<<
>>

1.4. Загальноправова основа господарської діяльності навчальних закладів

Законодавство, що регулює освітню діяльність, як і переважна більшість актів господарського законодавства, має комплексний зміст. Через складність і багатогранність правовідносин у сфері освіти останні регулюються актами різногалузевого законодавства.

Через специфіку предмета наше дослідження більшою мірою буде стосуватися розгляду актів господарського законодавства.

Конституція України містить кілька норм, що стосуються правового регулювання освітньої діяльності. Так, стаття 53 надає усім громадянам України право на освіту і передбачає обов’язок отримати повну загальну середню освіту. Частина перша цієї статті покладає на державу зобов’язання з надання освіти. Частина друга визначає, що не всі громадяни зможуть безоплатно здобувати вищу освіту у державних і комунальних НЗ, а лише ті, хто пройде конкурс [232]. Отже, нормами самої Конституції України вже передбачено певні зобов’язання державних і комунальних НЗ, а також публічні зобов’язання таких закладів надавати освітні послуги усім, хто пройде конкурс.

Також визначається, що громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних НЗ або через національні культурні товариства [232]. Тобто тут Конституція прямо називає ще один вид суб’єктів господарювання, що надають освітні послуги.

Пунктом 3 статті 116 Конституції України визначається, що КМУ забезпечує проведення політики у сфері освіти, а пункт 6 статті 92 передбачає, що виключно законами України визначаються засади регулювання освіти [232].

Названі норми Конституції України важливі з точки зору визначення відповідності їм спеціального законодавства у сфері освіти, оскільки висловлюються думки, що освітнє законодавство загалом характеризується низкою системних недоліків, серед яких: 1) невідповідність Конституції України та принципу верховенства права; 2) внутрішньою суперечливістю правових норм; 3) неповнотою правового регулювання [564, с.

73]. Вважаємо такі судження перебільшеними. Однак освітнє законодавство вимагає свого дослідження та певного коригування. Воно є комплексним і може знайти місце у межах законодавства визнаних галузей права, і в першу чергу – господарського.

Серед законів України виділяються загальні закони. ГК України як акт загального законодавства не містить окремих норм, які б регулювали виключно господарську діяльність у сфері освіти. Проте з пункту 2 статті 69 випливає, що підприємство може мати власні НЗ: «Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як у власних НЗ, так і в інших НЗ за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно до закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва» (виділення наше – Б.Д.) [74]. У пункті 2 статті 103 ГК України передбачено, що серед іншого правління виробничого кооперативу вирішує питання навчання членів кооперативу [74]. У пункті 2 статті 370 ГК України передбачено зобов’язання правоволодільця за договором комерційної концесії надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників [74].

Главу 63 ЦК України присвячено договорам про надання послуг. Серед них виділяються договори на надання послуг зв’язку, медичних, ветеринарних, аудиторських, консультаційних, інформаційних послуг, з навчання, туристичного обслуговування. Але прямо у цій главі вони не називаються [569].

Більше того, в Україні та інших державах продовжується тенденція до регулювання ЦК України лише тих відносин, що є його предметом, – тих, що базуються на засадах рівності та опосередковують приватні інтереси. А тому питання діяльності НЗ повинні у меншій мірі регулюватися цим актом на користь актів господарського законодавства, які у більшій мірі опосередковують публічні інтереси. З цього приводу В.К. Мамутов вказує, що багатьом юристам стало зрозуміло, що спроби вирішення економічних проблем із позицій приватноправової концепції не увінчалися успіхом, оскільки ця концепція неадекватна сучасній економіці [285, с.

93].

Серед актів спеціального законодавства вищу юридичну силу мають закони України: «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-XII [448]; «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 року № 103/98-ВР [456]; «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року № 651-XIV [413]; «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 року № 1841-III [451]; «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 року № 2628-III [410]; «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-III [404]. Також правовий статус НЗ визначається законами України: «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 року № 1977-XII [442]; «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 року № 51/95-ВР [443]; «Про пріоритетні напрями розвитку науки та техніки» від 11 липня 2001 року № 1977-ХІІ [454].

До підзаконних НПА у сфері освіти належать Укази Президента України: «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні» від 12 вересня 1995 року № 832/95 [449]; «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77/96 [433]; «Про основні напрями реформування професійно-технічної освіти» від 8 травня 1996 року № 322/96 [450]; «Про заходи щодо поліпшення функціонування та розвитку загальної середньої освіти» від 2 червня 1998 року № 580/98 [432]; «Програма інтеграції України до Європейського Союзу», схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року № 1072/2000 [466]; «Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики» від 29 березня 2001 року № 221/2001 [409]; «Про Національну програму правової освіти населення» від 18 жовтня 2001 року № 992/2001 [444]; «Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя» від 15 березня 2002 року № 258/2002 [445]; «Про затвердження Національної доктрини розвитку освіти» від 17 квітня 2002 року № 347/2002 [415]; «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» від 4 липня 2005 року № 1013/2005 [446]; «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» від 20 березня 2008 року № 244/2008 [408]; «Про забезпечення подальшого розвитку вищої освіти в Україні» від 25 вересня 2008 року № 857/2008 [412]; «Про затвердження Положення про Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України» від 8 квітня 2011 року № 410/2011 [420] та ін.

Значний обсяг компетенції із регулювання відносин у сфері освіти має КМУ. А власне компетенція визначається у статтях 2, 19 та 20 відповідного Закону України «Про КМУ» [437]. Серед великої кількості постанов КМУ, які регулюють діяльність суб’єктів господарювання у сфері освіти, можна виділити наступні: «Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»)» від 3 листопада 1993 року № 896 [431]; «Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів» від 5 квітня 1994 року № 228 [452]; «Про затвердження Положення про державний вищий навчальний заклад» від 5 вересня 1996 року № 1074 [418]; «Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)» від 20 січня 1998 року № 65 [421]; «Про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг» від 8 серпня 2007 року № 1019 [440]; «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» від 27 серпня 2010 року № 796 [416]; «Про затвердження Порядку надання цільових пільгових державних кредитів для здобуття вищої освіти» від 16 червня 2003 року № 916 [423] та ін.; розпорядження КМУ «Про схвалення плану заходів, спрямованих на задоволення потреби ринку праці у кваліфікованих робітничих кадрах» від 17 жовтня 2007 року № 886-р [461]...

До спеціальних НПА належать акти (у першу чергу, накази) МОН України: «Про затвердження Типового договору про надання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації або про надання додаткових освітніх послуг навчальними закладами» від 11 березня 2002 року № 183 [426]; «Про затвердження Ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти» від 24 грудня 2003 року № 847 «Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти» [276]; «Про затвердження Тимчасового положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців» від 23 січня 2004 року № 48 [425]; «Про затвердження Програми проведення педагогічного експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації» від 23 січня 2004 року № 49 [424]; «Особливості впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу в умовах кредитно-модульного навчання» від 20 жовтня 2004 року № 812 [365]; «Про затвердження типового положення про юридичну клініку» від 3 серпня 2006 року № 592 [429].

Відповідно до цього Наказу ректори ВНЗ «зобов’язані» забезпечити створення та функціонування юридичних клінік. Як вірно вказує В.М. Кравчук, така постановка питання зводить нанівець суть юридичної клініки як добровільного і самоврядного «формування, яке створюється для правозахисної і правопросвітницької діяльності». Юридична клініка має організовуватися, а не нав’язуватися в примусовому порядку як щось загальнообов’язкове [239, с. 433]. Слід сказати, що це не єдина суперечність у сучасній системі освіти.

Названі та інші акти спрямовані на здійснення НЗ максимально якісної господарської діяльності у сфері освіти. Слід погодитися із вітчизняними вченими, що норми законодавства про освіту спрямовані не лише на сприяння підготовці спеціалістів у певній сфері чи галузі господарства, а й на виховання свідомого громадянина [483, с. 134]. Про це говорить стаття 51 Закону України «Про вищу освіту» [404] і стаття 49 положення про державний ВНЗ [418].

Проте глобалізована сучасність призводить до постійних змін законодавства, що визначає правила надання послуг у сфері освіти. Протягом останніх 20-ти років набрала чинності значна кількість НПА, а багато інших актів припинили своє існування. Постійні реформування призводять до внесення численних змін до проектів, які ще не стали законами. При цьому якщо більшість вчених позитивно характеризують чинне законодавство, пропонуючи його коригування, то законодавець пропонує замінити основні НПА. Так, кілька років триває дискусія відносно нової редакції Закону України «Про вищу освіту». Більшість освітян та науковців бажають стабільності у сфері освіти. Через це багато хто з них негативно ставиться до нововведень. Проте і нововведення не завжди призводять до поліпшень.

Як вказує О.Ф. Долженков і В.О. Меркулова останній варіант проекту Закону України «Про вищу освіту» містить досить суттєві зміни змісту Закону. На відміну від чинної редакції статті 6 Закону «Про вищу освіту», що містила визначення структури освітнього (неповна вища освіта, базова вища освіта, повна вища освіта) та ОКР (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), проект містить у частині 1 статті 6 лише структуру ОКР та освітньо-наукових рівнів вищої освіти (молодший спеціаліст, бакалавр, магістр, доктор філософії) [405; 167, с.

265].

Проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту», на думку О.Х. Юлдашева, «...рясніє лише редакційними змінами до існуючого Закону, підчас далеко не кращими. Серед відносно змістовних змін – започаткування «автономії університетів», введення такої формальної ознаки належності до «Європейського простору вищої освіти», як «доктор філософії» тощо. А де ж нові, потужні механізми, які потенційно були б спроможні привести до революційних зрушень? Університетам потрібна автономія (а під нею у нас розуміють вихід з під контролю МОН України), але ж сподівання на те, що надання її дозволить вирішити проблеми інтелектуалізації нації, створення суспільства знань – наївні, марні. Щодо змін до порядку атестації наукових кадрів, введення замість існуючих наукових ступенів ступеня «доктора філософії», то результатом цього може бути лише руйнування державної системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів. Точно так, як ми вже нареформували (практично зруйнували) систему управління (планування) у сфері народного господарства, судову систему, «добиваємо» прокуратуру та багато що інше» [603, с. 275-276]. Якщо О.Х. Юлдашев не підтримує виключення наявних ОКР та запровадження нових, то М.О. Тимошенко пропонує зворотнє – ввести систему освітньо-наукового рівня доктора філософії та виключити рівень спеціаліста з переліку ОКР [536, с. 180]. Якщо з першою частиною викладеної думки можна було б погодитися, то відносно виключення рівня спеціаліста слід висловити незгоду. Тим більше це є невірним, оскільки Болонська система прямо не вимагає скасування наявних у нас ОКР [639]. Питання наявних ОКР, наукових ступенів і вчених звань насправді прямо стосується господарської діяльності НЗ, оскільки впливає на якість послуг, що надаються НЗ суб’єктам господарювання і споживачам.

У РФ у зв’язку з переходом до Болонської системи пропонується заміна освітнього цензу чотирма освітніми рівнями: бакалаврат, що передбачає прикладну підготовку; магістратура – академічну; спеціаліст – поєднання прикладної та академічної. Науково-педагогічна підготовка належить до післявузівської освіти у формі аспірантури (ад’юнктури) і докторантури [227, с. 117]. Залишається тільки здогадуватися чому так категорично пропонується скасувати ОКР «спеціаліст» в Україні.

Стосовно університетської автономії Постановою ВР України «Про рекомендації парламентських слухань «Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні» від 4 червня 2004 року № 1755-ІV було розширено автономію та права ВНЗ на здійснення фінансово-господарської діяльності ВНЗ, шляхом створення умов для удосконалення механізмів фінансування, розподілу доходів та розширення їх прав у самостійному веденні економічної діяльності [459; 589, с. 470]. Це виглядає позитивом. Проте автономії багато не буває. НЗ потребують подальшого розширення прав та самостійності.

Одночасно з поширенням автономії ВНЗ пропонується підвищувати відповідальність державних органів, що здійснюють управління та регулювання у сфері освіти. Так, у науковій літературі вказується, що наявні нормативні документи про вищу освіту не визначають у повній мірі напрямів модернізації державного управління системою вищої освіти. Зокрема це стосується забезпечення децентралізації управління, прозорості управлінських процедур, створення системи моніторингу ефективності управлінських рішень, поєднання громадського і державного контролю за процесами реформи [357, с.70].

