<<
>>

1.2 Історія становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них

Метою даної дисертації є всебічне дослідження кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, з огляду на їх суспільну небезпечність.

Для виконання цього завдання, на нашу думку, необхідно провести аналіз не лише чинного кримінального законодавства в частині встановлення відповідальності за вказані злочини, але й історії криміналізації вказаних протиправних діянь. Це дасть змогу не лише з’ясувати, в який період історичного розвитку була вперше встановлена відповідальність за вказані протиправні діяння і як в подальшому розвивалося кримінальне законодавства в цій сфері, але і виявити на основі цього недоліки у чинному законодавстві в частині встановлення відповідальності за злочини проти правосуддя вказаного виду і запропонувати шляхи більш ефективної боротьби з цими злочинами та запобігання їм кримінально-правовими засобами. З цього приводу О. О. Кваша зазначає: «І хоча слід констатувати загалом більш високий рівень регулювання відповідальності за посягання на правосуддя чинним кримінальним законом, однак варто звернути увагу і на певні недоліки, яких не вдалося уникнути законодавцеві. Виявленню цих недоліків сприятиме історичний огляд розвитку даного інституту» [58, с. 377].

Ми підтримуємо думку Б. А. Султанової, яка вказує, що історичний аспект тієї чи іншої юридичної проблеми завжди дозволяє повніше і глибше дослідити сучасну правову дійсність [180, с. 14]. Існує думка, що пізнання сутності багатьох явищ об’єктивної дійсності стає можливим завдяки ретельному вивченню джерел їх виникнення та розкриттю процесів формування й подальшого розвитку, а також порівнянню їх минулого та сучасного станів. Підкоряючись дії філософського закону переходу кількісних змін у якісні, накопичений науковий потенціал із фрагментарного перетворюється на системне знання, що врешті-решт наближує дослідника до істинної картини тієї чи іншої проблеми [40, с.

15].

Ми погоджуємося із І. О. Доброрезом, який у своєму дослідженні вказує, що «на певному етапі в суспільстві виникає потреба подолати те чи інше негативне явище або процес, обмежити подальше його поширення та масштаби дестабілізуючого впливу» [40, с. 14]. З огляду на те, наскільки негативним є вплив того чи іншого протиправного діяння на суспільство, постає питання про криміналізацію того чи іншого вчинку.

Злочини проти правосуддя, включаючи і ті, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, тісно пов’язані із становленням і розвитком правосуддя як такого. Отже, ми з впевненістю можемо сказати, що протиправні діяння, які посягають на правосуддя, виникли одночасно із ним і має багатовікову історію.

Варто зазначити що історичний розвиток становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, практично не був досліджений. Певним чином даної теми торкнувся В. П. Діденко, який досліджував історію кримінального права України, хоча дані злочини розглядалися у комплексі із іншими злочинами проти правосуддя [39].

Не викликає сумнівів, що історичні передумови розвитку і становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, в тому числі і тих, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, пройшли довгий і складний шлях. І, як ми вже вказували вище, вони тісно пов’язані із розвитком законодавства, яке покликане було регулювати і встановлювати певний порядок здійснення правосуддя, тобто із розвитком кримінально-процесуального законодавства. Генеза становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя повинна досліджуватися у нерозривному поєднанні аналізу розвитку кримінального та кримінально-процесуального права.

Історичні документи кримінального та кримінально-процесуального права свідчать про те, що відповідальність за протиправні діяння в галузі правосуддя існувала протягом всього періоду становлення і розвитку української державності.

Першим писаним джерелом українського права, зокрема кримінального, є «Руська Правда», яка була укладена у 1016 році. До цього часу основним джерелом права були звичаї (звичаєве право) та договори руських князів, зокрема Олега з греками 911 р. та Ігоря з греками 945 р. [39, с. 8].

В поняття злочину в період Київської Русі вкладався приватно-публічний зміст, а певної системи кримінальне право не мало. Тому не можна сказати, що у «Руській Правді» (в усіх трьох її редакціях) кримінальна відповідальність була встановлена за подібні злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них. Але відповідальність за такі протиправні діяння все ж існувала і у «Просторовій Руській Правді» і у «Скороченій Руській Правді», причому в кожній з редакцій ці норми мали свої особливості [150, с. 81-106].

Так, норми «Просторової Руської Правди» досить детально для того часу регламентували обов’язки і права свідків у судовому процесі. У ст. 66 зазначалося, що свідком холоп (тобто залежна людина) бути не може, але якщо не було вільної людини, яка могла виступити в якості свідка, то можуть бути прийняті показання боярського тіуна або закупа. У ст. 85 – що показання можуть давати лише свідки із числа вільних людей. Згідно ст. 18 «Просторової Руської Правди» свідки мали давати присягу перед даванням показань [150, с. 163]. Але в жодній із статей, які стосувалися свідків, не вказувалося, яке випробовування чи покарання могло бути застосоване до свідків у випадку давання ними неправдивих показань.

Що стосується «Скороченої Руської Правди», то положення, закріплені в її нормах не відрізняються від тих, які містила попередня редакція Руської Правди. Про свідків йдеться у ст. 5 даної редакції. Збереглося у скороченій редакції «Руської Правди» і положення про те, що свідками можуть бути лише вільні люди, а холопи не можуть давати ніяких показань (ст. 29) [150, с. 199].

Отже, жодна з редакцій «Руської Правди» не містила статей, які б встановлювали відповідальність свідків за давання неправдивих показань.

Про таких учасників судового процесу того часу, як експерти чи перекладачі, мова взагалі не йшла в жодній з норм, з чого можна зробити висновок, що учасниками процесу вони в той період не були.

Наступним періодом у розвитку кримінального права України є друга половина XIV – перша половина XVII ст., коли долю України визначали спочатку Литва, а потім Польща. Литовська держава з початку не мала свого власного кодифікованого законодавства, тому певний час на території України все ще продовжувала діяти «Руська Правда». Наступними нормативно-правовими актами, що діяли на території України, були три Литовські Статути [39, с. 42]. У 1468 р. було створено Судебник Казимира. Саме він, разом із нормами звичаєвого права та «Руської Правди», ліг в основу Першого Литовського статуту 1529 р. Цей документа вже був поділений на тринадцять розділів. В окремих були зібрані норми процесуального (шостий розділ) та кримінального (сьомий розділ) права. І, хоча цей Статут діяв не дуже довго, це був важливий крок у розвитку кримінального законодавства та судочинства.

Норми, які регламентували дії свідків у судовому процесі, були розміщені у розділі шостому «Про суддів» Першого литовського Статуту. Із всієї кількості норм, що були включені в даний розділ, одна передбачала відповідальність за давання свідками неправдивих показань. Стаття 23 «Якщо б хто-небудь представив свідків, а вони дали показання проти нього» закріплювала положення про свідків, яких надає позивач, коли пред’являв іншому позов. Як і в «Руській Правді», положення свідків залежало від їх соціального стану. Так, якщо свідком є шляхтич і його було звинувачено у тому, що він дав неправдиві свідчення, він повинен був в суді привести вагомі докази про те, що його свідчення є правдивими. Якщо свідком був простолюдин, доводити правильність свого звинувачення повинен був той, хто звинуватив його у неправдивості свідчень [177]. Стосовно інших злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, за які передбачена відповідальність у чинному КК України, жодної згадки про них у Литовському Статуті 1529 р.

не було.

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулися значні соціально-політичні зміни, пов’язані із боротьбою шляхти з магнатами. Другий Литовський Статут було затверджено сеймом у 1554, але він набрав чинності аж у 1566 р. За порівняння Першого та Другого литовських Статутів, в останньому більш досконало систематизовано правовий матеріал [178]. Цей Статут також був поділений на чотирнадцять розділів, система і розподіл лишилися ті самі, що і у Статуті 1529 р. Судоустрою був присвячений четвертий розділ, а кримінальне і процесуальне право регулювали декілька розділів (з одинадцятого по чотирнадцятий). Як зазначається у правовій літературі, саме розділ про судоустрій привертає особливу увагу [177, с. 97-98].

У розділі четвертому Другого литовського Статуту містилися норми (артикули), які регламентували положення і діяння свідків у суді, а також норми, які закріплювали положення про докази по справі. Так, в артикулі 51 зазначається, що свідками могли бути лише християни [56, с. 84-86], які не були підозрюваними по жодній із справ, а також такі, які присягнулися Богом у суді. В артикулі 53 вказувалося, що в якості свідків не могли виступати в суді невільники за пана, «шалені», тобто неосудні, а також ті, які разом обвинувачувалися у вчиненні злочину або були їх помічниками (співучасники). У артикулах 54-56 йшлося про те, що свідки у будь-якому випадку (чи при своєму свідченні, чи при запитаннях, які їм могли бути поставлені) повинні були діяти під присягою [178]. Але про відповідальність свідків за давання неправдивих показань, перекладачів або експертів за неправильні переклад чи висновок, чи про злочини щодо них не йшлося у жодній із норм розділу четвертого Другого литовського Статуту.

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського на цьому не завершився: спеціальним актом короля Польщі та Великого князівства Литовського 28 січня 1588 р. було затверджено третю редакцію Статуту, яка по праву вважається найбільш розробленою і вдосконаленою [179].

Цей Статут так само складався із чотирнадцяти розділів, але кількість артикулів була суттєво збільшена [55, c. 73]. І так само, як і в попередніх двох Статутах, питання судочинства регламентувалися нормами четвертого розділу «Про суддів і суди».

Зазначимо, що у Третьому литовському Статуті вперше з’явилися артикули, які закріплювали статус перекладачів. А артикул 41 встановлював відповідальність за неправильний (злий) переклад у виді позбавлення волі строком на дванадцять тижнів і штрафом. Також у розділі четвертому містилися норми, що закріплювали статус свідків, їх обов’язки у суді (дані артикули були аналогічними до тих, що містилися у четвертому розділі Другого литовського Статуту). Але, на відміну від попереднього Статуту, артикул 76 четвертого розділу Третього литовського Статуту не лише визначав, хто може виступати у суді в якості свідка, а також і визначав, що свідок, який надасть неправдиві, фальшиві свідчення, підлягають покаранню за шкоду, спричинену тому, проти кого вони свідчили [179].

Ці нормативно-правові акти діяли в основному на території Правобережної України. На тій же частині України, яка належала до середнього Подніпров’я, в часи існування Запорізької Січі діяло так зване «козацьке право», яке за своєю сутністю було звичаєвим правом. Отже, окремих норм, які б встановлювали відповідальність за злочини, в тому числі і злочини проти правосуддя, тут не було [129].

Наступною визначною подією у становленні української правової системи було створення такого нормативного акту, як «Права, за якими судиться малоросійський народ» (далі – «Права…») у 1743 р. (робота над його текстом затяглася аж до 1756 р.) [163]. Діяльність судів, суддів та інших осіб, що могли бути суб’єктами правосуддя, регулювалась нормами, які були включені аж у три розділи «Прав…»: Глава шоста «Про суди духовним чинам з мирськими, і про приходських священників», Глава сьома «Про суди, суддів та інших персон, що належать до суду, і про зміст правного порядку у справах судових» і Глава восьма «Про чолобитників та відповідачів, також і про судовий процес або докази, про декрети чи вироки, про апеляції, і про штрафи: так судимим за неправильний позов, як і судячим – за неправосуддя» [59]. Норми, в яких йшлося про відповідальність свідків за певні протиправні діяння, розміщувалися у Главі восьмій.

Наприклад, у Артикулі 15 даної глави пояснювалося, хто взагалі може бути свідком у суді, а у наступному - 16, роз’яснювалося, хто не може бути свідком. Про відповідальність свідка за давання завідомо неправдивих показань йшлося у Пункті 2 Артикулу 18 «Хто б на яких свідків посилався, а потім їх за це свідоцтво порочив, і про неправдивих свідків» [163]. Суд мав право карати тих свідків, які давали неправдиві показання чотирнадцятиденним арештом і відшкодуванням збитків [39, с. 138].

Також відповідальність за злочини проти правосуддя встановлювалася і в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. (далі – «Уложення…»). Відповідальність за неправдивий донос, неправдиві показання була встановлена нормами, що розміщувалися у Відділенні четвертому «Про порушення до початку чи продовження протизаконних позовів і тяжб, про неправдиві доноси, неправдиві свідчення і неправдиві показання на повальних обшуках» Глави ІІІ «Про порушення громадського спокою, порядку та …» Розділу VIII «Про злочини і проступки проти громадського благоустрою та благочинства» (ст. 1165-1172) [193].

За неправдиве показання свідка, дане під час слідства і в суді під присягою, винні підлягали покаранню за ст. 1168 «Уложення…». Покарання за даний злочин призначалося таке саме, як і за злочини, передбачені ст.ст. 258-262 Глави V «Про лжеприсягу» Розділу ІІ «Про злочини проти віри», а саме: позбавлення всіх прав, майна і заслання до Сибіру на поселення, як додатково могло бути призначено покарання різками (ст. 258); каторжні роботи в ув’язненні («в крепости») строком від 8 до 10 років, а також покарання різками з накладенням тавра (ст. 259); позбавлення всіх особистих та інших прав і привілеїв та заслання у Томську або Тобольську губернію, з ув’язненням на строк від 1 до 2 років, покарання різками із віддаванням у виправні арештні роти цивільного відомства строком від 2 до 4 років (ст. 260); арешт від 3 тижнів до 3 місяців (ст. 261). У ч. 2 ст. 1168 зазначалося, що такому самому покаранню підлягають особи за давання неправдивого показання в суді, які за своїм званням або віросповіданням чи взагалі за законом мають право свідчити без присяги в тих випадках, коли інші повинні свідчити під присягою. За ч. 3 ст. 1168 кримінальній відповідальності підлягала особа, яка схиляла іншу до завідомо неправдивого показання.

Також покарання встановлювалася за неправдиве показання без присяги перед судом у виді арешту на строк від 3 тижнів до 3 місяців або тюремного ув’язнення від 3 до 6 місяців в залежності від обставин, що можуть збільшувати чи зменшувати їх вину (ч. 1 ст. 1169). Якщо неправдиве показання робилося перед судом без присяги, внаслідок підкупу, покарання призначалося аналогічне тому, яке призначалося за злочин, передбачений ч. 1 ст. 1168 (згідно ст.ст. 258, 259). В ст. 1170 було зазначено, про арешт строком від 3 до 7 днів за неправдиве показання перед судом без присяги по бажанню врятувати особу, причетну до справи, з якою вона пов’язана родинними зв’язками.

Отже, можна зробити висновок, що «Уложення …» в частині встановлення відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, є досить прогресивним і його норми достатньо чітко визначали обставини вчинення даних злочинів.

У 1919 р. була прийнята Постанова про «Керівні начала по кримінальному праву РРФСР», дія яких поширювалася і на УРСР, що складалася з декількох розділів з нормами декларативного характеру [169].

З утворенням Радянського Союзу кодифікація законодавства, в тому числі і кримінального, набула нового етапу розвитку. Так, 1 червня 1922 р. у законну силу вступив КК РРФСР. Цей КК вже мав звичний для нас вид: він був поділений на Загальну і Особливу частини, які в свою чергу поділялися на глави.

Глава 2, яка включала статті, що визначали покарання за посадові (службові) злочини, містила ст. 112 згідно з якою відповідальність встановлювалася за примушування до давання показань при допиті шляхом застосування незаконних засобів стороною, що провадить слідство чи дізнання. Інша норма (ст. 178), що встановлювала відповідальність за завідомо неправдиві показання, містилась у Главі 5, що включала статті, які встановлювали покарання за злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи. Дана стаття передбачала настання кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання, дані свідком, експертом чи перекладачем при провадженні дізнання, слідства чи судового засідання по справі; покаранням за цей злочин було позбавлення волі на строк не менше одного року [54].

КК УРСР, прийнятий 22 листопада 1926 р., вступив в силу 1 січня 1927 р. Він був поділений на Загальну та Особливу частини, які поділялися на окремі глави. Знов таки, злочини проти правосуддя не були виділені в окрему структурну частину. Норми, які встановлювали відповідальність за злочини проти правосуддя, в тому числі і ті, що вчинювалися свідками, експертами, перекладачами або щодо них, розміщувалися у двох главах КК 1926 р.: Главі 2 «Інші злочини проти порядку управління» (ст.ст. 92, 95, 96) та у Главі 3 «Посадові (службові) злочини» (ст. 115) [212].

Ст. 92 КК 1926 р. встановлювала покарання за ухилення свідка від явки за викликом органу дізнання, слідчого чи судового органу чи відмову від давання показань, а також перешкоджання цій явці з боку особи, від якої той, хто не з’явився, є матеріально або службово залежний; покарання за цей злочин призначалося у виді виправно-трудових робіт на строк до 3 місяців або штрафу (ч. 1). За ухилення експерта, перекладача від явки за викликом тих самих органів чи відмову від виконання обов’язків призначалося покарання у виді штрафу згідно ч. 2 цієї ж норми.

Завідомо неправдивий донос, а також завідомо неправдиве показання, дане свідком, експертом чи перекладачем при провадженні дізнання, слідства чи судового слухання по справі каралося позбавленням волі або виправно-трудовими роботами на строк до 3 місяців (ч. 1 ст. 95). Кваліфікуючими ознаками завідомо неправдивого доносу або показання було вчинення цих діянь, поєднаних із: а) обвинуваченням тяжкого злочину; б) з корисливими мотивами; в) штучним створенням доказів обвинувачення, за що могло бути призначено покарання у виді позбавлення волі строком до 2 років (ч. 2). Згідно ст. 96 КК 1926 р. відповідальність встановлювалася за розголошення даних досудового слідства, дізнання чи ревізійного обстеження без дозволу прокурора, слідчого чи службової особи, що проводила дізнання чи ревізію; покарання за цей злочин могло бути призначено у виді позбавлення волі на строк до 6 місяців або штрафом.

У 1960 р. було створено новий КК, який вступив у законну силу на території України у 1961 р. У ньому було виділено окремий розділ VIII «Злочини проти правосуддя», який включав норми, що визначали покарання за злочини проти правосуддя, в тому числі і ті, які вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них [215].

За вказаний вид злочинів проти правосуддя відповідальність встановлювалася чотирма статтями (ст.ст. 178-181) КК 1960 р. Ст. 178 визначала покарання за завідомо неправдиве показання: кримінально караним було завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта, дані при проведенні дізнання, попереднього слідства або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем в тих самих випадках (ч. 1).; покарання за цей злочин могло бути призначене у виді позбавлення волі на строк до 1 року або виправними роботами на той самий строк. Кваліфікуючими ознаками вказаного злочину було вчинення тих самих дій, якщо вони були поєднані з обвинуваченням у особливо небезпечному державному чи іншому тяжкому злочині або зі штучним створенням доказів обвинувачення, або вчинення тих самих дій з корисливих мотивів, що каралося позбавленням волі на строк до 5 років. Ця норма аналогічна ст. 384 чинного КК України. За відмову свідка від давання показань або експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків відповідальність встановлювалася ст. 179 (подібно до ст. 385 КК України): каралося вчинення зазначених діянь, якщо вони були вчинені без поважних причин у суді або при провадженні попереднього слідства чи дізнання виправними роботами на строк до 6 місяців або штрафом від 50 до 120 мінімальних розмірів заробітної плати.

Кримінально караним було перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання чи висновок. Позбавленням волі на строк до 4 років або виправними роботами до 2 років каралося перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду, органів попереднього слідства чи дізнання, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їхніх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, підкуп свідка, потерпілого чи експерта з тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок. Ст. 181 КК 1960 р. встановила відповідальність за розголошення даних попереднього слідства або дізнання, якщо це було зроблено без дозволу прокурора, слідчого або особи, що провадила дізнання, даних попереднього слідства або дізнання. За цей злочин могло бути призначене покарання у виді виправних робіт на строк до 1 року або штрафом до 40 мінімальних розмірів заробітної плати.

Вказаний КК 1961 р. був чинним в Україні до 2001 р, поки 1 вересня 2001 р. у законну силу не вступив чинний на даний час КК України. В частині встановлення відповідальності за злочини, які вчиняються свідками, перекладачами, експертами або щодо них, ми можемо відмітити, що вони не мають суттєвої різниці.

Таким чином, проведене дослідження історії становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, дає можливість зробити певні висновки щодо того, що відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них, розвивалася разом із власне правосуддям і пройшла довгий етап становлення.

<< | >>
Источник: АЛЄКСЄЄВА НАТАЛІЯ ЮНІВНА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СВІДКАМИ, ЕКСПЕРТАМИ, ПЕРЕКЛАДАЧАМИ АБО ЩОДО НИХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2 Історія становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. 1.2 Історія становлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  4. 1.3 Відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них за зарубіжним кримінальним законодавством
  5. 2.1 Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  6. 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  7. 2.3. Особливості підстав адміністративної відповідальності
  8. Дослідження речових доказів у цивільному процесі
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -