Особисті права і свободи громадян України

Особисті права і свободи - це можливості людини, необ­хідні для її фізичного існування, задоволення її біологічних та матеріальних потреб, а також для збереження, прояву, розвитку та захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду і духовності.

До особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України відносять:

- право на життя (стаття 27 Конституції України);

- право на повагу своєї гідності (стаття 28 Конституції України);

- право на особисту свободу і недоторканість (ст.29 Кон­ституції України);

- право на таємницю особистого життя (ст.ст. 31, 32, 51, 52 Конституції України);

- право на недоторканість житла (ст. 30 Конституції України);

- свобода світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України);

- свобода пересування та право вільного вибору місця проживання (ст. 33 Конституції України);

- право знати свої права (ст. 59 Конституції України);

- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, за­вданої органами державної влади чи органами місцевого само­врядування (ст. 56 Конституції України);

- право на судовий захист своїх прав (ст. 55 Конституції України);

- право на правову допомогу (ст. 56 Конституції України);

- свобода від зобов’язання виконувати явно злочинні роз­порядження і накази (ст. 60 Конституції України);

Першим за значущістю є право на життя.

Положення статті 27 Конституції України «Кожна людина має невід’ємне право на життя» - тобто всі фізичні особи (гро­мадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) мають з народження невід’ємне право на життя. Невід’ємне - означає що це не є дар держави, це є те, що появляється разом з людиною на світ. У зв’язку з цим, Основним Законом визначено чотири складові права на життя:

- ніхто не може бути свавільно позбавлений життя;

- обов’язок держави - захищати життя людини;

- кожен має право захищати своє життя і здоров’я від про­типравних посягань;

- кожен має право захищати життя і здоров’я інших лю­дей від протиправних посягань.

Ця конституційна норма є новелою в Основному Законі України. ЇЇ не було до 1996 року. Саме тому її поява викликала як наукове, так і професійне (юридичне) зацікавлення, а також і дискусію щодо окремих аспектів реалізації цього права.

Це насамперед дискусія навколо проблеми правомірності позбавлення людини життя, яка може проходити двома спосо­бами:

- свавільним (незаконним);

- правомірним (виконання смертної кари).

Питання відміни смертної кари в Україні неоднозначно сприймається як серед представників органів державної влади, так і серед самого населення України. Своєрідну крапку в цій дискусії поставлено Конституційним Судом України, який 29 грудня 1999 року розглянув справу про конституційність смерт­ної кари як виду покарання і прийняв рішення, за яким «...положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид пока­рання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними)».

Друга проблема, яка дискутується - коли власне почина­ється життя людини: з народження дитини чи ще до народжен­ня, в утробі матері?

Третя проблема - коли закінчується життя?

Адже смерть є клінічна і біологічна. При клінічній смерті організм людини чи окремі його частини ще живі, хоч повер­нення людини до життя, зазвичай, є вже неможливим. Звідси проблема переходу від стану клінічної смерті до біологічної за допомогою лікарів у безвихідних ситуаціях.

Право людини на повагу до його гідності.

Сутність цього конституційного права викладена в стат­ті 28 Конституції України, де йдеться про те, що «кожен має право на повагу до його гідності». Кожен, то означає, що всі фі­зичні особи без винятку - громадяни України, іноземні грома­дяни, особи без громадянства.

Складовими цього конституційного права є:

- недопустимість катувань;

- недопустимість жорстокого, нелюдського поводження чи покарання або такого, що принижує людську гідність;

- недопустимість без згоди людини піддання її медичним, науковим чи іншим дослідам.

Право особистої недоторканості. Сутність та зміст цього конституційного права викладено в статті 29 Конституції Украї­ни, в якій йдеться, що «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».

Складовими цього конституційного права є такі положення:

- арешт чи тримання під вартою можливе тільки на закон­них підставах;

- кожному заарештованому чи затриманому має бути не­відкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затри­мання захищати себе особисто та користуватися правовою до­помогою захисника;

- кожний затриманий має право у будь-який час оскаржи­ти в суді своє затримання;

- про арешт або затримання людини має бути негайно по­відомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30 Конституції України закріплює право громадян на недоторканість житла. Така конституційна норма говорить, що «кожному гарантується недоторканність житла. Не допуска­ється проникнення до житла чи до іншого володіння».

Основні положення змісту цього конституційного права особи:

- проникнення в житло особи можливе тільки за вмотиво­ваним рішенням суду;

- проведення в них огляду чи обшуку можливе тільки за вмотивованим рішенням суду;

- у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встано­влений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Охорона особистого життя особи як конституційне право закріплено у групі статей Конституції України (ст. 31-32 а також 51-52).

Основні положення такого конституційного права громадян:

- кожному гарантується таємниця листування, телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (наприклад, кореспонденція на електронних носіях);

- винятки можуть бути встановлені лише судом з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інфор­мацію неможливо;

- ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сі­мейне життя;

- не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди;

- винятком у збиранні інформації про особу можуть бути інтереси національної безпеки, економічного добробуту та прав людини;

- право кожного громадянина знайомитися в органах дер­жавної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або ін­шою, захищеною законом, таємницею;

- право кожного на судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї;

- право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завда­ної збиранням, зберіганням, використанням та поширенням не­достовірної інформації про себе.

Стаття 33 Конституції України закріплює свободу пересу­вання та право вільного вибору місця проживання.

Основні положення:

- кожен, хто на законних підставах перебуває на Україні має право вільного пересування;

- кожен має вільний вибір місця проживання;

- кожен має право вільно залишати територію України;

- громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Деталізація окремих положень конституційного права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання міс­титься в Законі України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України».

Одним з найбільш відомих серед особистих прав і свобод особи є свобода світогляду і віросповідання.

У статті 35 Конституції України є зміст і сутність цього конституційного права. Основними положення цього конститу­ційного права є:

- кожен має право на свободу світогляду і віросповідання;

- ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків пе­ред державою або відмовитися від виконання законів за моти­вами релігійних переконань;

- якщо виконання військового обов'язку суперечить релі­гійним переконанням громадянина, то виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Чинне законодавство передбачає можливість обмежень у здійсненні права на свободу світогляду та віросповідання. Такі обмеження є можливими тільки у випадках забезпечення :

- інтересів охорони громадського порядку;

- здоров'я і моральності населення;

- захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

В Україні жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Детальніше питання реалізації конституційного права на свободу світогляду та віросповідання викладено в Законі Украї­ни «Про свободу совісті і релігійні організації». Цим законом передбачено механізм реалізації конституційного права на сво­боду світогляду, яким закріплено можливість створення релігій­них організацій в Україні:

- релігійної громади як добровільного об'єднання осіб од­нієї віри (конфесії) в одному населеному пункті;

- релігійних центрів;

- монастирів;

- духовних навчальних закладів тощо.

Також передбачено процедуру реєстрації релігійних гро­мад як юридичних осіб. Це важливо, оскільки дає можливість релігійній громаді стати власником культових споруд, мати майно, необхідне для здійснення своїх повноважень.

Законом деталізовано окремі права громадян, які ґрунту­ються на реалізації конституційного положення про свободу сві­тогляду. Цей закон забороняє будь-кому вимагати у священика відомостей, отриманих при сповіді прихожан.

Також передбачає право батьків на свій розсуд вирішува­ти питання про релігійність виховання дитини тощо. З цим за­коном Вам теж треба буде ознайомитись.

7.2.