Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні

На сьогодні ми маємо змогу спостерігати як у світі в цілому, так і в Україні зокрема, потребу в належній та достовірній поінформованості громадськості. Не становлять виняток і недержавні громадські організації, які є добровільними об’єднаннями громадян для вирішення суспільних питань чи проблем.

Недосконалість інформаційного законодавства України є причиною непорозумінь, які виникають у забезпеченні діяльності недержавних громадських організацій в Україні. Тому воно потребує вдосконалення, оновлення та адаптації до міжнародних правових стандартів у сфері інформації із залученням громадськості через діяльність недержавних громадських організацій.

Інформаційне законодавство України є темою досліджень багатьох учених, зокрема І. Арістової, В. Бєлєвцевої, С. Грищака, В. Залізняка, Р. Калюжного, Т. Коломоєць, В. Ліпкана, О. Манжая, А. Марущака, О. Марценюка, Ю. Назара, В. Настюка, О. Остапенка, С. Петрова, А. Суббота, В. Цимбалюка, К. Череповського та ін.

Однак у роботах вищезгаданих науковців правові засади діяльності в інформаційній сфері недержавних громадських організацій розглядаються лише

фрагментарно, без поглибленого аналізу цього правового феномена.

Згідно результатів щорічного опитування недержавних громадських організацій України [206, с. 70-72], до прикладу, у 2011 році більшість опитаних представників недержавних громадських організацій (59%) вважають себе досить обізнаними щодо чинного законодавства, яке так чи інакше впливає на діяльність недержавних організацій. Частково обізнаними вважають себе 39% респондентів і лише 1% представників недержавних громадських організацій вважає себе зовсім необізнаними з даного питання. Кількість обізнаних у чинному законодавстві України постійно змінюється: з 53 % опитаних у 2002 році, до 64 % у 2004 році, до 58 % у 2005 році та до 60 % у 2006 році, 62 % у 2009 році, 57 % у 2010 році (різниця значуща на рівні 1 %) та 59 % у 2011 році.

Основними законодавчими перешкодами на шляху розвитку недержавних громадських організацій є законодавство в цілому, податкове законодавство, пасивність недержавних громадських організацій у забезпеченні втілення законів та регуляторних актів належним чином та недостатність знань про закони. До прикладу, у 2011 році головними законодавчими перешкодами для розвитку «третього сектору» стало: законодавство в цілому (41%); податкове законодавство (41% опитаних); пасивність недержавних громадських організацій у забезпеченні втілення законів та регуляторних актів належним чином (39 % респондентів) та недостатність знань про закони (34 % респондентів) [206, с. 70-72].

Найчастіше інформацію про зміни/оновлення законодавства респонденти отримують через зустічі/семінари, електронну розсилку мережею Інтернет. Протягом останніх років прослідковується тенденція щодо збільшення кількості недержавних громадських організацій, які отримують інформацію про оновлення законодавства через Інтернет.

За допомогою системи юридичних норм, що містяться в актах різної юридичної сили і визначають параметри належної поведінки суб’єктів цієї діяльності, держава зміцнює правосвідомість громадян, плекає у них почуття громадянського обов’язку, виховує дисципліну та організованість. Додержання правил поведінки у державі повинно здійснюватися свідомо й добровільно, оскільки вони втілююють в собі волю народу, є загальнообов’язковими, ґрунтуються на підтримці держави та громадській думці. Такі норми містяться, як правило, у правових нормативних актах різної юридичної природи і сили [113, с. 73].

Нормативні акти, залежно від їх юридичної природи та галузевої, спеціальної (структурної) належності містять у собі положення, які ґрунтуються на:

- верховенстві права, яке за своїм призначенням, визначає і закріплює права та свободи особи, зокрема держава в особі органів влади та управління створює можливості їх реалізації за допомогою недержавних громадських організацій;

- законності діяльності недержавних громадських організацій в інформаційній сфері;

- рівності суб’єктів інформаційних відносин перед законом і судом (ст.

- повазі до людської гідності, яка повинна проявлятися до кожної людини зі сторони державних органів влади і управління (ст. 28 Конституції України) [53];

- забезпеченні права на свободу та особисту недоторканність особи при виконанні нею громадянських обов’язків;

- свободі думки і слова, на вільному вираженні своїх поглядів і переконань, які закріплені ст. 34 Конституції України, а також на реалізації права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір [53];

- забезпеченні права на свободу об’єднання в громадські організації для захисту своїх прав і свобод та задоволення законних інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей [53];

- недоторканності права власності, закріпленому в ч. 1 ст. 41 Конституції України, що дозволяє володіти, користуватися і розпоряджатися інформацією у межах, дозволених законом [53];

- забезпеченні права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів правових відносин у сфері інформації;

- публічності інформаційної сфери, яка досягається за допомогою сучасних засобів масової інформації;

- використанні мови, якою здійснюється діяльність недержавних громадських організацій в інформаційній сфері. Використання вказаних положень є важливим підґрунтям для створення законодавчих засад інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій і подальшого розвитку інформаційного суспільства.

У радянський час громадські організації (спортивні, оборонні, культурні, наукові й технічні об’єднання трудящих) брали участь у здійсненні задач тієї чи іншої галузі державного управління. За роботою добровільного об’єднання здійснювався контроль відповідним органом державної влади [207, с. 65].

В цей час одним із потужних засобів забезпечення законності в державному управлінні вважалася преса, якій відводилося велике значення у здійсненні масового контролю.

На сьогодні у п. 2 Розділу ІІІ Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, які затверджено Законом України від 9 січня 2007 р. № 537-V, зазначено про його законодавче забезпечення, що сприятиме створенню цілісної системи законодавства, гармонізації з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства та здійсненню кодифікації інформаційного законодавства [204].

Створення інформаційного законодавства передбачає дотримання загальних принципів Конституції України [53], а також принципів свободи створення, отримання, використання та розповсюдження інформації; об’єктивності, достовірності, повноти і точності інформації; гармонізації інтересів людини, суспільства та держави в інформаційній діяльності; обов’язковості публікації інформації, яка має важливе суспільне значення; обмеження доступу до інформації виключно на підставі закону; мінімізації негативного інформаційного впливу та негативних наслідків функціонування ІКТ; недопущення незаконного розповсюдження, використання і порушення цілісності інформації; гармонізації інформаційного законодавства та всієї системи вітчизняного законодавства. З метою реалізації зазначених принципів необхідно підготувати та прийняти Інформаційний кодекс України [204].

Закріплення вказаних принципів стало можливим на основі та підставі урахування міжнародно-правових актів, які забезпечуть право недержавних громадських організацій на інформацію в Україні. До них слід віднести:

- Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 р., в якій статтею 19 визначено право кожного на свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [170];

- Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.(ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р.), згідно ст.

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148- VIII (2148-08) від 19 жовтня 1973 р.), в якому ч. 2 ст. 19 визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу

шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір [172];

- Конвенцію про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних від 28 січня 1981 р. (ратифіковано Законом України від 6 липня 2010 р. № 2438-VI), відповідно до ст. 7 якої для захисту персональних даних, що зберігаються у файлах даних для автоматизованої обробки, уживають відповідних заходів безпеки, спрямованих на запобігання випадковому чи несанкціонованому знищенню або випадковій утраті, а також на запобігання несанкціонованим доступу, зміні або поширенню [208];

- Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська Конвенція) від 25 червня 1998 р. (ратифіковано Законом України від 6 липня 1999 р. № 832-XIV). Статтею 3 даної Конвенції передбачено, що «кожна зі Сторін здійснює необхідні законодавчі, регулятивні та інші заходи, включаючи заходи щодо досягнення відповідності положень, які регламентують порядок виконання положень цієї Конвенції, стосовно інформації, участі громадськості та її доступу до правосуддя, а також відповідних заходів для забезпечення умов їх застосування, для створення і підтримки чіткої, прозорої та злагодженої структури для виконання положень цієї Конвенції (п.

- Окінавську хартію глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 р., яку підписали 8 країн: Великобританія, Німеччина, Італія, Канада, Російська Федерація, США, Франція, Японія. Вони слушно зазначили, що «питання подолання електронно-цифрового розриву всередині держав і між ними посіло важливе місце в національних дискусіях. Кожна людина повинна мати можливість доступу до інформаційних і комунікаційних мереж» (п. 9 Окінавської хартії). Також ці країни визначили, що «інформаційно-комунікаційні технології (ІТ) є одним із найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства у XXI столітті. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти та роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. ІТ швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки...» (п. 1 Окінавської хартії) [210];

- Конвенцію про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 р. (ратифіковано Законом України від 7 вересня 2005 р. № 2824-IV), в преамбулі якої зазначено, що «держави-члени Ради Європи та інші Держави, які підписали цю Конвенцію, ... впевнені, що ця Конвенція є необхідною для зупинення дій, спрямованих проти конфіденційності, цілісності і доступності комп’ютерних систем, мереж і комп’ютерних даних, а також зловживання такими системами, мережами і даними, шляхом встановлення кримінальної відповідальності за таку поведінку» [211];

- Рекомендації Ради Європи № R (2002)2 «Про доступ до офіційних документів» від 21 лютого 2002 р. В п. 11 цих Рекомендацій визначено інформацію, яка оприлюднюється з ініціативи органів державної влади [212].

Гарантія - це порука в чомусь, забезпечення чого-небудь: умови, що забезпечують успіх чого-небудь [119, с. 29], тому чинне законодавство України до гарантій інформаційного забезпечення відносить обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність, прийняті рішення, створення в державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які б забезпечували у встановленому порядку доступ до інформації, застосування юридичної відповідальності за порушення законодавства про інформацію, здійснення державного контролю за його додержанням та ін. [213, с. 129].

ЦК України відповідно до ч. 1 ст. 302 передбачає, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію [55, с. 321-324].

О. Баранов зазначає, що зростання загальної маси інформаційних відносин у суспільстві, реалізація яких має важливі соціальні, політичні, економічні та інші наслідки і призвело до необхідності створення великої кількості нормативно- правових актів, що покликані регулювати ці відносини. Тому за останні роки в Україні з’явився цілий пласт нормативно-правових актів: від законів до типових посадових інструкцій, які або повністю, або частково присвячені регулюванню інформаційних відносин [214, с. 80].

Л. Борисова вважає, що в Україні інформаційні відносини регулюються двома групами законодавчих актів [215, с. 46-47]:

1) загальноправові акти, дія яких поширюється на всіх суб’єктів інформаційних відносин відповідно до поділу права України на провові галузі: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне (Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кодекс законів про працю України, Кримінальний кодекс України та Кримінально-процесуальний кодекс України);

2) спеціально-правові акти, дія яких поширюється тільки на суб’єктів, які беруть безпосередню участь у конкретній спеціальній діяльності (до прикладу, Закон України «Про авторське право і суміжні права»). Спеціально-правові акти розділяються на дві категорії, які мають відповідні системоутворюючі законодавчі акти: а) системоутворюючі загальні норми публічно-правового регулювання інформаційних відносин (інформаційне право) в Україні - Закон України «Про інформацію»; б) системоутворюючі окремі інституції інформаційного права - закони України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про державну таємницю», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо.

На основі вищезазначених нормативно-правових актів та поглядів науковців [214, с. 80-83; 215, с. 46-47], вважаємо, що правові основи і гарантії інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій закріплено у вітчизняних нормативно-правових актах, а саме:

1) загально-правових або основоположних законах. До них відносяться:

- Закон України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію», який регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації [56], тобто інформаційні відносини.

На основі даного Закону інформаційні відносини, в яких беруть участь недержавні громадські організації як суб’єкти цих відносин (ст. 4), об’єктом яких виступає інформація, базуються на принципах (ст. 2) гарантованості права на інформацію; відкритості, доступності інформації, свободи обміну інформацією; достовірності і повноти інформації; свободи вираження поглядів і переконань; правомірності одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеності особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Недержавні громадські організації, як і всі суб’єкти інформаційних відносин, мають право (ст. 5 Закону) на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Однак реалізація цього права не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Статтею 6 Закону гарантовано право на інформацію, яке забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов’язком суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов’язком суб’єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Однак якщо порушуються інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, виникають заворушення чи злочини, загроза здоров’ю населення, репутації або правам інших людей, розголошення інформації, одержаної конфіденційно, підривається авторитет і неупередженість правосуддя, право на інформацію може бути обмежене законом (ч. 2 ст. 6 Закону);

- Закон України від 13 січня 2011 р. «Про доступ до публічної інформації», який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації (ст. 2 цього Закону). Недержавні громадські організації на основі цього Закону можуть виступати запитувачами публічної інформації (ст. 12 Закону), а також здійснювати громадський контроль за забезпеченням доступу до публічної інформації розпорядниками інформації (ст. 17), до яких відносяться (ст. 13):

а) суб’єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання;

б) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

в) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків;

г) суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них [216];

- Закон України від 23 вересня 1997 р. «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», який визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері [217].

Статтею 10 цього Закону визначено, що в Україні функціонують суб’єкти всіх форм власності, а економічною основою та гарантом спрямування інформаційної діяльності на сприяння розвитку суспільства і держави, захисту національних інтересів України, розв’язанню соціально-економічних проблем, духовно-культурному збагаченню народу є державна і комунальна власність. Недержавна власність у сфері інформаційної діяльності утворюється і розвивається шляхом заснування нових організацій, будівництва нової матеріально-технічної бази та придбання необхідного устаткування і обладнання за рахунок недержавного фінансування, а також шляхом приватизації окремих об’єктів. Допускається пайова участь, фінансова підтримка недержавних організацій, фізичних осіб у створенні нових об’єктів за участю державного фінансування на підставі угод, укладених з державними органами, при збереженні цих об’єктів під державним управлінням і гарантуванні майнових та організаційно-творчих прав пайовиків [217].

2) спеціально-правових законах, які регулюють (забезпечують):

а) широке впровадження інформаційних, комп’ютерних технологій, розвиток інформаційного суспільства:

- Закон України від 4 лютого 1998 р. «Про Національну програму інформатизації», який визначає загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації. Сфера дії цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі формування та виконання Національної програми інформатизації. Статтею 15 цього Закону передбачено, що виконавцями окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації можуть бути підприємства, установи, організації усіх форм власності [203];

- Законом України від 4 лютого 1998 р. «Про Концепцію Національної програми інформатизації» схвалено Концепцію Національної програми інформатизації, яка включає характеристику сучасного стану інформатизації, стратегічні цілі та основні принципи інформатизації, очікувані наслідки її реалізації. В Концепції наголошено, що невизначеність правової та фінансово- економічної основи діяльності різних суб’єктів у сфері інформатизації призводить до інформаційного монополізму управлінських та комерційних структур на відкриті інформаційні ресурси загального користування, знецінення товарної вартості інформаційних ресурсів держави, а також обмеження права на використання інформаційних ресурсів держави для більшості громадян [218];

- Закон України від 22 травня 2003 р. «Про електронний цифровий підпис» визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису. Дія цього Закону не поширюється на відносини, що виникають під час використання інших видів електронного підпису, в тому числі переведеного у цифрову форму зображення власноручного підпису [219];

- Закон України від 22 травня 2003 р. «Про електронні документи та електронний документообіг» встановлює основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів. На основі ст. 1 цього Закону недержавна громадська організація може виступати адресатом (фізична або юридична особа, якій адресується електронний документ), посередником (фізична або юридична особа, яка в установленому законодавством порядку здійснює приймання, передавання (доставку), зберігання, перевірку цілісності електронних документів для задоволення власних потреб або надає відповідні послуги за дорученням інших суб’єктів електронного документообігу) та автором електронного документа (фізична або юридична особа, яка створила електронний документ). Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів (ст. 2 Закону) [220];

б) окремі сегменти інформаційної сфери:

- Закон України від 25 червня 1993 р. «Про науково-технічну інформацію» визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково- технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі. Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану законом таємницю [221]. Статтею 3 цього Закону визначено, що суб’єктами відносин, що регулюються цим Законом, є державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування, юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства. Фізичні та юридичні особи у сфері дії цього Закону виступають як творці і накопичувачі науково-технічної інформації, власники, виробники, зберігачі і споживачі інформаційної продукції та послуг, а також як посередники у сфері науково-інформаційної діяльності [221];

- Закон України від 23 вересня 1997 р. «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», який визначає порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування. Статтею 1 цього Закону визначено, що висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні - одержання, збирання, створення, поширення, використання і зберігання інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб про роботу цих органів [222].

Статтею 2 Закону визначено, що засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.

Розрив чи змішування змісту офіційної інформації, що оприлюднюється, коментарями засобу масової інформації або журналістом не допускається.

Право висвітлення і коментування діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, подій державного життя в Україні гарантується Конституцією, цим Законом, іншими законами України.

У Розділі 3 Закону встановлено форми і порядок висвітлення діяльності Верховної Ради України (ст. 9 Закону), Президента України (ст. 10 Закону), Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади (ст. 11 Закону), судів загальної юрисдикції України та Конституційного Суду України (ст. 12 Закону), районних і обласних рад, Київської та Севастопольської міських рад (ст. 13 Закону) аудіовізуальними засобами масової інформації в Україні [222];

- Закон України від 22 березня 2001 р. «Про страховий фонд документації України» визначає правові, економічні та організаційні засади створення, формування, ведення і використання страхового фонду документації України (страховий фонд документації України - упорядкований банк документів, зафіксованих на мікрографічній плівці чи інших компактних носіях інформації, які прийняті на державний облік і довгострокове надійне зберігання), а також функціонування державної системи страхового фонду документації (державна система страхового фонду документації - організаційно-правова структура, яка здійснює державну політику та координацію робіт зі створення, формування, ведення та використання страхового фонду документації України і є сукупністю суб’єктів системи страхового фонду документації, страхового фонду документації України, технічних засобів, обслуговуючого їх персоналу, нормативно-правових актів, організаційно-технічних заходів) [223];

- Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про обов’язковий примірник документів» визначає правові засади функціонування системи обов’язкового примірника документів та регулює інформаційні відносини, пов’язані з поповненням національного інформаційного фонду України [224].

Статтею 1 цього Закону визначено, що обов’язковий примірник документів - примірник різних видів тиражованих документів, який передає його виробник на безоплатній або платній основі юридичним особам, а документ - матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві.

Статтею 3 цього Закону передбачено, що його дія поширюється на відносини, які виникають при: а) виготовленні (в тому числі публікуванні) юридичними та фізичними особами України різних видів тиражованих документів в Україні та за її межами; б) виготовленні різних видів тиражованих документів в Україні юридичними та фізичними особами інших держав;

в) одержанні обов’язкового примірника документів юридичними особами України. Цей Закон не поширюється на відносини, які виникають при виготовленні документів з обмеженим доступом, документів управлінського та особистого характеру, документів в одиничному виконанні [224];

в) окремі питання суспільних відносин в інформаційній сфері:

- Закон України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні», яким створено правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, Закону України «Про інформацію» та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів. Згідно ст. 6 цього Закону діяльність друкованих засобів масової інформації - це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Недержавні громадські організації, беручи за основу статтю 8 Закону України «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні», мають право на заснування друкованого засобу масової інформації [177].

У ст. 2 цього Закону визначено свободу діяльності друкованих засобів масової інформації, а саме [177]: а) свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації, крім випадків, визначених законом, коли обмеження цього права необхідно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; б) друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації; в) не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Статтею 34 вищезгаданого Закону передбачено, що кожен має право на оперативне одержання через друковані засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій [177];

- Закон України від від 15 грудня 1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг в Україні. У цьому Законі термін «знак» вживається як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб [225];

- Закон України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення», який відповідно до Конституції України та Закону України «Про інформацію» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань [226]. Також статтею 11 цього Закону визначено, що структуру національного телебачення і радіомовлення України окрім державних та комунальних телерадіоорганізацій, системи Суспільного

телебачення і радіомовлення України, приватних, незалежно від способу розповсюдження програм, становлять також громадські та інші телерадіоорганізації, засновані відповідно до вимог законодавства України.

Зазначимо, що в Україні громадські телерадіоорганізації на основі ст. 18 Закону: а) створюються фізичними та/або юридичними особами з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад у порядку, визначеному цим Законом, ЦК України, ГК України та Законом України «Про громадські об’єднання»; б) не мають права займатися підприємницькою діяльністю і здійснюють лише некомерційну господарську діяльність; в) мають статус неприбуткових організацій.

У ст. 12 Закону встановлено, що право на заснування телерадіоорганізацій як суб’єктів господарювання в Україні належить юридичним особам України та громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності. Однак в Україні забороняється заснування телерадіоорганізацій: органами державної влади та органами місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізацій; юридичними особами, статутні документи яких не передбачають можливість створення телерадіоорганізацій; іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства; політичними партіями, профспілковими, релігійними організаціями та юридичними особами, яких вони заснували; громадянами, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними [226];

- Закон України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і суміжні права», який охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права [227].

Суб’єктами авторського права є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права (ст. 7 Закону), а об’єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва (ст. 8 Закону) [227];

- Закон України від 28 лютого 1995 р. «Про інформаційні агентства», який відповідно до Конституції України, інших законів України та міжнародно- правових документів закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва [228].

Інформаційними агентствами згідно зі статтею 1 цього Закону є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні в цьому Законі слід розуміти зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт інформаційної діяльності будь- яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність в Україні у сфері інформації відповідно до Закону України «Про інформацію», а також цього Закону [228].

Статтею 2 Закону забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами в Україні, а свобода діяльності інформаційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством.

Діяльність інформаційних агентств - це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції (ст. 5 Закону). Право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України (ст. 9 Закону) [228];

- Закон України від 22 грудня 2005 р. «Про доступ до судових рішень» визначає порядок доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Статтею 2 Закону гарантовано відкритість судових рішень, а саме: кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом; судові рішення можуть опубліковуватися в друкованих виданнях, поширюватися в електронній формі з дотриманням вимог цього Закону [229].

Статтею 8 Закону встановлено, що інформація, внесена до Єдиного державного реєстру судових рішень (автоматизованої системи збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень), повинна мати захист від її викрадення, перекручення чи знищення [229];

- Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України [230];

г) інформаційну безпеку:

- Закон України від 21 січня 1994 р. № 3855-XII «Про державну таємницю» регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України. Державна таємниця (також - секретна інформація) - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону) [231].

Дія цього Закону поширюється на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи прокуратури України, інші державні органи, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, об’єднання громадян (далі - державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації), що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встановленому порядку наданий доступ до державної таємниці (ст. 3 Закону) [231].

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому цим Законом (ст. 10 Закону). Звід відомостей, що становлять державну таємницю, формує Служба безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць. Зазначений Звід та зміни до нього набирають чинності з моменту опублікування в офіційних виданнях України (ст. 12 Закону) [231].

Статтею 12 Закону України «Про державну таємницю» передбачено, що підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що провадять діяльність, пов’язану із державною таємницею, за ініціативою та погодженням із замовником робіт, пов’язаних з державною таємницею, можуть створювати власні розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Такі переліки погоджуються із Службою безпеки України, затверджуються державними експертами з питань таємниць та реєструються у Службі безпеки України.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації мають право провадити діяльність, пов’язану з державною таємницею, після надання їм Службою безпеки України спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею (ст. 20 Закону України «Про державну таємницю»).

Статтею 37 цього Закону встановлено, що Служба безпеки України має право контролювати стан охорони державної таємниці в усіх державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, а також у зв’язку з виконанням цих повноважень одержувати безоплатно від них інформацію з питань забезпечення охорони державної таємниці. Висновки Служби безпеки України, викладені в актах офіційних перевірок за результатами контролю стану охорони державної таємниці, є обов'язковими для виконання посадовими особами підприємств, установ та організацій незалежно від їх форм власності [231];

- Закон України від 5 липня 1994 р. «Про захист інформації в інформаційно- телекомунікаційних системах» регулює відносини у сфері захисту інформації в: а) інформаційних (автоматизованих) системах (організаційно-технічних системах, в яких реалізується технологія обробки інформації з використанням технічних і програмних засобів); б) телекомунікаційних системах (сукупності технічних і програмних засобів, призначених для обміну інформацією шляхом передавання, випромінювання або приймання її у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб); в) інформаційно-телекомунікаційних системах (сукупності інформаційних та телекомунікаційних систем, які у процесі обробки інформації діють як єдине ціле).

Статтею 1 цього Закону визначено, що захист інформації в системі - діяльність, спрямована на запобігання несанкціонованим діям щодо інформації в системі. Об’єктами захисту в системі є інформація, що обробляється в ній, та програмне забезпечення, яке призначено для обробки цієї інформації (ст. 2 Закону), а суб’єктами відносин, пов’язаних із захистом інформації в системах, є: володільці інформації; власники системи; користувачі; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань організації спеціального зв’язку та захисту інформації і підпорядковані йому регіональні органи (ст. 3 Закону) [232];

- Закон України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин [233].

Статтею 1 Закону визначено, що: а) економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку; б) суб’єкт господарювання - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб’єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Господарською діяльністю не вважається діяльність фізичної особи з придбання товарів народного споживання для кінцевого споживання; в) об’єднання - об’єднання юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об’єднання підприємств, а також громадські організації [233];

- Закон України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки і оборони України», який відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності [234]. Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах (ст. 5 Закону). У ст. 6 Закону визначено, що розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів є одним з пріоритетів національних інтересів України.

Статтею 7 Закону передбачено, що на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві в інформаційній сфері є [234]:

- прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації;

- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

- комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

- розголошення інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави;

- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України в інформаційній сфері є (ст. 8 Закону) [234]: а) забезпечення інформаційного суверенітету України; б) вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну; в) активне залучення засобів масової інформації до запобігання і протидії корупції, зловживанням службовим становищем, іншим явищам, які загрожують національній безпеці України; г) забезпечення неухильного дотримання конституційних прав на свободу слова, доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації та журналістів, заборони цензури, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції, за виконання професійних обов’язків, за критику; ґ) вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.

Відповідно до Конституції і законів України громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об’єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку (ст. 9 Закону) [234];

- Закон України від 7 вересня 2005 р. «Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність» визначає, що в Україні органом, на який покладаються повноваження щодо створення та функціонування цілодобової контактної мережі для надання невідкладної допомоги при розслідуванні злочинів, пов’язаних з комп’ютерними системами та даними, переслідуванні осіб, що обвинувачуються у вчиненні таких злочинів, а також збирання доказів в електронній формі, є Міністерство внутрішніх справ України [235];

- Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України», який визначає правові основи організації та діяльності Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Статтею 1 цього Закону визначено, що [236]:

- державна система урядового зв’язку - система спеціального зв’язку, що функціонує в інтересах здійснення управління державою у мирний час, в умовах надзвичайного стану та в особливий період із забезпеченням додержання вимог законодавства під час передавання, приймання та оброблення інформації, що містить державну таємницю;

- державні інформаційні ресурси - систематизована інформація, що є доступною за допомогою інформаційних технологій, право на володіння, використання або розпорядження якою належить державним органам, військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України, державним підприємствам, установам та організаціям, а також інформація, створення якої передбачено законодавством та яка обробляється фізичними або юридичними особами відповідно до наданих їм повноважень суб’єктами владних повноважень;

- протидія технічним розвідкам - комплекс правових, організаційних та інженерно-технічних заходів, спрямованих на запобігання або ускладнення добування засобами технічної розвідки інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, про зразки озброєння, військову та спеціальну техніку, об’єкти оборонно-промислового комплексу, військові та інші об’єкти, діяльність державних органів, військових формувань, утворених відповідно до законів України, підприємств, установ і організацій в інтересах оборони і безпеки держави.

На Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України відповідно до визначених завдань покладаються такі обов’язки (ч. 1 ст. 14 Закону) [236]:

1) забезпечення в установленому законодавством порядку урядовим зв’язком Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, органів військового управління, керівників підприємств, установ і організацій у мирний час, в умовах надзвичайного стану і в особливий період

(п. ¹⁴⁾;

2) розробка і супроводження моделей технічних розвідок шляхом збору й аналізу інформації про наявні системи і засоби технічних розвідок, розробка тактики та методів їх застосування, а також перспектив розвитку; надання рекомендацій державним органам, органам місцевого самоврядування, військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України, підприємствам, установам і організаціям щодо забезпечення протидії технічним розвідкам, проведення оцінки загроз і вжиття відповідних заходів для захисту інформації (п. 26);

3) встановлення порядку здійснення державного контролю і здійснення державного контролю за (п. 29): а) станом криптографічного та технічного захисту державних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, у державних органах, органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності, в тому числі в закордонних дипломатичних установах України, національних контингентах за кордоном, місцях постійного і тимчасового перебування Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем’єр- міністра України, а також під час діяльності на території України іноземних інспекційних груп відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; б) додержанням вимог законодавства, а також вимог нормативних документів у сфері надання послуг електронного цифрового підпису; в) станом протидії технічним розвідкам у державних органах, військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від їх підпорядкування та форми власності, які мають у своєму володінні, користуванні чи розпорядженні зразки озброєння, військової та спеціальної техніки, об’єкти оборонно-промислового комплексу, військові об’єкти та інші об’єкти, призначені для застосування в інтересах оборони і безпеки держави; г) додержанням вимог безпеки під час розроблення, виробництва, використання, експлуатації, сертифікаційних випробувань, проведення тематичних досліджень, експертизи, вивезення та знищення криптографічних систем і засобів криптографічного захисту інформації та обладнання спеціального зв’язку, що мають гриф обмеження доступу [236];

- Закон України від 1 червня 2010 р. «Про захист персональних даних», який регулює правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних та поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів (ст. 1 Закону) [237].

На основі ч. 2 ст. 1 цього Закону вважаємо, що недержавна громадська організація, яка обробляє персональні дані відповідно до закону, є володільцем чи розпорядником персональних даних. Як володілець персональних даних, вона може доручити обробку персональних даних розпоряднику персональних даних відповідно до договору, укладеного в письмовій формі (ч. 4 ст. 1 Закону), а як розпорядник персональних даних - обробляти персональні дані лише з метою і в обсязі, визначених у договорі (п. 5 ст. 1 Закону).

Персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. Не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень (ч. 1 ст. 5 Закону).

Недержавні громадські організації світоглядної спрямованості на основі п. 4 ч. 2 ст. 7 Закону обробляють персональні дані за умови, що обробка стосується виключно персональних даних членів цих організацій або осіб, які підтримують постійні контакти з ними у зв’язку з характером їх діяльності, та персональні дані не передаються третій особі без згоди суб’єктів персональних даних [237].

Інформаційне забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні також врегульовують підзаконні нормативно-правові акти, зокрема:

- постанова Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 р. № 1352 «Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації». Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації визначає порядок формування та виконання Національної програми інформатизації, її окремих завдань (проектів) [238].

Під час формування Національної програми інформатизації здійснюється комплекс заходів щодо розроблення, узгодження та затвердження завдань (проектів) інформатизації, зокрема інвестиційного характеру, узгоджених за часом, складом виконавців, використанням певних матеріально-технічних, інформаційних, людських, фінансових та інших ресурсів, метою яких є створення інформаційних і телекомунікаційних систем, засобів інформатизації та інформаційних ресурсів, що відповідають певним технічним умовам і показникам якості [238].

Виконання Національної програми інформатизації передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на розроблення нормативно-правових, методичних, нормативно-технічних документів з інформатизації та на виконання робіт з розроблення концепцій, технічних завдань, технічних та пілотних проектів із створення систем і засобів інформатизації та робіт, пов’язаних із впровадженням систем, експлуатацією таких засобів тощо [238];

- постанова Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 644 «Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації». Порядок формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації визначає механізм формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації. Ця програма розробляється місцевим органом виконавчої влади як складова частина Національної програми інформатизації і погоджується з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації [239];

- постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2001 р. № 1702 «Про затвердження Порядку формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації». Порядок формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації визначає механізм формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації. Ця програма розробляється міністерством або іншим центральним органом виконавчої влади як складова частина Національної програми інформатизації і погоджується з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації [240];

- постанова Кабінету Міністрів України від 25 липня 2002 р. № 1048 «Про затвердження Порядку проведення експертизи Національної програми інформатизації та окремих її завдань (проектів)». У Порядку проведення експертизи Національної програми інформатизації та окремих її завдань (проектів) визначено, що основним завданням експертизи Національної програми інформатизації та окремих її завдань (проектів) є об’єктивне комплексне дослідження з метою оцінки їх відповідності пріоритетним напрямам державної політики у сфері інформатизації, сучасному рівню та тенденціям розвитку інформатизації у світі [241];

- розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 р. № 447-р «Про адміністрування домену «UA», в якому вказано про підтримання пропозиції Держкомзв’язку, Служби безпеки України та учасників ринку Інтернет в Україні щодо створення об’єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр» (далі - об’єднання) з метою управління адресним простором українського сегмента мережі Інтернет, обслуговування та адміністрування системного реєстру і системи доменних імен домену верхнього рівня «.UA», а також доручено Держкомзв’язку забезпечити разом з об’єднанням здійснення заходів, пов’язаних з переделегуванням об’єднанню прав адміністрування домену верхнього рівня «.UA» згідно з принципами адміністрування та делегування доменів верхнього рівня кодів країн Міжурядового консультативного комітету Всесвітньої корпорації з призначення доменних імен та номерів (GAC ICANN) [242];

- Доктрина інформаційної безпеки, затверджена указом Президента України (проект). Основною метою реалізації положень Доктрини інформаційної безпеки України визначено створення в Україні розвиненого національного інформаційного простору і захист її інформаційного суверенітету. Для цього необхідною є державна підтримка вітчизняного виробника інформаційної продукції, інформаційно-телекомунікаційного обладнання, засобів захисту інформації та кібербезпеки, національних операторів телекомунікацій та структур забезпечення інформаційної безпеки, зокрема, шляхом створення нормативно- правових, фінансових, фіскальних та інших передумов для підвищення їх конкурентоспроможності на світовому та національному ринках інформаційних та телекомунікаційних послуг [243].

Доктрина інформаційної безпеки України спрямована на захист національного інформаційного простору в конкретних умовах даного історичного періоду. Вона є основою для: формування державної політики у сфері інформаційної безпеки України; розроблення проектів концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій щодо дальшого системного вдосконалення правового, методичного, науково-технічного і організаційного забезпечення інформаційної безпеки України [243].

Окрім законів та підзаконних нормативно-правових актів, інформаційне забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні становить внутрішня організаційна документація, а саме:

- постанова Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію». Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію визначає обов’язковий для всіх центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності порядок обліку, зберігання, використання та знищення документів, справ, видань, магнітних та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави [244];

- постанова Кабінету Міністрів України від 29 березня 2006 р. № 373 «Про затвердження Правил забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах». Правила забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах визначають загальні вимоги та організаційні засади забезпечення захисту державних інформаційних ресурсів або інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах. Дія цих Правил не поширюється на захист інформації в системах урядового та спеціальних видів зв’язку. Захисту в системі підлягає: а) відкрита інформація, яка належить до державних інформаційних ресурсів, а також відкрита інформація про діяльність суб’єктів владних повноважень, військових формувань, яка оприлюднюється в Інтернеті, інших глобальних інформаційних мережах і системах або передається телекомунікаційними мережами (відкрита інформація); б) конфіденційна інформація, яка перебуває у володінні розпорядників інформації, визначених ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» (конфіденційна інформація); в) службова інформація; г) інформація, яка становить державну або іншу передбачену законом таємницю (таємна інформація); ґ) інформація, вимога щодо захисту якої встановлена законом [245].

Оприлюднення законодавчих актів врегульовано ст. 139 Законом України від 10 лютого 2010 р. № 1861 «Про Регламент Верховної Ради України» [246] та Указом Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [247].

Акти, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Вони оприлюднюються шляхом надсилання підприємствам, установам, організаціям та особам, на яких поширюється їх чинність [248, с. 14-15].

Ми підтримуємо думку В. Настюка про те, що «при значній кількості нормативно-правової бази щодо регулювання відносин в інформаційній сфері, розвиток та ступінь її в Україні слід вважати недостатнім. Причинами цього є: неефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, низький рівень інформатизації; повільне створення необхідної інфраструктури для належної діяльності органів виконавчої влади у сфері захисту інформації, зокрема з використанням мережі Інтернет; недостатній рівень державної підтримки запровадження зворотного зв’язку «власник інформації - орган виконавчої влади» тощо» [249, с. 116].

Слушною також є думка І. Лосєва про те, що «в Україні досі немає ефективних механізмів впливу держави й суспільства на інформаційну сферу. Тривалий час існує так звана Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Однак, діячі Нацради на всі закиди із приводу неподобств у медіа- просторі відповідають, що вони «не втручаються в контент телеканалів і радіостанцій». Вони не мають ніяких важелів, зокрема й законодавчих. Отже, треба негайно розробити відповідний закон і мати ті важелі. Бо не можна, щоб і надалі держава та суспільство залишалися безпорадними й беззахисними проти ЗМІ, які одна дотепна журналістка розшифрувала як «засоби масової інфекції...» [250].

Отже, проаналізувавши нормативно-правові акти України, якими регулюється інформаційна сфера, зокрема інформаційна діяльність недержавних громадських організацій, вважаємо, що їх чисельність та несистематизованість призводить до певних незручностей при розгляді проблемних питань чи ситуацій, які виникають в процесі здійснення інформаційної діяльності недержавних громадських організацій.

Доцільним, на нашу думку, є створення Інформаційного кодексу України, в якому слід визначити положення щодо інформаційної діяльності недержавних громадських організацій, або ж створення окремого Закону України «Про громадські організації», яким би врегульовувались аспекти інформаційної діяльності недержавних громадських організацій.

Узагальнюючи, зазначимо, що систематизація правових норм, на основі і підставі яких повинна розвиватися інформаційна складова частина діяльності недержавних громадських організацій, сприятиме усуненню існуючих прогалин у регулюванні відносин у сфері інформації.

2.3