереження, порівняльно-правовий, статистичний), теоретичні методи (аксіоматичний та системно-структурного аналізу), змішані (теоретико-емпіричні) загальнонаукові методи (абстрагування, моделювання, індукції, дедукції, аналізу, синтезу, узагальнення); на конкретно-науковому – догматичний.

Виокремлено ознаки поняття «злочини проти порядку проходження військової служби» та запропоновано його авторську дефініцію: це умисні суспільно небезпечні діяння (дію або бездіяльність), передбачені у ст.ст. 407–409 КК України, вчинені військовослужбовцями з метою тимчасового та (або) постійного ухилення від проходження військової служби.

Воєнно-кримінальні норми ФРН та Франції, на відміну від КК України, відокремлені від загальнокримінального законодавства та вміщені у самостійних нормативних актах: Воєнно-кримінальний закон від 30 березня 1957 р. («Wehrstrafgesetz», WStG) у ФРН та Кодексі воєнної юстиції у редакції 2006 р. у Франції Склади злочинів проти порядку проходження військової служби практично однакові. Лише у КК Франції не встановлено відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби. Такі діяння охоплюються складом дезертирства.

У німецькому воєнно-кримінальному законодавстві передбачено такі специфічні ознаки самовільної відсутності: вчинення відповідних діянь умисно або з необережності; максимальний строк – не більше трьох календарних днів; неможливість вчинення замаху на самовільну відсутність.

Ознаки дезертирства: метою вчинення злочину є ухилення від несення військової служби назавжди або тимчасово (у період підготовки або проведення бойової операції) (ФРН), детальна диференціація відповідальності за дезертирство в окремих статтях нормативного акта (Франція), караність замаху на дезертирство (ФРН), підбурювання до дезертирства та його приховування (Франція), зафіксовані строки дезертирства (6 або 15 днів) (Франція), наявність заохочувальної норми (пом’якшення покарання): якщо протягом місяця військовослужбовець повернувся до місця служби і заявив про готовність до подальшого несення військового обов’язку (ФРН), посилення відповідальності за вчинення дезертирства у воєнний час (скорочення строків на 2/3, встановлення більш суворої міри покарання) (Франція).

Ознаки самокалічення: суб’єктом злочину як військовослужбовець, який сам собі спричиняє шкоду здоров’ю, так і інший військовослужбовець, який скоює відповідні дії по відношенню до іншого (ФРН) і лише військовослужбовець, який спричиняє шкоду здоров’ю самому собі (Франція), тимчасова або повна непридатність до проходження військової служби як наслідок самокалічення (ФРН), закінчення злочину з моменту фактичного ухилення військовослужбовця від несення обов’язків військової служби (ФРН) та з моменту спричинення військовослужбовцем шкоди здоров’ю самому собі (Франція), мета тимчасово або назавжди ухилитися від проходження військової служби (Франція), встановлення більш суворої відповідальності для таких співучасників самокалічення, як медичні працівники (Франція).

На основі позитивного досвіду криміналізації злочинів проти порядку проходження військової служби у ФРН та Франції запропоновано внести такі зміни у відповідні статті КК України:

– усунути диференційований підхід до кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби залежно від виду військовослужбовця (ч.ч. 1, 2 ст. 417 КК України);

– визначити ознакою основного складу злочину, передбаченого у ст. 417 КК України, тривалість самовільного залишення військової частини або місця військової служби понад три доби, але не більше одного місяця;.

– передбачити у різних частинах ст.ст. 417–419 КК України вчинення злочинів проти порядку проходження військової служби в умовах воєнного стану та в бойовій обстановці, встановивши за вчинення відповідних діянь в останньому випадку більш суворе покарання.

У КК держав пострадянського простору має місце практично такий же підхід щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення порядку проходження військової служби, як і в КК України. Однак у проаналізованих КК містяться, зокрема, такі особливості: відсутність норми про відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби (КК Молдови) та за ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом (КК Литви), конкретизація мети вчинення дезертирства – назавжди ухилитися від проходження військової служби (КК Білорусі, Вірменії, Киргизії та Узбекистану), встановлення відповідальності за відмову від проходження військової служби (КК Азербайджану, Білорусі, Латвії, Туркменістану, Узбекистану), наявність стимулюючої норми у разі вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби та дезертирства (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Киргизії, Грузії, РФ, Таджикистану, Туркменістану).

Вивчивши позитивний досвід держав пострадянського простору, запропоновано наступні зміни до статей, що аналізуються у цій роботі.

Щодо ст. 407 КК України:

– у ч. 1 передбачити мету вчинення цього злочину: тимчасово ухилитися від проходження військової служби;

– встановити, що у випадку вчинення самовільного залишення військової частини або місця військової служби в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці кримінальна відповідальність настає незалежно від тривалості самовільної відсутності військовослужбовця і доповнити ч. 5 ст. 407 КК України після слів «цієї статті» словами «незалежно від тривалості»;

– закріпити кваліфікуючу ознаку злочину: вчинення діяння за попередньою змовою групою осіб;

– передбачити у ній заохочувальну норму, передбачивши у ній, що за самовільне залишення військової частини або місця військової служби звільняється військовослужбовець, який вперше вчинив діяння, передбачене частиною 1 цієї статті внаслідок збігу тяжких обставин.

Щодо ст. 408 КК України:

– у ч. 1 передбачити мету вчинення цього злочину: остаточно ухилитися від проходження військової служби;

– передбачити, що кваліфікуючою ознакою дезертирства є вчинення діяння не лише зі зброєю, а й з іншими загальнонебезпечними предметами (вибуховими пристроями, бойовими припасами тощо);

– передбачити у ній заохочувальну норму, закріпивши у ній, що за дезертирство звільняється військовослужбовець, який вперше вчинив діяння, передбачене частиною 1 цієї статті внаслідок збігу тяжких обставин.

Щодо ст. 409 КК України встановити таку кваліфікуючу ознаку складу злочину, як ухилення від несення обов’язків військової служби з метою остаточного звільнення від несення обов’язків військової служби.

<< | >>
Источник: ОНИСЬКІВ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ПРОХОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ, ВЧИНЕНІ В УМОВАХ ОСОБЛИВОГО ПЕРІОДУ АБО В БОЙОВІЙ ОБСТАНОВЦІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ–2017. 2017

Еще по теме 1.2 Кримінальна відповідальність за порушення порядку проходження військової служби за законодавством зарубіжних держав:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -