1.1. Теоретична основа господарської діяльності навчальних закладів

Рівень освіти населення в будь-якому суспільстві суттєво впливає на формування ціннісних орієнтирів молоді, її законослухняності та внутрішньої потреби виконувати громадські обов’язки, без чого не можна сформувати громадянське суспільство, неможливий розвиток сучасного малого та середнього бізнесу [518, с.

Оскільки визначення господарської діяльності статтею 3 ГК України дається через поняття «виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність», то і господарська діяльність НЗ повинна визначатися через реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг вартісного характеру. Однак специфіка сфери освіти полягає, у першу чергу, у наданні послуг (на це, зокрема, вказує норма статті 1 Закону України «Про вищу освіту», яка визначає, що освітня діяльність – діяльність, пов’язана з наданням послуг для здобуття вищої освіти, з видачею відповідного документа [404]). Надаватися такі послуги повинні суб’єктам господарювання - роботодавцям, які на договірній основі із НЗ вирішують завдання із забезпечення своєї діяльності якісними фахівцями, підвищення ними своєї кваліфікації тощо. Інші суб’єкти господарювання можуть укладати договори із НЗ про проведення останніми на їх замовлення наукових досліджень, можуть брати в оренду майно НЗ тощо. З іншого боку, споживачами послуг НЗ можуть бути громадяни.

Вважаємо, що учасниками господарської діяльності у сфері освіти можуть бути – 1) суб’єкт господарювання, який надає послуги; 2) суб’єкт господарювання, який їх оплачує або замовляє. Його можна вважати контрагентом або споживачем; 3) споживач, який їх отримує.

Для характеристики відносин між ними слід розглянути важливе питання про співвідношення понять «суб’єкт господарського права», «суб’єкт господарювання», «СПД», «некомерційний суб’єкт господарювання». У ГК України ці категорії прописано однозначно, проте вченими і практиками визначаються по-різному.

Виходячи з логічно побудованого ГК України можна визначити співвідношення цих понять. Поняття «суб’єкт господарського права» є найбільш широким. Суб’єкти господарського права у статті 2 ГК України названо учасниками відносин у сфері господарювання. До їх складу крім 1) суб’єктів господарювання віднесено також 2) споживачів; 3) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; а також 4) громадян, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [74].

НЗ є суб’єктами господарювання. Тому вони відповідно до частини 1 статті 55 ГК України здійснюють господарську діяльність [74], можуть бути СПД – НЗ, утвореними з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Також НЗ можуть бути некомерційними суб’єктами господарювання: можуть належати до державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування [74].

Стосовно правового статусу студентів, учнів або вихованців – споживачів послуг НЗ існують суперечливі думки. З одного боку, слід звернути увагу на міркування Г.Л. Знаменського, який вказує, що ГК України не дає визначення поняття «споживачі». Тому слід скористатися тим визначенням, яке міститься в іншому акті господарського законодавства, а саме у Законі України «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 року. Стаття 1 цього Закону визначає споживача товарів як фізичну або юридичну особу, що придбаває товар [453]. Виходячи з цього, на думку Г.Л. Знаменського, стає зрозумілим, що ГК України, назвавши споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичних осіб – організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи є вони господарюючими або негосподарюючими суб’єктами (споживачі енергії, природного газу тощо)¹. Відповідно до цього не є учасниками відносин у сфері господарювання споживачі – фізичні особи, права яких визначені окремим законодавством (див., Закон України «Про захист прав споживачів», у редакції Закону від 15 грудня 1993 року). Однак останнє положення має виняток. Якщо права споживачів - фізичних осіб порушуються в результаті зловживання монопольним становищем або застосування засобів недобросовісної конкуренції, то факти цих порушень можуть стати підставою для притягнення суб’єктів господарювання (виробників, виконавців або продавців) до відповідальності в рамках правовідносин, якими є й антимонопольно-конкурентні відносини (глава 3 ГК України) [431; 324, с. 7]; С.С. Валітов вважає, що частиною 4 статті 4 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб’єкти господарювання і споживачі розділено; а тому споживачами слід скоріше вважати громадян або населення [48, с. 42]. Також не зрозуміло чому Г.Л. Знаменським робиться посилання на Закон «Про природні монополії» як такий, що заслуговує на увагу, а Закон «Про захист прав споживачів» віднесено до окремого законодавства, яке визначає права фізичних осіб.

На відміну від цієї існує протилежна думка. Наприклад, у коментарі ГК України група авторів на чолі з Н.О. Саніахметовою вказують, що важливими учасниками господарських відносин є споживачі, яким адресовані товари (роботи, послуги), що виробляються (реалізуються, виконуються, надаються) при здійсненні господарської діяльності. Споживачі визначені у Законі України «Про захист прав споживачів» в редакції від 15 грудня 1993 року як громадяни, що придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб [431; 562, с. 7]. В.С. Щербина вказує, з одного боку, що ЦК України вживає термін «споживач» лише до публічних договорів: у загальній щодо публічного договору статті 633 ЦК України, а також до договору роздрібної купівлі-продажу (стаття 698), договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (стаття 714) та договору побутового підряду (стаття 865), сторонам яких (покупцеві, замовнику, абоненту) надається захист [569; 602, с. 21]. З іншого боку, вчений посилається на зміст статей 128, 178, 180, 277, 407 ГК України, на основі яких можна говорити про споживача у широкому розумінні – як про учасника господарських відносин, так і про фізичну особу - споживача [74]. Аналогічний висновок випливає і з аналізу інших актів законодавства. Так, Закон України «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 року відносить до споживачів видавничої продукції приватних осіб, підприємства, установи та організації [403]. У Законі України «Про житлово-комунальні послуги» від 27 червня 2004 року споживачем житлово-комунальних послуг визнається фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу [411]. Так, саме споживачем теплової енергії Закон України «Про теплопостачання» визнає фізичну або юридичну особу, яка використовує теплову енергію на підставі договору [462; 602, с. 21-22].

Інші українські автори у коментарі статті 2 ГК України зазначають, що: «споживачі – фізичні особи, які набувають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника» [75, с.

З урахуванням викладених вище аргументів провідних вітчизняних вчених з різних наукових шкіл висловимо наступне. У нашому випадку (під час надання суб’єктами господарювання послуг у сфері освіти) суб’єкти цивільного права – учні, студенти тощо будуть споживачами послуг суб’єктів господарювання – НЗ. Як було показано, правовідносини між ними будуть спрямовуватися на досягнення і публічних, і приватних інтересів. У цьому випадку правова наука буде вивчати відносини між громадянами - споживачами послуг суб’єктів господарювання - НЗ, а тому споживачі будуть учасниками відносин у сфері господарювання, але не будуть суб’єктами господарського права. Але відносини між НЗ і споживачами мають значення для науки господарського права і повинні досліджуватися на предмет виконання обов’язку НЗ надати якісні освітні послуги таким споживачам. Саме забезпечення якості послуг НЗ є предметом дослідження науки господарського права.

У випадку, коли замовником послуг є інший суб’єкт господарювання або організація, а не особа, що їх отримує, замовник також буде споживачем або інвестором - контрагентом НЗ.

Крім цих учасників у відносинах за участі НЗ можуть брати участь інші учасники відносин у сфері господарювання: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, які здійснюють управління та контроль за діяльністю НЗ; громадяни та організації, що є засновниками НЗ або здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (наприклад, акціонери, власники часток у ТОВ, власники майна).

Слід сказати, що питанням правового регулювання діяльності НЗ із позицій господарського й інших галузей права, так само як і визначенню природи послуг взагалі як правової категорії присвячувала увагу велика кількість вітчизняних і зарубіжних вчених. Проте правовому регулюванню здійснення господарської діяльності НЗ приділялося менше уваги вчених. Не дивлячись на комплексність досліджуваних правовідносин, видається ефективним регулювання їх господарсько-правовими методами. Вони стимулюють виконавців до зацікавленості у досягненні результату. При цьому вірним є саме регулювання, а не управління. Друге передбачає застосування жорстких імперативних методів без альтернативи, координації та рекомендацій. Можливо тому цей термін останнім часом з адміністративного права поступово переходить до науки державного управління. А господарсько-правовий термін «регулювання» поширює вплив на інші галузі права. Нами вирішено досліджувати саме господарсько-правове регулювання діяльності НЗ, оскільки суспільні відносини, які виникають у їх діяльності, вимагають застосування до себе не лише владних приписів, але і вказівок та рекомендацій у межах господарсько-правового методу. Проте регулювання та управління сферою освіти тісно пов’язані між собою у процесі досягнення приватних і публічних інтересів за рахунок застосування до НЗ засобів регулюючого впливу держави різних видів. Останні у науковій літературі пропонується умовно розділити на три групи: І) засоби адміністративного характеру, що встановлюють умови та обмеження на здійснення господарської діяльності, до яких передусім можна віднести ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; ІІ) економічні засоби, спрямовані на стимулювання господарської діяльності – державне замовлення; надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій, субсидій тощо; ІІІ) організаційні засоби, до яких належать особливі способи розпорядження державними коштами, закупівлі за державні кошти, організаційні засоби в рамках антимонопольно-конкурентного законодавства [84, с. 157]. Максимального ефекту у регулюванні діяльності НЗ можна досягнути при комплексному застосуванні усіх груп наведених засобів регулюючого впливу держави. І на це має спрямовуватися наше дослідження. При цьому можна не погодитися із наведеною класифікацією, адже ліцензування, патентування та квотування, сертифікація та стандартизація, застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів є засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання. І вони названі у частині 2 статті 12 ГК України.

Господарська діяльність НЗ може бути підприємницькою і некомерційною. Більш детальну характеристику відмінностям буде дано у наступних розділах роботи. А зараз слід розглянути основи цих відмінностей, що надають характеристику окремим рисам господарської діяльності НЗ.

Законодавством про освіту обов’язкових вимог до комерційності або некомерційності діяльності НЗ не встановлено. Винятком є діяльність ВНЗ. Тому діяльність НЗ, що не є ВНЗ, може бути і комерційною, і неприбутковою. Стосовно ВНЗ слід розглянути глибше.

Є.В. Булатов та І.М. Острівний вказують, що ВНЗ з точки зору свого основного призначення є негосподарськими організаціями, а отже, їх основні цілі полягають за межами безпосередньо господарсько-правового регулювання; господарська діяльність має для ВНЗ (у т.ч. і приватних) додатковий, допоміжний характер, і, відповідно, вірним буде утвердження про те, що у сфері господарювання вони вирішують єдине завдання, яке полягає у матеріально-фінансовому забезпеченні головної своєї місії – реалізації освітньо-професійних програм вищої освіти [44, с. 62]. Слід не погодитися із застосуванням до НЗ терміну «негосподарська організація», який з часом буде замінено у законодавстві на «неприбуткова організація», «некомерційна організація» або іншим більш вдалим терміном. Також частково слід не погодитися із твердженням авторів. Виходить, що будь-який некомерційний суб’єкт господарювання має цілі і завдання, що є за межами господарсько-правового регулювання. Крім того слід подивитися визначення поняття «господарська діяльність» у статті 3 ГК України: діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність [74]. При цьому господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність, яка визначена главою 5 ГК України) [74]. Тобто господарська діяльність є більш широкою, ніж виготовлення і реалізація певної продукції за гроші. О.М. Олійник та Г.Л. Знаменський зазначають, що із смисловим значенням слова «господар» (рос. «хозяин») пов’язують українські традиції і навіть український національний характер. Стверджується, що бути українцем – означає бути господарем. У слові «господар» є свобода, праця і турбота про навколишній світ. В основу ставиться принцип «господаря»: господаря своєї долі, свого дому і сім’ї, господарського відношення до справи [401, с. 63; 561, с. 10]. Крім того, необхідність отримання для НЗ будь-якої форми власності ліцензії свідчить про здійснення ним господарської діяльності, оскільки Закон має назву «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а стаття 9 Закону має назву «Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню». Серед цих видів пунктом 7 частини першої визначено діяльність у сфері освіти [441]. Виходячи з цього можна не погодитися навіть із тим, що господарська діяльність має для ВНЗ додатковий характер. Хоча автори мають рацію у тому, що головною діяльністю НЗ є освітня діяльність, а господарська діяльність покликана забезпечити освітню. Аналогічно В.М. Пашков виділяє в якості основної для закладів охорони здоров’я саме охорону здоров’я [373, с. 5], метою чого є забезпечення кожному громадянинові права на здоров’я, гідних умов існування, соціальної захищеності тощо [373, с. 8], а функції господарського законодавства полягають у створенні конструктивної господарсько-правової концепції забезпечення галузі охорони здоров’я з метою усунення загроз її руйнування [373, с. 16]. Тобто господарська діяльність лікувальних закладів є додатковою і господарське законодавство має на меті унебезпечити від руйнування сферу охорони здоров’я. Слід розділити точку зору названого вченого, що НЗ, які надають платні послуги та отримують ліцензію, здійснюють господарську діяльність [376, с. 145]. Із цим не погоджується О.В. Куцурубова-Шевченко, яка вважає недостатнім для віднесення до господарської діяльності з надання всіх платних послуг [267, с. 20-21]. Протилежну точку зору висловлює Є.В. Булатов, який вважає, що з точки зору чинного законодавства господарська діяльність може бути виражена не лише у виробництві і наступній реалізації матеріальних благ, але і в наданні будь-яких платних послуг, у т.ч. тих, що не належать до категорії господарських [42, с. 15]. А.Г. Бобкова слушно співвідносить господарську і підприємницьку діяльність як загальне і приватне, проте погоджується із дискусійністю питання; а під господарською діяльністю пропонує розуміти діяльність, пов’язану із виготовленням і реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг і забезпеченням їх виробників необхідними ресурсами [28, с. 12]. О.В. Куцурубова-Шевченко вказує, що за своїм цільовим призначенням і суттю державні НЗ, у т.ч. державні ВНЗ, не можуть бути господарськими організаціями, тобто вважатися суб’єктами господарювання, вони можуть бути самостійними суб’єктами господарського права [267, с. 23-24]. Але яке саме місце у системі суб’єктів господарського права відведено державним НЗ авторкою не вказується. Вважаємо такі погляди неточними, а НЗ повноцінними суб’єктами господарювання, які здійснюють господарську діяльність – комерційну або некомерційну. О.П. Подцерковний удосконалює тлумачення механізму ціноутворення в майново-господарських зобов’язаннях, в основі якого полягає презумпція вартісної основи товарно-грошових зв’язків та цінової визначеності господарських правовідносин, зокрема некомерційної господарської діяльності [392, с. 13, 351]. А отже, відносини які виникають між НЗ незалежно від того, є вони СПД чи некомерційними суб’єктами господарювання, та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, що опосередковуються майново-господарськими зобов’язаннями, є предметом дослідження науки господарського права.

Можна зробити попередні висновки, що сьогодні ВНЗ є некомерційними суб’єктами господарювання, основним видом діяльності яких є надання на платній чи безоплатній основі освітніх послуг. Ці послуги, як буде показано далі у роботі, можуть бути основними і додатковими. Але крім цього ВНЗ не заборонено здійснювати інші види господарської діяльності, які не вимагають отримання спеціальних дозволів чи проходження спеціальних процедур. ВНЗ на платній госпрозрахунковій договірній основі можуть передавати суб’єктам господарювання та державним органам у користування майно, виконувати замовлення тощо.

Є.В. Булатов стверджує, що логіка поведінки господарських і негосподарських організацій відрізняється, а тому дослідник не погоджується із академіком В.В. Лаптєвим, який виділяв у межах особливої частини господарського права самостійний інститут господарської діяльності соціально-культурних установ [272, с. 142-143] і стверджував, що беручи участь у господарських відносинах, організації негосподарського профілю діють як господарські органи, користуються їх правами і виконують їх обов’язки, і тому не утворюють самостійний вид або групу суб’єктів господарського права [534, с. 86; 42, с. 12-13]. На нашу думку, по відношенню до ВНЗ позиція В.В. Лаптєва є більш вірною і останні є повноцінними некомерційними суб’єктами господарювання.

Н.О. Бардашевич при пошуку характеристик релігійних організацій вказує, що на їх позначення різні НПА, українські і російські вчені використовують ряд термінів: неприбуткові організації, некомерційні організації, негосподарюючі суб’єкти, суб’єкти неприбуткової господарської діяльності, негосподарюючі організації, суб’єкти з особливим статусом, непідприємницькі товариства, непідприємницькі юридичні особи, непідприємницькі організації, суб’єкти некомерційного господарювання, суб’єкти некомерційної господарської діяльності [14, с. 20-21]. З усього багатоманіття авторка цілком слушно обирає термін «непідприємницька організація» як організація, що здійснює відповідну діяльність, яка є частиною господарської діяльності, слушно критикуючи термін «неприбуткова діяльність», яку можуть здійснювати і збиткові СПД [14, с. 21].

Вважаємо за необхідне використовувати на позначення ВНЗ терміну «некомерційний суб’єкт господарювання». ВНЗ є суб’єктами господарювання і здійснюють некомерційну господарську діяльність, яка згідно з пунктом 2 статті 52 ГК України «Некомерційне господарювання» здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Цією ж нормою зазначено, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом [74].

ВНЗ є неприбутковими організаціями. Однак майже усі ВНЗ здійснюють платну освітню та іншу господарську діяльність. Отримані грошові кошти не вважаються валовим доходом. Така ситуація склалася через наявність двох основних критеріїв визначення прибутковості НЗ. Першим є отримання грошей у кількості, що перевищує собівартість організації господарської діяльності. А другим – напрям їх цільового використання. У зв’язку із цим М.Н. Курко відзначає, що доходи державних ВНЗ спрямовуються на відшкодування витрат, пов’язаних із наданням платних послуг, сплату податків, обов’язкових згідно з чинним законодавством внесків, відрахувань, зборів, платежів, а прибуток (виділення наше – Б.Д.), що залишається в розпорядженні державного НЗ, спрямовується на покриття перевищення загальної суми видатків закладу над встановленими обсягами бюджетних асигнувань¹ [260, с. 231]. Застосування терміну «прибуток» не випадкове, оскільки ще двічі повторюється вченим [260, с. 231].

Стосовно другого критерію у недавньому дисертаційному дослідженні В.Ю. Поляковим пропонувалося законодавчо закріпити у визначенні некомерційних організацій відсутність розподілу (а не одержання) прибутку між засновниками, учасниками, членами господарської організації; прибуток некомерційних організацій пропонувалося реінвестувати для розвитку організації: розширення масштабів і диверсифікації діяльності, створення робочих місць, оплати праці тощо; в якості позитиву виділялося одержання, але не розподіл між учасниками вказаних організацій прибутку, надаючи можливість організаціям залучати додаткове джерело доходів для власного розвитку [394, с. 18-19]. Так є на сьогодні, однак доцільність закріплення цього критерію у законодавстві по відношенню до усіх некомерційних організацій вимагає окремих досліджень. Позитивом тут можна відзначити саму назву дисертаційного дослідження [394], що однозначно відносить некомерційні організації до суб’єктів господарювання.

Другий критерій беруть за основу при визначенні некомерційного статусу суб’єктів права російські цивілісти. Т.Ф. Сойфер вказує, що «...основна діяльність некомерційних юридичних осіб, що впливає на формування у них специфічних ознак, знаходиться за межами цивільного права і передбачає оперування не цивілістичними, а іноді і не правовими категоріями. Надбання некомерційними організаціями статусу юридичної особи багато у чому обумовлюється необхідністю задоволення як приватних потреб осіб, що їх утворюють, так і суспільних, публічних потреб і інтересів...» [512, с. 90-91]. Такий розклад речей виправдовується законодавством та вченими-юристами. У теорії права поширеними є думки типу: здійснення підприємницької діяльності некомерційними організаціями у цілому не відповідає цілям їхньої діяльності, оскільки їх основною метою не є одержання прибутку. Однак, це не виключає можливості їх участі у підприємницькій діяльності. Вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо вона служить меті створення некомерційної організації, та одержувати прибуток, необхідний їм для реалізації статутних цілей [589, с. 469; 73, с. 80-81]. За таким правилом офіційно визнані некомерційними організаціями товарні біржі (частиною третьою статті 1 Закону України «Про товарну біржу» визначено, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку [463]. А визначення поняття товарної біржі вказує, що «Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність...» [463]. Тобто прибуток тут також присутній. Проте отримується він не товарною біржею, а її учасниками), торгово-промислові палати (пунктом 1 статті 1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» зазначено, що торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання. А пунктом 2 цієї статті визначено, що торгово-промислова палата може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань [464]), кредитні спілки (пунктом 1 статті 1 Закону України «Про кредитні спілки» передбачено, що кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. А пунктом 2 цієї ж статті передбачено, що кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених Законом України «Про кредитні спілки» [439] (Виникає питання «чи можуть фінансові послуги надаватися безоплатно без мети отримання прибутку»), релігійні організації (у науковій літературі зазначається, що «окремі норми щодо діяльності релігійних організацій як неприбуткових організацій містить, перш за все, ГК України та Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», а також деякі інші нормативно-правові акти» [13, с. 1]. Зі статті 112 ГК України частково випливає, що релігійні організації є некомерційними. Непрямо це можна зрозуміти і з положень названого Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» [457]. Проте у частині другій статті 19 цього Закону вказано, що «прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються» [457]) та деякі інші організації. Вони є некомерційними, проте надають платні послуги й отримують прибуток від цього. Вважаємо, що така ситуація є невірною. На нашу думку, основним і єдиним критерієм визнання суб’єкта господарювання комерційним повинен бути сам факт отримання прибутку. А напрямок використання отриманих коштів не повинен братися за основу при прийнятті рішення відносно прибутковості суб’єкта. Проте це питання потребує окремих досліджень у майбутньому. Зараз лише можемо прогнозувати, що за якийсь час залишиться один критерій і всі суб’єкти господарювання будуть мати статус СПД. Слід сказати, що на практиці податкові органи уже давно вважають операції некомерційних організацій з виконання госпдоговірних робіт і від здачі в оренду приміщень прибутковими й оподатковують їх за загальним правилом, чим викликають невдоволення працівників самих ВНЗ та НДІ. Так, Г.П. Єригіна вказує, що доходи від позабюджетної діяльності НДІ, зареєстрованих в податкових органах в якості неприбуткових організацій, не можна вважати об’єктом оподаткування податком на прибуток. Тим не менше, податкові органи, на її думку, протягом тривалого часу не можуть вирішити це очевидне питання і відносять кошти, отримані за виконання госпдоговірних робіт і від здачі в оренду приміщень, до прибутку [181, с. 101-102].

Слід також підтримати думку згадуваного Є.В. Булатова у тому, що соціально-культурна за змістом діяльність, що фінансується за рахунок бюджетних коштів та благодійництва, може бути організованою як господарська, а діяльність, що має виробничо-господарський зміст, інколи може фінансуватися з бюджету або інших зовнішніх джерел, – і тоді з точки зору способу її організації втрачає риси господарювання; відповідно, змістом господарської діяльності далеко не завжди є господарський процес, вона може виражатися, наприклад, у платному соціально-культурному обслуговуванні населення, виконанні госпдоговірних наукових досліджень, наданні платних юридичних й аудиторських послуг тощо [42, с. 16].

Отже, НЗ здійснюють підприємницьку або некомерційну господарську діяльність. Проте якщо усі дошкільні та шкільні НЗ можуть бути і такими, й іншими, то ВНЗ незалежно від форми власності їх майна в силу законодавства є некомерційними суб’єктами господарювання. З одного боку, це є одним із положень вітчизняного законодавства, яке певним чином перетворилося на одну із вітчизняних традицій, що сформувалися в освіті та під об’єктивним впливом правового господарського порядку у сфері господарювання взагалі. А з іншого боку, традиції господарського права і правовий господарський порядок, сформований в Україні, вказують на необхідність дотримання свободи вибору як виду діяльності, у тому числі не одного (основного), а значної кількості додаткових, так і вибору організаційно-правової форми суб’єкта господарювання; свободи вступу в об’єднання підприємств, та свободи вибору контрагентів (у т.ч. при організації співробітництва у межах технопарків, стратегічних альянсів, реалізації програм державно-приватного партнерства тощо). Вважаємо дотримання і розвиток основних принципів господарювання пріоритетними. А свобода господарської діяльності НЗ повинна обмежуватися як чинним законодавством, так і міжнародними зобов’язаннями України.

Повертаючись до порівняння державних і недержавних ВНЗ, слід вказати, що якщо державні ВНЗ господарюють на основі майна держави чи територіальної громади, то недержавні діють на основі майна приватних осіб чи суб’єктів господарювання. Вони також є некомерційними, а тому грошові кошти, що залишилися після покриття усіх витрат, повинні спрямовуватися на інвестування розвитку своєї основної – освітньої діяльності. Але якщо державні і комунальні НЗ забезпечують свою діяльність необхідними ресурсами шляхом оголошення і проведення відкритих торгів на основі Закону України «Про здійснення державних закупівель» [434], то недержавні НЗ можуть укладати договори на закупівлю потрібних ресурсів із будь-якими суб’єктами господарювання на будь-які суми. Вони можуть у довільному порядку шляхом перемовин із контрагентами визначати ціну продукції, яку закуповують для власних потреб. І це не залежить від підприємницького чи некомерційного статусу недержавного НЗ. Тому контролюючі органи у будь-якому випадку повинні слідкувати за тим, щоб величина оподатковуваного прибутку не занижувалася (для підприємницьких НЗ), і не було зловживань через завищення цін і «відмивання» грошей керівниками некомерційних недержавних НЗ.

На нашу думку, ситуація із однозначним некомерційним статусом ВНЗ в Україні виглядає не зовсім вірною. Виникає питання: «чим їх діяльність відрізняється від діяльності НЗ нижчих рівнів акредитації, які можуть бути СПД, від діяльності рекреаторів, які є СПД тощо ?». Вважаємо доцільним надати ВНЗ право на вільне обрання підприємницького або некомерційного статусу. У другому випадку ВНЗ матимуть своєрідну пільгу – не сплачуватимуть податок на прибуток; і обов’язок – усі грошові кошти інвестувати у розвиток основної діяльності. При цьому власники майна не можуть розподіляти між собою результати діяльності, а лише встановлювати додаткові премії і доплати в межах трудового законодавства. У випадку обрання недержавним ВНЗ статусу СПД (мова йде про недержавний, оскільки власником майна державного ВНЗ є держава або територіальна громада, які навряд чи будуть зацікавлені у зміні правового режиму майна підпорядкованого їм ВНЗ) власники його майна зможуть розподіляти між собою отриманий прибуток, але після сплати податку на прибуток.

Вважаємо, що таким чином будуть реалізовані перші два принципи господарювання, визначені статтею 6 ГК України, і суб’єктам господарювання, що діють у сфері вищої освіти на основі недержавної форми власності, буде надано можливість обрання комерційного чи некомерційного статусу. Така практика уже є у КНР, де Законом «Про освіту в КНР» освіта визнана некомерційним видом діяльності, але приватним НЗ, зареєстрованим у Бюро промисловості і торгівлі, дозволено отримувати прибуток за умови обов’язкової сплати податків [61, с. 75-76]. Видається, що зроблена пропозиція у випадку своєї реалізації зрівняє у правах власників майна ВНЗ ІІІ і ІV рівнів та довузівських НЗ і ВНЗ нижчих рівнів акредитації, і буде використана переважною більшістю недержавних ВНЗ. Крім цього, у розвиток застосування НЗ загальних принципів господарювання, останні повинні мати можливість обирати організаційно-правову форму суб’єкта господарювання, яка буде зручною для реалізації своїх завдань.

Таким чином, на основі дослідження теоретичної основи господарської діяльності НЗ можна сформулювати концепцію, що визначає стратегію розвитку правового регулювання господарської діяльності НЗ в Україні, яка передбачає орієнтацію на власні традиції в освіті та господарюванні з урахуванням зарубіжного досвіду і міжнародних зобов’язань нашої держави, максимальне застосування загальних принципів господарювання, право обрання підприємницького або некомерційного статусу, організаційно-правової форми суб’єкта господарювання, розширення прав щодо здійснення додаткових видів діяльності, стимулювання співробітництва НЗ з іншими суб’єктами господарювання тощо. Окремі складові концепції буде розглянуто у наступних розділах роботи.