Розділ 1 Конституційне право як галузь права України

Конституційне право як галузь права в будь-якій державі є ос­новною складовою її національної правової системи. Ця галузь права, як і інші, охоплює сукупність правових норм, що встанов­люються й охороняються державою.

Конституційно-правові норми регулюють основні принципи соціально-економічного, політичного й територіального устрою держави, порядок її відносин з інститутами громадянського сус­пільства, здійснення основних прав і свобод людини та громадя­нина, визначають систему органів державної влади тощо.

Конституційне право — це багатопланова категорія, що розгля­дається в трьох аспектах: як галузь права в національній правовій системі, тобто як сукупність конституційно-правових норм, що діють на території певної країни; як наука, що вивчає конститу­ційно-правові норми та правовідносини й інститути, які форму­ються на їх основі; як навчальна дисципліна, що базується на до­сягненнях і даних науки.

Конституційне право України становить систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя, через які забезпечується ор­ганізаційна й функціональна єдність українського суспільства як цілісної соціальної системи. Конституційне право закріплює основи конституційного ладу України і правового статусу людини й грома­дянина, територіальний устрій, систему державних органів і основні засади та принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

До кваліфікаційних ознак конституційного права, які в сукуп­ності дають змогу виокремити цю галузь права в самостійну, нале­жать предмет і метод правового регулювання, соціальне призна­чення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституційно-правової) від­повідальності.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення сфери регульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють у про­цесі здійснення влади народом України. Такі відносини регулю­ються правовими нормами, які становлять зміст найважливіших джерел конституційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, законів України та ін.

Предмет конституційного права охоплює чотири групи суспіль­них відносин:

• засади народовладдя, суверенітет народу;

• які визначають устрій держави як організації влади народу та для народу;

• засади функціонування держави;

• які визначають характер зв’язків між державою та конкретною особою.

Розглянемо ці групи суспільних відносин.

1. Суверенітет народу — це його природне право бути верхов­ним і повновладним на своїй території. Розрізняють суверенітет народу потенційний і реальний. Потенційний суверенітет має практично будь-який етнос незалежно від існування своєї держав­ності, а також від того, чи сформувався він в історичну спільність “народ”, визнаний іншими державами й націями. Реальний сувере­нітет — це реалізація суверенних прав народу, його волі йти та­ким шляхом, який він вважає найкращим.

Сутність повновладдя народу України виявляється в таких ви­значальних засадах народовладдя:

• організаційно-політичних (концентрованим виявом народовлад­дя в цьому аспекті є політичний плюралізм — багатопартій­ність, різноманітність форм волевиявлення тощо);

• економічних (економічний плюралізм є основою розвитку мате­ріального стану суспільства; він передбачає свободу підприєм­ництва, різноманітність форм власності);

• соціальних (їх характер і зміст визначаються економічними умо­вами існування суспільства; предметно відтворюються в поділі суспільства на класи, суспільні групи відповідно до місця, яке вони займають.

• ідеологічних (сукупності таких уявлень, світоглядних думок, ідей, які визначаються умовами життєдіяльності суспільства та становлять духовні цінності народу);

• морально-етичних (суспільна влада має духовне, вольове, інте­лектуальне наповнення);

• соціально-психологічних (зумовлені характером психіки та свідо­мості людини).

2. Влада — необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому. Найбільш універсальною організацією влади в суспільстві є держава. Ось чому предметом конституцій­ного регулювання є формування держави, її функціонування, роз­виток, а також відносини, що опосередковують ці процеси та по­в’язані з такими аспектами:

• формою державного правління;

• формою державного устрою (тим, як організована держава, які зв’язки існують між центром та іншими управлінськими, зок­рема самоврядними, структурами);

• політичним режимом, під яким зазвичай розуміють спосіб здійс­нення державної влади (від нього залежить, чи є держава де­мократичною, правовою);

• встановленням і використанням символів держави (прапора, герба, гімну, столиці);

• територіальною організацією.

3. Основні засади функціонування держави — гуманізм, демо­кратія, розподіл влади, що виражається в механізмі противаг, взаєм­ного контролю гілок влади, їх урівноваженості.

4. Характер зв’язків між державою та конкретною особою виз­начають такі відносини:

• громадянства, під якими зазвичай розуміють постійний право­вий зв’язок між особою та державою, що надає людині відпо­відні права й покладає на неї певні обов’язки;

• фундаментальних прав громадян України: економічних, полі­тичних, соціальних, культурних, екологічних;

• гарантій реалізації прав і свобод;

• що випливають із факту відповідальності держави перед осо­бою і навпаки.

Таким чином, конституційне право України є одним з найваж­ливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в по­літичній, економічній і соціально-культурній сферах його життє­діяльності.

Характеристика конституційного права не вичерпується його предметом. Велике значення має метод правового регулювання — система прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі пра­ва впливають на конкретні суспільні відносини, упорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Сутність, структурні та функціональні особливості методу конс­титуційного регулювання визначаються характером і специфікою предмета регулювання. Розглянемо основні особливості цього ме­тоду.

1. За допомогою методу конституційного регулювання закріп­люються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи й поло­ження, які визначають зміст і основні напрями розвитку суспіль­ства.

2. Характерна особливість цього методу — максимально висо­кий юридичний рівень. Відносини, що виникають і діють у про­цесі здійснення основ повновладдя народу України, на найвищому законодавчому рівні закріплюються Конституцією України. Без­посереднє закріплення — визначальний спосіб у галузі конститу­ційного права України.

Після способу безпосереднього конституційного нормозакріп- лення найпоширенішими в конституційному праві є такі способи правового регулювання, як позитивні зобов’язання, дозвіл, забо­рона, регламентування структури.

3. У конституційному праві переважають прийоми імператив­ного, централізованого регулювання, коли відносини між суб’єк- тами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпоряд­кування одного суб’єкта іншому. Тому поведінка суб’єктів конс­титуційного права жорстко програмується, а їхні права чітко й однозначно окреслені.

4. Однією з особливостей методу конституційного регулюван­ня є його установчий характер. У суспільстві існує багато відносин, які потребують первинного правового впливу, тобто регулюються “вперше”.

5. Метод конституційного регулювання має універсальний ха­рактер. Дія цього методу найчастіше поширюється на всі сфери життєдіяльності, у той час як норми інших галузей права регла­ментують конкретні аспекти суспільного життя.

6. Специфічною ознакою методу є поєднання безпосередньо­го, прямого регулювання суспільних відносин нормами конститу­ційного права з непрямою (опосередкованою) дією Конституції загалом, її інститутів і окремих норм.

7. До специфічних ознак методу конституційного регулювання належить також поєднання стабільності й динамізму.

З одного боку, конституція — це надзвичайно постійний, стій­кий політико-правовий документ, з іншого боку, вона не може не враховувати розвиток суспільних відносин. Отже, має бути раціо­нальне співвідношення між стабільністю і динамізмом конституції.

Таким чином, конституційний метод правового регулювання є однією з найважливіших кваліфікаційних ознак, які виокрем­люють конституційне право в самостійну складову правової систе­ми України.

Розглянемо поняття системи конституційного права. У за­гальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємопов’язаних блоків: принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права — це фундаментальні засади, в яких втілюються сутність і політико-правове призначення цієї галузі права та її основного джерела — Конституції України. Це своєрідний каркас, що становить основу конституційного права, об’єднує його в одне ціле, визначає характер і динамічну спрямо­ваність.

Принципи конституційного права поділяються на загальні й особливі. Перші декларуються безпосередньо в Конституції Украї­ни, втілюють її основні ідеї, призначення і соціальну роль. Зо­крема, загальними є принципи розподілу влади, верховенства пра­ва, прямої дії норм Конституції, єдиного громадянства, невідчу­жуваності та непорушності прав і свобод людини й громадянина та ін. Другі наповнюють реальним змістом конкретні конституцій­но-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну при­роду і застосовуються в безпосередній діяльності держави та її органів.

Інститут права — це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу. Це стосується й інституту конститу­ційного права, норми якого вирізняються певною автономністю, відносною самостійністю правового регулювання. Розрізняють га­лузеві та міжгалузеві інститути права. Галузевими інститутами конституційного права є інститути представницьких органів, гро­мадянства, територіального устрою, місцевого самоврядування тощо, міжгалузевим — інститут власності.

Інститути конституційного права розрізняють за змістом, струк­турою, методами й завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, що охоплюють значне коло суспільних відносин і низ­ку інших інститутів (підінститутів), які, у свою чергу, можуть мати дрібніші структурні підрозділи. Надінститутами вважаються інсти­тути влади народу, державного суверенітету, державної влади та ін.

Таким чином, інститут конституційного права — це функціо­нально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємо­пов’язаних правових норм. Це — основний підрозділ конституцій­ної галузі права, що становить систему інститутів права й охоплює кілька різновидів правовідносин, однорідних за змістом і методами правового впливу.

Інститути конституційного права в сукупності утворюють чітку систему, яка є основою Конституції України. Вони розміщуються в певному порядку і всі входять у текст Конституції України. За­гальне уявлення про систему цих інститутів дає зміст Конституції України, де відбито інститути загальних засад конституційного ладу, прав і свобод людини й громадянина, прямого народовладдя, законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, територіального устрою, місцевого самоврядування, а також інститут, що визначає порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.

Інститути конституційного права можна класифікувати також залежно від відносин, які вони закріплюють у джерелах конститу­ційного права.

І. Інститут народовладдя:

• безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

• представницьке народовладдя (через обраних представ­ників народу);

• місцеве самоврядування.

II. Інститут конституційного оформлення народовладдя:

• конституційний лад;

• юридична конституція;

• конституційні закони;

• конституційна законність;

• конституційні звичаї, традиції.

III. Інститут правового статусу людини та громадянина:

• громадянство (постійний зв’язок особи й держави);

• система основних прав і свобод людини і громадянина;

• гарантії основних прав і свобод.

IV. Інститут державного будівництва:

• форма держави;

• територіальна організація України;

• механізм держави.

Конституційно-правові норми — це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою з метою охо­рони і регулювання певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Ці норми є особливим різновидом норм національної правової системи. їм властиві такі самі ознаки, як і всім іншим правовим нормам. Разом з тим кон­ституційно-правові норми мають специфічні якості й ознаки, які дають змогу виокремити конституційне право в самостійну галузь. Зокрема, конституційно-правові норми вирізняються:

• змістом, оскільки регулюють особливі суспільні відносини — народовладдя;

• установчим характером, оскільки встановлюють порядок створен­ня правових норм, обов’язковий для всіх інших галузей права;

• вищою юридичною силою щодо інших правових норм;

• особливостями структури (для них, як правило, не характерна тричленна структура — гіпотеза, диспозиція і санкція). Одні конституційно-правові норми, а саме норми-принципи, норми- декларації, норми-цілі, мають лише диспозицію, інші мають і диспозицію, і гіпотезу. Санкція міститься лише в окремих кон­ституційно-правових нормах.

До характерних ознак конституційно-правових норм належать такі:

• найвища стабільність порівняно з нормами інших галузей права;

• підвищений рівень охорони з боку держави;

• прямий характер дії;

• особливий механізм реалізації.

Конституційно-правові норми мають також політичний харак­тер, оскільки основним предметом конституційного права є дер­жавно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціонування держави. Од­нак характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав.

Серед конституційно-правових норм важливе значення мають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визнача­ються права і обов’язки суб’єктів. їх завдання полягає в іншому: вони є сполучною ланкою між нормами різних галузей права, інтег­руючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової си­стеми. Це — нормативні приписи, які визначають загальні прин­ципи конституційного права, норми, що гарантують певні права, установчі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції та ін.

Багато конституційно-правових норм не мають ні гіпотези, ні санкції, наприклад, статті 1—3, 5, 7, 15, 20 Конституції України. Гіпотези містяться у статтях 27, 82, 87, 111 Конституції України. Вказівки на санкцію є, зокрема, у статтях 56, 60, 62, 81 Консти­туції України.

Елементи конституційно-правової норми часто переплітаються між собою, тому на практиці часом доволі важко виокремити їх “у чистому вигляді”.

Санкції конституційного права мають певні особливості, що ви­значаються характером суспільних відносин. Найважливіша з них — профілактичне, організуюче та виховне призначення санкцій.

Специфічним є коло суб’єктів, уповноважених застосовувати конституційно-правові санкції. Це насамперед народ, територіальні громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування.

Засобом забезпечення реалізації конституційно-правових при­писів можуть бути санкції (точніше, норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права (це стосується статей 34, 47, 50, 52—56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона й реалізація яких забезпечується “спорідненими” нормами кримінального та адмі­ністративного права).

Конституційно-правові норми класифікують за різними озна­ками. Найпоширенішою є класифікація конституційно-правових норм за змістом, що розкривається насамперед через предмет пра­вового регулювання, уявлення про який дає система (зміст) Конс­титуції України. Відповідно до цього всі норми поділяють на кілька груп, які закріплюють:

• основні засади конституційного ладу України;

• конституційні права і свободи людини й громадянина;

• народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії;

• організацію державної влади (законодавчої, виконавчої, судової, Президента України, самоврядування тощо);

• територіальний устрій України, зокрема його визначальні прин­ципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

За змістом конституційно-правові норми поділяють на матері­альні та процесуальні.

Матеріальні норми права відтворюють зміст діяльності держав­них органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (про­цесуальних) форм реалізації матеріальних норм права. Мате­ріальні норми відповідають на запитання “що робити?”, а проце­суальні — “як робити?”, а їх взаємозв’язок — це зв’язок змісту і форми.

Процесуальні норми є складовою практично всіх інститутів конституційного права України. їх функціональне призначення — обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особ­ливо це характерно для таких інститутів, як виборче право, парла­ментське право (законодавча влада), зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування.

Особливу роль процесуальні норми відіграють у конституцій­ному праві. Без них неможлива реалізація конституційних інсти­тутів і норм. Вони визначають порядок діяльності державних ор­ганів, прийняття рішень з питань, що входять у їх компетенцію, а також порядок реалізації цих рішень. Процесуальні норми мають виняткове значення для юрисдикційної діяльності Конституцій­ного Суду України, що вирізняється чітко окресленим процедур­но-процесуальним характером, дотримання якого є неодмінною умовою ефективного функціонування Суду.

Конституційне право специфічно поєднує елементи матеріаль­них та процесуальних норм, тобто є, так би мовити, матеріально- процесуальним. Поки що немає достатніх підстав для виокремлен­ня з конституційного права конституційно-процесуальної галузі. До того ж часто практично неможливо поділити конституційно- правові норми на матеріальні та процесуальні й зосередити останні в одному процесуальному акті, тобто існують проблеми кодифі­кації таких норм.

Розрізняють також регулятивні та охоронні конституційно-пра­вові норми. Регулятивні норми можуть бути зобов’язальними (вста­новлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії), заборон­ними (зобов’язують утримуватися від вчинення певних дій) та уповноважувальними (дають право на здійснення певних позитив­них дій).

За мірою визначеності конституційно-правові норми поділяють так:

• абсолютно визначені, імперативні, що передбачають такий і тільки такий варіант поведінки (наприклад, обрання Президен­та України народом України на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування стро­ком на 5 років);

• відносно визначені, що передбачають певну свободу вибору.

У свою чергу, відносно визначені норми поділяють на ситу­аційні, факультативні й диспозитивні. Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, що складаються у процесі здійснення влади народом України. Фа­культативні норми поряд з основним варіантом передбачають фа­культативний. Диспозитивні норми надають право вибору варіан­та поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конк­ретної заборони.

За сферою дії розрізняють норми загальні й локальні, за трива­лістю дії — постійні та тимчасові, за органами, що видають норма­тивні акти — видані Верховною Радою України, Президентом Ук­раїни, органами місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми поділяють також за юридичною силою.

Одним з найважливіших у теорії конституційного права є пи­тання конституційних відносин. Виявлення характеру таких відно­син, їх змісту і особливостей дає можливість відмежувати консти­туційне право від інших галузей права, розкрити його функціо­нальне призначення.

Конституційні відносини є результатом дії конституційно-пра­вових норм, хоча це не означає, що такі відносини виникають без­посередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб’єктів конституційного права.

Конституційно-правовими називають суспільні відносини, що регулюються конституційно-правовими нормами. Суб’єкти таких відносин наділяються взаємними правами і обов’язками згідно з приписом конституційно-правової норми.

Найхарактернішими є такі ознаки конституційно-правових від­носин'.

• це найсуттєвіші суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом України (усі інші суспільні відноси­ни підпорядковуються конституційним відносинам);

• це різновид політико-правових відносин, основним предметом регулювання яких є політика, тобто сфера життєдіяльності сус­пільства, пов’язана з державною владою й боротьбою різних політичних партій і соціальних груп за завоювання та здійс­нення влади. Звідси випливає особливий імперативний харак­тер цих відносин, їх провідна роль у системі правових відносин. Вони визначають зміст інших відносин, функціональне при­значення яких полягає в забезпеченні суверенітету народу Ук­раїни;

• вони мають особливе коло суб’єктів, основною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень здебільшого шляхом нав’язування своєї волі. Це, однак, не виключає можливості існування суб’єктів, які діють на паритетних засадах;

• для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обо­в’язків учасників відносин. В одних випадках відповідні права і обов’язки реалізуються безпосередньо в цих відносинах, в ін­ших — через норми інших галузей права, які їх конкретизують. Такі норми характерні як для Конституції України, так і для інших джерел конституційного права;

• вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяль­ності. Така діяльність є основною формою вияву повновладдя народу України, що органічно поєднує інститути безпосеред­ньої демократії і діяльності представницьких органів влади.

Конституційно-правові відносини класифікують за суб’єктами. Розрізняють суб’єктів конституційного права і конституційно-пра­вових відносин.

Суб’єкт конституційного права — це встановлений конститу­ційно-правовими нормами адресат (носій), який може мати юри­дичні права і відповідні обов’язки. Він має конституційно-правову правоздатність або дієздатність.

Правоздатність — це здатність фізичної (юридичної) особи бути носієм громадянських прав і обов’язків, які допускаються правом конкретної країни. Дієздатність громадянина (юридичної особи) — це його здатність своїми діями набувати і здійснювати громадян­ські права, створювати для себе громадянські обов’язки й вико­нувати їх.

Суб’єкт конституційно-правових відносин — це володілець конс­титуційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в цих відносинах. У конституційно-правових відносинах беруть участь різні суб’єкти, що зумовлюється багатозначністю змісту цих відносин. Вони мають багато спільного із суб’єктами інших відно­син: статус, правоздатність і дієздатність, механізм реалізації своїх повноважень тощо. Разом з тим їм притаманні специфічні ознаки, що виокремлюють їх із системи інших суб’єктів, визначають їх місце і роль у сфері суспільних відносин. Це зумовлено змістом і значенням конституційно-правових відносин: це відносини влади, тому їх суб’єкти відіграють особливу роль з огляду на те, що вони здійснюють цю владу, мають виняткові повноваження, переважна більшість їх дій і вчинків має владно-імперативний характер.

Специфіка окремих суб’єктів конституційно-правових відносин полягає в тому, що вони є учасниками лише цих відносин і не можуть бути суб’єктами інших правових відносин (це стосується, наприклад, територіальних утворень). Переважна ж більшість су­б’єктів є учасниками як конституційно-правових, так й інших від­носин, причому віссю статусу цих суб’єктів є конституційно-пра­вовий статус.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є такі:

• український народ як сукупність громадян різних національ­ностей, якому належить уся повнота влади на території держа­ви, корінні народи й національні меншини;

• громадяни України, особи без громадянства, біженці;

• Українська держава (Україна як держава);

• органи державної влади України;

• народні депутати, посадові й службові особи;

• політичні партії і громадські організації;

• територіальні громади, органи та інші суб’єкти місцевого само­врядування;

• адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конститу­цією й законами України;

• державні та інші підприємства, установи й організації, на­вчальні й інші державні, комерційні та приватні заклади.

Суб’єктами конституційно-правових відносин можна вважати також виборчі комісії, загальні збори громадян за місцем прожи­вання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів.

Суб’єкти конституційно-правових відносин відповідно до нада­них їм юридичних прав і обов’язків виконують певні дії, завдяки яким виникають відповідні конституційно-правові відносини, тобто об’єкти таких правовідносин. Отже, об’єкти конституційно-право­вих відносин — це певні дії, особисті, соціальні чи державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси й потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини та здійснюють свої суб’єктивні конституційні права й обов’язки. Зга­дані об’єкти можуть бути матеріальними та нематеріальними.

До матеріальних об’єктів конституційно-правових відносин належать такі:

• політичні блага — конституційний лад, суверенітет, влада наро­ду, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність та ін.;

• дії вповноваженого суб’єкта (парламенту, Президента України, народного депутата тощо);

• дії зобов’язаних суб’єктів (підпорядкованих органів державної влади, суб’єктів правовідносин, щодо яких прийнято відповідне рішення Конституційного Суду України);

• речі та інші майнові й духовні блага (власність, засоби вироб­ництва, предмети споживання, гроші, цінні папери, податки, збори, інтелектуальна власність, наукові й літературні твори, образотворче мистецтво тощо);

• поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин;

• результати поведінки суб’єктів таких відносин;

• природні об’єкти.

Нематеріальними є такі об’єкти конституційно-правових від­носин:

• особисті нематеріальні блага людини і громадянина — життя, здоров’я, честь, гідність;

• певні соціальні властивості й риси об’єднань, спільнот;

• духовні цінності.

У більшості випадків підставою для виникнення, зміни і при­пинення конституційно-правових відносин є дії чи акти як резуль­тат таких дій.

Серед матеріальних об’єктів конституційно-правових відносин провідну роль відіграють загальнонародні та загальнодержавні об’єкти.

У конституційному праві часто вживається поняття юридич­ного факту — таких життєвих обставин, з якими норми права по­в’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. Особливості конституційно-правових фактів зумовлені тими сус­пільними відносинами, які належать до сфери дії конституційно- правових норм. Такі факти спричиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, що існують у процесі реалізації по­вновладдя народу України.

Відомо, що кожна наука має певну сукупність джерел. Джерела права — це форма існування правових норм, яка перетворює право в об’єктивовану реальність.

Світова практика знає чимало джерел права. Це — акти, доку­менти, традиції, правові (у тому числі конституційні) звичаї, пра­вові прецеденти. У більшості випадків вони становлять систему джерел права (галузі права).

Україна так само має глибинні історичні джерела конститу­ційного права, але їх генезис і особливості науковці оцінюють по- різному.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійс­нення народовладдя. Це зумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя — надзвичайно складний комплекс економ­ічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин.

Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер, бо це най­більш політизована галузь національної правової системи.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольо­вий характер. Державна воля, яка матеріалізується у правових актах, — надзвичайно складне суспільне явище. Тут перепліта­ються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші фактори.

Розглянемо, що ж означає втілити волю в закон. У загальному вигляді це означає надати конкретній волі загальнообов’язкового характеру, втілити її у правовому акті, який у разі потреби охоро­няється державою.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів і безпосереднього творення права власне наро­дом, причому така правотворчість має особливий характер, оскіль­ки закріплює найважливіші відносини — відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Консти­туційне право не має “паралельної” галузі, як це властиво цивіль­ному чи кримінальному праву. У конституційному праві матері­альні та процесуальні норми об’єднуються в одному акті, що зу­мовлено насамперед вимогами законодавчої техніки.

Множинність конституційних відносин і різноманітність їх об’єктів зумовлюють різні види правових приписів, а відтак — різноманітність видів джерел конституційного права.

1. Конституція України — основне джерело конституційного права України, найважливіший політико-правовий документ Ук­раїни.

2. Закони в широкому розумінні — встановлені державою за­гальнообов’язкові правила. У юридичному значенні закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референду­мом), що регулює найважливіші суспільні відносини й має найви­щу юридичну силу в системі законодавства України. Розрізняють закони конституційні (органічні) і звичайні.

Конституційні закони — особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за політико-правовим зміс­том, предметом правового регулювання та юридичною силою по­сідають особливе місце після Конституції, органічно розвивають і продовжують її. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять у систему конституційного законодавства. їх спорідненість з Основним Законом полягає в тому, що в Конституції є безпосе­редня вказівка на необхідність прийняття певного закону, який має розвинути ту чи іншу статтю Конституції.

За порядком прийняття, структурою, формою та іншими озна­ками конституційні закони в Україні не відрізняються від звичай­них.

Водночас для конституційних законів характерна комплексність. Вони вбирають у себе норми багатьох галузей права. Типовим прикладом такого закону є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного і міжнарод­ного права.

3. Регламент Верховної Ради України як процесуальний норма­тивний акт фіксує правову регламентацію порядку діяльності Вер­ховної Ради України. Регламент — похідний від Конституції акт, який приймається на її основі, конкретизує її положення, забез­печує перехід норм Конституції зі “статики” у “динаміку”. Конс­титуція визначає основи організації й діяльності парламенту, встановлює вихідні положення парламентських процедур. Вона не повинна бути перевантажена процедурними нормами, тому їх роз­міщують у регламенті, який конкретизує конституційні приписи в певних межах.

4. Акти Всеукраїнських референдумів. Референдум — це безпо­середнє волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Іншими словами, це спосіб прий­няття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного й місцевого зна­чення. Референдум становить особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права є народ, минаючи пред­ставницькі та інші органи влади.

5. Акти Конституційного Суду України можуть містити консти­туційно-правові норми. Йдеться про рішення, які приймаються з питань невідповідності нормативно-правових актів, що містять норми конституційного права, Конституції України.

6. Акти реалізації делегованих повноважень (див. п. 4 Перехід­них положень Конституції України).

7. Укази Президента України.

8. Акти Кабінету Міністрів України.

Однією з кваліфікаційних ознак конституційного права є інсти­тут конституційної (державно-правової) відповідальності. Конс­титуційна відповідальність — особливий вид соціальної відпові­дальності, що має складний політико-правовий характер і настає за конституційне правопорушення (делікт). Така відповідальність відтворюється в особливих негативних наслідках для суб’єкта конс­титуційного правопорушення. Суб’єктами конституційної відпові­дальності можуть бути вищі посадові особи й органи державної влади. Формами (санкціями) конституційної відповідальності є відміна чи припинення антиконституційного акта, усунення з по­сади в порядку імпічменту, визнання виборів чи результатів ре­ферендуму недійсними, офіційне визнання діяльності державних органів, вищих посадових осіб незадовільною (у тому числі й шля­хом висловлення вотуму недовіри уряду), дострокове розформу­вання підзвітного органу.

Конституційне правопорушення (делікт) — винна поведінка су­б’єкта конституційного права, яка порушує норми конституційного права і не становить при цьому ні кримінального, ні адміністратив­ного, ні цивільного, ні дисциплінарного правопорушення. Делікт є підставою для настання конституційної відповідальності.

Нині конституційна відповідальність набуває особливого зна­чення, що зумовлено характером політичних, економічних та ін­ших процесів в Україні. Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, повертання до демократичних, прогресивних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова дер­жавної незалежності України владно диктують необхідність ство­рення нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя наро­ду України. Одним із таких інститутів і є конституційна (дер­жавно-правова) відповідальність.

Конституційній відповідальності властивий політичний харак­тер. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини пов’язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держа­ва, нація, політика. Це виразно виявляється на рівні конституцій­ного регулювання, коли дуже високою є ціна відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб’єктів конституційних відносин. Саме тому відповідальність депутата чи державних орга­нів якісно відрізняється від “звичайної” юридичної відповідаль­ності.

З іншими видами відповідальності конституційну відповідаль­ність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у разі по­треби застосовувати такий спонукальний чинник, як примус. Вка­зівки на можливість застосування в разі потреби таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі конституційного права.

Особливість конституційної відповідальності полягає й у тому, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часто законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.

Як засіб забезпечення приписів правових норм конституційна відповідальність реалізується двома шляхами:

• безпосередньо в межах конституційних правовідносин;

• через норми інших галузей права.

Розрізняють два види конституційної відповідальності:

• ретроспективну, тобто відповідальність за минуле;

• позитивну — відповідальну поведінку, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов’язків, належне їх виконання, під­звітність, юридичну компетентність.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна від­повідальність, а ретроспективна відіграє роль допоміжної, хоча й не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності за конституційним правом є нор­мативні та фактичні умови. Нормативна умова передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а фактичною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання суб’єктом конституційних відносин певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність з огляду на те, що до цього їх зобов’язує статус. Підставами такої відповідальності можуть бути бездіяльність посадової особи, недосягнення поставлених цілей і завдань, неефективна діяльність певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фак­тичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

Об’єктом правопорушення за конституційним правом є відно­сини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність цих відносин полягає в тому, що це найважливіші, фундамен­тальні відносини, в основу яких покладено ідеї і практику по­вновладдя народу України. Ось чому об’єктом правопорушення можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод гро­мадян, видання актів державних органів, виборчих прав грома­дян тощо.

У конституційному праві важливим є поняття конституційного законодавства. Створення будь-якого нормативно-правового акта — надзвичайно важлива складова діяльності правотворчих структур, що забезпечують реалізацію державної волі українського народу, у якій концентруються об’єктивні вимоги економічного, політичного та національного розвитку суспільства.

Правотворчість реалізується через відповідні демократичні прин­ципи: широке залучення громадськості до розробки проектів пра­вових актів, гласність, науковість, високий професійний рівень, законність (конституційність), обґрунтованість, узгодженість, на­ступність.

Результатом правотворчості є різноманітні правові акти, у тому числі такі, які є джерелами конституційного права. Процедури їх розробки і прийняття різні.

Коротко охарактеризуємо процедури підготовки і прийняття ос­новних джерел конституційного права — законів.

Законотворчість є засобом реалізації повноважень відповідних суб’єктів конституційно-правових відносин. Вона передбачає ком­плекс різноманітних дій: визначення основних питань, що потре­бують законодавчого закріплення; встановлення мети правового регулювання; вибір форми правових актів, їх облік; створення умов для їх реалізації та ін.

Законодавчий процес — це певна послідовність стадій створен­ня законодавчого акта. Це такі стадії:

• законодавчої ініціативи;

• офіційної підготовки проекту;

• обговорення законопроекту;

• прийняття закону;

• оприлюднення закону.

Право законодавчої ініціативи — це право суб’єктів конститу­ційно-правових відносин виносити законопроект на розгляд Вер­ховної Ради України згідно з передбаченою процедурою або про­позиції щодо прийняття законів.

Питання для самоконтролю

1. Поняття і предмет конституційного права.

2. Місце конституційного права в системі права України.

3. Конституційно-правові норми, їх особливості та класифікація.

4. Інститути конституційного права.

5. Суб’єкти та об’єкти конституційно-правових відносин.

6. Джерела конституційного права.

7. Конституційно-правова відповідальність: поняття, підстави, санкції.