4.2.5. Порушення правил поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами (ст. 326)
Специфіка безпосереднього об’єкта цього злочину полягає в тому, що системою заходів, спрямованих на охорону здоров’я, є встановлений порядок поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами.
Кримінальну відповідальність за такі діяння у Кримінальному кодексі України встановлено вперше. Це зумовлено необхідністю кримінально-правового захисту порядку поводження з указаними предметами, оскільки його порушення становить підвищену суспільну небезпеку, а також продовжуваним ще й на сьогодні процесом імплементації в українське кримінальне законодавство міжнародно-правових актів, підписаних або ратифікованих нашою державою. Зокрема, підписавши Конвенцію про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення від 26 березня 1975 р., кожна держава – учасниця Конвенції (зокрема й Україна) взяла зобов’язання не розробляти, не виробляти, не накопичувати, не придбавати якимось іншим способом мікробіологічні та інші біологічні агенти або токсини, хоч би якими були їхнє походження чи метод виробництва, у таких кількостях, які не призначені для профілактичних, захисних та інших мирних цілей. Вони зобов’язалися також ужити необхідних заходів щодо заборони та недопущення розроблення, виробництва, накопичення, придбання чи зберігання агентів, токсинів тощо в межах їх території.
Предмет злочину – мікробіологічні або інші біологічні агенти чи токсини, зазначені у згаданій вище Конвенції, а також окремих нормативних актах України.
Під мікробіологічним агентом розуміється мікроорганізм, вірус, бактеріальна речовина. До інших біологічних агентів може бути віднесено будь-яку інфекційну речовину або її носії, спроможні викликати смерть, хворобу або іншу біологічну дисфункцію у людському організмі.
Термін «токсин» означає незалежно від походження чи способу виготовлення будь-яку отруйну речовину, що виділяється живим організмом.
Однак деякі коментатори нового КК надають цьому поняттю розширеного значення, відносячи до токсинів, наприклад, ртуть, свинець і його неорганічні сполуки, оксиди марганцю та нікелю тощо. Ртуть та інші подібні речовини – це отрути неорганічного походження. У ст. 326 йдеться про речовини органічного характеру. Адже високий ступінь суспільної небезпеки цього злочину і встановлення суворого покарання за його вчинення зумовлені саме тим, що таку небезпеку становить загроза поширення збудників захворювань, до яких ртуть та інші подібні речовини не належить. Тому нам здається точнішою позиція коментаторів російського законодавства, яке містить аналогічну норму, що діє кілька років і вже апробована судовою практикою. Специфіка поняття «токсини» у смислі ст. 326 КК України, як і ст. 248 КК РФ, полягає в тому, що вони є продуктами живих організмів. Зокрема, токсини можуть бути бактеріального, рослинного або тваринного походження. Дія проявляється у пригніченні функцій живого організму. Найбільш поширені та вивчені бактеріальні токсини, які переділяються на екзотоксини (що виділяються бактеріями у процесі їх життєдіяльності) та ендотоксини (що вивільняються після загибелі бактерій, є продуктом їх метаболізму). Частково їх перелік міститься у Списку збудників захворювань (патогенів) людини, тварин і рослин, їх генетично змінених форм, фрагментів генетичного матеріалу та обладнання й технологій, які можуть бути використані у створенні бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї (додаток № 1 до Положення про порядок контролю за експортом, імпортом та транзитом товарів, що можуть бути використані у створенні хімічної, бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 1997 р. № 384. Збудниками захворювань (патогенами) визнаються небезпечні для людини і тварин мікроорганізми – віруси, бактерії тощо. Зокрема, до патогенів Список відносить такі віруси, як збудники гарячки Денге, енцефалітів, енцефаломієлітів, віспи, висипного тифу тощо. Серед бактерій в ньому вказані збудники сибірської виразки, бруцельозу, холери, дизентерії, чуми, ботулізму, псевдотуберкульозу. В переліку токсинів зазначено токсини газової гангрени, золотистого стафілококу, дизентерійний, холерний та ін. Містити такі збудники можуть медичні імунобіологічні препарати – вакцини, анатоксини, імуноглобуліни, сироватки, бактеріофаги, інші лікарські засоби, що застосовуються в медичній практиці з метою специфічної профілактики інфекційних хвороб.Правила поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами встановлюються деякими законами, міжнародно-правовими нормами, а також окремими підзаконними актами. Зокрема, відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. (з наступними змінами), підприємства, установи і організації зобов’язані у випадках, передбачених санітарними нормами, забезпечувати лабораторний контроль за виконанням вимог цих норм щодо безпеки використання (зберігання, транспортування тощо) шкідливих для здоров’я речовин і матеріалів, утворюваних внаслідок їхньої діяльності викидів, скидів, відходів і факторів, а також готової продукції. На вимогу посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони зобов’язані також надавати безоплатно зразки сировини і матеріалів, що використовуються, а також продукції, що випускається чи реалізується, для проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи (ст. 7). До небезпечних факторів цим Законом віднесено будь-який хімічний, фізичний, біологічний (курсив наш. – Є. Ф.) чинник, речовину, матеріал або продукт, що впливає або за певних умов може негативно впливати на здоров’я людини.
Стаття 9 Закону передбачає, що будь-який небезпечний фактор фізичної, хімічної, біологічної природи, присутній у середовищі життєдіяльності людини, підлягає гігієнічній регламентації. Вона здійснюється з метою обмеження інтенсивності або тривалості дії таких факторів через установлення критеріїв їх допустимого впливу на здоров’я людини.
Гігієнічна регламентація небезпечних факторів забезпечується Міністерством охорони здоров’я України згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України постановою № 420 від 13 червня 1995 р. (з наступними змінами); перелік організацій і установ, які проводять роботу з гігієнічної регламентації цих факторів, визначається МОЗ за погодженням з Держстандартом після акредитації їх Комітетом гігієнічного регламентування МОЗ.
Відповідно до вимог цього Закону має бути забезпечена державна реє- страція небезпечних факторів. Вона передбачає створення та ведення єдиного Державного реєстру небезпечних факторів, в якому наводяться назви небезпечних хімічних речовин та біологічних чинників, дані про їх призначення, властивості, методи індикації, біологічну дію, ступінь небезпеки для здоров’я людини, характер поведінки у навколишньому середовищі, виробництво, гігієнічні регламенти застосування тощо.
Використання в народному господарстві та побуті будь-якого небезпечного фактора хімічної та біологічної природи допускається лише за наявності сертифіката, що засвідчує його державну реєстрацію.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р, державну реєстрацію, контроль за виробництвом, якістю, забезпеченням належного режиму зберіганням, реалізацією та використанням медичних імунобіологічних препаратів, їх ефектив- ністю, безпечністю і відповідністю вимогам вітчизняних і міжнародних стандартів здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров’я у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
Державна реєстрація небезпечних факторів здійснюється в порядку, що затверджується Кабінетом Міністрів України. На виконання цих законодавчих вимог наказом МОЗ України від 26.02.1996 № 37, зареєстрованим Міністерством юстиції України 4 липня 1996 р. за № 338/1363 (із змінами, внесеними згідно з висновком Міністерства юстиції від 11 листопада 1999 р.) затверджено Порядок проведення державної реєстрації імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, Положення про єдиний Державний реєстр імунобіологічних препаратів в Україні, Перелік імунобіологічних препаратів, які підлягають обов’язковій державній реєстрації в Комітеті з питань імунобіологічних препаратів.
Відповідно до ст. 13 Закону діяльність, пов’язана з потенційною небезпекою для здоров’я людей, зокрема виробництво, переробка та реалізація ме- дичних імунобіологічних препаратів, а також будь-які роботи з біологічними агентами, підлягає ліцензуванню в порядку, встановленому законодав- ством.
Ст. 14 Закону встановлює, що продукція, на яку в державних стандартах та в інших нормативно-технічних документах є вимоги щодо безпеки для здоров’я і життя населення (а саме до такої належать і медичні імунологічні препарати), підлягає обов’язковій сертифікації. Згідно з Положенням про контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам державних та міжнародних стандартів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 1996 р. № 73, на території України можуть застосовуватися в медичній практиці тільки імунобіопрепарати, які відповідають вимогам державних та міжнародних стандартів, зареєстровані в Україні та внесені до Державного реєстру. Заклади охорони здоров’я мають забезпечуватися тільки імунобіопрепаратами, які пройшли відповідний контроль та зареєстровані у порядку, встановленому цим Положенням. Виробники імунобіопрепаратів зобов’язані забезпечувати відповідність виготовленої ними продукції вимогам державних та міжнародних стандартів і нормативним документам, згідно з якими було здійснено державну реєстрацію імунобіопрепаратів.
Статтею 16 Закону передбачено, що підприємства, установи, організації та громадяни можуть ввозити з-за кордону сировину, продукцію (вироби, обладнання, технологічні лінії тощо) і реалізовувати чи використовувати їх в Україні лише за наявності даних щодо безпеки для здоров’я населення. Перелік і зміст цих даних установлюється головним державним санітарним лікарем України. У разі відсутності зазначених даних ввезення, реалізація та використання продукції закордонного виробництва дозволяється лише після отримання позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи.
Поширюються на діяльність у сфері поводження з медичними імунологічними препаратами й інші нормативні акти, що встановлюють загальні правила створення, виробництва лікарських засобів тощо, наприклад, наказ МОЗ України «Про організацію зберігання в аптечних закладах різних груп лікарських засобів та виробів медичного призначення» від 16 березня 1993 р. № 44. Оскільки ці нормативні положення розкидані по різних правових актах, важко забезпечити їх уніфікацію, ускладнюється і практичне застосування цих норм. Зважаючи до того ж на важливість цих питань, доцільно зосередити їх регламентацію в єдиному нормативному акті.
Об’єктивну сторону цього злочину утворюють дії, що полягають у порушенні правил зберігання, використання, обліку, перевезення мікробіологічних або інших біологічних агентів чи токсинів, а також інших правил поводження з ними.
Відповідно до буквального тексту диспозиції ч. 1 ст. 326 злочин треба вважати закінченим від моменту створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або настання реального наслідку у вигляді шкоди здоров’ю потерпілого. Позитивним у такій законодавчій позиції є те, що закон не допускає притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які безпосередньо не містять загрози настання таких наслідків (наприклад, порушення нормативних вимог щодо ліцензування такої діяльності). Але це випливає з самого характеру дій, що утворюють об’єктивну сторону складу цього злочину. Враховуючи надзвичайну шкідливість мікробіологічних або інших біологічних агентів чи токсинів, здатність їх до розповсюдження, порушення правил поводження з ними завжди створює загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків. Тому таке законодавче формулювання, на наш погляд, не зовсім вдале, і ці положення ч. 1 ст. 326 доцільно вилучити.
Суб’єктом злочину може бути особа, що досягла 16-річного віку та відповідно до своїх повноважень по роботі, роду діяльності була зобов’язана до- тримуватися правил поводження з мікробіологічними чи іншими біологічними агентами або токсинами. Наприклад, особи медичного персоналу, що здійснюють щеплення населення, працівники баз, складів Міністерства охорони здоров’я тощо.
Суб’єктивна сторона – вина в формі умислу щодо вчиненого діяння. При цьому особа має усвідомлювати, що порушує правила поводження саме з мікробіологічними чи іншими біологічними агентами або токсинами. Стосовно реальних наслідків діяння вина у таких випадках необережна, а щодо факту створення загрози для здоров’я людей чи настання інших тяжких наслідків не виключається і непрямий умисел. Мотив і мета для кваліфікації значення не мають.
Частина 2 ст. 326 передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, під якими слід розуміти захворювання людей на тяжкі інфекційні хвороби, поширення епідемій тощо.
Незаконне вивезення за межі України біологічних агентів або токсинів для створення бактеріологічної зброї тягне відповідальність за ст. 333.