<<
>>

2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може настати кримінальна відповідальність.

Зазначимо, що диференціація злочинів проти особистої свободи та недоторканності проведена законодавчо в тому числі і за різними ознаками суб’єкта злочину. Аналіз засобів, що забезпечують кримінально-правову протидію злочинам проти волі особи у нормах Особливої частини КК України передбачає, насамперед, необхідність дослідження статей розділу ІІІ Особливої частини КК України «Злочини проти волі, честі та гідності особи».

Зокрема до статей, що забезпечують кримінально-правову протидію злочинам проти волі особи слід віднести: ст. 146 КК України (незаконне позбавлення волі або викрадення людини); ст. 147 (захоплення заручників); ст. 148 (підміна дитини); ст. 149 (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини); ст. 150-1 (використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом); ст. 151 (незаконне поміщення в психіатричний заклад), що утворюють систему кримінально-правової охорони волі особи.

За спостереженнями Й. П. Осецького: «у новітніх кримінологічних дослідженнях активно застосовується системний підхід, що дозволяє розглядати запобігання злочинам та злочинності як соціальну систему. Однією із основних ознак цієї системи є її об’єктивна природно-правова визначеність і необхідність та урегульованість конкретними юридичними засобами у нормах чинного законодавства» [203, с. 440]. Також, на думку Л. Луць: «поняття система є цілісною сукупністю (комплексом) закономірно розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. До основних ознак системи, як правило, відносять: 1) комплексність (сукупність) елементів; 2) впорядкованість та подільність елементів; 3) наявність зв’язків між ними; 4) наявність цілісних властивостей. Ознаками, що відрізняють систему від інших явищ, є цілісність, зв’язок, стала структура» [149, с.

48].

Таким чином, диференціація кримінальної відповідальності у злочинах проти особи за ознакою суб’єкта є складовою частиною системи кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи та недоторканності особи у статтях Особливої частини КК України. Аналіз статей розділу ІІІ Особливої частини КК України надає можливість встановити, що у простих складах цих злочинів відповідальність настає за ознаками загального суб’єкта (статті 146, 147, 149 КК України). У статтях 148, 150-1, 151 КК України суб’єкт злочину спеціальний.

Перш ніж перейти до характеристики конкретних суб’єктів злочинів проти особистої свободи та недоторканності зазначимо, що О. М. Костенко, виходячи з положень принципу соціального натуралізму, визначає суб’єкта злочину як: «особу, здатну вчинити злочин, тобто виявити свою волю і свідомість, які набрали форму комплексу сваволі та ілюзій у виді передбаченого КК діяння» [127, с. 240]. З урахуванням цього, суб’єкт злочину проти особистої свободи та недоторканності особи може бути визначено особу, яка здатна та може вчинити незаконне позбавлення або обмеження особистої свободи та недоторканності потерпілого.

При вчиненні відповідних злочинів, особа виявляє волю і свідомість, які набрали форму комплексу сваволі як характеристики вольового стану особи, що полягає у незаконному обмеженні або ж позбавленні особистої свободи та недоторканності та ілюзій у вигляді уявлення про можливість вчиняти дії, що поза встановленим порядком обмежують природне право особи на свободу та особисту недоторканність.

Таке загальне визначення поняття суб’єкта злочинів проти особистої свободи та недоторканності відповідає встановленому у дослідженні поняттю об’єкта кримінально-правової охорони особистої свободи та недоторканності у розділі ІІІ Особливої частини КК України та надає можливість констатувати єдність суб’єктивних ознак відповідних злочинів.

До ознак загального суб’єкта злочину віднесено вік та осудність. Згідно ч. 1 ст. 22 кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Водночас у ч. 2 ст. 22 КК України встановлено перелік статей Особливої частини КК України, за вчинення яких відповідальність настає з 14 років. Серед злочинів, які віднесено до розділу ІІІ Особливої частини КК України кримінальна відповідальність з 14 років настає лише за захоплення заручників (ст. 147 КК України). За усі інші злочини проти особистої свободи та недоторканності відповідальність настає з 16 років.

Згідно ч. 1 ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність характеризує можливість конкретної особи, яка вчинила злочин, усвідомлювати суспільну небезпеку вчиненого нею злочину та його обов’язкових ознак та підтверджує її бажання реалізувати злочинну волю. Стан осудності особи, яка вчинила злочин презюмується, доки не доведене інше.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Також у ст. 20 КК України закріплено ознаки та кримінально-правові наслідки визнання особи обмежено осудною.

Зазначимо, що за характеристикою суб’єкта злочинів проти особистої свободи та недоторканності більшість таких злочинів вчиняються загальним суб’єктом.

Суб’єктом злочину, передбаченого у ст. 146 КК України є фізична осудна особа, яка незаконно позбавила особистої свободи та недоторканності іншу особу. Переходячи до характеристики ознак суб’єкта конкретних злочинів, насамперед зазначимо, що обмеження особистої свободи та недоторканності у виді незаконного утримання особи в обмеженому просторі за відсутності достовірної згоди особи на таке тримання, що обмежує особисту свободу в частині вільного стану особи та свободи пересування в аспекті позбавлення можливості його здійснення, може вчинити будь-яка особа лише за винятком, коли таке обмеження особистої свободи та недоторканності вчинене як результат умисного порушення законних підстав та порядку обмеження цього природного права.

Таким чином, незаконне обмеження свободи як результат незаконного затримання, приводу, арешту, безпідставного застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, або ж засудження, підлягає кваліфікації за статтями, що передбачають відповідальність за відповідні злочини проти правосуддя.

Суб’єктом викрадення є фізична осудна особа, яка досягла на момент вчинення злочину шістнадцятирічного віку. Щодо кваліфікації за ч. 2 ст. 146 КК України викрадення малолітнього О. О. Володіна, аналізуючи суб’єкта викрадення в контексті близьких родичів потерпілого, обгрунтовано зауважує, що: «вважати усиновителя суб’єктом даного злочину юридично необґрунтовано. Таким чином, ні батьки, ні усиновителі не є суб’єктом даного злочину» [64, с. 142]. Ми погоджуємося із цією позицією з огляду на те, що особи, які віднесені за СК України до поняття близьких родичів дитини (батько, мати, опікун) виконуюють обов’язки щодо такої дитини і відповідно мають право на вибір місця перебування такої дитини. Разом із тим, у випадку, коли з тих чи інших причин такими особами здійснюються дії, які з об’єктивної сторони підпадають під поняття викрадення своєї дитини, наприклад, у випадку порушення встановлених судом правил відвідування та порядку його здійснення, такі дії слід кваліфікувати як самоправство.

Суб’єктом злочину «захоплення заручників» визнається фізична осудна особа, яка досягла 14 років. Це особа, яка виявляє волю і свідомість, які набрали форму комплексу сваволі як характеристики вольового стану особи, що полягає у незаконному обмеженні або ж позбавленні особистої свободи та недоторканності з конкретною метою у вигляді спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника та ілюзій у вигляді уявлення про можливість вчиняти дії, що обмежують природне право особи на свободу та особисту недоторканність.

За вчинення злочину, передбаченого ст.

148 КК України підлягає відповідальності особа, яка досягла 16-ти років і для якої дитина є чужою [172, с. 149]. Таким чином, ознакою спеціального суб’єкта цього злочину є відсутність сімейних зв’язків із дитиною.

Суб’єктом злочину, передбаченого у ст. 149 КК України є фізична осудна особа, яка досягла на момент вчинення злочину шістнадцятирічного віку. Класифікацію суб’єкта відповідного злочину з огляду на характеристику альтернативних суспільно небезпечних діянь, вміщених у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України варто здійснити за видами таких діянь. Зокрема до суб’єктів злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 149 КК України може бути віднесено: 1) фізичну осудну особу, яка вчиняє торгівлю людьми. У такій формі вчинення цього злочину суб’єктами цього злочиу мають визнаватия два суб’єкти: особа яка вчиняє торгівлю людьми та особа, яка бажає отримати людину для експлуатації; 2) фізичну осудну особу, яка вчиняє відмінну від торгівлі людьми незаконну угоду, об’єктом якої є людина. У такому випадку теж можна зробити висновок про наявність сторін відповідної незаконної угоди; 3) фізичну осудну особу, яка вчиняє за умови наявності мети – експлуатації людини, дії у вигляді вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини.

Слід зазначити, що у підрозділі 2.2. ми уже зазначали, що у ст. 149 КК України криміналізовано не усі суспільно небезпечні дії, що становлять собою поняття торгівлі людьми згідно вимог міжнародних договорів. У ст. 19 Конвенції Ради Європи 2005 року про заходи щодо протидії торгівлі людьми, яка ратифікована Україною у 2011 році, встановлено вимоги щодо криміналізації дій, що полягають у користуванні послугами жертви торгівлі людьми.

Таким чином, система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи щодо повноти визначення суб’єктів відповідних злочинів в частині відповідальності за торгівлю людьми не враховує такого суб’єкта як особу, яка, усвідомлюючи використання послуг, що пропонуються жертвою торгівлі людьми в рамках здійснюваної щодо такої жертви експлуатації, добровільно користується такими послугами, що має підлягати самостійній кримінально-правовій оцінці.

Зазначимо, що суспільна небезпека такого діяння обумовлюється кількома факторами: 1) по-перше, свідоме використання послуг потерпілого від торгівлі людьми є по суті використанням рабської або примусової праці; 2) по-друге, користування такими послугами обумовлює свідоме незаконне збагачення осіб, що займаються такою протиправною діяльністю; 3) по-третє, при використання послуг жертви торгівлі людьми, особливо за відсутності її згоди, така особа в окремому часовому аспекті сама виступає суб’єктом здійснення експлуатації жертви залежно від виду отриманих незаконних послуг.

Аналізуючи суб’єкта злочину, який здійснює одержання людини як вид торгівлі людьми зазначимо, що такий суб’єкт одержує людину як результат відповідної незаконної угоди з подальшою експлуатацією, натомість у вищевказаному міжнародному договорі йдеться про вимогу визнати злочинними дії необмеженого кола осіб, які усвідомлено користуються безпорадним станом особи, яка є жертвою торгівлі людьми для її тимчасової одноразової або ж систематичної експлуатації, що і вимагає оцінювати їх дії самостійно та відокремлено.

Таким чином з урахуванням визначених у роботі пропозицій щодо удосконалення поняття «торгівля людьми» класифікацію суб’єкта відповідного злочину слід доповнити та визначити як фізичну осудну особу, яка вчиняє торгівлю людьми шляхом користуванням послугами, які надає потерпіла особа за умови усвідомлення факту експлуатації такої особи.

Суб’єктом злочину, передбаченого у ст. 150 КК України визнається фізична осудна особи, яка досягла 14 років та використовує працю осіб, які не досяги 16-річного віку з спеціальною метою – отримання прибутку. Д. О. Калмиков визначає суб’єкта складу злочину, передбаченого у ст. 150 КК України як людину, яка, з одного боку, на момент учинення експлуатації дітей досягла 16-річного віку, а з іншого – має такий рівень психічного здоров’я, який забезпечує їй можливість: а) усвідомлювати, що виконувані нею дії забезпечуватимуть та стимулюватимуть примусову фізичну або розумову діяльність дитини, яка не досягла віку працевлаштування; б) усвідомлювати, що примушуючи дитину працювати, вона завдає шкоди її волі; в) керувати своїми діями щодо забезпечення та стимулювання примусової фізичної або розумової діяльності дитини [108].

Суб’єктом вчинення злочину, передбаченого ст. 150-1 КК України, є батьки (батько чи мати) малолітньої дитини, а також особи, які їх замінюють, які використовують малолітню дитину для жебракування. К. О. Черевко зазначає, суб’єкт даного виду злочину – спеціальний. Згідно з ч. 1 ст. 150-1 КК України ним є батьки або особи, які їх замінюють, (опікуни, усиновлювачі або піклувальники), із ч. 2 ст. 150-1 КК України – будь-які інші особи, крім батьків та осіб, які їх замінюють, а з ч. 3 ст. 150-1 КК Укра­їни – батьки або особи, які їх замінюють, а також будь-які інші особи [333, с. 106].

За вчинення злочину, передбаченого ст. 151 КК України, відповідальність настає для службової особи, яка наділена повноваженнями поміщати особу у визначених в законодавстві випадках в психіатричний заклад. С. Ф. Денисов вважає, що суб’єктом у ст. 151 КК України можуть бути особи, у службові обов’язки яких входить прийняття та ухвалення рішення про примусову госпіталізацію в психіатричний заклад (лікар лікувального закладу, черговий лікар прийомного відділення психіатричного закладу, лікар госпіталізованої особи в психіатричний заклад та ін.) [79, с. 117]. М. І. Хавронюк зазначає, що суддя в разі винесення завідомо неправосудного судового рішення про направлення особи на примусове лікування має нести відповідальність за ст. 375 КК України, а не ст. 151 КК України [172, с. 374].

В контексті з’ясування ознак спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 151 КК України слід зазначити, що таким може бути визнано службову особу, яка відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» уповноважена приймати рішення про поміщення в психіатричний заклад. Водночас КСУ, розглядаючи у справі № 2рп-2016 питання правомірності процедури примусової госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу у ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» вказав, що встановлена у цьому Законі процедура госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра не передбачає судового контролю за такою госпіталізацією, оскільки законодавець фактично розглядав її як добровільну, хоча госпіталізація недієздатної особи відбувається без надання нею усвідомленої згоди. КСУ вважає, що така госпіталізація за своєю природою та наслідками є непропорційним обмеженням конституційного права недієздатної особи на свободу та особисту недоторканність, тому вона має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням зазначених міжнародно-правових стандартів, правових позицій Конституційного Суду України та виключно за рішенням суду відповідно до вимог статті 55 Основного Закону України.

Судовий контроль за госпіталізацією недієздатної особи до психіатричного закладу в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, є необхідною гарантією захисту її прав і свобод, закріплених, зокрема, статтями 29, 55 Основного Закону України. Суд після незалежного і неупередженого розгляду питання щодо госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу має ухвалити рішення стосовно правомірності обмеження конституційного права такої особи на свободу та особисту недоторканність [259].

Аналіз зазначеного рішення КСУ у контексті визначення суб’єктів прийняття рішення про поміщення до психіатричного закладу у випадках госпіталізації недієздатних осіб фактично виключає таких спеціальних суб’єктів злочину, передбаченого у ст. 151 КК України, як лікар-психіатр, оскільки рішення повинен приймати суд. Водночас, у випадку, коли лікар-психіатр застосує скасований КСУ порядок поміщення недієздатних за власним рішенням до психіатричного закладу, у таких випадках мова може йти про визнання його суб’єктом такого злочину.

У цьому контексті варто звернути увагу на питання доцільності подальшого виокремлення такого спеціального виду обмеження особистої свободи та недоторканності виходячи саме з ознак суб’єкта відповідного злочину, оскільки на сьогодні існують, на нашу думку, обґрунтовані доводи щодо виключення такої статті Особливої частини КК України без втрати ознак повноти системи кримінально-правової протидії таким злочинам.

По-перше, аналіз судових рішень за ЄДРСР показує відсутність обвинувальних вироків як за ч. 1 ст. 151, так і за ч. 2 ст. 151 КК України. Фактично в ЄДРСР в доступі є лише проміжні ухвали слідчих судів або суду щодо розгляду питання про оскарження постанов органів досудового розслідування про закриття кримінального провадження [308; 309].

По-друге, аналіз законодавства про кримінальну відповідальність окремих зарубіжних країн ЄС показав, що незаконне поміщення в психіатричний заклад виступає як кваліфікуюча ознака незаконного позбавлення особистої свободи (ч. 2 ст. 261 КК Королівства Данія [298]; ч. 2 ст. 142а Республіки Болгарія [297]), що підтверджує єдність думок науковців, висловлених у науковій літературі щодо характеристики таких дій як спеціального виду обмеження особистої свободи.

При цьому, у ч. 1 ст. 146 КК України санкція цієї кримінально-правової норми є більш тяжчою ніж санкція ст. 151 КК України. Таким чином, вчинення відповідного злочину службовою особою з використанням службового становища може отримувати кваліфікацію за ч. 1 ст. 146 КК України.

По-третє, практика ЄСПЛ встановлює загальну вимогу до спеціально уповноважених суб’єктів, які наділені правом ініціювати розгляд питання про обмеження особистої свободи, наділяти таким правом виключно суд, чим має бути забезпечено судовий контроль за будь-яким законним обмеженням особистої свободи. Дотримуючись позиції, що зловживання щодо поміщення потерпілого у такому злочині в психіатричний заклад судом за характеристикою суб’єкта, уповноваженого на обмеження свободи, має кваліфікуватися за ст. 375 КК України, а рішенням КСУ визнано неконституційним положення ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» щодо повноважень лікаря-психіатра на самостійне прийняття рішення про поміщення недієздатної особи до психіатричного закладу, вважаємо, що питання про можливого суб’єкта такого злочину за таких обставин фактично унеможливлює кримінально-правову кваліфікацію за ст. 151 КК України.

По-четверте, ми уже зазначали позицію А. В. Андрушка щодо того, що: «підхід вітчизняного законодавця, який передбачає менш суворе покарання за незаконне поміщення в психіатричний заклад, ніж за незаконне позбавлення волі, є незрозумілим та хибним» [5, с. 50].

Таким чином, аналіз санкції вказує на можливість забезпечення посилення кримінально-правової протидії таким посяганням з використанням загальної до ст. 151 КК України – ст. 146 КК України. Також варто зазначити, що у п. 89 рішення ЄСПЛ від 05 червня 2014 року у справі «Акопян проти України» щодо відповідальності за ст. 123-2 Кримінального кодексу 1960 року (стаття 151 КК України 2001 року) вказано, що: «Суд не виключає, що ефективний захист права на свободу за Конвенцією може вимагати застосування кримінально-правових засобів юридичного захисту, які у певних випадках можуть породжувати позитивний обов’язок держави гарантувати ефективну дію положень кримінального законодавства. Проте це залежить від обставин кожної справи. У справах, пов’язаних з недбалістю лікарів, межі відшкодування та позитивний обов’язок держави у цій сфері розглядалися Судом передусім у контексті стверджуваних порушень права на життя. У зв’язку з цим Суд зазначав, що у конкретній сфері злочинної недбалості лікарів, що не включає умисного порушення права на життя або фізичну недоторканність, немає потреби у порушенні кримінального провадження у кожній справі; достатньо буде, щоб національне законодавство надавало потерпілій особі засіб юридичного захисту в межах цивільного провадження, який забезпечив би можливість притягнути до відповідальності причетних лікарів та надати відповідне цивільно-правове відшкодування – таке як відшкодування шкоди та оприлюднення рішення; також можуть застосовуватися дисциплінарні стягнення (див., наприклад, рішення у справі «Во проти Франції» (Vo v. France) [ВП], заява № 53924/00, п. 90, ЄСПЛ 2004-VIII)» [253].

Отже, вважаємо доцільним з вищенаведених підстав виключити з розділу ІІІ Особливої частини КК України ст. 151 КК України.

Законодавець у кваліфікованих складах злочинів, що становлять систему кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свобод та недоторканності особи, використовує такі ознаки спеціального суб’єкта або форми співучасті у злочині: незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 146 КК України); захоплення заручників, вчинене організованою групою (ч. 2 ст. 147 КК України); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини вчинене: 1) за попередньою змовою групою осіб; 2) службовою особою з використанням службового становища. Для кваліфікації за цією ознакою слід враховувати, що відповідно до висновку ВСУ у постанові від 8 жовтня 2015 р. «службова особа як спеціальний суб’єкт злочину, крім загальних ознак суб’єкта злочину, характеризується спеціальними ознаками, а саме: а) посадові, які визначають сферу діяльності (де саме виконуються відповідні повноваження); б) функціональні – ті, які визначають коло повноважень, у зв’язку з наявністю яких особа належить до службових. Отже, для визнання особи службовою необхідно встановити, що вона займає певну посаду, користується правами і наділена обов’язками у зв’язку з тим, що покликана діяти в інтересах певних соціальних груп» [218]; 3) особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності (ч. 2 ст. 149 КК України); використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом вчинене: 1) особою, яка раніше скоїла один із злочинів, передбачених статтями 150, 303, 304 КК України; 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 150-1 КК України) [184, с. 92].

В особливо кваліфікованих складах злочинів, що становлять систему кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи, використані такі ознаки спеціального суб’єкта або форми співучасті у злочині: незаконне позбавлення волі або викрадення людини вчинене організованою групою (ч. 3 ст. 146 КК України); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини вчинене організованою групою (ч. 3 ст. 149 КК України); використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом вчинене організованою групою (ч. 3 ст. 150-1 КК України).

Зазначимо, що у випадках, коли співучасниками злочину, передбаченого ст. 150-1 КК України є одночасно батьки дитини та сторонні особи, дії батьків підлягають кваліфікації за вчинення діяння у вигляді використання батьками дитини для заняття жебрацтвом, а іншої особи – як використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом сторонніми для неї осо­бами. Наприклад, вироком Берегівського районного суду Закарпатської області від 19.03.2014 року ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 засуджено за ч. 3 ст. 150-1 КК України. ОСОБА_5 засуджено за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей у сторонніх осіб), вчинене щодо чужої малолітньої дитини, за попередньою змовою групою осіб, вчинене організованою групою. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 – за використання батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей у сторонніх осіб), вчинене за попередньою змовою групою осіб, організованою групою [35]. Cудом встановлено, що ОСОБА_5, діючи умисно, з корисливих мотивів, весною 2013 року створила організовану групу в складі ОСОБА_7 та його співмешканки ОСОБА_6. При цьому, ОСОБА_5 розподілила ролі кожного з учасників організованої нею групи, виступивши організатором злочинних дій, а ОСОБА_7 та ОСОБА_6 були безпосередніми виконавцями протиправних дій. Крім того, ОСОБА_5 спланувала план таких дій, розподілила роль кожного учасника групи, від яких вимагала виконання всіх її вказівок. Також, ОСОБА_5 особисто контролювала та координувала діяльність групи, розподіляла грошові кошти, отримані внаслідок її діяльності.

На виконання вищевказаного плану, у період з 03.05.2013 по 04.05.2013 ОСОБА_6, разом з ОСОБА_7, діючи у складі організованої ОСОБА_5 групи, за планом та з розподілом ролей, умисно, з корисливих мотивів та за вказівкою ОСОБА_5 поїхали в с. Вільхівці, де біля церкви, незаконно, систематично використовували двох своїх малолітніх дітей для зайняття жебрацтвом, тобто випрошування у сторонніх осіб грошей, використовуючи інвалідний візок, дитячу колиску та церковні образи. Отримані в результаті жебракування дітьми кошти у сумі приблизно 4 000 гривень, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 по приїзду в м. Берегово передали ОСОБА_5, яка розподілила їх між членами групи [35].

Водночас зазначимо, що суд допустив помилку у визначенні форми співучасті одночасно кваліфікувавши зазначені діяння як такі, що вчинені і групою осіб за попередньою змовою, і організованою групою, що не відповідає вимогам кримінального закону, оскільки судом встановлено факт створення організованої групи з метою залучення малолітніх для зайняття жебрацтвом.

Згідно з ч. 2 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

У постанові судової палати у кримінальних справах ВСУ від 19 лютого 2015 р. вказано, що «за правилами кваліфікації злочинів, вчинених кількома особами, спочатку належить визначити форму спільної злочинної діяльності, потім давати юридичну оцінку ролі кожної особи у вчиненні даного злочину і, нарешті, умови та межі кримінальної відповідальності. При розгляді багатоепізодних справ про групове вчинення злочинів належить ретельно з’ясовувати розвиток (природу) спільної злочинної діяльності. Інколи злочини вчинюються: групою осіб; за попередньою змовою групою осіб; потім ця група набуває ознак організованої і продовжує вчиняти злочини уже в новій якості. Нарешті, така група може припинити своє існування, або ж, навпаки, декілька організованих груп об’єднуються в стійке ієрархічне об’єднання – злочинну організацію, яка так само як і організована група, озброюється і набуває ознак банди. Вузловими моментами розвитку організованої групи є: 1) формування наміру сумісної злочинної діяльності; 2) розподіл ролей між членами об’єднання, з виділенням ролі його керівника (організатора); 3) запровадження практики планування злочинної діяльності; 4) підпорядкування всіх членів об’єднання єдиним правилам поведінки та вказівкам керівника; 5) стабілізація персонального складу групи. Організовану злочинну групу можна визнати як стійке об’єднання трьох і більше осіб, створене з метою вчинення злочинів, в якому всі його учасники, підпорядковуючись єдиним правилам поведінки та розпорядженням керівника, здійснюють у відносно незмінному його складі згідно визначеного розподілу ролей за заздалегідь розробленим планом (програмою) свою діяльність [219].

Таким чином, наведені ознаки мають враховуватися під час кваліфікації спільної участі кількох суб’єктів у вчиненні злочину проти особистої свободи та недоторканності особи. Зокрема у формі групи осіб за попередньою змовою (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 150-1 КК України) або організованою групою (ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 3 ст. 149, ч. 3 ст. 150, ч. 3 ст. 150-1 КК України).

Таким чином, диференціація кримінальної відповідальності у злочинах проти особи за ознакою суб’єкта забезпечується встановленням відповідальності загального та спеціального суб’єкта злочину в залежності від характеру об’єктивної сторони конкретного складу злочину проти особистої свободи та недоторканності, використанням ознак спеціального суб’єкта або ж окремих форм співучасті у злочині в якості кваліфікуючих ознак у цих злочинах, виокремленням в окремих складах злочинів особливо кваліфікуючих ознак за ознакою вчинення злочину організованою групою. За ознаками суб’єкта як неповноту слід визначити відсутність криміналізації відповідальності осіб, які здійснюють одноразове або систематичне користування послугами потерпілого, усвідомлюючи факт експлуатації таким чином потерпілого від торгівлі людьми.

<< | >>
Источник: НАУМОВА ОЛЬГА СЕРГІЇВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ (ЗА СТАТТЯМИ РОЗДІЛУ ІІІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ). ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії). Київ –2017. 2017

Еще по теме 2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи:

  1. Аналіз сучасного стану наукових досліджень теоретико-правових проблем злочинності на релігійному ґрунті
  2. Відображення суспільно небезпечної поведінки особи у світових релігіях
  3. 2.2. Кількісно-якісні показники злочинності на релігійному ґрунті
  4. 3.3. Роль віктимологічних та ситуаційних чинників у механізмі злочинної поведінки особи та формуванні рішення про вчинення злочину на релігійному ґрунті
  5. Кримінологічний та кримінально-правовий аспекти визначення поняття особи злочинця, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті
  6. Поняття та зміст мотиву релігійної ненависті або ворожнечі як особистішої мотивації злочинних дій
  7. Заходи загальносоціального, спеціально-кримінологічного та індивідуального запобігання злочинності на релігійному ґрунті
  8. 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  9. 2.4 Кримінально-правова характеристика злочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу
  10. 1.1 Право на свободу та стан дослідження проблем кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи у науці кримінального права
  11. 1.3 Система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи в Україні
  12. 2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи
  13. 2.2. Ознаки об’єктивної сторони складів злочинів, що посягають на волю особи
  14. 2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи
  15. 2.4. Ознаки суб’єктивної сторони складів злочинів, що посягають на волю особи
  16. 2.5 Кваліфікуючі ознаки злочинів, що посягають на волю особи
  17. 2.1 Об’єктивні ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)
  18. 3.2 Особа злочинця, який вчиняє незаконне переправлення осіб через державний кордон України
  19. Стан наукової розробки питань, що стосуються запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -