<<
>>

2.1 Історична ґенеза кримінально-правової протидії масовим заворушенням та суміжним злочинам

Для одержання достовірних знань про сутність і закономірності кримінальної відповідальності за злочинні дії осіб в складі натовпу серед загальних методів наукового дослідження важливе значення має історико-правовий.

Аналіз розвитку цього явища, історичних джерел дає змогу оцінити походження та динаміку кримінально-правової протидії злочинним діям, що вчиняються особами в складі натовпу. Погодимося з думкою Монтеск’є, що законодавство взагалі і його особливі дефініції потрібно розглядати не ізольовано та абстрактно, а як залежний елемент одного цілого з усіма визначеннями, які складають характер нації й епохи; у цьому зв’язку вони набувають свого істинного значення» [250, с.483]. Н.Ф. Кузнецова вважає історико-порівняльний метод пізнання кримінального права одним із найважливіших методологічних законів [223, с.145].

Дослідження кримінально-правової протидії злочинним діям, які вчиняються особами в складі натовпу, передбачає розгляд окремих концептуальних положень історії вітчизняної кримінально-правової науки.

Окремі науковці виокремлюють історичні етапи розвитку кримінально-правової охорони громадського порядку, які тісно пов’язані з історичними періодами розвитку кримінального права загалом.

На думку І.М. Копотуна, це період до заснування Київської держави; період Київської держави; період Литовсько-польського панування; козацький період; період Російської імперії; радянський період; етап становлення Української держави; сучасний період [155. с. 166]. Р.П. Олійничук виокремив різні етапи становлення кримінальної відповідальності за групове порушення громадського порядку. З урахуванням загальної періодизації кримінального права це: 1) виникнення кримінальної відповідальності за групове порушення громадського порядку (перша половина ХІІІ ст. – перша половина ХVII ст.); 2) розвиток відповідальності та її диференціація (друга половина ХVII – початок ХХ ст.); 3) уточнення ознак відповідного складу злочину (1922–1961 рр.;1966–2001 рр.); 4) остаточне закріплення та виникнення потенційних моделей удосконалення відповідальності за групове порушення громадського порядку (із 2001 р.

і до сьогодні). За об’єктом посягання існують такі етапи: 1)посягання на різні суспільні відносини, зокрема на основи правопорядку (ХV ст. – 1715 р.); 2) посягання на державну владу (1715–1845 рр.); 3) посягання на порядок управління (1845–1961 рр.; 1966–2001 рр.); 4) посягання на громадський порядок (2001р. і до сьогодні) [282, с. 42].

Загальна проблема у вивченні ґенези кримінально-правової науки – відсутність спеціальних досліджень історії вітчизняної (української) кримінально-правової політики, а отже– й історії вітчизняного кримінального законодавства. Це змушує науковців звертатися до наукових джерел російського походження [419, с. 215].

Загалом етапи розвитку кримінального права носять умовний характер. Як відзначав Г.С. Фільдштейн, процес розвитку науки не може бути розбитий на періоди, відокремлені один від одного конкретними хронологічними датами [394, с.4–5]. Розглянемо основні підходи до класифікації вітчизняних періодів розвитку кримінального законодавства в частині відповідальності за злочинні дії, що вчиняються особами в натовпі.

На межі ХІХ-ХХ ст. у юридичній літературі визначено такі три періоди історії руського права: 1) земський (або княжий); 2) московський (а саме двох держав: Московської та Литовської ХІV-XVII ст.); 3) імперії ХVIII-XIХ ст. [122, с. 81]. А.Ф. Бернер поділяє історію розвитку руського кримінального права на такі етапи: 1) із найдавніших часів до Уложення 1649 р.; 2) від Уложення до видання Зводу законів 1832 р.; 3) сучасний період, [30] Г. С. Фільдштейн стверджує, що можна виокремити п’ять періодів розвитку кримінально-правової науки Росії: 1) кримінальна юриспруденція в Україні до реформ у Росії; 2) етап зовнішньої рецепції західноєвропейської науки кримінального права як складової частини єдиної системи юриспруденції (епоха реформ Петра І, яка розтягується на ціле сторіччя до початку XIX ст.); 3) етап підготовки матеріалу для догматичної розробки російського законодавства; 4)епоха– формального завершення кодифікації кримінального законодавства (створення Зводу законів 1832 р.); 5)епоха– злиття філософських і догматичних течій узагальнення та розвитку кримінального права (збігається з початком судової реформи йуведенням Університетського статуту 1863 р.) [394, с.

7].

В.П. Коняхін обрав критерієм періодизації рівень кодифікованості кримінального права, розглядаючи такі його етапи: 1) становлення в межах некодифікованого кримінального законодавства (X–XVIIІ ст.); 2)структурневідособлення як підсистема кримінального законодавства (1813–1845 рр.); 3) розвиток його структури в системі кодифікованого кримінального законодавства (1845–1996 рр.)[154, с. 27]. А.В. Наумов поділяє історію кримінального права на три частини: 1) дорадянський період (охоплює десять століть); 2) радянський (75 років) і 3) пострадянський (сім років) [263, с. 164].Схожу періодизацію пропонує й Б.В. Волженкін [52, с. 425].

Вітчизняний дослідник Л.О. Окіншевич у своїх працях з історії українського кримінального права поділяв його на три епохи: 1) феодальну (X–XV ст.); 2) станової держави (XVI – середина XIX ст.); 3) модерної держави [279, с. 55]. Погоджуємося з А.В. Савченком, що такий «підхід обмежений, хоч й відповідає етапам розвитку європейських націй, членом комплексу яких є й українська» [213, с. 126].

На думку П.Л. Фріса, існує шість періодів розвитку національної кримінально-правової політики, яка відповідає етапамеволюції кримінального законодавства України: «1) період феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ ст.); 2) період козацької держави (середина ХVІІ – середина XVIII ст.); 3) етап формування Української незалежної держави (1917–1922 рр.); 4) період кримінального законодавства Української РСР (1917–1991 рр.); 5) етап кримінального законодавства незалежної України до ухвалення Кримінального кодексу (1991–2001 рр.); 6) сучасний період – час після прийняття першого національного Кримінального кодексу (5 квітня 2001 р. і до сьогодні)» [397,с. 67-68].

А.В. Савченко виокремив такі періоди розвитку українського закону про кримінальну відповідальність: «1) кримінальне законодавство Київської Русі та земель, що утворилися після феодальної роздробленості (ІХ – початок ХІІІ ст.); 2) кримінальне законодавство в період існування Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави та протягом перебування України під владою Речі Посполитої (перша половина ХІІІ ст.

– перша половина ХVII ст.); 3) кримінальне законодавство козацької держави та під час перебування України у складі Австро-Угорської й Російської імперій (друга половина ХVII – початок ХХ ст.); 4) кримінальне законодавство періоду формування Української незалежної держави (1917–1921 рр.); 5) кримінальне законодавство Української РСР (1917–1991 рр.); 6) кримінальне законодавство незалежної України до ухвалення нового Кримінального кодексу (1991–2001 рр.); 7) сучасне кримінальне законодавство (із 2001 р. і дотепер)» [331, с. 245].

Розглядаючи історичний розвиток кримінального законодавства в частині відповідальності осіб за злочинні дії в складі натовпу, візьмемо за основу класифікацію періодів розвитку вітчизняного кримінального права України, запропоновану П.Л. Фрісом та А.В. Савченко.

Стосовно першого історичного періоду розвитку кримінального законодавства Київської Русі і земель, що утворилися після феодальної роздробленості (ІХ – початок ХІІІ ст.), збереглося багато історичних пам’яток. Насамперед, це Руська Правда, яка була першою пам'яткою вітчизняного права, основним джерелом якого виступало звичаєве право. Дослідники відносять створення цього документа на початок XI ст. У різних редакціях РуськаПравда (Коротка, Просторова, Скорочена Правда) узагальнювала окремі закони, які приймалися князями, що засвідчує певну систематизацію правових норм [293, с. 175]. Однак, незважаючи на те, що масові заворушення були поширеним явищем у ті часи (наприклад, повстання у Києві проти князя Ізяслава 1067 року, масові заворушення в Бєлоозері 1071 р., виступ київських міщан проти свавілля лихварів 1113 р.)[125, с. 62], у Руській Правді кримінальну відповідальність за такі діяння не передбачено. Не встановлено її і в інших історичних пам’ятках цього періоду.

У період існування Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави та протягом перебування України під владою Речі Посполитої (перша половина ХІІІ ст. – перша половина ХVII ст.) відбувається криміналізація масових заворушень у формах «рокошу», «виступу», «шуму», а потім «образи величі», «зради», «бунту» [352, с.

32]. У цей час українське кримінальне законодавство було тим самим, як і польське. У Вісліцькому статуті 1347 р. король Казимир III одним із найтяжчих злочинів проти держави назвав зраду, із якою тісно пов'язаний бунт проти влади [35, с. 478–480]. Кримінальну відповідальність за організацію й провокацію масових заворушень, а також порушень громадського порядку передбачено також у Судебнику Івана ІІІ 1497 р. У ст. 9 установлено відповідальність для «подимщиків», «зажигальщиків», «крамольників» (тобто тих, хто «підіймав» населення на бунт, на злочини проти правопорядку). У Литовських статутах 1529, 1566 і 1588 р. основним профілактичним заходом масовим виступам було залякування народу. Практикували публічнустрату бунтівників у вигляді повішення або відсікання голови, а для організаторів заворушень – у виді спалення або четвертування. Отже, з 1522 р. на території України вперше виокремлено суб'єктівзлочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу (бунтівників та організаторів).

У середині XVII ст. відбувалися масові протести населення проти гетьмана Богдана Хмельницького, які пізніше були ним придушені, а в універсалах задля покарання вимагалося стратити всіх розбійників, які «сіють смуту і виступають проти законної влади». За наказом гетьмана страчено повсталих козаків Худолія, представників опозиції (полковників С. Герасимова, М. Гладкого, Л. Мозирю, С. Підібайла та ін.). Крім того, Богдан Хмельницький жорстоко придушував всі селянські виступи [125, с. 180–181].

Період розвитку кримінального законодавства козацької держави й часу перебування України в складі Австро-Угорської та Російської імперій (друга половина ХVII – початок ХХ ст.) характеризується подальшим розвитком кримінально-правових норм про злочинні дії осіб, учинені в складі натовпу. Після укладення Українсько-російського договору 1654 р. цар Олексій своїм указом начебто лібералізував українське законодавство й дозволив «судитися їм у своїх старших по давнішим правам їх ... »[263, c. 166], таким чином, здавалося б, слабшав вплив Росії на масові виступи проти влади.

Проте поступово обмежуючи суверенітет України, царизм починає вводити царські грамоти, укази, ухвали, маніфести, регламенти, положення, склепіння, накази, артикули тощо та за їх допомогою них контролювати виступи селян. За підрахунками дослідника доби Гетьманщини І. Бойка, нараховувалося кілька сотень таких документів. Соборне уложення 1649 р., що діяло в Україні в другій половині XVII ст., визначало як тяжкі державні злочини «бунт», «змову» й «скоп», що були спрямовані проти особи царя або членів його сім'ї. За ці злочини відповідальність несли не лише бунтівники, а й члени їхніх сімей. Згодом у Статуті військовому Петра I 1715 р. в артикулі 137 з'явилася норма про відповідальність за такий державний злочин, як «обурення» та «бунт». Як зазначалося, кожну таку дію «без всякої милості має бути шибеницею наказано». Змову з метою повалення монарха або його спадкоємця карали, зокрема, позбавленням майна й четвертуванням її ініціаторів і співучасників [34, с. 101]. Цей правовий акт досить чітко визначив небезпеку таких злочинних дій, які могли призвести до їх широкого розповсюдження та необхідності жорстоких репресивних заходів стосовно учасників злочинних дій, що вчиняються особам у складі натовпу і в Росії, і в Україні.

Застосування каральних акцій до бунтівників знайшло відображення і в нормативно-правових актах першої половини XVIII ст. в ході кодифікації українського права. Так, у збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., у главі 3, артикул 2 «О преступниках против маестата государства» зазначено таке: «Если бы кто с ким согласие, или бунт, или злое умышление имел на здоровье государево, хотя б тое злоумышление охранением Божим в дело и не произошло, таковый преступник, по прямому доказательству, чести и живота лишен, а имение его взято быть на государя имеет» [405, с. 204].

Поліцейський статут 1782 р. передбачав таке «Хто здійснить сходьбища підозріле, або скоп, або злом огорож, або насильне заволодіння нерухомого маєтку, того під варту і відіслати до суду». До них царським законодавцем прирівнювалися також «непристойні підозрілі сходьбища», які могли й не ставити злочинних цілей [329, с. 34]. Саме тому можна констатувати істотне посилення відповідальності за таке відкрите посягання на владу, як бунт. За допомогою встановлення цих кримінально-правових заборон Російська імперія намагалася вплинути на населення України, застерегти його від масових виступів проти царської влади.

У XIX ст. законодавець прагнув остаточно замінити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Як результат, прийнято Повне зібрання законів Російської імперії 1830 р. та Звід законів Російської імперії» 1833 р. Книга І Зводу законів Російської імперії − Кримінальне Уложення − була першим в історії Російської імперії кодексом кримінального права, дія якого поширювалася на територію України.

Масові заворушення належали до тяжких злочинів Так, «скопище», яке чинило опір владі, отримало назву «повстання». «Бунт» трактувався як «повстання скопом або змовою багатьох підданих проти Верховної влади». До цієї категорії злочинних дій належали й заворушення, які не ставили такої мети, однак «результатом яких було потрясіння корінних, основних установ держави» [57, с. 31].

У 1845 р. в Російській імперії прийняте Уложення про покарання кримінальні і виправні. Воно стало основним джерелом кримінального права як і у Росії, так і частини території України. Уложення набрало чинності 1 травня 1846 р.й зазнавало кардинальних змін у 1857, 1866 та 1885 рр. У цьому документі масові заворушення віднесено до злочинів проти порядку управління. Зазначену норму передбачено у главі І «Про опір розпорядженням уряду і непокору встановленої від його влади», розділу IV «Про злочини і проступки проти порядку управління». У ч. 1 ст. 269 Уложення передбачено відповідальність за організацію, підбурювання до участі або пряму участь у публічному скопищі, що супроводжувалося насильством чи погрозою особі, викраденням, самовільним заволодінням, знищенням або пошкодженням чужого майна, вторгненням у чужий будинок або інше приміщення, огороджене місце чи садибу, а також керівництво зазначеними діями або підбурювання до них. У цій історичній пам’ятці виокремлено різних учасників масових заворушень (скопищ). Окрім організатора й прямого учасника скопища (масових заворушень) уперше було вказано такого учасника, як підбурювач масових заворушень. Також передбачено різну відповідальність за такі діяння, що залежало від ролі особи у вчиненні цього. Якщо скопище або його учасники ще й чинили опір збройним силам, покликаним навести порядок, то відповідальність була більш суворою [218, с. 217].

У Кримінальному Уложенні 1903 р. відбулася подальша диференціація кримінальної відповідальності за злочинні дії осіб, вчинених у складі натовпу. Так, у главі ІІІ цієї пам’ятки передбачено відповідальність за бунт проти Верховної влади та за злочинні діяння проти Священної особи Імператора й членів імператорського дому, у главі V – за смуту.

Зокрема, бунтом визнано участь в організації, утвореній для скоєння такого злочину, як насильницьке посягання на зміну в Росії або в окремих її частинах установлених основними законами способів правління або порядку успадкування престолу або на відділення від Росії будь-якої її частини (ч. 1 ст. 102). Такі діяння карали каторгою на строк до восьми років. Кваліфікуючою ознакою передбачено наявність у такій організації засобів для вибуху або складу зброї (ч. 2). У ч. 3 ст. 102 встановлено відповідальність за участь в організації, утвореній для скоєння такого тяжкого злочину, як посягання на життя, здоров’я, свободу або загалом на недоторканність «Священної особи Царствуючого Імператора або Спадкоємця Престолу», чи на скидання з престолу «Царствуючого Імператора, або на позбавлення його Верховної Влади або на обмеження її прав». Такі дії карали безстроковою каторгою. У ч. 4 цієї статті встановлено відповідальність підбурювача утворити організації, передбачені в ч. 1 та ч. 3 ст. 102 Уложення.

Широке коло суспільно небезпечних діянь віднесено до смути (глава V Уложення). У двох статтях (122 та 123) передбачено відповідальність за злочинні дії осіб, вчинені в складі натовпу. Так, у ст. 122 зазначено відповідальність за участь у публічному скопищі, яке, діючи об’єднаними силами співучасників, вчинило: 1) насильство над особою або викрадення чи пошкодження чужого майна, або вторгнення в чужі житлові приміщення, або замах на ці діяння внаслідок мотивів, які виникли з релігійної, племінної чи станової ворожди, або економічних відносин, або внаслідок чуток, які порушують громадський порядок; 2) опір (за допомогою насильства над особою чи караної погрози, щоб протидіяти обнародуванню або уведенню в дію закону, обов’язкової постанови чи законного розпорядження влади або виконання законної службової дії) чи примушування (за допомогою насильства над особою або караної погрози службовця до невиконання його обов’язку чи зловживання службовими повноваженнями). Такі діяння карали ув’язненням у виправному будинку. У ч. 2 цієї статті передбачено відповідальність підбурювача й організатора цього публічного скопища, а також безпосереднього учасника, який під час учинення цих дій застосував зброю. Їхні вчинки карали ув’язненням у виправному будинку на строк не менший ніж на три роки.

У ст. 123 Уложення передбачено відповідальність за участіу скопищі, яке, діючи об’єднаними силами співучасників, учинило 1) насильницьку протидію збройній силі, застосованій для розгону скопища, або здійснило насильницький напад на військовий патруль або його вартового; 2) захопило або розграбувало чи розрушило склад зброї чи військових припасів, збройний завод, укріплене місце, військове судно, залізницю, телеграф або телефон, які призначені для загального чи урядового користування, повітний двір, державне казначейство, громадську або акціонерну кредитну установу; 3) звільнило з-під варти заарештованих, застосовуючи насилля щодо варти, або через пошкодження місць ув’язнення; 4) використало для вчинення насильницьких дій вибуховий пристрій чи снаряд. Такі діяння карали каторгою на строк до восьми років. У ч. 2 цієї статті передбачено відповідальність підбурювача та організатора цього скопища, а також безпосереднього учасника, котрий під час учинення цих дій застосував вибухову речовину, снаряд або зброю. Їхні дії каралися строковою каторгою [218, с. 13].

Отже, протягом цього періоду відбувається подальший розвиток кримінального законодавства України в частині відповідальності за злочинні дії осіб у складі натовпу.

Характеризуючи період розвитку кримінального законодавства Української РСР (1917–1991 рр.) у частині відповідальності за злочинні дії осіб у складі натовпу, особливу увагу звернемо на відповідні норми в КК УСРР 1922, КК УРСР 1927 й 1961 р.

Центральна рада України після революції в Росії починає відновлювати українську державність, хоча імперське законодавство майже не змінилося. Задля захисту української державності у «Відозві Генерального секретаріату» від 30 листопада 1917 р. зазначено, що уряд УНР, проголошуючи й підтверджуючи демократичні права та свободи, водночас попереджає, що він буде «придушувати в корені» всі виступи проти української влади, у тому числі й тієї частини робітників, яку «введено в оману нашими недобросовісними політичними противниками». У IV Універсалі Центральної ради (9 січня 1918 р.) також указано, що Рада народних міністрів повинна «нещадно боротися з усіма контрреволюційними силамий кожного, хто закликає до повстання проти самостійності УНР». Отже, український законодавець дещо розширив склад злочину, який пов'язаний із масовими заворушеннями та порушенням громадського порядку. Після революції 1917 р. відповідальність за такі діяння посилено. Так, для періоду Гетьманщини Петра Скоропадського характерне підвищення каральної спрямованості тодішнього законодавства. Згідно з тимчасовим законом від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства», закону «Про право на врожай 1918 р. на території Української держави» від 17 травня 1918 р., закону «Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави» від 15 липня 1918 [405, с. 39–40, 68–69] й інших нормативних актів гетьманська влада жорстко придушувала будь-які прояви масового невдоволення.

У складних умовах відбувався процес формування кримінально-правових відносин і в епоху Директорії УНР. Чинна влада більше уваги приділяла викликам воєнного часу, ніж системній законотворчості, у тому числі й за нормами кримінально-правового характеру. Тому в цій сфері, як і раніше, застосовувалися норми дореволюційного кримінального законодавства. А 15 серпня 1919 р. прийнято постанову, спрямовану на припинення протиправної діяльності осіб, які загрожували республіканському устрою Української Народної Республіки [107, с. 252]. Також важливою проблемою уряду Директорії була протидія єврейських погромів (як одна з форм прояву масових заворушень), про що йдеться в багатьох офіційних документах, зокрема в законі від 27 травня 1919 р. і Наказі Головнокомандувача військ УНР від 26 серпня 1919 р. [117, с. 17]. В умовах так званої отаманщини єврейські погроми набули величезних масштабів [71, с. 62].

Перші акти радянського кримінального законодавства у вигляді декретів, постанов та інструкцій відзначалися чітким класовим характером і ґрунтувалися на ідеї революційного насильства. Масові заворушення законодавець відніс до контрреволюційних злочинів, які каралися за всією суворістю революційного часу.

У 1922 р. з прийняттям першого КК УСРР уперше сформульовано склад такого злочину, як масові заворушення (статті 75, 77), що закріплено в розділі 2 «Про злочини проти порядку управління» [76, с. 41]. У цих статтях кримінальну відповідальність за масові заворушеннядиференційовано залежно від характеру й ступеня участі винних у вчиненні цього злочину. У ст. 75 КК передбачено відповідальність за участь у масових заворушеннях за обтяжуючих обставин (погроми, пошкодження шляхів сполучень і засобів повідомлень, звільнення заарештованих, підпали тощо за умови, що учасники безпорядків були озброєними). Покарання за такі дії детально диференціювали залежно від виду співучасника, а також скоєного злочину. Так, організаторів, керівників, підбурювачів, а також тих учасників (виконавців), які вчинили вбивства, підпали, нанесення тілесних ушкоджень, зґвалтування й збройний опір владі, карали вищою мірою покарання та конфіскацією всього майна з можливістю пониження покарання за наявності пом’якшуючих ознак до позбавлення волі із суворою ізоляцією на строк не менше ніж трьох років з конфіскацією майна. Інших озброєних учасниківзаворушень карали позбавленням волі із суворою ізоляцією не менше ніж на два роки з конфіскацією чи без конфіскації всього або частини майна, а неозброєних учасників – позбавленням волі на строк не менше року. Пособників масових заворушень (тобто, осіб, які не брали в них безпосередньої участі,а також у насильницьких діях, але сприяли учасникам заворушень наданням допомоги чи приховуванням слідів злочину або самих злочинців чи іншими діями) карали позбавленням волі на строк не менше ніж шість років.

Стаття 77 КК передбачала відповідальність за участь у масових заворушеннях без обтяжуючих обставин, передбачених у ст. 75, але поєднанихіз явною непокорою вимогам влади або опором виконанню останніми покладених на них законом обов’язків чи спонукання їх до виконання явно незаконних вимог. Як в у ст. 75 КК, в ній встановлено диференційований підхід до покарання учасників й інших співучасників злочину. Так, підбурювачів, керівників та організаторів карали позбавленням волі на строк не менше ніж два рокиіз суворою ізоляцією, інших учасників – позбавленням волі на строк не менше ніж на шість місяців.

Окрім того, у КК 1922 р. передбачено кримінальну відповідальність за агітацію, пропаганду, заклики до масових заворушень (ст. 83). Відповідно до ст. 82 КК учасники злочинних діянь, передбачених у ст. 75; 77 КК, які були втягнуті в злочин через малосвідомість або неуцтво та не скоїли тяжкі злочини, передбачені в ст. 75 КК, можуть бути засуджені до умовного покарання [357, с. 573].

1 січня 1927 р. набув чинності новий КК УРСР. Він мало чим відрізнявся від свого попередника й КК РСФСР 1926 р. У розділі ІІ «Злочини проти порядку управління» передбачено кримінальну відповідальність за «особливо для Союзу РСР небезпечні злочини проти порядку управління» (А) та «інші злочини проти порядку управління» (Б).[381, с. 76] Масові заворушення віднесено до першого виду злочинів проти порядку управління, якими загалом визнано кожні вчинені без контрреволюційної мети дії, що порушують правильну діяльність органів управління чи народного господарства або послаблюють силу й авторитет влади та поєднані з опором органам влади, перешкодою їхній діяльності або непокорою законам (ст. 55). А особливо небезпечними для Союзу РСР злочинами проти порядку управління визнано ті, що розхитують основи державного управління й господарської могутності Союзу РСР і союзних республік (ст. 5615).

Масові заворушення після набрання чинності Положенням про злочини державні, прийнятому третьою сесією ІІІ скликання Центрального виконавчого комітету Союзу РСР 25 лютого 1927 р. почали визнаватися спрямованими не контрреволюційними злочинами, а спрямованими проти порядку управління. На відміну від КК УСРР 1922 р., кримінальна відповідальність за масові заворушення, поєднані або ні з обтяжуючими ознаками, передбачена не у двох самостійних, а в одній статті. Отже, у цій статті простежено уніфікацію кримінальної відповідальності за масові заворушення. Водночас здійснено диференціацію відповідальності залежно від того, чи були поєднані відповідні дії вчиненням злочинів (ч. 1 та ч. 2), а також з урахуванням виду співучасника масових заворушень. Як і раніше, диференційовано покарання для учасників й співучасників масових заворушень.

Так, за масові заворушення, які супроводжувалися погромами, руйнуванням залізничних шляхів або інших засобів сполучення та зв’язку, убивствами, підпалами чи іншими подібними вчинками, до організаторів і керівників масових заворушень, а також учасників, котрі скоїли зазначені вище злочини або вчинили збройний опір владі, застосовується позбавлення волі на строк не менше ніж два роки з конфіскацією всього або частини майна, із підвищенням при особливо обтяжуючих обставинах аж до вищого заходу соціального захисту – розстрілу з конфіскацією майна, а щодо інших учасників – позбавлення волі на строк не більше ніж три роки. За масові заворушення, не обтяжені скоєнням відповідних злочинів, але поєднані з явною непокорою законним вимогам органів влади, або з протидіянням виконанню покладених на неї обов’язків, чи з примушенням її виконувати явно незаконні вимоги застосовується позбавлення волі на строк не більше ніж один рік.

У КК УРСР 1960 р. масові заворушення (ст. 71) віднесено до інших державних злочинів (глава І «Державні злочини»). Ними визнано організацію масових заворушень, які супроводжувалися погромами, руйнуваннями підпалами та іншими подібними діяннями, а також безпосереднє скоєння їхніми учасниками вказаних вище злочинів або збройний опір владі. Такі дії карали позбавленням волі на строк від двох до п’ятнадцяти років [379, с. 40]. Однак ця норма зазнала певних змін у процесі поточної правотворчої діяльності.

Так, згідно із Законом УРСР від 17 червня 1992 р. № 2468-XI «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України в новій редакції викладено розділ І КК «Державні злочини». Відповідно, масовими заворушеннями визнано «організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а так само активну участь у масових заворушеннях». За вчинення такого злочину передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до дванадцяти років [314, с. 347].

Закон України «Про посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини проти держави» від 24 грудня 1993 р. № 3805-XII, ст. 71 КК викладенов новій редакції. Кримінальна відповідальність наставала за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, що використовувалися як зброя, а так само за активну участь у масових заворушеннях. Такі дії карали позбавленням волі на строк від двох до дванадцяти років. Водночас передбаченой кваліфікований склад – ті самі дії, якщо вони призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків (карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років) [316, с. 45].

У КК України 2001 р. змінено парадигму віднесення масових заворушень до злочинів проти держави. Кримінальну відповідальність за цей злочин передбачено в розділі ХІІ Особливої частини КК України «Злочини проти громадського порядку та моральності». Окрім масових заворушень, до злочинних дій, що вчиняються особами в складі натовпу, віднесено й групові дії, що грубо порушують громадський порядок (ст. 293 КК України).

Так, на момент набрання чинності цим Кодексом груповим порушенням громадського порядку визнано організацію групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активну участь у таких діях. За їх учинення передбачено покарання у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців. У ст. 294 КК України встановлено відповідальність за масові заворушення (організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї чи інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях). Такі дії карали позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Якщо ці діяння призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків, то передбачено позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Під час поточної правотворчості ці норми двічі зазнавали змін.

Уперше зміни внесено одним із так званих «диктаторських законів» (Закон України від 16 січня 2014 р.№ 721-VII «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян»). Цим Законом пропонувалося збільшити розміри покарань за такі злочини. Так, за групове порушення громадського порядку передбачено покарання у виді штрафу від ста п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців, чи позбавлення волі на строк до двох років. За вчинення масових заворушень без кваліфікуючих ознак збільшувалася верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі: із восьми до десяти років [313, с. 519]. Однак цей Закон утратив чинність на підставі Закону України від 28 січня 2014 р.№ 732-VII «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» [311, с. 520].

Згідно із Законом України від 23 лютого 2014 р.№ 767-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо припинення норм законів, схвалених 16 січня 2014 року» законодавець змінив санкції за злочини, передбачені в ст. 293 та в ч. 1 ст. 294 КК. Він повернувся до тих, що передбачалися на момент набрання чинності КК України 2001 р. Тобто за вчинення групових дій, які грубо порушують громадський порядок, передбачено покарання у виді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців, а за скоєння масових заворушень без кваліфікуючих ознак – покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років[312, с. 267].

Підсумовуючи, зазначимо, що протягом усіх етапів історичного розвитку Української держави – від Київської Русі до сьогодні – відбувалася еволюція кримінального законодавства в частині відповідальності за злочинні дії особи в складі натовпу. Склади злочинів під назвами «виступ», «ґвалт», «бунт» тривалий час вважалися посяганням на владу руських і литовських князів, польських королів та українських гетьманів. Після входження Гетьманщини до складу Росії такі суспільно небезпечні діяння названо «сходьбищем», «скопом», «повстанням», «скопищем», «смутою», які дореволюційне російське законодавство відносило до злочинів проти порядку управління. Аналогічна оцінка цих злочинних дій існувала й у радянський період. У перших радянських нормативно-правових актах масові заворушення віднесено до контрреволюційних злочинів, а в Кримінальних кодексах УСРР 1922 та 1927 рр. − до злочинів проти порядку управління. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. звузив коло протиправних діянь, які охоплювали поняття «масові безпорядки». Чинний КК України відносить грубе порушення громадського порядку (ст. 293 КК України) та масові заворушення (ст. 294 КК України) до злочинів проти громадського порядку й моральності (розділ ХІІ Особливої частини).

<< | >>
Источник: ГУСАК ТАРАС ПЕТРОВИЧ. ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННИМ ДІЯМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ОСОБАМИ У СКЛАДІ НАТОВПУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2015. 2015

Еще по теме 2.1 Історична ґенеза кримінально-правової протидії масовим заворушенням та суміжним злочинам:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -