<<
>>

2.5. Управління господарською діяльністю навчальних закладів

Для нормального функціонування НЗ та виконання ними своїх основних і додаткових завдань необхідна чітка та якісна організація внутрішньої структури органів управління НЗ. Іншими словами, підвищення якості послуг, що надаються НЗ, багато у чому залежить від підвищення ефективності роботи його органів управління.

У зв’язку з цим М.Н. Курко вважає, що система управління освітою має базуватися на сучасних засадах освітнього менеджменту з управлінням, орієнтованим на людину [257, с. 536].

В.Є. Сафонова вважає, що підвищення економічної ефективності освітньої діяльності можливе на основі підвищення організації й управління вищою освітою та системою її фінансування. Для цього пропонується підвищувати автономію НЗ та їх відповідальність за кінцеві результати своєї діяльності; відходити від адміністративного контролю до більш гнучких, стимулюючих методів керівництва; посилювати повноваження органів самоуправління [491, с. 380-381]. Тобто серед іншого вченими знову піднімається питання підвищення значення автономії НЗ. Хоча на цих питаннях наголошувалося у попередніх підрозділах, проте необхідно до них повернутися.

Взагалі автономія ВНЗ є одним із принципів управління ним, визначеним пунктом 2 статті 29 Закону «Про вищу освіту». Нормою цього пункту передбачено, що автономія та самоврядування ВНЗ реалізуються відповідно до законодавства і передбачають значну кількість прав і свобод, зокрема і право користуватися земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України [193; 404]. Автономія ВНЗ є не просто принципом управління ним, а є сформованою правовою та соціальною категорією, яка передбачає певний перелік свобод. Хоча із названих прав не всі і не в повній мірі на сьогодні реалізуються ВНЗ України, проте сама категорія «автономія ВНЗ» вже свідчить про наявність певної самостійності від держави та місцевих територіальних громад у вирішенні власних завдань.

Із 2006 року було розпочато експеримент, мета якого – впровадження основ університетської автономії у вищій освіті України. Експеримент не зводиться до того, щоб влада «подарувала» більшу свободу університетам. Ідеться про те, щоб університети запропонували своє бачення автономії і рамок необхідного впливу держави на НЗ, що буде втілено в конкретні програми, плани дій, оцінку результатів і можливих ризиків. Україні доведеться розробляти свій варіант автономії, бо, як показує світовий досвід, в основу університетської автономії покладено чимало спільних базових принципів, але універсальної моделі впровадження цих принципів не існує – у кожній європейській країні є свій погляд і своє розуміння університетської автономії [16, с. 12]. Висловлене підтверджує існування у кожній державі власного правового господарського порядку (зокрема й у сфері освіти), який формується на основі джерел права, менталітету народу, рівня демократії, забезпечення свобод, розвиненості економіки та соціальної сфери тощо. Будь-який суб’єкт господарювання, що потрапляє в іншу країну, змушений діяти за тими усталеними правилами, що склалися у цій країні, виконувати її НПА тощо. Те саме стосується й іноземних НЗ, які з приходом із-за кордону в Україну зможуть господарювати лише за умови відповідності їх діяльності усталеним в Україні правилам, навіть не закріпленим законодавчо.

С.М. Домбровська посилення автономії ВНЗ поєднує з демократизацією, усуненням дубляжу підрозділами НЗ функцій один одного [169, с. 32].

Автономія ВНЗ серед іншого передбачає і наявність студентського самоврядування, яке є невід’ємною частиною громадського самоврядування цих ВНЗ. Воно забезпечує захист прав студентів на участь в управлінні ВНЗ; здійснюється особами, які навчаються у ВНЗ, безпосередньо та через органи студентського самоврядування, що обираються шляхом таємного голосування [582, с. 59]. Але далі рівень захисту інтересів студентського загалу залежатиме від особистих якостей обраних осіб, їхньої активності і працездатності.

У цьому зв’язку українськими вченими вказується на необхідність законодавчо розмежувати повноваження органів студентського самоврядування та первинних профспілкових організацій студентів [300, с. 9]. Складно сказати, чи потрібно робити це в одному НПА, оскільки органи студентського самоврядування можна вважати органами управління ВНЗ, а тому їх компетенцію визначено у законах про освіту. А профспілкові органи, хоча можуть і дублювати їх функції, проте не належать до органів управління ВНЗ, а є скоріше органами соціального захисту з компетенцією, визначеною законами та підзаконними НПА трудового права та права соціального забезпечення.

Студентське самоврядування здійснюється на рівні студентської групи, факультету, гуртожитку, ВНЗ. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки ВНЗ студентське самоврядування може здійснюватися на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів ВНЗ.

Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні форми [404]. У структурі середньої освіти постійно діючим колегіальним органом, призначеним для вдосконалення роботи школи, підвищення ефективності навчально-виховного процесу та надання допомоги педагогам школи у вихованні всебічно розвинутої особистості є педагогічна рада [582, с. 60]. У школах поточним керівником є директор. Державний контроль як за його діяльністю, так і за діяльністю загальноосвітніх НЗ усіх типів і форм власності здійснюють МОН України, центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані загальноосвітні НЗ, Державна інспекція закладів освіти при МОН України, МОН АРК, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою [413]. У складі районних державних адміністрацій утворюються районні відділи освіти. Вони підзвітні й підконтрольні районній раді та обласному управлінню освіти як вищестоящому органу виконавчої влади. Великі міста, зокрема міста обласного підпорядкування, здатні самостійно виконувати функції щодо організації освіти на своїй території.

Для цього при міських радах створюються управління (відділи) освіти як виконавчі органи місцевого самоврядування, що підзвітні радам та обласному управлінню освіти. Районний та міський відділи (управління) освіти здійснюють безпосереднє керівництво загальноосвітніми школами, ліцеями, гімназіями [308]. Незважаючи на широкі повноваження органів місцевого самоврядування у питаннях організації освітнього процесу на місцях вітчизняними вченими вказується на необхідність удосконалювати мережі НЗ всіх типів і форм, здійснювати укрупнення НЗ, створювати регіональні освітні та навчально-виробничі комплекси навколо ВНЗ. Має надаватися належна підтримка НЗ, які виконують регіональне або галузеве замовлення [581, с. 77]. Необхідно погодитися з необхідністю підвищення активізації діяльності органів місцевого самоврядування. Однак державні органи як органи господарського керівництва не єдині впливають на діяльність НЗ на місцях. Недержавний загальноосвітній НЗ підпорядковується і власнику майна.

Схожі особливості в управлінні має і система ПТО. Керування її НЗ здійснюється відповідно до дворівневого механізму управління. ПТУ належать до суб’єктів державної форми власності, фінансуються з Державного бюджету, засновником є МОН України, але перебувають під оперативним управлінням місцевих органів управління освітою в особі місцевих державних адміністрацій, які, у свою чергу, є складовою регіональних органів виконавчої влади і підпорядковуються КМУ [355, с. 116]. Директор державного ПТУ призначається на посаду за результатами конкурсу шляхом укладення з ним трудового договору (контракту) [456].

У сфері вищої освіти питання управління НЗ мають складніший характер. По-перше, існує ситуація «профспілки - громадське самоврядування» з конкуренцією, збігом функцій та повноважень. Шляхи усунення такого протистояння можуть бути різними: від ліквідування самої структури профспілки до закріплення на законодавчому рівні однакових гарантій для обох структур. Відповідно профспілки набувають статусу альтернативних органам громадського самоврядування [582, с.

61].

На думку Р.В. Шаповала, доцільно було б врегулювати діяльність органів громадського самоврядування з управління освітою окремим Законом України «Про органи громадського самоврядування у галузі освіти України», затвердивши ним правовий статус, порядок організації та діяльності органів громадського самоврядування в галузі освіти, власні та делеговані повноваження зазначених органів, основні завдання цих органів. У такому проекті мають бути визначені повноваження керівника органу громадського самоврядування в управлінні освітою, місце органів громадського самоврядування у сфері освіти в частині сприяння навчальній, науковій, творчій діяльності учасників навчально-виховного процесу та у створенні необхідних умов для їх праці, навчання, проживання та відпочинку [582, с. 62]. Думається, що однозначну підтримку або незгоду як із пропозиціями проекту Закону, так і з наведеними його положеннями можна буде висловити після окремого дослідження в інших роботах. Поки констатуємо, що є такі пропозиції.

