2.1.8. Блага

Належні потерпілим блага – одна з найбільш вразливих ланок у механізмі заподіяння шкоди об’єктові злочину.

Але прибічниками концепції «об’єкт – суспільні відносини» ця проблема не досліджувалась.

До якого ж елемента складу злочину належить предмет?

Піонтковський А. А. вважав, що введення до вчення про об’єкт злочину поняття предмета посягання не викликається необхідністю і методологічно не обґрунтовано. Він відносив предмет до ознак об’єктивної сторони складу злочину. Деякі інші вчені також вважали, що предмет – це стороннє об’єктові злочину явище, яке не перебуває з ним в органічному зв’язку. З огляду на значну роль предмета у механізмі шкідливого впливу на об’єкт злочинного посягання та очевидний зв’язок між ними, цю думку було піддано справедливій критиці. Правильно писав Тацій В. Я., що відрив предмета від об’єкта та його «ізольоване» дослідження не дозволять розкрити дійсну суть як предмета, так і об’єкта злочину. Справді, без дослідження предмета злочину складно, а іноді неможливо розмежувати низку суміжних складів злочину (наприклад, злочин, передбачений ст. 321 КК, від злочинного діяння, передбаченого ст. 307 КК, розкрадання майна від викрадення зброї тощо). Тому не випадково більшість дослідників цієї проблеми позицію Піонтковського А. А. не підтримали.

Але на цьому дискусія не завершилася. Не дійшли юристи згоди і щодо співвідношення понять «об’єкт» і «предмет». Оскільки об’єктом злочину ними визнавалися суспільні відносини, відповідь на це питання вони шукали у визначенні місця предмета злочину в системі елементів таких відносин.

На наш погляд, позиція Тація В. Я. більш ніж спірна. Важко погодитися навіть із постановою питання про «самостійну» ознаку складу злочину поряд із «самостійними» його елементами. Викликає сумнів правильність висновку зазначеного автора і в тому, що він називає предмет факультативною ознакою. Для вирішення питання про те, до якого елемента складу злочину віднести ту чи ту ознаку, не має значення, чи вона обов’язкова, чи факультативна. Наприклад, діяння – це обов’язкова ознака, а спосіб – факультативна. Але і перше, і друге – це ознаки об’єктивної сторони складу злочину, а їхня обов’язковість чи необов’язковість на визначення місця цих ознак саме в системі ознак об’єктивної сторони складу злочину не впливає. Суперечить запропонований Тацієм В. Я. підхід і визначенню ознаки складу злочину теорією кримінального права. Так, Кудрявцев В. Н. писав, що та чи та якість (властивість, риса, особливість) визнається ознакою складу злочину, якщо вона відповідає таким вимогам:

поряд з іншими ознаками визначає суспільну небезпечність, винність і караність діяння;

відображає його відмінність від інших злочинів і правопорушень;

прямо вказана в законі або однозначно випливає з його тлумачення;

не є похідною від інших ознак;

притаманна всім злочинам цього виду.

Отже, свій специфічний внесок у модель злочинної поведінки має вносити кожна ознака, і в цьому розумінні кожна з них є ознакою самостійною. Іншими словами, несамостійних ознак складу злочину не буває. У протилежному разі така ознака буде похідною. Крім того, суперечливою є і сама теза, що предмет злочину не є елементом об’єкта, але водночас, разом із безпосереднім об’єктом, утворює самостійний елемент складу злочину. Адже згідно із загальноприйнятою в теорії кримінального права позицією, яку не заперечує і автор наведеної тези, склад злочину містить лише чотири елементи: об’єкт, об’єктивну, суб’єктивну сторони та суб’єкт.

Логічнішою здається позиція тих учених, які визнають предмет елементом об’єкта злочину, хоча й ця позиція небездоганна, оскільки її автори намагаються вирішити проблему через формулу «об’єкт злочину – суспільні відносини».

Визначення поняття «предмет злочину» охоплює змістовні та функціональні аспекти. У теорії кримінального права ця проблема досліджена під обома кутами зору. Стосовно функціональної ролі предмета у моделі складу злочину думка вчених практично одностайна. Звернувши увагу на його роль у механізмі заподіяння шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам, вони предметом злочину визнають те, діючи на що суб’єкт може заподіяти чи спричиняє шкоду зазначеним відносинам. Але способи впливу на предмет злочину в теорії кримінального права визначаються по-різному. Коржанський М. Й. писав, що така поведінка здійснюється способом фізичного або психічного впливу. Кравцов В. Ф. вважав, що способом дій є безпосередній фізичний вплив на матеріальні утворення об’єктивного світу. На наш погляд, перша думка вірніша, але потребує уточнення. Діяти на предмет злочину як матеріальний об’єкт способом психічного впливу неможливо. Якщо ж Коржанський М. Й. мав на увазі вплив на людину, то це не зовсім коректно, оскільки людина – не предмет, а суб’єкт суспільних відносин. Якщо ж предметом злочину виступають тварини, психічний вплив на них не виключається.

Отже, способом дії особи на предмет злочину, зазвичай, є безпосередній фізичний вплив на нього (вилучення, знищення, створення або видозмінювання) або вплив психічний, якщо таким предметом були тварини. Стосовно змістовного аспекту поняття «предмет злочину» науковці також згоди не досягли, а питання про обсяг цього поняття є одним із найбільш дискусійних. Так, Бєляєв Н. А. до предмету злочинного посягання відносив не тільки матеріальні речі, а й суб’єктів суспільних відносин, їхню діяльність і навіть самого злочинця (наприклад, у разі ухилення від призову на дійсну військову службу через заподіяння собі ушкодження). Неважко помітити, що таке тлумачення поняття «предмет» – надто широке. По суті, воно зводиться до визнання предметом злочину всіх елементів суспільних відносин, з чим погодитися важко. Хоча діяльність суб’єктів суспільних відносин і може бути пов’язана з предметом злочину, змішувати зазначені компоненти об’єкта злочину не можна, адже кожний з них має свої особливості. Тому позиція Бєляєва Н. А. з достатніми для того підставами була піддана критиці на сторінках юридичної літератури. З цих же міркувань важко погодитись також з думкою В.П. Ємельянова, який ототожнює поняття предмета та об’єкта.

Значна частина дослідників цієї проблеми (Брайнін Я. М., Коржансь- кий М. Й., Кравцов С. Ф. та ін.) розглядають предмет як речі або інші матеріалізовані об’єкти. У деяких літературних джерелах предметом злочину визнаються речі матеріального світу. Але суттєвого протиріччя у наведених формулюваннях немає, оскільки в останньому визначенні речі розуміються не в утилітарному, а в ширшому – філософському сенсі. Конкретизуючи зміст цього поняття, зазначені науковці вводять у нього дуже широке й різноманітне коло предметів (за висловленням В. Я. Тація – це фактично всі речові (матеріалізовані) предмети, про які є будь-яка вказівка в кримінальному законі).

Дослідниками цієї проблеми здійснено й спроби класифікувати предмети злочину. Так, Кравцов С. Ф. переділяв їх на п’ять груп: 1) майно, природні об’єкти; 2) «небезпечні» речі (зброя, наркотики тощо); 3) твори духовної творчості; 4) документи; 5) символи (герб, прапор тощо). Коржансь- кий М. Й. визначив такі групи предметів: 1) люди; 2) речі; 3) тварини та рослини; 4) інші. При цьому до предметів злочину він відносить і ті, які не є предметом суспільних відносин, визначених як об’єкт злочину. Наприклад, предметом такого злочину, як фальшивомонетництво, визнано підроблені гроші або цінні папери, самогоноваріння – самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблення тощо. Водночас Коржанський М. Й. та інші вчені визнають предмет елементом суспільних відносин. Через це їхня позиція суперечлива: до елементів суспільних відносин долучено те, що цими відносинами не охоплюється. Так, об’єктом фальшивомонетництва є фінансово-кредитна система держави. Предметом таких відносин є дійсні грошові знаки або цінні папери, а не підроблені. Визнавати їх предметом зазначених відносин, принаймні, нелогічно.

В результаті критичного аналізу цієї позиції автори подальших наукових досліджень (зокрема, Глістін В. К., Тацій В. Я.) запропонували два кардинально нові підходи до вирішення цього питання. Тацій В. Я., вважаючи причиною наведеного вище протиріччя хибне посилання, що предмет – елемент суспільних відносин, а отже, і об’єкта, запропонував визнати предмет самостійною ознакою складу злочину.

Спірним положенням позиції В. К. Глістіна є й те, що до предмета злочину він відносить також соціальні та духовні блага. На наш погляд, соціальні, духовні та інші блага дійсно можуть бути компонентом об’єкта злочину, і постановка В. К. Глістіним цього питання заслуговує на увагу. Однак він неточно визначив акценти, що перевертає проблему (вибачаємося перед автором) «з ніг на голову». Не з’ясував він і питання щодо самого поняття блага. В юридичній літературі воно хоч і досліджувалось, але недостатньо і суперечливо. Так, Наумов А. В. ототожнює його з поняттям «інтереси», а це навряд чи вірно, про що зазначалося вище. На перший погляд, А. В. Наумов трактує поняття блага аналогічно позиції Н. С. Таганцева, а саме, як правові блага, тобто правоохоронювані інтереси життя. Проте Н. С. Таганцев розумів поняття «правоохоронюваний інтерес» ширше за поняття «благо». Він писав: «Такими правоохоронюваними інтересами можуть бути: особа та її блага (курсив наш. – Є. Ф.) – життя, тілесна недоторканність, особисті почуття, честь, володіння або користування відомими предметами зовнішнього світу, прояв особи зовні, свобода пересування та діяльності у різних сферах; певні відносини чи стан, що виникли внаслідок цієї діяльності, їх незмінність, непорушність, різні блага, що являють собою суспільний набуток тощо». Водночас важко погодитися з конкретизацією Н. С. Таганцевим поняття «благо» в тому, що він уводив у це поняття практично всі компоненти об’єкта злочинного посягання. Таке надто широке розуміння поняття «благо»суперечить результатам проведеного нами аналізу таких компонентів, як інтереси потерпілих, їхні права, дії, взаємодії та взаємозв’язок, кожний з яких має свою специфіку.

Згідно з тлумачними словниками термін «благо» має два значення: 1) добро, щастя; 2) те, що служить задоволенню потреб, матеріальні втіхи життя. В етиці та філософії поняття «благо» тлумачилося як те, що криє в собі певний позитивний сенс. У подальшому (від середини ХІХ ст.) поняття «благо» замістило поняття «цінність». Але зіставлення понять «цінність» та «благо» все ж таки дає підстави розуміти їх як різні поняття. Цінності – це те, що має для суб’єкта важливе значення, чому він дає позитивну оцінку. Поняття «благо» містить об’єктивну змістовну інформацію, що саме необхідно для задоволення потреб. Тому нам здається прийнятним таке визначення цього поняття. Блага – це те, що задовольняє потреби людей, відповідає їхнім інтересам, цілям і намірам. Блага можуть бути матеріалізованими та нематеріалізованими. Предмети як матеріалізовані утворення – один із видів благ. Отже, вони є частиною поняття «блага», а не навпаки, як це випливає з позиції В. К. Глістіна.

На нашу думку, поняття предмета злочину, з приводу якого в юридичній літературі точилася гостра дискусія, необхідно вирішувати саме в такому аспекті, розглядаючи предмет як матеріалізоване благо. Він має змістовні, соціально-правові та функціональні ознаки, зокрема:

1. З точки зору змістовних ознак, предмети – це не тільки речі, а й інші матеріалізовані об’єкти. Конкретно до них належать: майно, природні багатства (ліс, водойми, тваринний і рослинний світ тощо), небезпечні речі й речовини (наприклад, зброя, наркотичні засоби), продукція творчості, документи та ін. Не охоплюються цим поняттям тіло, організм людини, оскільки структура цінностей як об’єкта злочину містить поняття «потерпілий» з відповідними характеристиками, зокрема його фізичного стану.

2. З точки зору соціально-правових ознак, предмет злочину – це лише ті матеріалізовані утворення, які можна віднести до охоронюваних законом цінностей. Саме завдяки цьому вони є компонентом об’єкта злочинного посягання. До таких предметів належать, наприклад, майно, транспортні засоби, шляхи сільськогосподарська техніка, рослини, необхідні для людини матеріали та речовини, документи тощо. Цінними є й атрибути державної символіки – герб, прапор, адже про це зазначено навіть у ст. 20 Конституції України. Тому важко погодитися з авторами, які заперечують віднесення символіки до категорії предмета злочину. Поряд із цим не можуть визнаватися предметом злочину «антицінності» – підроблені гроші або цінні папери (ст. 199 КК), порнографічні предмети (ст. 301), твори, що пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300) тощо. Останні виступають як засоби вчинення злочину.

1. У функціональному аспекті предмет злочину – це те, діючи на що суб’єкт посягає на охоронювані законом цінності. До таких предметів належать лише ті з них, на які суб’єкт злочину безпосередньо впливає, вилучаючи їх, знищуючи, створюючи, змінюючи їхній вигляд або правовий режим тощо. Наприклад, за розкрадання, передбаченого ст. 262 КК, зброя є предметом цього злочину. Але в разі вчинення особливо кваліфікованого виду хуліганства (ч. 4 ст. 296) зброя є не предметом, а знаряддям вчинення злочину. У першому прикладі злочинець безпосередньо впливає на зброю (вилучає її, незаконно заволодіває нею, обертає на свою користь), тому зброя є предметом цього злочину. У другому – суб’єкт злочинних дій посягає на громадський порядок (об’єкт злочину) не впливаючи на предмет, а використовуючи його для здійснення злочинного наміру. До речі, питання щодо співвідношення понять «предмет» і «засоби або знаряддя злочину» кримінально-правовою наукою не зовсім вирішене. Але ж, це питання важливе, оскільки матеріальні утворення, що не підпадають під поняття «предмет злочину», належать не до об’єкта, а до об’єктивної сторони складу злочину. Не досягнуто згоди вчених і щодо співвідношення понять «засоби та знаряддя злочину». Щоправда, визначення поняття «знаряддя», більш стале. Під знаряддям розуміють предмети, використовуючи які особа здійснює фізичний (зазвичай, руйнівний) вплив на матеріальні об’єкти. Йдеться про зброю – вогнепальну та холодну, інструменти, транспортні засоби, пристрої, технічне обладнання тощо. Що стосується поняття «засоби вчинення злочину», то його трактування в літературі неоднакове. В одних джерелах термін «засоби» розуміється як синонім слова «знаряддя», в інших – ці поняття тлумачаться як різні або як частина і ціле, тобто поняття «засоби» охоплює термін «знаряддя». Виходячи з останньої позиції, вчені визначають засоби як знаряддя чи інші предмети або процеси зовнішнього світу (наприклад, електричний струм, радіація тощо), що їх злочинець використовує для впливу на предмет посягання, потерпілого або на інші елементи суспільних відносин. До такого визначення, скоректувавши лише його кінцівку, приєднався і автор цієї праці.

На наш погляд, різниця між знаряддями та іншими засобами – тільки у способі їх використання. Знаряддя – це предмети, які мають певні фізичні, хімічні чи інші властивості й використовуються злочинцем у спосіб їх контактного застосування до потерпілого, призначених для задоволення його потреб, благ тощо, з метою полегшення вчинення злочину. Засоби – це предмети, що їх особа використовує для здійснення злочинного наміру іншим способом, не пов’язаним з їх контактним застосуванням. З урахуванням такого співвідношення проаналізованих понять доцільно було б уточнити статті КК, у яких ці поняття невиправдано протиставляються, зокрема у ч. 5 ст. 27.

Основним універсальним критерієм відмежування поняття «предмет злочину» від понять «знаряддя та інші засоби вчинення злочину» дослідники цієї проблеми визнають те, що засоби – це речі, за допомоги яких суб’єкт прагне досягти злочинного результату. Предмет сам піддається злочинному впливу. Зазначають науковці й додаткові критерії. Так, Кригер Г. А. писав, що засіб є зовнішнім фактором відносно суспільних відносин, на які спрямовано злочин, і саме за його допомоги здійснюється вплив на предмет посягання або інші елементи суспільних відносин. М. І. Панов зауважив із цього приводу: «Предмет, як відомо, нерозривно пов’язаний з об’єктом злочину, завжди перебуває у статичному стані. Засоби ж перебувають у динамічному стані, вони забезпечують здійснення посягання на об’єкт кримінально-правової охорони, в тому числі й для впливу на предмет злочину». На наш погляд, до додаткового, але суттєвого критерію належить і те, що засоби, на відміну від предметів, не входять у блок цінностей, які утворюють об’єкт конкретного злочину, або зовсім не є цінністю.

Отож, предмет злочину – це один із різновидів людських благ, матеріалізоване утворення, безпосередньо діючи (впливаючи) на яке способом його вилучення, знищення, створення, зміни вигляду або правового режиму тощо, винна особа посягає на охоронювані законом цінності.

В юридичній літературі висловлювалися думки, що ці матеріалізовані утворення можуть бути не тільки предметом злочину, а й виступати в іншій ролі. Так, В. Я. Тацій вважає, що з кримінально-правового погляду вони можуть мати потрійне значення: 1) як предмет суспільних відносин, що охороняються; 2) як предмет злочину; 3) як предмет злочинного впливу. Під останнім він розуміє елемент суспільних відносин, котрий охороняється кримінальним законом, піддається безпосередньому впливу і якому, таким чином, в першу чергу завдається шкода. Таким предметом може бути об’єкт, сам соціальний зв’язок, а також предмет суспільних відносин. На наш погляд, багатозначність понять у кримінальному праві взагалі не бажана, особливо якщо йдеться про елементи та ознаки складу злочину. У такій моделі вся її система має бути логічно бездоганною, кожна ознака повинна максимально чітко визначатись і не накладатись одна на одну. Це зумовлено важливістю ролі, яку відіграє склад злочину. Зокрема, його значення полягає у таких функціях. 1) Він виступає як засіб, за допомоги якого законодавець створює юридичну модель злочину того чи того виду. 2) Своєю чергою, така модель стає засобом передання волі законодавця суб’єктам застосування норми. Розшифровуючи цю формулу, вони мають чітке уявлення щодо всіх характерних ознак даного злочину. 3) Завдяки цьому склад злочину стає засобом для впізнання у масі фактичної поведінки саме цього злочинного діяння. 4) Зіставляючи ознаки фактично вчиненого та ознаки складу злочину, суб’єкти застосування норми вирішують питання кваліфікації діяння за певною статтею КК. 5) Оскільки кримінальній відповідальності підлягає особа, яка вчинила діяння, що має всі ознаки складу злочину, останній виступає як засіб для визначення підстав такої відповідальності. В юридичній літературі окремі положення щодо функцій складу злочину висвітлюються дещо по-іншому. Наприклад, М. І. Бажанов та інші науковці визначали такі функції: фундаментальну; процесуальну; розмежувальну; гарантійну. С. Д. Шапченко визначає їх таким чином: 1) склад злочину – елемент криміналізації суспільно небезпечної поведінки; 2) основна правова (юридична) підстава кримінальної відповідальності; 3) правова (юридична) основа кваліфікації; 4) законодавчий орієнтир для відмежування злочину від незлочинної поведінки. В. О. Навроцький наголошував, що склад злочину виступає знаряддям, яке використовується у кваліфікації. Відмінності цих визначень зумовлені, головним чином, різними аспектами висвітлення цього питання і тому не викликають заперечень, за винятком того, що ми вважаємо склад злочину не підставою кримінальної відповідальності, а засобом для її визначення. Проте з усіх позицій випливає, що склад злочину – це своєрідний еталон, за допомоги якого вирішується задача кваліфікації діяння як злочину і в кінцевому підсумку питання про кримінальну відповідальність особи. Тому склад злочину, кожна його ознака має тлумачитися точно, ясно та однозначно. Отже, термін «предмет злочину» в кримінальному праві доцільно застосовувати в єдиному значенні – як компонент одного з елементів складу злочину, зокрема його об’єкта.

До нематеріалізованих належать блага фізичного, психологічного, етичного, естетичного, політичного характеру тощо. Це можуть бути життя, здоров’я, воля, честь і гідність, свобода особи на вибір місця проживання тощо. До них належать і деякі соціальні («загальножиттєві») блага – мир, безпека, забезпеченість працею, належним прожитковим рівнем тощо. Благами духовного та політичного характеру є, наприклад, свобода слова, віросповідання.

Для нематеріалізованих благ як компонента об’єкта злочину характерно, що вони найчастіше вже на момент вчинення злочинного діяння належать потерпілим і задовольняють їх потреби. Водночас ля членів суспільства необхідне і подальше збереження їхніх благ. У цьому розумінні останні є благами неодноразового, а іноді пожиттєвого користування (наприклад, життя). З огляду на функціональну роль особливістю нематеріалізованих благ є те, що вони виступають як компонент об’єкта злочину, якому може бути заподіяна чи спричиняється шкода позбавленням таких благ. Тому блага – один із показників суспільної небезпечності злочину.

Отже, нематеріалізованими є блага фізичного, психологічного, етичного, естетичного, духовного або політичного чи іншого соціального характеру, що задовольняють потреби індивіда або групи людей, громадських і державних структур чи суспільства в цілому, яким може бути заподіяна чи спричиняється шкода внаслідок вчинення злочину. Вони відрізняються від предметів (матеріалізованих благ) не тільки за змістом – різною є їх роль у механізмі заподіяння шкоди. На предмети злочинець діє, часто не ушкоджуючи їх зовсім, посягаючи опосередковано на інші цінності – соціальні зв’язки, інтереси або права потерпілих тощо. На нематеріалізовані блага він впливає безпосередньо, позбавляючи потерпілого цих благ і спричинюючи шкоду «напряму» (наприклад, позбавляє життя, принижує честь і гідність особи тощо).

Порівняно до соціальних зв’язків як компонента об’єкта злочину поняття «нематеріалізовані блага» містять інформацію не про діяльність суб’єктів відносин відповідно до їхніх прав та обов’язків, а стан, який вже на момент вчинення злочинного діяння задовольняє потреби людини (людей). Наприклад, компонентами об’єкта хуліганства, з одного боку, є соціальні зв’язки, тобто впорядковані відносини елементарного спілкування членів суспільства, а з іншого боку – громадський спокій, гарантований кожній людині в будь-якій життєвій сфері. Порушуючи впорядкованість соціальних зв’язків, хуліган завдає шкоди громадському спокоєві (нематеріалізованому благу).

Мають істотні відмінності також поняття «нематеріалізовані блага» та «інтереси». Інтерес – це зацікавленість у задоволенні потреби, а благо – це те, що її безпосередньо задовольняє.