Гуманістичні засади конституційного ладу України
Гуманістичні засади конституційного ладу України - це основоположні принципи, які визначають і закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місцевому самоврядуванні.
До них належать:Гуманізм. Конституція України 1996 р., на відміну від конституцій «радянського» типу, кардинально змінює підхід до розв’язання проблеми про співвідношення людини і держави. Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на цю проблему: не людина створена для держави, а навпаки - держава для людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В цьому якраз і полягає гуманістична сутність Конституції України, а гуманізм таким чином набуває значення найголовнішого принципу конституційного ладу України.
Суверенітет народу України. Суверенітет означає верховенство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв’язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої влади. В науці конституційного права розрізняють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та народний.
Державний суверенітет означає властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами.
Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
Народний суверенітет насамперед означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичними та соціально-економічними засобами для реальної участі у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами.
Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими.
У співвідношенні «суверенітет народу - державний суверенітет» пріоритет належить суверенітетові народу. Він здійснює установчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є обов’язковою для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Так, згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України виключно народ має право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Належне народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.
Важливою гарантією народного суверенітету є заборона узурпації державної влади (ч. 4 ст. 5 Конституції України), під якою слід розуміти захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями.
Отже, народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких - захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори - це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвалення відповідного рішення чи обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців. Здійснення влади народом фактично підміняється владою більшості і відкидає пошук соціального компромісу, що можливе в рамках представницького органу.
З вітчизняної та закордонної практики державного будівництва ми знаємо багато прикладів, коли більшість постановляла рішення, що призводили до скасування конституційного ладу, встановлення тоталітарних і авторитарних режимів.Аналіз Конституції України підтверджує висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер.
Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення - вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних проявів народовладдя.
За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсолютний характер і не залежить від способу зміни Конституції України Верховною Радою України чи Всеукраїнським референдумом.
Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету - вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об'єднання (зазвичай, це відбувається через посередництво держави), народ використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права.
Слід також зазначити, що принцип народного суверенітету не суперечить ідеї божественного панування, яку розуміють як пряме здійснення влади іменем Бога або опосередковане - через його земних намісників. Так, Бог може бути визнаним вищою підставою та початком усього існуючого, зокрема конституційного ладу і державної влади. Проте, Бог не може володіти державними повноваженнями, ними він розпоряджається через посередників своєї божественної волі.
Тобто, воля Божа як найвищий закон має політичне і правове значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає її змістом власної волі. Такий підхід узгоджується зі згадуванням Бога в преамбулі Конституції України. Так, преамбула не містить положень про «божественну владу», але в ній йдеться про усвідомлення парламентом, який приймає Конституцію, відповідальності перед Богом.Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня (пряма) і представницька демократія).
Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє і тими, ким управляють. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.
Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народного представництва, розроблена в ХУІІІ-ХІХ ст., базується на таких вихідних положеннях:
1) Конституцією держави засновується народне представництво;
2) Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням;
3) Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу);
4) Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата);
5) Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.
5.3.