Існує ситуація, пов’язана із розмежуванням функцій з управління ВНЗ між ректором та вченою радою і структурними підрозділами. Суперечності знаходять прояв уже під час призначення ректора ВНЗ. З одного боку, якщо держава виділяє бюджетні кошти університету, то чи може вона стояти осторонь від призначення і звільнення ректора ? А з іншого, механізм призначення і звільнення ректора є обмеженням університетської автономії. Щоб поєднати право власника (держави) на призначення і звільнення ректора з принципами університетської автономії В.О. Огнев’юк пропонує запровадження законодавчої норми, згідно з якою претендент на посаду ректора має набрати не менш як 51 % голосів від кількості учасників конференції трудового колективу. Це гарантує відповідне право університету обирати ректора. Держава в особі міністерства може впливати на обрання ректора через своє право брати участь в обговоренні кандидатур і висловлення своєї позиції до прийняття рішення [360, с. 18].

У Франції Міністерство народної освіти єдине серед інших адміністрацій спирається на сильний регіональний апарат, управління яким здійснює чиновник, що призначається Радою Міністрів – ректор навчального округу.

Ректор здійснює безпосереднє керівництво департаментами, які входять до складу округу, за допомогою інспекторів навчальних округів. І ректор, і інспектор навчального округу займають єдину позицію по відношенню до префекта, зокрема у вирішенні освітніх проблем регіону, кадрової політики, управління НЗ, тобто в тих питаннях, які відносяться до повноважень регіональної влади [194]. З іншого боку, вченими акцентується на позитивах скорочення рівнів управління та його децентралізації: «Інноваційний розвиток вищої школи припускає зміну принципів і механізмів управління нею. Оптимізація управління передбачає скорочення рівнів управління, його децентралізацію, розширення соціальної бази, підвищення дисципліни суб’єктів управлінських відносин. Для формування державно-суспільного управління потрібне дотримання взаємного інтересу суб’єктів, взаємних зобов’язань, відповідальності» [170]. Тому важливим є оптимальне поєднання двох принципів – ефективність врахування інтересів усіх учасників процесу управління НЗ при мінімально необхідній кількості органів управління НЗ.

У РФ федеральні університети утворюються Указом Президента РФ у формі автономних некомерційних організацій. Програма розвитку таких ВНЗ затверджується Урядом РФ, а ректор не обирається, а призначається ним же [227, с. 115]. Можливо російський законодавець має рацію, і в даному випадку публічна спрямованість у діяльності ВНЗ не потребує застосування демократичних засад, оскільки таке застосування може завадити досягненню мети діяльності ВНЗ. На користь цього варіанту доцільно нагадати положення статті 74 Конституції України: «Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії» [232]. Тобто український законодавець не довіряє громадянам України у трьох названих питаннях, оскільки вважає звичайних громадян або некомпетентними, або упередженими. Так само трудовий колектив ВНЗ може помилятися у характеристиці майбутнього ректора, може бути протиправно стимульований або заляканий прибічниками одного із претендентів. Для підстрахування держави і трудового колективу ВНЗ діяльність керівника повинна обмежуватися певним терміном або строком.

У ПНР термін одноосібних органів державного НЗ триває чотири роки і розпочинається від 1 вересня в рік виборів, а закінчується 31 серпня в той рік, в якому закінчується строк повноважень. У державному НЗ ректор, проректор, керівник основного організаційного підрозділу і його заступники не можуть бути обраними до виконання тієї самої функції на більше, ніж два наступних терміни. Ректор і проректор державного ВНЗ можуть бути відкликані органом, який здійснив вибір. Винятком є ситуація разючого порушення закону з боку ректора. Водночас міністр, відповідальний за вищу освіту, може відкликати ректора. Одноосібні органи недержавних ВНЗ і їхніх заступників призначає і звільняє засновник або орган, який вказаний у статуті, після консультацій із сенатом закладу. Особливий спосіб призначення і відкликання одноосібних органів недержавного ВНЗ визначають їх статути [382, с. 115]. Польський досвід може бути корисним для України в частині відкликання керівника НЗ трудовим колективом, Міністром, власником майна НЗ або державним органом, у підпорядкуванні якому перебуває НЗ. Проте велика кількість різних колегіальних і дорадчих органів, на нашу думку, можуть лише заплутати та ускладнити ситуацію, пов’язану з управлінням НЗ, можуть призвести до появи «рейдерства» у сфері освіти.

В Україні пунктом 1 статті 21 Закону України «Про вищу освіту» визначено повноваження власника (власників) ВНЗ [404]. Власник здійснює свої права щодо управління ВНЗ безпосередньо або через уповноважений ним орган (особу), а може делегувати свої повноваження керівникові або вищому колегіальному органу громадського самоврядування ВНЗ [404]. Керування у сфері вищої освіти вимагає розвитку відповідних потенціалів і стратегій планування й аналізу політики, що ґрунтуються на партнерських зв’язках і встановлюються між ВНЗ і державними органами планування та координації з метою забезпечення упорядкованого керування й використання ресурсів за критерієм «витрати-ефективність» [619, p. 70].

Як бачимо, повноваження власника майна ВНЗ передбачають призначення керівника ВНЗ. Проте це відбувається після перемоги у конкурсі. Статтею 39 названого Закону передбачено обрання керівника ВНЗ усіх рівнів акредитації на основі конкурсу на певний строк (керівник ВНЗ І-ІV рівнів акредитації – на п’ять років; керівник національного ВНЗ – на сім років). Конкурс оголошує власник або уповноважений ним орган, а обирає вищий колегіальний орган громадського самоврядування (загальні збори (конференція) трудового колективу). Після обрання особи, яка набрала не менш як 30 % (для ВНЗ І та ІІ рівнів акредитації – не менше 1/3) голосів, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний призначити одну з рекомендованих кандидатур на вказаний вище строк на умовах контракту [404].

Отже, вітчизняний законодавець передбачив виборність керівника ВНЗ усіх рівнів акредитації, обмеження у часі його повноважень, а також те, що керівник ВНЗ І-ІV рівнів акредитації може бути звільнений з посади власником або уповноваженим ним органом на підставах, визначених трудовим законодавством, а також за порушення статуту ВНЗ та умов контракту. Керівник ВНЗ ІІІ або ІV рівня акредитації може бути звільнений з посади у зв’язку із прийняттям рішення про його відкликання органом, який обрав його на посаду. Рішення про відкликання керівника ВНЗ ІІІ або ІV рівня акредитації приймається 2/3 голосів за присутності не менше як 2/3 статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування ВНЗ [404].

Вважаємо, що такі можливості, надані власнику майна ВНЗ та трудовому колективу, є вагомою запорукою контролювання діяльності керівника ВНЗ. Проте якщо власник майна має вагомі важелі керування, то трудовий колектив часто є розрізненим і не може згуртуватися для прийняття важливого рішення. Тому видається, що оголосити «імпічмент» керівнику НЗ практично трудовий колектив зможе лише у випадку хіба що скоєння останнім очевидного злочину.

Повноваження керівника ВНЗ закріплені пунктом 2 статті 32 Закону «Про вищу освіту» [404]. Ці й інші повноваження керівника та інших органів ВНЗ опосередковують внутрішньогосподарські відносини, які виникають та існують всередині НЗ між його керівними органами (посадовими особами) та іншими підрозділами, зокрема й внутрішньоструктурними.

М.О. Тимошенко досліджуючи внутрішньогосподарські відносини за участю приватних ВНЗ визначає, що ці відносини: 1) визначають особливість внутрішньої господарської діяльності ВНЗ; 2) характеризують внутрішню структуру ВНЗ, зокрема, систему кафедр, відділень тощо; 3) є результатом волевиявлення власника ВНЗ або його органу управління щодо внутрішньої організації діяльності ВНЗ; 4) визначають характер та зміст взаємовідносин між структурними елементами ВНЗ та суб’єктом господарювання в особі власника його майна або уповноваженого ним органу управління; 5) забезпечують формування цілісного майнового комплексу ВНЗ, що засновується на майні засновників ВНЗ та майні, що отримано ВНЗ у процесі своєї господарської діяльності; 6) базуються на власній або найманій робочій силі, що забезпечує кадрове укомплектування структурних підрозділів ВНЗ; 7) відображають систематичність господарської діяльності ВНЗ та забезпечують досягнення мети його створення [536, с. 179].

Керівник ВНЗ відповідає за провадження освітньої діяльності, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна; для вирішення основних питань діяльності відповідно до статуту створює робочі та дорадчі органи, визначає їх повноваження; щорічно звітує перед власником або уповноваженим ним органом та вищим колегіальним органом громадського самоврядування ВНЗ; може делегувати частину своїх повноважень заступникам та керівникам структурних підрозділів [404].

У юридичній літературі вказується, що повноваження керівника ВНЗ закріплено рядом НПА, положення яких дають підстави класифікувати їх за формою здійснення на нормотворчі та організаційні [306, с. 94]. При цьому, якщо нормотворчі можна вважати такими, що у переважній більшості не можуть бути делеговані іншим посадовим особам та органам ВНЗ, то організаційні цілком можна розподілити між ними. Взагалі з цього приводу вважаємо за необхідне в управлінні НЗ (особливо ВНЗ) виділяти господарську, освітню та наукову складові. Вони можуть поєднуватися. Управління або координацію ними можуть здійснювати одні й ті самі особи або органи НЗ. Скажімо господарський та навчальний напрями діяльності НЗ можуть курирувати одні й ті самі особи. Однак більшого ефекту, на нашу думку, можна досягти розділивши компетенцію з управління НЗ взагалі, компетенцію з управління науковим та навчальним напрямами.

Вважаємо, що більш ефективною буде структура управління НЗ, за якої його керівник буде у більшій мірі господарник, ніж вчений. Однак певний науковий ступінь у профільній галузі знань та вчене звання, присвоєне за відповідною кафедрою, він повинен мати. Його заступники з управління різними напрямами роботи крім наукового не зобов’язані мати науковий ступінь або вчене звання. Проте ці заступники і керівники відділів не повинні бути членами органу НЗ, що має на меті розроблення інноваційних програм та проектів, розвиток наукових досліджень. Іншими словами, до складу вченої ради ВНЗ ІІІ і ІV рівнів акредитації не повинні входити головний бухгалтер (економіст), головний юрист (юрисконсульт), начальник відділу кадрів (заступник або проректор з кадрової роботи), заступник керівника з господарської роботи, завідувач бібліотеки, завідувач навчальним відділом та інші технічні працівники.

Також ВНЗ ІІІ та ІV рівнів акредитації згідно з пунктом 3 статті 35 Закону України «Про вищу освіту» можуть утворювати наглядові ради, а національні ВНЗ згідно з пунктом 1 цієї ж статті зобов’язані їх створювати. Наглядова рада розглядає шляхи перспективного розвитку ВНЗ, надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики у галузі вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за діяльністю керівництва ВНЗ, забезпечує ефективну взаємодію ВНЗ з органами державного управління, науковою громадськістю, суспільно-політичними та комерційними організаціями в інтересах розвитку вищої освіти [404].

У ПНР аналогом нашої наглядової ради можна вважати сенат державного НЗ. До головних обов’язків сенату ВНЗ належить прийняття ухвал щодо найважливіших справ, які стосуються університету, зокрема, ухвалення статуту; ухвалення правил навчання, докторських студій та правил, за якими приймаються особи на навчання або докторат; встановлення основних напрямів діяльності НЗ; визначення принципів діяльності та напрямів головних рад організаційних підрозділів у межах виконання основних завдань НЗ; оцінка діяльності НЗ, затвердження річних доповідей ректора про його діяльність та оцінка діяльності ректора; прийняття ухвал у питанні створення філії, організаційного підрозділу; надання титулу доктора honoris causa; висловлення позиції академічної спільноти НЗ та у справах, представлених ректором, радою головного організаційного підрозділу або членами сенату, в кількості, зазначеній у статуті [382, с. 116]. Сенат за поданням ректора створює, формує і ліквідовує організаційні одиниці університету педагогічного спрямування – факультети, інститути і кафедри [382, с. 117].

М.Н. Курко вважає, що створення наглядових рад у державних НЗ, які надають платні послуги, з обов’язковою участю в них представників уряду, соціальних партнерів і спонсорів сприятиме подоланню корупції рівно як і спекуляціям навколо корупції [260, с. 232]. Слід безумовно погодитися із наведеними думками. В умовах постійного посилення ролі, значення та обсягів законодавства, спрямованого на боротьбу або запобігання корупції, публічна звітність або утворення наглядових рад зніме значну кількість питань та відведе необґрунтовані підозри від законослухняних ВНЗ та їх керівників; а також сприятиме оптимізації управління та контролю у ВНЗ.

Управління більшістю державних коледжів та університетів США здійснюється за системою, за якою єдине управління групою НЗ покладено на системного директора, який формує широку системну політику, розподіляє державні кошти між університетами та коледжами, призначає керівників кампусів, затверджує місії та програми ВНЗ, які входять до системи [162, с. 97]. А оперативне управління кожним НЗ здійснює операційний директор [9, с. 7]. Тобто у випадку складностей або суперечностей у діяльності операційного директора подолати ситуацію може системний директор.

Управління НЗ та ВНЗ може здійснюватися різними методами. На обрання стилю та методів управління можуть впливати форма власності НЗ, вид та напрямок його діяльності, рівень акредитації ВНЗ, наявність тих чи інших органів управління, відомча підпорядкованість НЗ, характеристика викладацького складу НЗ, особистість керівника та його заступників та інші.

О.В. Дубровка розділяє директивне та підприємницьке управління ВНЗ:

Таблиця 2.1

Директивне та підприємницьке управління ВНЗ [176, с. 69]

Управління
директивне підприємницьке
1 Надаються послуги, визначені в адміністративному порядку Надаються послуги, на які є попит у споживачів
2 Перелік спеціальностей вузький, усталений і майже не змінюється, оскільки НЗ у цьому не зацікавлені Перелік спеціальностей широкий і постійно оновлюється відповідно до змін кон’юнктури ринку
3 Ціни формуються, виходячи з нормативних витрат, із затвердженого прийому й обсягів фінансування Ціни визначаються кон’юнктурою ринку, діями конкурентів і попитом
4 Реклама й інші зв’язки зі споживачами не розвинуті, оскільки розподіл випускників централізовано Ведеться активна комунікаційна політика, оскільки просування і продаж освітніх послуг децентралізовано
5 Освітніми установами керують фахівці (вчені) з певної галузі знань Освітніми установами керують фахівці, компетентні передусім в освітній галузі, а не в науці
6 Потреби споживачів освітніх послуг не вивчаються В основі стратегії розвитку – вивчення кон’юнктури ринку освітніх послуг
7 Комерційна діяльність другорядна і здійснюється ізольовано від іншої діяльності НЗ Комерційна діяльність є прерогативою всього керівництва НЗ

Навряд чи можна повністю погодитися з усіма наведеними у таблиці пунктами, оскільки порівняння проведено у досить категоричній формі, проте слід визнати необхідність пошуку шляхів поєднання директивного та підприємницького управління ВНЗ з пріоритетом останнього. Можливо некоректно буде визначати для керівників НЗ правила управління тим чи іншим НЗ. Це повинен робити сам керівник, вирішуючи на користь методів управління в залежності від ситуації, об’єктивних і суб’єктивних факторів та відносин, що наявні всередині НЗ та між НЗ і різними державними і місцевими органами. Проте видається, що перелік заходів та методів керівництва НЗ доцільно розширювати і виходити за межі застосування 2-3 усталених методів управління НЗ.

На основі результатів проведеного дослідження можна погодитися із положеннями законодавства про обрання, призначення та відкликання з посади керівника НЗ; із переліком повноважень, наданих власнику майна, керівнику, вченій (педагогічній) раді НЗ. Однак слід відрізняти нормотворчі та організаційні повноваження керівника НЗ; а також, обов’язково, розділяти компетенцію з управління НЗ взагалі, науковим (у ВНЗ) і навчальним напрямами. Керівник НЗ повинен бути професіоналом, який керує заступниками (проректорами) з різних напрямів роботи НЗ. А склад вченої ради повинен формуватися виключно із провідних науковців без присутності цих заступників. Відповідні положення повинні знайти місце у новій редакції Закону України «Про вищу освіту».

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Еще по теме 2.5. Управління господарською діяльністю навчальних закладів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -