Поняття та функції виконавчої влади. Система органів виконавчої влади в Україні
Після проголошення незалежності України та визнання одним із провідних принципів національного державного будівництва принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст.
6 Конституції України) відбувається становлення якісно нової системи органів виконавчої влади України. На відміну від радянського періоду, коли органи виконавчої влади вважалися технічними щодо державно-партійного апарату загалом і здійснювали основну, закріплену в тогочасних радянських конституціях функцію - функцію державного управління, сьогодні органи виконавчої влади в Україні це, в першу чергу, органи, що наділені відповідними державно- владними повноваженнями в усіх сферах суспільного і державного життя.Особливість виконавчої влади серед гілок державної влади полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку. У сучасних політичних реаліях Кабінет Міністрів України і, дещо меншою мірою, центральні та місцеві органи виконавчої влади, стають, у першу чергу, політичними органами державної виконавчої влади.
Отже, органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України.
За сутністю та змістом органи виконавчої влади України відрізняються від інших органів державної влади, передусім законодавчих і судових, саме своїм призначенням, змістом, суб’єктами, формами, способами і засобами здійснення своєї діяльності.
Навіть етимологія назви цих органів - «виконавчі» - свідчить про їх основне призначення в суспільстві та державі - виконання Конституції України, законів України та нормативних актів Президента ~ 321 ~України та Верховної Ради України. Але ця функція не є єдиною для органів виконавчої влади.
Об’єктами діяльності, впливу органів державної виконавчої влади в Україні є, насамперед, політична, господарська, соціальна, культурна (духовна) та інші найбільш важливі сфери суспільного життя.
У розділі 6 Основного Закону закріплено три організаційно-правові рівні системи органів виконавчої влади України:
1) вищий (вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України);
2) центральний (міністерства та інші центральні органи виконавчої влади);
3) місцевий (місцеві органи виконавчої влади - Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві (обласні, районні, Київська і Севастопольська міські) державні адміністрації, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, безпосередньо підпорядковані міністерствам чи відповідним центральним органам виконавчої влади).
За формою діяльності органи виконавчої влади України, як правило, є єдиноначальними. Тобто органи виконавчої влади очолюються керівником, який самостійно організовує та несе відповідальність за його діяльність.
За способами діяльності органи виконавчої влади в Україні здійснюють систему функцій: управлінську, виконавчу, бюджетно-фінансову, матеріально- технічну, контрольну, правоохоронну діяльність тощо.
Здійснюючи свої функції, органи виконавчої влади діють від імені держави, для чого їх наділено державно-владними повноваженнями. Вони не тільки реалізують нормативні положення Конституції, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, але й самі мають право видавати нормативно-правові акти, зокрема постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які є обов’язковими для виконання іншими органами виконавчої влади, і вживають заходи щодо забезпечення реалізації вимог цих актів.
Діяльність органів виконавчої влади ґрунтується на певних принципах - керівних засадах їх організації та діяльності. У Конституції України цих принципів не визначено, вони конкретизуються у ст. 2 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011, відповідно до якої: «Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.
Міністерства діють за принципом єдиноначальності. Інші центральні органи виконавчої влади діють за принципом єдиноначальності, якщо інше не передбачено законом».
У ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 закріплені принципи діяльності Кабінету Міністрів України: верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
Так, Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.
Кабінет Міністрів України регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення. Прийняття Кабінетом Міністрів України актів, що містять інформацію з обмеженим доступом, можливе лише у випадках, визначених законом, у зв’язку із забезпеченням національної безпеки та оборони України. Всі акти Кабінету Міністрів України підлягають обов’язковому оприлюдненню, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом (ч. 4 ст. 3 Закону).
Загальними принципами організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні є принципи демократії, верховенства права, поваги до прав і свобод, честі та гідності людини і громадянина, єдиноначальності та колегіальності, гласності, громадського контролю, компетентності, територіальності та ін.
Традиційним для організації та діяльності органів виконавчої влади був принцип позапартійності органів виконавчої влади, але за умов конституційно- правової реформи в Україні цей принцип зазнав відповідних змін, принаймні щодо організації та діяльності Кабінету Міністрів України, оскільки посади членів Кабінету Міністрів, на відміну від усіх інших посад у системі органів виконавчої влади України, належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу (ч. 3 ст. 6 Закону). Тобто, цей принцип трансформувався у принцип політичної відповідальності.
Органи виконавчої влади знаходяться на бюджетному фінансуванні і є юридичними особами публічного права, тобто мають цивільну правоздатність. Діючи у межах своєї компетенції, вони користуються відносною юридичною самостійністю. їх взаємодія із законодавчими (представницькими) і судовими органами здійснюється у різноманітних організаційних формах таких, як представництво, погоджувальні комісії, взаємоінформація тощо. Будучи визначеними в Конституції України як самостійний вид державних органів, вони як такі відрізняються від виконавчих органів системи місцевого самоврядування, а також виконавчих органів комерційних і некомерційних організацій та громадських об’єднань.
Органи виконавчої влади мають особливий склад (комплектацію). Вони, здебільшого, складаються з державних службовців, між якими розподіл посадових обов’язків закріплюється нормативними актами, а кожен з держслужбовців має відповідати встановленим вимогам щодо рівня професійної підготовки, стажу і досвіду роботи тощо. Державні службовці обіймають посади і виконують свої функції відповідно до законодавства про державну службу. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу» державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Органи виконавчої влади є досить різноманітними.
їх можна класифікувати за такими критеріями, як походження, порядок організації та діяльності, характер компетенції, час дії, назва тощо. За походженням - первинні (Кабмін України) та похідні (центральні та місцеві органи виконавчої влади); за порядком організації та діяльності - колегіальні (Кабмін України) та єдиноначальні (міністерства, державні комітети); за характером компетенції - загальної (Кабмін України), галузевої (Міністерство охорони здоров’я), міжгалузевої (Міністерство фінансів України), спеціальної (Служба безпеки України); за часом дії - постійні (Кабмін України та ін.), тимчасові (спеціально створені органи); за назвою - кабінет, рада, міністерство, державний комітет, служба, агентство, інспекція тощо.Порядок організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні визначається Розділом VI Конституції України та законами України: «Про Кабінет Міністрів України», «Про централні орган виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації», а також Конституцією Автономної Республіки Крим.
Таким чином, можемо зробити висновок, що виконавча влада - це одна з гілок державної влади, яка має організуючий, універсальний, загальний, динамічний характер, основне призначення якої полягає у здатності та можливості реалізовувати волю держави шляхом організації і забезпечення виконання законів, здійснювати оперативне управління відповідними сферами суспільного та державного життя через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів.
Виконавча влада в Україні залежить від законодавчої через механізми власного формування та функціонування. Виконавча влада розглядається нами як одна з гілок влади, яка є широким і складним феноменом, що охоплює поряд із її політичною складовою - урядом, також систему адміністративних органів, які безпосередньо підпорядковуються центральному уряду.
Порядок організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні визначається Розділом VI Конституції України та законами України: «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади» та «Про місцеві державні адміністрації», Конституцією Автономної Республіки Крим.
12.2