Важливий напрям розвитку законодавства про надання послуг у сфері освіти спрямовується на розробку та ухвалення НПА, що врегулюють взаємовідносини між НЗ та замовниками послуг. Проте ці процеси проходять повільно. Г.О. Черніченко висловлює жаль з приводу того, що запропонований в лютому 2006 року проект Закону України «Про залучення роботодавців до підготовки та перепідготовки кадрів, освітніх і наукових процесів» [414] знаходиться у стадії розгляду і досі не прийнятий в Україні [573, с. 226-227]. У зарубіжних країнах оцінку якості послуг вищої школи надають стекхолдери, зацікавлені у розвитку вищої освіти та контролі її якості – роботодавці, студенти, викладачі та ін. [3, с. 37]. О.П. Дяків робить вірний висновок, що чинні НПА не створюють реальних умов для реалізації спільних дій, спрямованих на узгодження потреб ринку праці та ринку освітніх послуг, забезпечення роботодавців кваліфікованими кадрами. План спільних дій центральних органів виконавчої влади щодо удосконалення співпраці державної служби зайнятості та підготовки кадрів для потреб роботодавців, затверджений спільним наказом від 3 вересня 2008 року № 383/807, навпаки, закладає підґрунтя для розбалансованих практичних дій та результатів [177, с. 109]. Взагалі питання правового регулювання співпраці НЗ із замовниками їх послуг є складним і буде розглянуто у різних розділах роботи. Зараз же необхідно визначити і запропонувати напрям розвитку законодавства, яким визначається правовий статус НЗ. На нашу думку, велика кількість НПА потребує їх систематизації у формі кодифікації. Слід сказати, що така пропозиція є не першою. У попередньому підрозділі було відзначено існування КЗПНО у 1920-ті роки в УСРР. По-друге, на користь кодифікації взагалі, та освітнього законодавства зокрема, висловлювалися провідні вчені. По-третє, правовідносини у сфері освіти є достатньо поширеними та розгалуженими. Це навіть дає привід окремим науковцям вести мову про наявність окремої галузі права. Так, Г.О. Дорохова наголошує, що «специфіка суспільних відносин у сфері освіти з усіма їх взаєминами і залежностями відбивається в регулюючих відносинах законодавчих актів і їх складових норм права. Правові норми фіксуючи цілісність загальних відносин у цій галузі, у свою чергу, утворюють власну систему з характерною для неї ієрархією рівнів зв’язків, структурою. Назвемо цю систему норм освітянським правом…» [171, с. 23-24; 583, с. 1110]. За нею Г.С. Сапаргалієв оцінював появу Основ законодавства про народну освіту як прояв зацікавленості держави у спеціальному правовому регулюванні відносин у галузі народної освіти, в його удосконаленні та кодифікації [489, с. 122]. У 1990-2000-ні роки у РФ вченими (В.М. Сирих, Ю.А. Кудрявцевим, Д.А. Ягофаровим, В.І. Шкатулла) було підготовлено проект Загальної частини Кодексу про освіту. С.В. Барабанова вказує, що там була спроба узагальнити, систематизувати і нормативно закріпити основні юридично значущі поняття освітніх відносин, чітко визначити згідно з канонами юридичної науки інститути освітнього законодавства і дати учням, педагогам та управлінцям дієвий юридичний інструмент управління цією системою [11, с. 79]. Вважаємо такі погляди занадто сміливими і передчасними. На сьогодні ще немає підстав говорити про існування «освітнього права» навіть в якості комплексної галузі. Є лише значна сукупність правових інститутів, які можуть існувати у межах існуючих галузей права. Виникають ці правові інститути на основі освітніх відносин, що є комплексними і можуть одночасно бути правовідносинами різних галузей права, і в значній мірі – господарського.

Кодифікацією є завершальний етап становлення галузі права, коли необхідність законодавчого врегулювання і систематизації вимагає логічного завершення у вигляді узагальненого НПА. Тому через відсутність єдиного погляду на галузеву приналежність освітнього права проект Загальної частини Кодексу про освіту не було затверджено [6, с. 55]. Р.В. Шаповал вважає, що за останні більш ніж десять років в Україні сформовано єдину систему освітнього законодавства, яка має всі ознаки щодо визнання її окремою галуззю права [583, с. 1113]. І ці думки також треба піддати критиці, оскільки єдиної системи освітнього законодавства в Україні зараз немає, а окремі акти, у т.ч. закони, можна віднести до актів спеціального законодавства визнаних самостійних галузей права, зокрема і господарського; такої окремої галузі права немає через відсутність у неї своїх власних особливих елементів, зокрема, методів, принципів і правовідносин. Проте кодифікувати широке, комплексне та різногалузеве законодавство про освіту вважаємо можливим. Однак самі принципи такої кодифікації повинні бути визначені додатково.

У зв’язку зі сказаним вище слід підтримати О.М. Бандурку у необхідності кодифікації відносин у сфері освіти [10, с. 11], проте не ухваленням Кодексу законів України про освіту, а внесенням змін і доповнень до уже діючих кодексів відповідно до предметів їх регулювання.

А.О. Монаєнко робить висновок, що основними принципами розвитку й удосконалення законодавства системи освіти повинні бути: 1) забезпечення єдності, системності і наступності у нормативних документах різного статусу і рівня; 2) уніфікованість законодавства про розподіл повноважень у прийнятті НПА між органами законодавчої, виконавчої влади й органами управління освітою; 3) кодифікація НПА у галузі освіти за основними об’єктами правовідносин; 4) широка соціальна база нормативних актів; 5) контрольованість виконання положень НПА [314, с. 78].

Кодифікація законодавства про освіту можлива шляхом розробки та прийняття нового кодексу або збільшення обсягів існуючих кодексів (зокрема, ГК України і ЦК України). Кодифікація першим шляхом в освітній сфері вимагатиме розробки та ухвалення сучасного Кодексу про освіту. Він міг би сприяти поступальному нарощуванню обсягів державного фінансування ВНЗ України, підготовці нової генерації науково-педагогічних працівників і студентів, децентралізації системи управління освітою тощо. Якісна кодифікаційна діяльність у сфері освіти надала б імпульс утворенню нової освітньої парадигми, зміні філософії освіти, усуненню об’єктивних і суб’єктивних чинників гальмування демократичної основи [482, с. 27-28]. Проте це скоріше є справою майбутнього. Тому зі сказаним можна посперечатися. З іншого боку, слід не погодитися і з предметом запропонованого нового кодексу. Так, в якості позитива вказується на збільшення фінансування ВНЗ. Однак відомо, що якщо десь додається, то в іншому місці – віднімається. Вірогідно, що відніметься від фінансування початкової та середньої освіти. Тоді такий кодекс повинен зватися «про вищу освіту». По-друге, автор в якості позитиву вказує на децентралізацію системи управління освітою. У цьому не завжди є позитив. Як мінімум такий вислів є сумнівним.

В.К. Мамутов та О.Р. Зельдіна дотримуються іншого напряму: приймати потрібно норми права, які наповнені змістом, лише у цьому випадку закон працюватиме. Можуть заперечити, що і ГК України містить відсильні норми права. Невелика кількість таких норм присутня в ГК України. Саме тому доцільно продовжити роботу з кодифікації, інкорпорації господарського законодавства. На доцільності продовження такої роботи шляхом «розширення ГК України, інкорпорації в нього положень законів, які регулюють відносини у сфері господарювання» загострює увагу колишній Голова Вищого господарського суду України С.Ф. Демченко [192, с. 67-68; 89]. Отже, названими авторами звертається увага на необхідності розширення змісту наявних кодексів, зокрема ГК України.

Висловлюється думка, що кодифікація норм права є реальним засобом приведення в порядок правової системи та скорочення кількості НПА; лише правові приписи, які пройшли перевірку часом, довели свою життєздатність і відповідають суспільним відносинам, що склалися, включаються у НПА, який створюється в результаті кодифікації законодавства [55, с. 37]. Ця думка є об’єктивною, оскільки велика кількість законів ускладнює порядок їх застосування. Прогресивним є існування певної кількості кодексів та основоположних законів, які конкретизуватимуться великою кількістю не законів, а підзаконних НПА. З цього приводу В.К. Мамутов вказує, що «на жаль, незважаючи на неодноразові заклики до дерегуляції, до скорочення кількості й обсягу законопроектів, хаотичного їх потоку, «закономанія» триває. Замість внесення у разі необхідності компактних поправок до чинних кодексів, інших законів основоположного характеру, продовжується прагнення до детального регулювання «всього і вся» окремими законами» [283, с. 211]. Іншими словами, академік закликає не приймати велику кількість законів. Краще додати главу до одного із чинних кодексів, або, у крайньому випадку, прийняти новий кодекс, який скасує велику кількість чинних законів і завадить прийняттю значної кількості нових. Проте «ефективність законодавства забезпечується не тільки його змістом, але і формою. Про це свідчить досвід ФРН, Франції, Австрії, які недавно модернізували свої кодекси, які регулюють господарську діяльність, істотно доповнивши їх. І економіка названих країн знаходиться на більш високому рівні, ніж у нас» [286].

Необхідно зазначити, що кодифікація, модернізація законодавства це складна і трудомістка робота, яка приносить позитивні результати для суспільства в цілому. У результаті такої роботи значно спрощується діяльність суб’єктів господарювання, державних органів, суддів, оскільки відпадає необхідність пошуку тієї або іншої норми права в розрізнених правових документах, вирішується проблема неузгодженості норм права [192, с. 71].

Слід визнати, що кількість кодексів не завжди рівноцінна їхній якості. Проте й їхня відсутність негативно впливає на правове регулювання суспільних відносин у різних площинах, утворює масив безсистемного та суперечливого законодавства. Саме ця обставина й актуалізує завдання кодифікації законодавства про освіту, визнаної Конституційним Судом України «однією з пріоритетних сфер соціально-економічного, духовного та культурного розвитку суспільства» [482, с. 25; 521, с. 206].

Завдяки методам та механізмам, на яких побудовано ГК України, можливо пристати на шлях доповнення ГК України окремою главою, якою будуть врегульовані відносини з надання послуг у сфері освіти з боку НЗ суб’єктам господарювання. І так само можна додати окрему главу до ЦК України, якою буде врегульовано надання послуг у сфері освіти з боку НЗ споживачам – учням, вихованцям, студентам, слухачам, аспірантам та ін. Проте стосовно ЦК України слід поміркувати. Як вказує В.К. Мамутов, даних про негативний вплив на економіку з боку ГК України, що діє з 1 січня 2004 року, поки зустрічати не доводилося. А наскільки добре буває тоді, коли модель, подібна ЦК РФ, застосовується без стримувань і противаг ринковому фундаменталізму, що містяться в актах господарського законодавства ? Багато що свідчить про те, що прийняття на початку 1990-х років ЦК РФ поряд з іншими актами, які спираються на ідеологію ринкового фундаменталізму, виявилося сильним ударом для економіки РФ (яка до сьогодні, на жаль, не досягла рівня 1990-го року). Тому і виникла необхідність усунення із ЦК РФ «залишків ринкового романтизму». Негативний вплив на економіку вчинили і кодекси, ухвалені за моделлю ЦК РФ в деяких інших колишніх радянських республіках [287, с. 6]. Сказане В.К. Мамутовим говорить про те, що якщо сьогодні доповнювати чинний кодекс нормами про відносини між НЗ та ії контрагентами - суб’єктами господарювання, а не розробляти новий, то цим чинним кодексом не може бути ЦК України, а лише ГК України.

А.І. Берлач вказує, що існування великої кількості НПА не завжди означає високий рівень правового регулювання тієї чи іншої сфери діяльності, а, навпаки, створює необхідність у впорядкуванні наявної бази шляхом удосконалення тих, що існують, шляхом прийняття законів на основі наявних підзаконних актів, що регулювали б відносини, які можна регулювати лише на рівні закону [19, с. 4]. Вважаємо, що А.І. Берлач також пропонує не приймати велику кількість нових невеликих за обсягом і предметом регулювання НПА, а удосконалювати чинні великі кодифіковані НПА, і в першу чергу – ГК України.

Отже, існуюче законодавство, що визначає правовий режим діяльності у сфері освіти, є мінімально необхідним. Пропозиції щодо його удосконалення спрямовуються у бік кодифікації. Найбільш вдалою є розробка окремої глави ГК України, що буде присвячена регулюванню господарської діяльності НЗ. Уявляється, що ця глава може містити окремі норми, побудовані за видами НЗ, видами освіти (дошкільна, шкільна, позашкільна, професійно-технічна, вища); видами правового режиму майна, що використовується у сфері освіти; органами управління НЗ; обсягом господарської компетенції НЗ; видами діяльності та видами договорів, що їх опосередковують; видами і формами відповідальності тощо.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Еще по теме 1.4. Загальноправова основа господарської діяльності навчальних закладів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -