Поняття і предмет конституційного права України як галузі національного права

Конституційне право розглядається у трьох аспектах: як галузь права, як наука і як навчальна дисципліна. Як галузь права, воно є системою юридичних норм, що регулюють пев­ний вид суспільних відносин у конкретній країні.

Вивчення будь-якої науки розпочинається з визначення її об'єкта, тобто тієї сфери природи чи суспільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання, і предмета - тієї сторони об'єкта, яка перебуває у центрі вивчення саме цієї науки. До­слідження предмета здійснюється з використанням певних методів і супроводжується розробкою категорій - найбільш загальних понять науки, якими позначаються основні момен­ти, вузлові пункти процесу пізнання. Вивчення науки перед­бачає опанування її саме як системи знань, вираженої в по­няттях і категоріях.

Визначення предмета науки конституційного права, роз­криття змісту її категорій і понять потребують попереднього з’ясування предмета самої галузі конституційного права, її від­мінностей від інших галузей права.

Суспільство є об’єктом дослідження багатьох наук - філо­софії, історії, соціології, політології, економічної теорії, правознав­ства, психології, педагогіки тощо. Кожна з них досліджує не суспі­льство загалом, а певний вид суспільних відносин, який виступає її предметом. Предметом правознавства в цілому є правове регулю­вання суспільних відносин, різні види яких виступають предметом окремих галузей права. Так, відносини, що складаються у сфері організації та здійснення господарської діяльності є предметом господарського права, майнові та особисті немайнові відносини - предметом цивільного права, особисті та майнові відносини, що випливають зі шлюбу та належності до сім’ї - предметом сімейно­го права тощо.

Визначення предмета конституційного права додатково ускладнюється тим, що конституційно-правове регулювання охоплює тією чи іншою мірою усі основні сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, духовну, а конститу­ційні норми є визначальними щодо інших галузей права і висту­пають їх складовими. Через те, що конституційно-правове регу­лювання поширюється на різні сфери суспільного життя, голо­вною особливістю конституційного права, яка відрізняє його від інших галузей права, є те, що його норми регулюють насампе­ред політичні відносини у суспільстві.

Політичні відносини - це відносини, що складаються з приводу керівництва та управління суспільством на основі пуб­лічної влади. Публічність (від лат. риЬіісиз - суспільний, народ­ний) влади означає її суспільний, безособовий і відкритий хара­ктер. На відміну від наявної, у невеликих групах приватної, осо­бистої влади, наприклад, сімейної, публічна влада реалізується від імені і в межах суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів. Публічність є основною ознакою політичної влади, тому останню називають ще публічною владою. Основ­ними формами політичної (публічної) влади є державна влада і місцеве самоврядування.

Політичні відносини складаються щодо керівництва та управління суспільством і виявляються як відносини з приво­ду влади в суспільстві, тому їх можна визначати і як відноси­ни з приводу публічної влади. Ці відносини багатоманітні і складаються між різними суб’єктами - індивідами, соціаль­ними спільнотами, різноманітними організаціями.

Постає проблема виокремлення з усієї багатоманітності політичних відносин саме тих, що регулюються нормами кон­ституційного права, тобто є його предметом. Вирішується вона по-різному. Розмежовуючи суспільні відносини, що регулю­ються нормами різних галузей права, український конституці­оналіст В.М. Шаповал зазначає, що конституційне право «ре­гулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільст­ві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, на­бувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому кон­ституційне право об’єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відносин безпосередньо політичного характеру» Такої ж думки дотримується інший український конституціоналіст - О.Ф. Фрицький: «Конституційне право має більш вузьку, спе­цифічну сферу регулювання - сферу відносин безпосередньо політичного характеру».

Відокремлюючи відносини сфери дії конституційного права від внутрішньопартійних відносин та тих, що виникають між партіями у зв’язку або в процесі організації та діяльності органів державної влади, які далеко не завжди підлягають кон­ституційно-правовому регулюванню, В.М. Шаповал зазначає: «До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків «держава-особа» і «особа-держава», тобто в самій сфері держа­вного владарювання.

Таке визначення предмета конституційного права відме­жовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністративного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосе­редньо політичного характеру».

Автори цитованих праць, на жаль, не пояснюють, які са­ме владні відносини мають безпосередньо політичний харак­тер. На думку П.П. Шляхтун, відносини з приводу публічної влади набувають безпосередньо політичного характеру, зокре­ма, тоді, коли їх суб’єктами виступають політичні партії. Пар­тії є носіями політичної ідеології, втілюють на практиці її ідеї та настанови. У демократичних державах вони виступають ос­новними суб’єктами формування і функціонування представ­ницьких органів державної влади та органів місцевого само­врядування, тому діяльність таких органів має безпосередньо політичний характер. Щодо органів виконавчої влади держави або виконавчих органів місцевого самоврядування, то їх діяль­ність є політичною тією мірою, якою беруть участь політичні партії. Уряди зазвичай формуються політичними партіями, то­му їх діяльність загалом також має безпосередньо політичний характер. Однак урядова діяльність щодо управління конкрет­ними сферами, галузями та об’єктами господарства країни без­посередньо політичного характеру не має і регулюється нор­мами адміністративного права.

Виокремленню владних відносин безпосередньо політич­ного характеру сприяє розмежування керівництва суспільством та управління ним. Управління у загальному вигляді охоплює й керівництво. У разі розмежування управління й керівництва су­спільством, як це зроблено у наведеному вище визначенні полі­тичних відносин, під керівництвом розуміється діяльність щодо визначення цілей і завдань суспільного розвитку, а під управ­лінням - діяльність щодо реалізації таких цілей і завдань.

Партії є найважливішими політичними інститутами гро­мадянського суспільства, засобами його впливу на державу. В демократичних країнах громадянське суспільство є не тільки партнером держави, а й здійснює контроль над нею. Правовою формою угоди між громадянами, громадянським суспільством загалом і державою про умови взаємного співіснування є кон­ституція. Тому до основних суб’єктів суспільних відносин, що становлять предмет конституційного права, багато дослідників поряд з особою (людиною) і державою відносять також грома­дянське суспільство (суспільство).

У навчальній літературі з конституційного права, де ви­значенню його предмета приділяється значна увага, конкретиза­ція відносин сфери дії цієї галузі права часто здійснюється саме через виокремлення держави, суспільства і особи як їх основних суб'єктів. Російський конституціоналіст Л.М. Ентін вважає, що специфіка конституційного права, - пише, - полягає у тому, що воно регулює відносини між людиною, суспільством і держа­вою. Відносини, які складаються у процесі здійснення і у зв'язку зі здійсненням державної влади. Інший російський конституціо­наліст В. Є. Чиркін вважає, що конституційне право як галузь права регулює основи зв'язків у відносинах особа-колектив - (маються на увазі колективи публічного характеру) суспільство- держава. Їхні правові відносини базуються на застосуванні від­повідно до закону державної влади, мають на меті здійснення державної влади, участь у ній, тиск на неї у формах, визначених конституцією. О.Ф. Фрицький зазначає, що ідеально предмет конституційного права повинен охоплювати такі складові: лю­дина - громадянське суспільство - влада як основна ознака дер­жави - економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєді­яльності суспільства в демократичній державі - територіальна організація держави.

Виходячи із зазначеного, можна дати таке визначення предмета конституційного права через його основні суб'єкти: конституційне право - це система юридичних норм, які регу­люють відносини між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв'язку зі здійсненням державної влади.

У системі відносин, що є предметом конституційного пра­ва, особа може виступати як людина, громадянин, іноземець, особа без громадянства тощо; суспільство виступає як грома­дянське суспільство, а держава - як політичний інститут.

Після окреслення кола суспільних відносин, які є предме­том правового регулювання конституційного права, декілька слів варто сказати і про метод правового регулювання консти­туційного права. Як відомо, під методом правового регулювання розуміють сукупність прийомів і способів впливу правових норм на ті чи інші суспільні відносини.

Як і в інших галузях права, в конституційному праві ви­користовуються методи заборони, зобов’язання і дозволу. За­боронні норми забороняють суб’єктам конституційного права здійснювати певні дії. Зобов’язальні норми, навпаки, приму­шують здійснювати ті чи інші дії. Дозвільні норми дозволя­ють здійснювати певні дії і є найбільш характерними саме для конституційного права.

За співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку суб’єктів правових відносин - дозволу, зобов’язання і заборони - з усієї багатоманітності методів правового регулю­вання найхарактернішим для конституційного права є метод ім­перативно-владного впливу на суспільні відносини. Основними рисами цього методу є підпорядкування, односторонність, безза­перечна обов’язковість, універсальність, установчий характер. На відміну від галузей приватного права (цивільного, господарсько­го, сімейного), де використовується зазвичай диспозитивний ме­тод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи варіанта поведінки), в конституційному праві домінує імператив­ний (наказовий) метод. Він не передбачає рівності сторін, ґрунту­ється на засадах субординації суб’єктів права, тобто підпорядку­вання одних суб’єктів іншим. Більшість норм конституційного права є імперативними. Відступ від них шляхом укладення між суб’єктами права яких-небудь приватно-правових угод не припу­скається.

Маючи певну уяву про предмет і метод правового регу­лювання конституційного права, можна дати (вивести) поняття цієї галузі права.

Отже, Конституційне право України - це самостійна га­лузь права, яка являє собою систему правових норм, що регу­люють основи конституційного ладу, основи правового поло­ження особи і громадянина в державі, територіальний устрій держави, а також організацію діяльності та систему органів державної влади і місцевого самоврядування.

1.2.