<<
>>

3.2 Диференціація та індивідуалізація відповідальності за співучасть загального та спеціального суб’єктів при вчиненні злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг

Попередньо у роботі ми акцентували увагу на тому, що диференціація кримінальної відповідальності має істотне значення при застосуванні засобів кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили злочин у співучасті і при цьому виконували різні ролі, а також осіб, які вчинили злочин у співучасті і при цьому наділені різними ознаками, які характеризують суб’єкта злочину (співучасть загального і спеціального суб’єкта).

Поряд із диференціацією кримінальної відповідальності не менш важливим є забезпечення індивідуалізації покарання у наведених вище випадках.

Питанням диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності приділяється значна увага в науці кримінального права. Це обумовило існування теоретичних підходів щодо розуміння сутності таких правових категорій, визначення їх конкретного змісту, формулювання ознак, а також спільних та відмінних рис, їх співвідношення.

У науці кримінального права існує базове вчення, яке може набувати розвитку і деталізації відповідно до конкретних ситуацій та окремих аспектів формування правових норм та їх застосування. Вважаємо, що одним із таких окремих аспектів, який потребує дослідження з позицій необхідності забезпечення диференціації та індивідуалізації відповідальності, є вчинення кримінально-караного діяння спеціальним та загальним суб’єктом у співучасті.

Л.М. Кругліков, один із дослідників проблем диференціації кримінальної відповідальності, пропонував таке її визначення – встановлення законодавцем у санкціях кримінально-правових норм різного роду обмежень прав і свобод осіб, на яких поширює дію певна гіпотеза кримінально-правової норми, або ж − здійснюваний законодавцем розподіл відповідальності, дозування з урахуванням певного роду обставин, метою якої є створення для правозастосовувача бажаного режиму при визначенні міри (виду й розміру) відповідальності за скоєний злочин [111, с.

62]. Як вказує Є.О. Пилипенко, сутність диференціації полягає в тому, що на законодавчому рівні визначається різна міра кримінальної відповідальності за різні злочини залежно від їх об’єктивних та суб’єктивних ознак [157].

Традиційною для кримінального права є позиція, згідно з якою диференціація відповідальності здійснюється в процесі нормотворення, і суб’єктом її виступає законодавець, тоді як індивідуалізація відповідальності здійснюється в ході правозастосування і суб’єктом її виступає правозастосовувач [180, с. 78].

В.О. Навроцький звертає увагу на те, що диференціація і індивідуалізація можуть бути співвіднесені як етапи, поряд з якими існує ще й етап кваліфікації. Так, вчений для розуміння поняття і сутності диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності пропонує визначати такі послідовні етапи: 1) спочатку законодавець диференціює відповідальність – встановлює кілька норм, які передбачають відповідальність за однорідне посягання; 2) на підставі диференційованих норм відбувається кваліфікація скоєного. Без проведення кримінально-правової кваліфікації диференціація відповідальності не може бути реалізованою, вона існує лише потенційно, як правова можливість. Не може відбутися також індивідуалізація відповідальності, оскільки питання, яка саме з багатьох норм підлягає застосуванню, вирішується через проведення кваліфікації; 3) на основі кваліфікації скоєного за певною нормою Особливої частини КК відбувається індивідуалізація кримінальної відповідальності в межах санкції цієї статті чи через використання інших інститутів Загальної частини КК [140, с. 444-445].

Слід погодитись із тим, що належна індивідуалізація відповідальності є неможливою без правильної кваліфікації діяння. Крім того, в контексті досліджуваної нами проблеми повинна мати місце правильна кваліфікація дій кожного зі співучасників.

Однак первинним етапом є все ж диференціація відповідальності, яка здійснюється законодавцем. Останній повинен враховувати не лише необхідність криміналізації діяння як такого, що є суспільно небезпечним, але і те, що кожна нова стаття КК України повинна співвідноситьсь із іншими нормами цього акту, у тому числі з урахуванням необхідності забезпечення диференціації відповідальності.

Разом з тим в науці кримінального права звертається увага на те, що для вдосконалення чинного Кримінального кодексу України у нього вносять непослідовні зміни: то криміналізують певні посягання без достатніх на те підстав, то посилюють покарання за окремі злочини, що призводить до розбалансування системи кримінального закону [151].

О.О. Кваша у своєму дослідженні в межах концепції рольового розподілу відповідальності співучасників пропонує таке визначення: диференціація кримінальної відповідальності співучасників – це системна діяльність законодавця з встановлення різних кримінально-правових наслідків для учасників спільного злочину залежно від рольового розподілу діянь, причинного зв’язку та вини співучасників [89, с. 540]. У наведеній дефініції однією із конститутивних ознак пропонується визнавати ознаку системності. На наш погляд, системність є ключовою ознакою, яка може забезпечити належну диференціацію кримінальної відповідальності, а відтак і її подальшу індивідуалізацію. І навпаки, безсистемність при визначенні кваліфікуючих ознак злочинів, виду та розміру покарання призведе до втрати зв’язку між суспільною небезпечністю злочину, особою злочинця (іншими словами, об’єктивними та суб’єктивними ознаками конкретного злочину) та відповідальністю за вчинене.

Враховуючи попередньо проаналізовані особливості співучасті у злочинах із спеціальним суб'єктом, а також доктринальні підходи до визначенні загального поняття «диференціація кримінальної відповідальності», вважаємо за доцільне сформулювати визначення поняття «диференціація кримінальної відповідальності співучасників злочину зі спеціальним суб'єктом» як системної діяльності законодавця зі встановлення різних кримінально-правових наслідків для загального і спеціального суб'єктів спільного злочину залежно від рольового розподілу діянь, причинного зв'язку і вини.

Вважаємо, що саме при вчиненні злочинів зі спеціальним суб'єктом також особами, які не мають додаткових обов'язкових ознак, принципово важливого значення набуває поняття «рольового розподілу діянь, причинного зв'язку і вини», адже у злочинах зі спеціальним суб'єктом загальний суб'єкт може виконувати роль організатора, підбурювача чи пособника.

Важливим елементом у визначенні способів та інтенсивності кримінально-правового впливу є індивідуалізація відповідальності, яка здійснюється правозастосовувачем з урахуванням диференціації, встановленої законодавцем.

Таким чином, аналіз стану індивідуалізації відповідальності за злочини, які вчиняються загальним і спеціальним суб’єктами у співучасті, є можливим на підставі вивчення судової практики. При вивченні практики потрібно враховувати: чи інкримінуються кваліфікуючі ознаки; чи знаходить факт наявності таких ознак своє відображення у призначеному покаранні.

Слід звернути увагу на необхідність індивідуалізації покарання співучасникам. Солом’янським районним судом м. Києва винесено вирок від 11 лютого 2011 року у справі № 1-11\2011 р.[1], яким ОСОБУ_7 та ОСОБУ_8 визнано винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, ОСОБі_7 призначено покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі з позбавленням права займати посади в органах влади і управління строком на 3 роки, а ОСОБІ_8 – у виді 5 (п’яти) років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права займати посади в органах влади і управління строком на 3 роки.

При цьому у вироку зазначено, що аналіз доказів дозволив суду до дійти висновку про винність як підсудного ОСОБА_7, так і ОСОБА_8 у вчиненні умисних дій, що виразились в перевищенні влади, тобто умисному вчиненні службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав та повноважень, що заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, які супроводжувалися насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями, за відсутності ознак катування.

Таким чином, аналіз юридичного формулювання обвинувачення дозволяє дійти висновку про те, що співучасникам інкримінуються тотожні ознаки об’єктивної сторони складу злочину, однак, при цьому призначається різний розмір покарання.

Водночас у вироку встановлено, що підсудний ОСОБА_8 здійснив три постріли у ОСОБА_6 із пневматичної зброї.

Слід звернути увагу на те, що однією із альтернативних ознак об’єктивної сторони, які передбачені у ч. 2 ст. 365 КК України є перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалось застосуванням зброї чи спеціальних засобів, однак, як було наведено вище така фактична ознака як здійснення пострілів у потерпілого не була відображена у юридичному формулюванні обвинувачення. Разом з тим підсудний, яким було вчинено такі дії, одержав більш суворе покарання, однак причини, з яких суд дійшов висновку про необхідність призначення більш суворого покарання одному із співучасників, суд у вироку не відобразив.

Даний приклад підтверджує, що ігнорування вироблених доктриною кримінального права підходів до визначення співвідношення понять «диференціація», «індивідуалізація» та «кваліфікація» як певних етапів призводить до проблем у правозастосуванні. Так, неправильна кваліфікація призвела до того, що неможливо виявити причини призначення різного покарання при вчиненні тотожних діянь.

Однак ця проблема полягає не лише у тому, що підстави для конкретного рішення залишаються незрозумілими. Розмір покарання, призначеного особі, відіграє істотну роль для застосування інших інститутів кримінального права, зокрема інституту звільнення від покарання. Так, загальновідомим є факт достатньо частого застосування судами ст. 75 КК України, яка встановлює умови звільнення від відбування покарання з випробуванням, однією із яких є призначення покарання у виді обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Нагадаємо, що у наведеному прикладі в одного співучасника строк позбавлення волі становить 4 роки, відповідно до нього може бути застосовано ч. 1 ст. 75 КК України, а в іншого – 5 років 6 місяців, що унеможливлює застосування до такої особи зазначеної норми.

Відтак, існування об’єктивних підстав для призначення різних покарань співучасникам повинно бути обов’язково відображено у юридичному формулюванні обвинувачення, оскільки безпідставне призначення різних покарань при вчиненні тотожних діянь не буде узгоджуватись із загальними засадами кримінального права.

Проведений аналіз судової практики дозволив виявити і прямо протилежний прояв такої проблеми: злочин вчинено у співучасті, однак у діях одного із співучасників є кваліфікуюча ознака (застосування насильства), а в діях інших співучасників така ознака відсутня, проте усім співучасникам призначається однакове покарання. Так, вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 січня 2013 року у справі № 1815/2725/2012 [2] ОСОБІ_3, ОСОБІ_4 та ОСОБІ_5, яких визнано винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК України, призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. Однак слід звернути увагу на наступне. Якщо дії ОСОБИ_3 та ОСОБИ_5 суд кваліфікував за ч. 2 ст. 162 КК України як незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, з кваліфікуючою ознакою вчинені службовою особою, то дії ОСОБИ_4 суд кваліфікував за ч. 2 ст. 162 КК України як незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, з кваліфікуючими ознаками - вчинені службовою особою, та із застосуванням насильства. Таким чином, незважаючи на те, що об’єктивні ознаки діянь, вчинених співучасниками є різними, їм було призначено однакове покарання.

Відзначимо, що в аналізованому випадку має місце ексцес виконавця, який має бути враховано для забезпечення індивідуалізації покарання. О. Арутюнов узагальнив можливі варіанти ексцесу виконавця: 1) коли виконавець посягає не на той об’єкт, який охоплювався умислом співучасників; 2) коли виконавець виходить за межі умислу співучасників і вчиняє більш тяжкий однорідний злочин, ніж було задумано співучасниками; 3) коли вчинений виконавцем злочин являє менш тяжкий однорідний злочин, ніж той, що було задумано співучасниками; 4) коли виконавець разом із замисленим злочином вчиняє інший злочин, що не охоплювався умислом співучасників; 5) коли виконавець замість замисленого злочину вчиняє той самий злочин, але за кваліфікуючих обставин; 6) коли діяльність виконавця, яка відповідає умислу співучасників, тягне за собою необережні наслідки [17, с. 5-7]. З наведеного слід констатувати, що однією із ознак ексцесу виконавця є вчинення виконавцем замисленого злочину, але з кваліфікуючими ознаками.

Кваліфікуючі ознаки, поряд з іншими кримінально-правовими засобами, виконують функцію диференціації кримінальної відповідальності, встановлюючи нові, підвищені порівняно з санкціями, передбаченими за злочин з основним складом, межі типового покарання [131, с. 366]. Л.Л. Кругліков зазначав, що кваліфікуючі ознаки є засобом диференціації, а не індивідуалізації покарання, вони виступають інструментом в руках законодавця, а не судді [112, с. 5]. Однак слід вказати, що неправильна кваліфікація в частині інкримінування та оцінки таких ознак призводить до неналежної індивідуалізації, незважаючи на те, що кваліфікуючі ознаки є засобом диференціації, а не індивідуалізації покарання. Такий висновок, на наш погляд, підтверджує взаємозв’язок категорій «диференціація», «кваліфікація», «індивідуалізація» та важливість цього зв’язку для виконання завдань кримінального права.

Між тим аналіз судової практики дозволив виявити й інші проблеми правозастосування. Незважаючи на те, що суб’єкт злочину, передбаченого ст. 366 КК України, – спеціальний, аналіз судової практики показав, що при правозастосуванні це правило дотримується не завжди. Так, у матеріалах судової практики[3] можна віднайти обвинувальні вироки, відповідно до яких діяння особи, яка не є службовою та вчинила службове підроблення у співучасті із службовою особою, було кваліфіковано за ч.2 ст.27, ч.2ст.28, ч.1ст.366 КК України. Із такої кваліфікації випливає, що суд кваліфікував дії загального суб’єкта як виконавця із посиланням на ч. 2 ст. 27 КК України, а також зафіксував у формулі кваліфікації те, що такий злочин вчинено за попередньою змовою групою осіб. При цьому дії службової особи, яка вчинила службове підроблення у співучасті із загальним суб’єктом кваліфіковані за ч.2 ст.28, ч.1ст.366 КК України.

Подібними є помилки правозастосування у випадках, коли ознака «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» інкримінується тоді, коли злочин вчиняється спеціальним та загальним суб’єктом у співучасті. У вироку Ленінського районного суду м. Кіровограда від 30 березня 2011 року у справі № 1-73/11[4] зазначено, що дії ОСОБА_2 слід кваліфікувати за ч.2 ст.28, ч.2 ст.366, ч.4 ст.190 КК України як вчинення службового підроблення, тобто внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, а також складання і видачу завідомо неправдивих документів, яке спричинило тяжкі наслідки, за попередньою змовою групою осіб та заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. Звертаємо увагу на те, що інкримінується ознака «вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою», незважаючи на те, що співучасником службового підроблення був загальний суб’єкт, а не спеціальний суб’єкт – службова особа.

Натомість слід навести приклад правозастосування, який відповідає доктринальному підходу до кваліфікації злочину, вчиненого загальним та спеціальним суб’єктом у співучасті. Так, у вироку Чорноморського районного суду Автономної Республіки Крим від 07 грудня 2012 року у справі № 123/1375/2012[5] встановлено, що наприкінці 2010 року для здійснення свого злочинного умислу, ОСОБА_2 організував стійку злочинну групу, формуючи склад людей за принципом особистої відданості і можливості використання службового положення ОСОБА_3, з наявністю приміщень складу і засобів підприємства, які могли забезпечити виконання функцій організованої злочинної групи.

Створена група була стійкою і стабільною, оскільки її члени зорганізувались для здійснення ряду злочинів, об'єднаних єдиним планом, з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи, а саме незаконного отримання коштів для існування. ОСОБА_2, маючи найбільший авторитет серед інших учасників злочинної групи і досвід вилову риби, очолив злочинну групу, виступив як її організатор, самостійно керував нею, здійснював контроль за її діяльністю, даючи вказівки щодо вчинення злочинів, забезпечував фінансування групи шляхом розподілу грошових коштів, отриманих від реалізації виловленої риби цінної породи між членами групи за їх участь у вчиненні злочинів. Окрім цього, він поклав на себе організацію вилову риби цінної породи із застосуванням човна, гачків і сітей.

Слід звернути увагу на те, що дії ОСОБИ_2 були кваліфіковані за ч.3 ст.27, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364-1; ч.3 ст.27, ч.3 ст.28, ч.1 ст.249 КК України, тобто як організація зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми та організація незаконного зайняття рибним промислом.

У даному випадку чітко простежується кваліфікація дій загального суб’єкта із посиланням на ст. 27 КК України, тобто дотримано правило, згідно з яким співучасник, який не є службовою особою, може нести відповідальність виключно як організатор, підбурювач або пособник. У свою чергу службова особа відповідає за вчинення такого злочину як виконавець. Між тим слід звернути увагу на те, що кваліфікація дій виконавця злочину не передбачає необхідності посилання на ч. 2 ст. 27 КК України, що було здійснено судом та відображено у вироку.

Крім того, у формулі кваліфікації не повинно бути посилань на ст. 28 КК України, однак у наведеному вироку суд шляхом посилання на ст. 28 КК України, очевидно, прагнув відобразити те, що інкриміновані злочини вчинені організованою групою. Натомість факт вчинення злочину організованою групою повинен був враховуватись судом як обставина, яка обтяжує покарання, оскільки згідно з ч. 1 ст. 67 КК України такою обставиною визнається вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга та третя статті 28 КК України). У вироку в свою чергу зазначено, що обставин, як обтяжують покарання підсудних, відповідно до ст.67 КК України, суд не знайшов.

Наявність таких неузгодженостей додатково підтверджує існування проблем правозастосування у питаннях диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання за злочини, що вчинені у співучасті.

Порушення принципу індивідуалізації покарання може виявлятись ще й у такому. Так, злочин, передбачений ст. 191 КК України, було вчинено у співучасті. Одна особа виступила організатором, а ще чотири особи – його виконавці. У вироку[6] суд призначив організатору злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, керуючись статтею 69 КК України (призначення покарання нижче від найнижчої межі) покарання у виді чотирьох років позбавлення волі. Таке ж покарання суд призначив виконавцям цього злочину за ч. 3 ст. 191 КК України. Таким чином, незважаючи на те, що діяння організатора мало кваліфікуючі ознаки, передбачені частиною п’ятою ст. 191 КК України (особливо великі розміри), суд, застосувавши положення КК України про призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті, визначив рівний розмір покарання для організатора, яким було вчинено діяння більш суспільно небезпечне порівняно з виконавцями, що наділені меншим ступенем суспільної небезпеки.

Аналіз наукових джерел, а також практики застосування законодавства при призначенні покарання за службові злочини, вчинені у співучасті як спеціальними суб’єктами, так і загальним та спеціальним суб’єктом, дозволив дійти висновку про наявність проблем в індивідуалізації покарання, які обумовлені як відсутністю диференціації кримінальної відповідальності для співучасників, так і неврахуванням судом при індивідуалізації відповідальності значення рольового розподілу діянь та вини співучасників. Покарання для співучасників, які спільно вчинили злочин, однак при цьому виконували різні ролі, або в діяннях одного із них були кваліфікуючі ознаки, не може бути рівним. У науці кримінального права обґрунтовується положення, що для правозастосовчих органів врахування диференціації відповідальності є не правом, а обов'язком. Оскільки ознаки, за якими проводиться диференціація відповідальності, вказані в диспозиції статті кримінального закону, вони стають обов'язковими для даного складу злочину, і при встановленні їх у скоєному неодмінно повинна інкримінуватися саме норма, в якій встановлена відповідальність диференційована [140, с. 442]. М.І. Бажанов вказував, що принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин учиненого злочину з урахуванням особи винного [27, с. 415].

Вважаємо, що конкретизація та індивідуалізація покарання будуть забезпечені при належному реагуванні на наведені нижче проблеми правозастосування:

- відповідно до ч. 1 ст. 67 КК України вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, у тому числі організованою групою, є обставиною, що обтяжує покарання, яка має враховуватись судом при призначенні покарання. Разом з тим аналіз судової практики показав, що факт вчинення злочину організованою групою відображається судом у формулі кваліфікації із посиланням на ст. 28 КК України. Такий підхід суперечить правилам кваліфікації та призводить до порушення принципу індивідуалізації покарання;

- організатору злочину, найбільш небезпечному співучаснику, призначається покарання на рівні з іншими співучасниками, незважаючи навіть на наявність у діянні організатора кваліфікуючих ознак;

- співвиконавцю злочину при формулюванні обвинувачення не інкримінуються кваліфікуючі ознаки, які притаманні лише його діянню, що призводить до неправильної кваліфікації, яка, у свою чергу, унеможливлює належну індивідуалізацію покарання;

- оцінка спеціального суб’єкта злочину (службової особи) як співвиконавця у тому випадку, коли злочин було вчинено у співучасті із загальним суб’єктом.

Висновки до розділу 3

З огляду на попередньо проаналізовані особливості співучасті у злочинах із спеціальним суб'єктом, а також доктринальні підходи до визначенні загального поняття «диференціація кримінальної відповідальності», сформульовано визначення поняття «диференціація кримінальної відповідальності співучасників злочину зі спеціальним суб'єктом» як системної діяльності законодавця зі встановлення різних кримінально-правових наслідків для загального і спеціального суб'єктів спільного злочину залежно від рольового розподілу діянь, причинного зв'язку і вини.

На підставі аналізу стану індивідуалізації покарання за злочини, що вчиняються у співучасті, встановлено такі проблемні аспекти: 1) відповідно до ч. 1 ст. 67 КК України вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, у тому числі організованою групою, є обставиною, що обтяжує покарання, яка має враховуватись судом при призначенні покарання. Разом з тим аналіз судової практики показав, що факт вчинення злочину організованою групою відображається судом у формулі кваліфікації із посиланням на ст. 28 КК України. Такий підхід суперечить правилам кваліфікації та призводить до порушення принципу індивідуалізації покарання; 2) організатору злочину, найбільш небезпечному співучаснику, призначається покарання на рівні із іншими співучасниками, незважаючи навіть на наявність у діянні організатора кваліфікуючих ознак; 3) співвиконавцю злочину при формулюванні обвинувачення не інкримінуються кваліфікуючі ознаки, які притаманні лише його діянню, що призводить до неправильної кваліфікації, яка, у свою чергу, унеможливлює належну індивідуалізацію покарання; 4) оцінка спеціального суб’єкта злочину (службової особи) як співвиконавця у тому випадку, коли злочин було вчинено у співучасті із загальним суб’єктом.

В межах цього розділу доведено, що питання належної кримінально-правової оцінки діяння загального суб’єкта злочину при вчиненні злочину у співучасті з особою, що наділена ознаками спеціального суб’єкта злочину, зокрема службової особи, не має на сьогодні однозначного вирішення, тому це питання є дискусійним у науці кримінального права та не отримує належного рівня визначеності на практиці. Усі ці обставини призводять до різних варіантів кваліфікації такої співучасті у таких можливих варіантах: дії загального суб’єкта злочину у співучасті з службовою особою при наданні-одержанні неправомірної вигоди теоретично можуть бути кваліфіковані як дії пособника надання неправомірної вигоди; посередника у наданні неправомірної вигоди, що також кваліфікується як пособництво у наданні-одержанні неправомірної вигоди, шахрайство.

Доведено необхідність доповнення статті 29 КК частиною 6, в якій слід закріпити загальне правило щодо співучасті у злочинах із спеціальним суб’єктом, яке б підлягало застосуванню як при кваліфікації службових, так і військових злочинів чи злочинів проти життя, вчинених спільно кількома особами тощо. Пропонуємо наступну редакцію даної норми: «Особа, що не має спеціальних ознак суб'єкта злочину, зазначених у відповідній статті Особливої частини цього Кодексу, яка брала участь у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, підлягає кримінальній відповідальності як організатор, підбурювач або пособник за відповідною частиною статті 27 і тією статтею, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем».

<< | >>
Источник: ГОРБАЧОВ Дмитро Миколайович. СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНАХ ІЗ СПЕЦІАЛЬНИМ СУБ’ЄКТОМ (НА ПРИКЛАДІ ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ'ЯЗАНОЇ З НАДАННЯМ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ–2014. 2014

Еще по теме 3.2 Диференціація та індивідуалізація відповідальності за співучасть загального та спеціального суб’єктів при вчиненні злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -